Текст книги "Голубий пакет"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

– Гаразд. Я послухаюсь вашої поради. Але чи довго треба тут бути?

– Хоч би до ранку,

– Добре. А ви допоможете мені за місто вибратись?

– Я зроблю все, що ви накажете,

– Дякую, – сказала Туманова,

– А зараз я мушу залишити вас. Тривога кінчилась, і мене можуть шукати. У буфеті є дещо з їжі. Якщо стукатимуть, то не озивайтесь і не відчиняйте дверей. Якщо подзвонить телефон, послухайте: крім мене, ніхто сюди дзвонити не може. – Він глянув на годинник. – Уже минуло п'ятдесят шість хвилин нової доби. Вам треба відпочивати. На добраніч.

– Дякую, – відповіла Юля.

Герц низько вклонився і попростував до виходу, але дівчина його спинила:

– Пане Герц!

– Слухаю вас. – Він швидко обернувся.

– У мене до вас незвичайне прохання.

– Можете просити все, що забажаєте.

– Залиште мені пістолет… Все-таки я одна і… жінка.

Герц без найменшого вагання опустив руку в задню кишеню брюк, дістав з неї «вальтера», замінив розстріляну обойму новою, клацнув запобіжником і мовчки подав пістолет Тумановій.

– Прошу! – сказав він коротко.

Дівчина, взявши пістолет, відчула холодок сталі. Тримаючи його в руці, вона дивилась на гестапівця, а він на неї. Так вони стояли кілька секунд. Потім вона схвильовано сказала:

– Ще раз дякую! Дуже дякую!

Герц знову вклонився і вийшов.

Юля довго стояла нерухомо, опустивши руки, зовсім збита з пантелику. За все своє недовге життя вона не зазнала стільки хвилювань, як за цю коротку літню ніч. У такому вирі подій неважко втратити голову; якась година все змінила. Вона вже не в кам'яному мішку тюрми, а тут, у цьому домі, вона вільна, їй не загрожує небезпека, в руках у неї зброя! Знову життя!

Вона стояла посеред кімнати і міркувала.

Якщо Герц – гестапівець лише за становищем і посадою, а в душі благородна, відважна людина, зв'язана з підпільною групою Чорноп'ятова, і виконує його вказівки, тоді все добре. Так добре, що краще й не придумаєш. Ну, а якщо?.. І попередні сумніви знову охопили її. Якщо Герц не той, за кого вона його вважає? Якщо, добиваючись мети, поставленої перед ним гестапо, він тільки майстерно грає свою роль?

Але в чому ж усе-таки полягає ця мета? Саме на це запитання Туманова хоч як намагалася, не знаходила відповіді ні раніше, ні тепер. Це було якоюсь головоломкою.

А може, Герц хоче вразити її виявленою великодушністю і жертвою, принесеною заради неї, приспати її пильність, викликати на відвертість і вивідати те, чого не міг добитися Штауфер погрозами і побоями?

Але ж це нісенітниця! Гестапівці не настільки дурні, щоб розраховувати на успіх такої нікчемної комбінації.

І раптом їй у голову прийшла зовсім нова, дуже проста думка.

Якщо Герц маскується, він не добиватиметься її довір'я і прихильності. Він не випитуватиме в неї ні про що. Він доведе свою благородну роль до кінця, відпустить Юлю, куди вона схоче, і відійде вбік. Але з цієї хвилини за нею неослабно стежитиме гестапо. За нею невтомно наглядатимуть, і їй не можна буде ступити й кроку. Це було найстрашніше. Вона ж ще не виконала завдання і мусить його виконати! А коли вона все ж таки почне діяти, то може стати причиною загибелі багатьох. Отже, якщо Герц – зброя гестапо у його хитрій комбінації, то їй доведеться витримати випробування. Знову треба йти назустріч невідомій долі. І тут кожен крок, кожен рух треба зважити і точно розрахувати.

Юля зітхнула і немовби опам'яталася від забуття. Тільки зараз вона оглянула кімнату. Перше, що впало в очі, – це громіздкий і незручний буфет, оздоблений химерним різьбленням. Рядом – довгий диван з високою спинкою, посеред кімнати – круглий стіл, покритий темною оксамитною скатертю, шість напівм'яких стільців і вузьке трюмо в кутку. Типове обладнання заможної провінціальної квартири. Шпалери брунатного кольору з золотавими виноградними гронами надавали кімнаті трохи похмурого вигляду.

Із стіни з великого і єдиного портрета на Туманову дивилась порівняно молода жінка з неприродною усмішкою. Усміхалися самі губи, тоді як обличчя й очі залишились байдужими. Здавалось, в очах застигло якесь німе запитання.

Юля підійшла до дзеркала і мимоволі здригнулась: майже чуже обличчя дивилося на неї.

Штауфер мав рацію. Її важко було впізнати. Дівчина поправила збите брудне волосся, провела пальцями по запалих блідих щоках,

«Побачив би мене Андрій», подумала вона й повернулась, щоб подивитися на свій профіль. Засмучена, Юля відступила від безжалісного дзеркала і вирішила оглянути решту кімнат. Та це не внесло нічого нового в її становище. Спати вона вирішила на дивані в кабінеті, де був телефон.

Розпаливши колонку з ванною, Юля вернулась до першої кімнати. У буфеті вона знайшла сир, масло, яйця, пляшку вина, шматок грудинки й хліб. Неважко було догадатись, що все це заздалегідь приготував Герц.

Туманова жадібно накинулась на їжу. «А може, й справді він наша людина? – розмірковувала вона, уминаючи запашну грудинку. – Мені ж неодмінно хочеться зробити його поганим, бачити у його вчинках брехню й обман, пастку й певний розрахунок. Чому так? Невже серед гестапівців не може опинитись один антифашист, справжній німець-патріот?»

52

Телефон задзвонив без чверті п'ять. Юля миттю прокинулася, трохи підвелась і хотіла взяти трубку, але завагалась. А що коли дзвонить не Герц? Та потім наважилась. Скочила з дивана й відповіла.

Дзвонив, звичайно, Герц. Він запитав, як вона відпочила, і попросив її бути готовою. Хвилин через п'ятнадцять він приїде.

Туманова встала, вмилась, причесалась. Плаття, приготовлене їй Герцем, було трохи широке в талії. Пошите з модної сірої шерстяної картатої тканини, воно мало нарядний вигляд. Мабуть, плаття належало акуратній жінці з смаком; вона вміла берегти свої речі: на ньому не було жодної плямочки. Може, це та сама жінка, що й зараз дивиться на неї з портрета з усмішкою і запитанням у застиглих очах?.. Яка доля спіткала її? Може, вона загинула від тих рук, що так дбайливо передали її плаття Юлі?

Можливо. Та що зробиш?

Гаряча ванна, їжа і сон, хоч і короткий, але глибокий, без кошмарів, вернули дівчині сили. Молода, здорова, вона почувала себе бадьорою і ладна була йти назустріч новим випробуванням.

Голова спочила від напруження і вже вимагала нової роботи. Чекаючи Герца, Юля проходжувалась по кімнаті й намагалась уявити собі, що буде далі.

Почувся шум машини, що під'їхала, зайшов Герц, стримано поцілував простягнуту руку і сказав:

– Добрий ранок! Ви зовсім змінились!

Туманова посміхнулась.

– Це ви мене змінили!

– Скажіть, будь ласка, як мені вас називати? – запитав Герц.

Вона, не задумуючись, відповіла:

– Називайте Марією.

– Гарне ім'я, – сказав Герц. – Ви готові?

– До ваших послуг.

– Тоді їдемо… Виходьте. Я зараз…

Біля під'їзду уже стояв знайомий «оппель-капітан». Юля влаштувалась на задньому сидінні й чекала. Герц погасив свічки, замкнув двері і сів до руля.

– Куди вам краще? В який бік?

– Їдьте в напрямку до Орші, – не збентежившись, відповіла дівчина.

– Ви приляжте, поки їдемо містом, – порадив Герц.

Машина швидко проминула місто з кінця в кінець і вихопилась на шосе. Герц звів машину на узбіччя і загальмував.

– Переходьте до мене, – запропонував він.

Юля перейшла, сіла поруч, і машина знову рушила. Попереду виднівся міст через річку, за нею заливні, вкриті зеленим килимом луки, а далі починався ліс, над гребенем якого висів диск сонця.

Зробивши вигляд, що вона поправляє волосся, Юля повернула дзеркальце і поглянула назад. Шосе було зовсім пустинним: ніяких ознак стеження чи переслідування.

– Я везу вас, як кажуть, навмання, Маріє, – сказав Герц. – Ви підказуйте…

– Мені байдуже, – відповіла вона. Хоч насправді їй було не байдуже. Вона не хотіла від'їздити надто далеко від міста.

Юля опустила скло. Легенький вітерець обдав обличчя ранковою свіжістю. Сонце, що саме сходило, яскраво бризнуло гарячим промінням і засліпило очі. Стало надзвичайно легко і радісно. Довкола іскрилось життя, прекрасне, вічно юне. Юля відчула, як гаряча хвиля обгорнула її і сльози підступили до горла. Схвильована, вона мовчки взяла руку Герца, що лежала на рулі, і потисла її.

Герц вдячно кивнув головою і всміхнувся.

Шосе привело до лісу, що височів обабіч дороги. Позаду залишився третій кілометр, і на узгір'ї показалось перехрестя.

– Давайте з'їдемо з шосе, – попросила Туманова. Герц скинув ногу з акселератора і зменшив швидкість.

– Ліворуч чи праворуч? – запитав він.

– Байдуже…

Машина, покірна Герцові, зробила плавний поворот ліворуч, з'їхала на польову дорогу і почала спускатись.

На повороті Юля ще раз оглянулась назад і вдруге переконалась, що слідом за ними ніхто не їде.

Машина тимчасом уже спускалась у низину, густо порослу дрібним осичняком та молодими ялинами. І тут Герц припустився невеликої помилки, він вимкнув важіль зчеплення, чого не слід було робити. Спустившись своїм ходом у виїмку, «оппель-капітан» сковзнув задніми колесами, загруз і зупинився. Герц увімкнув першу швидкість, машина смикнулась і забуксувала. Герц став качати її взад і вперед, але це не допомагало. Задні колеса продовжували буксувати із зловісним свистом, і машина поступово зсувалася в ще більшу багнюку.

Герц вимкнув запалювання і зніяковіло глянув на свою юну супутницю.

Юля вперше за останні шість днів по-справжньому, розкотисто і щиро засміялась. Що та маленька затримка? Хіба може вона затьмарити цей радісний день?

– Приїхали? – весело спитала вона.

Герц зітхнув, похитав головою і вийшов з машини. Обережно ступаючи, щоб не забруднити начищених до блиску черевиків, він вибрався на сухе місце, обійшов машину, зазирнув під задній міст і сказав:

– Дрібниця! Сіли трохи на дифер…

– Моя допомога не потрібна? – запитала Туманова.

– Та що ви! Сидіть! Тут вогко і грязюка.

Герц швидко скинув із себе піджак, поклав його на переднє сидіння, засукав рукава і, озброївшись невеличкою сокиркою, заходився рубати ялинки.

Він зробив з них настил, вимостив ними обидві колії, а потім, діставши з багажника саперну лопатку, почав зрізати нею купину, на якій застряв дифер.

Наспівуючи потихеньку якусь пісеньку, Юля взяла в руки прямокутний шматок картону, притиснутий до лобового скла автомашини, і прочитала на ньому: «Проїзд всюди і в будь-яку пору». У лівому кутку красувалася свастика, а внизу чийсь нерозбірливий підпис, скріплений печаткою гестапо.

Туманова увіткнула перепустку на місце. Потім окинула оком прилади машини, і погляд її зупинився на піджаку Герца. Із зовнішньої бокової кишеньки стирчав ріжечок якоїсь коричньової книжечки, чітко виділяючись на фоні носової хусточки. Туманова оглянулась назад, дістала книжечку і розгорнула її. На неї дивився Герц. Це було службове посвідчення з гарним фотознімком. Поряд каліграфічно бездоганним почерком були виведені прізвище, ім'я, посада і чин власника. Юля придивилась до готичного шрифту і здригнулася. Пролунав голос Герца:

– От і все!

Кров ударила в обличчя Тумановій, і вона швидко засунула посвідчення в кишеню.

Підійшов Герц і кинув лопатку під заднє сидіння. Потім він обтер руки, надів піджак і, сідаючи до руля, сказав:

– Більш не сміятиметеся з мене, – і включив мотор.

– Побачимо, – зауважила Юля.

Машина рушила, легко вибралася з вимоїни, а за хвилину вийшла на мальовничу галявину, оточену березами та соснами.

– Далі не треба, – промовила Юля. – Залиште мене тут!

Герц розвернув машину, заглушив мотор.

Туманова хутко вискочила. Вийшов і Герц. Він поліз до багажника.

У лісі було тихо. Ще не спала роса. Дівчина поправила пом'яте плаття і вдивилася в неосяжну височінь рідного неба. По ньому пливла біла хмаринка, схожа на парусник. Юля стояла зачарована, хоч, дивна річ, десь у підсвідомості, мабуть, в результаті виробленої звички фіксувалося все, що діялось.

– У цьому ранці, – пролунав голос Герца, – є все, що необхідно людині на добрий тиждень.

Він поклав ранець біля ніг дівчини.

– Дякую. Ви все передбачили, – сказала вона і перевела очі з туго набитого ранця на Герца.

Він стояв, опустивши руки, і дивився їй в очі. І в його погляді був ніби смуток.

– Так може трапитись тільки раз у житті, – повільно сказав він, і груди його піднялись від глибокого зітхання. – Тільки раз і не з кожним. Якби це сталося з кимось іншим і він розповів мені таку історію, я, скажу чесно взяв би правдивість її під сумнів. Я знаю, що ви мені не вірили, та бог з вами. Тепер мені лишається попередити вас. Я врятував ваше життя, рискуючи власним, не вимагаючи від вас нічого! Та мені буде безмірно боляче, якщо ви самі себе занапастите.

Дівчина насторожилась.

– Я не зрозуміла вас, пане Герц!

– Ви прекрасно мене зрозуміли, фрейлейн Марія, – промовив Герц. – Я не пророк, але можу провістити, що ви знову спробуєте пробратися в місто…

Туманова скинула брови. Герц продовжував:

– Мені це так само ясно, як те, що зараз ранок. Я не хочу знати, які причини спонукають вас зважитись на цей необачний крок. Я хочу лише застерегти вас: будьте обережні, стережіться. Вас уже шукають. Мені здається, що я востаннє бачу вас… Але запам'ятайте: якщо вас іще спіткає лихо, я знову, як друг, прийду вам на допомогу.

– Чим я можу віддячити вам? – якимось штучно піднесеним тоном вигукнула Туманова.

Герц замислився і сказав:

– Про одне хочу просити: якщо становище на фронтах зміниться і ваші прийдуть сюди, засвідчити моє ставлення до вас.

– Охоче зроблю, – твердо сказала Юля.

– І ще в мене прохання…

– Яке?

– Обіцяйте мені, що коли вам загрожуватиме небезпека чи потрібна буде допомога, ви звернетесь до мене.

– Обіцяю! – запевнила дівчина. – Але як я зможу це зробити практично?

– Дуже просто. – Герц дістав з піджака записну книжку, написав щось, вирвав аркушик і подав Тумановій. – Черкніть мені кілька слів на цю адресу. Можна поштою, можна будь-яким шляхом. Я з'явлюся, куди ви покличете, і зроблю все, що в моїх силах.

– Гаразд, – відповіла Юля, – дякую вам від душі! – і подала йому руку.

Герц знову поцілував її і, не сказавши більше ні слова, попростував до машини.

Туманова мовчала, не спускаючи з нього очей і про щось розмірковуючи.

Герц сів у машину, вона плавно рушила з місця, піднялася на підгірок і незабаром зникла з очей.

– Незрозуміло… Виходить, все-таки… – промовила Юля, підсумовуючи хід своїх думок.

Вона підняла важкий ранець, уважно оглянула галявину і попрямувала в ліс. Пройшовши кроків з десять, вибрала підхожу сосну з сучком і почепила на нього ранець. Потім швидко пішла на південний захід.

53

Чорноп'ятов відчинив двері котельні, і сонячне проміння полилося до підвалу. Він постояв кілька хвилин біля порога, кинув горобцям, що вже чекали, жменю проса, сів на чавунну тумбу з краю тротуару і замислився.

Решта ночі минула без сну, невдача, що спіткала підпільників, не давала йому спокою. Чому це гестапівцям раптом заманулося на зворотному шляху до тюрми пересадити Готовцеву з «п'ятірки» в «шістку»? Чи не пронюхали вони чого? Не може бути! До нічної операції залучались тільки старші групи, люди надійні, перевірені. Найдивовижніше те, що «шістка» так і не з'явилась. Її прождали дві години. Вона або простояла ніч у дворі гестапо, або вернулась у тюрму іншим маршрутом.

Організовувати новий напад на машину не було ніякої рації. Гестапівці зроблять висновки з нічної події і вживуть необхідних заходів, У крайньому разі вони переведуть Готовцеву з міської тюрми до внутрішньої.

Як же визволити посланця фронту? Що робити? Голубий пакет ще й досі тут лежить!

З роздумів його вивів гітлерівський солдат. Він зупинився біля входу в котельню і хазяйським оком оглянув двері. Чудне спорядження солдата здивувало Чорноп'ятова: за плечима у нього була гвинтівка, в руці – відерце, в другій – рулон паперу.

Не звернувши на Чорноп'ятова ніякої уваги, солдат поставив відерце на землю і, взявши з нього щітку з коротким держаком, почав швидко замазувати старий наказ начальника гарнізону, що вже давно красувався на половинці дверей. Потім із згорнутої в рулон пачки він витяг аркуш і наліпив його на двері.

Зробивши свою справу, солдат закурив сигарету, і, взявши відерце, пішов далі,

Чорноп'ятов підійшов до оголошення. На аркуші впадали в око фотографії трьох чоловіків і жінки, зовсім, незнайомих Чорноп'ятову. У тексті говорилось:

«Розшукуються небезпечні злочинці, які переховуються в місті або в його околицях (див. фото зліва направо):

Самойлов Петро, Лисичкін Микола, Бугаєнко Федірі Готовцева Валентина…»

На цьому місці Чорноп'ятов перервав читання, і його очі впилися в обличчя молодої жінки. Він довго розглядав знімок, намагаючись запам'ятати кожну рисочку. Потім прочитав оголошення:

«… за виявлення названих осіб або за їх спіймання призначена велика грошова премія і безкоштовна двотижнева екскурсія до однієї із західноєвропейських країн.

_{Бургомістр Юрст.}

_{15 червня 1942 року, м. Горєлов} ».

Чорноп'ятов ще раз прочитав оголошення, подивився на знімок і завмер, здивований,

«Нічого не розумію, – признався він сам собі. – Анічогісінько! Виходить, вона втекла, вона на волі? Як же це сталося? Хто і як міг її вирвати з тюрми?»

Зовсім спантеличений, Чорноп'ятов не знав, що діяти. Потім спустився в котельну, переодягнувся і квапливо подався до центра міста.

Через півгодини він уже входив до міської перукарні.

Всі майстри були зайняті. Чорноп'ятов сів біля круглого столика, взяв до рук ілюстрований журнал крупного формату і почав його перегортати. Та малюнки двоїлися в очах, на сторінках журналу спливало сумне обличчя Валентини. Зрідка він поглядав на крісло, де Заболотний уже закінчував обробку німецького артилериста. Заболотний давно побачив Чорноп'ятова, але робив вигляд, що не помічає. Руки його працювали ритмічно, впевнено, тільки ще моторніше, ніж звичайно. Він квапився.

Музика, що лилася з репродуктора, замовкла. Голос диктора спочатку німецькою, а потім російською мовою оголосив:

«Хто бажає зробити приємну прогулянку до однієї з країн Європи й одержати необхідні кошти для цього, той повинен подати реальну допомогу окупаційній адміністрації в розшуках і спійманій злочинців Самойлова, Лисичкіна, Бугаєнка і Готовцевої, які переховуються в місті й загрожують безпеці мирних жителів. Кожен, хто надасть їм притулок, підлягає смертній карі».

У репродукторі почулося клацання, і знову заграв оркестр.

Заболотний сприснув свого клієнта одеколоном, припудрив, зірвав простирадло і сказав:

– Готово!..

Артилерист підвівся не відразу. Він наблизив обличчя до дзеркала, обдивився, погладив облізлого носа і, кинувши майстру зім'яту кредитку, вийшов.

– Прошу! – запросив Заболотний Чорноп'ятова. Той сів у крісло і, вибравши зручну хвилину, тихенько шепнув:

– Мені терміново потрібен Скиталець!

Заболотний кивнув.

– Побачся з ним, що б там не було. Нехай скаже, де можна зустрітись. А зараз швидше дряпай, одним заходом!

54

На початку дванадцятої Чорноп'ятов діловито зайшов у двір напівзруйнованого, нежилого будинку і, пройшовши бур'янами, заглибився в малинник, що густо розрісся. Тут він улігся в затінку старого щілястого паркана. Паркан цей межував із садком будинку, що виходив на паралельну вулицю, де квартирував Генріх Гроссе.

Тюремний наглядач любив у вільний від чергування час повозитись у хазяйському саду. Ось і зараз він з ножем у руці, мугикаючи солдатський марш, обходив густий вишняк уздовж паркана.

За парканом почулося тихе трикратне покашлювання. Генріх ліниво озирнувся навколо, позіхнув і ліг на траві, притуливши голову до широкої щілини в паркані.

– У мене лише двадцять хвилин, – тихо попередив Генріх. – О дванадцятій я повинен заступати. Тут нема нікого. Кажи, Григорію!

Чорноп'ятов запитав:

– Чув?

– Що чув? – у свою чергу запитав Генріх.

– По радіо передавали…

– А, відносно втечі?.. – Генріх добув сигарету і закурив. – Я дещо розвідав. Як стало бомбити, в метушні Готовцеву справді посадили не в «п'ятірку», а в «шістку». Але на «шістку» також був напад. Готовцеву і трьох чоловіків наче корова язиком злизала.

Обличчя в Чорноп'ятова витяглося.

– Що ж це за знак?

Генріх, дивлячись у небо, промовив:

– Видно, у місті, крім нас, ще знайшлися порядні хлопці…

Після довгої паузи Чорноп'ятов продовжував:

– Якби нам удалося напасти на слід Готовцевої! Вона потрібна нам до зарізу. Документи в голубому пакеті ще й досі лежать…

– Подумаю про це, – запевнив Генріх. – Є один шанс, ненадійний, правда, та нічого не вдієш.

– Що? Кажи!.. – зрадів Чорноп'ятов.

– Поки що не скажу. Не гнівайся, Григорію! Ось коли перевірю, тоді…

– Але ж ти зрозумій, що дорога кожна хвилина! – переконував його Чорноп'ятов.

– Розумію, – відповів Генріх. – Але не викладатиму ж я тобі плітки. Я чув дещо, трошечки, а ось побачу змінника – перевірю. Іди, Григорію! – він підвівся. – Мені пора.

– А коли ти змінишся?

– О восьмій.

Чорноп'ятов знав, що Генріх упертий і вже коли чого-небудь не схоче сказати, то не скаже.

– Бажаю удачі! – Чорноп'ятов попростував до виходу.

– Не журися, – кинув йому навздогін Генріх. – Думаю, що ми знайдемо цю гарну дівчину!

55

Сонце припікало немилосердно. Чорноп'ятов відчував, що його сорочка змокріла, а по обличчі зміїлися струмочки поту. Коло лазні він озирнувся навкруги і, не помітивши нічого підозрілого, почав нишпорити в кишені, шукаючи ключа. На дверях котельні і досі висіло оголошення, яке сповіщало про втечу «чотирьох небезпечних злочинців». Крайньою в ряду була фотографія Готовцевої. На нього сумно дивилися її великі очі.

«От загадкова історія, – подумав Чорноп'ятов. – Зникла людина! Шукай тепер! А де шукати? Якщо Генріх нічого не зметикує, доведеться своїми силами, через старших груп що-небудь робити».

Чорноп'ятов почав відчиняти двері, і в цю хвилину ззаду почувся голос:

– Я хочу запропонувати вам ґноти для керосинок. Тридцять ґнотів.

Неначе грім ударив серед ясного дня. Пароль! Та це ж пароль! Він різко обернувся.

Перед ним стояла молодиця у звичайному сільському одязі, з дуже набіленим обличчям, підведеними бровами, в простій ситцьовій хустці на голові. Біла кофта туго обтягала її плечі, а рясна строката спідниця спускалася мало не до кісточок.

Серце у Чорноп'ятова похололо. Очі! Він трохи був не скрикнув, але стримався і відповів умовленою фразою:

– Якщо нові, то беру в необмеженій кількості.

– Нові, – промовила дівчина якимось ослаблим голосом і додала: – Григорій Опанасович, так?

– Так, рідна!.. Ти бачиш? – він показав очима на оголошення.

Туманова кивнула.

– Спускайся вниз, а я подивлюся…

Вона зійшла східцями і зникла в котельні.

Чорноп'ятов спочатку з силою видер гачок, яким кріпилися двері, а потім почав його заново приладжувати. Думки заметалися неспокійним роєм. Ні, чогось подібного з ним ще не траплялось. Що тільки твориться?! Сама прийшла! Звідки? Як? Його розпирала радість, обличчя сяяло, він усміхався й водночас насуплював брови: «Чи не пастка це, не провокація?»

Ладнаючи гачок, він уважно, досвідченим оком поглядав праворуч і ліворуч, непокоївся, чи бува не привела вона за собою шпиків. І тут потрібна витримка. Залізна витримка. Всією душею рвався до котельні, щоб мерщій побачити і розпитати дівчину, але силою волі змушував себе возитися з гачком: «Треба перевірити, старанно перевірити!..»

Чорноп'ятов провозився хвилин з двадцять і, не помітивши на вулиці нічого підозрілого, спустився вниз.

Він швидко підійшов до Туманової, великий, сильний, схвильований, несподівано взяв її голову в свої великі руки і поцілував.

– Ой! – тільки й промовила Юля й опустилася на ящик.

– Як же тебе хоч звати, дочко?

– Юля.

Чорноп'ятов провів рукою по лобі, ніби не йняв віри тому, що трапилось. Потім узяв з верстака великий мідний таз з пробитим дном, облуплену емальовану каструлю й сунув дівчині.

– Про всякий випадок. Ти замовниця. З села Лужки! Запам'ятай: Лужки. До нього шість кілометрів на схід. Зрозуміла?

– Так, – посміхнулась вона.

– У селі близько ста дворів. Староста – Бутенко. Німців у селі нема… Я для ока працюватиму… А зараз, – він вставив у лещата і затиснув залізний брус, потім взяв ножову пилку, – не знаю, з чого й почати. Розповідай сама… Скоріше!

– Ваш Готовцев – зрадник! – сказала Туманова.

– Знаємо… Хоч пізно, та взнали. Готовцева вже нема. Спекались ми його.

– Он як! А що сталося з радистом? Чому припинився зв'язок?

– Наш Кость загинув…

Юля схилила голову.

– Як загинув?

– Його станцію запеленгували… Та про це потім! Ти розказуй про себе.

Вона розповіла, як армійський радіоцентр прийняв незакінчену депешу Чорноп'ятова, як було вирішено послати з рацією її, як вона приземлилась у лісі, пішла до Готовцева, була схоплена гестапо.

Чорноп'ятов слухав, поглядав на неї, прикидав. Він усе ще не міг звикнути до думки, що посланець фронту вирвався з гестапо, настільки це було неймовірно.

– Все? – запитав він.

– Так, усе.

– Значить, порядок! Готовцев нічого не приховав. Усе збігається… Пам'ятаєш старого візника, що возив вас за місто?

– Аякже!

– Це наш старий. Він про тебе розповідав, думав, що ти справжня сестра Готовцева… Ну, а де ти сховалась, у кого?

Туманова похитала головою. Ні в кого…

– Стривай, – насупився Чорноп'ятов, – нічого не розумію! Звідкіля ж ти прийшла?

– З лісу.

– З лісу? – протягнув Чорноп'ятов. – А ти знаєш, що тебе шукають?

– Ще б пак не знати! На троє оголошень наткнулась. Тільки я не прийшла, а приїхала. Довезла жінка з того самого села, що ви називали.

– З Лужків?

– Авжеж! Бачите, який збіг… Я йшла в це саме село. А жінка їхала до міста, везла торішню картоплю, але через мене вернулася додому, роздобула оцю одежину та ще й доччині документи мені ткнула.

– А ти не спитала, як її звати? Таких людей забувати не можна!

– Як-то не спитала? Я ж повинна вернути документи! Все розпитала. Настя Степанівна Сербіна, дев'яносто сьомого року народження.

– Хе, хе! – усміхнувся Чорноп'ятов і розправив вуса: – Он воно що! Це ж дружина того самого старого, що возив. Вона не одну тебе виручила. У неї нюх якийсь. Зразу свою людину впізнає.

Туманова зітхнула й посміхнулась: чого тільки в житті не трапляється!

– А ми вже… – почав Чорноп'ятов. – Вистежили вночі «п'ятірку» й накинулися на неї. Перебили охорону, звільнили арештованих, а тебе нема. Виявляється, ти в «шістці» була. Але тепер про основне розказуй: хто тебе визволив?

– О, це довга історія! – Юля звела брови. – Дуже довга. Все розкажу по порядку. Але я ще маю до вас кілька запитань.

– Питай, рідна!

– Ви знаєте особовий склад тутешнього гестапо?

– Приблизно знаю.

– Хто такий Штауфер?

– Начальник гестапо.

– А Грундт?

– Йоганн Грундт? Це страшна людина. Посадою він молодший за Штауфера, звичайний слідчий, а чином старший. Він штурмбаннфюрер СС. Рук Грундта не минула жодна жертва, що потрапила до гестапо.

– А прізвище Герц вам про що-небудь говорить?

– Герц… Герц…

– Так, Роберт Герц,

Чорноп'ятов прищулив одне око, покрутив вуса.

– Не чував. Може, новенький. А ти не сплутала?

– Ні, саме Герц. Стажист гестапо.

– Стажистів і референтів там до лихої години. Але можна вияснити.

– Поки що не варто. А зараз дайте мені чого-небудь перекусити.

Чорноп'ятов сплеснув руками:

– Який же я дурень! І не спитав! Зараз, дочко!.. Я ж тут живу…

І Чорноп'ятов поліз під верстак.

56

Лісом у цю пору пробиралась група капітана Дмитрієвського. Одягнуті у плямисті маскувальні халати, розвідники були майже непомітні серед соковитої яскравої зелені трави та чагарникових заростей. На правому фланзі, пружинисто натягуючи довгий поводок, ішла велика сіра вівчарка.

Навкруги стояла тиша і прохолода. Проміння південного сонця, просіваючись крізь сплетіння галуззя, застилало землю веселими світлими латками.

І тільки пташине перегукування та легеньке шелестіння під ногами людей порушували лісний спокій.

Як і розраховувало командування, раптовий наліт радянських бомбардувальників на аеродром і залізничний вузол зчинив такий переполох у горєловському гарнізоні, що можна було непомітно викинути не тільки групу Дмитрієвського, а й цілий десант.

Розвідники приземлились за п'ять кілометрів од тієї галявини, на яку спустилася Туманова, отже, за двадцять кілометрів од Горєлова. Ніч вони провели недалеко від місця приземлення, а вранці почали перевіряти ліс, рухаючись у напрямку до міста.

Дмитрієвський розтягнув групу в ланцюжок так, щоб усі бачили один одного. Він не сподівався виявити щось у районі, порівняно далекому від міста, але, пам'ятаючи поради полковника Бакланова, діяв обережно. Коли за розрахунками до міста залишалося кілометрів дев'ять, а до великої галявини – всього два, від провідника надійшов по ланцюжку знак тривоги.

Сержант Волков, провідник вівчарки, поманив до себе капітана.

– В чому справа? – тихо спитав Дмитрієвський.

– Сліди, товаришу гвардії капітан, – так само тихо відповів той і показав рукою.

У трьох місцях на піщаному грунті чітко вирізнялися сліди: пройшли троє, залишивши відбитки підошов, підбитих підковами і цвяхами.

– А чого ваш Морж так хвилюється? – спитав Дмитрієвський, глянувши на широкогрудого, здоровенного пса. Морж рвався з повідка, шерсть у нього на загривку стояла дибом.

– Людей веде собака, і Морж почув його, – відповів Волков.

– Собака? – перепитав капітан.

– Так точно! – підтвердив Волков. – Ось його слід, – показав він на ледве помітні круглі відбитки, що йшли впереміж із слідами людських ніг. – Рослий собака, видно, вівчарка.

Капітан повів групу по слідах. Вони вели у ліс від шосе, через шість кілометрів круто повернули ліворуч через ярок і ще раз ліворуч. Тепер вони тяглися перпендикулярно до шосе і паралельно своєму початковому рухові.

– Човниковий розшук, – доповів провідник собаки. – Вони когось шукають.

Дмитрієвський дозволив зробити короткий спочинок. Люди перекусили, покурили. Обмінялися думками.

Капітан розбив групу на дві частини. Одну послав по сліду, а другу виставив уперед, паралельно шосе, і залишив у засаді.

За півгодини на місці привалу вже нікого не було.

57

Притулившись до верстака, Чорноп'ятов уважно слухав Туманову.

– Я розумію, Григорію Панасовичу, – говорила вона поквапливо, – не маючи радіо, ми не зможемо викликати й літака. Партизанський загін відійшов з району, зв'язку з ним немає… Залишається єдиний вихід: нести голубий пакет до лінії фронту.

– І ми допоможемо тобі, Юлю, допоможемо. Кинемо всі сили!

– Що ж, давайте діяти, – зробила висновок дівчина.

– Завтра вранці вирішимо все.

– А як же бути з Герцем? – спитала вона.

Чорноп'ятов посмикав вуса, подумав і відповів:

– Я схвалюю твоє рішення. Пиши! – Він висунув ящик верстака й дістав з нього засмальцьованого конверта й аркуш паперу з обпаленим краєчком. З кишені добув огризок хімічного олівця і подав його Юлі.

Поки вона поралася з листом, Чорноп'ятов порозсував під верстаком залізний мотлох, старанно пройшовся віником по розчищеному місцю, розіслав на ньому матрац і своє пальто.