Текст книги "Твори том 2"

Автор книги: Ги де Мопассан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Аннеті, навпаки, сповненій молодої цікавості, дуже подобалося все невідоме. Її серце, якому життя тільки вперше завдало страждання, могло чекати тільки радощів від чорної страшної торбини на боці у листоноші, що сіє таке хвилювання по міських вулицях та сільських шляхах.

Графиня покинула їсти, стежачи думкою за листоношею, що йшов до неї, несучи кілька писаних слів, які, може, вразять її, мов удар ножем по горлу. Вона задихалася від тривожного передчуття і силкувалась відгадати, що то за спішна новина. Про що? Від кого? Вона згадала про Олів’є. Чи не хворий він? Може, там помер?

Десять хвилин чекання здалися їй нескінченними: потім, розірвавши телеграму і вгледівши ім’я свого чоловіка, вона прочитала: «Повідомляю тебе, що наш друг Бертен приїздить у Ронсьєр поїздом, що рушає о першій годині. Вишли фаетон на вокзал. Цілую».

– _иЩо ж там, мамо? – спитала Аннета.

– Пан Олів’є Бертен їде нас провідати.

– Ах, як гарно! А коли?

– Зараз.

– О четвертій?

– Так.

– О, який він милий!

Але графиня зблідла, бо з деякого часу її точила нова турбота, і раптовий приїзд художника здавався їй не меншою загрозою, ніж усе те, що вона могла передбачати.

– Ти поїдеш зустрічати його, – сказала вона.

– А ти, мамо, не поїдеш?

– Ні, чекатиму на вас тут.

– Чого? Йому буде неприємно.

– Я не зовсім добре себе почуваю.

– Ти ж тільки що хотіла до Бервіля йти пішки.

– Так, але після сніданку мені погіршало.

– До того часу минеться.

– Ні, я зараз піду до себе в кімнату. Скажи, щоб попередили мене, коли ви приїдете.

– Гаразд, мамо.

Потім, віддавши наказ, щоб у призначений час запрягли фаетона та приготували помешкання, графиня подалася до себе й замкнулась.

До цього часу її життя збігало майже без страждання, порушуване тільки любов’ю до Олів’є й схвильоване турботою зберегти це почуття. У цьому їй щастило, в боротьбі вона завжди була переможницею. її серце, заколисане успіхами та похвалами, що стало вимогливим серцем світської красуні, якій мусять належати всі земні радощі і яка, згодившись на блискучий шлюб, де не було й тіні почуття, прийняла потім любов, як додаток до щасливого існування, зайшла у злочинний зв’язок, головним чином, внаслідок захоплення, а трохи і внаслідок самого почуття, що винагороджувало її за банальну одноманітність життя, – тепер міцно замкнулося, забарикадувалось у своєму випадковому щасті, бажаючи тільки захистити його від щоденних несподіванок. Вона із зичливістю вродливої жінки приймала приємні події, що їй траплялись, не шукала пригод і не мучилася новими бажаннями й поривами до невідомого; навпаки, ніжна, уперта й завбачлива, вона вдовольнилася теперішнім, інстинктивно боялась завтрашнього дня, вміла ощадно, обережно і проникливо користуватись тим, що посилала їй долй.

Але потроху, хоч вона не зважувалась навіть собі признатися в цьому, в душу її закралася неспокійна тривога про дні, що минають, і про наближення старості. Це стало ніби безперервним, легким подразненням її думки. Проте, добре знаючи, що цей схил життя дуже крутий, що, коли він почався, вже його не зупиниш, вона, поступаючись інстинктові небезпеки, полинула вниз і, заплющивши очі, переймалася лише тим, щоб не втратити тяму над безоднею та не вдатись у розпач від свого безсилля.

Отак вона жила, усміхаючись і немовби хизуючись тим, що так довго лишається вродливою; і коли поруч неї з’явилась свіжа вісімнадцятирічна Аннета, вона, замість того, щоб страждати від такого сусідства, пишалася з того, що штучно підтримувана дозріла краса може бути визнана за кращу» ніж променистий блиск юних днів квітучої

ДІВ ЧЕШИ.

їй навіть здавалось, що для неї починається щасливий і спокійний час життя, – тут смерть матері вразила її в самісіньке серце. Спочатку це був глибокий розпач, що не лишає місця жодній іншій думці. З ранку до вечора її не покидав смуток, і вона силкувалась пригадати про мертву все – її звичні слова, обличчя, сукні, які та носила, немов вона зібрала в глибині своєї пам’яті ті реліквії у зниклому минулому, всі ті інтимні й дрібні спогади, якими вона живитиме свої жорстокі мрії. Потім, коли вона довела себе до такого відчаю, що з нею раз у раз траплялись нервові напади й непритомність, весь цей скупчений біль перейшов у сльози, які вона проливала вдень і вночі.

Одного ранку, коли ввійшла її покоївка і, розчинивши віконниці та відслонивши завіси, спитала:

– Як, пані, сьогодні почуваєте себе? – вона, виснажена, від сліз, відповіла:

– О, погано! Справді, я зовсім без сил.

Покоївка, тримаючи тацю із чаєм, глянула на господиню і, побачивши, яка бліда вона на білій постелі, зворушено пробурмотіла з сумним і щирим виразом:

– Справді, пані, у вас дуже поганий вигляд. Вам треба полікуватись.

Тон, яким це було сказано, мов голкою вколов графиню просто в серце, і коли покоївка вийшла, вона підвелася й глянула на своє обличчя у великій дзеркальній шафі.

Побачивши себе, вона остовпіла, злякавшись запалих щік, почервонілих очей і всього спустошення, що вчинило страждання на її обличчі за кілька днів. Власне обличчя, яке вона так добре знала і на яке так часто дивилась у дзеркала, – обличчя, в якому вона вивчила всі його кокетливі вирази, всі усмішки, з якого вже не раз усувала блідість, стирала дрібні сліди втоми й нищила легенькі зморшки, що з’являлися вдень у куточках очей, – це обличчя раптом видалося їй обличчям чужої жінки, новим обличчям: так спотворила його недуга.

Щоб краще розглянути себе і краще впевнитись у цьому несподіваному лихові, вона підступилась до дзеркала так близько* що торкнулась його чолом, і подих її, стелячись парою по склу, затьмарив і майже стер її блідий образ. Вона мусила взяти хусточку та витерти дзеркало і потім, тремтячи від хвилювання, довго й терпляче досліджувала зміни свого обличчя. Легким дотиком пальця розправила шкіру на щоках, розгладила її на чолі, підняла волосся, одвернула повіки, щоб роздивитись білки очей. Далі вона розкрила рот, оглянула трохи потемнілі зуби, стурбувалася синявим кольором ясен та жовтизною шкіри над щоками й на скронях.

Вона так заклопоталась, оглядаючи свою змарнілу красу, що не почула, як розчинились двері, і затремтіла всім єством, коли покоївка позад неї мовила:

– Пані, ви забули випити чай.

Графиня обернулась, зніяковівши, здивувавшися й засоромившись, а служниця, вгадуючи її думки, сказала:

– Ви багато плакали, пані, а ніщо так не виснажує шкіри, як сльози. Від сліз кров обертається на воду.

Коли графиня сумно додала: «Та й літа вже не ті», – покоївка вигукнула:

– Пані, ви ще не в таких літах! Кілька днів відпочинку – і все зникне. Треба, пані, гуляти й не плакати ні в якому разі.

Одягшись, графиня зразу ж подалася в парк і вперше після смерті матері зайшла в садок, де любила колись доглядати й рвати квіти, звідти подалася до річки й гуляла понад берегом до сніданку.

Сівши проти чоловіка поруч дочки, вона сказала, щоб довідатись про їхню думку:

– Сьогодні я почуваю себе краще. Мабуть, я не така бліда?

– О, у вас іще дуже поганий вигляд, – відповів граф.

Серце її стиснулось, і сльози підступили до очей, бо вона

звикла плакати. До самого вечора, і взавтра, і в наступні дні, коли вона думала чи про матір, чи про себе саму, раз у раз ридання перехоплювали їй горло й сльози бриніли на очах, але, щоб не полились вони й не порили щік, вона стримувала їх і надлюдським зусиллям звертала свою думку на щось стороннє, не давала їй волі, підкоряла її собі, гнала геть від свого горя – силкувалася заспокоїтись, розважитись, не згадувати більше ні про що сумне, аби на обличчі її знову заграли барви.

Вона не хотіла їхати до Парижа й бачитись з Олів’є Бертеном, поки не стане такФЮ, як була. Розуміючи, що вона занадто схудла, а жіноче тіло в її літа потребує повноти, щоб бути тугим і пругким, вона намагалася збуджувати апетит прогулянками по шляхах та сусідніх лісах, і хоч поверталась додому стомлена, не почуваючи голоду, багато їла силоміць.

Граф, якому хотілось вернутися до Парижа, не розумів її упертості. Нарешті, бачачи її непоборний опір, він заявив, що їде сам, даючи графині волю повернутись, коли вона схоче.

Другого дня вона одержала телеграму із звісткою про приїзд Олів’є.

їй хотілось тікати – так вона боялась його першого погляду. Вона збиралася перечекати ще тиждень-два. За тиждень, доглядаючи себе, можна зовсім змінитися на обличчі, бо жінки, навіть здорові й молоді, за день дуже змінюються від найменшого хвилювання. Але сама тільки думка показатись Олів’є серед білого дня, серед поля, під яскравим сонцем серпневого дня поруч із свіженькою Ан-нетою так стурбувала її, що вона вирішила не їхати на вокзал, а чекати його в півтемній вітальні.

Сівши у себе в кімнаті на канапу, вона замислилась. Завіски вряди-годи колихались від жаркого вітерця. В повітрі розлягалося сюрчання коників.

Ніколи ще не почувала графиня такого суму. Це не був той страшний гнітючий біль, що приголомшив її серце й пригнобив, знищив її біля тіла коханої матері. Цей біль, що здавався їй невигойним, обернувся за кілька днів на якийсь журний спогад; але тепер її мовби захопила й понесла глибока хвиля туги, в яку її втягло непомітно і з якої вона вже ніколи не вирине.

їй хотілося плакати, дуже хотілось, але вона стримувала себе. Коли очі зволожувались від сліз, вона мерщій витирала їх, підводилась, ходила, дивилася на парк та на чорних круків, що поволі кружляли в блакиті над високими деревами.

Потім підступалася до дзеркала, пильно оглядала себе, витирала сліди сліз, доторкаючись пуховичком з рисовою пудрою до кутиків очей, і зиркала на годинника, силкуючись відгадати, де саме зараз їде Олів’є.

Як і всі жінки, охоплені справжньою чи вигаданою скорботою, графиня почувала до нього нестримне кохання. Адже він був для неї всім, всім, дорожчим, ніж саме життя, всім тим, чим стає для нас єдина любима істота, коли насувається старість.

Аж тут надворі заляскав батіг. Вона підбігла до вікна й побачила запряжений двома кіньми фаетон, що об’їжджав поляну. Олів’є, який сидів поруч Аннети в глибині екіпажа, замахав хусточсою, вгледівши графиню, а вона привітала його обома руками. Потім вийшла, і хоч серце її завмирало, вона була вже щаслива, вже тремтіла, радіючи, що бачить його так близько, що може розмовляти з ним.

Вони зійшлись у передпокої біля дверей до вітальні.

Він у нестримному пориві простяг до неї руки й вигукнув, щиро схвильований:

– Ох бідолашна графине, дозвольте ж поцілувати вас!

Вона заплющила очі, схилилась і пригорнулася до нього,

підставляючи щоки, і поки він цілував її, шепнула: «Люблю тебе».

Потім Олів’є, не випускаючи графиню з обіймів, глянув на неї, кажучи:

– Подивимось на це сумне обличчя.

Вона ледве стояла на ногах.

Ноги у неї підломлювались.

– Так, трохи бліденька, та це нічого, – вів Олів’є далі.

Щоб подякувати йому, вона пробурмотіла, не знаходячи

інших слів:

– Ах любий друже, любий друже!

Але він обернувся, шукаючи позад себе Аннету, яка кудись зникла, і раптом мовив:

– Правда ж, дивно бачити вашу доньку в жалобі?

– Чому? – спитала графиня.

– Як то чому? – скрикнув він у надзвичайному запалі.– Та це ж ваш портрет, що я малював, це мій портрет! Це ви, якою я вас колись зустрів у герцогині. А чи пригадуєте ті двері, де ви пройшли перед моїм поглядом, як фрегат перед фортечною гарматою? І коли я оце побачив дівчину на пероні, всю в чорному, з сонячним сяйвом волосся над личком, кров у мене так і похолола. Здавалося, ось-ось заплачу. Я, що знав вас так добре, спостерігав вас ближче, ніж будь-хто інший, любив вас більше, ніж будь-хто інший, я, що відтворив вас на полотні,– я скажу вам: від цього можна було збожеволіти. Я, по щирості, подумав, що ви навмисне послали її на станцію, аби вразити мене. Боже мій, як я чудував ся! Кажу ж я вам – збожеволіти можна…

І він гукнув.

– Аннето! Нане!

Дівчина відповіла знадвору, де годувала коней цукром:

– Тут я, тут.

– Іди сюди!

Вона прибігла.

– Ану, стань поруч із мамою.

Вона стала, і він порівняв їх, однак при цьому машинально, неуважно примовляв: «Дивно, дуже дивно», – бо вони були вже не такі схожі, як раніше, в Парижі: дівчині чорне вбрання надавало нового виразу осяяної юності, а мати давно вже втратила той сонячний відтінок волосся й колір обличчя, що колись засліпили при першій зустрічі й сп’янили художника.

Потім графиня й Олів’є зайшли до вітальні. Він, здавалося, був невимовно радий.

– Ах, що за щаслива думка спала мені – приїхати сюди, – сказав він.

І додав: ^

– Ні, це ваш чоловік подав її мені. Він доручив привезти вас. А знаєте, що я вам пропоную? Не знаєте, правда ж? Пропоную вам, навпаки, лишитись тут. У Парижі через спеку гидко, а на селі – розкіш. Боже, як гарно!

Надвечір парк наповнився свіжістю, дерева тремтіли, від землі піднімалися непомітні випари, засновуючи обрій легким прозорим серпанком. Троє корів, низько похиливши голови, жалібно скубли траву, а четверо павичів, гучно б’ючи крилами, мостились на кедрі під вікнами замку, де звикли ночувати. Далеко в селі чути було гавкання собак, в тихому надвечірньому повітрі лунали людські поклики, перегукування через поля, з ниви на ниву, і короткі гортанні крики погоничів.

Олів’є, знявши капелюха, сяючи очима, дихав на повні груди і, відповідаючи на погляд графині, мовив:

– Ось де щастя.

– Воно минуще, – зауважила вона, підійшовши до нього.

– Берімо його, поки воно є.

Тоді вона сказала, усміхаючись:

– Досі ви не любили села.

– А тепер люблю його, бо ви тут. Не сила вже жити там, де вас немає. Замолоду можна кохати здалеку, в листах, у мріях, у чистому пориві,– може, тому, що попереду життя, чи, либонь, тому, що людина живе тоді не стільки потребами серця, скільки пристрастю; в мої ж літа кохання стає хворобливою звичкою, цілющою пов'язкою на ранах душі, що б'є вже тільки одним крилом і менше поривається до ідеалу. В серця, замість захоплення – егоїстичні вимоги. До того ж я добре знаю, – не можна гаяти часу, коли хочеш насолоджуватись усім тим, що для тебе залишилося.

– Ой, старий! – мовила графиня, беручи його за руку.

– Авжеж, авжеж, – повторив він. – Я старий. З усього це видно – волосся сиве, вдача міняється, сум налягає. А суму, хай йому чорт, я досі не знав! Якби мені в тридцять років сказали, що я колись без причини сумуватиму, турбуватимусь, буду невдоволений усім, то не повірив би. Виходить, серце моє теж постарішало.

Вона відповіла з глибокою впевненістю:

– А в мене серце зовсім молоде! Воно не змінилося. А може, й помолодшало. Йому було двадцять років, а тепер тільки шістнадцять.

Вони довго так розмовляли, стоячи коло відчиненого вікна, проймаючись настроєм цього вечора, близькі одне одному, ближчі, ніж будь-коли, в цю годину ніжності, такої присмеркової, як і ця година дня.

Слуга, увійшовши, оповістив:

– Обід на столі.

– А дочку покликали? – спитала графиня.

– Панна вже в їдальні.

Вони сіли втрьох до столу. Віконниці були зачинені, і світло двадцяти свічок у двох великих канделябрах, падаючи на голову Аннети, мовби присипало її волосся золотим пилом. Бертен не зводив з неї очей, усміхаючись.

– Боже, яка вона гарна в чорному! – приказував він.

І, милуючись дочкою, звертався до матері, немов дякуючи за втіху, яку вона йому дала.

Коли вони повернулись до вітальні, вже зійшов місяць. Темна маса парку нагадувала острів, а поле за ним здавалося морем, прихованим під легким туманом, що слався понад рівнинами.

– О, мамо, ходімо погуляємо! – сказала Аннета.

Графиня погодилась.

– Я візьму Джуліо.

– Бери, якщо хочеш.

Вони вийшли. Дівчина простувала попереду, бавлячись із собакою. Ідучи вздовж лугу, вони почули дихання корів, що, прокинувшись і вгадавши свого ворога, підводили голови й озирались. Вдалечині місяць пронизував гілки дерев тонкими променями, і вони, линучи до землі, зрошували листя й розсипалися по стежці дрібними бризками жовтого світла.

Аннета й Джуліо бігали, однаково радісні й безтурботні цього ясного вечора, і їхнє захоплення знаходило вихід у пустощах.

По галявинах, де місячна хвиля спадає, мов у колодязь, дівчина проходила, наче привид, і Бертен гукав її, зачарований цим чорним видінням з ясним обличчям. Потім, коли вона знову відбігала, він брав і стискував руку графині, часто шукаючи її уст у густих затінках, немов щоразу вигляд Аннети відживляв нетерплячість його серця.

Нарешті вони дісталися рівнини, звідки ледве видно було вдалині купи дерев по фермах. Крізь молочну імлу, що лилась на поля, обрій здавався безмежним, і легка, жива тиша, тиша цього великого й теплого простору була повита незбагненною надією, невиразним чеканням, які надають такої чарівності літній ночі. Високо-високо в небі линуло кілька довгих і тонких хмаринок, ніби витканих із срібної луски. Коли постояти якусь хвилину нерухомо, в цьому нічному спокої можна почути невпинний шелест життя, безліч таких звуків, гармонія яких здавалась спочатку мовчанням.

На сусідньому лузі перепел кинув свій крик, – дві флейтові ноти, – і Джуліо, наставивши вуха, крадькома подався на нього. Аннета так само легко пішла слідком, тамуючи подих і нахиляючись.

– Ах, – мовила графиня, лишившись віч-на-віч з Бер-теном, – чому такі хвилини швидко минають? Нічого не можна затримати, нічого не можна зберегти. Навіть часу немає, щоб відчути насолоду чогось гарного. І вже настає кінець.

Олів’є поцілував їй руку й відповів, усміхаючись:

– О, цього вечора мені не до філософії! Я весь у теперішньому.

– Ви не любите мене так, як я вас, – шепнула вона.

– Ну, що ви…

– Ні,– урвала вона, – ви любите в мені, як ви дуже добре сказали перед обідом, жінку, яка задовольняє потре – би вашого серця, жінку, яка ніколи вас не скривдила й вплела трохи щастя у ваше життя. Я це знаю, почуваю. Так, я усвідомлюю і невимовно рада, що була до вас добра, що була вам корисна й допомагала вам. Ви любили й тепер любите в мені все, що вбачаєте для себе приємним: мою увагу до вас, захоплення, бажання вам подобатись, мою пристрасть, те, що я принесла вам у дар усе своє внутрішнє життя. Але не мене ви любите, зрозумійте це! О, я почуваю це, як почувають холодний протяг. Ви любите в мені багато дечого: красу, що марніє, мою відданість, розум, який у мені визнають, думку світу про мене й мою думку про вас. Та це ж не я, зовсім не я, розумієте?

Він лагідно всміхнувся:

– Ні, не розумію до пуття. Ви робите мені дуже несподівано сцену. До чого ці докори?

– О Боже мій! – вигукнула вона. – Я хочу, щоб ви зрозуміли, як я вас люблю! Бачите, я хочу висловити це й не мажу. Кали думаю про вас, – а я завжди про вас думаю, – то розкошую всім своїм тілом і душею, через те, що належу вам, і повсякчас, повсякмить мені хочеться віддавати вам себе більше й більше. Якби-то я могла присвятити себе вам цілком – адже коли любиш, немає нічого кращого, як давати, давати без угаву все, все: своє життя, думки, тіло, – все, що маєш, – і почувати, що даєш, і бути готовою на все, аби дати ще більше. Я так вас люблю, що навіть люблю страждати заради вас, люблю свій неспокій, свою тугу, свої муки, свої ревнощі,– все, чим катуюся, коли ваша прихильність слабне. Люблю у вас того, якого тільки я відкрила, – не того, що належить світові, ким захоплюються, кого знають, а того, що належить мені, що не маже вже ні змінитись, ні постарішати, – і я його не можу вже не любити, бо дивлюсь на нього тими очима, що нікого, крім нього, не бачать. Та цього не можна висловити. Немає таких слів…

Олів’є тихо повторив кілька разів підряд:

– Люба, люба, люба Ані…

Джуліо вистрибом вертався назад, не знайшовши перепела, що притих, зачувши його, і Аннета підбігла за мить, ледве переводячи дух.

– Не можу далі! – сказала вона. – Я триматимусь за вас, пане художнику.

Вона сперлась Олів’є на вільну руку, і вони вернулись додому, простуючи втрьох, – Бертен посередині,– під чорними деревами. Всі мовчали. Він ішов мовби в полоні у своїх супутниць, і його наче пронизував якийсь струмінь, що линув од них. Він не хотів їх бачити, бо вони були поруч нього, навіть заплющував очі, щоб краще їх почувати. Вони вели його, а він ішов просто закоханий у них – і в ту, що ліворуч, і в ту, що праворуч, у матір і в дочсу. Він з несвідомою й витонченою чуттєвістю охоче піддавався цьому. Навіть хотів поплутати їх у серці, не розрізняти їх думкою, і колисав своє бажання принадністю цієї невиразності. Хіба ж це не одна жінка – мати й дочка, що так схожі між собою? І хіба не для того з’явилася на землі дочка, щоб відродити його колишнє кохання до матері?

Коли Бертен розплющив очі, входячи в замок, йому здалося: він оце пережив найсолодші хвилини життя, зазнав того чудного, незбагненного, глибокого хвилювання, що може охопити чоловіка, який сп’янів від кохання двох жінок, від їх променистих чарів.

– О, який чудовий вечір! – сказав він знову, коли вони ввійшли до освітленої вітальні.

– Мені зовсім не хочеться спати! – вигукнула Аннета. – Я цілу ніч гуляла б у таку гарну погоду.

Графиня глянула на годинник:

– О, вже пів на дванадцяту. Пора спати, дитино.

Вони розійшлися по своїх кімнатах. Однак тільки дівчина, що не хотіла лягати, заснула швидко.

Вранці покоївка, відслонивши завіси й відчинивши вікон-ниці, принесла чай і мовила, глянувши на свою ще сонну господиню:

– Ви, пані, сьогодні вже краще виглядаєте.

– Справді?

– Атож. Обличчя у вас спокійніше.

Графиня, і не дивлячись на себе, добре знала, що так воно і є. На душі в неї було легко, серце не калатало, вона почувала себе свіжою і бадьорою. Кров у жилах текла вже не так швидко й гарячково, як учора, розносячи по всьому тілу нервове напруження й турботу, а розливала блаженне тепло, а разом з ним і щасливу впевненість.

Коли служниця вийшла, графиня підійшла до дзеркала. Вона трохи розчарувалась, глянувши на себе, – адже сподівалася, що за одну ніч помолодішала на кілька років. Потім вона зрозуміла всю легковажність цієї надії, ще раз на себе глянувши, скорилась і визнала, що тільки колір обличчя став свіжішим, очі менш притомлені та губи яскравіші, ніж учора. А що на душі в неї було спокійно, то вона не засмутилась і всміхнулася, подумавши: «Так, іще кілька днів – і я зовсім добре виглядатиму. Занадто багато я пережила, щоб так швидко поправитись».

Але воца довго, дуже довго сиділа перед туалетним столиком, де в бездоганному порядку на мусліновій мережаній скатертині перед прегарним дзеркалом із шліфованого кришталю лежало дрібне знаряддя кокетства в оправі з слонової кості та з монограмою, що була увінчана короною. Цього знаряддя було багато: воно призначалося для делікатних та інтимних потреб; те було із сталі, гостре й тонке, чудернацької форми, немов іграшковий хірургічний інструмент, те – кругле й м’яке, з пір’я, пуху або шкіри невідомих тварин – ним належало пудрити ніжне тіло запашною пудрою, мастити кремами й натирати парфумами.

Довго орудували цим знаряддям умілі пальці: погладжували щоки від губ до скронь, торкаючись пестливіше, ніж поцілунок, виправляючи недовершеність відтінків, підкреслюючи очі й вирівнюючи вії.

Коли графиня нарешті вийшла, то була майже впевнена, що перший погляд Олів’є не буде для неї неприємним.

– Де пан Бертен? – спитала вона лакея у передпокої.

– Пан Бертен у садку, – відповів той. – Він грає з панною в лаун-теніс.

Графиня здалеку почула, як вони вели рахунок.

Гучний голос художника й тонкий голос дівчини по черзі оголошували: «П’ятнадцять, тридцять, сорок, перевага, рівно, перевага, гра».

Садок, де було влаштовано майданчик для лаун-теніса, являв собою великий квадратний луг, обсаджений яблунями і замкнутий між парком, городом та господарськими будівлями. Вздовж схилів, що облягали його з трьох боків, як захисні укріплення табору, росли квіти, довгі грядки різних квітів – польових і рідкісних: троянди, гвоздики, геліотропи, фуксії, резеда й багато інших, що розливали в повітрі смак меду, як казав Бертен. І бджоли, вулики яких із солом’яними дашками рядком стояли край городу, зграйно дзижчали, літаючи над цим квітучим полем.

Посеред садка зрубано кілька яблунь, щоб звільнити потрібне для гри в теніс місце; просмолена сітка, натягнута через майданчик, поділяла його на два поля.

По один бік, підібравши чорну спідницю, показуючи кісточси й наполовину литки, коли переймала м’яч на льогу, метушилась і бігала Аннета, непокрита, з б лиску чи-ми очима, розрум’янена, стомлена й задихана від правильної і впевненої гри супротивника.

Він, у білих фланелевих штанях, підперезаний поверх такої ж сорочки, в білому кашкеті з козирком, трохи випнувши живіт, спокійно чекав м'яча, точно розраховував його падіння, приймав і відбивав його, не кваплячись і не бігаючи, з елегантною легкістю, із пильною увагою й спритністю фахівця, які він вкладав у будь-яку вправу.

Аннета перша побачила матір.

– Добридень, мамо, почекай хвилинку, ми зараз кінчимо гру!

Ця хвилинна неуважність погубила її. М’яч пролетів повз неї швидко й низько, майже котячись, торкнувся землі й вийшов із гри.

Поки Бертен кричав: «Виграно!», а здивована дівчина винуватила його, що він скористався з її неуваги, Джуліо, привчений шукати м’ячі, що закотилися, мов куріпок у чагарях, кинувся за ним, обережно схопив зубами й приніс, махаючи хвостом.

Бертен привітався з графинею, але, поспішаючи знову взятися до гри, розпалившись боротьбою й задоволений почуттям своєї проворності, він тільки мигцем глянув на її обличчя, над яким вона так ревно трудилась заради нього весь ранок, і спитав:

– Ви дозволите, люба графине? Я боюсь застудитися й схопити невралгію.

– О, звичайно, – сказала вона.

Щоб не заважати гравцям, вона сіла на копичку скошеного цього ранку сіна і дивилась на них з несподіваним щемом у серці.

Дочка її, роздратована тим, що програвала, збуджувалася, розпалювалась, кричала з досади чи радощів, кидалась з кінця в кінець свого поля, і пасма її волосся раз у раз спадали, розсипались по плечах і маяли на вітрі. Вона підхоплювала їх і за кілька секунд, затиснувши між колінами ракетку, нетерпляче й недбало приколювала шпильками.

А Бертен здалеку гукав до графині:

– Вона гарна і свіжа, як день! Чи не правда?

Так, вона була молода, могла бігати, розпалюватись, пашіти, бути розпатланою, все зневажати й до всього братися, бо все додавало їй краси.

Потім, коли вони з азартом знову взялися до гри, графиня, дедалі більше смутніючи, думала, що Олів’є воліє грати в м’яча, – вподобавши цю дитячу біганину й цю забаву малих кошенят, що плигають за паперовою кулькою, – а не сидіти біля неї цього теплого ранку й почувати близькість коханої.

Коли здалеку пролунав перший дзвоник до сніданку, їй здалося, що її звільнили, що з її серця зняли тягар. Та, коли вона, опираючись на Бертенову руку, йшла в замок, він сказав:

– Я допіру бавився, мов той хлопчик. Страшенно гарно бути чи уявляти себе молодим. Авжеж, авжеж, це найкраще! А як уже не хочеться бігати, тоді кінець.

Вставши з-за столу, графиня, що вчора вперше не побувала на кладовищі, запропонувала піти туди разом, і вони втрьох подалися до села.

Треба було йти лісом, де протікав струмок, названий Жабеням, мабуть, через дрібних жабок, що в ньому водились, а потім, простуючи краєм долини, доправитись до церкви, яка стояла серед купи хаток, де тулились бакалійники, пекарі, різники, винарі та кілька скромних торговців, що постачали селян крамом.

Ішли тихо й зосереджено, пригнічені думкою про небіжчицю. На могилі жінки поставали навколішки й довго молилися. Графиня, схилившись, стояла нерухомо, притиснувши хустку до очей – боялась заплакати й змочити щоки слізьми. Вона молилась, – не так, як досі, коли вона в розпачі зверталась до надгробного мармуру, немов викликала матір з домовини і, вся охоплена жахливим хвилюванням, яке шматувало серце, здавалось, починала вірити, що мертва почула й слухає її,– а тільки палко шепотіла священні слова Pater noster та Ave Maria. Сьогодні їй бракувало сили й душевного напруження, потрібних для такої жорстокої, мовчазної розмови з тим, що може ще залишитись від зниклої істоти, біля ями, де лежать рештки її тіла. Інші сильні почуття захопили її жіноче серце, хвилювали його, гнітили й відвертали від домовини, і її палка молитва летіла до неба, повна невиразних прохань. Вона благала Бога, невблаганного Бота, що кинув на землю всі нещасні створіння, аби він зглянувся над нею, як зглянувся над тією, що її покликав до себе.

Вона не могла висловити те, що просила, – такі приховані й непевні були ще її побоювання, – але почувала, що потребує божественної допомоги, надприродного захисту від майбутніх небезпек і неминучого лиха.

Аннета теж шепотіла належні слова, заплющивши очі, потім замріялась, не бажаючи підводитись раніш за матір.

Олів’є Бертен дивився на них, думаючи, що перед ним розкішна картина, і жалкуючи трохи, що йому не дозволено зробити ескіз.

Вертаючись, вони розмовляли про людське існування, перебираючи ті гіркі й поетичні думки зворушливої й занепадницької філософії, що часто стає темою розмови між чоловіками та жінками, коли їх трохи поранило життя, і серця яких єднаються в спільності страждання.

Аннета, ще не дозріла для таких думок, раз у раз покидала матір і Бертена й рвала польові квіти край дороги.

Проте Олів’є, якому дуже хотілось, щоб вона була біля нього, нервував, бачачи, що вона дуже часто відходить убік, і не спускав з неї очей. Його дратувало, що вона цікавиться квітами більше, ніж тими словами, які він промовляв. Йому було невимовно прикро, що не може зачарувати й підкорити її, як матір, і хотілося схопити її за руку, затримати й заборонити тікати. Він почував: вона надто жвава, надто юна, надто байдужа й надто вільна, вільна як пташка, як молодий собака, що не слухається й не йде на поклик, бо в крові у нього незалежність, чудовий інстинкт волі, ще не переможений ні голосом, ні батогом.

Аби привабити дівчину, він повів мову про щось веселіше й часом звертався до неї з питанням, щоб збудити в ній бажання слухати і жіночу цікавість, але цього дня в Аннетиній голові, як у повітряному просторі, над хвилястим колоссям, певно ж, гуляв примхливий вітер, носячи й розвіюючи її увагу в просторі,– вона ледве відповідала якимсь банальним словом, що його від неї чекали, кидаючи його мимохіть і знову звертаючи неуважний погляд на квіти. Бертен нарешті став дратуватися, його гризла хлопчача нетерплячість, і коли Аннета, підбігши, попросила матір подержати букет, аби нарвати другий, він схопив її за лікоть і стиснув їй руку, щоб вона вже не втекла. Вона відбивалася, сміючись, і виривалась щосили; тоді, втративши надію привернути її увагу, він удався до засобу, підказаного чоловічим інстинктом, засобу, до якого звертаються слабі люди: він почав діяти підкупом, спокушаючи кокетство дівчини.