Текст книги "Голубий пакет"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Цього вечора кафе було переповнене. О пів на десяту на підмостки, що містилися в кутку, праворуч від буфету, зійшли скрипаль, акордеоніст, віолончеліст, трубач і піаніст. Услід за ними під скупі оплески публіки грайливо вибігла співачка, яка мала особливу славу серед офіцерів місцевого гарнізону.

Це була розмальована жінка непевного віку, з вискубаними бровами і потворною зачіскою на зразок квіткової клумби. Сукня з товстої тканини канаркового кольору з блакитними розводами підкреслювала варварську пишність форм цієї особи. Вона кокетливо кланялася на всі боки і послала комусь рукою поцілунок.

– Марго, привіт! Повесели нас, стара! – весело загорлали офіцери.

Оркестр заграв танго тридцятилітньої давності, і Марго низьким голосом, в ніс затягла: «Шуми-ить ні-ічний Ма-арсель…»

Одразу гамір вщух. Засовали стільцями, з-за частини столів вийшли, і на невеличкому «п'ятачку» перед буфетом розпочалися танці.

Кавалери, що вже встигли випити, натикались на офіціантів, які намагалися пробратись крізь густий натовп танцюристів, наступали дамам на ноги, струшували попіл із своїх сигарет їм на плечі.

Коли співи й музика змовкли і танцюристи кинулись до своїх місць, у зал увійшла Юля Туманова.

Пам'ятаючи пораду полковника Бакланова, вона ще вдень розвідала, що Готовцев справді працює шеф-поваром у кафе «Глобус». Про це їй залюбки розповів безногий інвалід, що продавав морозиво біля входу в кафе. Цей інвалід виявився добродушним хлопцем. Поки Юля їла несмачне морозиво, єдиним достоїнством якого було те, що його тримали довго на льоду, інвалід виклав усе, що йому було відомо про кафе «Глобус». Туманова довідалася, що кафе належить німцеві Ціглеру, що офіціанти тут росіяни, помічник повара, мабуть, німець, а може, поляк, а за шеф-повара – відомий тут кулінар Готовцев. На роботу він приходить годині о п'ятій дня, а з роботи йде пізно, не раніше другої години. Але вокзальний ресторан – це вже не те, що було до війни. В ньому роздають обіди солдатам, які тут проїздом.

Усі ці відомості допомогли дівчині зорієнтуватися. Щоправда, Юлю непокоїло те, що явку було призначено між дев'ятою і десятою вечора. Адже Готовцев міг прийняти її і о шостій і о сьомій годині. Та, очевидно, були якісь причини, з якими підпільникам доводилося рахуватись.

У Туманової спершу промайнула думка – викликати Готовцев а або передати йому записку, але це йшло всупереч усім умовам, які повідомив Чорноп'ятов. Не можна порушувати їх. Мабуть, так треба, якщо підпільники призначили явку не вдень, в ввечері, і не на квартирі, а саме в кафе.

У Туманової лишалося ще багато часу, і вона вирішила перечекати в затишному куточку міського саду, на лавочці за старою альтанкою, серед густих кущів бузку.

Рівно о дев'ятій вона була біля кафе. Перш ніж увійти, вона двічі пройшла сюди й туди, охоплена сумнівами й нерішучістю, потім взяла себе в руки і, коли стихла музика, переступила поріг. А ввійшовши в кафе, на якусь мить розгубилася.

Та й неважко було розгубитися, потрапивши з темної, тихої й безлюдної вулиці в цей яскраво освітлений, гамірний зал.

Однак дівчина швидко оволоділа собою. Одного разу їй доводилося побувати в обставинах далеко складніших: взимку сорок першого року під виглядом кореспондента однієї з провінціальних німецьких газет вона потрапила на банкет старшого й вищого офіцерського складу в Орлі. Ото було випробування! А зараз що!.. В неї в сумці лежать надійні документи…

Повільною ходою, неуважно оглядаючись на всі боки і грайливо помахуючи сумочкою, розвідниця пройшла між столиками до буфетної стойки, за якою, як вона зрозуміла із слів морозивщика, завжди стояв господар кафе Ціглер.

Він стояв там і зараз. Навалившись животом на стойку, цей невеликий чоловічок з гладеньким і круглим, як більярдна куля, черепом, червонощокий, з хвацько підкрученими на зразок кайзерівських вусами, з неприхованою цікавістю дивився на молоду дівчину, що підходила до нього.

Туманова підійшла, привіталася чистою німецькою мовою і, не ждучи відповіді, запитала:

– Чи можу я бачити вашого шеф-повара?

Ціглер одірвався від стойки і випростався. На його обличчі можна було прочитати величезне здивування. Він спробував уточнити:

– Пана Готовцева?

– Атож!.. Данила Семеновича Готовцева, – підтвердила Юля, помітивши, що офіцери, які сиділи ближче до стойки, звернули на неї увагу.

– А ви хто будете? – поцікавився Ціглер. – Що йому сказати?

– Скажіть, що його чекає сестра…

– О!.. – вигукнув Ціглер. – Сестра!

– А що? – чемно і не без кокетства посміхнулася Туманова.

– Нічого! Їй-богу, нічого! Гарна сестра! Пан Готовцев зрадіє, та й я його радість поділяю. Хвилиночку! Хвилиночку!..

Він жваво вибіг із-за стойки і, приклацуючи пальцями, зник за дверима, прикритими важкою портьєрою.

Туманова подумала, що найзручніше було б зараз посидіти, але поблизу вільного столика не було. «Невдале місце, гіршого й не придумати», подумала вона, квапливо дістала з сумочки віяло і, розгорнувши його, почала обмахуватися.

За сусіднім столиком галасувала офіцерська компанія. Юля одразу розібрала, що говорять про неї.

Почулись вигуки:

– Катастрофічно красива!

– Прямо до непристойності!

– Осліпнути можна! В такій глушині!..

– Я… я тут буваю щодня. А не бачив. Неймовірно!

У розвідниці тремтів кожен нерв. Але вона спокійно стояла, спершись на лікоть, і уважно розглядала портрет Гітлера в багетовій рамі.

Один з офіцерів налив вина в бокали, встав і звернувся до своїх товаришів по чарці:

– Панове! Прошу встати!

Всі підвелися, засовавши стільцями. Офіцер повернувся до Туманової так, щоб вона його бачила.

– П'ємо за ваше здоров'я і щастя, прекрасна фрейлейн! Ви – найкращий серед трофеїв у цьому місті!

Він підніс бокал на рівні очей, і всі зробили так само.

Дівчина змушена була нагородити офіцера посмішкою і злегка вклонитися. В цю мить із-за портьєри вийшов Ціглер і з ним чоловік у білому ковпаку і фартусі. З виду йому можна було дати років тридцять п'ять, не більше.

Туманова стояла напівобернувшись і вдала, що не помітила їх. Вона ще дивилась, посміхаючись, на веселу компанію. Це було обдумано заздалегідь: не могла ж вона отак зразу й кинутися на шию вигаданому братові! Вона не була твердо впевнена в тому, що прийде саме Готовцев, якого вона зроду не бачила. Зараз усе вирішувала витримка, залізна витримка і нерви. Адже сестра не може помилитися і сплутати рідного брата з сторонньою людиною. Якщо з Ціглером випадково прийшов не Готовцев, а хтось інший, то найменший промах з її боку може спричинитися до провалу. Значить, треба виждати якісь секунди. Нехай Готовцев, якщо він не позбавлений кмітливості, перший звернеться до неї.

– Валечко!

Вона навмисне здригнулася. Густий рум'янець хвилювання на її обличчі був саме до речі. Повернувшись і ступивши крок назустріч, вона обізвалася не менш радісно:

– Брате, Даниле!

Вони кинулись одне до одного, обнялися і поцілувались на очах у всіх, як неабиякі артисти. Зустріч вийшла така природна, життєво правдива, що викликала дружні оплески офіцерів, на що не сподівалася Туманова.

Тепер уже можна було прикладати руки до гарячих щік, соромливо посміхатися.

– А я ж тебе вже тиждень чекаю! – радісно промовив Готовцев, тримаючи «сестру» за руки й зазираючи їй у вічі.

«Молодець», захоплювалась Готовцевим у душі Туманова.

– Ніяк не могла, – відповіла вона поспішно. – Не відпускав комендант. А ти такий самий!..

– Та що я… Що мені! станеться?!. Я тут як у бога за пазухою! І Готовцев підморгнув господареві! кафе. – Добре зробила, що вирвалася. Чого ж ми тут стоїмо? – Він розсміявся. – На нас дивляться, як на чудасію! Ходім! У мене тут комірчина.

Він обняв її за стан і повів у ті самі двері, з яких щойно вийшов. У півтемному довгому коридорі Готовцев оглянувся і, нікого не побачивши, шепнув:

– Гарно вийшло! Їй-богу, гарно! І комар носа не підточить. Однак… – Він приклав руку до грудей. – Гаряче стало… Отак воно буває в житті. Сюди, сюди! – Він показав на вузьку щілину, в яку пробивалося світло.

А господар кафе в цей час стояв за стойкою, покручував вуса і думав про щось своє. До нього підбіг офіціант. Ціглер поцілував кінчики стулених докупи пальців і замріяно промовив:

– Красуня! Пуп'янок! Антик!

– Прошу пляшку «Мартеля».

– Не можу… Розумієш, не можу!.. – сказав Ціглер.

– Пробачте! – здивовано перепитав офіціант. – Уже нема «Мартеля»?

– Не можу бути байдужим від споглядання справжньої жіночої краси. Я естет! – І схаменувся: – Чого тобі?.

– «Мартеля»… Пляшку «Мартеля», – повторив офіціант.

Офіцери за довгим столиком уже пили за щасливих брата і сестру.

А вони в цей час сиділи в невеликій, без вікон, з глухими стінами комірчині, освітленій крихітною електричною лампою, що висіла аж під самою стелею. Вся обстановка складалася з залізного ліжка з матрацом без простирадла, застеленого кошлатою козачою буркою, що хтозна-як сюди потрапила, та ящика з порожніми пляшками.

Готовцев і Туманова посідали рядком на ліжку. Готовцев з цікавістю роздивлявся документи «сестри», видані окупаційною адміністрацією міста Мінська: паспорт, посвідку і перепустку, яка дає право на вільний проїзд всіма можливими видами транспорту до міста Горєлова і назад. Термін перепустки – десять діб. На паспорті були всі необхідні відмітки. Посвідка стверджувала, що пред'явниця її перебуває на службі в мінській військовій комендатурі як перекладачка.

Готовцев похитав головою і, вертаючи документи, промовив:

– Нічого не скажеш… Чиста робота! З такими документами можна й до Берліна доїхати. Показували кому-небудь?

– Так, одного разу біля мосту, – відповіла Туманова, сховала документи в сумку і ненароком кинула оком на літографію з портретом Гітлера, наліплену на стіні.

– Дивина? – запитав Готовцев, перехопивши її погляд.

Розвідниця посміхнулася:

– А ви звикли?

Готовцев нахнюпився, похилив голову, штурхнув носком черевика ящик і проказав:

– До цього не можна звикнути. Вдаю, що звик, насилу терплю. Терплю, бо так треба. Іноді до того нудно, що не знаєш, куди себе подіти. Ладен хоч до чорта в зуби, аби не бачити цих огидних пик! – Він встав, прочинив двері в коридор і пояснив: – Так краще… Буде видно, якщо хто підійде, А втім, у мою комірчину ніхто не заглядає.

Вони помовчали. В умовах нелегальної роботи часто бувають моменти, коли люди, які зустрілись по паролю, а до цього не бачили одне одного, дотримуючись правил конспірації, не знають, про що можна і про що не можна говорити. Так було й зараз. Туманова розуміла, що Готовцев – тільки проміжна ланка, що він не повинен знати, для чого і з яким дорученням вона прибула. Його справа – прийняти її і передати кому слід по ланцюжку, в якому він, Готовцев, зв'язаний, очевидно, лише з однією людиною і ні з ким іншим. І, звичайно, він не знає Чорноп'ятова, тому що не всім підпільникам слід знати керівника підпілля.

Юля почувала себе сковано. Це розумів і Готовцев. Після недовгої мовчанки вона запитала:

– Як будемо діяти?

– Як наказано, – відповів він. – Завтра ввечері поведу вас туди, де ви потрібні або хто вам потрібен.

– Аж завтра і аж увечері?.. – здивувалася Юля.

Готовцев розвів руками і пояснив:

– Не подумайте, що це моя примха. Мені суворо наказано, як діяти. Вранці до мене прийде товариш Степан…

– Сюди?

– Ні, на вокзал. Я працюю в двох місцях. Він прийде і скаже, куди вас провести.

Вийшло не зовсім так, як гадала розвідниця. Вона тішила. себе надією до ранку вибратися з міста остаточно, разом з дорогоцінними документами про «Дракона», і таке довге чекання її зовсім не влаштовувало. Вона не могла нічого не повідомляти Бакланову більше як добу. Там можуть хтозна-що подумати!

«Хто цей Степан? – міркувала вона в думці. – Принаймні це не Чорноп'ятов. Того звати Григорій Панасович, його підпільна кличка «Комбат». І ще питання: кому мене передасть Степан? Можливо, що між ним і Чорноп'ятовим стоїть ще хтось. Можливо, що Степан не знає Чорноп'ятова так само, як не знає його і Готовцев. Тоді я не вирвуся з міста й увечері. Це вже зовсім кепсько».

– Чого ви так задумались? – співчутливо запитав Готовцев. – Що вас непокоїть?

Туманова зітхнула, провела рукою по обличчю.

– Я планувала інакше.

– Нічого не, вдієш. Якби все залежало від мене…

«Звичайно, він правий, – міркувала Юля, – він робить так, як йому наказано, але від цього не легше. Отже, треба негайно залишити місто, пробратися до лісу і поінформувати Бакланова. А завтра ввечері можна вернутися в місто. Та в лісі й спокійніше, ніж отут. А взагалі складно…»

– Бачите, – зауважив Готовцев, – місто наше невелике. Тут кожна людина на приміті, і це змушує бути дуже обережним. Товариш Степан правильно робить: коли я зараз поведу вас до нього, це всім здасться підозрілим. Та й мало що може трапитися!..

Поки Готовцев говорив, Юля вже твердо вирішила: «Вернуся до лісу. Рацію поки що брати в місто не буду. Потім нею займуться товариші…»

– Ну що ж, – промовила вона, пориваючись встати. – Скажіть, де й в який час я побачу вас завтра?

– А… куди це ви? – сторопіло і з подивом запитав Готовцев.

– Піду за місто і пробуду там до вечора.

– Та що ви? Хіба я допущу? Добре діло! Хи! Приїхала сестра, а рідний брат виряджає її серед ночі. Тут і дурневі спаде на думку щось недобре.

– А що ж робити?

– Та нічого. Залишитеся в мене.

– До завтрашнього вечора?

– А чого ж? Ви не турбуйтесь. Тут краще, ніж в іншому якомусь місці, та й, крім того, ви ж моя сестра!

– Ну, а якщо мені треба вийти за місто? – посміхнулась Юля.

Готовцев помовчав трохи і сказав:

– Тільки не зараз, не вночі. Не моє діло розпитувати, що вас тягне за місто. Значить, треба. Але це рисковано й може викликати підозру не лише до вас, а й до мене.

Туманова вагалася. Доводи Готовцева звучали переконливо. Але думка про те, що вона більше доби не дасть звістки розвідвідділу, дуже непокоїла її.

Вона зітхнула і промовила:

– А все ж мені треба піти.

– Куди? Чого? – запально заперечив Готовцев. – Я не бачу в цьому ніякої необхідності. Та мені Степан голову відірве, якщо з вами щось трапиться.

– Нічого зі мною не трапиться, – заспокоїла його розвідниця. – Документи в мене в порядку, і я вільний птах.

Готовцев здивовано знизав плечима, задумався і, прийшовши, видно, до якоїсь думки, сказав:

– Не будемо сперечатися, сестричко. Зараз я вас нікуди не пущу. В цьому можете не сумніватися, а якщо вам так уже треба вийти за місто, то ви це зробите вранці. Отак. – І він ляснув рукою по своєму коліну. – Вам далеко йти, якщо не секрет?

Туманова подумала, що нічого страшного не буде в тому, якщо вона відповість на запитання правильно. І відповіла:

– Шість кілометрів.

Готовцев задумався, щось міркуючи і посмикуючи себе за край вуха.

– В якому напрямку?

– На Оршу.

– Прекрасно. Все зробимо як слід. Вранці я поїду на ферму по молоко і прихоплю вас. Висаджу, на шостому кілометрі чи там, де ви скажете, а по дорозі назад заберу вас. Матимете годину. Вистачить?

– Мабуть, – невпевнено відповіла дівчина.

Цей варіант був ніби компромісом і підходив їй. Вранці вона зв'яжеться з армійським центром і поінформує про все Бакланова.

– Домовились, – підсумував Готовцев і посміхнувся. – І вовки ситі, і вівці цілі. Старшого брата завжди треба слухатися. Відпочиватимете тут. Зачиніться зсередини і спіть на здоров'я! Сторожа я попереджу, а господареві поясню, що ви посварилися з моєю жінкою і додому йти не хочете.

– А він як, ваш господар, зговірливий? – поцікавилася Туманова, вже зовсім вирішивши послухатися поради Готовцева.

– Він дивак страшенний, – пояснив Готовцев. – З ним можна домовитися про що завгодно. Та хіба в цьому справа… Іноді задумаєшся, і так важко стане на серці, що завжди хочеться…

– Чого б це?

– Ну, як вам сказати… Степан вимагає, я виконую. Розумію, що й Степан не для себе старається… Заводжу дружбу з ось такими, як Ціглер, та і ще з деякими відвідувачами. Іноді й випити доводиться, а то ще й Радянську владу вилаяти…

Розвідниця засміялася: «Чиста душа цей Готовцев!»

– Це ж для справи. Як треба – то й «хайль Гітлер» крикнеш, – зауважила вона.

– Розумію, все розумію, – відповів Готовцев. – Але ось люди, наші, радянські люди, що живуть тут, не можуть цього зрозуміти, і пояснити їм цього не можна. Для них Готовцев – фашистський прихвостень, лакуза. Ярлик лакузи причеплять, ї буде він на шиї до самої могили теліпатися.

– Це вже занадто, – заперечила Юля. – Настане час, і все з'ясується.

– Гм… – посміхнувся Готовцев. – А як же все це з'ясується? Не так-то й просто, як вам здається. Адже людей не десяток і не сотня. Ціле місто. Ну добре прийдуть наші. Що ви накажете робити мені й Степану? Ходити по дворах і звітувати перед кожним, що ми, мовляв, ось які, а не такі, як ви думали?. Чи виступити на мітингу? Чи надрукувати наше фото в газетах? Га? Он воно яка річ, голубко… І думати про це важко.

Туманова мовчала, не знаючи, що відповісти.

– А взагалі, буде видно. – І Готовцев підвівся. – Горювати нічого. Не це головне. Ви їсти хочете?

– Не відмовлюся. З ранку в роті, крім морозива, ще й рісочки не було.

– Чого ж ви мовчите! – з докором промовив Готовцев. – Зараз я вам закручу таке порціонне, що слинка потече!

Він вийшов.

Юля помацала рукою ліжко і подумала: «Не такий чорт страшний, як його малюють».

26

Чорноп'ятов і Калюжний сиділи в цю пору в котельній на тапчані один біля одного.

– Ти розумієш мене? – промовив Чорноп'ятов.

– І розумію, і ні, – відказав Калюжний, супроводжуючи свої слова глибоким зітханням. – Мені ясно, що в нашому становищі все може статися, ми ж не в жмурки граємось. І тут я з тобою згоден. Але що мене запідозрили…

– Ну, а якщо? – перепинив його Чорноп'ятов.

– Кепсько. Тоді – кепсько.

– От про це я й кажу, – промовив Чорноп'ятов і обняв друга. – Я сам у це не вірю, Митрофане Федоровичу, розумієш – не вірю. Та що з цього?

Калюжний мовчав. Настала пауза, а потім знову заговорив Чорноп'ятов.

– Не будемо ворожити на пальцях. Краще вживемо заходів. Давай домовимося так: ти припиняєш зустрічі з своїми хлопцями. Зрозумів? Тимчасово. І попередь кожного із своєї групи, щоб вони по черзі стежили за тобою і твоїм домом. Адже нам важливо з'ясувати, стежать за тобою чи ні. Якщо ні, то нам плювати на все. Значить, ми помилились, і справа не в тобі. Зрозумів?

Калюжний кивнув. З таким заходом він був згоден.

– Нам вистачить для цього день-два, – провадив далі Чорноп'ятов. – Якими б обережними гітлерівці не були, стежачи за тобою, хлопці однаково їх «наколють». Не завтра, то післязавтра. А ти, щоб спантеличити їх, якомога більше вештайся серед людей, до яких ми не маємо ніякого відношення, розмовляй, завітай у гості до кого-небудь…

– Зрозумів, Григорію Опанасовичу, – кинув Калюжний.

– Добре! – підсумував Чорноп'ятов. – А зараз давай думати, що нам робити з пакетом.

– Я вже думав.

– Ну?

– Є вихід: послати людину з документами за лінію фронту.

– Так… Шмагати двісті кілометрів – це не абищо. Тут потрібен ходак, та ще й добрячий. Я про це теж думав.

– А більше нічого не придумаєш, – зауважив Калюжний.

– Так. Нічого, – повторив Чорноп'ятов і похитав головою. – Ти маєш рацію… Ех, Костю, Костю… Як нам скрутно без тебе, голубе… Якби ти тільки знав, хлопчику…

– І ще запитання, – перебив Калюжний, – де знайти такого хлопця, який би добрався до передової і перейшов на той бік?

– Та хлопець є, – промовив у роздумі Чорноп'ятов. – Хіба Сенька Кольцов не такий хлопець?

– Кольцов? – посміхнувся Калюжний.

– Авжеж!

– Такий, – згодився Калюжний. – Сенька полізе в пекло, тільки накажи. Але ж ти знаєш, чим він зайнятий?

– Знаю. Підбирає ключі до свого квартиранта-льотчика.

– Чого там підбирає, уже підібрав, – заперечив Калюжний. – Льотчик двічі возив його своєю машиною на аеродром.

– Здорово! – здивувався Чорноп'ятов.

– А ти ж як думав! Цей льотчик – командир загону.

– Бач! – дивувався Чорноп'ятов.

– Ось тепер і вирішуй. Якщо посилатимемо Сеньку, льотчика доведеться кинути.

– Доведеться, – непевно сказав Чорноп'ятов і додав: – Іншої людини нема. Я всіх перебрав. Так… А пробратися на аеродром – теж непогано…

– Ото ж бо й воно!

– Гаразд! – раптом рішуче сказав Чорноп'ятов і ляснув друга по плечу. – Почекаємо ці два дні, а коли з тобою виясниться, поговоримо з Кольцовим. Добре?

– Хай буде так.

– А зараз іди, – і Чорноп'ятов підвівся.

27

Пізно вночі телефонний дзвінок підняв з постелі начальника гестапо гауптштурмфюрера Штауфера. Він хутко схопився і взяв трубку.

– Так… Слухаю…

– Гість прибув, – пролунав голос заступника.

– Подробиці?

– Нічого не можу додати. Філін оце тільки подзвонив міським телефоном і в подробиці не вдавався. Це – приємна звістка, та є і неприємне.

– Ну, ну?

– Надійшла шифровка від бригаденфюрера. Викликає до себе з приводу тієї машини з кур'єром, хай їй чорт. Комендант роздзвонив на весь світ.

– На коли?

– Чотирнадцятого увечері треба в нього бути. Отже, вранці треба виїздити.

– Їдьте ви, – відразу вирішив Штауфер..

– Я? – здивувався заступник.

– Так, так. Поясніть бригаденфюреру, що виникла цікава комбінація, а крім того, я ж занедужав. А щодо машини скажіть, що ми вжили всіх заходів, які від нас залежать. І, до речі, натякніть, що коли з нас питають, то треба попереджати в таких випадках. Якби комендант не сказав, то ми й досі нічого не знали б про цього кур'єра. Розводити руками після того, як людина вже зникла – пізно. Треба раніше було думати. А на той випадок, якщо шеф… А втім дозвольте. Ви де?

– На службі.

– Ага… Я зараз приїду… Так, так… І про все домовимось. Пришліть машину… Скільки зараз на вашому?

– Початок третьої.

– Дурниця! Зараз я приїду.

28

Вдосвіта 12 червня за містом по шосе котився великий віз, запряжений бистрою молодою конячиною.

Конячка тюпала дрібною риссю, дзвінко вицокуючи підкованими копитами, а її господар, сутулий дідок в латаній-перелатаній сорочці, машинально помахуючи батогом, дрімав, пригрівшись на сонечку.

За бляшаними бідонами, в самому задку, звісивши ноги, примостилися Готовцев і Туманова.

Бідони глухо стукотіли, торохтіли колеса, можна було мирно розмовляти, не боячись, що дідок почує.

– Через годинку я вернуся, – попередив Готовцев.

– Гаразд. Я вийду вам назустріч.

– Почувайте себе як дома, – порадив Готовцев. – Головне, не думайте, що ви на окупованій території. Найгірше, коли починаєш про це думати. Зразу якась боязнь охоплює, весь час оглядаєшся, здається, що за тобою стежать… Я завжди намагаюсь не думати.

– Постараюсь і я, – запевнила його Юля і поцікавилась, кивнувши на дідка: – А він?

– А що він? Дурниці, його діло – сторона. Він із сусіднього села, працює по наряду від управи. Два тижні відробить – та й додому, Кого тільки він не перевозив за ці роки! Звик.

Розвідниця оглянулася по боках.

– Я тут зійду, – сказала вона.

– Уже? – здивувався Готовцев. – Ще далеко до шостого.

– А мені байдуже, – відповіла Юля. Готовцев гукнув:

– Дем'яновичу, чуєш, Дем'яновичу!

– Га? – обізвався візник.

– Зупини!

– Можна, – неохоче відповів дідок і спинив конячку. Вона повела косо оком, захропла, почухала голову об голоблю.

– Сестра хоче грибків пошукати, – пояснив Готовцев.

Дідок посміхнувся:

– Які зараз грибки! Рано для грибів…

Туманова прикусила губу і в душі вилаяла Готовцева. І треба ж отаке ляпнути! Сказав би вже «квіток нарвати».

Готовцев теж збагнув, що ляпнув. Але нічого не вдієш, він підморгнув і додав:

– Так уже їй хочеться… Ну й хай побродить. А як будемо їхати назад, ми її прихопимо. Тільки ти не заходь далеко, – попередив він Туманову.

Дідок помовчав і навіть не обернувся. Готовцев умостився на своє місце і наказав:

– Рушай, Дем'яновичу!.

Конячка смикнула і знову затюпала.

Юля навмисне зійшла тут. Підвода мала піднятися на невеликий горбок і спуститися у видолинок. За цей час можна буде ніким не поміченою повернути в потрібний бік і добритися до шостого кілометра.

Суворо й тихо було в лісі. Тишу порушувало лише ніжне перегукування птахів. Крізь крони дерев проглядало глибоке сонячне небо.

Туманова залишила тут вчора багато своїх міток: зарубки на стовбурах, надламану берізку, трухлявий пень…

Перш ніж підійти до тайника, де вона вчора сховала свій речовий мішок, Юля обійшла ліс навколо цього місця і, переконавшись, що їй ніщо не загрожує, спустилась в яму, утворену корінням зваленої бурею сосни.

Витягши блокнот, накидала телеграму, зашифрувала її. Поклала біля себе зведений пістолет, розгорнула рацію, одягла навушники і почала настроюватися.

Вона сиділа в ямі, обпираючись спиною об могутнє кореневище сосни, схоже на восьминога. Вистукавши свої позивні і не вловивши позивних армійського радіоцентра, вона прослухала перекличку по радіотелефону з полярниками, кілька пісеньок, переданих авіамаяком, настроїлась було на «Останні вісті», але тут почулися знайомі позивні сигнали.

Юля збільшила гучність, обмінялася вітанням з черговим оператором і почала передачу.

Спокійно вистукувала розвідниця знайомі знаки і раптом спинилася і аж здригнулася: щось сильно тріснуло. Не відриваючи руки від ключа, вона витягла шию і завмерла: на неї насторожено дивилася пара зляканих очей…

За десять-дванадцять кроків від ями лежав на землі гітлерівець, притиснувши грудьми автомат. Він не ворухнувся, не зводячи з неї настороженого, застиглого погляду.

Кров ударила Тумановій у голову. Але вона до болю прикусила губу, затаїла подих, вибила ключем умовний знак і перервала передачу.

Потім непомітно засунула руку під корінь, намацала пістолет і помалу-помалесеньку, так ніби в її руці була посудина з дорогоцінною рідиною, підняла його до рівня ями.

А гітлерівець не рухався, і його поведінка була незрозуміла. Не могла ж вона знати, що гітлерівцеві було суворо наказано стежити за кожним її кроком і не видавати себе, але він необережно наступив на суху гілку і впав. Тепер він лежав розгублений, думаючи в цю хвилину не про те, що зараз зробить ця жінка, а про те, що зробить з ним його начальник.

Вони дивилися мовчки, немов намагаючись загіпнотизувати одне одного.

Коли дуло пістолета майже досягло рівня землі, розвідниця раптово скинула руку, помітила, що гітлерівець прикрив очі, і двічі натиснула на спусковий крючок.

Вона стріляла влучно.

Гітлерівець схопився був на ноги, але, змахнувши руками, тут-таки повалився.

Туманова перечекала кілька секунд.

Навколо було тихо. Вона вискочила з ями і кинулася до вбитого. Так, він був уже мертвий.

В цю мить ззаду почувся хрускіт. Дівчина швидко оглянулася, але вже не встигла відскочити. Хтось із-за кущів налетів з ходу, збив її з ніг. Лежачи, вона побачила над собою обличчя, поросле густою рудою щетиною, і вирячені, як у жаби, очі. Гітлерівець важко дихав їй в обличчя і сопів, намагаючись схопити її праву руку. Близько почулися голоси.

Юля приловчилася і, розчепіривши два пальці, з силою надавила ними очні впадини ворога.

– У-у-у, – простогнав гітлерівець і мимоволі потягся руками до обличчя.

Туманова з усієї сили штурхонула його коліном в низ живота. Той утробно закректав і впав. Вона швидко схопилася. Так швидко, немов у неї всередині розгорнулася міцна стальна пружина… але тут знову звалилася, збита з ніг чиїмсь важким кулаком.

Юля не могла більше чинити опір. Сили її вичерпалися. Вона вся тремтіла, дихання виривалось із свистом.

Два здоровенні солдати скрутили їй за спину руки й наділи наручники. Потім підняли і посадили поряд із застреленим гітлерівцем.

Вона бачила, як зовсім ще молодий есесівець у чині оберштурмфюрера СС розглядав її рацію. У нього було ніжне, як у дівчини, обличчя, з тонкими й м'якими лініями.

Груди Туманової здіймалися часто й поривчасто. Було таке відчуття, немов усередині все горить. У скронях дзвінко й чітко вистукували молоточки.

Але страху не було. Вона відчула страх раніше, коли побачила перед собою пару пильних очей. Потім він кудись зник. Його витиснула гарячка боротьби.

Есесівець, скінчивши огляд рації, поклав її в речовий мішок, де зберігались пожитки Туманової, і сказав щось солдатові. Той, витягши з кишені металевий свисток, різко і протяжно свиснув.

Звідкись здалека, немов луна, обізвався такий самий, але трохи коротший свист, а потім ревнула сирена автомашини.

Юля зрозуміла: це – кінець.

29

Полковник Бакланов і капітан Дмитрієвський уже хвилин десять сиділи н закритому кузові грузовика, де містився похідний армійський радіоцентр.

Незадовго до їх приходу від Туманової було прийнято сигнал: «Мені загрожує небезпека», потім передача обірвалася. Полковникові й капітану негайно доповіли про це по телефону. Тепер вони схвильовані мовчки стояли біля оператора, не втрачаючи надії, що розвідниця знову вийде в ефір. Але вона не обзивалась.

Оператор сидів біля рації, прислухався і зрідка вистукував свої позивні.

В машину ввійшов шифрувальник і подав полковникові аркуш паперу. Це була радіограма, прийнята від Туманової. Бакланов прочитав: «Передаю з лісу. Щойно вернулася з міста. Знайшла брата. Увечері він передасть мене Степану. Все…» І далі сигнал: «Мені загрожує небезпека».

Стомлене і змарніле обличчя Бакланова нічого, здавалось, не говорило. Він глянув на зблідлого Дмитрієвського і майже нечутно сказав:

– Спокійно, капітане! Спокійно…

Начальник радіостанції підійшов ближче до Бакланова:

– Товаришу гвардії полковник, я починаю підозрювати…

– А ну вас із вашими підозрами! – перервав його Бакланов і вийшов з машини.

Начальник радіостанції сторопіло глянув на капітана і здивовано знизав плечима.

До дванадцяти годин дня безперервно, а далі по десять хвилин кожної непарної години викликала армійська радіостанція Туманову.

Відповіді не було. Юля мовчала…

30

За столом гестапо сидів начальник гестапо гауптштурмфюрер СС Штауфер. Перед ним стояв молодий, з ніжним дівочим обличчям оберштурмфюрер СС Мрозек, що керував арештом Туманової.

Перший був розтіпаний, обличчя в нього покрилося червоними плямами, а другий, з блідим, як сніг, обличчям, стояв струнко, намагаючись приховати тремтіння колін.

– Ви… ви!.. Я не можу навіть підібрати слів для вас! – викрикував Штауфер верескливим голосом. – Ви класичний дурень, Мрозек! Ви божевільний! Ви небезпечна людина! Ви пам'ятаєте, що я вам наказав?

– Так точно, пане гауптштурмфюрер! – видавив із себе Мрозек.

Штауфер злорадно посміхнувся, і його продовгувате, гостре обличчя з дрібними, рухливими зморшками ще більше загострилося в гидливій посмішці.

– Повторіть, що я вам наказав! – вимагав він.

Мрозек постарався перебороти свій страх і, зібравшись з духом, уривчастим, тонким голосом відрапортував:

– Ви наказали не торкатись її пальцем, стежити за кожним її кроком і не видавати себе!

– А ви?! Ви що наробили?!

Мрозек мовчав.

– Я вас питаю! Вас!.. – заверещав Штауфер, підскочивши на стільці і вищиривши жовті дрібні зуби.