Текст книги "Твори том 2"

Автор книги: Ги де Мопассан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

Але, побачивши, що обличчя графині щораз більше змінюється, повів лагідніше:

– Люба Ані, та саме тому, що я знаходжу вас у дівчинці, вона й подобається мені дуже! Вас, вас одну кохаю я, дивлячись на неї.

– Так, саме від цього я так страждаю, саме цього я й боюся! Ви ще не тямите того, що почуваєте. А через якийсь час і вам стане ясно.

– Запевняю вас, Ані, це безглуздя.

– Хочете доказів?

– Так.

– Ви три роки не були вже в Ронсьєрі, дарма, що я вас запрошувала. Але ви з’явились незагайно, коли вам запропонували приїхати по нас.

– Он воно що! Ви звинувачуєте мене в тому, що я не покинув вас там одну, знаючи, що ви хворі після смерті матері?

– Хай так. Але ось що: вам так хочеться побачити Аннету, що ви навіть сьогодні не могли перечекати і попросили привезти її до себе – позувати.

– А ви не припускаєте, що я хотів вас побачити?

– Тепер ви суперечите самому собі, ви хочете себе переконати, але мене не обманете. Слухайте ще. Чешу ви раптом зникли позавчора ввечері, коли прийшов маркіз де Фарандаль? Знаєте це?

Він запнувся, дуже здивований і стурбований, обеззброєний цим зауваженням. Потім відповів поволі:

– Та… я й сам не знаю… стомлений був… до того ж, правду кажучи, цей йолоп дратує мене.

– Відколи?

– Завпеди.

– Вибачте, я сама чула, як ви хвалили його. Колись він вам подобався. Будьте щирим, Олів’є!

Він на мить замислився, потім сказав, добираючи слова:

– Так, може, через кохання до вас, я люблю і всіх ваших так, що змінив свою думку про того бевзя; мені байдуже, чи буду я зустрічатися з ним інколи, але мені прикро бачити його у вас мало не щодня.

– Дім дочси не буде моїм домом. Але годі про це. Я знаю щирість вашого серця. Знаю – ви добре обміркуєте все, що я вам сказала. А обміркувавши, зрозумієте: я викрила вам велику небезпеку, а тим часом її ще можна уникнути. І ви будете стерегтись. Поговоримо про щось інше, згода?

Він не заперечував, почуваючи себе кепсько, не знаючи гаразд, що думати, і йому справді хотілося все обміркувати. І через чверть години, поговоривши трохи про щось, він пішов.

IV

Олів’є поволі й стурбовано правився додому, немовби щойно дізнався про ганебну родинну таємницю. Він силкувався подивитися в глибину свого серця, ясніше розібратись у ньому, прочитати ті інтимні сторінки книги внутрішнього життя, які іколи немов злипаються між собою так, що тільки стороння рука може перегорнути їх та відокремити. Певна річ, він не вважав себе закоханим в Аннету. Графиня, ревнива підозра якої ніколи не дрімала, здалеку завбачила небезпеку, подала про неї знак раніше, ніж вона справді виникла. Але чи не може ця небезпека виникнути завтра, післязавтра, через місяць? Ось на яке щире питання він і силкувався щиро відповісти собі. Звичайно, дівчина збуджувала в ньому інстинкти ніжності, але їх така сила у чоловіка, що не слід змішувати безпечні й небезпечні. Так, наприклад, він дуже любить тварин, найбільше кішок, і, бачачи їхнє шовкове хутро, не може стримати непоборного чуттєвого бажання погладити їхню вигнуту й ніжну спину та поцілувати наелектризовану шерсть. Потяг, що

штовхав його до Аннети, трохи нагадував ці невиразні, й безневинні бажання, властиві всякому невпинному й неприборканому коливанню людських нервів. Його очі художника й чоловіка були зачаровані її свіжістю, тим паростком ясного, прекрасного життя, тією силою юності, що буяла в ній; і його серце, повне спогадів про кохання з графинею, відчуло в надзвичайній схожості Аннети з матір’ю нагадування про давні почуття – почуття, приспані після перших днів його любові,– і, мабуть, трохи затремтіло від пробудження. Пробудження? Так, це було воно! Ця думка осяяла Олів’є. Він немов прокинувся після довгих років сну. Якби він несвідомо кохав малу, то відчув би в собі оновлення всього єства, що перетворює людину, коли займеться в ній полум’я нового бажання. Ні, ця дитина тільки роздмухала його давній огонь. Безперечно, він і тепер кохав матір, однак, певно ж, трохи більше, ніж раніше, саме завдяки дочці, в якій відродилась вона сама. І він сформував цей висновок в такому заспокійливому софізмові: «Кохають лише раз! Серце може часто збуджуватись від зустрічі з іншою істотою, бо люди почувають тяжіння одне до одного або відштовхування одне від одного. Ці впливи викликають приязнь, захоплення, бажання володіти, міцні й скороминущі пориви, але не справжнє кохання. Щоб це кохання виникло, дві істоти повинні народитись одна для одної, почувати в усьому спільність, мати однакові смаки, спорідненість тіл, душ та вдач і бути зв’язаними в усьому нерозривним вузлом прихильності. Кохають, зрештою, не так пані чи пана У, як жінку чи чоловіка, які притягають, мов той магніт, наше тіло, наші очі, наші уста, наше серце, наші думки й усі наші чуттєві та розумові нахили. Кохають тип, тобто поєднання в одній особі всіх тих людських якостей, що можуть спокусити нас нарізно в інших».

Для Бертена таким типом була графиня де Гійруа, а тривалість їхнього любовного зв’язку, що не стомлював його, доводила це йому цілком певно. Аннета так нагадувала фізично колишню матір, що ця схожість вводила в оману очі,– то ж нічого дивного нема, що його чоловіче серце було вражене, але не захоплене. Він палко кохав одну жінку! А від неї народилась інша жінка, майже така ж сама. І він справді не міг застерегтися, аби не перенести на другу деякі рештки пристрасного кохання, що почував до першої. В цьому не було нічого поганого, нічого загрозливого. Погляд його і спогади піддалися на

оману цього гаданого відродження, але його інстинкт не помиляється, бо він ніколи не відчував до Аннети ані найменшого хвилюючого бажання.

Однак графиня сказала, що він ревнує її дочку до маркіза. Чи це правда? Він знову суворо перевірив своє сумління й зробив висновок, що справді трохи ревнує її. А що врешті дивного в цьому? Хіба не ревнуємо ми раз у раз чоловіка, що залицяється до будь-якої жінки? Хіба не почуваємо на вулиці, в ресторані або в театрі незбагненну ворожість до добродія, що проходить чи виходить об руку з вродливою дівчиною? Кожен володар жінки – суперник. Це ситий самець, це переможець, якому заздрять інші самці. До того ж, якщо він, – і це цілком природно, – почуває до Аннети симпатію, трохи надмірну через кохання до матері, то ж чи не природно почувати зародки тваринної ненависті до її майбутнього чоловіка? Проте це гидке почуття неважко приборкати.

Однак десь глибоко в душі у Бертена зачаївся біль, невдоволення самим собою і графинею. Чи не заважатиме їхнім щоденним зустрічам та підозра, яку він почуватиме з її боку? Чи не доведеться йому тепер із старанною втомливою увагою пильнувати кожне своє слово, кожен рух, кожен погляд у поводженні з дівчиною, бо все, хоч би що він зробив та сказав, здаватиметься матері підозрілим.

Він похмуро увійшов до кімнати й почав курити цигарку за цигаркою – роздратовано, з поривчастістю людини, що псує десять сірників на запал. Марно спробував він працювати. Здавалось, його рука, очі й розум одвикли від малювання, ніби забули його, ніби ніколи не знали й не займались цією роботою. Він взявся докінчити почате маленьке полотно – сліпий співець на розі вулиці,– але дивився на нього з такою непоборною байдужістю, з такою безсилістю продовжувати працю, що сів із палітрою в руці й забув про нього, не зводячи, проте, з малюнка пильного й невидющого погляду.

Потім зненацька його схопила нестерпна гарячкова досада, що час посувається так повільно, що хвилинам немає кінця. Чим зайнятися до обіду, – а обідати він піде до клубу, – якщо працювати він не може?

Думка про вулицю заздалегідь його стомлювала, нагонила огиду до тротуарів, перехожих, карет та крамниць, а думка зробити сьогодні візити, бодай візит, викликала раптову ненависть до всіх людей, що він їх знав.

То що ж йому в такому разі робити? Тинятися по майстерні, раз у раз поглядаючи на стрілку годинника, що посунеться ще на кілька секунд? О, як часто міряв він її кроками – від дверей до етажерки, заставленої дрібничками! В години запалу, піднесення, пориву натхненної й легкої творчості це ходіння туди й сюди по великій, звеселілій та зігрітій працею кімнаті було для нього чарівним відпочинком: але в години безсилля й нудьги – в ті прикрі години, коли ніщо не здавалось йому вартим зусилля та руху, – це була огидна прогулянка в’язня по камері. Як би заснути тсоч на годину, отут, на дивані? Та ні, віц не засне, він буде перевертатися з боку на бік до розпачу. Звідки ж узялася ця несподівана журба? Він подумав: «Я стаю страшенно нервовим, якщо через усяку дрібницю впадаю у такий відчай». _s

Тоді він надумав Wrara. «Легенда віків» лежала на залізному стільці, куди н поклала Аннета. Бертен розгорнув книжку, прочитав дві сторінки віршів і не зрозумів їх. Так, не зрозумів, ніби вони були написані чужою мовою. Він розсердився, почав знову читати, аби переконатися, що справді не може збагнути змісту. «Ну, – сказав він собі,– я, здається, з глузду з’їхав». Аж тут раптом з натхнення йому сяйнуло, куди подіти ті дві години, що залишились до обіду. Він звелів приготувати ванну і лежав у ній розніжений та заспокоєний теплою водою доти, аж поки лакей, принісши білизну, вивів його з напівдрімоти. І він подався до клубу, де зібрались уже всі його приятелі.

Бертена зустріли розкритими обіймами та вигуками, бо вже кілька днів не бачили його.

– Яз села приїхав, – сказав він.

Усі, крім пейзажиста Мальдана, почували до сільської природи глибоку зневагу. Рокдіан та Ланда, щоправда, їздили туди полювати, але в лісах та полях вони раділи тільки тоді, коли бачили, як від їхніх пострілів падають, мов пір’їнки, фазани, перепілки та куріпки або як п’ять-шість разів перевернеться, немов клоун, підстрелений кролик, щоразу світячи білою цятшю на хвості. Якщо не враховувати тих осінніх і зимових розваг, то село наганяло на Бертенових приятелів нудьгу. Рокдіан казав: «Волію молодих дівчаток, а не молодий горошок».

Обід минув, як завжди, галасливо й весело, точилися суперечки, в яких нічого несподіваного не було. Щоб розбуркатись, Бертен багато говорив. Він усіх розважав, проте, випивши каву й зігравши партію на більярді з банкіром Ліверді, вийшов, поблукав трохи між вулицями Мадлен

і Тебу, тричі проминув театр «Водевіль», міркуючи, чи не зайти туди, мало не найняв візника до іподрому, але передумав і подався до нового цирку, потім зненацька круто повернув назад без причин і мети, попростував до бульвару Мальзерб і уповільнив крок, наближаючись до будинку графині де Гійруа. «Певно, вона здивується, що я ввечері знову прийшов», – думав він. Однак заспокоївся, гадаючи: нічого дивного не буде в тому, що він удруге провідає її.

Графиня була сама з Аннетою в малій вітальні – обидві плели ту саму ковдру для бідних.

Побачивши його, вона тільки сказала:

– О, це ви, друже?

– Так, я турбувався, хотів вас бачити. Як ви себе почуваєте?

– Дякую, досить добре.

І, трохи помовчавши, спитала з підкресленою цікавістю:

– А ви?

Він невимушено засміявся й відповів:

– О, чудово, просто чудово. Ваші страхи не мали жодних підстав.

Вона підвела очі від плетива й кинула на нього палкий погляд благання та сумніву.

– Щира правда, – сказав він.

— Тим краще, – відгукнулася вона з трохи силуваною усмішкою.

Він сів, і вперше в цьому домі його охопила непоборна нудьга, якийсь параліч думок, ще більш повний, ніж той, який він почував удень біля полотна.

– Продовжуй, дитино, це йому не заважатиме, – мовила графиня до Аннети.

– А що вона робила? – спитав він.

– Вивчала одну фантазію.

Аннета підвелася й сіла до рояля. Він мимоволі провів дівчину очима, як завжди робив, вважаючи її гарненькою. Але, відчувши на собі погляд матері, зненацька повернув голову в другий бік, немов шукаючи щось у темному кутку вітальні.

Графиня взяла з робочого столика невеличкий золотий портсигар, який він їй колись подарував, розкрила його і простягла Бертенові цигарку, мовивши:

– Куріть, друже, адже ви знаєте, як мені це приємно, коли. ми тут самі.

Він узяв цигарку: ту ж мить залунали співучі звуки

рояля. Це була старовинна музика, граціозна й легка – та музика, яку, здається, композиторові навіяли тихий весняний вечір і місячне сяйво.

– Що це? – спитав Бертен.

– Шуман. Мало відома, але чарівна річ, – відповіла графиня.

Йому кортіло глянути на Аннету, та він не зважувався. Треба було зробити малесенький рух, тільки шию трохи повернути, бо йому було видно збоку полум’я двох свічок, що освітлювали ноти, однак він так добре вгадував, так виразно почував насторожену увагу графині, що сидів нерухомо й дивився просто перед собою, немов споглядав сірі кільця диму від цигарки.

Пані де Гійруа шепнула:

– Це все, що ви хотіли мені сказати?

Він усміхнувся:

– Не гнівайтесь на мене. Ви ж знаєте, що музика мене гіпнотизує, вбирає мої думки. Поговоримо потім.

– Стривайте, – мовила вона, – я щось для вас вивчила перед маминою смертю. Ніколи ще вам не грала, а зараз заграю, коли мала скінчить; побачите, що то за чудова річ.

У неї був справжній хист до гри, і вона тонко розуміла почуття, висловлені в звуках музики. В цьому була теж владна сила її чарів, що так впливали на вразливого художника.

Коли Аннета дограла сільську симфонію Щумана, графиня сіла на її місце, і з-під її пальців забриніла чудесна мелодія – мелодія, всі фрази якої здавалися скаргами, різноманітними, мінливими й нескінченними скаргами; їх уривала одна нота, що раз у раз повторювалась, перетинаючи її й розбиваючи мелодію, як монотонний, невпинний і невтолений зойк, як неприборканий поклик невідступної думки.

Та Олів’є дивився на Аннету, що сіла навпроти нього, й нічого не чув і не розумів.

Він дивився на неї, наче в безтямі, насичуючись її виглядом, немов звичною і улюбленою річчю, якої його позбавили, впивався нею жадібно, як п’ють воду, коли пече спрага.

– Ну як? – спитала графиня. – ^ Хіба ж це не прекрасно?

Схаменувшись, він вигукнув:

– Чудово, прекрасно! Чиє це?

– Ви не знаєте?

– Ні.

– Як, справді не знаєте?

– Та ні ж.

– Шуберта.

Він мовив з глибоким переконанням:

– Мене це не дивує. Чарівна річ. Дуже вдячний був би, коли б ви повторили.

Графиня почала грати, а Бертен, повернувши голову, знову дивився на Аннету, проте й музику слухав, щоб зазнати обидві насолоди разом.

Потім, коли пані де Гійруа вернулась на своє місце, він, підкоряючись властивому чоловікам лукавству, зразу ж одвів свої очі від білявої голівки, яку бачив у профіль, – Аннета сиділа по той бік лампи.

Та коли він і не бачив її, то почував теплоту її присутності, як почувають близькість гарячої печі, і його томило бажання глянути на неї побіжно й перевести погляд на графиню, – як того школяра, що вихиляється з вікна, коли вчитель одвернеться.

Пішов Бертен рано, бо слова й розум були в нього паралізовані, і вперта мовчанка могла викликати підозру.

На вулиці його опанувала потреба блукати, бо досить йому було почути якусь музику, – і вона потім довго відлунювала в ньому й навіювала мрії, що здавались яскравішим і виразнішим продовженням мелодії. Музичний спів бринів уривчасто й перебіжно, доносячи окремі ослаблі такти, що завмирали, наче далека луна, потім стихав, немов даючи думці можливість осягнути мотиви й полинути в шуканні ніжного гармонійного ідеалу.

Побачивши феєричне освітлення парку Монсо, Бертен звернув ліворуч на крайній бульвар і вийшов на центральну алею, осяяну електричними ліхтарями. По ній неквапом походжав сторож; часом проїздив запізнілий фіакр; хтось читав газету, сидячи на лаві в яскравому голубуватому сяйві біля бронзового стовпа, на якому держалась осяйна куля. На лужках серед дерев інші ліхтарі лили на листя й на газони своє холодне й сліпуче світло, надаючи цьому великому міському садові якоїсь млявості.

Бертен, заклавши руки за спину, ходив по доріжці й згадував про свою прогулянку з Аннетою в цьому самому парку, коли він уперше почув з її уст материн голос.

Він безсило сів на лаву і, дихаючи свіжим повітрям недавно политих лужків, відчув, як ним оволодівають ті пристрасні сподівання, що обертають душу юнаків на плутану канву для нескінченного любовного роману. Колись він знав ці вечори, вечори летючої фантазії,– вона примхливо блукала серед уявних пригод, – тож тепер здивувався, що до нього повертаються почуття, вже не властиві його вікові.

Як настирлива нота Шубертової мелодії, думка про Аннету, про її схилене під лампою обличчя, так само, як і дивовижна підозра графині щохвилини тривожили його. Він мимоволі безнастанно питався про це в свого серця та досліджував непроникливі глибини, де зароджуються людські почуття перед тим, як з’явитись на світ. Це вперте шукання хвилювало його; невідступна думка про дівчину немов відкрила в його душі шлях до ніжних мрій; він немов носив у собі її відбиток, як колись зберігав чудне почуття присутності графині в майстерні після того, як вона йшла після любовного побачення.

Роздратований цим спогадом, він зненацька підвівся і прошепотів:

– З боку Ані безглуздо було сказати мені про це. Через неї я тепер буду думати про Аннету.

Бертен вернувся додому, турбуючись за себе самого. Коли він ліг у ліжко, то відчув, що не засне, бо в жилах у нього струменів гарячковий жар, а в серці шумували мрії. Боячись безсоння, страшного безсоння вщ душевної тривоги, він вирішив почитати. Скільки разів таке коротке читання діяло на нього як снотворне! Він підвівся і пішов до бібліотеки, щоб вибрати відповідну книжку, але його збуджений мимоволі розум, прагнучи якогось аїльного хвилювання, шукав по полицях ім’я письменника, що відповідав би його настрою, пориву й сподіванням. Бальзак, якого він обожнював, не сказав йому нічого; Гюго він з погордою обминув, зневажливо глянув і на Ламартіна, що завпеди його зворушував, і вхопився за Мюссе, поета всіх юнаків. Він узяв томик і вирішив читати з тієї сторінки, на якій розгорне книжку.

Коли він ліг знову, то почав жадібно, мов п’яниця, пити легкі вірші натхненного поета, що оспівував, як пташка, світанок життя і, вичерпавши вранці сили, змовкав перед брутальним днем, – вірші поета, що був зачарований життям і виливав свій захват у сурмових звуках кохання, дзвінких і наївних – відлунні того, що бринить у юних серцях, нестямних від любовної жаги.

Ніколи ще Бертен не розумів так глибоко фізичного чару цих поем, що зворушують почуття, ледве хвилюючи розум. Пожираючи очима ці трепетні рядки, він почував у собі розбуркану надіями душу двадцятирічного юнака і з якимсь юнацьким запалом прочитав мало не весь томик.

Вибило третю годину, і він здивувався, що й досі йому не хочеться спати. Він підвівся, щоб зачинитй вікно й покласти книжку на стіл серед кімнати, але від свіжого нічного повітря поперек його, погано вилікуваний на курортах в Ексі, гостро заболів; цей біль для нього був жорстоким нагадуванням, пересторогою, і він нетерпляче кинув книжку, прошепотівши: «Ет, старий дурню!» Потім ліг і погасив світло.

Другого дня він не пішов до графині і навіть твердо вирішив не навідуватись до неї раніше, як через два дні. Та хоч би що він робив: малював, виходив погуляти, робив із нудьги візити до знайомих, – скрізь переслідував його образ обох жінок.

Заборонивши собі їх бачити, він облегшив душу, думаючи про них, і дозволяв думці й серцю досхочу впиватися спогадом про них. І часом у цьому маренні, викликаному його самотністю, траплялось, що їхні обличчя, відмінні одне від одного, зближувались, збігалися, з’єднувались, зливалися докупи й утворювали одне, трохи невиразне обличчя; це було вже обличчя ні матері, ні дочки, а тієї жінки, яку він безтямно кохав колись, тепер і назавжди.

Тоді він починав каятись від того, що віддавався цим розчуленим почуттям, силу й небезпеку яких добре розумів. Щоб уникнути й відкинути їх, щоб звільнитися від чарівної й солодкої мрії, він намагався зосередитись на інших думках, на інших темах. Марні зусилля! Всі шляхи, які він обирав для розваги, приводили його до однієї точки, де, немов у засідці, чигало на нього молоде личко в ореолі білявого волосся. Це була невідступна мана, що плавала, кружляла над ним і спиняла його, хоч би до яких вивертів він удавався.

Та тільки-но він переставав міркувати, думка про злиття цих двох істот, що так схвилювала його того вечора на прогулянці в Ронсьєрському парку, знову зринала у нього в голові,– і він намагався уявити їх собі, силкуючись збагнути, що ж саме хвилює йото. Він казав собі: «Чи ж справді я почуваю до Аннети більшу, ніж подобає, ніжність?» І, знов і знов питаючись у свого серця, він подумав, що палає пристрастю до якоїсь молодої жінки, котра має всі риси Аннети, але все ж не є Аннетою. І він

полохливо заспокоювався, гадаючи: «Ні, малої я не кохаю, я жертва її схожості з матір’ю».

Та спогад про два дні, проведені в Ронсьєрі, пробуджував у його душі почуття тепла й невимовного щастя; одна по одній пригадувались йому найменші деталі, і він тішився ними навіть більше, ніж тоді. Він бачив дорогу, якою вони поверталися з кладовища, квіти, що рвала Аннета, і раптом згадав, що обіцяв подарувати їй сапфірову волошку після приїзду до Парижа.

Всі рішення його змінились, і, не борючись з собою, він узяв капелюха і вийшов, хвилюючись, від думки про втіху, яку зробить дівчині.

Коли він зайшов до Гійруа, лакей сказав:

– Пані вийшла, але панна вдома.

Бертен дуже зрадів.

– Скажіть, що я хочу з нею поговорити.

Потім тихенько пройшов до салона, немов боячись, що хто-небудь почує.

Майже тієї миті з’явилась і Аннета.

– Добридень, любий маестро, – поважно мовила вона.

Він засміявся, стиснув їй руку й спитав, сідаючи поруч:

– Вгадай, чого я прийпов?

Вона подумала якусь хвилину.

– Не знаю.

– Щоб піти з тобою та мамою до ювеліра і вибрати сапфірову волошку, яку я обіцяв тобі в Ронсьєрі.

Дівчина зашарілася від щастя.

– О, – сказала вона, – а мами немає! Та вона зараз прийде. Почекаєте, правда?

– Гаразд, якщо недовго.

– О, яке зухвальство, – зі мною довго! Ви за дівча мене маєте.

– Ні,– заперечив Бертен, – не настільки, як ти думаєш.

Йому хотілося подобатись, бути цікавим і дотепним, як у найпалкіші дні юності; це було одне з тих інстинктивних бажань, що збуджують у людини всі сили принади, що змушують павича розпускати хвіст, а поетів складати вірші. Слова лилися з його уст потоком, і він говорив так, як умів говорити, коли бував у настрої.

Пожвавішавши від його зпалу, дівчина відповідала йому з усім лукавством, з усією пустотливою дотепністю, що прокидалась у ній.

Раптом, заперечуючи якусь її думку, Олів’є вигукнув:

– Та ви ж часто мені це казали, а я відповідав!..

Аннета спинила його, засміявшись:

– Стривайте, ви вже мене на «ти» не називаєте! Ви плутаєте мене з мамою.

Він почервонів, замовк, потім пробурмотів:

– І мати твоя раз у раз мені це закидає.

Запал його згас, він не знав, що казати, його враз пойняв страх, незрозумілий страх до Аннети.

– Ось і мама, – мовила вона.

Вона почула рип дверей у першій вітальні, і Олів’є, хвилюючись, мов його зненацька спіймали на гарячому, заходився пояснювати, що він згадав про свою обіцянку і заїхав по них обох, аби повезти їх до ювеліра.

– У мене екіпаж на дві особи, – докинув він. – Я сяду на лавочку.

Вони поїхали і вже через кілька хвилин увійшли до крамниці Монтара.

Провівши все життя серед жінок, повсякчас спостерігаючи й вивчаючи їх, завпеди займаючись ними, досліджуючи й глибоко вивчаючи їхні смаки, знаючись це гірше за них на туалетах, питаннях моди, на всіляких дрібницях їхнього інтимного побуту, художник і сам нерідко переживав разом із ними деякі їхні відчуття і, коли заходив у якусь крамницю, де продаються чарівні й ніжні аксесуари жіночої краси, його охоплювало майже те саме хвилююче задоволення, що прокидалось і в них. Як і жінки, він цікавився всіма вибагливими дрібничками, що ними прикрашають вони себе; тканини тішили йому очі, руки тягли-ся до мережив, незначні елегантні речі спиняли його увагу. До вітрин ювелірних крамниць він почував якусь святобливість, немов перед вівтарями спокусливої розкоші, а прилавок, оббитий темним сукном, де проворні пальці ювеліра перебирають діаманти й самоцвіти, що виблискують усіма кольорами веселки, навіював йому певну повагу.

Посадивши графиню з дочкою біля цього суворого стола, на який вони невимушено поклали руки, Бертен пояснив, що йому хочеться, і їм почали показувати зразки квіток.

Потім перед ними розсипали сапфіри – в них слід було вибрати чотири. Вибирали довго. Обидві жінки перевертали камені на сукні кінчиками нігтів, потім обережно брали їх, дивились на світло, оглядали їх пильно і прискіпливо. Вони відклали набік ті, що їм сподобались, і почали вибирати три смарагди на листяно й крихітний діамант, який мерехтів би посередині квітки, мов крапля роси.

Тоді Олів’є, що до нестями любив робити дарунки, сказав графині:

– Чи будете ви ласкаві вибрати два персні?

– Я?

– Так. Один вам, другий Аннеті. Дозвольте мені зробити цей маленький дарунок на згадку про дні, проведені в Ронсьєрі.

Вона відмовилась. Він наполягав. Почалася суперечка, змагання слів та доводів, і він не без труднощів кінець кінцем переміг.

Принесли персні; одні з них, найрідкісніші, лежали кожен окремо в спеціальних скриньках, інші, складені по гатунках – рядами, у великих чотирикутних шкатулках, виграючи на оксамиті красою каменів.

Художник сів поміж жінками й почав так само запально і з такою самою цікавістю виймати золоті персні з вузеньких шпарин, де вони лежали. Він клав їх перед собою на сукно прилавка двома купками; в одну з купок – ті персні, які бракував, а в другу – ті, з-поміж яких треба було вибирати.

Непомітно й тихо збігав час за цим приємним заняттям добирання перснів – найчарівнішою в світі втіхою, такою ж розмаїтою й захопливою і майже такою чутливою, як театр, що дає найвищу насолоду жіночому серцю.

Потім вони порівнювали, сперечалися й нарешті всі троє після певного вагання вибрали маленьку золоту змійку з чудовим рубіном між тонкою пащею та вигнутим хвостом.

Олів’є, сяючи, підвівся.

– Лишаю вам екіпаж, – мовив він. – Мені треба побувати ще в кількох місцях, до побачення.

Проте Аннета попросила матір пройтися додому пішки, бо була гарна погода. Графиня погодилась. Подякувавши Бертенові, обидві жінки вийшли з крамниці.

Якийсь час вони простували мовчки, смакуючи втіху від одержаних дарунків; потім завели розмову про коштовності, що недавно бачили й тримали в руках. Від них у їхній свідомості залишилось враження якогось блиску, якогось дзвону, якихось веселощів. Вони швидко йшли серед юрби, що заповнює тротуари літнього вечора о п’ятій пополудні. Чоловіки озирались на Аннету й пошепки висловлювали своє захоплення. Графиня оце вперше після жалоби, вперше після того, як чорний колір так підкреслив Аннетину красу, була з дівчиною в місті, і почуття цього вуличного успіху, збудженої уваги, шепоту компліментів і того тихого принадного хвилювання, що лишає за собою вродлива жінка, проходячи серед натовпу чоловіків, помалу стискувало їй серце, пригнічувало його болісною тугою, як і того вечора у Вітальні, коли Аннету порівнювали з її, материним, портретом. Вона мимоволі ловила ці погляди, що належали дочці, почувала їх здалеку, коли вони, пробігаю-чи по її обличчю, не зупинялись на ньому і враз утуплювались в біляву голівку поруч неї. Вона вгадувала, навіть бачила в поглядах перехожих раптовий і мовчазний захват цією квітучою юністю та принадним чаром свіжості. І вона подумала: «Я теж така гарна була, коли не краща».

Зненацька Нона згадала про Олів’є і, як у Ронсьєрі, їй закортіло тікати.

їй не хотілось залишатися при ясному світлі серед людського натовпу, перед очима чоловіків, що не дивились на неї. Які далекі були ті, недавні ще, дні, коли вона шукала, навіть викликала порівняння з дочкою! Кому з цих перехожих спаде на думку тепер порівнювати їх? Можливо, тільки одному, – тому, з ким була в ювелірній крамниці. Він? О, яка мука! Чи міг він хоч на мить звільнитися від настирливого порівняння її з дочкою? Ні, бачачи їх укупі, він, звичайно, згадував той час, коли його Ані, юна і вродлива, приходила до нього, впевнена в його коханні.

– Мені недобре, – мовила графиня, – поїдемо візником, дитино.

– Що з тобою, мамо? – стурбовано спитала Аннета.

– Нічого, ти ж знаєш, що після бабусиної смерті мені часто нездужається.

V

Нав'язливі думки такі ж невідступні й обридливі, як невиліковні недуги. Увійшовши в душу, вони гризуть її, не дозволяючи ні думати про щось, ні зацікавитись чи захопитися чимось. Хоч би що робила графиня вдома чи десь, сама чи на людях, вона не могла відігнати від себе думки, що переслідувала її, коли вона йшла поруч з дочкою: «Чи може Олів’є, щодня їх бачачи, бодай на мить звільнитись від невідпорного бажання порівнювати їх?»

Він, певно, робив це мимоволі й невпинно, сам уражений їхньою незабутньою подібністю, яка особливо впадала в

очі, коли Аннета стала наслідувати рухи та мову матері.* Щоразу, як він заходив, графиня починала думати про це зіставлення, читала й вгадувала його в очах Олів’є, тлумачила його серцем і головою. І її мучило бажання сховатися, зникнути, не показуватись йому ніколи поруч з дочкою.

Страждала графиня ще й тому, що як здавалося їй, вона тепер ніби чужа у власному домі. Того вечора, коли всі погляди гостей були звернені на Аннету, що стояла біля її портрета, пані де Гійруа почувала себе скривдженою через те, що її розвінчали, – і це почуття вже не залишало її, міцніло й часом доводило до розпачу. Раз у раз карталась вона тим, що десь глибоко в душі її жевріє бажання позбутися Аннети, вирядити дочку з дому, мов гостю, що набридла й заважає,– і все ж вона клопоталася цим з несвідомою спритністю, охоплена й поглинута потребою боротись і, всупереч усьому, зберегти чоловіка, якого кохала.

А що вона не мала змоги прискорити шлюб Аннети, який відкладався через жалобу, і її повсякчас давив невиразний, але гнітючий страх, що якась подія зненацька зруйнує її план, то, сама цього не помічаючи, вона силкувалась розбудити в доччиному серці кохання до маркіза.

Вся та хитра дипломатія, до якої вона так довго вдавалась, щоб зберегти Олів’є, тепер набирала у неї нової витонченішої та потайнішої форми і звелася до зближення двох молодих людей, не дозволяючи в той же час тим обом чоловікам зустрічатись.

Художник, звикнувши зранку працювати, завжди снідав удома, віддаючи друзям тільки вечори, тому графиня часто запрошувала маркіза на сніданок. Він приходив після верхової їзди і приносив з собою пожвавлення, немов струмінь ранкового повітря.

Весело розказував про світські пригоди, які повсякчас оповивають осіннє пробудження того Парижа, що гарцює і виблискує в алеях Лісу. Аннету тішили його теревені, і вона почала цікавитись тими щоденними подіями, які в маркізових оповідях були мовби полаковані шиком. Між ними зав’язувалась юнацька приязнь, захоплене приятелювання, і, цілком природно, воно міцнішало від того, що обоє однаково палко любили коней. До того ж, графиня й граф позаочі хвалили де Фарандаля, говорили про нього так, як треба було говорити, аби дівчина зрозуміла: тільки від неї залежить вийти за нього заміж, якщо він їй подобається.