Текст книги "Голубий пакет"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Георгій Брянцев
ГОЛУБИЙ ПАКЕТ

_{Ілюстрації П. ПІНКІСЕВИЧА}

1

Скляні двері та обоє вікон перукарні були розчинені навстіж, і все-таки у невеликому квадратному залі стояла задуха, повітря було насичене густим солодкуватим запахом пудри, мила й одеколону.

Крім п'яти клієнтів і п'яти спітнілих майстрів, що старанно їх обробляли, тут нудилося ще кілька чоловік, які чекали своєї черги. Переважно це були місцеві жителі. Чекали вони давно, бо окупантів – офіцерів і солдатів гітлерівської армії – обслуговували позачергово. Про це попереджало оголошення при вході.

На стінах були поналіплювані й інші засиджені мухами оголошення німецькою та російською мовами. У кожному з них виділялося набране крупним шрифтом слово: «Ферботен!» («Заборонено!»). Це були численні накази коменданта, поліції та міської управи.

Серед майстрів вирізнявся якоюсь особливою хвацькістю, своїми спритними руками й охайною роботою один юнак з копицею рудого волосся на голові та сірими лукавими очима, який припадав на ліву ногу. Всі старалися потрапити до нього, бо він брив і стриг удвічі швидше і значно краще, ніж його товариші.

Це був відомий у Горєлові перукар Степан Заболотний. Життя Степана почалося і проходило в цьому невеликому старовинному місті. Батько в нього рано помер, а мати була тяжко хвора. Обставини склалися так, що вже п'ятнадцятирічним хлопчаком довелося йому стати учнем у перукарні.

Щоправда, раніше Степан мріяв бути геологом, його вабили широкі простори, тайга, гори, неходжені стежки. Хотілося пожити просто неба. Він марив експедиціями, відкриттями. Всією душею любив, природу, поривався до неї, та мрії довелося відкласти до слушного часу. А поки що – сумлінний і старанний – він став вправним майстром у перукарні, і його швидко оцінили в місті. Степанові не давали спокою артисти місцевого драматичного театру, його намагався переманити до себе директор обласного будинку відпочинку для керівних працівників.

Можливо, що Степан і змінив би свою професію на студентську аудиторію, та на заваді стала війна з біло-фіннами: комсомолець Заболотний вернувся з госпіталю додому з понівеченою і вкороченою лівою ногою.

Незабаром шосейними дорогами та курними шляхами рідної землі полізли на схід гітлерівські полчища. Тихий Горєлов був оглушений гуркотом артилерійської канонади, гулом бомбових ударів, оточений лиховісним вогняним сяйвом палаючих сіл.

… Зараз Степан добросовісно возився над убогою шевелюрою гітлерівського інтенданта, свого постійного клієнта.

Інші клієнти з нудьгуючими обличчями сиділи за круглими столиками, мляво перебираючи німецькі газети і яскраво розмальовані ілюстровані журнали.

Непомітно зиркнувши на годинник, Степан заходився масирувати чималу вже лисину інтенданта. Він дбайливо розчесав його рідкі безбарвні пасма, виклав їх зліва направо і, відступивши вбік, помилувався з власної роботи.

– Гут, – сказав інтендант, розглядаючи себе в дзеркало, і додав: – Зер гут…

– Будь ласка, – заучено відказав Степан і спритним рухом зняв простирадло з клієнта.

Інтендант підвівся, застебнув комір мундира, дістав з бумажника новеньку кредитку, що хрустіла в руках, і поклав її в трохи відкриту шухляду.

– Ауфвідерзеен, – попрощався він.

– Бувайте, – вклонився Степан.

На вільне місце хотів було сісти перекладач міської управи, але Заболотний розвів руками:

– Не можу… Вибачайте… Обід…

Він скинув халат, поскладав інструменти і, сказавши щось на вухо своєму колезі, пішов з перукарні.

2

Над Горєловим стояв жаркий червневий день.

Неквапливою ходою, шкутильгаючи, Степан простував тротуаром, обминаючи вибоїни і зелені плями лободи, що проросла між плитами. В руках він ніс закурений, уже не новий примус.

На Степанові була коричньова сатинова косоворотка і темно-сині штани з грубої шерсті. Давно прасовані, вони пузирились на колінах.

Кульгавість надавала Степанові деякої поважності й статечності.

Він не кваплячись крокував Калінінською вулицею, вітаючись із своїми знайомими, переважно клієнтами, і насвистуючи собі щось під ніс.

А як йому хотілося зараз мчати стрімголов!

Калінінська вулиця, понівечена боями сорок першого року, з розбитою бруківкою, напівзруйнованими і спаленими будинками, вивела його на головний у місті майдан. Тепер тут розмістилися установи окупантів: гестапо, військова комендатура, поліція, міська управа.

Перейшовши курний, покраяний глибокими коліями і місцями порослий бур'янами майдан, Заболотний вийшов на Поштову вулицю і, проминувши квартал, звернув на Базарну.

Коло довгого будинку з червоної цегли Степан зупинився. Між тьмяними вікнами, позамазуваними вапном, висіла вивіска з дахового заліза у дерев'яній рамці:

Під нею були відчинені низькі почорнілі двері, що вели в підвальне приміщення будинку. Степан пригнувся і переступив через поріг. Він чудово знав, що вниз ведуть одинадцять крутих, вичовганих від часу кам'яних східців. Але Степан квапився. Він досяг сьомого, а через решту перемахнув і ледве встояв на ногах.

– Ти що? З глузду з'їхав? – почувся низький хрипкуватий голос кочегара лазні, який стояв біля верстака.

Літній, опасистий, у безрукавці й брудному фартусі, кочегар тримав у руці молоток, з допомогою якого ладнав до старого оцинкованого відра нову дужку. Його велику голову покривала копиця густого, чорного, але вже дуже посивілого волосся. Жовтаво-сиві вуса звисали на губи. Різкі зморшки борознили похмуре обличчя і крутий лоб. Це був не тільки кочегар лазні, а й керівник міського підпілля Чорноп'ятов.

Заболотний збуджено провів рукою по своїй рудій шевелюрі, оглянув побіжним поглядом котельну і ближче підійшов до кочегара. Тримаючи в одній руці примус, другою він міцно стиснув плече Чорноп'ятова.

– Григорію Панасовичу, чепе! Але радісне! Треба негайно діяти! – випалив він одним духом.

Кочегар спохмурнів.

– Тихше! Ти можеш спокійно говорити? Скільки я тебе вчив? – Він нахилив голову і про всякий випадок подивився в отвір у дверях. – Що там за чепе?

Степан кинув примуса на верстак і вже спокійніше сказав:

– Завтра вранці через місто пройде машина із ставки Гітлера… – і Степан допитливо глянув, яке враження справлять його слова на Чорноп'ятова.

Чорноп'ятов недовірливо звів брови і мовчки згинав до потрібного положення залізну дужку.

– Далі… – тільки й мовив він.

– Машиною їде спеціальний кур'єр чи посланець, біс його знає, з поштою для командуючого танковою армією фронту, – продовжував Степан.

Чорноп'ятов повернув голову, уважно подивився на Заболотного і спитав:

– Звідкіля ти нахапався такого?

– До мене щойно заходив Скиталець.

Чорноп'ятов поставив відро на верстак і витер фартухом руки.

– Скиталець? – перепитав він, приховуючи занепокоєння, що охопило його.

– Еге ж! – палко підтвердив Степан. – З ним на квартирі живе унтер-офіцер з комендатури.

Чорноп'ятов кивнув. Це було відомо.

– Так от, – вів далі Заболотний, – учора, пізно ввечері, унтер йому розповів, що машину наказано зустріти й забезпечити охороною аж до фронту. Випили вони з унтером, і той розпатякався, що призначений в охорону кур'єра. З п'яних очей виказав, яким маршрутом піде машина, де будуть зупинки, де заправлятимуться. Все…

– Так… цікаво! – задумливо протяг Чорноп'ятов, і похмурість з нього наче рукою зняло. – Якщо справді все так, як ти кажеш, то випадок рідкісний…

– Та куди вже й цікавішого! – зрадів Заболотний.

– Так, так… – промимрив Чорноп'ятов, розгладжуючи вуса. – Машинами пошту із ставки возять… Значить, посміливішали пани націсти. Пронюхали, мабуть, що наші партизани вийшли в далекий рейд. Дуже добре… А ще що казав Скиталець?

– О п'ятій годині, після чергування, він прийде в лазню. В цивільному. І чекатиме вас.

– Ага… Добре.

– Ну, я побіжу, – сказав Заболотний. – Клієнтів багато.

Чорноп'ятов глянув на нього спідлоба, трохи помовчав і потім нагадав:

– Надто вже ти проворний! Гляди, акуратніше… Як смеркне, заглянь про всякий випадок до Митрофана Федоровича.

– Єсть! – відповів Степан і двома стрибками вискочив щербатими східцями нагору.

Чорноп'ятов провів його поглядом повз верстак і, угледівши забутий Заболотним примус, посміхнувся.

– Теж мені конспіратор…

Він постояв трохи, а потім у роздумі заходив туди й сюди по великих кам'яних плитах котельні, вичовганих до блиску.

Котельня містилась у довгому десятиметровому підвалі з вогкими, в підтьоках стінами. Денне світло проникало сюди через відчинені двері й невеличке віконце над верстаком. Під склепінчастою бетонною стелею висіла запилена електрична лампочка. Вона давно вже не горіла: енергії ледь-ледь вистачало самим окупантам.

Правий бік підвалу займали два горизонтальних котли. Половину стіни, ліворуч від входу – дерев'яний верстак із закріпленими на ньому паралельними лещатами, захаращений залізними й емальованими відрами, тазами, каструлями, жаровнями, примусами й керосинками.

Лазня працювала двічі на тиждень, і кочегарові дозволяли підробляти у вільний час на ремонті домашнього посуду.

В самій глибині підвалу вздовж вузької стіни стояв тапчан, застелений грубошерстою ковдрою, а над ним висіло щось обідране й облізле, що звалося колись килимом.

Чорноп'ятов ходив туди й сюди, поринувши в, свої думки. У котлах вирувала вода. Сьогодні лазня працювала.

Потім, видно прийшовши до якогось висновку, Чорноп'ятов гучно видихнув повітря, наблизився до крайнього котла і завченим рухом спритно відкинув голою рукою розжарені дверці.

В лице йому війнуло жаром.

Окинувши поглядом топку, оповиту фіолетовими язичками полум'я, Чорноп'ятов узяв совкову лопату і, черпаючи нею вугілля, навалене тут же, між котлами, вкинув кілька лопат.

Захлопнувши дверці, він знову втупився очима у верстак і, похитавши головою, кинув:

– Бач! Навіть примуса забув!

3

Шосейна дорога, покрита дрібним жовтим гравієм, вузькою смужкою тікала в ліс. Близенько до неї темною високою стіною підступали дерева. Де-де вони відбігали вбік, і тоді ліворуч і праворуч від дороги розстилався веселий зелений килим, прошитий ніжними польовими квітами.

Стояв теплий літній ранок, омитий прохолодною росою, освітлений лагідним червневим сонцем.

Лісною дорогою швидко бігла штабна легкова машина.

Солдати охорони сиділи в напружених позах, тримаючи в руках автомати. Хирлявий лейтенант, начальник охорони, сидів поруч водія, поглядаючи навкруги. Він почував себе не зовсім спокійно. Не любив він поїздок загадково мовчазними лісними дорогами. Щоправда, у штабі цими днями казали, що партизанів тут уже немає. Чи їх викурили звідси, чи самі вони кудись пішли. Майор Шмальц навіть на полювання рискнув двічі виїхати. Та хтозна. Росія така країна, а росіяни такий народ…

Всю дорогу лейтенант мовчав, боявся пропустити найменший звук.

Кур'єр спав, притулившись до спинки сидіння, насунувши на очі кашкета з величезним козирком, і його відкопилені губи тихо посвистували. Він спав, не відчуваючи, як підкидає на вибоїнах.

Водій зосереджено вдивлявся в дорогу. Це був його перший рейс у тутешньому районі, і місцевість була йому незнайома. Досі він водив машину, що обслуговувала «зондеркоманду» в районі Мінська. Помітивши вдалині якісь сірі будівлі, він запитав лейтенанта – Горєлов?

– Рано, – відповів той і підніс до очей цейсівський дев'ятикратний бінокль.

Машина спустилась у видолинок, і хатки зникли. Лейтенант розкрив планшетку, що лежала в нього на колінах, і глянув на карту, закладену під целулоїд.

– Село Лопухово, – повідомив він. – До Горєлова тридцять два кілометри…

Водій нетерпляче посовався на місці і сказав:

– Води треба було б долити в радіатор, бо ще закипить.

– У Лопухові є колодязь, – відповів лейтенант, і це можна було вважати за дозвіл зробити зупинку.

Машина вихопилась на узгірок, і село стало видно як на долоні. Його рублені, почорнілі від часу, замшілі хати з кострубатими очеретяними покрівлями були розкидані обабіч дороги. Багато з них сумно дивилися навколо темними, порожніми отворами вікон і дверей. Подекуди вікна були позабивані дошками.

Колодязь стояв посеред села, з лівого боку по ходу машини, коло столітньої верби з довгим струменястим гіллям.

Машина зійшла на узбіччя, легко перевалила через пологий кювет і зупинилась якраз біля колодязя.

Лейтенант першим вискочив з машини й оголосив:

– Сорок хвилин на заправку машини і сніданок.

Столичний кур'єр прокинувся. Вибравшись з машини, він деякий час, нічого не розуміючи, оглядався, намагаючись збагнути, як сюди потрапив, а потім позіхнув, потягнувся й поліз до кишені по сигарети.

Поки водій наливав у бак бензин з останньої каністри, лейтенант присідав і незграбними рухами розминав чорногузячі ноги, що затерпли від довгого сидіння.

Солдати, роздягнувшись по пояс, гучно розважалися біля колодязя. Один із них, тримаючи в руках відро, вихлюпував на інших воду, а ті дико реготали, ховаючись один за одного. Прийнявши «душ», вони розіслали під вербою брезент, виклали консерви, хліб, цукор, поставили величезний термос із кавою і, гучно перемовляючись, почали снідати.

До їхньої компанії пристали кур'єр і водій. Перший приніс до гурту банку ананасів і коробку сардин, а другий – темний шматок жирної відвареної свинини.

І ніхто з них не помітив, як босоногий підліток вивів із крайньої хати благенький жіночий велосипед, усівся на нього і, жваво запрацювавши ногами, зник у лісі.

Лейтенант займався своїм ділом. Скинувши мундир, без якого здавався ще худішим, він вимився біля колодязя, потім витяг з машини офіцерський плащ, невеликий чорний із жовтою облямівкою чемоданчик і попростував до верби.

Розташувавшись трохи віддалік од гурту, він дістав з чемоданчика двоє яєць, баночку вершкового масла, шматок голландського сиру, хліб, кільце домашньої ковбаси і плоску флягу, обгорнуту сукном.

Білі лейтенантові руки, вкриті ластовинням, методично зарухалися. Він акуратно відкраяв чотири рівні тоненькі скибочки хліба, помазав їх маслом і прикрив пластинками сиру. Потім не кваплячись обчистив яйця, розрізав їх навпіл, посолив і поклав поруч із бутербродами. Ковбасу він спочатку понюхав, а тоді вже відрізав од неї кілька шматочків. Усе, що було непотрібне, сховав у чемоданчик, потім ковтнув із фляги і заходився їсти. Їв неквапливо, старанно пережовував, відганяючи рукою надокучливих мух.

Солдати, швидко напхавши шлунки, розказували анекдоти. Над мовчазним селом розлігся гучний регіт.

– Хто хоче побачити багатодітну матір? – гукнув кур'єр, показуючи рукою на дорогу.

Всі повернули голови. Сільську вулицю переходила невелика гладкошерста собака, в якої аж випирали ребра, а слідом за нею, з гарчанням налітаючи одне на одного і перекидаючись, пленталося семеро різномастих малюсіньких, неспокійно веселих цуценят.

Помітивши людей, собака нерішуче зупинилась, потягла носом і сіла. В її вологих чорних очах засвітилась голодна туга.

Лейтенант проковтнув прожований шматок і, зацмокавши язиком, поманив собаку до себе.

Та винувато покрутила головою, підвелась, відійшла на крок і знову сіла.

– Цуца!.. Цуца!.. – кликав її лейтенант. Собака не рухалась.

– Обережна, погань, – сказав кур'єр.

– Розуміє, що не росіяни, – додав водій і пошпурив на неї консервною банкою.

Собака відскочила вбік, підібгала хвоста і знову сіла.

– Не так, – зауважив один із солдатів. Він узяв скоринку хліба, полив її водою з термоса і, густо посоливши, кинув собаці.

Та жадібно схопила хліб на льоту, клацнувши зубами, але відразу ж кинула, затрясла головою і зачхала.

Солдати зареготали.

Собака стояла, незважаючи на спроби людей підманити її. За давньою, одвічною собачою звичкою вона чекала, коли, наситившись, двоногі підуть геть, і тоді вона безкарно скористається мізерними рештками їхньої розкішної трапези.

За хатами почувся шум автомобільних моторів. Через село з боку Горєлова промчали чотири вантажні автомашини з високими, обтягнутими брезентом кузовами.

Лейтенант устав, глянув на годинник і, впевнившись, що сорок хвилин розтяглися більш як на годину, скомандував:

– Швидко збиратись!

Солдати струснули брезент, одяглися, закурили і почали сідати в машину.

Коли люди відійшли, собака підтюпцем попрямувала до верби, за нею кинулися й цуценята. Мати численної сім'ї, махаючи хвостом, стала підбирати хлібні скоринки, ковбасні шкурки.

Водій включив мотор, але раптом, побачивши підняту лейтенантову руку, спинився. Лейтенант дістав з кобури масивний парабелум, зручно усівся, поклав ствол пістолета на зігнуту в лікті руку, примружив ліве око і плавно натиснув на спусковий гачок.

Постріл виявився на диво точним. Куля влучила собаці у вухо і вийшла наскрізь. Собака навіть не вискнула. Передні ноги в неї одразу надломились, вона тицьнулась носом у землю й витяглась. Кінчики задніх лап легенько здригнулись.

Кур'єр заплескав у долоні.

– Браво! Вправно, пане лейтенант! Око у вас добре!

Водій натиснув на педаль, включив швидкість, і машина рушила.

Цуценята, які спочатку шарахнули вбік, налякані пострілом, тепер опам'яталися. Мати їхня лежала спокійно, як лежала багато разів. Здавалось, нічого було боятись. Вони підбігли до неї і, повтикавшись мордочками, заходилися ссати ще тепле молоко.

4

Кілометрів за вісім од Горєлова шосейну дорогу перетинала невелика, але глибока річечка. Через неї був перекинутий міст на дерев'яних палях.

Будували міст задовго до війни й ні разу не ремонтували. Сваї почорніли, поросли мохом, поручні обвалились, поперечні дошки «вигравали» під колесами на всі лади.

Річечка вибігала з лісу і знову зникала в ньому. Її темно-зелені, майже нерухомі води ховались у високому, з людину заввишки очереті.

Кур'єрська машина легко подолала підйом, перевалила через нього, спустилась на виключеній швидкості до мосту і, вискнувши гальмовими колодками, раптом зупинилась. Посеред мосту стирчала між колодами березова жердина, до якої було прив'язано кусок фанери з написом:

Halt!

Verkehr gesperrt!

3 km weiter rechts fahren! [1]1
  Стій! Проїзд заборонено! Об'їзд 3 км праворуч.


[Закрыть]

Гітлерівці значуще перезирнулись.

– Міна! – висловив здогад один із солдатів,

– Цілком можливо, – підтримав другий, – Нічого дивного в цьому немає.

– Або несправний, – зауважив кур'єр.

– Звертай! – скомандував лейтенант і, діставши планшетку, звернувся до карти.

Водій з досади почухав потилицю, осадив назад машину і спустив з насипу. Колеса затанцювали по вибоїнах і горбатих коліях лісної дороги.

Придивившись до карти, лейтенант відшукав міст, тоненьку червону нитку – дорогу, що йшла праворуч, і нитку трохи товщу, голубого кольору – річечку. Вони вилися поряд, ніби тулячись одна до одної.

– Дорога йде вздовж річки, – промовив лейтенант, – а переправи я не бачу.

Кур'єр посміхнувся і не без задоволення шпигнув начальника охорони:

– Переправи – справа тимчасова і на картах не позначені. Через три кілометри ви матимете змогу помилуватись нею.

Коли штабна машина зникла в лісі, з очерету вийшов Степан Заболотний. Штани в нього були закочені вище колін, на плечах теліпалися черевики, зв'язані шнурками. Він озирнувся довкола, прислухався. Кругом стояла тиша, яку порушувало тільки пташине щебетання.

Припадаючи на ліву ногу, Степан швидко, як тільки міг, вибіг на міст, висмикнув жердину з куском фанери і шпурнув її в очерет.

– Рух відновлено! Просимо бритись! – сказав він з усмішкою і швиденько зник у лісі.

5

Машина тим часом пробиралася вперед. Дорога бігла над самою річкою. Праворуч до неї підступав ліс, похмурий, нерухомий. Гітлерівці примовкли. Лісна сторожка тиша впливала гнітюче. Вони сиділи в напружених позах, міцно тримаючи автомати й ручні кулемети, і, зиркаючи на всі боки, ловили найменший шурхіт.

Наближався до кінця другий кілометр. Дорога ставала глухішою. Вона то заводила машину глибше в ліс, то підходила до річки і повторювала її вигини. Ніякого натяку на переправу не було.

Лейтенант знову витяг планшетку і довго кліпав над нею білобрисими віями: кілометрів за два дорога звертала праворуч від річки і вела до ліспромгоспу.

Лейтенант сховав планшетку і, скосивши очі, зиркнув на лічильник: уже перевалило за третій кілометр, йому стало не по собі. Не те щоб він злякався, але до серця підступила якась невиразна тривога.

– Коли ж скінчиться цей проклятущий об'їзд? – сердито вигукнув водій, порушивши загальну мовчанку.

І тут забалакали всі разом.

– Шляховики на око прикидають, – усміхнувся кур'єр бадьорячись.

– Хай їх чорти візьмуть! – вилаявся водій.

– Мабуть, усі через міст шкварять, – висловив догадку один із солдатів, – а ми сюди поперлись. Гляньте, жодної зустрічної машини не трапилось, та й колія мало наїжджена.

– І то правда, – згодився другий. – Треба було оглянути міст і їхати помалу. Ті, що через село їхали, напевно так і зробили…

– Де ви раніш були, розумники? – огризнувся водій.

– А місце, місце ж бо яке прокляте! – промовив третій солдат. – У такій хащі, чого доброго…

Але його грубо обірвав лейтенант:

– Мовчати! Що за паніка! Чого прокляте? Чудове місце…

Всі знову примовкли. Машина вилізла на круту гірку і легко покотилася вниз. Поміж дорогою та річкою вузенькою смужкою потяглася ліщина.

– Так, – спроквола сказав з єхидством кур'єр, – чудова місцинка!.. Тільки я б…

Він не встиг доказати: під машиною щось тріснуло, вона з ходу пірнула вниз, ударилась передком об тверду земляну стіну і перекинулася набік.

– Огонь! – пролунала команда з-за найближчого куща.

І тієї ж миті з густої ліщини бризнула автоматна черга, ляснули пістолетні постріли, тріснув дробовик центрального бою, а під кінець бахнула саморобна граната.

І знову запанувала тиша.

Шість підпільників вибігли з гущавини до глибокої ями, намагаючись заглянути в неї. Ніхто з ворогів не подавав ознак життя.

– Першокласний похорон, Григорію Опанасовичу! – усміхнувся веснянкуватий парубок у солом'яному брилі.

– Ану лишень плигай туди, Тимошку, – наказав йому Чорноп'ятов. – Пощупай, як вони себе почувають. Та обережно, гляди! Петре! Федоре! – звернувся він до інших двох. – А ви пошукайте пошту і зберіть зброю. Живо!

Троє партизанів плигнули вниз.

– А їх не витягатимемо, – промовив Калюжний, маючи на увазі вбитих гітлерівців.

Чорноп'ятов посміхнувся.

– Нехай машиною так і їдуть у свій рай без пересадки.

Великий жовтий портфель неважко було помітити: його кінець стирчав з-під мертвого кур'єра.

Один з підпільників витяг портфель і кинув його Чорноп'ятову.

– Чи не оце воно?

Чорноп'ятов на льоту схопив портфель, одірвав кинджалом його кришку, й на землю висипались газети, листи і великий пакет із цупкого голубого паперу, прошитий, засургучений і опечатаний.

ЦІЛКОМ ТАЄМНО

ДЕРЖАВНОЇ ВАГИ

З ВЕРХОВНОЇ СТАВКИ.

В разі небезпеки– знищити.

Командуючому Н-ською бронетанковою армією

генерал-лейтенанту Отто-Фрідріху Шторху.

Тільки особисто в руки.

Чорноп'ятов до будь-якої бойової операції – малої чи великої, легкої чи важкої – ставився завжди однаково серйозно, вдумливо, розважливо. В цьому проявлялася його дисциплінована натура. Він заздалегідь намагався врахувати всі шанси за і проти, підбити плюси і мінуси, уявити розгортання подій.

І сьогоднішня операція не була винятком. Кожен підпільник, ідучи на неї, заздалегідь знав, що від нього вимагається.

Майже всі учасники нападу провели ніч без сну. Здавалося, куди простіше: вибратись у ліс, вирити «вовчу» яму, замаскувати її і чекати. Але так лише здавалося. Щоб це зробити, треба було насамперед вибрати найпридатніше місце для ями, твердо знати, що машина піде саме цією дорогою, винести з тайників, розкиданих у лісі, зброю, нарешті, вибратися з міста, не потрапивши на очі пильних патрулів.

Попереджені Скитальцем патріоти знали основне: звідки, куди, яким маршрутом проходить спеціальна машина, кількість варти. Та цього було ще не досить.

Поставало багато питань. Їх треба було вирішувати протягом півдоби, і підпільники їх вирішували.

Зараз потрібно було замести всі сліди катастрофи, що мало величезне значення. Цим і займалися підпільники.

6

Опівдні пройшов короткий, але сильний дощ, і зараз по вмитому ніжно-блакитному небу квапливо і врозбрід бігли запізнілі хмари. Яскраво світило сонце.

Начальник місцевого відділення гестапо стояв біля відчиненого вікна, що виходило на міський майдан, і спостерігав, як стікала вода з тротуару, як оживав майдан, мокрий від дощу.

Задзвонив настільний телефон. Гауптштурмфюрер відійшов од вікна, зняв трубку. Говорив військовий комендант міста майор Фаслер.

Комендант. – Сьогодні о шостій ранку до мене мала прибути машина із спеціальним кур'єром, що йшла до фронту. Зараз уже перша година, а її нема.

Начальник гестапо. – Чим я можу бути корисним, любий майоре?

Комендант. – Що вам сказати… Як ви думаєте, чи не могло з нею що-небудь трапитись у дорозі?

Начальник гестапо. – Поломка? Затримка?

Комендант. – Це дурниця.

Начальник гестапо(жартома). – А чого б ви хотіли?

Комендант. – Хм… Я хотів би, щоб вона прийшла вчасно. Я повинен змінити охорону і вирядити машину далі. Але її нема. Чи не сталась аварія? Навмисна, так би мовити, аварія?..

Начальник гестапо. – Що, що? Навмисна аварія?

Комендант. – Авжеж.

Начальник гестапо. – На своїй території я виключаю можливість аварії і диверсії. На дорогах спокійно і перевірено. Партизани орудують далеко від наших місць.

Комендант. – Тоді що ж мені думати, з вашої ласки, пане гауптштурмфюрер?

Начальник гестапо. – Не зррзумів.

Комендант. – Я питаю вас, що мені думати? Машина виїхала на початку сьомої з села Лопухово, а в Горєловв ще й досі не прибула.

Начальник гестапо(з деякою тривогою). – Звідки вам відомо, що вона виїхала з села Лопухово?

Комендант. – Я посилав туди двох мотоциклістів. Щойно вони вернулись і стоять переді мною. Опитування мешканців дає підстави гадати, що машина пройшла село.

Пауза.

Комендант. – Алло! Ви мене чуєте?

Начальник гестапо. – Так, так… Зараз я до вас приїду.

Гауптштурмфюрер поклав трубку, знову зняв її і викликав машину з гаража.

7

Надвечір пройшов невеликий «сліпий» дощ, другий за день.

Згасли барви заходу сонця. Смеркло,

До підвалу, де містилась котельня, світло і вдень проникало слабо. Зараз тут було майже темно. Гасова лампа з тріснутим склом, що чаділа на верстаку, скупо освітлювала частину кімнати.

Чорноп'ятов зачинив двері й сидів, замислившись, на тапчані.

Він був задоволений минулим днем. Вранішня операція вдалась, група благополучно вернулася з лісу, і коли б не загибель Тимофія, все було б гаразд. А от Тимофій…

Чорноп'ятов і його друзі виразно усвідомлювали, що в їх боротьбі з ворогом жертви неминучі. Та все ж загибель товариша щоразу здавалась безглуздою, випадковою і залишала в серці глибокий незгладимий слід.

Міське підпілля було невелике, але являло собою згуртовану і добре законспіровану організацію. Учасники підпілля жили в самому місті й для прикриття своєї нелегальної діяльності всі десь працювали. Це давало можливість їм самим і їх родинам хоч і надголодь, та все-таки існувати.

Окупанти добре відчували удари патріотів і чудово розуміли, що маленьке місто, в якому вони хотіли б вважати себе господарями, не скорене і чинить опір.

Підпільники не розпорошували своїх сил. Вони працювали цілеспрямовано, не хапаючись за те, що здавалося легшим і зручнішим… Зв'язані по радіо з фронтом, вони підкоряли його завданням усю свою сповнену небезпеки і постійного риску бойову роботу. Це був сильний бік підпілля. Та й ще одна обставина ускладнювала справу: в районі міста зараз не було партизанської бази. Партизанський загін під командуванням Новожилова, сформований у лісах Горєловського району, в травні пішов у далекий рейд і діяв зараз на життєвоважливих комунікаціях ворога.

Місто Горєлов стояло осторонь головних магістралей. До війни в ньому нараховувалось не більше як сорок тисяч мешканців. Крім невеликої мебльової фабрики, залізничного депо, електростанції, цегельного заводу і кількох артілей промкооперації, тут не було ніяких інших промислових підприємств. З воєнного погляду місто не могло служити опорним пунктом для гітлерівців, та зате в ньому розташувалось чимало тилових, господарських і поліцейських установ окупантів. Фронт запропонував міським підпільникам зосередити увагу саме на цих установах.

Підпілля нараховувало тепер двадцять сім чоловік, розбитих на шість незалежних одна від одної груп. Кожну групу очолював старший, і цей старший зустрічався з Чорноп'ятовим. Решта могли тільки догадуватись, що всю організацію хтось очолює.

Основа підпілля в Горєлові була закладена міськкомом партії ще до окупації, коли лінія фронту наблизилась до міста. Цю справу було доручено місцевому старожилові, надійній, випробуваній людині – Калюжному. А той, у свою чергу, залучив собі на допомогу комсомольця-перукаря Заболотного.

Історія ж появи Чорноп'ятова в місті така. Він був кадровим офіцером Радянської Армії і до війни командував стрілковим батальйоном однієї з частин, що входила в Н-ську армію. Ця армія одною з перших прийняла на себе удари гітлерівських полчищ на початку війни. Відрізана від фронту, вона протягом двох місяців билась у ворожих тилах, завзято пробиваючись на схід.

Вона громила гітлерівські гарнізони, автоколони на шосейних дорогах, аеродроми і бази окупантів, висаджувала в повітря мости і склади противника, пускала під укіс залізничні ешелони. Вона йшла дрімучими лісами Білорусії, багнистими болотами Полісся, форсувала численні водні перешкоди і, де б не зустрічала ворога, нав'язувала йому бій. Проте лави армії ріділи. Настав час, коли з неї ледве можна було зібрати полк. Від батальйону Чорноп'ятова вціліло шість чоловік.

Рештки армії розташувалися на відпочинок у лісі за чотири кілометри від Горєлова, окупованого гітлерівцями. Вночі командування зв'язалось по радіо із штабом фронту і дістало наказ: обійшовши Горєлов, пробиватися далі на схід, вийти на Н-ську дільницю фронту. Начальникові розвідувального відділу армії підполковникові Бакланову було наказано направити до Горєлова тямущого офіцера-розвідника, який, зв'язавшись із Калюжним, повинен був налагодити збирання і передачу розвідувальних відомостей для штабів армії та фронту.

Перед підполковником Баклановим постало питання: кого послати? Майже всі офіцери-розвідники або загинули, або замінили загиблих у строю солдатів.

Іти випало на долю Чорноп'ятова. Треба сказати, що багатьом вибір цей видався невдалим. Серед уцілілих офіцерів були люди, значно молодші за нього, енергійніші, і вони самі виявили бажання залишитись на нелегальній роботі в тилу ворога.

Чорноп'ятов непогано розмовляв по-німецьки, але дехто з офіцерів володів мовою краще.

Чорноп'ятов трохи знав місто Горєлов: у двадцять п'ятому і двадцять шостому роках він працював там інструктором допризовної підготовки. Але в політвідділі армії був офіцер, який народився в Горєлові і прожив там п'ятнадцять років.