Текст книги "Голубий пакет"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

– Якби не солдат, – боязко подав голос Мрозек, – все було б інакше… Він випустив її з очей, кинувся вперед і видав себе. Вона вбила його і хотіла відняти автомат. Тоді вона могла б…

– Що вона могла б? – прошипів Штауфер.

– Убити ще.

– Боже мій! – вигукнув Штауфер. – До всіх своїх якостей ви ще й боягуз! Одна дівка проти чотирьох солдатів і офіцера! Ганьба! – Він схопив пачку сигарет, витяг одну, але, не донісши її до губів, зламав і кинув через плече. – Ви ж знали… Я ж вам розжував усе і впхнув у рот, у рот! Вам лишалося тільки ковтнути, а ви й цього не змогли. Я тисячу разів казав вам, що ця дівка не тутешня. Безсумнівно, вона довірена особа і йде в місто для зустрічі. Я бачу, що ви справжній дурень, вишкребок! Ви не розумієте найпростіших наказів. Ви дозволяєте собі думати, коли треба виконувати. Яке ви маєте право думати? Я за вас думаю!

– Я не боявся, що вона вб'є мене, – спробував пояснити Мрозек. – Але шкода людей…

– Людей! Та плювати я хотів нарешті на всіх людей! – знову скипів Штауфер. – Хай би вона вбила ще одного-двох ідіотів солдатів, та тільки пішла б. Ви це розумієте? Треба було дати їй повну волю дій, стежити за кожним її кроком, встановити, чого вона сюди прибула. – Сказавши це, Штауфер зробив руками жест, немов схопив когось кістлявими пальцями. – Потім узяти їх всіх, одного за одним по черзі! А ви, як пустоголовий поліцейський, схопили її і засадили в підвал. Що тепер накажете з нею робити?

Мрозек мовчав.

– Чому ви не доповіли мені, як повернулися?

– Бо ви ще зводили відпочивати. Я повернувся дуже рано.

Штауфер взяв у рот сигарету і з люттю знову виплюнув її.

– Хто її допитував?

– Я, потім Трейвіц.

– Ну?

– Вона відповіла, що нічого не скаже.

Запала мовчанка.

– Хто був перекладачем? – запитав Штауфер, приходячи потроху в себе, і, взявши третю сигарету, чиркнув нарешті запальничкою.

– Ніхто.

– Як ніхто?

– Вона добре володіє німецькою мовою, і перекладача не треба було.

Штауфер встав і театрально схопився рукою за лоб.

– Подумати тільки!.. Подумати, яке щастя давалося в руки! – несподівано тихо проказав він. – Де вона сидить?

– Тут! Дано наказ підготувати одиночну камеру в тюрмі.

– Сфотографували?

– Так точно!

– Відбитки зняли?

– Так точно!

Штауфер нарешті вмостився зручніше, якось обм'як і поринув у сумні роздуми, зовсім забувши про підлеглого.

Провал!.. Провал, якого ще світ не бачив! Дізналися про появу важливого агента з того боку, обміркували все, спланували, розставили сили і… провалилися! Сором! Сором і ганьба! Звичайно, вона нічого не скаже. Скоріше вмре, ніж скаже. О, росіяни знають, кому можна і кому не можна довіряти серйозні справи! Гм!.. Та хіба може повторитися такий випадок? Вистежити і накрити всю цю руську банду разом! Та ще одержати в руки велику птицю, може, із самої Москви! Ні, і думати нічого. Так може трапитися лише раз. І цей єдиний шанс він, Штауфер, втратив! Втратив через оцього вилупка! Тепер хоч пальці кусай, але нічого не вийде. І не варто марно тратити сили й нерви… А втім…

Якась іскорка надії майнула в мозку Штауфера. Він кинув неуважним поглядом на молодого гестапівця.

– Ви зрозуміли тепер, що накоїли? – запитав Штауфер.

– Так точно!

– Пізно! Тут вам робити нічого. Здавайте справи, одержуйте документи і марш на фронт, к бісу!.. Там вам вилікують нерви! Це краще, що я можу вам запропонувати, і то не ради вас, а ради вашого батька, якого я поважаю, але який, на жаль, передав вам дуже мало свого розуму. І зарубайте собі на носі, що ні розвідника, ні контррозвідника з вас ніколи не вийде. Для цього діла філософи не годяться. І не думайте, що ви людина. Ви тільки напівлюдина і напівнімець. Ідіть! – і Штауфер махнув рукою, немов щось відкинув.

Підлеглий виструнчився, козирнув і вийшов геть, прикидаючи в думці, що кінчилось усе порівняно щасливо.

Штауфер посидів трохи в роздумі, потім зняв трубку й набрав номер.

– Це я!.. Добрий день! Дуже неприємна історія. Вже чули? Так, але який толк? Звичайно, мовчить і не збирається говорити. І подумайте, відмовилася від послуг перекладача! Так! Чудово знає по-нашому. А ви знаєте, що в неї відібрали? Ні? Ну то ось слухайте. – Штауфер взяв із столу протокол і почав перелічувати – Портативну радіостанцію і комплект портативних батарей до неї, пістолет, кодировану і розбиту на кілометри карту Горєловського району, компас, ракетницю, комплект військового обмундирування і ще всякі дрібниці. Ви зрозуміли? Що? Красива? Дуже красива? Гм!.. Значить, знімки готові? То слухайте ж. У мене виникла ідея. Можливо, фантастична. Можливо, поза очі ви назвете мене безрозсудним. Тут, як-то кажуть, доведеться ставити на карту більше, ніж лежить у кишені, але доведеться. Коротше кажучи, це розмова не для телефону. Заходьте до мене, і ми все обміркуємо. Атож, зараз! Еге. Алло! Захопіть фотознімки!

Штауфер поклав трубку, пройшовся по кімнаті і сказав:

– Красиві жінки завжди податливіші й поступливіші, ніж потворні, і люблять життя, як ніхто інший. Так сказав мені колись Гіммлер… Це було давно. Тоді ми були ще зовсім молодими. Яку кар'єру він зробив!.. Можливо, Гіммлер і мав рацію. Він багато в чому правий. Що ж, спробуємо…

31

У кафе Готовцев прийшов раніше, ніж звичайно. Вигляд у нього був засмучений. Квапливо зайшовши до кухні, він неуважно кивнув своєму помічникові і, закачавши рукава піджака, почав старанно намилювати руки під краном.

Його помічник, німець, приставлений від коменданта міста, вміло обробляв на столі свинячу тушу.

Сторож носив ї важко кидав на підлогу оберемки акуратно наколотих березових дров.

Готовцев надів на себе ковпак, фартух, але замість того, щоб стати до роботи, сів на ослін. Нервовий тік посіпував ліву повіку, і Готовцев то заплющував око, намагаючись припинити тік, то знов розплющував його.

Він не помітив, як зайшов Ціглер. Господар тихо підійшов ззаду і поклав йому руку на плече. Готовцев швиденько встав.

– Гутен таг, пане Ціглер!

Той кивнув у відповідь і, подавши знак рукою, вийшов. Готовцев пішов услід за ним.

У залі нікого не було. Ціглер підвів Готовцева до стойки і по-змовницьки простягнув йому клапоть газети. На сірому шматку чітко виділялось кілька цифр, написаних синім олівцем. Ламаючи російські слова, Ціглер пояснив, що пану Готовцеву вже двічі дзвонили по телефону, назвати себе відмовилися, але залишили ось такий номер.

«Необережно, ой необережно!» подумав собі Готовцев, підходячи до телефону, що висів на стіні біля буфета. Він зняв трубку, набрав номер і, почувши голос, запитав:

– Ви дзвонили? Я тільки що прийшов. Через годину? Гаразд!

Поклавши трубку, він довго не знімав з неї руки, немов збирався подзвонити ще кудись. Видно було, що телефонна розмова не поліпшила його настрою. Готовцев лишався похмурим, заклопотаним.

– Красуня сестер робіт вам грос хльопіт, – посміхнувся Ціглер і, багатозначно кивнувши головою, додав: —Я єсть все зер гут розумійт.

Готовцев не знав, що відповісти, і якось непевно знизав плечима.

– Пане Ціглер, мені треба піти на годинку.

– Годінка?.. Годінка?.. Такий розкішний сестер можна айн, цвай, драй годінка.

Готовцев подякував господареві і вже хотів піти, коли той затримав його.

– Айн момент, – сказав Ціглер і поліз в буфет. Діставши звідти пляшку вермуту, він подав її Готовцеву.

Той здивовано глянув на господаря.

– Презент ваш сестер, – заявив Ціглер.

Готовцеву нічого іншого не лишалося, як взяти пляшку й подякувати господареві.

32

О пів на третю до кабінету начальника гестапо ввели арештовану.

Штауфер сидів за письмовим столом, а підтягнутий чоловік із замкнутим обличчям, у чудовому цивільному костюмі примостився біля маленького столика навпроти. Перед цивільним лежав чистий папір і дві автоматичні ручки.

Туманову посадили на табуретку. Вона неквапливо обвела очима кімнату: одно вікно, що виходить на майдан, письмовий стіл, круглий годинник на стіні, тумбочка, і на пій сифон з газованою водою, на стіні карта, а вище неї – портрет Гітлера. В кутку широка присадкувата вогнетривка шафа, а на ній букет конвалій у невеличкій фарфоровій вазі.

Юля зупинилась поглядом на Штауфері. Він робив вигляд, що поринув у читання якогось документа, і не звертав на неї уваги.

«Неприємний тип, – зробила вона висновок. – Підборіддя зрізане, волосся пряме й рідке, риси обличчя гострі, шкіра наче зім'ятий папір… Йому не менше сорока п'яти, і він тільки гауптштурмфюрер, тобто капітан».

На цивільного, який сидів праворуч, вона глянути не зважувалася, але відчувала, що той, відкинувшись на спинку стільця, уважно розглядає її.

Штауфер відклав нарешті документ і повернувся до арештованої.

Він довго не мигаючи дивився на неї маленькими темними очима і зробив висновок, що вона молода і по-справжньому красива. Все у неї красиве: і зріст, і фігура, і риси обличчя, і волосся, і, головне, очі: сині, великі, сумні. Але останнє, очевидно, явище тимчасове і пояснюється її становищем. Вчора, можливо, вони не були сумними і під ними не красувався цей темний круг.

Туманова не відвела очей і теж дивилася на Штауфера, немов хотіла вгадати, що ж криється в душі цієї людини.

– Гм!.. – кинув Штауфер, вийшов із-за столу, зупинився проти Юлі і склав на грудях руки. – Повинен відверто признатись, що у вас виключно фотогенічне обличчя. Просто напрочуд! Таке обличчя добре давати крупним планом на екрані, з акцентом на очі. Саме так, на очі! Та й взагалі слід сказати, що природа надто щедро наділила вас. Сподіваюсь, ви не заміжня?

Туманова не відповіла, тільки брови її ледве помітно здригнулися. Тому Штауфер вів далі:

– Хоча в документах зазначено, що вам двадцять три роки, але цьому повірити важко. Виглядаєте ви значно молодшою. Вам можна дати щонайбільше двадцять років. Та, власне, і двадцять три роки ще не той вік, щоб звалювати на свої плечі такий тягар, який взяли ви! У вашому віці людина не здатна на серйозні справи. В неї ще немає життєвого досвіду. Вона ще не перетравила в собі всього того, що дала їй освіта. Вона ще не здатна на віддачу…

«Дурень!» подумала розвідниця і пригадала: славетний хірург Пирогов у двадцять шість років був уже професором; Ньютон збагатив науку законом тяжіння, коли йому було двадцять п'ять років; Лермонтов – великий російський поет – у двадцять сім років уже скінчив свій життєвий шлях…

«Дурень!» тонка посмішка торкнулася губів дівчини.

– Навіщо ви обрали таку неспокійну професію? – вів далі Штауфер. – Що вам заважало стати акторкою, педагогом, ну, нарешті, музикантом? Га?.. У розвідників дуже тривожне життя, сповнене невпевненості в завтрашньому дні. У розвідників усе залежить від щастя. Ви часом не читали записок відомого розвідника Роберта Букара?

Туманова похитала головою.

– Даремно! В них дуже багато цінного і повчального. Я особисто читав і перечитував їх кілька разів. Роберт Букар справедливо говорив, що найнебезпечніша розвідка та, яка зв'язана для агента з необхідністю жити протягом кількох днів на ворожій території. Сміливці, які йдуть на це, рискують здебільшого життям. А ви так сміливо проникли на територію ворога!

– Цю територію я вважаю своєю, – зауважила Юля.

Штауфер підняв короткі брови і зареготав.

– Ах, он як! Ви вважаєте її своєю? Цікаво! Навіть забавно! – Він пройшовся сюди й туди і знову зайняв попередню позицію. – Це вже парадокс. Гм!.. На своїй території вас зачепили на гачок, на якому не було навіть наживки. Ви це розумієте? Ви як той безтурботний метелик. Побачивши вогник, полетіли на нього і обсмалили крильця. Так сильно, що вам уже не розправити їх, не злетіти, не затріпотіти. Он як, прекрасне дитя! Ви самі полізли в пастку, і вона зачинилася. А от вибратися з неї набагато важче. Майже неможливо. Я навмисне підкреслюю слово «майже». Сподіваюсь, ви мене розумієте?

– Прекрасно! Ви надзвичайно чітко формулюєте свої думки.

Штауфер уловив іронію в словах арештованої, помовчав трохи, перезирнувся з гестапівцем у цивільному і заговорив знову:

– Дуже приємно, що ми розуміємо одне одного: я – вас, ви – мене. Ви недурна жінка. В цьому я не сумніваюся. Вам мають бути зрозумілі речі, які незрозумілі іншим: для кожного агента, а тим більше таємного, хоч який він там розумник, провал зрештою неминучий, як неминуча смерть для кожної людини. Справа лише в часі. Тому кожен агент, не позбавлений здорового глузду, повинен заздалегідь продумати і твердо вирішити, як він поводитиметься на випадок провалу, якою ціною продасть своє життя. Проте… Якщо агент через склад своєї натури, вдачу, через недосвідченість, нарешті, через легковажність не подумає про це заздалегідь, то, звичайно, не пізно подумати про це і в найвирішальніший момент. Ось ви… – Штауфер затнувся, зробив вигляд, що йому необхідно прокашлятися, і продовжував – От вам сьогодні вранці наш співробітник пропонував умови?

Туманова кивнула.

– Вам вони ясні?

– Цілком.

– Ви продумали їх?

– Тоді ж.

– І…

– І тоді ж відповіла.

– Але наскільки мені як начальнику гестапо відомо, ви відхилили наші умови.

– Якщо сказати м'яко, то так, відхилила. Вони мене не влаштовують.

– Це наперекір логіці! – скрикнув Штауфер.

– У кожного своя логіка.

– Стривайте, стривайте! – запротестував Штауфер. – Є ж логіка, загальноприйняті норми, які…

– Не витрачайте марно свого красномовства, – перебила його Туманова. – Ваші умови не влаштовують мене.

– Ви даремно упираєтеся, – з удаваним докором зауважив Штауфер. – Упертість нічого не дасть. Зрозумійте, вас упіймали на гарячому, з такими речовими доказами, що й слідства не треба. Упертість безглузда, нерозумна… Вашу долю можна вирішити без суду. Крім того, ви вбили солдата німецької армії. Вас захопили із зброєю в руках. А зараз війна. Її закони невблаганні. Ви розумієте, що це значить?.. Тільки щирі зізнання можуть змінити ставлення до вас. Ми зацікавлені…

– Я розумію, в чому ви зацікавлені! – знову його перебила Туманова, – Не варто повторюватися. Я зіпсую вам настрій.

– Це сліпа упертість з вашого боку, – глухо промовив Штауфер, почуваючи, як всередині в нього починає закипати лють. – Дивна ви жінка! Невже голос розуму для вас втратив силу?

Штауфер знизав плечима, взяв стілець від стіни, поставив його майже впритул до арештованої і всівся на ньому.

– А я не вірю, що ви внутрішньо не згодні з програшем, – промовив він. – Не може цього бути! Ви насамперед людина, і до того жінка. Ви будете боротися за життя, чіплятися за кожну можливість. Давайте трохи пофілософствуємо. – Штауфер прибрав зручнішу позу, закинув ногу на ногу, відкинувся на спинку стільця і закурив. Він читав у романах, що солідні детективи завжди красиво курять. Це хороший тон. – Наше життя таке коротке, що, їй-богу, безглуздо самому вкорочувати його. Ось, скажімо, я… Я народився на світ божий трошки раніше за вас, голубко. Отже, пожив і побачив більше. І важко сказати, що я бачив частіше: добре чи погане. Скоріше погане. І все ж я хочу жити! І ніколи з власної волі не розлучуся з життям. Ніколи! Людина існує й бореться за існування, а не за смерть. А ви? Що вирішили ви? Вмерти? Героїнею? Раптово й легко? І щоб ваша смерть, як заведено говорити, пішла в науку поколінням? Я розчарую вас, голубонько. Ви агент. А агенти, як правило, вмирають поодинці, безславно, і смерть їх лишається таємницею для інших. Це раз. Тепер два: ви помрете не легкою, не раптовою і далеко не героїчною смертю. Спочатку вам виколють очі, ось ці сині очі, які, мабуть, хтось любить, слідом за цим відріжуть ваші ніжні вушка, а потім ніс, язик… Що ж тут романтичного? Ян Гус і той був у кращому становищі, коли його прилюдно підсмажували на вогнищі. За нього хтось страждав, ним хтось пишався… А ось уявіть собі на одну хвилинку, що через кілька днів ваше тіло буде спотворене і віддане на поталу хробакам! Брр! І ніякої слави!

Туманова мовчала, сумно дивлячись на букетик рідних лісових квітів, що стояли на сейфі. Як вони сюди потрапили? Чого? Чи це сентиментальність, яка живе поряд з витонченою жорстокістю?

А Штауфер вів далі:

– Я знаю, що ви мені заперечите: «Не так важливо, що я вмру. Важливо те, що в народі про мене залишиться пам'ять». Що ж, я вам відповім: безглуздо! Навіщо мертвому пам'ять про нього? Що з того, що хтось там і колись там, у хвилину доброго настрою, згадає про вас через сто чи тисячу років? Або про мене, або ось про нього. – Штауфер кивнув у бік гестапівця в цивільному. – А нам яка користь від цього? Мертвому нічого не потрібно: ні згадки про нього, ні слави, ні почесті, ні любові. Все це для живих. І якщо живі іноді так багато говорять про мертвих, пишуть про них, то вже, повірте мені, робиться це тільки тому, що вигідно для самих живих. Ви можете сказати й інше: я, мовляв, померла, але не виказала таємниці. Теж безглуздо. Таємниця в наш час – поняття умовне. Якщо нею володіє кілька осіб – це вже не таємниця. А вашою таємницею володієте не ви одна. Задзвонив телефон.

Штауфер потягнувся рукою, зняв трубку, назвав себе і перекинувся з кимось малозначними фразами.

– Продовжимо, – звернувся він до Туманової. – Вам ясна моя думка?

– Цілком, але не ясно, навіщо це все?

– Я залюбки поясню: нам шкода вас. Ми естети, нам шкода занапастити молоде життя, знищити прекрасне. Я схильний думати, що вас може ждати щось інше, ніж смерть. Ви не знали, куди вас заведе доля. І ви через молодість, через упертість не хочете врятувати себе. Ми стараємося зробити це за вас…

– Не варто, – перебила його Туманова. – Про себе я подумаю сама.

Штауфер замовк і встав. Він вичерпав себе, та й терпець уже уривався. Він не любив вести отаких люб'язних і абстрактних розмов, вважав їх особливо важким і тонким прийомом і вдавався до них рідко. В ньому закипала скажена лють.

Що робити? Вона, звичайно, нічого не скаже. Ніякі сентиментальні бесіди її не розжалоблять. З нею треба діяти інакше: бити, різати, колоти, пиляти, пекти! От тоді вона, можливо, заговорить. Можливо! Але можливо, й не заговорить. На цій землі йому не раз траплялися люди, які поводилися так само, як і вона.

А як прикро! Все задумане валиться, як картковий будиночок! Зіпсовано таку гру, таку комбінацію! І все через одного молокососа, будь він тричі проклятий!

Штауфер пхнув ногою стілець, і той відлетів до стіни.

– Ми знаємо все! – ледве не закричав він. – Знаємо, що пробралися ви сюди не без допомоги командира партизанського загону Новожилова, що він заздалегідь попередив декого про вашу появу, що ви знаєте нашу мову і не від того, щоб влаштуватися в місті.

«Що таке? – дивувалася в думці Юля. – Який партизанський загін? Який Новожилов? Навіщо мені влаштовуватись? Чи він провокує?»

– Не будете ж ви заперечувати це? – запитав Штауфер.

– Нікому не заборонено фантазувати, – відповіла Туманова.

– Ах, он як… – спалахнув Штауфер. – А чого ви заходили в офіцерське кафе? В «Глобус»?.

– А хіба туди входити заборонено? – поцікавилась Юля.

– Але ви, ви чого заходили?

– Так, як і всі…

Швидка конвульсія пробігла по обличчю Штауфера, м'язи пересмикнулися.

– Ви знайомі з поваром Готовцевим?

– Ні! – відповіла Туманова і тут-таки з тривогою подумала, що попала під нагляд, видно, не в лісі, а ще раніше, у місті. Інакше він не спитав би про Готовцева. Але тут одразу згадала про документи, свої документи, які потрапили до рук гестапівців. Згадала і зрозуміла, що накликала халепу і на Готовцева.

Штауфер розсміявся дрібним, заїкуватим сміхом, майже не розтискаючи тонких блідих губ. Сміх булькав у нього глибоко всередині.

Він підійшов до стола, взяв паспорт і прочитав уголос:

– «Готовцева Валентина Семенівна», – і повернувся в бік гестапівця в цивільному: – А його як?

– Готовцев Данило Семенович, – відповів той.

Лише тепер Туманова глянула на цивільного. Це був широкоплечий чоловік років тридцяти, з пишною золотистою шевелюрою. На ньому коричньовий піджак в «ялинку», комірець світлої сорочки бездоганно випрасуваний, галстук дбайливо пов'язаний.

Штауфер читав далі:

– «Народилася в селі Клявдино, Чернівецького повіту…»

– І Готовцев звідти ж, – додав гестапівець у цивільному.

– А ви його не знаєте? – з невинною посмішкою запитав Штауфер.

– Я вже відповіла.

– А як же документи? Як це розуміти?

– Як хочете, так і розумійте.

– Може, вам пам'ять зраджує?

– Який же ви нетямущий, – стомлено зауважила Юля. – Я ж кажу вам вашою мовою!

– Але, може, Готовцев вас знає? – вів далі своє Штауфер.

Туманова промовчала. Зародилась тривога: невже вони арештували Готовцева?

– Мовчите? Ви про це не подумали?

– І думати не хочу.

– А що як він вас знає? Якщо сестра забула свого рідного брата, то, може, брат не забув сестру? – Штауфер обійшов письмовий стіл і натиснув ногою на кнопку дзвінка, вмонтовану в підлогу. Вернувшись, він продовжував: – Ваш брат не дуже далеко звідси. Ви даремно так упираєтесь. Це вже всупереч розуму, а ви людина розсудлива. Правильно?

– Вам видніше, – відповіла Туманова, прекрасно розуміючи, наскільки правий гестапівець. Звичайно, факти проти неї. Та ще ж які факти! Її схопили під час сеансу, у неї відібрали все, що виказувало її професію. Щоправда, вороги щось плутають. Про якийсь лист, про партизанів неспроста заводять… Але…

Почувся обережний стук у двері.

– Будь ласка! – голосно сказав Штауфер. Хтось увійшов і зачинив за собою двері.

– Огляньтеся і подивіться! – наказав Штауфер арештованій.

Передчуваючи щось недобре, Туманова повернула голову, і щось перехопило їй подих. Кроків за три від дверей стояв Готовцев. Він дивився собі під ноги і розгублено м'яв у руках синю кепку.

Скільки треба було мати душевних сил, щоб не змінитись на обличчі і не зрадити себе!

– Хто це? – запитав Штауфер, пильно стежачи за дівчиною.

– Не знаю, – зовсім спокійно відповіла вона, не втрачаючи надії, що, можливо, так само відповість і Готовцев. Але тут-таки майнула думка: Ціглер! Хазяїн кафе! Він же теж бачив її і розмовляв з нею. І якщо навіть Готовцев заперечуватиме, то їх обох викриє Ціглер. Та що Ціглер! Їх викриють десятки офіцерів, що спостерігали сцену побачення в «Глобусі!» Отже, загинув і Готовцев. Чи розуміє він це? Мабуть, розуміє.

Штауфер голосно зітхнув і запитав по-російськи:

– Пане Готовцев, чи ви знаєте цю особу?

Розвідниця завмерла.

– Так, знаю, пане гауптштурмфюрер, – почулася чітка і впевнена відповідь, що так не пасувала до зовнішнього вигляду Готовцева.

Туманова ніби відчула тупий удар в голову і ледве стрималася, щоб не здригнутися. Тільки зараз вона раптом зрозуміла: зрадник! Готовцев – зрадник!

Штауфер не зводив з неї очей, стежачи за кожним її рухом, а вона, зовні спокійна, дивилася на нього.

– Відповідайте лише на запитання! – попередив Штауфер зрадника. – Хто вона?

– Розвідниця! Прийшла до мене з паролем…

Туманова відчула, як всередині в неї все похололо.

– Її прислав у місто командир партизанського загону Новожилов… Ніби як дочку… Від Новожилова я маю листа… Я можу його… – і зрадник поліз до кишені.

– Не треба! – спинив його Штауфер. – Лист адресований вам, і вона, звичайно, відмовиться від усього. А що ви скажете про документи?

– Документи в неї липові, на ім'я моєї сестри. А сестра живе й працює в Мінську. Це можете перевірити, пане начальник, – заявив Готовцев.

Тепер Штауфер звернувся до Туманової.

– Ну як? Що ви на це скажете?

– Анічогісінько. Я цього суб'єкта не знаю!

– Бреше вона, пане гауптштурмфюрер! – зовсім розперезався Готовцев. – Я маю свідків!.. Вона назвала мене братом при всіх. Підтвердити може хазяїн кафе. Через нього вона викликала мене. І ще допитайте візника Сербіна. Він возив сьогодні вранці нас обох за місто. Я поїхав на ферму, а вона зосталася на шостому кілометрі. Там її, видно, чекав хтось…

– Досить! – суворо обірвав його Штауфер. – Можете йти!

Готовцев замовк. Туманова не бачила, але уявляла собі, як він догідливо розкланявся і обережно причинив за собою двері.

– Цікава історія! – вигукнув Штауфер і розсміявся. Потім він розстебнув високий комір мундира і, повернувшись спиною до арештованої, почав цідити в склянку воду з сифона.

І тут Туманова здригнулася, відчувши на своїй руці чийсь дотик. Вона різко відсмикнула руку і повернулася в бік гестапівця, який сидів праворуч від неї. А він, приклавши палець до губів, попереджував її про мовчання. Потім, глянувши з обережністю на свого начальника, що пив воду, перегнувся через стіл і ткнув у долоню розвідниці папірець, складений у кілька разів. І одразу ж, мов нічого й не було, схилився над столом.

Туманова машинально затисла папірець. Він пік їй долоню, як жарина. Що це означає? Як зрозуміти вчинок гестапівця? Якась провокація? Може, вона сама йде в розставлені на неї пастки? А що коли взяти й жбурнути йому в обличчя цей клаптик? Жбурнути й сказати: «Не вийде!» А що не вийде? Ні, ні… Вона повинна дізнатись, що там написано! Неодмінно дізнатися!..

33

В тюремний коридор виходили двері вісімнадцяти одиночних і спільних камер. Кожні двері запиралися внутрішнім замком і великим залізним засувом із замком.

Товсті стіни і масивні двері, оббиті залізом, надійно оберігали таємницю камер. Звуки завмирали без відгомону, розчиняючись у мертвій тиші.

У довгому коридорі панувала півтемрява. Тьмяно блимали під важкою сірою стелею електричні лампочки. Біля вхідних дверей, притиснувшись до стіни, стояв благенький столик. На ньому лежала книга рапортів. У другому кінці коридора видно було пожежний кран із підвішеним до нього брезентовим шлангом. Більше нічого тут не було.

Човгаючи по кам'яній підлозі грубими казенними черевиками, підбитими цвяхами, проходжувався вартовий. На його поясі тихо подзенькувала в'язка ключів. Довгі руки звисали до самих колін, і весь він схожий був на якесь лісове створіння, похмуре і мовчазне. З-під широкого низького лоба виглядали маленькі очі, які застигли в холодній байдужості і спокої. Сліди перенесеної віспи підсилювали загальний відразливий вираз обличчя. Важко було б придумати більш підходящий тип для ролі стража цього похмурого місця.

Від довгої звички ходити у вузькому приміщенні він перевалювався з ноги на ногу, ритмічно погойдуючи важке тіло. Зрідка він затримувався то під одними, то під другими дверима, насторожено прислухався, заглядав у «вічко», але, не помітивши нічого незвичайного, опускав голову і продовжував обхід своєю вайлуватою ходою.

В кінці коридора спалахнула сигнальна лампочка і різко задеренчав дзвінок. Вартовий зняв з пояса в'язку і, підбираючи на ходу потрібний ключ, не кваплячись попрямував до вхідних дверей. Вставивши ключ у замкову щілину, він повернув його кілька разів і потягнув важкі двері до себе. Вони відчинились. Увійшло четверо: Туманова, два конвоїри і огрядний гестапівець у чині оберштурмфюрера СС.

Конвоїри опинились. Гестапівець одвів убік вартового ї прошепотів йому щось на вухо. Той мовчки хитнув головою.

Вони підійшли до камери № 13.

– Тут? – запитав гестапівець.

– Так точно! – відповів вартовий.

– Обов'язково попередь зміну про те, що я сказав! – додав гестапівець..

– Зрозуміло! – глухо відповів вартовий. Гестапівець, насвистуючи, попрямував до виходу.

Конвоїри провели його поглядом.

– Давайте сюди, – подав голос вартовий.

– Вперед! – наказав конвоїр. Туманова пішла коридором.

Вартовий уже зняв засув із дверей і вкладав ключ. Відмикаючи двері, він підвів голову і спинився поглядом на дівчині. Та злякано здригнулася, але, переборовши страх, попросила:

– Води б мені…

Один з конвоїрів розсміявся.

– Ану лишень, Курт, дай їй напитися!..

Другий конвоїр почав знімати автомат, що теліпався за плечима. Але вартовий випередив його. Він люто штовхнув Туманову в плече. Дівчина простягнула руки, намагаючись за що-небудь зачепитися, та вхопитися було ні за що, і, пролетівши через кілька східців, що вели вниз, вона впала на камінну підлогу.

Двері зачинилися.

– Ну й здоровий же ти, Генріх! – захоплено сказав конвоїр. – Силонька!..

Крива посмішка невиразно ковзнула по обличчю вартового. Він уважно подивився на розчепірені пальці своєї правої руки і спокійно взявся начіплювати замок.

… Туманова ледве підвелася. Відчай і безсилля давили її: ніколи і ніхто не піднімав на неї руки. Готова до всього з тієї хвилини, як на неї в лісі наділи наручники, вона тільки зараз по-справжньому зрозуміла, що це означає. Їй здалося, що вона впала на дно глухої печери. Над її головою, так низько, що вона легко могла торкнутися рукою, ледве жевріла мутна електролампочка. Камера завширшки не більше двох метрів була схожа на кам'яну труну. Сирі стіни і стелю покривав слиз зеленастого кольору. Було по-могильному вогко й тихо.

Отже, всьому кінець! Світ лишився там, за глухими, непроникними стінами. Величезний радісний світ, у якому жили Андрій, полковник Бакланов, брат Леонід, старенька мати, вірні фронтові друзі.

Так, це кінець. І ніхто нічого не знатиме про її долю! Тут, у цій кам'яній труні, їй судилося зустріти смерть.

Туманова подивилась на руку, стиснуту в кулак, і згадала про клаптик паперу. Вона пам'ятала про нього, коли її виводили з гестапо, везли в машині, вводили в тюрму, і забула на коротку мить, коли впхнули в камеру.

Вона розігнула пальці і побачила на долоні зіжмаканий папірець. Обережно розправивши, вона піднесла його ближче до світла і прочитала:

«Я ваш друг. Я пишаюся вашою витримкою. Кріпіться, не падайте духом. Можете розраховувати на всі мої сили».

Не вірячи власним очам, розвідниця перечитала записку декілька разів. Як це все зрозуміти? Хто він, цей дивний чоловік? Перед нею відразу виник образ гестапівця в цивільному: пишне волосся з золотим відблиском, зосереджений погляд замкнутого обличчя, тверді губи. Він не поставив їй жодного запитання, весь час щось записував, схилившись над столом.

Людина навіть в останній момент свого життя не перестає на щось сподіватися. Так трапилося і з Юлею. Ці чотири фрази, написані рукою гестапівця, викликали десь у глибині свідомості іскру надії.

Але голос розуму перестерігав: провокація! Добре продумана і суворо розрахована провокація! Гестапівцям не вигідна твоя смерть. Вони повинні знати, хто ти, ким послана, з яким завданням сюди прибула. Готовцев тебе зрадив, але він нічого не знає про тебе. І тепер гестапівці підуть на все, щоб досягти мсти. А ця крихітна записка – провокація. І тобі зараз, як ніколи в житті, потрібна фізична і душевна сила.

А може?! Що як цей гестапівець саме та віддана людина, про яку між іншим згадав перед її відльотом полковник Бакланов? Що тоді? Можливо, досить йому сказати одне слово – і все стане ясно? Адже той німець особисто зв'язаний з Чорноп'ятовим.

Від цієї думки Тумановій стало гаряче. Невже можливий такий збіг? Ні!.. Не може цього бути! Обережність! Ще раз обережність!

Юля глибоко зітхнула й сіла на залізну койку, покриту тертою соломою. Вона підігнула ноги, обхопила руками коліна і вткнулась у них підборіддям.