Текст книги "Голубий пакет"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

– Ось, – подала Туманова заклеєного конверта.

– Так… Піде як термінове, – зауважив Чорноп'ятов. – Зараз я цю справу організую, а ти, дочко, залазь туди! – І він показав рукою під верстак. Дівчина всміхнулась:

– Уміщуся?

– Житлоплощу можна збільшити, тази й каструлі пересовуються.

Коли Туманова залізла у свою схованку, Чорноп'ятов обклав верстак листами заліза й сказав:

– Вернуся пізно. Відпочивай, Юліє Василівно.

58

Сонце закотилося за обрій і гострими вогненними піками своїх променів встромилося в кучугури темно-димчастих хмар, ніби освітивши їх зсередини. Поступово вицвітали барви неба.

З двох балконів будинку гестапо, оздоблених старовинними ліпними карнизами, стомлено звисали важкі й нерухомі прапори із свастикою.

Один вартовий з автоматом у руках розмірено походжав уздовж фасаду гестапо, а другий непорушно стовбичив біля головного входу.

На майдан, з вузької невимощеної вулиці, піднявши хмару куряви, вилетів мотоцикліст. Зробивши півколо, він підкотив до гестапо, збавив газ, загальмував і зіскочив із сідла. Показавши перепустку вартовому, мотоцикліст подався східцями нагору, промчав коридором і завмер коло масивних високих дверей. Перш ніж постукати, він оправив поясний ремінь, кобуру з пістолетом, підтягнувся.

Ледве він торкнувся пальцями дверей, як почувся високий голос Штауфера:

– Зайдіть!

Мотоцикліст зайшов, виструнчився, клацнув закаблуками і відрекомендувався.

– Є? – спитав Штауфер.

– Так точно, е, пане гауптштурмфюрер! – відказав мотоцикліст, простягаючи сірого, засмальцьованого конверта. – Його приніс листоноша й опустив у проріз!

– Листоноша? – перепитав Штауфер, розпечатуючи конверта з гидливим виразом на обличчі.

– Так точно!

Штауфер прочитав лист, всунув його назад у конверт і кинув на стіл.

– Ідіть! – сказав він. – І покличте до мене штурмбаннфюрера Грундта. Він внизу, у внутрішній тюрмі.

– Єсть покликати штурмбаннфюрера! – повторив солдат і вийшов.

Посмішка скривила тонкі й міцно стиснуті губи Штауфера. Він ще раз взяв у руки конверт і прочитав на ньому напис, зроблений рукою Туманової: «Тут, Цегляна, 38. Роберту Герцу».

Штауфер постукав ребром конверта об стіл і задумався.

Двері розчинилися, і до кабінету зайшов штурмбаннфюрер Грундт у повній есесівській формі.

Погладивши енергійним рухом свою пишну золотаву шевелюру, він без запрошення сів на стілець і сказав:

– Я щойно з лікарні. Шофер у тяжкому стані, й лікар не ручається за його життя. – Грундт ударив кулаком по столику. – Хай йому чорт! Якщо він здохне, я не доберуся до винуватців!

Йшлося про шофера тюремної «п'ятірки», на яку вчинили напад підпільники. В гарячці й поспішності вони не довели справи до кінця: тяжко поранений шофер ще жив, хоч язик у нього вже не повертався і від нього не можна було добитися жодного слова.

– Не нервуйте, пане штурмбаннфюрер! – заспокоїв його Штауфер. – Це не в вашому характері.

В очах у Грундта блиснули злі вогники,

– Хто ж міг уявити, що тоді, як я возився з цією впертою мадам, якісь негідники нападуть на другу машину?

– Не нервуйтесь, – повторив Штауфер. – Я певен, що ви доберетеся до винуватців… Так, так!.. Я навіть більш ніж певен цього. Як я пригадую, Готовцеву доставили сюди «п'ятіркою» і назад повинні були везти «п'ятіркою». А в «шістку» вона потрапила зовсім випадково…

Стілець під Грундтом заскрипів, він подався усім корпусом уперед. Зараз у ньому ніяк не можна було впізнати скромного стажиста Роберта Герца.

– Ви хочете сказати…

– Я хочу сказати, – перебив його Штауфер, – що ті, хто нападав, були твердо переконані, що «п'ятіркою» везуть Готовцеву. А вже вона, напевно, знає своїх друзів.

Грундт відкинувся на спинку стільця і зітхнув. Це відкриття йому ще нічого не давало. Мало що знає Готовцева!

– А ви не втрачаєте надії, що вона згадає про мене? – з усмішкою спитав Грундт.

Штауфер мовчки простягнув йому конверт. Грундт глянув на нього і зірвався з місця. Він квапливо взяв конверт, дістав аркуш паперу і прочитав:

«Любий мій і доброзичливий друже! Ви знову маєте рацію. Мені не обійтися без вашої допомоги. Я хочу бачити вас. Чекаю завтра, 16 червня, о шостій ранку на тому ж місці, де ми розлучились. Ваша Марія».

– Я вражений! Приголомшений! – вигукнув Грундт. – Побожно схиляюсь перед вами, пане Штауфер. Ви – геній! Ви маєте якийсь дар прозріння! Остаточно визнаю свою нікчемність… Я розповім про вас у Берліні!

– Досить, годі!.. Для чого ці гучні слова? – спинив його із задоволеною посмішкою Штауфер.

Грундт заходив по кабінету.

– А я свиня, – несподівано признався він. – Коли ви ознайомили мене з своєю ідеєю, я подумав, що це занадто небезпечна гра. Театр. Так, так!.. І мені здавалося, що вас влаштовує не результат гри, а сам процес її… Є ж такі азартні люди… Але вона, вона! – Він прихлопнув рукою листа. – Яка простота! Яка наївність! – Він ще раз перебіг очима текст. «Любий мій… друже… Ви знову маєте рацію!.. Ваша Марія…» Дурна! Дурна, аж світиться!.. А ще розвідниця!..

– Не згоден! – заперечив Штауфер. – Вона зовсім не дурна. Вона розумна і трималась дуже обережно. Справа в тому, що, здійснюючи мою ідею, вам талановито вдалося переконати її, змусити повірити в те, що ви не той, за кого вона вважала вас. Крім того, вона жінка. А жінки вірять красивим людям…

Тут настала черга самозадоволено посміхнутися Грундту.

– Виходить, що так, – промовив він, думаючи про щось своє, і спитав: – Невже вона зуміла непомітно вернутись до міста? Адже її повинні були відразу засікти! Вжито всіх заходів,

Штауфер посміхнувся.

– Я не думаю, що вона в місті. Це занадто рисковано. По-перше, у неї нема ніяких документів, по-друге, плаття, яке ми підсунули їй, дуже примітне. Готовцева десь у селі. Звідти вона й надіслала листа. А заходів лише зараз вжито.

– На перший погляд це звучить логічно і переконливо, – згодився Грундт. – Але в нас нема ніяких повідомлень. Дивно!.. Хто ж довіз її до села?

– Завтра все з'ясується, – спокійно відповів Штауфер. – Рівно о шостій ранку пан Герц з'явиться перед своєю підопічною. І можу заздалегідь сказати, що вона попросить у вас або документи, або допомоги, щоб проникнути в місто! Жеребок було кинуто знаєте коли?

Грундт запитально подивився на Штауфера, Той зробив паузу й урочисто продовжив фразу:

– Коли ви вручили їй власний пістолет і вона не уклала вас із нього.

– Мабуть, що так… Це був найбільш рискований момент.

– Авжеж. Ви вбили її цим пістолетом без пострілу. А тепер перевіримо, що зробили наші молодчики. – Штауфер зняв телефонну трубку, натис кнопку і гукнув: – Грейвіц? Зайдіть!

Через кілька хвилин до кімнати зайшов штурмшарфюрер.

– Грейвіц! Яких заходів ви вжили за моїми вказівками?

– Все зроблено, пане гауптштурмфюрер! Вона нікуди не дінеться. На перехрестя доріг послано секретні пікети. Фото Готовцевої роздано вісімнадцяти агентам. У район, окреслений вами на карті, вранці викинуто на автомашинах рухому групу з радіопередавачем. Вона човниковим способом прочісує ліс.

– Ясно! Запам'ятайте: якщо в неї з голови упаде хоч одна волосина, то ви назавжди позбавитесь своєї голови. Спостереження і тільки спостереження! Всі зустрічі фотографувати! Осіб, з якими вона зустрічатиметься, брати під нагляд і нікого без мого відома не чіпати! Я думаю, що з'явилась вона сюди не сама. У лісі її хтось піджидає. Та й міські її співучасники від нас нікуди не втечуть. – Штауфер задоволено потер руки.

– А як бути з шофером і двома конвоїрами «шістки»? – спитав Грейвіц.

Штауфер дістав з кишені ключ і подав Грейвіцу.

– Їдьте до них. Оголосіть мою подяку і поясніть, що їм доведеться ще деякий час посидіти. Довідайтесь, що їм треба, і забезпечте їх усім необхідним аж до горілки. Ось так! Ідіть!

Грейвіц вийшов,

– Ви геній! – ще раз вигукнув Грундт. – Я вражений… Як це все просто і водночас мудро!

Штауфер скромно знизав плечима і сказав:

– Якщо вона попросить вас підвезти її до міста на вашій машині, не відмовляйте. Але ніяких запитань. Як і досі, застерігайте, попереджуйте про небезпеку, розстилайтесь перед нею гладенькою доріжкою.

– Розумію. Цебто вести таку саму лінію.

– Так, так, так… І тільки!

59

Величезний стовбур сосни, зваленої буреломом, уже прогнилий і порослий травою, надійно приховував двох людей і собаку.

Години за три до заходу сонця провідник собаки сержант Волков змусив свого Моржа лягти на землю і поклав руку йому на холку. Пес когось зачув і нервувався.

Дмитрієвський відповз трохи вперед, підвів голову й одразу ж побачив між стовбурами трьох гітлерівців. Вони рухались прямо на засідку. Попереду, нюхаючи повітря, йшла без поводка вівчарка.

Капітан швидко зметикував, що сутичка неминуча. Якщо зараз почати перебиратись в інше сховище, то вівчарка неодмінно почує.

Він підтягнувся на руках до сержанта й коротко пояснив:

– Як подам сигнал, спускайте собаку!

Волков кивнув.

– Стріляти тільки по моїй команді! – вів далі Дмитрієвський. – Спробуємо взяти їх живими.

Група наближалась, і від засідки її віддаляло не більше як сто п'ятдесят метрів.

Раптом собака гітлерівців зупинився, витягнув шию, повів головою і загарчав. Есесівці перезирнулися. Один з них тихо скомандував вівчарці: «Вперед!.. Тихо!.. Кроком…»

Капітан вичікував.

Морж спробував підвестися, але Волков поплескав його, і пес, прищуливши вуха, лишився на місці. Всі затамували подих.

Коли гітлерівці наблизились метрів на двадцять, їхня вівчарка кинулася вперед.

Дмитрієвський штовхнув Волкова, який лежав поруч, і той відпустив Моржа. Пес звився пружиною, і за три-чотири кроки від сховища зіткнувся носом із своїм собратом. Вівчарки зчепилися. Чорно-сірий клубок покотився по землі.

Гітлерівці сторопіли. Прийнявши Моржа за вовка і не бачачи людей, двоє з них із вигуками та лайкою кинулися до собак, що гризлися, а третій розгублено закружляв на місці, намагаючись передбачити, з якого боку загрожує небезпека.

– Огонь над головами! – тихо наказав капітан, і короткі автоматні черги прорізали повітря.

Гітлерівець, який кружляв на місці, миттю впав на землю, а решта великими стрибками подалися навтікача.

– Хальт! Хальт! – вигукнув Дмитрієвський, та це не вплинуло.

Гестапівській вівчарці також вдалось вирватися з зубів Моржа, та лише на одну мить; він знову налетів на неї, збив з ніг, вчепився в горло. Волков відкликав Моржа. Пес неохоче відійшов од своєї вже мертвої жертви. Весь він був у крові: перемога коштувала йому половини правого вуха.

– Стріляй по втікачах! – скомандував сержантові Дмитрієвський, а лежачому есесівцю наказав кинути зброю.

Гітлерівець слухняно відкинув автомат, перевернувся на спину і підвів руки. Капітан підбіг до нього, зв'язав руки і дозволив сісти.

Волков тричі вистрілив по втікачах. Змахнувши руками, один гітлерівець звалився, але другий біг далі, і було ясно, що йому вдасться сховатись.

Залишивши сержанта біля полоненого, Дмитрієвський вирішив переслідувати втікача. Його треба було спіймати за всяку ціну.

Капітан змусив Моржа взяти слід. Розпалений смертельним поєдинком, пес не міг спочатку збагнути, що від нього вимагають, кидався туди й сюди і, лише заспокоєний провідником, вхопився за слід і стрімко повів за собою.

Та в цей час попереду сухо клацнув постріл. Не зметикувавши відразу, в чому справа, Дмитрієвський відпустив собаку.

– Вперед, Морж! Вперед! – скомандував він.

Морж миттю зник, а капітан подався за ним. Він біг з автоматом напоготові і раптом побачив Моржа, який вертався назад. Собака підскочив до нього, весело виляючи хвостом і повискуючи. «Збився!» з тривогою подумав Дмитрієвський.

Та виявилося зовсім інше: з кущів вийшли лейтенант Назаров і радистка Прохорова. Це вона стріляла по втікачеві і вбила його на місці.

Забитих гітлерівців та їх вівчарку закопали. Капітан з ходу почав допитувати полоненого. Він виявився радистом з команди СС, наданої горєловському гестапо, і супроводжував групу з радіопередавачем.

Дмитрієвський попередив есесівця, що коли він правдиво відповідатиме на всі запитання, то йому збережуть життя. Заохочений цією обіцянкою і, видно, покорившись своїй долі, радист не впирався і розповів усе, що знав.

Гестапо поставило перед їхньою групою завдання прочесати ділянку лісу за шостим кілометром між річкою і шосе. Наближатися до міста ближче як за п'ять кілометрів заборонялося. При виявленні у цій зоні жінки група мусила умовним кодом попередити гестапо і повідомити про місце її перебування. Тоді до цього місця повинна була прибути спеціальна команда на мотоциклах. Виявляти себе групі не дозволялося. Хто така жінка, радист не знав. О десятій вечора шістнадцятого червня, тобто завтра, група мусила вийти на дев'ятий кілометр шосе, куди прибуде зміна.

Оце все, що знав радист.

Та й у цьому було досить багато таємниць. До чого тут жінка? Хто вона? Чому гітлерівцям заборонялося виявляти себе і наближатись до міста? Що робиться за п'ятим кілометром? Дмитрієвський підняв людей і ланцюжком знову повів за собою.

П'ятий кілометр не приніс нічого нового, як не приніс і четвертий. Ліс був тихий, спокійний, ніде ніяких слідів.

На підході до третього кілометра провідник Волков умовним свистом зупинив рух, і група підійшла до нього. На невеличкому узліссі, оточеному березами та соснами, Волков виявив сліди, залишені автомашиною.

Дмитрієвський став навколішки, помацав рукою пісок і прийшов до висновку, що машина була тут не дуже давно, принаймні не більше як добу. Малюнок протектора покришок ще не втратив чіткої форми.

Змірявши рулеткою відстань між колесами, він переконався, що тут пройшла легкова машина.

Правда, все це ще нічого не давало, та напрошувалося запитання: що було потрібно машині на цьому узліссі, збоку від шосе? Не прийшла ж вона сюди тільки для того, щоб зробити розворот?

– Товаришу гвардії капітан, – гукнув Волков Дмитрієвського. – І тут сліди!.. Машина тут стояла…

Капітан поспішив до Волкова, який сидів навпочіпки.

Так, машина стояла тут деякий час, що підтверджувалося калюжкою масла. І тут же капітан побачив відбитки чоловічого і жіночого взуття.

Наївно було б думати, що маленькі сліди залишила

Юлія Василівна, та все ж серце у Дмитрієвського закалатало,

Він виміряв сліди: чоловічий показав сорок два сантиметри, жіночий – тридцять п'ять.

– Товариші! До мене! – голосно гукнула звідкілясь ліворуч радистка Прохорова. – Подивіться, що я знайшла!

Дмитрієвський випростався.

– Тихше!..

Обережно ступаючи по узбіччю, Дмитрієвський і Волков заглибилися в гущавину і, ступивши кроків двадцять, побачили Прохорову. На крик прибіг і Назаров.

Прохорова стояла біля сосни. Рука її тяглася до сучка, на якому висів туго натоптаний німецький ранець.

– Не чіпай! – зупинив її Назаров.

Прохорова злякано відсмикнула руку.

Назаров оглянув стовбур, обійшов сосну кругом і тільки після цього зняв ранець,

У ньому виявилося кілограмів чотири білих сухарів, банка засахареного меду, кілька грудок цукру, вісім банок м'ясних консервів голландського походження, кільце копченої ковбаси, пачка галет, півдюжини коробок сірників і плоска фляга червоного вина.

– Запасливий хтось! – усміхнулася Прохорова.

Дмитрієвський промовчав, його цікавило питання: який зв'язок між ранцем і машиною?

Намічені ним плани аж ніяк не узгоджувалися з подіями. Треба було шукати нові ходи, міняти тактику. Показання полоненого наводили на якусь загадкову історію з жінкою. Поява у лісі легкової машини також, видно, зв'язана з жінкою. Потім цей ранець. Вій особливо зацікавив капітана: ранець не загублений, не покинутий, а залишений спеціально. Він для когось призначений. А оскільки в ньому продукти, то треба думати, цей хтось довго не забариться і з'явиться, А це вже «язик».

– Товаришу Назаров, – наказав Дмитрієвський, – залиштесь із товаришем Волковим тут у засідці! Через три години я зміню вас. Хто б не з'явився, затримати і повідомити мене. Сигнали ті самі. Я розташуюся за півкілометра точно на північ. Прохорова залишиться з полоненим.

Дмитрієвський обійшов узлісся і за півкілометра від нього зробив привал.

Смеркало. Ліс поринав у темряву. В небі засвітилася перша зірочка.

Вслухаючись у лісну тишу, Дмитрієвський сидів, притулившись до дерева, і потягував прикриту долонями цигарку. Поряд лежав автомат.

Тепла червнева ніч запанувала навкруги. Темрява вже огорнула все, і навіть світлі стовбури дерев ледь угадувались. Тільки небо, всіяне зорями, випромінювало бліде голубувате світло.

Втома давалась взнаки: так хотілося спати, що очі самі закривалися, хилилась голова. Капітан рішуче стріпнувся і встав.

60

Юля спала під верстаком на жорсткій постелі, влаштованій Чорноп'ятовим. Їй снився Андрій, і вона бачила біля себе його суворі й довірливі очі. Вона не чула, як вернувся Чорноп'ятов, як впустив когось. Неголосна розмова сполохала її сон.

– Я трохи боюся, – переконував когось Чорноп'ятов, – як сприймуть твою появу на передовій.

«З ким це він?» подумала розвідниця. І раптом Чорноп'ятову відповів голос, від якого по її серці пробіг холодок:

– А чого вони можуть погано сприйняти? Я ж прийду не сам, а з нею.

Кому міг належати цей глухуватий, неквапливий голос з акцентом? Де вона вже чула його? Чому він викликав у неї страх?

– Мабуть, ти маєш рацію, – згодився Чорноп'ятов. – Удвох не страшно. Та й паролями я вас забезпечу надійними. А мундир у тебе трохи новіший є? Цей дуже-таки паршивий. Нема в ньому блиску, шику…

– Для такого випадку знайду.

Туманова напружувала пам'ять, намагаючись згадати щось, та це їй не вдавалося.

– Домовились, – підсумував Чорноп'ятов і спитав: – Що ж? Розбудити Юлю? Познайомити вас? От вона сполохається!

– Уявляю, – відповів співбесідник. – Але будити не треба. Нехай відпочиває. Я вернуся через годину. Рівно через годину. І чекатиму вас біля входу.

– Добре, – згодився Чорноп'ятов.

Туманова лежала й не ворушилась. Вона почула кроки, рипіння койки, яку відсували, якесь тихе шарудіння й останні слова невідомого:

– Отже, рівно через годину…

Знову загуркотіла койка, і через деякий час почувся кашель Чорноп'ятова.

– Григорію Панасовичу! – гукнула розвідниця.

– Прокинулася? – спитав він і заходився відсувати листи заліза. – Ну, як спалося? Вилазь, час уже.

Юлія Василівна вилізла з-під верстака, поправила плаття, огляділась. Котельню освітлювала чадна гасова лампа з заклеєним склом.

– Я вже давно прокинулася… – сказала вона. – І чула вашу розмову… Хто у вас був?

– А ти не впізнала? – спитав Чорноп'ятов.

Юля заперечливо труснула головою.

– Тоді я скажу. – Чорноп'ятов посадив дівчину на койку і сів поруч. – Був Генріх Гроссе з тюрми…

Туманова відсахнулась і злякано глянула Чорноп'ятову в очі.

– Той… страшний… який…

– Той самий, дочко, – перепинив її Чорноп'ятов. – Зовнішність буває обманлива. Генріх – наша людина. Надійна і вірна. Це син тієї майбутньої Німеччини, з якою ми дружитимемо, в яку віримо, йому в душу Гітлер не зумів закласти фашистської начинки. Завдяки Генріхові ми захопили голубий пакет, по який тебе прислали, завдяки йому ми дізналися, що ти арештована і що тебе виказав Готовцев…

Юля нетерпляче перебила його. Схопивши Чорноп'ятова за руку, вона, допитливо зазираючи йому в очі, спитала:

– Тоді як же пояснити…

– Заспокойся, Юлю. Генріх – старий антифашист. Він відомий як Скиталець, і він усе сам пояснить тобі краще за мене. Та й часу для цього у вас буде досить. Він піде твоїм проводирем. З ним можна йти куди завгодно. Через годину він виведе тебе з міста.

Туманова схилила голову. Ні, цього вона ніяк не може собі уявити! Що завгодно, але тільки не це! Генріх – похмурий тюремник, один вигляд якого сповнював її жахом, – старий антифашист, своя та ще й надійна людина!

– Оце так, дочко, – Мовив Чорноп'ятов. – А зараз давай лаштуватися. Часу залишилось небагато.

61

Цього ранку, шістнадцятого червня, слідчого гестапо штурмбаннфюрера Грундта розбудив телефонний дзвінок. Черговий по відділенню штурмшарфюрер Грейвіц доповів, що вже десять хвилин на шосту і що «оппель-капітан» уже вийшов з гаража.

Грундт шпарко схопився з ліжка і кинувся в туалетну кімнату під холодний душ.

За кілька хвилин він уже стояв перед дзеркалом у своєму цивільному коричньовому костюмі, перетворившись на стажиста Роберта Герца, і з особливою старанністю вив'язував свіжий галстук.

Потім він пройшов до свого кабінету, засунув у задню кишеню пістолет, що лежав на столі, переклав з кишені форменого одягу в кишені костюма документи, бумажник, портсигар, запальничку і взяв з шухляди чисту носову хусточку. Побризкав її одеколоном і теж поклав до кишені.

«Дурепа! Ах, яка дурепа! – міркував він, ще раз оглядаючи себе у дзеркало. – Але як і коли зуміла вона відправити листа, та ще поштою? Невже й тут правий Штауфер? Невже їй удалося добратись до села і звідти відправити листа? Сумнівно і малоймовірно. Пройти до села в такому одязі й без документів – це вже не риск, а безглуздя. У селі на обліку кожна людина, і її затримає перший же поліцай. Ні, тут щось не так… У село вона не поткнеться. За це я можу поручитись. Тоді вже скоріше можна припустити, що вона вибралась на шосе і вручила листа шоферові першої-ліпшої машини, що проходила мимо. Так, це могло бути. Адже з того місця до шосе зовсім близько. А що як… – і Грундт, уже ступнувши до свого кабінету, зупинився. Йому спало на думку зовсім інше. – Що як вона не одна? Як я міг це випустити, з уваги? Звичайно, не одна. У неї є провідник, який зумів швидко переправити листа в місто. І цей провідник відсиджувався у лісі й чекав її. Не випадково вона попросила везти її з міста в напрямку Орші. Та, видно, провідник не уповноважений вирішувати завдання, що стоять перед нею. Інакше вона не просила б побачення й допомоги. Здорово! Замість однієї мені потраплять до рук двоє. Тепер уже вона розмалювала мене своєму напарникові, як свого визволителя. Дуже здорово! Так про всякий випадок треба…»

Грундт висунув шухляду стола, взяв другий пістолет, перевірив патрони в обоймі і сховав його до правої кишені.

Перед тим як вийти з дому, він подзвонив черговому по гестапо і поцікавився:

– Які-небудь відомості від патрульної групи надходили?

Штурмшарфюрер Грейвіц відповів, що нічого не надходило.

«Нормально. Отже, нікуди вона не ділася з лісу», відзначив Грундт і запитав:

– А що повідомляє агентура по місту? Агентура теж нічого не повідомляла.

– З контрольними пунктами на перехрестях доріг зв'язок тримаєте? – запитав востаннє Грундт.

Відповідь була ствердною. Виявляється, Грейвіц щогодини обдзвонює контрольно-пропускні пункти, але тим нема чого повідомити: нікого підозрілого не затримали.

– Гаразд, – підсумував – Грундт. – Я їду. Годині о сьомій чи пів на восьму подзвоніть гауптштурмфюреру і скажіть йому, що я поїхав на побачення. – І він поклав трубку.

Вийшовши з дому, Грундт відпустив шофера машини, сів за руль «оппель-капітана» і поїхав.

62

Обочиною узлісся, заклавши руки за спину, проходжувалась Туманова.

Її ботинки, ноги без панчіх і навіть поділ плаття були зарошені. Сонце вже зійшло, а в лісі ще таїлися сутінки. Легкий голубуватий туман знехотя відступав, одкриваючи світлові лісні поляни, зарості, стежки. Юля почула далекий шум мотора. Вона обернулась і завмерла, наче боялась необережним рухом сполохати цей ще не зміцнілий звук. Та він наближався, ставав чимдалі виразнішим.

Незабаром у просвітах дерев майнув чорним глянцем лаку знайомий оппель. Він виїхав на поляну, розвернувся і став. Грундт-Герц вимкнув мотор, відчинив дверці і вийшов. Підійшовши до дівчини, він одразу звернув увагу на її одяг. Він залишив її в нарядному, елегантному платті, а тепер побачив у селянському вбранні. «Значить, вона зібралася в місто, – прийшов до висновку Грундт-Герц і тут же подумав: – Але звідки вона роздобула все це?»

– А я вже втратила надію! – голосно сказала Юля. Грундт-Герц посміхнувся й на ходу докірливо похитав головою.

– Я, здається, не давав приводу, – і він глянув на годинника. – У моєму розпорядженні ще три хвилини. Але що це за маскарад? Як удалося вам?.. – Він не скінчив. Ззаду щось зашаруділо, і Грундт-Герц швидко обернувся.

До нього, обходячи «оппель-капітан», наближались Чорноп'ятов, Калюжний і Заболотний. У перших двох в руці було по пістолету, а в останнього – граната.

Обличчя Грундта від несподіванки спотворила судорога. Увібравши голову в плечі й поменшавши на зріст, гестапівець мимоволі позадкував і потягнувся рукою до задньої кишені брюк.

– Спокійно, пане штурмбаннфюрер! – пролунав по-німецьки окрик ззаду, що змусив гестапівця знову обернутися.

Тепер поруч з Тумановою, озброєний пістолетом, стояв коридорний з тюрми. На ньому був новенький мундир з начищеними до блиску ґудзиками.

– Руки вгору, та швидше! – зажадав Генріх Гроссе.

Грундт якусь мить розмірковував, потім повільно підняв руки. Погляд його, полохливий і неспокійний, продовжував шукати виходу. Він трошечки повернув голову, скосив очі ліворуч. І тут побачив ще трьох озброєних чоловіків і дівчину, які вийшли з лісу в супроводі вівчарки. Обличчя його смертельно зблідло, очі погасли: він зрозумів, що загинув.

Генріх Гроссе безцеремонно вивернув кишені гестапівця, витяг з них два пістолети, портсигар, особисті документи, записну книжку, авторучку, запальничку і передав усе Чорноп'ятову.

Заболотний наказав Грундту простягти руки і коли той виконав команду, міцно перев'язав їх телефонним шнуром.

– Вистава скінчилася, пане стажист! – розреготалася Туманова, і цей регіт полоснув гестапівця по серцю. – Хоч ви й блискуче вели свою роль, а все-таки провалились. І знаєте, де саме?

Грундт похмуро мовчав,

– Ви дуже необережні, – вела далі дівчина. – Пам'ятаєте той випадок, коли у вас забуксувала машина? Звичайно, пам'ятаєте. Ви скинули на кілька хвилин свій піджак і поклали його на переднє сидіння коло мене. І це вас підвело. В маленькій зовнішній кишеньці вашого піджака, отут, – вона доторкнулась рукою до кишені Грундта, – я побачила ось це. – Дівчина взяла у Чорноп'ятова відібрану в гестапівця невеличку книжечку в коричньовій оправі з золотим тисненням, розгорнула її і піднесла до обличчя Грундта. – Коли б тут була тільки ваша фотокартка, але тут ще проставлено й прізвище: Йоганн Грундт… Штурмбаннфюрер СС… Ви забули, що маєте справу з розвідницею… При затіяній вами грі такі речі не рекомендується тримати при собі.

Грундт мовчав,

– Сумно… Дуже сумно! – глузливо промовив Генріх Гроссе. – Ви, пане штурмбаннфюрер, діяли, як справжній стажист, за якого себе видавали, а не як досвідчений слідчий, яким вважаєтесь! І як це ви могли додуматись із своїм шефом запроторити в тюрму водія і конвоїрів «шістки»? Ви вирішили, що тюремні стіни настільки міцні, що не пропустять і звука? Даремно! Всі люди мають язик і вуха. Крім того, люди мають друзів. Ви робили одну помилку за одною. А основною вашою помилкою було те, що ви вважали, ніби в Німеччині набереться лише яка-небудь сотня порядних людей. Фатальна помилка. Їх значно більше.

Дмитрієвський підійшов до Чорноп'ятова, показав на годинник. Той кивнув. Вони обоє відійшли вбік. Капітан дістав карту.

Юля не зводила очей з Генріха. Чи могла вона подумати, що під мундиром гітлерівського тюремника б'ється таке велике і чесне людське серце! Незважаючи на напруженість обстановки, Юлі важко було зосередитись: надто швидко змінювались події.

Учора вона домовилася з Чорноп'ятовим захопити Грундта і його ж машиною, з його перепусткою добратись до лінії фронту. Шофера обіцяв дати Чорноп'ятов. Але не могло ж спасти на думку Тумановій, що цим шофером виявиться черговий тюремник. Генріх Гроссе вивів її з міста. Він ішов вулицями і вигукував паролі зустрічним патрулям з такою розв'язністю, з якою може йти і вигукувати лише п'яний представник окупантів.

На третьому кілометрі за містом вони зустрілися з Чорноп'ятовим, Калюжним і Заболотним.

Дальша дорога минула без пригод. Ранець виявився на тому ж місці, де й був, а оскільки в їхньому розпорядженні залишалося близько години, Юля запропонувала підживитися. Ніхто не припускав, що дві пари очей пильно стежать за ними. Лейтенант Назаров і сержант Волков, які сиділи у засідці, відразу впізнали Туманову, догадались також, що вона в колі своїх, і лише Генріх Гроссе своїм мундиром і виглядом викликав у них замішання. Назаров послав Волкова до Дмитрієвського, а сам продовжував вести спостереження.

Що було через кілька хвилин, важко передати! Тут же, на поляні, підпільники обнялися з посланцями фронту. Юля плакала. Все ще не вірячи, вона блискучими від сліз очима дивилася на капітана. А він, схвильований не менше за неї, квапливо обговорював з товаришами план дальших дій…

Підбігла радистка Прохорова і подала аркуш паперу. Капітан прочитав і передав Чорноп'ятову. Потім глянув на годинник:

– Двадцять хвилин на сьому! В дорогу, товариші! Нам треба йти тридцять кілометрів.

Учасники групи Дмитрієвського підвелися і почали закріплювати на спинах речові мішки.

Чорноп'ятов підійшов до Юлі, витяг із-за пазухи й урочисто вручив їй великий, перев'язаний навхрест шпагатом голубий пакет.

– Ось те, заради чого ти жертвувала життям. Полювання скінчилося, «Дракон» спійманий!

Юлія Василівна кивнула і передала пакет капітанові. Той сховав його у речовий мішок.

– Хто-хто, а вже артилеристи згадають нас добрим словом! – зауважив Калюжний.

– Не тільки артилеристи, – додав Заболотний.

Прохорова простягла Дмитрієвському руку. Вона, за розпорядженням Бакланова, залишалася в Горєлові радисткою підпільної групи.

– Чекайте моїх позивних, – сказала вона.

Туманова посміхнулася й обняла подругу.

– Першу радіограму прийму сама.

Підпільники попрощалися з Генріхом Гроссе.

– Ще зустрінемося, друзі, – схвильовано промовив Генріх, розглядаючи за звичкою свої розчепірені пальці.

– Обов'язково! – відповів йому Заболотний. – У новій Німеччині.

– Ні, трохи раніше, – заперечив Генріх. – Я не сидітиму склавши руки. Думаю, що Скитальцеві знайдуть підходящу роботу. Рот фронт!

Чорноп'ятов підійшов до Туманової.

– Прощавай, дочко! Тепер до перемоги не зустрінемось… Але ці сім днів і ночей я ніколи не забуду. – І він міцно обняв і розцілував її.

– Становись! – поквапив Дмитрієвський і розкинув руки.

Крайнім на правому фланзі став сержант Волков з Моржем. За ним – Грундт, слідом Генріх Гроссе, потім Туманова, а далі полонений радист, лейтенант Назаров. Колону замикав капітан.

– Направо! – тихо скомандував Дмитрієвський. – Кроком руш!..

Група витяглась ланцюжком, пересікла поляну і зникла в лісі.

63

Бакланов спав одягнутий, напруження останніх днів змучило його. Всю ніч він не спав, чекаючи вісток від групи Дмитрієвського, і тільки перед світанком задрімав.

Його розбудив начальник радіоцентра, який приніс радіограму.