Текст книги "Твори том 2"

Автор книги: Ги де Мопассан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Часто трапляється, що чоловіки, і чоловіки непересічні, несамовито закохуються в жінок, не вартих їх, позбавлених розуму, чарівності, часом навіть краси. Чому? Як? Що це за таємниця? Значить, ця людська недуга залежить не тільки від фатальної зустрічі, а й від якогось зерна, яке ми носимо в собі і яке зненацька проростає? Вона вислухувала признання, відгадувала таємниці, навіть бачила на власні очі, як раптово мінялися люди від того п’янкого почуття, що вибухало в їхній душі, і багато про те думала:

У світському товаристві, в повсякденній суєті візитів, пліток, усіх тих дурничок, якими бавляться, якими заповнюють дозвілля багатії, вона часом із заздрісним, ревнивим і майже недовірливим дивуванням помічала людей – і жінок, і чоловіків, з якими явно відбувалося щось надзвичайне. Це виявлялося не яскраво, не впадало в очі, але вона вгадувала й розуміла це своїм неспокійним чуттям. На їхніх обличчях, в їхніх усміхах, і надто в очах, з’являлося щось невимовне, якийсь захват, якесь солодке щастя, душевна радість, що розливалася по всьому тілі, осявала і плоть, і погляд.

Сама не знаючи чому, вона сердилася на них. Закохані завжди гнівили її, і люди, серця яких палали пристрастю, викликали в ній роздратування, але вона переконувала себе, що просто їх зневажає. їй здавалося, що вона розпізнає їх завдяки своїй надзвичайно гострій і непомильній проникливості. І справді, часто їй удавалося відчути і розгадати любовні стосунки раніше, ніж про них починали підозрювати у світських колах.

Коли вона думала про те солодке божевілля, що в нього вкидає нас чиєсь існування, чийсь образ, звук голосу, думка, ті невловимі риси в близькій людині, що несамовито хвилюють наше серце, вона усвідомлювала, що сама до того нездатна. А все ж як часто, – втомлена від усього, мріючи про якісь невимовні насолоди, змучена бентежним прагненням змін і чогось невідомого, що, може, було лише невиразним хвилюванням, несвідомим прагненням кохати, – вона з таємним соромом, породженим гординею, бажала зустріти чоловіка, котрий викликав би в ній хоч на деякий час, на кілька місяців, оте чарівне піднесення всіх думок і тіла; бо життя в дні такого хвилювання, певне, має якусь дивну принадність екстазу й сп’яніння.

бона не тільки бажала цієї зустрічі, але навіть сама трохи готувала її, лише трохи, з тією байдужою жвавістю, яка ні на чому не, спиняється надовго.

Усі її скороминущі захоплення визнаними знаменитостями, що засліплювали її на кілька тижнів, закінчувалися тим, що короткочасний спалах її серця завжди згасав у беагпорадному розчаруванні. Вона занадто багато чекала від тих людей, від їхнього характеру, їхньої делікатності, їхнього хисту. Спілкуючись з кожним із них, вона щоразу переконувалася, що вади у видатних людей часто відчуваються різкіше, ніж їхні чесноти, що талант, – то особливий дар, усе одно, як гострий зір чи здоровий шлунок, дар кабінетний, особливий, зовсім не залежний від усіх інших приємних якостей, що роблять взаємини сердечними та привабливими.

Проте до Маріоля її від першої зустрічі прив’язувало щось інше. Але чи любила ж вона його? Чи кохала по-справжньому? Не бувши ні славетним, ні видатним, він завоював її своєю відданістю, ніжністю, розумом – усіма своїми правдивими й простими якостями. Він забоював її, бо вона думала про нього безнастанно; безнастанно хотіла, щоб він був коло неї; жодна істота в цілому світі не була їй приємніша, симпатичніша, потрібніша. Чи то ж і є кохання?

Вона не відчувала в душі того вогню, що про нього стільки говорять, але вона вперше зазнала щирого бажання бути для цього чоловіка чимсь більшим за привабливу приятельку. Чи вона його кохала? Чи треба для кохання, щоб якась людина здавалася сповненою виключних чарів, вирізнялася серед оточення і стояла вище за всіх, в ореолі, який серце звичайно запалює довкола своїх обранців, чи ж досить, щоб людина дуже подобалася, так, що без неї майже не можна вже обійтися?

Коли так, то вона його кохала або принаймні була дуже близька до того, щоб кохати. Глибоко, з пильною увагою поміркувавши, вона зрештою відповіла собі: «Так, я люблю його, але мені бракує сердечного пориву: то вада моєї натури».

А проте нещодавно вона трохи відчула в собі той порив, коли побачила, як він ішов їй назустріч на терасі авранш-ського саду. Вперше в ній прокинулося те невимовне, що штовхає, вабить, кидає нас до когось; їй було дуже приємно йти поруч із ним, відчувати його, сповненого великого кохання, коло себе, і дивитися, як сонце сідає за тінню Сен-Мішеля, подібно до казкового видива. Хіба саме кохання – не казка для душ, у яку одні інстинктивно вірять, про яку інші мріють так довго, що врешті теж починають вірити в неї? Чи й вона врешті повірить? Вона відчула дивне й солодке бажання схилити свою голову цьому чоловікові на плече, стати йому ближчою, шукати тієї «цілковитої близькості», що її ніколи не осягнеш, подарувати йому те, що надаремно пропонуєш, бо все одно завжди збережеш це при собі: таємну інтимність своєї суті.

Так, вона відчувала потяг до нього, і в цю хвилину теж відчувала його в глибині свого серця. Може, досить скоритися цьому пориву, і він обернеться в пристрасть? Вона завжди надто опиралася, надто роздумувала, надто опиралася людській привабливості. Чи не солодко ж було б такого вечора, як сьогодні, пройтися з ним під вербами коло річки і, щоб віддячити за все його кохання, підставляти йому час від часу для поцілунку свої уста!

У віллі відчинилося вікно. Вона озирнулася. То був її батько – певне, хотів подивитися, де вона.

Вона гукнула до нього:

– То ви ще не спите?

Він відповів:

– Ти застудишся, коли не підеш додому.

Вона підвелася й пішла до вілли. Вернувшись до себе, вона розсунула завіси, щоб ще раз подивитися на туман у затоці, дедалі біліший від місячного сяйва, і їй здалося, що й туман в її серці прояснюється від кохання.

Однак спала вона добре, і покоївка мусила будити її, бо вони збиралися виїхати рано, щоб поснідати на горі.

По них приїхало велике ландо. Почувши шерех коліс по піску перед ганком, пані де Бюрн визирнула у вікно і одразу зустріла not ляд Андре Маріоля, спрямований на неї. Серце в неї злегка закалатало. Вона з подивом і переляком відчула незвичний і чудний порух того м’яза, що тріпоче і швидше жене кров лише через те, що ми побачили когось. Так само, як і напередодні, перед тим як заснути, вона спитала себе: «Невже я закохана?»

Потім, побачивши його перед собою, вона зрозуміла, що він такий захоплений, такий хворий од кохання, що їй справді захотілося відкрити обійми й дати йому поцілувати себе.

Вони лише перезирнулися, і від її погляду він аж зблід від щастя.

Коні рушили. Стояв ясний літній ранок, повний пташиного співу й буяння молодого життя. Екіпаж спустився схилом, минув річку й проїхав кілька сіл каменистою дорогою, такою нерівною, що подороясніх підкидало на лавах. Після довгої мовчанки пані де Бюрн почала кепкувати з дядька, бо дороги були в поганому стані; цього було досить, щоб зламати кригу, і веселість, що витала в повітрі, передалася всім.

Зненацька при виїзді з якогось сільця показалася затока, але вже не жовта, як напередодні ввечері, а блискуча від прозорої води, що вкривала все, – піски, солончаки і навіть трохи далі – дорогу, як казав кучер.

Потім цілу годину їхали ступою, чекаючи, поки цей потік відрине назад до моря.

В’язи й дуби, посаджені довкола ферм по дорозі, ховали щохвилини від очей обриси монастиря, що височів на горі, яку в цей час оточувало звідусіль море. Потім він знов вигулькував між ферм, все ближче та ближче і есе дивніше. Сонце забарвлювало в руді тони узорчастий гранітний храм, що стояв на вершині скелі.

Міщель де Бюрн і Андре Маріоль милувалися ним, потім перезиралися між собою, і в їхніх поглядах єдналося в неї ледь народжене, а в нього вже буйне зворушення серця з поетичністю цього видива, що постало перед ними в рожевому мареві липневого ранку.

Розмовляли щиро, по-приятельському. Пані Вальсасі розповідала трагічні історії, нічні драми в рухливих пісках, що засмоктують людей. Пан Вальсасі боронив греблю від нападок художників і розхвалював її переваги, підкреслюючи, що вона дає змогу в будь-який час сполучатися з горою і поступово відвойовувати в моря дюни – спочатку для пасовиськ, а потім і для нив.

Раптом екіпаж зупинився. Море заливало дорогу. Поглянути – то була дрібничка – тонка водяна плівка на каменистому грунті, але відчувалося, що подекуди утворилися вибої і ями, з яких не вибратися. Довелося чекати.

– Вода швидко спадає,– запевняв пан Вальсасі, показуючи на дорогу, з якої збігав тоненький шар вода, ніби його всмоктувала земля або тягла кудись таємнича й могутня сила.

Вони зійшли з екіпажа, щоб подивитися зблизька на той дивний, швидкий і німий відступ моря, йдучи за ним слідом. На затоплених луках, подекуди піднятих, проступали зелені плями, що більшали, закруглялися, оберталися в острови. Ці острови швидко набували обрисів суходолів, розділених крихітними океанами, і нарешті на всьому протязі затоки стала помітна безладна втеча моря, що відступало в далечінь. Ніби з землі стягали довгий сріблястий серпанок – величезний, геть подертий, пошарпаний, який, сповзаючи, оголював великі луки з прим’ятою травою, але все ще запинав білі піски, що стелилися далі.

Всі знов піднялисд в екіпаж і стояли в ньому, щоб краще бачити. Дорога попереду вже підсихала, і коні рушили, але все ще ступою. На вибоях мандрівники втрачали рівновагу, і Андре Маріоль раптом відчув, що до його плеча припало плече пані де Бюрн. Спочатку він подумав, що вона притулилася до нього випадково, від поштовху карети, але вона не відсувалася, і щоразу, коли колеса підстрибували, він відчував дотик і тремтіння її плеча коло свого. Його тіло тремтіло й серце хвилювалось. Він уже не зважувався глянути на молоду жінку, скутий блаженством цієї несподіваної близькості, і гадав, плутаючись у думках, як одурманений: «Чи це можливо? Невже можливо? Чи це вже ми обоє втрачаємо розум?»

Коні знов пішли клусом, довелося сісти. Тоді Маріоля раптом охопила владна незрозуміла потреба бути дуже люб’язним з паном де Прадоном, й він почав виявляти до нього найулесливіші знаки уваги. Чутливий до компліментів майже так само, як і дочка, пан де Прадон піддався лестощам, і скоро його обличчя набуло благодушного вигляду.

Нарешті доїхали до греблі і покотили до гори; вона стояла в кінці прямої дороги, прокладеної серед пісків. Річка Понторсон обмивала її лівий схил; праворуч тяглися пасовиська, порослі низенькою травою, що її кучер називав морським гребінцем, а далі з’явилися дюни, ще вогкі, просяклі морською родою.

Висока будова здіймалася на синьому небі, де тепер виразно вимальовувалися всі деталі – купол з дзвіничка-ми й башточками, покрівля абатства, наїжачена ринвами у вигляді химер і кошлатих потвор, якими наші предки в марновірному страху прикрашали готичні святині.

До готелю, де замовлено сніданок, приїхали лише близько першої. Господиня, передбачаючи спізнення, ще не приготувала його, довелося чекати. Тому до столу сіли пізно; голодні були страшенно. Шампанське зразу всіх розвеселило.

Всі були задоволені, а два серця почували себе майже щасливими. За десертом, коли збудження від випитого вина і втіха від розмови розлили в тілі ту радість буття, що іноді надихає нас після доброї трапези й настроює з усім згоджуватися і все схвалювати, Маріоль спитав:

– Чи не залишитися нам тут до ранку? Як чудово було б увечері помилуватися місяцем і разом повечеряти!

Пані де Бюрн зараз же погодилася; обоє чоловіків теж. Лише* пані Вальсасі вагалася – через сина, котрий залишився вдома, але чоловік умовив її, нагадавши, що їй уже не раз доводилося так відлучатися. Він тут же, не встаючи з-за столу, написав депешу гувернантці. Йому дуже подобався Маріоль, котрий, бажаючи підлеститися, похвалив греблю і висловив думку, що вона не так уже й шкодить красі гори, як звичайно кажуть.

Вставши з-за столу, вони пішли оглянути абатство. Поклали собі йти вздовж фортечних мурів. Містечко – це купа середньовічних домів, збудованих одні над одними на величезній гранітній скелі, на самому верху якоД височів монастир, – місто відокремлене від пісків високим зубчастим муром. Той мур круто здіймається вгору, оточуючи старе місто, утворюючи виступи, кутки, майданчики, сторожові башти, які на кожному повороті відкривають перед здивованим поглядом усе нові простори широкого обрію. Всі замовкли, розімлівши після щедрого сніданку, але знов і знов дивувалися незрівнянній будівлі. Над ними, в небі, здіймався химерний хаос шпилів, гранітних квіток, арок, перекинених з башти на башту, неймовірне, величезне й легке архітектурне мереживо, ніби вигаптуване по блакиті, з якого виступала, рвалася, ніби до лету, казкова й моторошна зграя ринв із звірячими мордами. Між морем і абатством, на північному боці гори, за останніми будиночками починався дикий і стрімкий схил, званий «Гаєм», бо він заріс старими деревами; схил вирізнявся темно-зе-леною плямою серед жовтих безмежних пісків.

Пані де Бюрн і Андре Маріоль, які йшли попереду, спинилися, щоб подивитися. Вона спиралася на його руку, завмерши від небувалого захвату. Піднімалася легко, ладна хоч би й усе життя так підніматися з ним, до цього казкового храму і навіть ще вище, до чогось невідомого. їй хотілося, щоб цей крутий схил тягнувся нескінченно, бо тут вона вперше в житті відчувала майже цілковите внутрішнє вдоволення.

Вона прошепотіла:

– Боже мій! Яка краса!

Він відповів, дивлячись на неї:

– Я не можу думати ні про що, крім вас.

Вона, усміхаючись, заперечила:

– Я жінка не дуже поетична, але мені тут так подобається, що я справді глибоко вражена.

Він прошепотів:

– А я… я кохаю вас безтямно.

Він відчув легкий потиск її руки, і вони рушили далі.

Біля брами абатства їх чекав сторож, і вони піднялися між двома величезними баштами пишними сходами, що привели їх у вартівню. Потім вони пройшли від одної зали до другої, від двору до двору, від келії до келії, слухаючи пояснення, усім дивуючись, захоплюючись, милуючись: склепінням з його товстими опорами, гарними й міцними величезними колонами, що підтримують вівтар верхньої церкви, і всім цим чудом, – грандіозною триповерховою будовою, що складається з готичних пам’ятників, поставлених один над одним, найдивовижнішим витвором середньовічної монастирської й військової архітектури.

Нарешті вони дійшли до монастиря. Коли побачили великий квадратний двір, оточений колонадою, найлегшою, найграційнішою, найчарівнішою з усіх монастирських колонад у світі, то з подиву аж зупинилися. Подвійний ряд тонких колонок, вінчаних чудовими капітелями, ніс на собі вздовж усіх чотирьох галерей безперервну гірлянду готичних орнаментів і квіток, безконечно розмаїтих, створених невичерпною вигадкою, – витонченою і наївною фантазією простодушних стародавніх майстрів, чиї руки втілювали в камені їхні мрії й думки.

Мішель де Бюрн і Андре Маріоль, взявшись під руку, неквапливо обійшли все подвір’я, а всі інші, трохи втомлені, милувалися здалека, стоячи біля брами.

– Боже, як мені тут подобається! – сказала вона, спиняючись.

Він відповів:

– А я вже не знаю, де я, що бачу, що зі мною діється. Я лише почуваю, що ви біля мене, і все.

Тоді вона, усміхаючись, подивилася йому просто в очі й шепнула:

– Андре!

Він зрозумів, що вона віддається йому. Вони не сказали більше ні слова і пішли далі.

Огляд будівлі тривав, але вони вже майже ні на що не дивилися.

На хвилину їх, однак, відвернули замкнуті в арці мережані сходи, перекинуті просто в повітрі від одної вежки до іншої ніби для того, щоб ними підійматися до хмар. Ще раз їх охопило здивування, коли вони прийшли до «Стежки божевільних», – запаморочливої гранітної доріжки, що в’ється, без билець, майже до самого верху останньої башти.

– Можна нею пройти? – спитала вона.

– Заборонено, – відповів сторож.

Вона дістала двадцять франків. Сторож завагався. Вся родина, і так уже ошелешена стрімкою кручею й безмежним простором, почала заперечувати проти такої необачності.

Вона спитала в Маріоля:

– А ви підете, правда?

Він засміявся:

– Я ходив ще й небезпечнішими стежками.

І, не звертаючи уваги на інших, вони пішли.

Він ішов попереду, вузьким карнизом над самим краєм безодні, а вона пробиралася за ним, тулячись до муру, спустивши очі, щоб не бачити відкритої прірви під собою; тепер вона вже хвилювалася, майже мліла з остраху, чіплялася за його простягнену до неї руку, але відчувала, що він дужий, не втрачає самовладання, певен себе й ступає твердо, і зачарована, не зважаючи на свій страх, думала: «Оце справді чоловік!» Вони були самі в просторі, на такій висоті, де ширяють лише морські птахи, вони підіймалися над самим обрієм, по якому безнастанно проносилися білокрилі чайки, вдивляючись у далечінь своїми маленькими жовтими очицями.

Почуваючи, що вона тремтить, Маріоль спитав:

– У вас паморочиться голова?

Вона відповіла стиха:

– Трохи. Але з вами я не боюся нічого.

Тоді, наблизившись до неї, він обняв її однією рукою, щоб підтримати, й вона відчула таке заспокоєння від тієї грубуватої чоловічої допомоги, що підвела голову й глянула вдалечінь.

Він майже ніс її, а вона йшла, втішаючись цією дужою поміччю людини, що вела її небом, і почувала вдячність до нього, романтичну жіночу вдячність за те, що він не псує поцілунками цієї прогулянки туди, де пролітають чайки.

Коли вони вернулися до своїх супутників, що чекали їх, дуже занепокоєні, пан де Прадон з обуренням сказав до своєї дочки:

– Боже мій, які дурниці ти чиниш!

Вона переконано відповіла:

– Це не дурниця, бо вона вдалася. Що вдається, то не дурне, тату.

Він здвигнув плечима, і всі рушили вниз. Спинилися ще біля воротаря, щоб купити фотографії, а як вернулися до готелю, то настав уже час обідати. Господиня порадила трохи пройтися по пісках, щоб помилуватися горою з боку моря, звідки, за її словами, відкривається найчудесніший краєвид.

Незважаючи на втому, всі вирушили в дорогу і, обійшовши укріплення, трохи заглибилися в підступні дюни, хисткі, хоч і тверді на вигляд, де нога, ступивши на розстелений під нею прекрасний жовтий килим, нібито щільний, раптом несподівано вгрузала їх до литок в оманний золотавий намул.

З того боку абатство, зненацька втративши вигляд морського собору, який так вражає, коли дивитися на нього з берега, набуло, наче на пострах океанові, войовничого вигляду феодального замку, з високим зубчастим муром, прорізаним мальовничими бійницями і спертим на велетенські контрфорси, що вросли своїм циклопічним муруванням у підніжжя химерної гори. Але пані де Бюрн і Андре Маріоля вже ніщо не цікавило. Вони думали тільки про самих себе, немов оповиті сітями, що їх наставили одне одному, замуровані в тій в'язниці, де не знають нічого про світ, де не бачать нікого, окрім одної-єдиної людини.

Коли ж вони опинилися за столом, перед повними тарілками, під веселим світлом ламп, то ніби прокинулися і відчули, що голодні.

За столом сиділи довго, а як кінчили обід, то за приємною розмовою забули про місячне сяйво. Нікому, до речі, не хотілося виходити і ніхто про це не заговорював. Хай повний місяць посріблює поетичними переливами дрібну хвилю припливу, що вже сунувся пісками, ледь чутно й моторошно шурхочучи, хай він освітлює мури, що зміїлися довкола гори, хай серед неповторної декорації безмежної затоки, блискотливої від одсвітів, що повзли дюнами, кладе романтичні тіні на дзвінички абатства – більше вже не хотілося дивитися ні на що.

Ще не було й десятої години, як пані Вальсасі, яку зламав сон, заговорила про те, щоб іти спати. І цю пропозицію прийняли без найменшої суперечки. Сердечно попро-щавшися, всі пішли до своїх кімнат.

Андре Маріоль знав, що не засне; він засвітив дві свічки на каміні, відчинив вікно і почав милуватися ніччю.

Усе тіло його знемагало від муки марної надії. Він знав, що вона тут, зовсім близько, відділена від нього лише двома дверима, а наблизитися до неї було так само неможливо, як спинити морський приплив, що затоплював усе довкола. Він відчував у грудях потребу кричати, а нерви його були такі напружені від невгамовного й марного бажання, що аж сам себе питав, що він робитиме, не в змозі більше витримувати самотності в цей вечір нездійсненного щастя.

І в готелі, й на єдиній покрученій вулиці містечка помалу все завмерло. Маріоль, спершись на підвіконня, вдивлявся у срібний покров морського припливу, розуміючи лише, що час минає, і все не лягав спати, неначе в передчутті якогось щастя.

Раптом йому здалося, ніби хтось обережно торкає ручку його дверей. Він рвучко повернувся. Двері помалу відчинялися… Увійшла жінка; голова в неї була закрита білим серпанком, а вся постать закутана у широкий халат, зітканий ніби з шовку, пуху й снігу. Вона старанно замкнула за собою двері, потім, ніби не помічаючи його, що стояв у ясному отворі вікна, вражений щастям, пішла просто до каміна й погасила обидві свічки.

II

Вони мали побачитися другого дня вранці перед входом до готелю, щоб попрощатися. Андре Маріоль зійшов перший і чекав її появи з щімким почуттям тривоги й щастя. Що вона скаже? Якою буде? Що станеться з ними обома? В яку смугу життя – щасливу, чи страшну – він ступив? Вона може зробити з нього все, що захоче, – людину, яка живе у світі мрій, подібно до курців опію, або мученика, – то її воля. Він походжав коло двох екіпажів, що мали роз’їхатися в різні боки; йому випадало закінчити свою подорож через Сен-Мало, щоб завершити обман, а решта верталися до Авранша.

Коли він побачить її знову? Скоротить вона своє перебування в родичів, чи затримається там? Він страшенно боявся її першого погляду і перших слів, бо в хвилини коротких нічних обіймів не бачив її, і вони майже нічого не сказали одне одному. Вона віддалася рішуче, але з соромливою стриманістю, не барячись, не тішачись його пестощами, потім пішла своєю легкою ходою, шепнувши: «До завтра, мій друже!»

Від цього швидкого і дивного побачення в Маріоля лишилося ледве вловиме почуття розчарування, як у людини, котра не могла зібрати всього того жнива кохання, здавалося, вже дозрілого; і в той же час залишилося сп’яніння перемогою, а тому й надія, майже певність, що незабаром він доб’ється від неї цілковитого самозабуття.

Він почув її голос і затремтів. Вона говорила голосно, очевидно, сердячись за якусь батькову забаганку, й, коли вона з’явилася на верхніх сходинках, гнівна морщннка на губах свідчила про її роздратування.

Маріоль рушив до неї; вона його побачила ft усміхнулась. Її погляд раптом пом’якшав, у ньому з’явилась якась лагідність і розлилася по всьому обличчі. А взявши її руку, простягнуту рвучко й ніжно, він відчув, що вона підтверджує принесений нею дар і робить це без примусу й каяття.

– То ми розлучаємося? – мовила вона.

– Ох пані! He можу висловити, як мені це важко.

Вона прошепотіла:

– Але ж ненадовго.

Пан Прадон підходив до них, тому вона додала зовсім тихо:

– Скажіть, що збираєтеся днів на десять до Бретані, але не їдьте туди.

Пані Вальсасі, дуже схвильована, підбігла до них.

– Що мені сказав твій батько? Ти збираєшся їхати післязавтра? Почекала б принаймні до наступного понеділка.

Пані де Бюрн, трохи насупившись, відповіла:

– Батько нетактовний і не вміє мовчати. Море викликав в мене, як завжди, дуже прикру невралгію, і я справді сказала, що мені треба поїхати, щоб не довелося лікуватися цілий місяць. Але тепер не час говорити про це.

Маріолів кучер квапив його, щоб не спізнитись на поїзд до Поиторсона.

Пані де Бюрн спитала:

– А коли ви думаєте повернутися до Парижа?

Він нібито вагався:

– Не знаю ще, мені хочеться побачити Сен-Мало, Брест, Дуарненез, Затоку померлих, Трояндовий мис, Одьєрн, Пенмарш, Морбіган, – коротше, об’їхати всю ту славетну бретонську косу. Це в мене забере… – Помовчавши, ніби вираховуючи, він сказав прибільшено:

– Днів п’ятнадцять або двадцять.

– Це довго, – відповіла вона, засміявшись. – А я, якщо почуватимусь так само погано, як цієї ночі, за два дні повернуся додому.

Зворушення стисло йому груди, йому хотілося крикнути: «Дякую!» – але він задовольнився тим, що поцілував, поцілував, як коханець, руку, що вона простягла йому на прощання.

Обмінявшись незчисленними вітаннями, подяками і запевненнями у взаємній прихильності з подружжям Вальсасі і з паном де Прадоном, що трохи заспокоївся, почувши про його подорож, Маріоль сів у карету й поїхав, озираючись на пані де Бюрн.

Він вернувся до Парижа, ніде не спиняючись і нічого не помічаючи в дорозі. Цілу ніч, забившись у куточок вагона, напівзаплющивши очі, схрестивши руки _хз душею, поглинутою одним-єдиним спогадом, він думав про свою здійсненну мрію. А як тільки опинився вдома, у першу ж хвилину в своїй тихій бібліотеці,– де він звичайно перебував, де працював, де писав, де майже завжди почував себе затишно в товаристві своїх улюблених книжок, фортепіано й скрипки, – в душі його почалася та постійна мука нетерпіння, яка, мов гарячка, хвилює ненаситні серця. Вражений тим, що не може ні за що взятися, нічого робити, ніщо не може не тільки розважити його думки, але навіть заспокоїти його тіло, – ні звичні заняття, що ними він урізноманітнював життя, ні читання, ні музика, – він задумався: що йому робити, щоб заспокоїти цей новий душевний неспокій. Його охопила потреба – незбагненна фізична потреба піти з дому, походити, порухатися; охопив той напад неспокою, що від думки передавався тілу і був нічим іншим, як інстинктивним і невгамовним бажанням шукати і знову знайти когось.

Він одягнув пальто, взяв капелюха, відчинив двері і, вже йдучи сходами, запитав себе: «Куди я?» І в нього виникла думка, яка досі не зринала в його голові. Йому треба було знайти притулок для їхніх побачень – затишне, просте й гарне помешкання.

Він шукав, ходив, оглядав вулицю за вулицею, авеню й бульвари, неспокійно придивлявся до швейцарів, що догідливо всміхалися, до господинь з підозрілими обличчями, до помешкань з незграбними меблями і ввечері повернувся додому засмучений. Другого ранку, з дев’ятої години, він знову узявся до пошуків і, врешті, як уже темніло, знайшов на вулиці в Отейлі, у глибині саду з трьома виходами самотній флігель. Місцевий оббивальник обіцяв навести в ньому лад за два дні. Маріоль вибрав оббивку, замовив меблі – зовсім прості, з лакованої сосни, і дуже м’які килими. Сад доглядав один пекар, що жив поблизу. З його дружиною Маріоль домовився, щоб вона прибирала помешкання. Сусідній садівник підрядився засадити квітники.

Усі ці клопоти затримали його аж до восьмої години, та коли він прийшов додому, змучений втомою, і побачив на своєму столі телеграму, серце його забилося. Розгорнувши її, він прочитав:

«Буду вдома завтра ввечері. Чекайте вказівок.

Міш.»

Він ще не писав їй, боячись, що лист пропаде, оскільки вона мала виїхати з Авранша. Зразу по обіді він сів до столу, щоб висловити їй усе, що було на душі. Він писав довго й тяжко, бо йому здавалося, ніби всі вирази, речення і навіть думки надто буденні, недосконалі й безглузді, щоб як слід передати його ніжну й пристрасну подяку.

В листі, одержаному другого ранку, вона підтверджувала, що вернеться того самого вечора, і просила не показуватися нікому кілька днів, щоб усі повірили в його подорож. Крім того, вона просила його прийти завтра о десятій годині ранку в Тюїльрійський сад на терасу, що над Сеною.

Він прийшов туди на цілу годину раніше і блукав по великому саду, де виднілися лише ранні перехожі: службовці, що поспішали до міністерств на лівому березі, прикажчики, робітники всіх професій. Він відчував свідому втіху, дивлячись, як ці люди квапилися, бо потреба в щоденному хлібі гнала їх до роботи, мов скотину, і, порівнюючи себе до них у цей час, коли він чекав свою коханку, одну з володарок світу, він почував себе таким щасливчиком і обранцем долі, далеким від життєвої боротьби, що мав охоту подякувати синім небесам, бо для нього Провидіння – то була лише зміна блакиті й негоди, залежно від Випадку, підступного володаря над людьми й днями.

За кілька хвилин перед десятою він зійшов на терасу й почав виглядати, чи не йде вона.

«Спізнюється!» – подумав він. Ледве встиг він почути, як годинник пробив десять разів на сусідній вежі, йому здалося, що він упізнає її здалеку, що це вона швидко йде по саду, немов швачка, поспішаючи до свого магазину. Проте він вагався. «Чи це справді вона?» Він упізнав її ходу, але його дивувала зміна в її зовнішності,– вона здавалася такою скромною в простій темній сукні. Це справді вона простувала до сходів на терасу і йшла впевнено, ніби бувала тут уже не раз.

«їй, мабуть, подобається це місце й вона інколи гуляє тут», – подумав Маріоль. Він дивився, як вона підібгала сукню, піднімаючись на перший мармуровий східець, як легко пройшла інші, а коли він кинувся до неї, щоб прискорити зустріч, вона з ласкавою усмішкою і трохи стурбована промовила до нього:

– Ви дуже необережні. Вам не треба так відкрито розгулювати. Я побачила вас майже від вулиці Ріволі. Ходімо, сядемо на лавці, он там, за оранжереєю. Там і чекайте мене іншим разом.

Він не міг утриматися і запитав:

– Значить, ви часто тут буваєте?

– Так, я дуже люблю цю місцину. Я люблю гуляти вранці і приходжу сюди помилуватися цим прегарним

краєвидом. До того ж тут ніколи нікого не стрінеш, тоді як Булонський Ліс просто неможливий. Але не виказуйте цієї таємниці.

Він засміявся:

– Я буду дуже обережний!

Взявши несміливо її ручку, що ховалася в зборках вбрання, він зітхнув:

– Як я вас кохаю! Я захворів, чекаючи вас! Ви одержали мого листа?

– Так, дякую. Він дуже мене зворушив.

– То ви не гніваєтеся на мене?

– Звичайно, ні. За що ж? Ви такий милий.

Він шукав палких, трепетних слів, щоб висловити свою вдячність і хвилювання. Не знаходячи їх і занадто хвилюючись, щоб вибирати слова, він знову проказав:

– Як я вас кохаю!

Вона сказала:

– Я вас сюди покликала, бо й тут є вода й човни. Звичайно, це не те, що там, однак і тут непогано.

Вони сіли на лавці біля кам'яної балюстради, що тягнулася вздовж річки, і опинилися майже одні, невидимі нікому. Двоє садівників і три няньки з дітьми були в ту пору єдині живі душі на просторій терасі.

Неподалік від їхніх ніг набережною їхали екіпажі, але вони їх не бачили. Зовсім близько, під муром, що спускався від тераси, лунали кроки, але вони, не знаходячи ще слів для розмови, дивилися на цей гарний паризький краєвид, що тягнеться від острова Сен-Луї та веж собору Богоматері до Мелонських горбів. Вона знов промовила:

– Як тут усе ж таки гарно!