Текст книги "Голубий пакет"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

– Командира партизанського загону? – не розуміючи спитав начальник гестапо.

– Цілком правильно.

Всі присутні на нараді завмерли і насторожились.

– Далі! – зажадав начальник гестапо.

– Новожилов хоче послати до нього свою дочку і просить, щоб він влаштував її де-небудь у місті на роботу, бажано коло себе. І радить Філіну видавати дочку за свою сестру. Розумієте? Тимчасом ця дочка володіє німецькою мовою. Філін упевнений, що це партизанська розвідниця або зв'язкова. Він добре знає Новожилова й чудово пам'ятає, що в того є три сини і ніколи не було дочки. Я думаю, що партизани затіяли якусь комбінацію.

– Коли вона повинна прибути?

– Про це в листі не сказано, та, очевидно, найближчим часом.

– Гм… Так… Так… Зараз я під'їду, – промовив начальник гестапо і поклав трубку.

Погляди всіх зупинились на ньому.

– Щось нове? – з прихованою надією в очах поцікавився майор Фаслер.

– Так, нове, – відповів начальник гестапо, – тільки це не стосується машини. Вибачте, але мені треба бути в себе.

Присутні перезирнулись.

11

З домашніми справами Кость упорався о дванадцятій годині ночі. Він встиг скупатися, приніс води з колонки, прополов грядку цибулі, поставив тички біля кущів золотого шара, що починав цвісти, збігав до знайомого залізничника і випросив у нього пляшку гасу. Потім він зашифрував телеграму, сховав її до столу і став чекати свого часу.

Мати вже спала в другій кімнаті, а може, тільки вдавала, що спить…

Кость пройшовся босоніж по холодній і щілинистій підлозі, яку він теж помив, погасив свічку і вийшов надвір.

Ніч стояла тиха, тепла. Зі станції долинало пихкання й гудки маневрового паровоза, свистки зчіплювачів і стрілочників, брязкіт буферів.

Кость пройшов до хвіртки і, впевнившись, що вона защепнута, вернувся. Він сів на маленьку лавочку, зроблену ще батьком, і притулився спиною до стіни будинку.

Зірок на небі була така сила, і горіли вони так яскраво, що видно було пишні, ще без квітів кущі золотого шара, горшки з фікусами й олеандрами, винесені на літо з хати, шпаківню на покрівлі сарая, березу-двійчатку, що росла в самісінькому кутку, біля паркана…

До сеансу Кость був готовий. Він ще жодного разу не зірвав ні прийому, ні передачі, хоч причин для цього було багато.

Якось навесні на станцію прибув ешелон з ворожою піхотою і простояв аж дві доби. У саду в Голованових ночував цілий взвод, а Кость мав робити прийом. І він прийняв важливе повідомлення, хоч по двору безперервно ходив вартовий.

А в кінці травня у них вдома два тижні стояв гітлерівський офіцер інтендантської служби, зайнятий відвантажуванням лісу до Німеччини. Але й тут Кость ухитрявся провести всі сеанси. Він залазив на горище, у погріб, влаштовувався просто неба в саду, ховаючись у спеціально зробленому окопчику.

А чого коштували зустрічі з Калюжним! Від нього Кость одержував донесення, самому йому вручав відповіді.

Умови кожної зустрічі доводилось вигадувати заново, старанно продумувати, щоб вона не скидалась на попередню і не викликала підозрінь.

Дуже складно було доставляти Калюжному вже розшифровані телеграми із завданнями розвідвідділу чи з важливим орієнтуванням. Їх доводилося носити через усе місто, вдаючись по допомогу до тайників, умовних «поштових скриньок», де Кость ховав телеграми і звідки Чорноп'ятов чи Калюжний згодом їх забирали.

Якось, ідучи з базару, де він витяг з тайника чергове донесення, Кость потрапив у облаву. Поліція ловила злодіїв, які пограбували буфет в офіцерському клубі. У донесенні йшлося про розправу із заступником бургомістра міста і перелічувались учасники цієї операції. Тільки-но Кость встиг засунути в рот списаний аркушик, як поліцаї схопили його і стали вивертати кишені.

А одного разу сталося ще гірше. З депешею від Калюжного, не встигши навіть забігти додому, довелося йти на роботу. А донесення було особливо важливе: розвідвідділ фронту сповіщали про те, що на околицях міста, в одному з колишніх будинків відпочинку, відкрито школу по підготовці диверсійних кадрів. Підпілля називало прізвища зрадників, завербованих до школи.

Тільки-но Кость зайшов у депо, як почався поголовний обшук. Гестапівці шукали листівок, що були розкидані того дня по місту. Вийти з депо неможливо: на вході стояв есесівець Фалькенберг. Кость не розгубився. Підійшовши до знайомого слюсаря, він попросив у нього пучку «самосаду» і скрутив з телеграми таку велику «козячу ніжку», що слюсар з подиву вирячив очі. А Кость, який зроду ще й тютюну не нюхав, викурив «козу» до кінця.

Часто смерть майже настигала, йшла по п'ятах або забігала й чекала попереду, і не раз рятувала тільки випадковість.

Але комсомолець Кость ясно усвідомлював, заради чого він іде на смертельний риск. І, як не важко часом було, він не звертав з обраного шляху.

… Час минав повільно. Тиша навівала сон. Щоб не задрімати, Кость устав і тихо зайшов до хати. Він позачиняв вікна внутрішніми віконницями, засвітив у кутку за грубою дві свічки, потім знову вийшов надвір і вернувся з радіостанцією та батареями.

Розклавши все на столику, він нечутно відчинив двері до другої кімнати і вдивився у півтемряву. Мати лежала на ліжку одягнута, прикривши рукою очі.

– Мамо! – пошепки покликав Кость.

Вона стрепенулася й повернула голову:

– Що тобі, синку?

– Працювати треба, мамо…

Вона знала, що від неї вимагається, підвелася, всунула ноги в хатні туфлі, накинула на голову темну хустку і вийшла надвір. Ходитиме по двору, прислухаючись до найменшого шурхоту, аж поки не покличе син: «Пора спати, мамо».

Кость надів папушники й сів до столу.

Армійський радіоцентр уже чекав і подавав свої позивні. Кость відповів, старанно відрегулював настройку і, впевнившись, що на прийомі нічого нема, перейшов на передачу.

Кость автоматично відстукував ключем, думаючи водночас, що ворог слухає його крапки-тире і марно намагається їх розгадати.

Три дні тому він передав телеграму в кілька рядків звичайних знаків. Коли б тільки гітлерівці знали, про що говорять ці крапки, тире! А йшлося про те, що до військової платформи прибули два состави, один з авіабомбами, а другий з пальним; що на колишньому випасі, між міським кладовищем і лісом, гітлерівці обладнують новий аеродром і на ньому вже ночує близько сорока бомбардувальників.

Кость скоса глянув на годинник: минуло п'ять хвилин. Добре. Дуже добре. Залишилась четверта частина телеграми. Отже, він укладеться в сім хвилин…

З шумом розчинилися навстіж двері, й на порозі з'явилась мати. Жах спотворив їй обличчя. Важко дихаючи, тримаючись однією рукою за одвірок, а другою за серце, вона вигукнула якимось придушеним голосом:

– Синку!.. Рятуйся!.. Німці!

Костеві перехопило горло гарячою хвилею. Він обірвав передачу і здер з голови навушники.

– Де?

– Лізуть через ворота… ламають паркан.

Кость схопився. У скроні й потилицю сильними, відчутними поштовхами застукала кров.

– Біжіть у сад! – суворо наказав він.

– А ти?

– Біжіть не гаючись! – крикнув Кость, і мати, схлипуючи, зникла.

Кость підскочив до дверей, накинув на них гачок, вставив ніжку стільця у дверну ручку, підтяг диван. Серце лунко калатало, на обличчі виступив піт. Він застиг прислухаючись. Довкола було тихо, і не хотілось вірити, що прийшла біда.

Він обвів очима кухню, ніби запам'ятовуючи все, що тут було, і в цей час ясно розібрав приглушені голоси. Він погасив одну свічку й вирішив: «Вилізу через вікно в сад». Відключити живлення від рації, висмикнути антену, спалити на полум'ї свічки шифровку було справою двох-трьох секунд.

У сінях залунали кроки, і хтось затарабанив у двері.

«Чи мати встигла сховатись?» промайнула тривожна думка.

Кость схопив радіостанцію, притулив її до грудей і кинувся в другу кімнату до вікна, що виходило в сад. Треба було обережно, без шуму відчинити ставню, потім вікно і виплигнути в кущ бузку. А від нього три кроки до пролому в сусідському паркані.

Притримуючи однією рукою рацію, Кость потяг віконницю до себе. Але тут забряжчало скло, і перед його лицем мигнуло гостре жало плоского німецького багнета. Кость ледве встиг відскочити. Багнет зник і блиснув ще раз.

«Оточили!..» промайнуло в думці.

А в двері ломилися, били прикладами. Лунали вимогливі вигуки і груба лайка.

Думка в Костя працювала стрибками, і водночас так гостро, як це буває тільки тоді, коли загрожує смертельна небезпека. Він розумів, але не хотів вірити, що настав кінець.

– Тримайся, Костю! – люто гукнув він і з силою ударив рацію об гострий ріжок груби. Осколки розлетілися по всій кімнаті.

Кругом стояв гуркіт. Здавалось, хитається весь білий будиночок. Тарабанили у вікна, в двері. Над головою почулось важке тупотіння, посипалась штукатурка із стелі. Виходить, гестапівці розібрали черепицю і вже пролізли на горище…

Кость стояв посеред кімнати і тремтів, як олень, оточений з усіх боків вовками.

Та раптом прийшов дивний спокій. Тепер Кость знав, що робити. Він став навколішки біля буфета, підняв трохи мостину й витяг з-під неї велику протитанкову гранату, обгорнуту промасленою ганчіркою.

Хлопець відкинув ганчірку і звів гранату. Він чув, як хтось бився у двері всім корпусом і з натугою кректав. Затріщали двері, зірвалися, і до кімнати вдерлися розлючені гестапівці.

Кость дмухнув на свічку і кинув гранату.

Вибух струсонув увесь будиночок. Сильна хвиля вибила вікна, здибила підлогу, стелю, поперекидала меблі…

12

Частини Н-ської армії, тепер повністю укомплектованої і заново озброєної, після багатоденних важких боїв стали на відпочинок. Розвідвідділ армії розташувався у невеликому звільненому від фашистських загарбників, майже зруйнованому і безлюдному селі.

Начальникові розвідвідділу полковнику Бакланову виділили однокімнатну хату, зроблену з міцних соснових колод. На стіні вже була прибита карта. Під нею стояв залізний сейф з двома ручками по боках. Крім соснового столу й залізного сейфа, в хаті було півдюжини табуреток і стояло похідне розкладне ліжко, притиснуте до глухої стіни. На сірій шерстяній ковдрі лежали автомат із запасними дисками до нього і дві лускаті гранати «Ф-1», схожі на соснові шишки. На гумовій надувній подушечці красувався артилерійський кашкет з вицвілим околишем.

На столі стояли два польові телефони, попільничка з консервної банки і солдатський котелок, з якого стирчала дерев'яна ложка.

Полковник Бакланов, уже немолодий чоловік з крупними рисами обличчя, що чимось нагадував стомленого вчителя, сидів за столом над розкритою папкою ї читав орієнтування головного розвідувального управління.

Орієнтування говорило про те, що фашистська Німеччина, ще не зализавши важких ран від зими, доукомплектовує рештки розбитих частин, формує нові й жене їх на схід. У район Курська безперервним потоком рухаються військові ешелони противника, колони автомашин, важка артилерія, мові самохідні гармати, йде грандіозне перегрупування військ, підтягуються резерви, перебазовується авіація стратегічного призначення,

Бакланов одвів стомлені очі від фіолетових машинописних рядків, зняв окуляри, закрив папку і встав. Він був високий на зріст, тримався рівно. Тепер у ньому безпомилково можна було впізнати старого, кадрового офіцера.

Сховавши папку до сейфа, Бакланов заглянув у котелок. Гречана каша захолонула. Він спробував узяти її ложкою, але каша вже задубіла, Бакланов чиркнув запальничкою, підніс її до погаслої цигарки і пішов до койки, розстібаючи на ходу поясний ремінь. У цей час хтось постукав у двері,

Бакланов застебнув ремінь і дозволив зайти. Увійшов начальник відділення капітан Дмитрієвський. Молодий, моторний, він подав полковникові розшифровану телеграму:

– Від Чорноп'ятова.

– Сідайте, – сказав Бакланов, пройшов за стіл і прочитав одержане повідомлення.

Раптом він скинув очі на Дмитрієвського і суворо сказав:

– Я вже вас попереджував… Не доповідайте телеграм частинами. Коли буде закінчення? Це ж не кінець? – він схилився над текстом і прочитав глухуватим голосом: «Пропонуємо два варіанти. Перший: висилайте людину по відомих явках, паролях…» А далі?

– Горєловський кореспондент обірвав передачу на цьому місці без попередження, – доповів капітан. – І більше в ефірі не з'являється, незважаючи на наші виклики.

Чорні й густі, немов наліплені брови Бакланова суворо зійшлися.

– Обірвав? – перепитав він.

– Так точно,

Бакланов відклав цигарку і втупився очима в темну пляму невеликого вікна. Потім знову пробіг очима телеграму і затарабанив пальцями по столу.

– Сто чортів! – кинув він трохи перегодом. – Ви розумієте, які цінні матеріали захопили хлопці? Ми знали, що за особистою вказівкою Гітлера відомий конструктор фон-Тротте працює над створенням нового, надпотужного танка, але не знали, що його назвуть «Драконом» і що він уже готовий. Готовий і пройшов випробування. Так… – Бакланов знов енергійно затарабанив пальцями. – Молодець Чорноп'ятов, порадував! Тепер справа за нами. Не можна гаяти жодної хвилини. Поки фашисти налагодять серійне виробництво «Драконів», наша промисловість забезпечить армію спеціальними снарядами, якими можна буде поламати ікла новому звірові. А для цього ми мусимо знати його сильні сторони і вразливі місця. Хм… Як же міг перерватися сеанс?

Капітан Дмитрієвський пояснив: сеанс почався в нуль шістнадцять і раптом перервався в нуль двадцять одну хвилину. Черговий оператор підозрює, що горєловський кореспондент намагався передати знак «мені загрожує небезпека», але, мабуть, не встиг. Щоправда, оператор не зовсім упевнений у цьому, бо зміг прийняти одне тільки слово «мені», яке той передав відкритим текстом. Армійський радіоцентр слухав горєловського кореспондента дві години поспіль, викликав його, але безрезультатно. Черговий оператор і зараз слухає.

– Якщо вже він перейшов на відкритий текст, – зауважив Бакланов, – то, мабуть, недаром. Що ж воно там скоїлося?

Дмитрієвський знизав плечима й відповів:

– Багато що можна думати…

Він відав розвідувальною і підривною роботою за лінією фронту, двічі сам побував у ворожих тилах, дещо побачив і розумів, що на окупованій території небезпека підстерігає на кожному кроці.

– А все ж таки? Що ви думаєте? – наполягав Бакланов,

Дмитрієвський якось ніяково потер своє високе чоло, що зібралося зморшками. Йому чогось не хотілося висловлювати зараз своїх потаємних думок. Зрив одного сеансу ще не давав підстав бити на сполох…

– Можливо, що-небудь стало на заваді, – промовив він, – і радист вирішив перервати сеанс… Мож…

– Ви не те кажете, що маєте на думці, – перебив його на півслові Бакланов. – Не те…

– Ні… Чому?.. – слабо заперечив Дмитрієвський. – Ви ж пригадуєте, як вийшло зі мною в Орші торік.

– Ну-ну… Далі! – начебто підштовхнув його Бакланов.

– Туманова вела передачу, а я чергував на вулиці. І ось мчить мій хлопчак і доповідає: есесівці оточили квартал і роблять повальні обшуки. Передачу довелося перервати… Тридцять дві години ми з Тумановою відсиджувались у порожньому і холодному голубнику. А зв'язок відновили тільки через тиждень. І вже не з Орші.

– Але якщо мені не зраджує пам'ять, Юлія Василівна встигла подати сигнал «зв'язок тимчасово припиняю»? – нагадав Бакланов. – Так, здається?

– Цілком правильно, – згодився Дмитрієвський.

– А цей намагався передати інший сигнал і не встиг, видно… – Бакланов підвівся з-за столу й заходив по кімнаті. Мостини, що вже віджили свій вік, жалібно поскрипували під ногами. – Все це дуже прикро й не до речі, – вимовив він. Подумайте тільки, якого звіра вони схопили! «Дракона»!.. Одна назва чого варта! Молодець Чорноп'ятов! Герой! Так… І якщо з ними скоїлось лихо… – Він замовк і, підійшовши до стола, машинально пересунув польовий телефон з місця на місце.

Бакланов і Дмитрієвський мовчали й думали. Думали й мовчали.

Довгу паузу порушив капітан:

– Потрапити під радіопеленгатор – це найгірше, що може статися, але не можна забувати і про багато чого іншого…

– Як це розуміти, багато чого іншого? – запитав Бакланов і сам спробував відповісти на натяк: – Ви хочете сказати: перегоріла лампа, відказало живлення чи ще щось на зразок цього?

– Цілком можливо.

– Не думаю. Горєловський кореспондент відзначався дисциплінованістю й акуратністю, за що його й представили до нагороди. Я зовсім не припускаю, щоб він почав сеанс на несправній рації, а коли б і почав, то попередив би нас. Тут щось інше.

Дмитрієвський промовчав. Йому нічого було заперечити.

– Ви не втрачаєте надії, що зв'язок відновиться? – спитав у нього Бакланов.

Капітан кивнув.

– Гм, я також хочу вірити в це, – промовив Бакланов. – Ну, а якщо не відновиться? – Бакланов знову взяв телеграму н прочитав уголос: – «Пропонуємо два варіанти: перший – надсилайте людину по відомих явках…» Два варіанти, – повторив він. – І можливо, що в другому йшлося про відрядження літака… Яка досада!..

– Це був би найбажаніший варіант, – підхопив Дмитрієвський.

– Але зараз цілком неможливий, – зауважив Бакланов. – Ми не зможемо послати літак, не домовившись заздалегідь. А для цього потрібен зв'язок, – він похитав головою. – І треба ж було скоїтись такому лиху!

Бакланов кинув телеграму, підійшов до карти і хвилину вдивлявся в неї.

– І що ж ви все-таки пропонуєте? – звернувся він, не обертаючись, до Дмитрієвського.

– Чекати ранку, товаришу гвардії полковник, – була відповідь. – За умовами зв'язку о шостій ранку контрольно-перевірний сеанс, обмін позивними та й годі. Може, кореспондент вийде…

– А якщо не вийде, товаришу гвардії капітан? – перебив його Бакланов, не змінюючи пози і далі розглядаючи щось на карті. – Не вийде ні о шостій, ні завтра, ні післязавтра. Тоді що, я вас питаю?

– Ви не дали мені докінчити, – сказав Дмитрієвський.

– Прошу, – Бакланов різко повернувся.

– … Чекати ранку й одночасно готувати людину для надсилки, – відкарбував капітан,

– Оце правильно! – схвалив Бакланов. – Готувати. І з таким розрахунком, щоб сьогодні ж уночі викинути. Справа архітермінова. Хто у вас вільний?

– Вільні троє, але послати доведеться Туманову, – відповів капітан.

Полковник ледве помітно всміхнувся й уважно подивився на капітана своїми розумними примруженими очима,

Дмитрієвський спалахнув, і кров прилила до його обличчя.

Працюючи півтора року з Дмитрієвським, полковник знав, що капітан далеко не байдужий до розвідниці. Обох їх єднало хороше, молоде почуття, І обоє приховували одне від одного те, що зовсім нетрудно було помітити іншим. Разом з Тумановою капітан двічі був у ворожому тилу. Знав Бакланов і те, що коли на карту ставляться інтереси справи й мова заходить про Туманову, капітан завжди старанно підкреслює свою об'єктивність. Бувало він суворіше навіть ставився до Туманової, ніж до інших.

– Але чому саме Туманову? – перепитав полковник.

Ще не заспокоївшись, Дмитрієвський похмуро відповів:

– Можу запропонувати свою кандидатуру.

Бакланов роздратовано махнув рукою і суворіше наказав:

– Відповідайте на моє запитання.

Капітан виклав свої доводи. Вільні троє: лейтенант Назаров, сержант Караулова і лейтенант Туманова. Перший знає радіосправу, але ще не навчений шифру, другий володіє шифром, але ще тільки вивчає радіосправу. Отже, їх можна посилати тільки вдвох, Туманова ж і радистка і шифрувальниця.

– І все? – поцікавився Бакланов.

– Ні, не все, – сказав Дмитрієвський. – На початку травня Чорноп'ятов повідомив нам дві явки. Основну – до повара кафе «Глобус» Готовцева і запасну – на себе, на той випадок, якщо Готовцева не буде на місці. На явку треба посилати жінку під виглядом сестри Готовцева і з документами на її ж ім'я. Сестра Готовцева працює в мінській комендатурі перекладачкою, вільно говорить по-німецьки. Туманова ж, як ви знаєте, непогано володіє німецькою мовою.

– Так, так… Ясно. До речі, нагадайте, в зв'язку з чим Чорноп'ятов повідомив нам ці явки і паролі, – попросив Бакланов. – Я тоді був у відрядженні в Москві.

Дмитрієвський коротко розповів. Люди Чорноп'ятова в кінці квітня провели невелику операцію. Вони зламали сейф бургомістра міста і вилучили більше як три мільйони карбованців у радянських знаках. Гроші треба було вивезти з окупованої території. Розвідвідділ домовився з Чорноп'ятовим про надсилку до нього людини, одержав явки і паролі. Але через кілька днів Чорноп'ятов повідомив, що гроші виявились фальшивими, виготовленими в Німеччині. Тоді командуючий наказав спалити їх.

– Гм, кумедна історія! – зауважив Бакланов. – Так… А коли Юлія Василівна вернулась із-за лінії фронту?

– Дев'ять днів тому…

– Справді? – поцікавився Бакланов, дістав з кишені записну книжку і почав перегортати її.

– Точно так, – підтвердив Дмитрієвський. – Сьогодні в нас дев'яте, а вона вернулась першого.

– Ну, сьогодні в пас не дев'яте, а вже десяте, – виправив Бакланов. – Це ми, опівнічники, збилися з ліку. – І він поглянув на годинник. – Зараз без двох хвилин три. А встигла відпочити Юлія Василівна? Як вона себе почуває?'

Дмитрієвський посміхнувся. Що він може сказати? Вона почуває себе як звичайно і ні на що не скаржиться.

– В її віці я теж ніколи не скаржився ні на що, – сказав Бакланов, – але це зовсім не означало, що я не стомлювався і не потребував відпочинку. Ну, гаразд… Вирішимо так: поговоріть якнайдетальніше про все з Юлією Василівною, а я доповім про нашу думку командуючому.

– Слухаю. – Дмитрієвський встав. – Можна йти?

– Ідіть, – сказав Бакланов і провів поглядом капітана.

13

Десятого червня, о пів на восьму ранку, Чорноп'ятов відчинив двері котельної. В очі йому вдарили яскраві промені сонця. Чорноп'ятов примружився і мерзлякувато повів плечима. В його «печері», як він називав своє житло, завжди панували півтемрява, вогкість і прохолода. Лазня топилася двічі на тиждень, а в решту днів паливо витрачати не дозволялось.

Закріпивши обидві половинки дверей на стінні гачки, Чорноп'ятов глянув на тротуар. Там, як на пружинах, уже підстрибував жвавий горобчик.

– Прилетів, шельма! – посміхнувся Чорноп'ятов. – А де ж решта?

Горобчик цвірінькнув, що, видно, означало: «Зараз усі будуть».

Чорноп'ятов спустився вниз і вернувся із старою бляшанкою з-під кофе, в яку складав крихти. Сьогодні там був пшоняний концентрат.

Біля дверей уже метушилась добра дюжина сірих клубочків, які скакали й щебетали, вимагаючи сніданку.

Чорноп'ятов пом'яв у руках концентрат і висипав на край тротуару. Горобці шумно накинулись на їжу, жадібно хапаючи великі грудочки помащеної каші. Вони витягували шийки, настовбурчувались, тужились і все-таки проковтували кашу.

Не минуло й хвилини, як вони впоралися з кашею.

Горобці відразу обважніли, набундючились і дивилися з якимось подивом на свого годувальника. Деякі почали чепуритися, перебираючи дзьобом, пір'я.

– Годі, християни, – мовив Чорноп'ятов, сів на поріг і заходився крутити цигарку.

Так було щодня. Звик до цього Чорноп'ятов, звикли й горобці.

Чорноп'ятов закурив, розстебнув комір сорочки.

– Теплінь-бо ж яка!.. Гарно!..

Він благодушно ніжився під лагідним сонцем, димив самокруткою і посміхався. Знали б гітлерівці, що за документики сховані під його верстаком! Хе-хе! Де там! Хіба ж можна додуматись до цього! А машина? А кур'єр? Так і згинули? Згинули! Як корова язиком злизала. Все зроблено чисто. Раз-два, і кінці в воду. Нехай поморочать голови. А Кость уже, звичайно, «відстукав» і відповідь, видно, одержав. Цікаво, який варіант вибере полковник Бакланов? Мабуть, що другий. Не інакше як літака пришле до нас. Це найзручніше і швидше. Та що там ворожити? Бакланов вирішить, йому видніше. Дядько тямущий. Добре б оце зараз подивитись на нього. Який він із себе, як воює, старий кремінець… Обтесало його життя, обкатало. Полковник. – Легко сказати? А був же колись шахтарем. Коногоном, здається. От що значить людина!..

Отак міркуючи, Чорноп'ятов попихкував цигаркою і поглядав на вулицю.

Ось показалась німецька похідна кухня на твердому ходу, її тягнув широкозадий, гладкий куцохвостий кінь. Кухня гучно торохтіла по бруківці. На передку сидів літній солдат із заспаним обличчям. Він одганяв батогом надокучливих ґедзів, які обсідали круп коня.

Похідну кухню обігнали три мотоциклісти в есесівській формі, а потім показалась сумна процесія. Оточені щільним кільцем автоматників, втомлено брели чоловік з двадцять арештованих. Серед них Чорноп'ятов помітив двох жінок. Усі йшли мовчки, низько опустивши голови, тримаючи в руках згортки, вузли, клунки.

«Видно, до Німеччини відправляють!» подумав Чорноп'ятов, вдивляючись в обличчя арештованих. Але нікого із знайомих він не побачив. Процесія звернула на перехресті з Біржової вулиці на Поштову.

В будинку напроти відчинилось вікно і показалось худе, виснажене обличчя. Жінка вклонилася Чорноп'ятову, він відповів їй. Так відбувалося майже щодня.

Чорноп'ятов знав од сусідів, що жінка, з якою він по суті не був знайомий і ніколи не обмовився жодним словом, до війни працювала вчителькою. Після загибелі на фронті чоловіка її розбив параліч, відібрало обидві ноги, і вона вже не виходила а своєї кімнати.

Жінка оглянула вулицю сумним, розгубленим поглядом і затулила вікно занавіскою.

– Пора до роботи, Григорію Опанасовичу, – сказав собі Чорноп'ятов. – Годі сидіти.

Він хотів було вже підвестися, як раптом побачив на протилежному тротуарі Калюжного. Той простував своєю звичайною, неквапливою ходою, не повертаючи голови, не оглядаючись.

«Що б це могло значити? – подумав Чорноп'ятов. – Радіограму приніс?»

Ні, цього не могло бути. У підпіллі існували раз і назавжди установлені порядки. Чорноп'ятов не порушував їх сам, не дозволяв порушувати й іншим. Способи доставки радіограм йому, а також і від нього розроблялись з урахуванням обстановки в місті і пори року. Калюжний ніколи не приносив радіограм. Він ховав їх у тайники. Чорноп'ятов знав, що відповідь Бакланова на радіограму він повинен буде вийняти не раніше десятої ранку з «поштової скриньки» № 4. Так у чому ж річ? Чому Калюжний з'явився зараз?

Чорноп'ятов насторожився, не знаючи, що й думати, і не знаходячи пояснення тому, що відбувалось.

А Калюжний, досягши будинку, де жила колишня вчителька, уповільнив крок, дістав з кишені складену газету і, розгорнувши її, став переглядати на ходу.

Щось ворухнулося в грудях у Чорноп'ятова. Це був умовний знак, який означав: «Іди за мною і будь обережний. Можуть стежити».

Що сталося? З ким? Проводжаючи очима Калюжного, який віддалявся, Чорноп'ятов спостерігав, чи не йде за ним хто назирці. Але пі, нічого підозрілого не помічав.

Коли Калюжний перейшов Мінську, Чорноп'ятов устав і, не спускаючи з очей товариша, попрямував слідом за ним по другому боці вулиці. Чорноп'ятов ішов і відчував незвичайний тягар у ногах. Він був не з полохливих, але невідомість впливала гнітюче. Наче навколо тебе кромішня темрява, а десь поруч підстерігає смертельний ворог. Ворога цього треба знищити, інакше сам загинеш. Та очі нічого не бачать, удари провалюються в порожнечу, кожен крок веде в безвість. І людину охоплює почуття принизливої безпорадності, жалюгідне почуття безсилля.

Лихі передчуття краяли Чорноп'ятову серце, але він ішов далі.

А Калюжний, досягнувши рогу і нібито зненацька обернувшись, звернув на вулицю, яка раніше називалася Комсомольською. Посеред вулиці тягся бульвар, обсаджений столітніми липами. Пройшовши до кінця бульвару, він повернув назад. Цей хід був виправданий. Калюжний і собі хотів переконатись, чи немає «хвоста» за Чорноп'ятовим. Вони розминулись майже на середині бульвару, «перевірились».

Чорноп'ятов квапливо дійшов до того місця, де Калюжний зробив поворот. Він побачив друга на протилежному кінці.

«Зараз усе з'ясується… Зараз… залишилось півсотні кроків», розмірковував Чорноп'ятов.

Під тінню розлогої липи стояла колись лавочка. Тепер від неї лишились тільки два стовпчики, закопані в землю, що вже майже згнили. На одному з них сидів Калюжний, а другий був вільний.

Калюжний тримав перед собою розгорнуту газету.

Чорноп'ятов підійшов до стовпчика й одразу сів, наче хтось ударив його під коліна. Він дістав з кишені бляшану коробочку з махоркою і став крутити цигарку.

Сюди й туди снували перехожі, мигтіли мундири гітлерівців. Чорноп'ятов неквапливо, стримуючи тремтіння пальців, обривав кінчики паперу.

Калюжний мовчав, роблячи вигляд, що цілком заглибився в газету, але і в нього руки злегка тремтіли.

Вибравши хвилину, коли поблизу нікого не було, Калюжний нарешті заговорив своїм сердитим, стриманим голосом:

– Я боявся, що за мною стежитимуть, але, здається, ні… Вночі загинув Кость…

Чорноп'ятов розсипав тютюн на землю й одразу відчув сухість у роті. «Що він сказав? Уночі загинув Кость? Чи добре я почув? Ні, ні, почув я добре, вночі загинув Кость!» Перед очима застрибали різнобарвні вогники: червоні, сині, фіолетові…

– Він провадив сеанс… передавав наше донесення, – тихо говорив Калюжний, затулившись газетою, – і в цей час налетіли гестапівці. Кілька чоловік. Вони вдерлись у будинок. Щось вибухнуло. Видно, Кость скористався гранатою. Троє вбиті, двоє важко поранені, а Кость загинув… Так понівечений, що й упізнати важко.

Калюжний замовк, помітивши перехожих,

– Загинув Кость… загинув… загинув!.. – глухо шепотів Чорноп'ятов. Він дивився прямо перед собою, і предмети двоїлись в очах.

– Про все повідомив Сеня Кольцов, уночі він чув вибух, – продовжував Калюжний. – Він розшукав Костьову матір у сусідському сарайчику. Вона йому розповіла. Вранці ні живий ні мертвий Сеня прибіг до мене, хоча йому й заборонялось це робити. Костьова мати дуже слаба. Видно, уже їй не жити на цьому світі… Радіограму Кость, мабуть, не встиг передати… Увечері трохи пізніше зайду до тебе… Все. Я йду.

Він тут же підвівся, згорнув газету, засунув її до кишені й упевнено попрямував бульваром.

Чорноп'ятов сидів не рухаючись і дивився порожніми очима в землю. Так, це був, мабуть, найвлучніший і найбільш зрадницький удар, завданий підпіллю. Загинув не тільки радист, який умів зберігати всі таємниці й зі смертю якого обірвався зв'язок з Великою землею; загинув не тільки Кость Голованов, вихрястий, кирпатий, пожадливий до діла і невгамовний вісімнадцятирічний хлопчина, якому б тільки жити й жити; загинув не тільки активний підпільник-патріот, який над усе ставив священну боротьбу з ворогами; загинула ще й людина, яка врятувала від смерті Чорноп'ятова, рискуючи при цьому своїм власним життям.

Скільки зусиль і клопоту, синівської любові й ласки виявив він, доглядаючи хворого і безпорадного Чорноп'ятова! Скільки разів годував його Кость із своїх рук! Скільки годин провів коло нього, нерухомого, охлялого, читаючи вголос оповідання Джека Лондона з пошарпаної, заяложеної книжки!

Вже давно Чорноп'ятов мріяв після того, як закінчиться війна, всиновити Костя, замінити йому померлого батька. І він якось було сказав про це Костеві, а той відповів коротенькою наївною фразою: «Ой! Аж не віриться!»