Текст книги "Голубий пакет"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Скоро Штауфер ненадовго вийшов. Гестапівець у цивільному підвівся з-за столу і, наблизившись до Туманової, міцно, мовчки потис її руку вище кисті. Співчутливо глянувши на неї, він шепнув:

– Прошу вас, звіртеся на мене! Врятування можливе!..

Розвідниця промовчала. Страшенна спрага мучила її. Всередині пекло, паморочилося в голові, і все навколишнє сприймалося в якомусь тумані,

Штауфер вернувся. Допит тривав недовго. Через годину її одвезли назад у тюрму.

Знесилена, Туманова опустилась на койку й схилила голову на руки, їй хотілося заснути й не прокинутись, щоб не відчувати цієї нестерпної спраги. Та страх, що раптом вона засне і справді більш ніколи не прокинеться, примусив її підвестися. Вона почала ходити по камері, напружено міркуючи про гестапівця в цивільному. Болісні роздуми вкрай знесилили її, і вона знову впала на тверду, як граніт, койку.

Минулого ранку Туманова твердо вирішила «робити все, щоб скоріше вмерти; відмовитися від їжі і так поводитися з Штауфером, щоб він бив її до знепритомлення, лягти спати не на койці, а на крижаній кам'яній підлозі. Але тепер, вернувшись із допиту, вона думала про інше: жити, боротись! Мучитись, але жити до останньої надії.

Вона не відмовилась від обіду і поїла пересолену юшку з буряків і жменю консервованих бобів. Спрага з новою силою мучила її. Почалися кошмари. В голові верзлися безглузді думки, пливли безладні картини. Все це тривало якусь мить і знову зникало.

Лише годині об одинадцятій Юля заснула тривожним сном, А о другій годині ночі двері відчинились, і до камери зайшов тюремник Генріх, який щойно заступив на чергування.

Ув'язнена спала і щось бурмотіла уві сні.

Черговий з невластивою йому моторністю хутенько спустився східцями і прислухався.

– Мені потрібен Чорноп'ятов… Тільки Чорноп'ятов!.. Ні, вам я нічого не скажу! – бурмотіла вона,

Черговий рикнув і величезною долонею ляснув Туманову по обличчю. Вона перелякано схопилася, скочила з койки і, притиснувшись до сирої стіни, дивилась на Генріха, марно намагаючись вгамувати шалене дихання,

В цей час до камери зайшли троє: Штауфер, гестапівець у цивільному та обершарфюрер.

Черговий незграбно затупцював на місці, хотів було щось сказати, але Штауфер махнув рукою, і він зник.

– Буйствуєте? – з ущипливою посмішкою зауважив Штауфер, оглядаючи камеру.

Розвідниця мовчала, не зводячи з нього своїх змучених очей.

– Дайте відповідь на двоє запитань, і я не чіпатиму вас! – вів далі Штауфер. – Скільки вам платять, який ваш оклад?

Їй хотілося плюнути йому в обличчя, але навіть цієї можливості вона була позбавлена. В роті все пересохло, язик розпух і ледве повертався,

– Це запитання вас не влаштовує? Чудово! Я запропоную друге: скажіть будь ласка, ви дівчина чи заміжня? Вірте, що ні перше, ні друге запитання зовсім не стосуються вашої долі. В даному разі ви просто розв'яжете суперечку між двома чоловіками.

Юля мовчала.

– Що ж, прекрасно! – байдуже зауважив Штауфер. – 1 все-таки я хочу запевнити вас при свідках, що ви заговорите. Але… мовчання й упертість коштуватимуть вам дуже і дуже дорого. Більше я вас не битиму. Ви звикли, мабуть, до побоїв. Ми спробуємо інше. Так, так! Якщо до ранку ви не скажете через чергового, що хочете вести одверту розмову, вас переведуть до спільної камери. До чоловічої! – Він повернув голову до обершарфюрера: – Скільки їх там?

– У шостій? – уточнив той.

– Авжеж!..

– Двадцять сім чоловік.

– Чули? – лагідно посміхнувся Штауфер. – Двадцять сім молодчиків, давно позбавлених жіночого товариства! Дезертири, мародери, боягузи, симулянти й інша погань, що взяла під сумнів непереможність нашої зброї! Можливо, що з ними ви порозумієтесь.

Туманова у душі здригнулась.

– Мовчите? Отже, згодні? – І він звернувся до гестапівця в цивільному: – Складіть акт, що арештована згодна.

– Зараз? – спитав той.

– Саме зараз, а ми пройдемо до шостої камери.

Штауфер вийшов з обершарфюрором, а гестапівець у цивільному залишився. Ще не встигли зачинитися двері за тими, що вийшли, як він дістав з бокової кишені піджака плоску алюмінійову флягу і поклав її на койку з словами:

– Вода. Це вам…

Туманова глянула йому прямо в очі. Той сказав:

– Погано, коли людина вже сама нікому не вірить і позбавляє довір'я інших. Я знаю, що ви про мене думаєте, але ви жорстоко помиляєтесь. Мене привело сюди лише почуття захоплення. Я зобов'язаний допомогти вам…

– Ідіть!.. Я вам не вірю… – насилу вимовила Юля.

– Ви самі собі копаєте… – сумно, з докором у голосі почав гестапівець і замовк, не докінчивши фрази. Двері відчинились, зайшов черговий. – Так от… вирішуйте самі! – зовсім іншим тоном додав гестапівець і вийшов.

Туманова почекала, поки Генріх замкнув двері, а потім кинулась до вічка і зазирнула в нього. Черговий пішов.

Вона квапливо спустилась вниз, схопила флягу і забилася в куток камери. Тремтячою рукою відгвинтила ковпак і спраглими, порепаними губами припала до шийки фляги. Вона пила не відриваючись, аж поки не відчула, що фляга порожня.

– Вода… вода! – шепотіла вона, зариваючи флягу в солом'яну потерть. – А що як вона отруєна? – Юля замислилась і гірко стиснула губи. – Ох, коли б так!..

Вона вмостилась на койці, як звичайно, обнявши руками коліна. Відразу легше стало дихати, ущух біль, що палив груди, прояснились думки. Наче величезний тягар спав із плечей.

Перед очима стояв отой незрозумілий, загадковий гестапівець. Хто він і чого домагається? Він сказав щось про захоплення… Просить довіритись йому… Теж незрозуміло! Ну, припустимо, вона довіриться. Тоді що? Що він зробить? Не пожертвує ж він собою, щоб врятувати її.

Від хвилювання та думок, що насунули на неї, сильніше застукало серце. Юля потерла скроні, лоб. Треба гарненько все обміркувати, все зважити. Головне, спокійно, ніби збоку, на все подивитись.

Чому б не рискнути в її становищі? Що вона втрачає, вирішивши перевірити гестапівця? Здається, нічого.

Якщо він сподівається покорити її своєю великодушністю, привернути до себе і, користуючись з цього, викликати на відвертість, то він помиляється. Ніколи й ні за яких умов не можна відкритись йому, хто вона, з яким завданням і ким послана сюди! Ніколи!

Дівчина задумалась. Багато внутрішніх голосів нашіптувало їй: «Довірся! Без риску не можна. Довірся і перевір! А що як справді він та сама людина, про яку говорив Бакланов? Що як він готовий до будь-якої жертви заради твого порятунку?! Ти ж втрачаєш єдину можливість, єдиний шанс! Вирішується питання життя і смерті… Треба діяти, наважитись, час не жде, ти ж розвідниця!..»

І тільки один голос застерігав: «Не поспішай! Риск не завжди себе виправдовує. Один необережний крок може стати й останнім твоїм кроком! Почекай!»

41

У кімнаті полковника Бакланова, незважаючи на пізню годину, панувало пожвавлення. Грюкали час від часу двері, приходили й виходили офіцери штабу і розвідвідділу, льотчики, танкісти, співробітники армійської газети, У кожного були свої невідкладні справи, ї їх потрібно було оперативно вирішувати.

Зосереджений і похмурий, Бакланов слухав повідомлення командира одного з батальйонів. Це був середнього віку чоловік з темним, засмаглим обличчям і з зовсім білою головою. Він доповідав про те, що на дільниці його батальйону в покинутій землянці сьогодні було знайдено німецьку радіостанцію. Бакланов слухав комбата і мимоволі поглядав на капітана Дмитрієвського, який сидів у кутку на табуретці.

Важкі думки тіснились у голові полковника. Все говорило про те, що з Юлією Василівною скоїлось якесь лихо. До тривожного настрою командира, який відповідав за життя підлеглих і за успіх розпочатої операції, прилучилося й інше, Бакланов, який ще не встиг пережити свого особистого горя, не міг бути байдужим до горя товариша по роботі.

Бакланов знову глянув на капітана. Той сидів згорбившись, опустивши руки поміж колін, поринувши в роздуми. Дві ночі він не спав, його думка намагалася пробитись через вогненне кільце фронту, за сотні кілометрів, у невідоме і злополучне містечко Горєлов, де в якійсь небезпеці була розвідниця,

«Все буде гаразд, любий, ти не хвилюйся», пригадував її слова під час розлуки.

Командарм уже наказав перекинути у ворожий тил для вивезення документів спеціальну групу, але висловився проти посилання з цією групою капітана Дмитрієвського. І не тому, що не довіряв йому. Капітан вважався добрим розвідником і сміливим офіцером, Командарм побоювався, знаючи від Бакланова про стосунки між молодими людьми, що заради коханої людини Дмитрієвський може зважитись на невиправданий риск і зірвати операцію з вивезенням документів.

Бакланов спостерігав за Дмитрієвським, слухав комбата і водночас міркував: «Що ж трапилося з групою Чорноп'ятова, чи цілі документи?»

– Які будуть розпорядження? – спитав у нього командир батальйону.

Бакланов не встиг відповісти: запищав телефон. Полковник зняв трубку,

– Так, так… я!.. Що? Везуть! Чудово! А чого я повинен спати? На все добре.

Він поклав трубку і сказав комбатові:

– Ніяких розпоряджень поки що не буде. Завтра я сам приїду.

Коли комбат вийшов, полковник підійшов до Дмитрієвського, поклав руку йому на плече і промовив:

– Не треба втрачати надії. Юлія Василівна – бувала розвідниця, її не так уже й легко обкрутити кругом пальця…

Я про одне вас прошу, – палко заговорив Андрій, – переконайте командуючого, що саме я мушу очолити групу. Інакше бути не може.

– Може! – рішуче заявив Бакланов, – Війна – жорстока штука, друже. У неї свої закони. Ми не будемо сидіти, склавши руки і чекати, коли фашисти випустять такого звіра, як «Дракон»! Наше зволікання може обійтися Батьківщині дуже дорого. Якщо ми дізнаємось про «Дракона» все, що треба знати, раніше, ніж його випустять на поле бою, країна, товаришу капітан, скаже нам велике спасибі. Ми врятуємо життя тисячам наших бійців. Ви розумієте? Тисячам, десяткам тисяч! Ми повинні підготувати «Дракону» достойну зустріч і одразу поламати йому зуби. Отже, головне завдання групи – вивезти документи.

Дмитрієвський підвівся і твердо сказав:

– Я все прекрасно розумію, товаришу гвардії полковник. І поки документи не будуть відправлені на Велику землю, не зроблю жодного кроку для розшуків Туманової!

Бакланов пильно подивився в очі капітанові.

– Я вам вірю, – сказав він нарешті, – вірю і спробую вмовити командуючого.

У сінях залупали голоси, почувся тупіт чобіт, обережний стукіт у двері.

– Зайдіть! – гукнув Бакланов і круто повернувся.

Двоє автоматників у запорошених маскувальних халатах ввели до кімнати полоненого. Наймолодший з бійців ступив крок уперед, виструнчився і доповів:

– Товаришу гвардії полковник! Доповідає сержант Гринько! За наказом…

– Відставити! Вільно, – зупинив його Бакланов. – Коли взяли?

– Години півтори тому.

– Хто?

– Виходить, що я і рядовий Вакулін. – Сержант покосився на свого товариша. – Ми поверталися з завдання… Ніч і день провели в них у тилу. А коли переходили битий шлях, дивимось, мотоцикл з причепом. Загруз у вибоїні, деренчить і ні з місця. Оцей, – він кивнув на полоненого, – сидить у колясці, а водій штовхає. Ми прикинули і вирішили допомогти хлопцям. Водій виявився дуже неспокійним: Вакуліну трохи пальця не відкусив. Ми з ним розпрощались, а цього приставили цілим. Він з переляку все скиглив. Ось документи, товаришу полковник! – і сержант подав Бакланову невеликий пакет.

Полковник потиснув руки автоматникам, викликав чергового, наказав гарненько нагодувати хлопців, видати їм по двісті грамів горілки і вкласти спати.

Полоненого, ще зовсім молоду людину з блідим, переляканим обличчям, посадили напроти столу.

Він сидів, як стовп, склавши руки на колінах, боячись ворухнутись, повернути голову, і з жахом чекав допиту.

По кольору його новенького мундира, шевронах і відзнаках неважко було догадатися, до якого роду військ він належить.

– Почнемо! – звернувся Бакланов до Дмитрієвського. – Спитайте ім'я, прізвище і звання.

Полонений здригнувся, наче його вдарили, схопився і квапливо, механічним голосом відповів:

– Оберштурмфюрер СС Отто Мрозек…

– Якої частини?

– Ніякої. Я ще не встиг прибути в частину. У документах є наказ. Мене схопили по дорозі, але я не чинив опору, я сам…

Бакланов стримав посмішку, перезирнувся з Дмитрієвський і спитав:

– Звідки їхали?

– З міста Горєлова, – відповів полонений.

Горєлов!.. Це слово змусило насторожитися полковника і здригнутись капітана.

– Коли виїхали з Горєлова?

– Вранці буде дві доби.

– Що ви там робили?

– Протягом двох місяців був стажистом відділення гестапо.

Так Бакланов і Дмитрієвський дізналися, в яку біду потрапила Юлія Василівна. Оберштурмфюрер виявився тим злощасним гестапівцем, який всупереч суворому наказу начальника гестапо Штауфера схопив Туманову в лісі.

42

Чорноп'ятов і Калюжний нетерпляче ждали Степана Заболотного. Потрібно було вирішити надзвичайно важливе питання. Напередодні Сингалець несподівано сповістив Степаном, що є можливість звільнити з рук гестапо посильну фронту. Він, запропонував напасти на арештантську машину, якою доставляють її з в'язниці на допит.

Це було нелегкою справою.

Чорноп'ятов і Калюжний сиділи на верстаку, звісивши ноги, й обмірковували пропозицію.

Легше було впоратися з кур'єрською машиною, де сиділи шість озброєних до зубів гітлерівців. Там був глухий ліс. У місті ж складніше. Про те, щоб напасти вдень, не варто було й думати. Ніч, звичайно, полегшувала операцію, та все ж лишались майже непоборні труднощі.

Як тільки поночіло, в місті посилювалось патрулювання. Патрулі, по три-чотири солдати в кожному, не просто прогулювалися по вулицях. Вони закріплювалися за певними кварталами і були зв'язані один з одним цілою системою сигналів.

Патрульні групи мали, крім особистої зброї, ракетні пістолети і свистки. Чергові на пожежній вишці та на дзвіницях трьох церков могли по кольору і кількості ракет негайно дізнатись, де сталася подія і в який район треба висилати озброєний комендантський резерв.

Комендантський резерв з тридцяти солдатів цілу добу чергував у кузовах двох грузовиків. Він мав у своєму розпорядженні два потужних рефлектори, що були установлені на кабінах машин, два ручних та два станкових кулемети, чотири лютих, намуштрованих на цькуванні людей вівчарки. На кожній машині резерву стояла сирена, виття якої було чути на півміста.

На умовні сигнали у загрозливий район летів наряд місцевої поліції, укомплектований дюжиною зрадників, і мчали десять озброєних до зубів есесівців на мотоциклах. Уся ця чимала і добре озброєна зграя, очолювана військовим комендантом або його помічником, миттю замикала міцним кільцем небезпечну зону і старанно прочісувала її.

– Добре, коли б зняти фальшиву паніку десь в іншому місці! – запропонував Калюжний. – Відвернути увагу…

– Що й казати, добре, – не заперечував Чорноп'ятов. – Я вже думав про це.

– І що ж?

Чорноп'ятов зітхнув.

– Одне «але» стоїть на заваді. Вони ж, негідники, щоночі змінюють ракетні сигнали,

– Та плювати на їхню сигналізацію!

– Не плюнеш, брат. Коли залізничній дільниці присвоєна, приміром, біла ракета, то звідкіля б ти її не пустив, резерв все одно помчить до станції і нікуди більше. Вони теж не ликом шиті, дещо розуміють.

Калюжний посміхнувся. Чорноп'ятов глянув на нього.

– Чого ти посміхаєшся? – поцікавився він.

– Ти не зрозумів мене. Хай їх чорт візьме, ці ракети! Я з ними, якщо пригадуєш, мало не влип минулого року.

– А що ж ти мав на увазі?

Калюжний підгорнув під себе ногу, зручніше всівся і пояснив:

– Припустимо, що в протилежному кінці міста пожежа. Або ще краще – вибух. І не один, а два чи й три! Як ти думаєш, резерв кинуть туди?

– Кинуть! – твердо мовив Чорноп'ятов.

– Так чого ж іще треба?

Тепер посміхнувся Чорноп'ятов і ляснув свого друга по нозі.

– Дуже небагато: точно знати, коли цей вибух буде потрібним.

Калюжний нахмурив лоба, силкуючись зміркувати щось.

– Не зрозумів…

– Що ж тут незрозуміло? Ми не можемо заздалегідь знати, коли саме пройде тюремна машина. Вона ж не за графіком ходить.

Калюжний почухав потилицю і з явним смутком промовив:

– Ти маєш рацію. Я не зважив на це…

– Одно ясно, – сказав Чорноп'ятов і стукнув кулаком по коліну, – напад повинен бути зроблений без жодного пострілу, без галасу. Якщо це вдасться, успіх забезпечений, не вдасться – все зірветься.

Чорноп'ятов насторожився, прислухався.

– Стукають! Степан, видно. Чи вдалося йому поговорити із Скитальцем?

Обоє зірвалися з верстака, відсунули койку, зняли килим і відчинили двері до потайного ходу. Зайшов Степан.

– Бачив? – стрів його запитанням Чорноп'ятов.

– Бачив!

– Сідай, розказуй! – квапив його Чорноп'ятов. Заболотний витер мокре обличчя, розстебнув комір, випив води і тільки тоді почав докладно розповідати про все, що почув від Скитальця.

– Машина, якою везтимуть її, буде нам відома.

– Це – основне, – схвалив Калюжний,

– А скількома машинами перевозять? – спитав Чорноп'ятов.

– Дві машини. Весь час дві. І щодо конвою вияснив. У кабінах, крім водіїв, їздять по два автоматники.

– А маршрути? – поцікавився Чорноп'ятов.

– Завтра скаже. Він приблизно знає, але хоче уточнити. І хоче вас бачити, Григорію Панасовичу. Каже, обов'язково треба.

– Коли?

– Завтра, сказав, сам зайде.

Чорноп'ятов кивнув. Трохи помовчали. Потім Калюжний тихо, ні до кого не звертаючись, промовив:

– А за мною таки не стежать…

– Ну і?.. – немов підштовхнув його Чорноп'ятов.

– А якщо не стежать, то виходить, ніхто з нас не міг бути причиною провалу Костя. Його запеленгували.

Заболотний глянув на Чорноп'ятова. Той машинально кивнув, думаючи про своє, і після недовгої паузи спитав у Калюжного:

– А як справи у Кольцова?

– У Семена завжди добре, – відповів Калюжний. – Золото, а не хлопець.

– Ти казав йому?

Калюжний труснув головою:

– Ні. А ти все-таки вирішив посилати?

Чорноп'ятов зітхнув і розвів руками.

– В тім-то й заковика, що ніяк не наважусь. І треба посилати, і боюся. Легко сказати, стільки відшмагати! Та ще з порожніми руками – так тому й бути, а з цими папірцями – не дуже-то… Боюся, що і їх втратимо, і хлопця занапастимо… В руках же не понесеш, це тобі не голка, доведеться ховати пакет на грудях або під поясом, а якщо так, то при першому ж обшуку хлопцеві капут. Знищити пакет, викинути його чи приховати – не вдасться.

Чорноп'ятов замовк, і знову настала тиша. Питання про те, як бути з голубим пакетом, лишалося нерозв'язаним.

– А що коли податися до Новожилова? – вимовив Заболотний. – Все-таки до партизанів ближче, ніж до фронту. Та й небезпека менша. І документів особливих не потрібно буде.

– І про це думав, – зауважив Чорноп'ятов. – Це нам більше з руки. Тільки шукати Новожилова – все одно, що на небо лізти. Він же й години не сидить на місці.

– А знаєш що? – ляснув себе по коліні Калюжний. – Треба послати Никанора Дем'яновича Сербіна до себе в Лужки.

– Правильно! – вигукнув Заболотний.

– Що правильно? – насторожився Калюжний і, насупившись, глянув на Степана. – Ти ж не знаєш, про що я хочу сказати.

Заболотний посміхнувся:

– Догадуюсь.

– Ну, хлопці, ми сюди зібралися не загадки відгадувати, – нагадав друзям Чорноп'ятов. – Діло кажіть!

– А я хіба що?.. – зніяковів Заболотний. – Я діло й кажу. Я розумію, куди гне Митрофан Федорович. У Лужках в якоїсь баби вилежуються двоє поранених новожилівських хлопців, і Дем'янович із жінкою підгодовує їх. А вже ці хлопці краще за нас знають, де шукати загін.

Калюжний похитав головою і, не стримавши посмішки, сказав:

– Ну й спритний же ти чоловік, Стьопо, справді відгадав.

– А від Дем'яновича вони не критимуться, – додав Заболотний.

– Як ти на це дивишся, Григорію Панасовичу? – спитав Калюжний.

– Ясно! – схвалив Чорноп'ятов і звернувся до Заболотною: – Завтра ж побачся з Дем'яновичем, поясни йому все до пуття і скажи, щоб він з'їздив до себе в Лужки. Зрозуміло? Вирішено! – він глянув на годинника. – Скоро дві. Давайте поговоримо про те, для чого зібралися. Потім поспимо годину-дві, а вранці підете додому. Так буде краще. Отже, вирішуємо: іти на відкритий бій чи не йти. Як ти думаєш, старий?..

43

Чотирнадцятого червня о дванадцятій дня у тюрмі змінювалися чергові. Коридорного Генріха Гроссе заступав Отто Вольф. Невеликий на зріст, худорлявий, дуже моторний і балакучий, Отто поряд із слоноподібним Генріхом виглядав підлітком. На носі в Отто сиділи окуляри в металевій оправі: він був короткозорий, та вже й немолодий – на п'ятий десяток повернуло.

Чергові потисли один одному руки, і Генріх похмуро спитав:

– Як справи?

– Чудово, далі нікуди! – весело відповів Отто й посміхнувся.

Генріх пильно подивився на змінника своїм важким поглядом.

Отто усміхнувся:

– Загіпнотизувати хочеш? Так я не годжусь для гіпнозу! Очі не такі, – пожартував він. – Усіх не загіпнотизуєш! Зараз багатьом пора подумати над тим, як позбавитися деякого гіпнозу…

– Тобто? – поцікавився Генріх. Отто знизав плечима.

– Ну, приміром, як спекатись вельмишановного фюрера та його воєн. Га?

– Щоб я світу божого не діждався, коли тебе не повісять і я не допоможу тобі в цьому! – люто вигукнув Генріх. – Я не про те питаю. Чого твої справи кепські?

– А-а!.. – Отто вигнув дугою свої худі груди, виструнчився і відрапортував: – Я потрібен на фронті! – І він високо підняв вказівного пальця. – Без мене там діло не виходить! Викликають на повторний огляд.

– Тебе?

– Саме мене, з моїми очима, з моїми камінцями в печінці. Та я скромний і не хочу забирати військової слави у наших шановних генералів. Я можу дати їм ділову пораду звідси.

– Базікало! – обірвав його Генріх. – Підеш залюбки.

Отто не збентежився.

– Та хтозна, – філософськи відповів він, – бажання – велика справа, а в мене його нема. Зате в мене є свої міркування. По-перше, там стріляють і, чого доброго, вцілять у мене, а це шкідливо відіб'ється на моїй печінці. По-друге, з Вольфів лишився я один, а решта – й усі молодші за мене – з допомогою вельмишановного райху щасливо пішли на той світ. Один брат наклав головою у Франції, другий – в Алжірі, третій – під Ростовом, четвертий – у Словакії. Я думаю, годі. Та коли вже вони без мене все-таки не обійдуться і забриють, я знаю, що робити. Може, з п'яти братів хоч один виявиться трошки розумнішим!..

– Язика б тобі урізати, блазень! – кинув Генріх. – Ось підеш на передову, там тобі голову прочистять!

– Ти правий… Ти правий… – захитав головою Отто. – Слід прочистити. За останнє десятиліття так закоптили, що добряча щітка потрібна. Один Геббельс чого вартий!

Генріх безнадійно махнув рукою і сказав:

– Ходімо!

Вони пройшли спочатку по одному боці коридора, заглянули в камери і перелічили арештованих.

Перш ніж приступити до другого боку, викурили по сигареті. Потім Генріх підійшов до пожежного крана, відкрутив вентиль і, коли побігла тоненькою цівкою вода, підставив рот і напився.

Перевіривши наявність арештованих, обидва спинились біля столика. Генріх розгорнув книгу рапортів, зробив у ній запис.

– У наявності – п'ятдесят шість, на допиті – двоє, в лікарні – троє, на кухні – один. Всього: шістдесят два. Розписуйся!

Спалахнула електролампа, і задзвонив дзвінок.

Генріх, який ще не встиг передати ключі, відчинив двері і впустив двох конвоїрів. Вони вштовхнули в коридор Туманову і секретаря бургомістра, арештованого напередодні за крадіжку кількох сувоїв сукна.

– Приймайте дорогих гостей! – доповів один із конвоїрів.

Генріх обвів ув'язнених своїм страшним поглядом і скомандував:

– Руки за спину, собаки! До своїх камер марш!

Арештовані виконали команду і пішли по коридору.

Секретар бургомістра спинився коло сьомої, а Туманова біля крайньої, тринадцятої камери. Вони стали обличчям до дверей і чекали, поки їх впустять.

Генріх пригостив конвоїрів сигаретами, і ті закурили.

– Здав? – запитав один з конвоїрів, звертаючись до Генріха.

– Начебто.

– Коли знову заступати? – поцікавився конвоїр.

– Завтра в цю пору.

– Є пропозиція, – конвоїр підморгнув, – зайти до клубу промочити горло.

Генріх мовчав, тупо розглядаючи свої розчепірені пальці.

– А що тут гадати? – зауважив Отто. – Пий, поки п'ється. А то покличуть на повторний огляд, тоді пізно буде.

– Ходімо, – без особливого бажання погодився Генріх.

– Дивись! – раптом сказав другий конвоїр, показуючи в кінець коридора.

Всі повернули голови: Туманова, припавши губами до пожежного крана, пила воду.

– Ну й хай собі п'є, – махнув рукою Отто. – Всієї не вип'є, залишиться і на випадок пожежі.

Генріх зміряв його грізним поглядом, зачекав, як завжди, і голосно крикнув:

– Ей, падло!

Дівчина хутко відскочила і стала лицем до дверей камери.

– Посади цю ляльку, – кинув Генріх і подав змінникові в'язку ключів. – Ходімо! Пити так пити! – запропонував він конвоїрам.

44

Двері камери грюкнули за Тумановою, Вона сіла на краєчку койки. Хоч і рискувала, скориставшися з незакрученого пожежного крана, зате ж як освіжили і підкріпили її оці кілька ковтків води! Їй таки пощастило, що похмурий черговий був не сам, інакше не уникнути б лиха, він би не подарував такого зухвальства. А рука в нього важка. Хтозна, скільки душ відправив на той світ його кулак! Тільки чиясь заборона, видно, заважає Генріху розправитися з нею.

Знову вернулись невідступні думки: чи скоро ж розв'язка?

Штауфер викликав її на допит сьогодні вдосвіта і весь час бушував, погрожував. Він кричав, що вона прокляне день свого народження, наводив цитату, нібито біблійну, що й собаці живому легше, ніж мертвому левові, і, нарешті, попередив, що до своєї камери вона більше не вернеться, бо на неї з нетерпінням чекає спільна солдатська камера.

Та вона вернулась. І тепер з острахом чекала, коли по неї прийдуть.

Краще смерть! І сил для цього в неї вистачить, і як покликати смерть, вона теж знає. Руки й ноги вільні, а це основне.

Юля хотіла прилягти на койку, та несподівано загримів засув. Серце в неї тьохнуло, в роті одразу пересохло.

Важкі двері розчинились навстіж, і коридорний впустив до камери гестапівця в цивільному. Він нетерпляче махнув рукою; коридорний квапливо причинив двері.

Гестапівець постояв біля порога, пильно дивлячись на Туманову, потім повільно спустився східцями вниз і витяг з кишені флягу.

– Де порожня? – спитав він тихенько. Юля показала очима на койку.

Гестапівець порився в солом'яній потерті, знайшов порожню флягу, сховав до кишені, а на її місце поклав принесену.

– Я зробив так, що ви залишитесь у цій камері, – просто сказав він.

Ледве чутне зітхання злетіло з губів Туманової, і вона полегшено провела рукою по змокрілому чолу, ніби знімаючи з себе щось страшне.

– Ну як… ви наважились? – вів далі гестапівець і з докором подивився на неї. – Я розумію… вас лякає моя служба, моє становище. Та саме це й допоможе нам. Я вже казав, що ваша доля мені не байдужа. Чому ви опинаєтесь? Не вся Німеччина складається з негідників і націстів…

Юля вслухалась у кожне слово гестапівця, вдивлялася йому в обличчя, ловила нотки щирості в його словах.

– У Німеччині ви можете зустріти сотні чесних, по-справжньому чесних людей…

– Сотні? – злісно посміхнулась Туманова. – Не так уже й багато…

Гестапівець похитав головою.

– Ви ловите мене на слові. Можливо, я не так висловився.

– Хто ви? – раптом вирвалось у Юлі. – Скажіть прямо.

Гестапівець звів свої красиві, густі брови, і легка посмішка торкнулася його губів.

– Все, що я можу сказати про себе, так це те, що звати мене Роберт Герц, що я звичайний стажист гестапо. А про те, ким я був раніше і як потрапив сюди, казати не маю права. Це не моя таємниця. Зрештою, я не друг Гітлера і не прихильник його ідей. Зі мною тут рахуються, я посідаю певне привілейоване становище. Це також має свою історію, свої причини…

– Що вам потрібно від мене?

– Від вас – нічого. Але для вас – я повинен…

– Пройнялися жалем?

– Коли хочете, так…

Розвідниця посміхнулась. Голос обережності застерігав: будь напоготові!

– Чого ж все-таки ви добиваєтесь? – спитала вона.

– Вашого довір'я.

– Допустимо. А далі?

– Я врятую вас. Ви будете вільні.

Суперечливі думки Туманової блискавично мінялись.

Мигнуло: «Все-таки це він… Та сама людина, що зв'язана з Чорноп'ятовим». І слідом за цим: «Провокація! Диявольська, тонка провокація! Як він, простий стажист, може вирвати людину з камери, з пазурів гестапо?» Та сумніви знову витісняла надія, паморочила голову, гукала, обіцяла волю, життя, повернення до друзів…

Відчуваючи, як на щоках проступає нервовий рум'янець і пашить обличчя, Юля зібрала всю свою витримку і сказала зовні спокійно:

– Гаразд. Я згодна. Довіряюсь вам. Але одразу кажіть: якою ціною? Чим я або мої друзі повинні відплатити вам?

Герц насупився, його красиве обличчя миттю змінилось і стало жорстоким, навіть якимось хижим.

– Повторюю, – твердо сказав він, – ніякої плати ні від вас, ні від ваших друзів я не вимагаю. Ви можете ненавидіти мене, але що дає вам підстави ображати мене?

Юля знітилась. Схвильована, вона притисла руку до грудей і щиро мовила:

– Пробачте… Я не хотіла вас образити…

Обличчя Герца прояснилось.

– Отже?..

– Я згодна!..

– Більш нічого мені не треба. Я примушу вас змінити свою думку про багатьох німців. І, до речі, покажу, на що здатний…

Двері прочинились, і показалась голова чергового.

– Що? – спитав Герц.

– Обід… – відповів той.

Герц запитливо зиркнув на Туманову,

– Так, так… буду… Я дуже хочу їсти, – раптом сказала вона.

Герц стримав посмішку і вийшов з камери.

45

Тюремний наглядач Генріх Гроссе вийшов із солдатського казіно і затримався на східцях. Він струснув із свого мундира крихти хліба, поколупав у зубах і повагом попрямував по тротуару.

З почервонілим од чималої дози пива обличчям Гроссе став ще лютішим. Він ішов, дивлячись собі під ноги, і, здавалось, нічого не помічав, але як тільки з'являвся попереду офіцер, він миттю розпрямляв плечі, підтягувався, випинав широкі груди, пас очима старшого і хвацько козиряв, карбуючи крок.

Біля міської лазні Генріх спинився, поплескав по своїх кишенях, подивився на вивіску Чорноп'ятова і, мугикаючи собі щось під ніс, спустився східцями до котельні.

Чорноп'ятов з напилком у руці возився коло лещат і, вгледівши Генріха, відірвався від роботи.

Гроссе впритул наблизився до нього, оглянув його своїми важкими, каламутнуватими очима і став ритись у кишенях. Він робив це не кваплячись, з властивою йому вайлуватістю і нарешті добув величезну запальничку, виготовлену з крупнокаліберного кулеметного патрона. Він покрутив її в руці, подав Чорноп'ятову і похмуро сказав непоганою російською мовою:

– Капут… Поламалась… треба лагодити.

– Добре, пане унтер-офіцер, – відгукнувся Чорноп'ятов. – Не такі штучки лагодимо, – і, підсунувши похмурому клієнтові порожнього ящика, тихо запросив: – Сідай, Генріх! Ти що, вже? – Чорноп'ятов дав щигля собі в горло.