Текст книги "Голубий пакет"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Почекавши кілька хвилин, Юля підвелася з запашної трави, стала навколішки й обдивилась навкруги. Галявину щільно обступав ліс. Гребінь його ламаної лінії ледь-ледь вимальовувався на темному зоряному небосхилі.

Туманова звільнилась із парашутних лямок і поглянула на годинник з фосфоруючим циферблатом – він показував п'ятнадцять хвилин на першу.

«Вже одинадцяте червня», подумала розвідниця й дістала компас. Вона легко визначила напрям, у якому їй треба було вирушати.

Дівчина ще раз огляділася навкруги, старанно, якомога тугіше скатала парашут і, скинувши його на плечі, попростувала до лісу. Росяна висока трава майже сягала до колін, і її аромат трохи паморочив голову.

Ліс стояв похмурою, непроглядною стіною. Юля увійшла в нього, зробила крок, другий і мимоволі спинилася: здавалось, начебто її опустили в чорну туш. Треба було перечекати, поки очі звикнуть до темряви.

Скоро стали вгадуватись обриси стовбурів і просвіти між ними.

Не кваплячись, пильно вдивляючись, обережно намацуючи ногою землю, Юля рушила вперед. Густе павутиння, що протяглося поміж дерев, прилипало до обличчя, рук, одягу. Гілля чіплялося за парашут. Туманова скинула його з плеча і взяла під пахву.

Ноги стали занурюватись у щось податливо-м'яке, пружиняче, і вона догадалася, що це мох.

Де-не-де в хащі боязко і сиротливо висвічували своїми вогниками одинокі світлячки, зрідка траплялись гнилючки, які випромінювали мертве, ледь жевріюче світло.

На душі було трохи неспокійно, тоскно. Туманова розуміла, що лісний морок оберігає її краще за будь-яке прикриття, але від цього не легшало, і вона не могла збутися неприємного почуття, що сковувало її.

Куди не ступиш, куди не збочиш, – скрізь підстерігав морок. І важко сказати, чи саму її ховав і оберігав він!

Та ніде правди діти: було страшнувато. Хто насмілиться заперечувати, що вночі, на самоті з похмурим одвічним лісом це почуття не опанує його, не напружить нерви, не змусить дужче битися серце?

Та ось ліс потроху став рідшати, і Туманова вибралась на невеличке узлісся, поросле густим папоротником.

Вона перепочила трохи, добула з-за пояса фінку і викопала чималу яму. В неї Юля уклала парашут і засипала його землею.

Потім дістала з речового мішка дві галети, півплитки шоколаду і невеликий термос з чаєм. Незадовго перед тим, як летіти, Дмитрієвський умовляв її ситніше повечеряти. Та вона відмовилась, Андрій доводив, що після стрибка їй необхідно бути бадьорою, тому треба набратися сили, але вона так і не послухала. І пояснила чому.

Юлин батько все своє життя провів у лісі. Він народився в родині лісника, довгий час працював науковим співробітником у лісних заповідниках і загинув у лісі. За три роки до війни, їдучи якось замерзлою тайговою річкою до Забайкалля, він разом з конем і саньми провалився під лід і не зміг вибратись звідти. Василь Туманов вважав ліс своїм домом, любив, знав усі його таємниці й зумів цю любов передати дітям. Він часто казав дичці: «Якщо хочеш вночі добре бачити в лісі, ніколи не напихай шлунка. Повний, ситий шлунок притупляє зір. Удень це непомітно, а вночі сильно позначається».

Юля свято вірила в життєву мудрість батька, пам'ятала його накази і через те обмежилась перед вильотом лише склянкою міцного гарячого чаю та бутербродом.

Зараз, підкріпившись галетами і шоколадом, ковтнувши кілька разів з термоса, вона відчула себе зовсім бадьорою. Тепер треба було скоріше йти з того місця, де закопаний парашут.

Звірившись із компасом і внісши невелику поправку до напряму свого просування, Туманова поставила пістолет на запобіжник і знову заглибилась у ліс. Незабаром її ноги заковзали по м'якому настилу з торішньої глиці. Листяний ліс змінився хвойним.

Раптом попереду почулося дзюрчання води. Юля спинилась. До річки, за її розрахунками, було ще далеко. Вона прислухалась і зрозуміла: десь поблизу журливо й мелодійно воркувало невидиме джерело.

Заспокоєна, вона рушила далі і, пройшовши годину, вирішила гарненько відпочити, дочекатися ранку.

Вона вибрала затишну місцинку під величезною густою ялиною, скинула маскувальний халат і розіслала його. Розводити вогню не наважувалась, та в ньому й не було особливої потреби: у мішку був кишеньковий ліхтарик.

Перш ніж лягти спати, їй треба було накидати коротеньку радіограму, зашифрувати її і передати армійському радіоцентру. Вона розуміла, з яким нетерпінням там чекають од неї першої вісточки, як хвилюються Андрій і полковник Бакланов.

Тому, хто сам не пережив цього, – важко зрозуміти оте напружене, тривожне почуття, з яким чекають першого сигналу від тільки-но закинутого у ворожий тил радиста. І хоч викидання є тільки початком усього важкого і великого завдання і, може, не найнебезпечнішою його частиною, все одно, перший прийнятий од розвідника сигнал сповнює тих, хто чекає, такого відчуття полегшення, начебто сигнал цей означає щасливий кінець усієї справи.

«Звичайно, вони не сплять, – думала Туманова, – ні Андрій, ні полковник, А коли одержать радіограму, заспокояться».

Вона закріпила ліхтарик на ялинову гілку рефлектором донизу, з таким розрахунком, щоб світло не розсіювалось по боках, але не засвічувала його. Потім дістала рацію, завченим, перевіреним рухом підключила малюсінькі портативні батарейки, розраховані всього на дві години безперервної роботи, вивела антену, наділа навушники.

Тепер можна було вже написати радіограму. Туманова добула з рації блокнотик, олівець і ввімкнула ліхтарик. Снопик світла ліг на землю невеликим рівним кружком. Та не встигла вона зашифрувати коротенького тексту, як з'явився ворог. Ворог жорстокий і невблаганний. На світло хмарою налетіли комарі. З нудним, пронизливим дзижчанням ці нічні розбійники роїлися над нею. Вони несамовито кидались і з люттю встромляли свої гострі хоботки в обличчя, шию, руки, жалили, жалили і жалили… Юля одчайдушно ляскала себе по щоках, по лобі, відмахувалась, але ніщо не допомагало.

Сяк-так закінчивши шифрування, Туманова дістала з мішка хустку і затулила нею обличчя, залишивши тільки щілинку для одного ока. Так стало краще. Можна було приступати до роботи.

Тихо клацнув вимикач, і спалахнула малесенька лампочка. Тепер уже ліхтар був непотрібний, і Туманова погасила його. Вона поправила навушники і поморщилась, потрапивши в страшенний радіохаос. Тисячі різноманітних звуків полилися у вуха: клацання, різке потріскування, жалібний і монотонний писк численних морзянок, різні музичні мелодії, завивання, постукування… Та дівчина вперто шукала в цьому океані звуків позивні армійського радіоцентра і знайшла їх.

Коли Туманова стала впевнено вистукувати ключиком телеграфні знаки, до неї прийшло таке знайоме розвідникам-радистам радісне відчуття зв'язку з Великою землею. Невидима повітряна нитка переборювала всі перешкоди, йшла від серця фронтового колективу до серця розвідниці і сповнювала його новими ^вилами.

Вона в думці уявила собі Андрія. Мабуть, він стоїть зараз біля чергового оператора в машині армійського радіоцентра, жадібно курить і пильно вдивляється в одноманітні крапки і тире, що вискакують з-під операторової руки…

Юлю охопило почуття теплої ніжності до найдорожчої для неї людини, такої близької і такої далекої зараз. І стало сумно, що по-справжньому вони так і не освідчились одне одному… Немов боялися щось сполохати словами.

А чергує на радіоцентрі Зоя Сніжко – кумедна дівчина, яка любила поспати. Юля відразу впізнала її по «почерку», як упізнала б і всіх інших операторів.

На передачу пішло три хвилини. Тільки три. Діставши квитанцію про прийом радіограми, Туманова вимкнула рацію і сховала в мішок.

Потім вона встала, наламала хвойного гілля і вимостила його рівним шаром під ялиною. Кинувши під голову речовин мішок, вона закуталась у маскувальний халат і лягла спати, згорнувшись клубочком, підібгавши коліна мало не під самі груди. Одна… Одна-однісінька в темну ніч, у глухому, сонному лісі.

І хоч втома та нервове напруження вкрай розморили її, сон прийшов не зразу. Чуйне вухо ловило дихання лісу, снувались плутані, ліниві думки.

Дивно, вона чомусь не думала про те, що її чекає завтра вранці. Ні. Думками вона була в колі фронтових друзів.

Згадувався вчорашній день, вечір. Ніхто не знав, куди саме і з яким завданням летить Туманова: про це ніколи не говорилось. Але всі догадувалися, що вона летить за лінію фронту. І цього було досить.

Перекидання на той бік – не рідкісне явище у розвідвідділі армії, та щоразу воно було значною подією. Людину, що готувалась, як було заведено говорити, «до ходки», завжди оточували підвищеною увагою і теплою товариською турботою.

З якою зворушливою старанністю лейтенант Паша Назаров полагодив учора ковпачок від її фляги, що пропускав воду! Він вовтузився над цим ковпачком години зо три, аж поки не досяг свого. Обкачував його на спеціально виструганих ним же дерев'яних болванках, підганяв різьбу. А як зрадів, коли впевнився, перехиливши флягу, що вода з неї більше не витікає!

А Женя Караулова! Та Женя, яка сама вже мала за плечима п'ять «ходок» за лінію фронту! Вона власноручно, незважаючи на протест Туманової, перешила оте плаття, що зараз лежить акуратно згорнуте в її речовому мішку під головою. Вона ж уклала речі в мішок і підсунула туди зайву плитку шоколаду, збережену із свого пайка.

А начальник радіоцентра! Як він дбайливо вивіряв для неї рацію, а потім, не знайшовши пристойного, на його думку, ручного ліхтаря, віддав їй свій.

Багато, багато що спливало на пам'ять, але думки плутались, вислизали. Вона засинала…

20

О п'ятій годині ранку в двері до полковника Бакланова хтось обережно постукав.

– Заходьте… двері відчинені, – відгукнувся Бакланов.

Увійшов Дмитрієвський, незважаючи на таку ранню годину, як звичайно, чисто виголений, строго підтягнутий. Свіжий підкомірець чітко виділявся вузенькою смужкою на його засмаглій шиї.

Андрій був здивований, заставши полковника на ногах. Бакланов стояв біля вікна, тримаючи в руці погаслу цигарку. Лице в нього було незвичайне: стомлене, змарніле. Він ніби постарів за ніч.

– Ну що? Є що-небудь від Юлії Василівни? – спитав полковник з погано прихованим хвилюванням.

– Так точно! – не стримуючи своєї бурхливої радості, випалив капітан і подав полковникові розшифровану радіограму.

– Чого ж ви… – заметушився Бакланов, майже вихопивши у Дмитрієвського бланк, і прочитав:

«Приземлилась точно в зазначеному місці. Парашут сховала, зону залишила. Чекаю ранку, Юлія».

Бакланов помовчав, тримаючи в руці аркушик, і тихо промовив:

Що ж можна сказати? Прекрасний у вас товариш… Дівчина великої душевної сили, сміливості…

– Так, – зніяковіло почав капітан. – Мені часто спадає на думку дитяча фантазія: добре б, думаю, мати найдосконаліший радіоекран, чи що… я не знаю, як його назвати. Або апарат. Ну, це не важливо. Суть не в цьому… Увімкнути б такий апарат, побачити на екрані всіх наших людей по той бік! Розумієте? Ось уявіть собі: підсіли ми зараз до апарата, повернули важельок – і будь ласка: на екрані Юлія Василівна! Повернули другий: дивимось – Вавілов. І все нам видно. Чи не потрапили вони в біду, чи не потребують допомоги… Здорово було б! Та це тільки мрія.

– Так, це правильно. Але ми поки що не можемо навіть узнати, що завадило горєловському кореспондентові закінчити передачу, чому він замовк…

Бакланов відкрив коробку з цигарками, пригостив капітана, закурив сам і різко, діловито закінчив:

– Що ж… Будемо сподіватися, що не сьогодні-завтра Юлій Василівна відкриє нам горєловську таємницю.

Дмитрієвський поглянув на койку. Вона була акуратно заправлена, і, як учора, на ній лежали автомат, диски до нього, дві гранати. Видно, на ній не спали.

Бакланов перехопив його погляд, нахмурився, сів за стіл і схилився коло паперів.

– Сідайте, – сказав він, – доповідайте, що у вас…

– Вернулась із завдання група Вавілова.

– Коли?

– О четвертій ночі.

– Розмовляли з Вавіловим?

– Так точно. Наші дані повністю підтверджуються. До мосту річкою підкрастися не можна. І пліт з вибухівкою не можна пустити. Німці поставили у воді перед мостом загорожу із сіток.

– Міцну?

– Металеву.

– Погано. Заготуйте донесення на ім'я командуючого за моїм підписом. Від Вавілова зажадайте докладного рапорту. Що ще у вас?

– Шостий кореспондент підтверджує, що на території колишнього кисневого заводу справді розгортається майстерня по ремонту танків і автомашин. З Німеччини прибула група робітників у кількості сорока трьох чоловік. Серед них французи, росіяни і поляки. Гітлерівці обгородили територію заводу колючим дротом.

– Ці дані перевірені? – поцікавився Бакланов,

– Так.

– Інформуйте командуючого авіацією. Ще?

– Полонений фельдфебель почав давати показання.

– Що він каже?

Дмитрієвський знизав плечима:

– Боюся, що він намагається нас дезінформувати.

– З чого ви робите такий висновок?

– Він назвав номери частин, які начебто стоять напроти нашої дільниці, тоді як у нас є дані про те, що ці частини перекинуті місяць тому на Північний фронт.

– Гм… Я так і думав. Коли Воронков їде на передову?

– Він готовий, чекає мене.

– Передайте через нього наказ начальникові розвідвідділу Сибірської дивізії – добути нового «язика». І добути якнайшвидше. Бажано офіцера.

– Єсть!

Бакланов прислухався. До його слуху долинув важкий і безперервний гул, схожий на далекий гуркіт грому. Він зміркував, що в сусіди зліва працює далекобійна артилерія резерву головного командування, яка ще вчора проходила селом.

– Давно почалась ця музика? – запитав він.

– Хвилин сорок тому, – відповів Дмитрієвський.

Бакланов замислився. Як же він не почув цього гулу раніше?

Стан Бакланова непокоїв капітана: полковник був сьогодні надзвичайно неспокійний, неуважний, лаконічний.

– У вас все? – запитав Бакланов і підвівся.

– Так точно, все…

– Ідіть… – сказав полковник. – А з повідомленнями від Юлії Василівни знайомте мене відразу ж після розшифрування… – Він глянув на годинник. – Вона, певно, зараз пробирається до міста… М-да… Гарна дівчина… Щаслива ви людина, капітане… Йдіть…

Дмитрієвський вийшов на вулицю. Біля стіни сусідньої хати сидів незмінний ординарець полковника і змащував автомат.

Капітан поманив його пальцем.

Ординарець підбіг, на ходу витираючи ганчіркою вимазані руки, ї хотів було відрекомендуватися, але Дмитрієвський узяв його за поясний ремінь і одвів убік.

– Що з полковником? Він сьогодні не спав? – запитав капітан.

Відчувши, що розмова має бути не службового характеру, ординарець покашляв у кулак, сторожко поглянув у бік хати Бакланова і тихо сказав:

– Погано, товаришу гвардії капітан. Коли полковник був на аеродромі, йому подзвонив начальник політуправління фронту. Я відповів, що полковника нема. Потім він дзвонив ще раз і знову не застав. А слідом за дзвінком передали телефонограму. Я її приніс і обмер: минулої ночі загинула полковникова дружина. Пряме влучання бомби в госпіталь. Вона саме робила операцію… Ось так…

21

Спала Туманова недовго, як уміють спати розвідники, і встала вдосвіта.

Зорі вже померкли. У лісі посвітліло. Легенький вітерець тихо шелестів у верховітті. Поміж мідно-червоних сосен і темних шорстких ялин ледве мигтіли атласно-білі стовбури беріз.

Юля хутко зібрала все своє майно, звірилася ще раз із картою і компасом, накреслила найближчий напрямок і рушила.

Хвилин за десять вона вибралась на стежку, що ясно вирізнялася на карті, а в лісі була майже непомітною. Нею, видно, користувалися рідко, йти стало легше і водночас небезпечніше: хто-небудь міг побачити. Та ще небезпечніше лишати сліди поза стежкою.

Стежка пробиралася крізь лісні хащі, стелилася по пісковику, обтікала болота, що позаростали соковитою травою, губилася в мохах і знову входила в стрункий бір, ведучи все далі й далі на південний захід.

У лісі швидко розвиднялось. На сході зводилась широка густо-рожева облямівка.

Стежечка вибігла на давню лісну вирубку, що вже поросла молодою ліщиною. Такі місця тут звуться січами. На Туманову набіг по-ранковому прохолодний і завзятий вітрець. Він діловито заклопотався в листі ліщини.

Стежечка пробігла січею і знову заглибилась в ліс. Відпочивши, Туманова бадьоро пішла вперед. Зник нічний морок і забрав із собою всі тяжкі й неприємні відчуття.

Через дорогу переповзав ледве помітний струмочок. Він повз тонесенькою, кришталево-прозорою ниткою і безжурно дзюрчав, розмовляючи сам із собою. Туманова стала помилуватися ним. І раптом усе навкруги змінилось: далеко на сході з-за обрію викотилося сонце, і його перші промені заграли у верховітті сосен.

Мов зачарована, Юля стояла і не ворушилась. Сонце! Його радісно стрічав ліс, що прокинувся від дрімоти, такий похмурий і страшний вночі і такий урочистий і величний зараз. Його вітали птахи, які вже прокинулися і різноголосо щебетали навколо. Сонце! Скільки разів у житті доводилося Тумановій стрічати його схід і проводжати за крайнебо, сумувати, коли смеркне і шукати першу зірочку, що засвітиться в небі!

«Хіба може бути щасливою людина, позбавлена можливості хоч зрідка бачити, як сходить і заходить сонце?» казав Юлин батько.

Так, батько мав рацію. Щоразу інакше, по-різному сприймала вона цю картину, яку ні з чим не можна порівняти. Ось і зараз…

Вона йшла далі, радіючи народженню дня. Світло владно оволодівало лісом, уже можна було розрізнити кожне деревце, кожний кущик. Ліворуч красується м'який і пухнастий, мов килим, хвощовий мох. Сосни вже викинули свої свічки. На кінчиках лапатого ялинового гілля яскраво виділяються молоді пагінці салатного кольору. Ліс стає знову мішаним. На галявинки вибігають деревця горобини, осичини, вільхи, кущиться ліщина. Подекуди трапляються групки дубків.

А скільки ягід буде цього року! Білими зірочками всіяна земля.

«Як гарно! – зітхнула Юля. – Коли б Андрій був зі мною!.. – подумала вона і здригнулась: білка, розпушивши хвоста, махонула над її головою з ялини на ялину і, хутко видираючись по стовбуру, сховалась на самісінькому вершечку дерева.

Стежечка несподівано завернула праворуч, Пройшовши кілька кроків, Туманова вернулась до місця повороту. Здається, так і мусить бути. Але щоб не помилитись, Юля подивилась на карту. Так, вірно: стежка вилася точно на захід, а їй треба дотримуватись південного заходу. Вона сховала карту, поглянула на компас і знову рушила.

Пройшовши ще з кілометр, вона вибралась на велику, довгу покручену галявину й остаточно переконалася, що йде в правильному напрямі.

З північного боку галявини лежало озеро. Воно було позначене й на карті. Молочно-білий, волокнистий і вже прозорий туман піднявся над водою. Він добрався до лісу і кошлатими пасмами повис на гіллі дерев.

Туманова підійшла до озера, порослого з країв густою і високою, аж по груди осокою. Воно було схоже на шматочок ясно-блакитного неба, що впало на землю.

Розсунувши осоку, Юля глянула на воду. Темно-брунатний червонолапий крижень, який сидів коло зарослей, пильно подивився на несподівану гостю і, звівшись на крило, відплив до протилежного берега. Він розсікав грудьми нерухоме дзеркальне плесо і тягнув за собою гострий клиноподібний слід.

– Який розумний! – промовила Юля. – Відчуває, що йому не загрожує небезпека.

Крижень зник у воді й несподівано закрякав.

Туманова ступила чобітьми у воду, нахилилася, побачила, немов у дзеркалі, своє відображення, посміхнулась і стала вмиватись.

Тепер треба було добре попоїсти. Голод давав про себе знати. Розв'язуючи мішок, Туманова знову промовила вголос:

– Дощу не буде: дуже росяно.

Вона задерла голову! У небі розкішно купчились, пливли білогруді, наче лебеді, хмари, а під ними ширяв, окреслюючи невеликі кола, шуліка…

22

Чорноп'ятов не спав ці ночі. Йому було не до сну. Він ще не міг очуняти від смерті Костя, Як гестапо вдалося натрапити на слід? Відповісти на це запитання могло тільки гестапо. Про те, що Костя зрадили, не могло бути й мови. Цю найстрашнішу можливість Чорноп'ятов відкидав. Костя як радиста й учасника підпілля лише троє знали: Чорноп'ятов, Заболотний і Калюжний. За двох останніх Чорноп'ятов міг поручитися, як за самого себе. Та Костя могли й не зрадити, а вистежити. А коли так, то що навело на його слід? Можливо, що вистежили не Костя, а кого-небудь із них трьох, що знали його як радиста. Тоді треба з'ясувати, хто саме – Чорноп'ятов, Заболотний чи Калюжний – схибив і викликав до себе підозру.

Заболотний знав, де живе Кость, та вже більше року не бачив його. Отже, ця підозра відпадає.

Чорноп'ятов, залишивши дім Голованових, у якому він жив нелегально, стрічався з Костем дуже рідко. Востаннє він прийняв Костя в себе в майстерні місяців три тому. Отже, Чорноп'ятов не міг стати причиною провалу.

Лишався Калюжний. На ньому лежав обов'язок підтримувати постійний зв'язок з Костем і зрідка зустрічатися з ним. Вони бачились минулого тижня, коли Кость заходив у лавку по сорочку.

Та коли гестапівці «вийшли» на Костя через Калюжного, виникало запитання: чому вони не арештували Калюжного? Звичайно, за цим могла приховуватися певна тактика гестапівців, певний розрахунок: стеження за Калюжним дало їм радиста, то, може, дасть і ще кого-небудь…

У вікно котельної пробивалося ранкове світло, а Чорноп'ятов лежав на своєму твердому тапчані, заклавши руки за голову, і все думав та думав.

І потім він згадав, що є четверта людина, яка знала Костя, – це Семен Кольцов. Так, так… Кольцов знав Костя до війни, знав його батька, матір, братів, він живе недалеко від Голованових, на тій самій вулиці, і він перший сповістив Калюжного про смерть Костя.

Та хіба можна запідозрити Семена Кольцова в зраді? Ні, не можна. Є такі люди, яким не можна не вірити.

І Семенові не можна не вірити. Не тільки тому, що він беззавітно, до зухвальства сміливий, готовий до самопожертви. І не тому, що в жодного з учасників підпілля нема такого багатого бойового рахунка, як у Семена, а тому, що Семен – справжній патріот, душею і тілом відданий батьківщині, тому, що в ньому тече кров батька, який віддав своє життя за ту саму справу, за яку бореться він, його син, тому, що Семенові брати – офіцери Червоної Армії, тому, що сестру Кольцова одною з перших у місті Могилеві прилюдно повісили гестапівці.

Ні, Семен ніколи не стане на ганебний шлях зради. Про це не можна й думати.

То, може, мимоволі він вивів гестапівців на Костів слід?

Теж неймовірно. Тоді б його першого запідозрили і давно б схопили, не гаючи жодної хвилини. Вони не знали про те, що розправа з слідчим кримінальної поліції, злом сейфа у бургомістрам, неодноразові аварії на електростанції, вибух гранати в солдатському клубі, підпал складу зі зброєю у дворі поліції і ще багато дечого – справа рук не кого іншого, як Кольцова.

Кольцов не міг навести гестапівців на Костів слід ще й тому, що за період окупації він не відвідував Голованових. За це Чорноп'ятов міг поручитись.

Але тоді як же це сталося? Що думати? Очевидно, одне з двох: або Костя запеленгувала німецька радіоконтррозвідувальна служба, або ж припустився якоїсь помилки Калюжний.

Хоч Кость провадив передачі і не в точно визначені дні й години, хоч він і зводив сеанси до кількох коротеньких хвилин, його все-таки могли засікти.

А якщо Калюжний?..

Чорноп'ятов різко підвівся з тапчана. Йому не треба було одягатися, бо з вечора не роздягався.

Він підійшов до крана в стіні і налив собі кухоль води. Потім пройшовся по кімнаті…

Що ж робити з голубим пакетом, з документами величезної військової ваги? Адже танк «Дракон» пускають у серійне виробництво!

«Ех… – зітхнув Чорноп'ятов. – Знав би полковник Бакланов, що зберігається у мене під верстаком! Що ж робити? Де вихід? Невже вся робота пропала марно? Адже недешево дався нам цей пакет… Кость…

Тимофій… – він затулив очі рукою і наважився: – Треба побачитись із Калюжним… За всяку ціну. Попередити його і порадитись… У мене голова вже не варить…»

23

Зранена снарядами та бомбами, пошматована гусеницями танків і самохідних гармат, лежала шосейна дорога. Над нею одноманітно гули телеграфні проводи.

На верхівці стовпа сидів старий настовбурчений крук і ліниво, знехотя чистив пір'я своїм великим дзьобом.

Вибравшись із лісу вперед, мов дозорець, під лагідними поривами ранкового вітерця кланялася з боку на бік тонка горобина.

Було пустельно й безлюдно. Тишу порушував лиш голосний і переливчастий спін жайворонків, які вилися в небі.

Туманова огляділася, збираючись покинути свою схованку біля дороги, але далекий шум, що долинав десь із західного боку, зупинив її. Вона присіла за гіллям.

Шум наближався, і вже можна було розібрати тріск мотора.

На шосе показались два солдати-мотоциклісти. З тріском і шумом, підскакуючи на вибоїнах, промчали вони і зникли з очей. За ними на великій швидкості їхав бронетранспортер, брязкаючи і гуркочучи металом, а слідом потяглася колона довгих і тупорилих тривісних грузовиків. У кузовах рівними рядами і статечно, мов на параді, сиділи гітлерівці. Сонце виблискувало на металі зброї. Борти грузовиків були розмальовані жовтими смугами і триголовими потворними драконами.

Секунди минали, минали, і здавалось, їм не буде кінця й краю. Тільки хвилин через п'ятнадцять зникла з очей остання машина колони.

І знову, стало тихо й безлюдно на шосе.

Розвідниця швиденько вибралась із своєї схованки, легко перескочила через кювет, глянула на подорожній стовп, на дощечці якого стояла цифра «6», і з безтурботним виглядом подалася в південному напрямі.

На ній було простеньке, але добре пошите ситцьове плаття з дрібненькими чорними квіточками на червоному фоні. З голови напівспадала шовкова косинка. В одній руці вона тримала сумку, в другій – невеличкий букетик квітів.

Через кілька хвилин її обігнала автоцистерна, і Туманова зійшла на узбіччя, а коли з'явилася машина з порожнім кузовом, підняла руку.

Водій загальмував, зупинив машину і висунув голову з дверцят, Туманова бачила, що поруч із ним сидів, схиливши голову, солдат у зеленій формі. Він, очевидно, спав.

– Довезіть мене до Горєлова, – звернулась вона по-німецьки до водія.

Той з неприхованою цікавістю оглянув її і, штовхнувши ліктем свого сусіда, вигукнув:

– Ей, голубе! Лізь у кузов. Звільни місце представниці слабкої статі.

Сусід протер очі, люто позіхнув і нерозуміюче втупився очима в Туманову. Вона здалась йому видінням з іншого світу.

– Ану мерщій! – підганяв його водій.

Солдат покірливо залишив кабіну і заліз у кузов, його місце зайняла розвідниця. Машина рушила.

24

А начальник гестапо, гауптштурмфюрер Штауфер, і досі «нездужав». Він валявся в постелі, курив, читав свіжі газети, доставлені йому додому, але думка про дочку командира партизанського загону не виходила в нього з голови.

Під кінець дня він викликав до себе свого заступника і прийняв його, лежачи в постелі.

– Крутить мене всього, – поскаржився він. – Або простуда, або перевтома…

– А температура? – поцікавився заступник.

– Тридцять сім і три.

– Треба полежати.

– Отож і я думаю. А як справи у коменданта?

Заступник усміхнувся і махнув рукою.

– Не на місці сидить людина. Він розгубився остаточно. Щохвилини дзвонить, гасає по місту, підняв на ноги весь гарнізон.

– А ви що думаєте? – спитав начальник. – Куди справді могла подітися машина?

– Не збагну. Я мало вірю в те, що вона проминула Лопухово. Це дуже хистка версія. А те, що вона була в Стодолинському, – це факт. Я сам дзвонив туди.

– Але від Стодолинська до нас більше як триста кілометрів, – зауважив начальник.

– Точно. Я й порадив майорові Фаслеру шукати сліди на цьому відрізку.

– Правильно зробили, – схвалив начальник і запитав: – Матір «крота» знайшли?

Заступник безпорадно розвів руками.

– Поки що ні.

Обоє замовкли. До кімнати зайшов солдат з підносом у руках. На ньому були дві чашки гарячої кави та підрум'янені тостики.

Заступник підсунув стільця ближче до ліжка, і солдат поставив на нього піднос.

– Прошу, – запросив начальник свого заступника і сам узяв чашку. Сьорбнувши раз, він запитав: – Ви підготувалися до зустрічі цієї партизанської дівки?

– Так, так… Я тільки що розмовляв з Філіним і дав йому вичерпні вказівки. Він сам не дочекається її. І людей я проінструктував.

– Найголовніше – спокій, – попередив начальник гестапо, відпиваючи каву маленькими ковтками. – Жодних перешкод їй не чинити. Дайте їй повну волю. Нехай ходить містом, влаштовується.

Заступник кивнув, а його шеф провадив далі:

– Як тільки вона завітає, негайно ж подзвоніть мені. Та й взагалі тримайте мене в курсі подій. Я чомусь певен, що ця здібна дівка, як висловлюється в листі її удаваний батько, виведе нас на міське підпілля.

Заступник зітхнув і поставив на стілець порожню чашку.

– Наша помилка полягає в тому, – неквапливо промовив він, розминаючи сигарету, – що ми вирішили схопити «крота» і втратили його. Ми позбавились великих перспектив, бо поспішили. Треба було зачекати. Запевняю вас, що «кріт» знадобився б нам у зв'язку з візитом новожиловської дочки.

– Виходить, так, – неохоче згодився начальник гестапо, йому не хотілось признатися в тому, що захоплення «крота» – його власна ініціатива. Не хто інший, як він, наказав при виявленні радиста негайно схопити його. А заступник додержувався іншої думки. Він вважав, що головне полягає в тому, щоб засікти нелегальну радіостанцію, взяти її під нагляд, а з арештом радиста тимчасово утриматися. – Кому ви доручили нагляд за нею? – спитав він по довгій паузі.

– Оберштурмфюрерові Мрозеку.

Начальник гестапо скривився. Він не дуже полюбляв цього жовторотого пташеняти, жіночого серцеїда.

– Впорається пін?

– Я певен.

– Гаразд, – згодився начальник. – Пришліть його до мене. Я сам поговорю з ним.

Заступник підвівся, поставив стілець до стіни і вклонився.

25

Невеликий, трохи похмурий зал кафе «Глобус» із низькою закуреною стелею і стінами, обліпленими шпалерами салатового кольору, ставав людним звичайно надвечір.

Це був єдиний куток у місті, де гітлерівські офіцери мали можливість посидіти за склянкою вина й потанцювати.

Солдатам і місцевому населенню було заборонено заходити до кафе. Виняток становили жінки. Вони могли приходити в будь-який час з кавалерами і без них при умові, якщо вони були одягнуті більш-менш пристойно.

У місті дедалі частіше зупинялися на ніч різні частини військ, що прямували на фронт. Офіцери, радіючи з перепочинку, йшли або в офіцерський клуб, або в кафе. Більшість обирала кафе: тут було веселіше.

Зал освітлювався великою люстрою, яка хтозна-звідки сюди потрапила. Вона спускалась із стелі так низько, що середня на зріст людина легко могла дістати до неї рукою.

Столи були заставлені різноманітним посудом, починаючи від бокалів з чистого кришталю, тарілок із саксонського фарфору і кінчаючи грубими гранчастими склянками із простого каламутного скла. Скатерки рябіли від червоних і жовтих плям.