Текст книги "Голубий пакет"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

– Трошки є, – признався Генріх. – Не можна було відмовитись.

– А з ким?

– Конвоїри затягли. Довелося роздушити пару пляшок…

– А-а-а… – багатозначно протягнув Чорноп'ятов і почав розбирати запальничку. Він вийняв з неї ватку, гніт, пружинку, кремінець, зняв коліщатко і розклав усе це на клапті газети.

Генріх сидів, обіпершись ліктем на одне коліно, і зітхав. У цей час до котельні долинули часті завивання сирени і хлопання зеніток. Генріх підняв голову і глянув на Чорноп'ятова. Той скинув брови.

– Наче тривога?

Чорноп'ятов непевно знизав плечима.

– Схоже на те… Ходімо подивимось?

Генріх ствердно кивнув.

Вони вийшли надвір. Бруківкою промчала пожежна машина, тягнучи за собою хвіст куряви. Тротуарами бігли до найближчого бомбосховища городяни, тягнучи за собою дітей.

На станції, захлинаючись, гуділи паровозні гудки.

Задерши голови і прикривши від сонця долонями очі, Чорноп'ятов і Генріх вдивлялися у високе небо. Спочатку вони нічого не побачили і лише трохи згодом у розриві хмарок помітили маленьку сріблясту, сяючу в променях сонця крапку. Навколо неї, неначе хмарки, спалахували і танули розриви зенітних снарядів.

Літак ішов не по прямій, а великими колами і знижувався. Ось він уже з'явився під хмарами.

– Видно, розвідник, – зауважив Чорноп'ятов.

– Не інакше.

– А здорово гатять!

Генріх відгукнувся з посмішкою:

– Йому хоч би що. Глянь, знову заходить. Втретє,

– Щось шукає, – сказав Чорноп'ятов.

– Йому згори видніше…

Сирени перестали завивати, але зенітки шалено стріляли й стріляли.

– Хоч би не збили, – тихенько занепокоївся Чорноп'ятов.

 Не схоже, – заперечив Генріх. – Видно, майстер. І глянь, до чого ж сміливий. Ще нижче спустився.

Літак описав четверте коло над містом, відразу шугнув у хмари і зник.

– Лови вітра в полі, – зауважив задоволений Чорноп'ятов.

– Ас… – додав Генріх.

Зенітки замовкли, наче по команді, і стало так тихо, що чути було тонесенький, немов дзижчання джмеля, звук літака, що віддалявся.

Чорноп'ятов і Генріх вернулись до котельної.

Генріх усівся на ліжку, розстебнув комір мундира, що врізався в його могутню шию, і енергійно покрутив головою. Потім він щосили рвонув борт мундира. Один ґудзик відлетів і закрутився на кам'яній підлозі.

Чорноп'ятов легенько придавив його ногою і глянув на Генріха:

– Ти що?

Генріх не відповів. Він тупо дивився на носки своїх величезних, грубих черевиків, і його товсті губи беззвучно ворушились.

– Знову нудьга? – вже догадуючись, у чому справа, спитав Чорноп'ятов.

– Не можу я більше, Григорію, – з тугою промовив Генріх. – Розумієш, не можу! Сили немає. Боюся, що ні серце, ні голова не витримають, – і він знову почав неспокійно смикати борт мундира. – Остобісіла мені ця шкура.

– Заспокойся, Генріх, не розпускайся, – щиросердо сказав Чорноп'ятов.

– Добре тобі казати, – похитав головою Генріх. – А побув би ти на моєму місці…

– Кожен потрібен на своєму місці, – заперечив Чорноп'ятов. – Ніхто інший на твоєму місці не зміг би зробити для нашої справи стільки, скільки зробив ти.

– Сьогодні вдосвіта, – вів далі Генріх, не слухаючи слів Чорноп'ятова, – у дворі тюрми знову розстріляли шістьох. І я стояв тут же, дивився. Повинен був стояти… Всі шестеро з мого коридора. Одному років під сімдесят. За що їх розстріляли? Це – найстрашніше. Трьох доколювали штиками. У мене перед очима туман стояв. Ладен був кинутись на катів, на цих тупих ідіотів, душити, топтати їх, – він щосили стис здоровенні кулаки і скрипнув зубами. – Вони самі звірі і з мене зроблять звіра. А та жінка, що я тобі казав, мати двох партизанів, повісилась. Учора повісилась. А ти кажеш, заспокойся…

Чорноп'ятов зітхнув. Він розумів Генріха, але зарадити йому не міг.

– Що ж робити, друже? – тепло сказав він. – Треба терпіти.

– Терпіти… – повторив Генріх і гірко посміхнувся. – Терпіння, звичайно, тренує характер, та коли надто довго терпіти, людина може стати ганчіркою. Я сам бачив у концтаборі.

Чорноп'ятов промовчав. У душі він погоджувався з Генріхом.

– А ти знаєш, як важко жити, – продовжував той, – коли чесні люди вважають тебе за негідника. Ну як можуть думати про мене ув'язнені? Звір! Тварюка! Страховище! Не інакше… А крім того, батько з матір'ю наділили мене такою зовнішністю, що на кого не гляну, – жахається. Інколи хочеться крикнути на все горло: «Я ж не той, за кого ви мене вважаєте!» А доводиться мовчати. Ти радиш терпіти. А це ж мука! Ось хоч би ця Валя Готовцева чи як там її справді? Одним виглядом своїм я викликаю в неї жах, огиду. Вона впевнена, що я кат, недолюдок. Та й чого це вона повинна думати інакше? Чого? А я, коли побачу її, так ладен розплакатись. Я штурхонув її при першій зустрічі. І не розрахував. Упала вона. А не штурхони я, її б конвоїр автоматом ударив. Та ще й як ударив би! Або з водою… Я облив її з пожежного рукава. А хіба вона догадалася, чого? Їй же заборонили давати воду, виводити до рукомийника, годують пересоленою їжею, а тут вона наковталась води на цілу добу. А вчора в пику її затопив! Еге, затопив! А що було робити? Гестапівці прийшли з обходом. Нишпорять по камерах. А мене ніби хто штовхнув: впустив їх до чотирнадцятої, а сам до неї, у тринадцяту. Заходжу – спить. Чую, бурмоче уві сні, твоє прізвище називає. У мене в душі похололо. Не знаю, що робити… Підвів руку і ляснув її. Вона як зірветься, як закричить, – вони тут як тут. Зразу втрьох. От, брат, які діла! Зате сьогодні я пригостив її, – і Генріх несподівано посміхнувся. – Залишив неприкрученим пожежний кран, вода тече… Коли привели її з допиту, я почав точити ляси з конвоїрами. А вона присмокталась до крана, п'є. Я дивлюсь одним оком, але мовчу…

Чорноп'ятов наблизився до Генріха, потис йому руку вище ліктя.

– Ех, Григорію, Григорію… – вів далі Генріх. – Повіриш, як хотілося б мені зайти до камери, сісти з нею поруч, обняти, сказати що-небудь лагідне. Адже в мене така ж донька… Клара… Гарна донька. Посидів би з нею поруч, розказав би їй, хто я, що за людина. Підбадьорив би. Сказав би, то ми думаємо про неї вдень і вночі. Показав би їй оці мої руки. Ех!..

Генріх замовк, а потім уже іншим, діловим тоном повідомив:

– Прізвище мого змінника – Вольф. Отто Вольф. Запам'ятай. Хороша людина. Живе у крайньому будинку біля кладовища на квартирі у шевця. Якщо його не забриють на фронт, влаштуйте побачення з ним, неодмінно.

– Гаразд, – зауважив Чорноп'ятов. – Що ти ще можеш мені сказати?

– Іще ось що. Довідався про маршрут, в якій машині повезуть, мені скаже змінник. Охороняють машину два автоматники. Та не це основне. Основне – влаштувати все сьогодні вночі.

– Сьогодні? – перепитав Чорноп'ятов і замислився. – Чому?

– Я вільний. Якщо буде потрібна моя допомога…

– Зрозуміло… Зрозуміло… – сказав Чорноп'ятов, погладжуючи неголену щоку і прикидаючи щось у думці. – Що ж… спробуємо сьогодні.

Генріх підвівся. Застебнув комір мундира.

– Домовились.

– Де будеш увечері? – поцікавився Чорноп'ятов.

– Степан знає, – відповів Генріх. – Я пішов… А запальничка нехай полежить, – і щось схоже на посмішку промайнуло на його похмурому обличчі.

Генріх Гроссе йшов додому.

Німець за народженням, антифашист за переконанням, чудовий механік за професією, він своїм життям ніби відобразив долю великої, кращої частини німецького народу в найтяжчу епоху його існування.

Генріх народився у великій родині потомственого металіста заводів Круппа. Серед його заводських товаришів у Ессені, де він почав працювати учнем, були люди різних поглядів, різних політичних течій. Були акуратні й доброзвичайні праві соціал-демократи, противники послідовної революційної боротьби з капіталізмом; були прихильники полум'яного Карла Лібкнехта, революціонери, які вірили в силу робітничого класу і його перемогу; були сухі християнські соціалісти, які намагалися примирити непримиренне… В бурхливих суперечках, у бойових виступах під час забастовок кувалася свідомість чесного німецького юнака Генріха Гроссе.

У 1914 році, коли німецький мілітаризм розв'язав першу світову війну, Генріх опинився на російському фронті. Лжепатріотичний, шовіністичний чад запаморочив і йому голову: мабуть, його робітничий гарт був недостатнім. Він думав, що йде захищати батьківщину. Та помилка тривала недовго, страхіття війни примусили його замислитись над її безглуздям. Слова багатьох товаришів по заводу і полум'яні заклики Лібкнехта постали перед ним у новому світлі.

Він добре пам'ятає хвилюючі, щасливі дні братання з російськими революційними солдатами в 1917 році. Тут, в окопах, він збагнув, що в німецького робітника і солдата спільна доля, спільні інтереси та бажання з російськими робітниками і солдатами. І коли кайзерівська Німеччина накинулася у 1918 році на молоду Радянську республіку, він перейшов на бік Червоної Армії. Всю громадянську війну Генріх провів на фронтах, бився з білогвардійцями та інтервентами і на початку двадцятих років повернувся на батьківщину. Важко було вдома: інфляція, безробіття, злидні… Биті кайзерівські генерали та офіцери при підтримці королів гармат знову підвели голови. Як гриби, стали плодитися різноманітні фашистські організації. Єдиною силою, що протистояла фашизму і викривала його, була німецька Комуністична партія.

Генріх Гроссе в міру того, як посилювався розгул націстів, розгром робітничих організацій, єврейські погроми, ставав чимдалі переконанішим антифашистом. Він неодноразово зі зброєю в руках захищав робітничі збори від банд гітлерівських штурмовиків та есесівців.

Коли Гітлер захопив владу і Німеччина перетворилася в націстську тюрму, Генріх Гроссе, який працював на заводі, налагодив зв'язки з товаришами і став учасником підпільної комуністичної групи. В 1941 році його мобілізували і відправили на Східний фронт.

Та навіть не понюхавши пороху, він був тяжко поранений. Ще до першого бою його частина зазнала повітряного нападу росіян. Генріх прийшов до пам'яті в госпіталі. Чотири місяці його латали і лагодили, а потім, як непридатного для фронту, прнкомандирували до концентраційного табору під Горєловим. Він став очевидцем тих жахів, що їх творили фашисти на окупованій території. Генріх твердо вирішив допомагати росіянам у їх боротьбі з гітлеризмом. У його пам'яті живими стояли слова вождя німецької компартії Ернста Тельмана: «Гітлер – це війна! А тому – геть Гітлера, геть фашизм заради блага своєї батьківщини і всього людства!»

Працюючи шофером на лісозаготівлях, він возив радянських полонених і в одній з партій помітив офіцера, який, незважаючи на рани, виснаження і кволість, виявляв дивовижну силу волі, підбадьорюючи і підтримуючи інших. Прізвище його було, як згодом довідався Генріх, Найдьонов.

Якось у лютому сорок другого року Генріх гнав з лісу до станції Горєлов свій тривісний грузовик з причепом, навантажений дев'ятиметровими сосновими колодами. Вантаж супроводжували шість військовополонених, серед них – Найдьонов. Генріх посадив Найдьонова в кабіну. Решта разом з вартовим розмістились на колодах у кузові машини.

За довгі години засніженого шляху Генріх узнав історію радянського офіцера, який потрапив у полон тяжко пораненим. Найдьонов виявився уральцем, працював у Златоусті, в Челябінську – у тих місцях, де колись Генріх бився за молоду Радянську республіку.

Генріх і Найдьонов чудово порозумілися, повірили один одному.

Це сталося в лютому, а в квітні грузовик Генріха з п'ятьма військовополоненими, охоронником і вівчаркою до обіду не повернувся з далекої вирубки. Надвечір на розшуки машини вирушив начальник охорони з своєю командою. В лісі вони знайшли прив'язаних до сосен охоронника, шофера грузовика Генріха Гроссе і вівчарку, а машина та п'ять полонених, серед яких був і Найдьонов, зникли.

Великодушність Найдьонова та його друзів, які дарували життя охоронникові, пояснювалася просто. Убивши його, вони б поставили під удар Генріха, що був ініціатором, організатором і душею втечі.

Розшуки нічого не дали.

Згодом, коли розформували табір і Генріха призначили в тюремну охорону, до нього на квартиру з'явився невідомий. Це був, як згодом виявилось, Чорноп'ятов. Він назвав Генріха Скитальцем і передав привіт від старого знайомого. Генріх усміхнувся й подумав: «Ну, за Найдьонова тепер можна бути спокійним. Добрався…»

46

Скісне проміння призахідного сонця перебігало по робочому столі полковника Бакланова і світилося на колодах протилежної стіни. Бакланов сидів на койці і дерев'яною ложкою доїдав залишки гуляшу з котелка на табуретці.

Запищав один з польових телефонів. По звуку можна було визначити, що це апарат, який з'єднує з командуючим.

Бакланов швидко підійшов, повернув ручку і зняв трубку.

– Так точно… Склад групи Дмитрієвського? Можу перелічити. Лейтенант Назаров, радистка Прохорова і провідник з вівчаркою. Що? Так точно: Дмитрієвський четвертий. Так… Так. Коли накажете їх привезти? Слухаю.

Полковник поклав трубку і задоволено всміхнувся. Нелегко йому було переконати командуючого в тому, що на чолі групи доцільно послати саме капітана Дмитрієвського. Та все ж переконав.

Андрій ожив. Він став енергійно готуватись до вильоту: відбирав і перевіряв зброю, боєприпаси, живлення для радіостанції, медикаменти, запас продуктів.

Його цікавило, як працює вівчарка, як слухає свого провідника, прикомандированого з військ МВС. Було проведено практичне заняття, здійснено пробний спуск собаки на парашуті.

Стежачи за кипучою діяльністю капітана, Бакланов радів. Він не помічав ні гарячки, ні метушні. Все робилося швидко, до ладу й організовано.

Бакланов поглянув на годинника і хотів був послати свого ординарця по капітана, але той, як і завжди акуратний, з'явився сам хвилина в хвилину.

– Як справи? – поцікавився Бакланов.

– Нормально, товаришу гвардії полковник.

– Сідайте, куріть і слухайте. О двадцять другій нуль-нуль вашу групу прийме командуючий і розмовлятиме з людьми.

– Ясно, – відповів Дмитрієвський, підсідаючи до стола.

Бакланов відсунув папери та книги вбік і розгорнув карту.

– Пам'ятаєте, про що повідомляв Чорноп'ятов у передостанній телеграмі? – спитав він.

– Приблизно. Щось про новий ворожий аеродром.

– От-от. Сьогодні над Горєловим літав наш розвідник, – Бакланов розгладив карту ребром долоні, підвівся і схилився над нею, – Він блискуче провів аерофотозйомку. Дані Чорноп'ятова підтвердились. Отут (він показав кінчиком олівця) вони спорудили фальшивий аеродром. На ньому близько сорока диктових макетів літаків. А ось тут (кінчик олівця перебрався ліворуч) приховано справжній аеродром. До нього прокладають вузькоколійку. Це дуже цікаво. Колії на станції Горєлов забиті составами…

Дмитрієвський з належною увагою слухав свого начальника, але не розумів, яке відношення мають дані повітряної розвідки до поставленого перед ним завдання.

Бакланов догадувався про це, але не хотів починати розмови з кінця.

– Ясно? – спитав він.

Дмитрієвський кивнув, але погляд його виказував нерозуміння.

– Командуючий наказав, – вів далі Бакланов, – викинути вашу групу в момент серйозної обробки з повітря горєловського аеродрому і залізничного вузла. Поєднати, так би мовити, дві корисні справи: під гуркіт бомбардування в загальній метушні німці не помітять, як вас викинуть.

Дмитрієвський схопився.

– Чудово. Це найкраще, про що можна мріяти! – вигукнув він. – Ви знаєте, як я тепер зроблю?

– Догадуюсь.

– Я стрибну перший, а люди приземлятимуться на мої сигнали. Група сконцентрується в одному місці.

– Гаразд, – зробив висновок полковник. – У вашому розпорядженні, вірніше в розпорядженні пілота, досить буде часу, щоб зробити не один, а кілька заходів на викидання.

– Цілком правильно.

– І німці навряд чи стануть на перешкоді. Їм буде не до вас. Командуючий посилає одинадцять бойових машин. Вони там влаштують такий фейєрверк!..

– Уявляю!

– А тепер – до роботи. Де ви маєте намір приземлитися?

Капітан потягся до карти, придивився і показав на контури великої галявини в лісному масиві. Бакланов побарабанив пальцями.

– Там, де спустилась Юлія Василівна? Відставити! Не годиться. Проторені стежки не завжди приводять до мети. Що ви втрачаєте, коли спробуєте приземлитись ось тут, на п'ять кілометрів південніше?

Дмитрієвський, не відриваючи від карти очей, неквапливо згодився.

– Вирішено. Ваші дальші дії?

Капітан доповідав:

– Як тільки зберу групу, радирую вам, а діяти почну з ранку. Підшукаю надійне місце для базування групи, для прийому літака, потім перевірю підступи до міста. За моїми розрахунками, на це піде весь завтрашній день. Надвечір спробую пробратися до міста. – План непоганий, – схвалив Бакланов. – Але поміркуйте ось над чим: чи не можна, перш ніж іти до міста, захопити «язика»? Хоча б з місцевих. Через нього треба точніше вияснити обстановку в місті. Зробити це не так уже й складно. Шосе не охороняється, рух по ньому невеликий. Але, – він підняв палець, – «язика» не відпускати від себе аж до кінця операції.

– Розумію!

– Далі?

– Спробую зв'язатися з Готовцевим.

– Відставити! – сердито заперечив Бакланов і ляснув долонею по столу. – Тут особливо повторюватись не можна. На Готовцева йшла Юлія Василівна… Хай Готовцев навіть благополучний – все одно. Ідіть на Чорноп'ятова.

– Слухаю…

– Особливо уважними будьте в лісі. Сигнал тривоги Юлія Василівна подала з лісу. Не виключена можливість, що гітлерівці обплутали його засідками, секретами. А може, десь поблизу від її висадки розташована секретна резиденція чи офіцерська школа або склади. Все може бути. І ніякої гарячки, ніякої поспішності. Зрозуміло?

– Так точно.

Бакланов вийшов із-за стола.

– А зараз ходімо поговоримо з вашими людьми…

47

Тюрма знаходилася в північно-західній частині міста, на самому кінці жилих кварталів, напроти колишнього лісоторгового складу. За тюремною стіною лежав пустир, а ще далі, на колишньому дослідному полі, стояла зенітна батарея.

Два тюремні корпуси, розташовані паралельно один одному й спотворені маскувальним камуфляжем, ледве виділялись на фоні зоряного неба. Територію тюрми оточував п'ятиметровий цегляний мур, посипаиий зверху осколками скла й обнесений колючим дротом. По кутках височіли сторожові вишки з прожекторами.

Об одинадцятій годині вечора у дворі тюрми коротко рявкнув глухий сигнал автоцистерни. Важка залізна брама повільно розчинилась. Мигнувши щілинами замаскованих фар, дві арештантські машини викотилися з двору і помчали до міста.

Від тюрми до гестапо було не більше як три кілометри. За чверть години машини з'явились на центральному міському майдані, пересікли його і завмерли біля сірого кам'яного будинку…

Вартовий біля дверей натиснув кнопку дзвінка в стіні. Ворота негайно розчинились навстіж, впустили машини у двір і зачинились.

Автоматники оточили машини і, коли конвоїри відчинили дверці кузовів, почали викликати арештованих на прізвище.

Першою викликали Готовцеву. Юля швидко стрибнула на землю, жадібно вдихнула повітря, глянула на тихе чорне небо, всіяне зірками, і, заклавши руки за спину, попрямувала до приміщення.

Після ранкової розмови з Герцем суперечливі думки ще й досі хвилювали її. Вчинок Герца здавався їй неприродним. Навіть коли він справді антифашист, коли він зв'язаний з німецьким або партизанським підпіллям, він не повинен ставити на карту своє становище і своє життя заради однієї російської дівчини, про яку йому майже нічого не відомо. Він не повинен піти на таку небезпечну авантюру, не маючи уявлення про важливість її бойового завдання. Адже він жодним словом не натякнув, що знає про мету її приїзду до міста. А якщо так, то заради чого він рискує власною головою? Куди він гне? Що він робитиме тепер, одержавши її згоду?

– Стій! – скомандував вартовий, і Юля здригнулась. – Обличчям до стіни!

Вона послухалась.

Автоматник кашлянув, підтягнувся і постукав у масивні двері.

48

Об одинадцятій годині десять хвилин ночі заревли мотори літака. Група Дмитрієвського піднялася в повітря. Зробивши коло над аеродромом, літак ліг на бойовий курс і незабаром зник у пітьмі. Бакланов провів його поглядом, закурив і звернувся до командира авіаполку:

– Скоро?

Командир глянув на годинника з світним циферблатом і відповів:

– Хвилин через п'ятнадцять.

– Почекаю, – вирішив Бакланов, і вони вдвох повагом пішли прогулятися полем.

Аеродром, укутаний нічною темрявою, оживав. То там, то тут виникав рокіт моторів, і незабаром усе злилося в суцільний важкий гул, від якого дрижала земля.

– Зараз бомбардувальники підуть, – сказав командир полку.

Над аеродромом злетіла вгору синя довгохвоста ракета, на мить освітила все навколо і, розсипавшись на дрібнесенькі зірочки, згасла. Перша приземкувата машина, пригинаючи траву, промчала мимо, за нею друга і через однакові проміжки часу – решта дев'ять. Від гулу дзвеніло у вухах. Потім він почав слабшати, розчинятися в пітьмі.

– Ні пуху ні пера, – сказав командир полку і вдруге поглянув на годинник. – Хвилина в хвилину…

49

– Ви не уявляєте, якими щедрими можемо ми бути, – казав Штауфер Тумановій, яка сиділа напроти нього. – І ви не пошкодуєте. Адже наше життя, зрештою, зводиться до задоволення потреб. І безглуздо було б це заперечувати. Ми позбавили вас на недовгий час того, до чого ви звикли. І гляньте, що вийшло! Ви до невпізнаний змінились. Уже не той ніжний колір обличчя, не ті очі: вони у вас позападали, в них з'явився смуток, страх, ваше підборіддя подалося трохи назад. А нігті! Зверніть увагу на свої нігті! А вони, видно, знали манікюр. Та досить із завтрашнього дня дати вам ванну, перукаря, набитий платтями гардероб, парфуми, крем, чудову їжу – і ви розквітнете. Я скажу вам стару, заяложену істину: ми живемо один раз… Чи не так?

Туманова мовчала.

– Як погано виховані росіяни! – з робленою гіркотою промовив Штауфер. – Просто дивуюся. З ними поводишся ввічливо, коректно, люб'язно, а вони мовчать…

Штауфер закурив, глибоко затягнувся і, наблизившись до дівчини, пустив густу цівку диму їй в обличчя.

– Хам! – коротко і тихо сказала вона.

Штауфер зробив вигляд, що недочув, проте «жарту» вже не повторив. Він не хотів дратувати арештовану, керуючись при цьому власними міркуваннями, і швидко перейшов на іншу тему:

– Ну-с… Мушу вас засмутити. Ваш «братік» Готовцев тільки що повідомив, чого ви завітали до Горєлова…

Тумановій в душі похололо, але Штауфер несподівано замовк і витягнув шию, прислухаючись до чогось. З глибини ночі долинув наростаючий гул. Штауфер і Герц перезирнулися. В цей час у місті завила сирена, люто захлопали зенітки. Не минуло й хвилини, як землю струснув перший бомбовий удар, слідом за ним другий, третій…

Двері без стуку розчинилися навстіж. До кабінету ввірвався захеканий обершарфюрер.

– Росіяни бомблять аеродром і залізничний вузол! – випалив він.

Штауфер і Герц не ворухнулись,

– Конвоїрів сюди, – спокійним голосом наказав Штауфер.

Не спромігшись повторити одержаного наказу, обершарфюрер зник.

Страшенний гуркіт пролунав зовсім близько, на майдані. Будинок гестапо заскрипів, застогнав, здригнувся. Вибухова хвиля тугим, гарячим вихорем розчинила вікно, двері, ввірвалась до кімнати. Із стелі посипалася штукатурка. Сифон з газованою водою похитнувся на тумбочці, упав на підлогу і розлетівся в дрізки. Розкладені на столі папери спурхнули безладною зграєю і розлетілись по кімнаті.

Штауфер і Герц схопилися. Перший ловив папери, другий метнувся зачиняти вікно.

Літаки ревли над містом, бомби з свистом і виттям врізалися в землю, вибухи лунали все частіше.

До кабінету вбігли два конвоїри й зупинилися, важко переводячи подих.

– В тюрму! – пискливо крикнув Штауфер. – У шосту камеру!

«У солдатську, в чоловічу!» промайнула у Юлі страшна догадка.

Конвоїри підхопили її під руки і потягли в коридор.

Тепер вона знала, що робити. Тікати! Вирватись і тікати! Конвоїри стрілятимуть по ній. І все… Більше нічого не треба. Швидко й добре…

Юля шарпнулась, але даремно. Есесівці міцно тримали її. Вона підігнула коліна, сподіваючись, що вони впустять її, та есесівці легко підхопили її і понесли. Вже біля виходу з коридора вона несподівано стала на ноги і метнулась уперед, намагаючись звалити з ніг хоча б одного з автоматників, та й це їй не вдалося. Автоматники міцно трималися на ногах і люто лаялись.

У дворі Юля зробила останню спробу: вдарила ногою конвоїра, що йшов праворуч, той спіткнувся і, падаючи, потяг її за собою. Можливо, цього разу план і вдався б, та на допомогу конвоїрам наспів шофер. Утрьох вони схопили Туманову, підняли і швиргонули в кузов найближчої арештантської машини. Дверці захлопнулись.

Стоячи у темному коридорі, Штауфер спостерігав усю сцену через відчинене вікно.

Місто було осяяне сліпучим яскравим світлом. У небі під хмарами шипіли розвішані льотчиками освітлювальні «люстри». Повітря було помережане незліченними барвистими нитками трасуючих куль. З боку в бік металися білі стовпи прожекторів.

Арештантські машини одна за одною виїхали на майдан. Перша, в якій опинилася Туманова, перетинаючи майдан, трохи не впірнула у величезну воронку від вибуху бомби.

Водій, чортихаючись, утримав машину на самому краю, осадив її назад і, об'їхавши воронку, з брязкотом включив другу швидкість. Машина застрибала побитою бруківкою і, скорочуючи шлях, пробиралась не звичайним маршрутом, а глухими, вузькими провулками, В одному з них водій так різко натис на гальмо, що конвоїри стукнулись головами в лобове скло: дорогу перетинала легкова машина «оппель-капітан».

Не бачачи об'їзду, водій тюремної машини вимогливо засигналив. Тоді з оппеля показалась людина, обличчя якої не можна було розгледіти в темряві. Невідомий впритул підійшов до кабіни, в руці у нього щось блиснуло, й один за одним прогриміло шість пострілів,

У шоферській кабінці запанувала тиша.

Невідомий підбіг до оппеля і вернувся з куцим ломиком у руці. Сильним ударом він збив замок з арештантської машини і, відчинивши дверці, гукнув:

– Виходьте! Швидше!

Йому відповіла тиша.

– Та виходьте ж, чорт би вас забрав!

Після другої команди з машини вистрибнули троє чоловіків, а жінка нерішуче затрималася в дверях.

– Тікайте, ви врятовані! – гукнув невідомий. Троє кинулись у провулок і зникли в темряві. Невідомий підхопив Юлю на руки і подався до опеля.

А бомбардувальники гасали в небі, як розлючені демони, і вибухи бомб стрясали землю.

50

Група підпільників причаїлась у руїнах колишнього міського театру. Тут вони чекали тюремних машин.

Несподіваний повітряний наліт на місто був якраз до речі.

– Оце так дають! – дивлячись на небо, захоплено зауважив Калюжний. – І хто б міг думати, що вони прийдуть нам сьогодні на допомогу.

– Молодці хлопці! відгукнувся Чорноп'ятов, що стояв поруч. – А ми голови морочили…

– Гляньте! – вигукнув Заболотний.

Всі повернули голови в бік вокзалу, де шугав величезний стовп полум'я. Він був такий великий, що захопив край неба.

– Що це?

Ніби у відповідь пролунав страшенний вибух. Ледве затих гуркіт, як знову стало чути гул літаків і ухкання бомб. Стежачи за небом, підпільники не забували справи, заради якої зібралися.

Короткий і різкий посвист покликав їх на вулицю. Біля зруйнованого будинку стояв чоловік і вдивлявся в темряву.

– Іде! – повідомив він приглушеним голосом.

– Яка? – запитав Чорноп'ятов.

– П'ятірка.

– Її нам і треба.

З підворіття вибігли ще троє і приєдналися до групи Чорноп'ятова. Тепер їх було вже вісім чоловік.

– Швидше! – розпорядився Чорноп'ятов.

Всі майнули до руїн. Не минуло й хвилини, як величезні брили цегли, спаяної цементом, перегородили вулицю.

– По місцях! – скомандував Чорноп'ятов.

Група розсипалась, зникнувши у темряві. Праворуч почувся шум машини, що наближалась.

Вона підійшла до перешкоди й зупинилася. З кабіни вискочив шофер, а слідом за ним один з конвоїрів. Конвоїр освітив кишеньковим ліхтарем купу цегли, що перегородила вулицю. Водій нахилився, розглядаючи перешкоду.

В цей час на нього та на конвоїра навалилося одразу п'ятеро. Троє підбігли до кабіни і витягли звідти розгубленого есесівця, який нічого не розумів. Боротьба була короткою і майже беззвучною.

Значно складнішим виявилось відчинити двері кузова. На це пішло добрих п'ять хвилин. Нарешті з допомогою залізного бруска вдалося зірвати замок разом з завісами. Двері відчинились, і арештовані, уже второпавши, в чому справа, один за одним вискочили з машини.

– Всі? – з наростаючим занепокоєнням запитав Чорноп'ятов.

– Всі, – відповів хтось.

– А де ж дівчина? – не втримався Заболотний.

– Нема дівчини, – відповів той же голос. – Коли їхали в тюрму, вона була з нами, а на зворотному шляху її посадили в другу машину.

Підпільники остовпіли…

51

Автомобіль «оппель-капітан» вилетів на одну з околишніх вулиць міста, притиснувся до вузенького тротуару й зупинився коло невеличкого будинку.

Чоловік вийшов першим. Обійшовши машину, він відчинив передні дверці й випустив Юлю. Вона швидко озирнулась навколо.

Цегляний будинок з облупленою штукатуркою, наглухо забитими вікнами і зруйнованими східцями ґанку виглядав непривітно. Темна вулиця була безлюдною.

Провідник мигнув ліхтариком, і його промінь освітив не лише вхідні двері в будинок, а й залізну дощечку з написом: «Вулиця Цегельна, 38».

Чоловік звичним рухом дістав ключа, відімкнув двері і першим зайшов до будинку. Юля йшла за ним.

Промінь ліхтаря вказував дорогу. Грюкнули одні двері, другі, і нарешті вони опинились у великій, заставленій меблями кімнаті.

Чиркнув сірник, загорілася свічка. Чоловік поставив її на буфет і обернувся.

Це був стажист гестапо Роберт Герц.

– Куди ви мене привезли? – запитала дівчина.

– Це моя службова квартира, – пояснив Герц.

Будинок, що зокола вражав своїм убозтвом і ветхістю, всередині мав зовсім інший вигляд.

– Ви розвідниця й повинні розуміти, що означає службова, – додав Герц.

Туманова здивовано глянула на нього. Та він і не спробував навіть розшифрувати сказане, вважаючи, очевидно, що вона добре його зрозуміла.

– Ці двері ведуть до спальні, – вів далі Герц. – Там ви зможете відпочити і знайти дещо з одягу. Я все приготував. Із спальні є хід у туалетну кімнату. Якщо хочете скористатися ванною, будь ласка. Колонка справна, дрова є. Розпалювати ви, напевно, вмієте краще за мене.

Брова в Туманової трохи піднялася. Вона міркувала: що за натяки? «Ви повинні розуміти, що означає службова» або: «Розпалювати ви, напевно, вмієте краще за мене?..» А втім, добре, побачимо, що далі буде…

– Через ці двері, – показав рукою Герц, – ви потрапите до кабінету. І, нарешті, через ці ми зайшли. Чого ви так дивитесь? Ви і досі не довіряєте мені?

Туманова хитнула головою.

– Здається, ви позбавили мене цього права, – відповіла вона.

– Дуже приємно, – зауважив Герц. – Почувайте себе тут повною господинею. Це ключ од вхідних дверей. – Він поклав його на круглий стіл. – Ви можете залишити будинок тоді, коли вам заманеться. Це – ваша справа. Але я не радив би вам виходити з будинку до певного часу. Майте на увазі: щоб звільнити вас, мені довелося вбити трьох своїх земляків, а трьох ваших випустити на волю. Гестапо, звичайно, вже підняте на ноги.