Текст книги "Твори том 2"

Автор книги: Ги де Мопассан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Графиня почувала, що він у неї закохується, тішилась цією грою, цією все більш безперечною перемогою, і сама нею захоплювалась.

Щось невідоме ввійшло в її життя, збуджувало в ній таємничу радість. Коли при ній говорили про Бертена, серце її билось швидше, її охоплювало бажання сказати (те бажання, що ніколи не доходить до уст): «Він закохався у мене». їй приємно було, коли хвалили його хист, а, може, ще приємніше, коли визнавали його красу. Думаючи про нього на самоті, вона справді уявляла, що знайшла собі щирого друга, який завжди буде задовольнятися тільки приязним потиском руки.

Часто серед сеансу він зненацька клав палітру, брав маленьку Аннет на руки і, поглядаючи на матір, ніжно цілував дівчинку в очі та волосся, мовби говорячи: «Це вас я так цілую, а не дитину».

До речі, іноді пані де Гійруа приходила й сама, без доньки. В такі дні робота зовсім не ладилась, і час збігав у розмовах.

Якось пані де Гійруа спізнилась. Було холодно. Кінчався лютий. Бертен повернувся додому раніше, як це він робив тепер щоразу, коли мала прийти вона, бо завжди надіявся, що вона прийде раніше. Чекаючи її, він ходив туди і сюди по кімнаті й курив, і сам дивувався, що оце вже всоте за останній тиждень ставить собі одне і те ж запитання: «Чи не закохався я?» Однак він не міг вирішити цього, бо ще по-справжньому ніколи не був закоханий. У нього були сильні, навіть тривалі захоплення, але він ніколи не вважав їх коханням. І те, що він почував тепер, його дивувало.

Чи кохав він її? Бажання володіти нею ледве ворушилось в ньому і він навіть не думав, що це можливо. Раніше, коли жінка йому подобалась, жага охоплювала його враз, і він уже простягав до неї руки, немовби для того, щоб зірвати плід, – але ні її відсутність, ні її присутність ніколи глибоко не хвилювали його таємних дум.

А пристрасть до цієї жінки, ледве торкнувшись його, немов причаїлась, сховалася за іншим, більш сильним почуттям, ще невиразним, яке лише пробуджувалося. Раніше Олів’є гадав, що кохання починається мріями, поетичним піднесенням. А те, що він почував тепер, походило, здавалось йому, з якогось незбагненного хвилювання, не стільки духовного, скільки фізичного. Він став нервовим, трепетним, турботним, мов людина, в якої починається хвороба. Але до цієї гарячки крові, яка заражала своїм хвилюванням мозок, не домішувалося нічого болісного. Він, звичайно, знав, що причина цього хвилювання криється в пані де Гійруа, в спогадах про неї та в чеканні її приходу. Він не почував, що прагне до неї всією істотою, але завжди почував у собі її присутність, ніби вона його й не покидала: покидаючи його, вона залишала в ньому частку самої себе, щось невловиме й невисловлене. Що саме? Чи не кохання? Аби побачити й зрозуміти це, він заглиблювався тепер у власне серце. Вона була чарівна, але не відповідала тому образові ідеальної жінки, що створила його сліпа надія. Кожен, хто прагне кохання, уявляє духовні якості й фізичні чари жінки, що його спокусить; а пані де Гійруа, дарма що вона подобалась йому безмежно, не здалася тією жінкою.

То чому ж він думав про неї більше, ніж про інших, інакше, невідступно?

Чи не потрапив він просто у пастку її кокетства, яке давно вже відчув і зрозумів, та, піддавшись на ці хитрощі, підпав під вплив тих особливих чар, що виникають у жінок від бажання подобатись?

Він ходив, сідав, підводився, запалював цигарку, кидав її і щомиті позирав на стрілку годинника, яка поволі, непомітно наближалась до призначеної години.

Кілька разів він навіть поривався зняти нігтем опукле скло над двома золотими рухливими стрілками й посунути більшу стрілку до цифри, до якої вона так поволі наближалась.

Йому уявлялося, що цього буде досить, аби відчинилися двері й з’явилась та, кого він чекав, обманута цими хитрощами. Потім сам сміявся з цього упертого й нерозумного дитячого бажання.

Нарешті він спитав себе: «Чи не можу я стати її коханцем?» Ця думка видалась йому незвичайною, майже нездійсненною та й зовсім недоцільною через ускладнення, що могли виникнути в його житті.

Проте графиня йому дуже подобалась, і він дійшов висновку: «Справді, я опинився в сміховинному становищі».

Годинник продзвонив, і Бертен затремтів од цього звуку, що сколихнув йому не так душу, як нерви. Він чекав її з тим нетерпінням, що побільшується з кожною хвилиною запізнення. Вона завжди була точна, отже, хвилин за десять мусить прийти. Коли ж ці десять хвилин минули, він відчув неспокій, немовби від наближення якогось горя,

потім обурився, що через неї втрачає час; і раптом зрозумів, що дуже страждатиме, коли вона не прийде. Що робити? Він чекатиме! Ні, він піде, – аби вона не застала нікого в майстерні, якщо випадково прийде, дуже спізнившись. Він піде. Та чи надовго її залишити саму? Чи не краще залишитись і кількома ввічливими, холодними словами дати їй на' здогад: він не з тих, кого примушують чекати? А що, як вона зовсім не прийде? Тоді він одержав би телеграму або листа, принесеного лакеєм чи розсильним. А як вона таки не прийде, що робити? Цей день втрачено, він не зможе вже працювати. Що тоді?.. Тоді він піде н навідати, бо почував потребу бачити її.

Справді, він почував потребу бачити її, глибоку, гнітючу, болісну потребу. Що ж це? Кохання? Але він не почував ні збудження думки, ні піднесення почуттів, ні мрійності в душі, коли переконався – він дуже страждатиме, якщо вона не прийде.

Дзвінок із вулиці пролунав на сходах маленького будинку, і в Олів’є Бертена перехопило дух; потім він так зрадів, що крутнувся на місці, підкинувши вгору цигарку

Вона ввійшла сама.

Він зразу ж відчув у собі дивну сміливість.

– Знаєте, про що я думав, чекаючи вас?

– Ні, не знаю.

– Я себе питав, чи не закохався я у вас.

– Закохались у мене! Ви з глузду з’їхали!

Але вона усміхалась, і усмішка ця говорила: «Це мило, я дуже задоволена».

– Ну, це ви несерйозно, – вела вона далі.– До чого ці жарти?

– Навпаки, я дуже серйозно, – відповів він. – Я не запевняю вас, що закоханий, але питаю себе, чи не починаю закохуватись.

– Що вас наводить на таку думку?

– Бо хвилююсь, коли вас немає, і радію, коли ви приходите.

Вона сіла.

– О, не хвилюйтесь через такі дрібниці! Поки ви спокійно спите і зі смаком обідаєте, небезпеки ще немає.

Він засміявся.

– А якщо я втрачу сон і апетит?

– Попередьте мене.

– І що тоді?

– Тоді я дам вам спокій, щоб ви видужали.

– Щиро дякую.

І на тему цього кохання вони розмовляли весь сеанс у жартівливому тоні.

В наступні дні було те ж саме. Сприймаючи це як дотепний, незначущий жарт, пані де Гійруа, входячи, весело питала:

– Як сьогодні ваше кохання?

І Бертен серйозно й невимушено розповідав про перебіг цієї хвороби, про внутрішню, невпинну й глибоку ніжність, що зароджувалась і чимдалі міцніла у ньому. Він докладно аналізував свої переживання, годину по годині після вчорашньої їхньої розлуки, жартівливим тоном професора, що читає лекцію; і вона слухала його уважно, трохи збуджено, схвильована цією історією, що здавалася романом, героїнею якого була вона сама. Він ласкаво й весело перелічував усі ті турботи, жертвою яких став, проте голос його інколи тремтів, у словах чи в інтонації бринів біль його серця.

А вона без угаву розпитувала його, захоплена цікавістю, втупивши в нього очі; його слова хвилювали й зачаровували її.

Іноді, підходячи до графині, щоб виправити позу, Бертен брав її руку й пробував поцілувати. Вона відсмикувала пальці від його уст і, насупивши трохи брови, казала:

– Досить, працюйте.

Він знову брався до роботи, але не минало й п’яти хвилин, щоб вона йому не ставила якогось запитання, наводячи його на єдину тему, що їх цікавила.

Тепер у її серці зароджувалось побоювання. Вона жадала, щоб у неї закохалися, але не занадто.

Впевнена в тому, що не захопиться ним, вона водночас боялася, що він зайде дуже далеко і що вона його втратить, бо буде змушена відштовхнути його, після того як сама, здавалося, заохочувала його до цього.

Проте, коли б їй довелося відмовитись від цієї ніжної, жартівливої приязні, від цих розмов, що лились і несли з собою крихти кохання, як струмок із золотоносним піском, вона зазнала б горя, великого горя, мало не розпачу.

Коли вона йшла до майстерні художника, її сповнювала жвава й пекуча радість, і їй ставало легко й весело. Коли біля дверей будинку Олів’є вона торкалась рукою дзвінка, її серце колатало від нетерпіння, а килим на сходах здавався найм’якшим, по якому ступала будь-коли її нога..

Тим часом Бертен робився похмурим, трохи нервовим, часто дратувався. Ставав нетерплячим, але зразу ж стримував себе; це повторювалось часто.

Якось, тільки-но вона ввійшла, він сів біля неї і замість того, щоб узятись до малювання, сказав:

– Пані, адже ви напевне знаєте, що це не жарт, що я у вас безтямно закоханий.

Схвильована цим вступом і почуваючи наближення кризи, якої боялася, пані де Гійруа спробувала спинити Бертена, та він уже не слухав її. Хвилювання переповнювало його серце, і вона, бліда, тремтяча й перелякана, силувала себе слухати його. Він довго говорив, нічого не питаючи, ніжно, сумно, безнадійно, покірливо, і вона дозволила йому взяти й стиснути свої руки. Він так несподівано став навколішки, що вона не встигла перешкодити йому, і, дивлячись на неї, благав її не завдавати йому лиха. Якого лиха? Вона не розуміла та й не намагалася зрозуміти, заціпенівши від великого горя, бачачи його муки, але горе це було мало не щастям. Зненацька, побачивши сльози на його очах, вона так схвилювалась, що скрикнула й ладна була поцілувати його, як цілують заплаканих дітей.

Він ледве чутно повторював: «Бачите, бачите, я дуже страждаю», – і враз ці страждання передались через його сльози і їй, і вона заридала, почуваючи, що нерви її напружені й що вона готова пригорнути його тремтячими руками.

І коли вона раптом відчула себе в його обіймах, а він палко її цілував, то хотіла закричати, боротися, відштовхнути його, – однак, тут же зрозуміла, що стала жертвою, бо, опираючись, погоджувалася, відбиваючись, віддавалася й обіймала його, вигукуючи: «Ні, ні, не хочу…»

Вона завмерла від хвилювання, затуливши обличчя руками, потім підвелась, підняла капелюшок, що впав на килим, наділа його і вибігла, незважаючи на благання Олів’є, що тримав її за сукню.

На вулиці вона почувала себе такою знеможеною, що ноги під нею вгиналися, здавалось, вона ось-ось упаде. Покликавши візника, сказала: «їдьте тихо, везіть мене, куди хочете». Кинулась у карету, зачинила дверцята й сіла вглибині, щоб на самоті, за піднятими шибками, обмислити все до пуття.

Кілька хвилин вона чула лише стукіт коліс та трясіння екіпажа. Вона дивилась на будинки, на людей, що їхали чи йшли, на омнібуси, але очі її були порожні й не бачили нічого, і ні про що вона не думала, немов давала собі перепочинок, відстрочку перед тим, як зважитись, щоб обміркувати те, що сталося.

Гостра на розум і смілива, вона подумала: «От я й пропаща жінка». І кілька хвилин вона була під впливом цього почуття, впевнена, що сталося непоправне лихо, жахаючись, як людина, що впала з даху й не ворушиться, здогадуючись, що зламала ноги, і не бажаючи в цьому переконуватись.

Та замість того, щоб збожеволіти від біди, якої вона чекала й наближення якої боялася, серце її після катастрофи було безтурботне й спокійне; після цього падіння, яке гнітило їй душу, воно билося тихо, поволі і, здавалось, не брало ніякої участі в тривозі її розуму.

Вона ще раз промовила вголос, немовби для того, щоб почути себе й допевнитись: «От я й пропаща жінка!» Але на цю скаргу її сумління не озвалася співчуттям її плоть.

На якийсь час вона віддалася погойдуванню карети, не думаючи про це болісне становище. Ні, вона не страждала. Вона тільки боялась думок, боялась усвідомлювати, розуміти й міркувати;.навпаки, в тому таємничому, непроникному бутті, що в нас утворюється безупинною боротьбою між нашими нахилами і нашою волею, вона відчувала глибокий, неймовірний спокій.

Минуло з півгодини в цьому дивному спочинку, і, зрозумівши нарешті, що накликане нею лихо не прийде, вона здолала приголомшення і прошепотіла:

– Дивна річ, я майже не почуваю горя.

Тоді вона почала дорікати собі.

Вона розуміла своє засліплення і свою слабість, і це її обурювало. Як же вона цього не передбачила? Як не розуміла, що час боротьби може настати, що Бертен подобається їй до нестями і що може довести її до гріхопадіння, що навіть у найчесніших людей бажання іноді уподібнюється поривові вітру і бере гору над розумом?

Осипавши себе цими суворими й зневажливими докорами, паці де Гійруа з жахом подумала: що ж буде далі?

Назавжди порвати з художником і ніколи більше з ним не бачитись!

(Такий був її перший намір).

Та тільки-но вона ухвалила це рішення, як проти нього відразу знайшлася тисяча заперечень.

Чим вона пояснить цей розрив? Що сказати чоловікові? Хіба не почнуть шушукатися, здогадуючись про правду, хіба потім не піде поголос?

Чи не краще – задля пристойності – зіграти з самим Бертеном лицемірну комедію байдужості та забуття й показати, що вона стерла ту хвилину з пам’яті й життя?

Та чи зможе вона це зробити? Чи стане в неї сили прикинутись, що нічого не пам’ятає, глянути з обуреним подивом на людину, з якою повністю поділяла раптове й грубе почуття, й спитати: «Чого вам треба від мене?»

Вона довго міркувала, проте зважилась на це, бо все інше здавалося їй неможливим.

Отже, завтра вона хоробро піде до нього й дасть йому зрозуміти, чого хоче й чого від. нього вимагає, щоб ніколи ні слово, ні натяк, ні погляд не нагадували їй про цю ганьбу.

Перестраждавши, – бо він теж страждає,– він на це пристане і буде надалі таким, яким був досі: адже він вихований і на вдачу порядний.

Зупинившись на цьому рішенні, пані де Гійруа назвала візникові свою адресу й вернулась додому знесилена, з єдиним бажанням – лягти в ліжко, не бачити нікого, заснути, забутися. Замкнувшись у своїй кімнаті, вона до обіду пролежала на канапі, не бажаючи збурювати душу цими небезпечними думками.

Зійшла вона в їдальню, сама дивуючись, що така спокійна і чекає чоловіка зі звичайним виразом на обличчі. Він з’явився з дочкою на руках, і вона потиснула йому руку й поцілувала дівчинку без найменшого хвилювання.

Пан де Гійруа спитав, що вона робила. Вона байдуже відповіла, що, як завжди, позувала.

– _;А як портрет, гарний? – питав він далі.

– Має бути дуже гарним.

Граф і собі заговорив про справи, як любив це робити під час обіду, про засідання палати й дискусію з приводу законопроекту про фальсифікацію харчів.

Ця балаканина, яку пані де Гійруа слухала спокійно, тепер її дратувала й примусила пильніше придивитись до вульгарної, пишномовної людини, що цікавилась такими речами; але усміхалася, слухаючи, й відповідала на ці банальності ласкаво, навіть миліше, ніж звичайно, більш поблажливо. Вона думала, дивлячись на нього: «Я його обдурила. Це мій чоловік, а я його обдурила. Хіба не дивно це? Вже ніщо не може цьому перешкодити, ніщо цього не зітре! Я заплющила очі на мить, на якусь мить я віддалась поцілункам іншого чоловіка, – і я вже безчесна жінка. Якась мить у житті, мить, що її не знищиш, привела мене до дрібної, але непоправної події, важливої й коротенької, до найганебнішого для жінки злочину, – а я не відчуваю розпачу. Якби мені сказали це вчора, я б не повірила. Якби мене почали в цьому запевняти, я зразу б подумала про пекучі докори сумління, якими сьогодні мала б каратися. А в мене їх немає, майже немає».

Після обіду пан де Гійруа виікпов, як це він робив майже щодня.

Тоді вона взяла на коліна дочку й заплакала, цілуючи її. Вона плакала щирими сльозами, сльозами сумління, але це не були сльози серця.

Всю ніч вона не склепила очей.

У темряві кімнати її ще більше обсіли побоювання неприємностей, які могли виникнути через поведінку Берте-на; і страх огорнув її, коли вона подумала про завтрашню зустріч і про те, що скаже йому, дивлячись у вічі.

Вставши рано, пані де Гійруа довго сиділа на канапі, готуючись до всяких несподіванок, намагаючись передбачити, чого їй боятися, що відповідати.

Вийшла вона завчасу, щоб поміркувати ще по дорозі.

Бертен не чекав її і питав себе ще з учорашнього дня, як йому тепер поводитися з нею.

Після того, як вона пішла, після її втечі, якій не зважився перешкодити, він лишився сам, і, хоч вона була вже далеко, чув її кроки, шелестіння сукні, грюкіт дверей, зачинених схвильованою рукою.

Він стояв, сповнений палкої, глибокої, п'янкої радості. Він її взяв! Це трапилось між ними! Чи можливо ж це? Після першого подиву перемоги він почав смакувати її і, щоб краще відчути, сів, майже ліг на диван, на якому оволодів нею вчора.

Сидів довго, впиваючися думкою, що вона – його коханка, і що ця жінка, яка запалила його такою жагою, і він тепер з’єднані між собою тим таємничим зв’язком, який з’єднує дві істоти. Все пройняте спогадом про ту мить, коли зустрілися їхні уста, коли тіла сплелися в одне, щоб здригнутися великим трепетом життя.

Цього вечора він нікуди не ходив і, безтямний від щастя, рано ліг, щоб натішитись своїми думками.

Прокинувшись уранці, спитав себе: «Що ж мені робити?» Якій-небудь кокотці чи актрисі він послав би квіти, навіть коштовності, але в цьому новому для нього становищі він зовсім розгубився.

Звичайно, він напише їй листа… Але що написати?..

Він написав листів з двадцять, перекреслював їх, рвав і починав знову, бо всі вони здавалися йому образливими, бридкими, сміховинними.

Йому хотілось у витончених, чарівних висловах вилити всю вдячність своєї душі, запал шаленої ніжності, відданості, але, щоб передати всі ці палкі почуття з усіма відтінками, він не знаходив нічого, крім уже давно відомих фраз та банальних, грубих, непристойних виразів.

Тоді він облишив думку про лист і вирішив піти до неї, тільки-но мине час сеансу: він був певен, що вона не прийде.

Замкнувшись у майстерні, він завмер у екстазі перед портретом, його губи горіли – так їм кортіло притулитися до полотна, на якому було втілено щось від неї. І він щохвилини підходив до вікна й виглядав на вулицю. Коли вдалині показувалась нсіноча сукня, серце його починало калатати. Багато разів здавалося йому, що це вона, а потім, коли жінка проходила мимо, він сідав на хвилину, розчарований і знесилений.

І раптом побачив її. Він не повірив власним очам, узяв бінокль, впевнився, що це вона, і, весь охоплений бурхливим хвилюванням, сів, чекаючи на неї.

Коли вона увійшла, він упав навколішки і хотів взяти її за руки, але вона швидко відняла їх, а що він не підводився і дивився на неї схвильованими очима, то вона гордовито мовила:

– Що ви робите, не розумію такого поводження…

– О пані, благаю вас… – пробурмотів він.

– Підведіться, ви смішний, – урвала вона суворо.

Бертен ніяково підвівся, шепочучи:

– Що з вами? Не поводьтесь так зі мною, я кохаю вас…

Тоді кількома швидкими, сухими словами вона висловила йому свою волю й визначила становище:

– Не розумію, що ви хочете сказати! Ніколи не говоріть мені про своє кохання, а то я назавжди покину вашу майстерню. Якщо ви хоч раз забудете, що я знаходжусь тут тільки за цієї умови, ви мене більше не побачите.

Він дивився на неї, вражений цією жорстокістю, якої не передбачав; потім зрозумів і шепнув:

– Скоряюсь, пані.

– Дуже добре, цього я від вас і сподівалась! – відповіла вона. – Тепер працюйте, бо ви занадто довго малюєте цей нортрет.

Він спробував розмовляти з нею; вона ледве відповідала.

А коли він зважився сказати їй комплімент щодо кольору її обличчя, вона так різко його спинила, що його охопила властива закоханим буйність, яка обертає ніжність у ненависть.

Він усією душею й тілом відчув сильне нервове збудження, і відразу ж, без всякого переходу, зненавидів її. Так, г*к, ось вони, жінки І Вона така сама, як і інші, така сама! Хіба ні? Фальшива, мінлива, малодушна, як усі жінки. Вона звабила його, спокусила хитрощами повії, намагаючись закрутити йому голову й нічого не дати, надячи його, щоб потім відштовхнути, вдаючись до всіляких заходів підлих кокеток, які, здається, завжди ладні роздягтися, поки чоловік, як той вуличний пес, не почне задихатись від жаги.

Тим гірше, зрештою, для неї; адже він володів нею, він узяв її! Хай миє своє тіло губкою, хай відповідає йому зухвало – вона нічого не зітре, а він її забуде. Справді, безумством було б зв’язуватись з такою коханкою, що сточила б його життя вередливими зубами красуні жінки.

Йому захотілося свистіти, як він робив це в присутності натурщиць; але нервовість його зростала, він боявся накоїти дурниць і скоротив сеанс, мотивуючи якимсь побаченням. Прощаючись, вони, безперечно, почували себе більш чужими, ніж того дня, як були в герцогині де Мортмен.

Тільки-но вона пішла, Бертен узяв капелюха, пальто і вийшов. Холодне сонце з синього неба, вкритого пеленою туману, кидало на місто бліде, трохи штучне й сумне світло.

Деякий час він простував швидко й роздратовано, штовхаючи перехожих, щоб не відхилятись від прямої лінії, і його нестямний гнів проти пані де Гійруа потроху заступали скорбота й жаль. Повторюючи сам собі всі докори, що їх кидав їй, і дивлячись на зустрічних жінок, він пригадував, яка вона гарна й спокуслива. Подібно до багатьох інших чоловіків, котрі в цьому не признаються, він завжди чекав неможливої зустрічі, рідкісного, єдиного, поетичного, палкого почуття, мрія про яке витає над нашими серцями. Хіба ж він не був до цього близький? Хіба вона не була тією жінкою, яка могла б дати йому це майже неймовірне щастя? Чому не можна впіймати того, за чим женешся, а здобуваєш тільки жалюгідні крихти, чому ця погоня за розчаруванням завдає ще більше страждань?

Він гнівався уже не на неї, а на саме життя. Тепер, міркуючи, він вирішив, що йому нема чого гніватись на неї.

Зрештою, чи міг він докоряти їй у тому, що вона була з ним ласкава, добра й мила? А вона могла б закинути йому, що він поводився, як негідник!

Додому він вернувся сумний. Йому хотілось просити в неї пробачення, присвятити себе їй, змусити забути минуле, і він силкувався щось придумати, аби показати їй, що він буде покірним із нею, поки його й віку.

Узавтра вона прийшла з дочкою, сумно всміхаючись, така сповнена печалі, що художник немов побачив у її синіх, іще недавно веселих очах увесь біль, усі муки сумління й розпач жіночого серця. Зворушений жалем і бажаючи, щоб вона швидше все забула, він почав ставитися до неї з обережною стриманістю й виявляв найтоншу прихильність. Вона відповідала ніжно, ласкаво, але із стомленим, пригніченим виглядом жінки, яка страждає.

А він, дивлячись на неї, знову проймався шаленим бажанням кохати її і бути коханим, він питав себе, як може вона не гніватись, приходити сюди, слухати його й відповідати після того, щб між ними сталося.

Якщо вона могла бачити його, чути голос і в його присутності миритися з єдиною думкою, яка не покидає її ніколи, то, виходить, думка ця не була їй нестерпною. Коли жінка ненавидить чоловіка, який її згвалтував, ненависть її вибухає, тільки-но вона його побачить. Але байдужим цей чоловік їй не буває ніколи. Вона його або ненавидить, або прощає. А коли прощає, то вже недалеко й до кохання.

Поволі малюючи, Бертен міркував і добирав дрібні, точні, ясні та певні доводи, почуваючи себе просвітленим, сильним, і від цього часу – господарем становища.

Трбба тільки бути обережним, терплячим, відданим – і рано чи пізно вона знову віддасться йому.

Чекати він умів. Щоб заспокоїти і знову підкорити її, він і собі вдався до хитрощів, приховував ніжність під зовнішнім каяттям, виявляв нерішучу уважність, прикидався байдужим. Бувши впевненим у близькому щасті, він уже не надавав великого значення тому, коли воно прийде – трохи раніше чи пізніше! Він навіть відчував дивовижну й витончену втіху в тому, щоб не поспішати, підстерігаючи її, кажучи собі: «Вона боїться», – бо вона завпеди приходила з дитиною.

Він почував, що вони повільно зближуються, що в поглядах графині з’являлось щось чудне, вимушене, болісно ніжне, – той поклик душі, що бореться, поклик волі, що виснажується й ніби говорить: «Та бери ж мене силою!»

Через деякий час вона знову прийшла сама, заспокоєна його стриманістю. Тоді він став поводитися з нею як приятель, як товариш, і розповідав їй про своє життя, про наміри – зовсім по-братньому.

Ця простота поводження чарувала її, вона з радістю взяла на себе роль порадниці, улещеної тим, що він вирізняє її серед інших жінок, і була переконана, що його талант стане ще витонченішим від такої духовної близькості. І, радячись з нею та виказуючи їй неабияку пошану, він природно навів її на думку перейти від ролі порадниці до священного покликання натхненниці. її полонив такий вплив на великого митця, і вона майже погодилась, аби він любив її як художник, що його творчість вона надихає.

Якось увечері, після тривалої розмови про коханок славетних художників, вона непомітно для себе опинилася в його обіймах. І вона вже не намагалась вирватися й відповідала на його поцілунки.

Тепер її вже не мучило каяття, а тільки невиразне почуття падіння, і, у відповідь на докори розуму, вона повірила, що така її доля. її вабило до нього незайманим серцем, незігрітою душею, і поступово влада його любовних пестощів перемогла її тіло, і мало-помалу вона прихилилась до нього, як прихиляються ніжні жінки, що покохали вперше.

А він переживав напад гострого, чуттєвого, поетичного кохання. Іноді йому здавалося, що він, простяглій руки, злетів на небо і пригорнув чудову, крилату мрію, що вічно ширяє над нашими надіями.

Він закінчив портрет графині, звичайно, найкращий із тих, які малював досі, бо побачив й відбив у ньому те невиразне, що художникові майже ніколи не щастить показати: той відблиск, ту таємницю, той образ душі, що майже невловимі на обличчі.

Минули місяці, потім роки, але вони майже не ослабили уз, які з’єднували графиню де Гійруа та художника Олів’є Бертена. У нього вже не було колишньої запальності, її заступила спокійна, глибока, схожа на любовну приязнь прив’язаність, яка стала для нього звичкою.

А в неї, навпаки, невпинно зростала пристрасна, вперта прив’язаність, яка буває у жінок, що віддаються чоловікові цілком і назавжди. Такі ж чесні й щирі в зраді, якими вони могли бути б у шлюбі, ці жінки присвячують себе єдиному почуттю кохання, від якого їх ніщо не відверне. Вони не тільки люблять свого коханця, але й хочуть любити його, їхні очі бачать тільки його, серце живе тільки думкою про нього, і ніщо стороннє в нього ввійти не може. Вони зв’язують своє життя так рішуче, як зв’язує собі руки людина, що вміє добре плавати, але хоче кинутись з моста в воду, щоб умерти.

Відколи графиня віддала всю себе Олів’є Бертенові, її мучили сумніви – чи вірний він їй. Адже ніщо не стримувало його, крім чоловічого бажання, примхи, скороминущо-го потягу до жінки, що її він зустрів випадково, як зустрічав і багатьох інших 1 Яким вільним і піддатливим спокусі здавався він їй, живучи без обов’язків та звичок, і, як усі чоловіки, не обтяжений сумлінням! Він був вродливий, уславлений, визнаний, і до послуг його легко збуджуваної пристрасті були всі світські жінки, – їхню доброчесність так легко здолати, – всі жінки легкої поведінки та актриси щедрі на ласку до таких як він. Одного чудового дня після вечері, котрась із них може піти за ним, сподобатися йому, оволодіти ним й вдержати його біля себе.

Тому вона жила у вічному страху, що втратить його, пильно стежила за його вчинками та настроями, хвилюючись від якогось одного слова, тривожачись, як тільки він захоплювався іншою жінкою, хвалив чари чийогось обличчя чи красу чийогось стану. Все невідоме в його житті її лякало, а відоме жахало. Щоразу, зустрічаючись з ним, вона вміло, непомітно для нього випитувала, що він думає про людей, з якими зустрічався, про сім’ї, де обідав, вивідувала найдрібніші його враження. Коли їй здавалось, що вона помітила чийсь можливий вплив, то з дивовижною спритністю відвертала його, вдаючись до безлічі хитрощів.

О, вона завжди передчувала ці короткочасні інтриги, позбавлені глибоких коренів, що виникають вряди-годи, на тиждень чи два, в житті кожного видатного митця 1

Вона ніби мимоволі відчувала небезпеку, ще до того, як помічала у Олів’є зародження нового бажання – із святкового виразу очей та обличчя, виразу, що появляється у збудженого любовною пригодою чоловіка.

Вона страждала, спала тривожним від болісних сумнівів сном. Щоб заскочити Бертена зненацька, вона приходила до нього несподівано, зверталася з наївними на перший погляд запитаннями, вистукувала його серце, вислуховувала його думки, як вистукують і вислуховують хворого, шукаючи схованої недуги.

Лишившися на самоті, вона плакала, переконавшись, що вже на цей раз його відберуть, вкрадуть у неї кохання, за яке вона так цупко трималась, бо вклала в нього, разом із своєю волею, всю силу свого почуття, всі надії і всі свої мрії.

А коли почувала, що він знову вертається до неї після цих минущих відступів, коли вона знову забирала його, оволодівала ним, як загубленою і знайденою річчю, її поймало німе й глибоке щастя, і в неї іноді виникало бажання зайти в церкву й скласти подяку Богові.

Турбота про те, щоб подобатись йому більше, ніж інші жінки, вберегти його від них, обернула її життя в безнастанне змагання кокетства. В присутності коханця вона невпинно боролась за нього своєю грацією, красою й елегантністю. Вона хотіла, щоб скрізь, де б він про неї не почув, хвалили її чари, смак, розум, убрання. Задля нього вона хотіла подобатись іншим, зводити їх з розуму, щоб він нею пишався й ревнував її. І щоразу, коли вгадувала, що він ревнує, трохи його помучивши, вона піддавалася йому, – і це відживляло його кохання й тішило гонор.

Розуміючи, що чоловік завжди може зустріти в світі таку жінку, чари якої будуть сильніші своєю новизною, вона вдалась до інших способів: лестила йому і пестила його.

Обережно, але невпинно розсипала вона йому похвали, колисала захопленням, оповивала компліментами, аби деінде дружба чи навіть ніжність здавалися йому холоднішими і не досить повними, аби він помітив кінець кінцем, що коли інші жінки кохають його, то жодна не розуміє його так, як вона.

Свій дім і свої два салони, де так часто бував Бертен, вона зробила таким місцем, яке вабило і його чоловіче серце, і честолюбство художника, – тим місцем у Парижі, що його він найбільше любив відвідувати, бо тут міг задовольнити зразу всі свої прагнення.

Вона не тільки вивчила всі його смаки, щоб, потураючи їм у себе вдома, навіяти йому почуття нічим не замінного добробуту, але й зуміла збудити в ньому нові смаки, навіяти потяг до матеріальних чи духовних ласощів, звички до дрібних ознак уваги, до вірності, до обожнення, до лестощів. Вона силкувалась всіляко заворожити його зір елегантністю, нюх – пахощами, слух – компліментами, а смак – добірними стравами.