Текст книги "Голубий пакет"

Автор книги: Георгий Брянцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Тривожні думки юрмилися в голові.

Скільки разів за війну їй вдавалося уникнути лап ворога, а ось тепер… І безглуздо в її становищі на щось сподіватися, чогось ждати. Тепер зосталися муки, потім смерть…

Мерехтливою низкою промайнули перед нею в думці рідний дім, батько, мати, брат, шкільні друзі. Здається, зовсім недавно вона була піонерною. Потім комсомол. Піонервожата. Інститут. Фронт. Андрій… Це прийшло кохання! Ну, звичайно, Андрій!..

Згадки, сповнені особливого, хвилюючого змісту, на мить зігріли її й відлетіли. Юля сиділа у тій самій позі, і тихі сльози збігали по її щоках.

Несподівано загримів засув. Клацнув ключ, двері відчинилися, і на порозі показався вартовий. Він пропустив у камеру роздавача їжі. Той тихо поставив на койку залізний казанок і, відійшовши до дверей, промовив:

– Їжте при мені!

Юля глянула на казанок. Там була якась сірувата рідина, на поверхні якої при тьмяному світлі лампи виблискувало кілька краплин мінерального масла.

34

Чорноп'ятов стояв біля верстака, обпираючись об його край своїми сильними руками, і уважно дивився, як горить примус, з шипінням викидаючи яскраво-фіолетове полум'я. Коли полум'я спалахнуло і перекинулося на один бік, він узяв голку і старанно прочистив пальник. Полум'я вирівнялось, утворивши вогняний широкий віночок.

Біля верстака на порожньому ящику сиділа бабуся – хазяйка примуса – і не зводила з вогню своїх каламутних, слізливих очей. На колінах у неї стояв великий плетений кошик.

– Ну як, мамашо? – запитав Чорноп'ятов, підкачуючи примус.

– Добре! Як новий!

– А ви казали, не горітиме. Ач як шипить, наче паровоз!

– І правда, – згодилася бабуся, – а я вже й не надіялася… Бо примус старенький, чого доброго, одноліток мій…

– Ще послужить! – посміхнувся Чорноп'ятов.

Він погасив примус, старанно обтер його ганчіркою і власноручно вклав у кошик.

– Якщо буде капризувати, приносьте.

Бабуся зубами розв'язала вузлик на хустині з голови, витягла з неї кілька зім'ятих німецьких марок і мовчки поклала на верстак:

Дай бог тобі здоров'я!.. Прощавай!

Щасливо, мамашо!

Крекчучи й зітхаючи, бабуся стала вибиратися надвір крутими східцями.

Косі промені вечірнього сонця заглядали в майстерню, але майже не освітлювали її. Лише на ріжок верстака падав жовтий блік.

Чорноп'ятов задумався, потім зітхнув, спересердя відкинув у куток якусь каструлю і, обернувшись, помітив чиїсь ноги в щілині дверей. Він нагнувся і побачив Заболотного. В руках у того був старий залізний таз.

Заболотний швиденько скотився вниз по східцях і, підбігши близенько до Чорноп'ятова, випалив уривчастим шепотом:

– Готовцев – зрадник!..

Чорноп'ятов похитнувся:

– Ти… з глузду з'їхав?

Очі Заболотного поблискували. Він витер рукавом росинки поту, що виступили на лобі.

– Зрадник, кажу!.. Я брив Скитальця, бачив Дем'яновича. Вони все розказали… В тюрмі сидить Валентина Готовцева, яку ми чекали! Її арештували сьогодні вранці.

Чорноп'ятов важко сів на ящик. Обличчя його покрилося мертвенною блідістю.

– Григорію Панасовичу, що з вами? – перелякано запитав Заболотний.

– Нічого… зараз пройде, – відповів той рівним, тихим голосом і обережно зітхнув. – Не зважай…

Нічого подібного досі не траплялося з Чорноп'ятовим, хоча підпілля іноді й зазнавало тяжких ударів. Хто-хто, а вже Заболотний добре знав, що серце Григорія Панасовича ніколи не підводило. Але, видно, всьому є міра.

Чорноп'ятов сидів прямо, мовчки, не відриваючи руки від грудей, намагаючись дихати рівно, без напруження.

– Відпустило, – тихо проказав він. – І скажи ти… Треба ж приключитися такому лиху… Розповідай, Стьопо, я слухаю тебе…

Заболотний розповів про те, що дізнався від Скитальця. До Готовцева прийшла в кафе дівчина, і він її виказав. Сьогодні вдень Готовцева викликали в гестапо, і він на очній ставці викрив дівчину. Але вона ні в чому не зізналася. Вона заявила, що не знає Готовцева, хоча в документах записана його сестрою. Як її арештували, Скиталець не вияснив, але тут дещо доповнив Дем'янович,

– Який Дем'янович? – перепитав Чорноп'ятов, хоч добре знав його.

Заболотний пояснив: Никанор Дем'янович Сербін із села Лужки. Він по наряду від управи обслужує кафе «Глобус». Сьогодні вранці їздив на молочну ферму з Готовцевим. Той був не сам. З ним із міста виїхала сестра, яку він залишив на шостому кілометрі в лісі «збирати гриби». По дорозі назад вони хотіли прихопити сестру з собою, але вона на шосе не вийшла. Потім по дорозі зустріли жінку з Лужків, вона сказала, що в лісі була стрілянина. А Готовцев лише посміхнувся. Старому це здалося підозрілим. Він чув про те, що в Готовцева є сестра, що вона працює нібито на німців у Мінську, а її приїзд сюди, дивний вихід у ліс по гриби та ще й стрілянина навели на недобрі думки.

– І ось коли я, – продовжував Заболотний, – пов'язав розказане Дем'яновичем із словами Скитальця, мені все стало ясно.

Чорноп'ятов подумав: «Значить, Кость встиг-таки передати телеграму, раз Бакланов вислав людину».

– Як ти інструктував Готовцева? – запитав він,

– Я попередив, – твердо заявив Заболотний, – що коли до нього під виглядом сестри прибуде жінка, він повинен прийняти її, дати притулок і повідомити мене.

– І все?

– Так, усе!

– Чи знає він кого-небудь із наших, крім тебе?

– Нікого!

– А Костя Голованова?

– А до чого тут Кость? – здивувався Заболотний. – Та й що він міг про нього знати?

– Я питаю про це тому, – тихо промовив Чорноп'ятов, – що Костя вже нема. Він загинув. До його будинку ввірвалися гестапівці, і він підірвав себе і їх гранатою. Це було позавчора вночі.

Заболотний стояв приголомшений. Він заціпенів і не міг промовити й слова. В голові все перемішалося. Він ішов сюди із страшною звісткою, але тут його чекала не менш страшна. Тільки необхідність щось вирішувати, вживати негайних заходів вивела його з заціпеніння.

Чорноп'ятов запитав:

– А про Дем'яновича Готовцев не догадується?

– Що ви? Звідки! – з триногою відповів Заболотний. – Та ж старий у них в кафе по наряду працює.

Знаючи про те, що Готовцев – родич Заболотного і що саме Заболотний рекомендував його на підпільну роботу, Чорноп'ятов сказав:

– Він і тебе може виказати…

– Я думав про це, – признався Заболотний. – Та вже б краще мене…

– Не кажи дурниць! – перервав його Чорноп'ятов. Заболотний похнюпився.

– Думав я і ось над чим: чому він раніше мене не виказав? Йому б це нічого не коштувало. Значить, невигідно…

– Не розумію, – зауважив Чорноп'ятов.

– Може, я не так сказав, – виправився Заболотний, – але мені здається, що йому нецікаво було виказувати мене одного. Він хотів дізнатися, хто стоїть за моєю спиною.

– Він твій шуряк?

– Еге, він жонатий на моїй рідній сестрі.

– Гм!.. Цікаво, як вона поставиться до того, що Готовцев – зрадник.

– Клавдія задушить його своїми руками! – страшенно хвилюючись, промовив Заболотний: – За це я ручуся головою. Дозвольте мені поговорити з нею, і ви переконаєтеся…

– Стривай, Стьопо… підожди… Давай обдумаємо все з усіх боків.

35

Об одинадцятій годині вечора закрита тюремна машина привезла Туманову в гестапо.

В кабінеті Штауфера, крім нього і гестапівця в цивільному, був хазяїн кафе Ціглер. Туманова збагнула, що її викликали сюди для очної ставки.

Її посадили на те місце, що й ранком.

– Цей чоловік вам, звичайно, теж незнайомий? – запитав її Штауфер, не приховуючи іронії.

– Ви вгадали, – відповіла розвідниця.

Ціглер обурився. Він не сподівався такого нахабства.

Ляснувши себе по стегнах, товстун докірливо похитав головою.

– А ви її добре запам'ятали? – запитав Штауфер.

– Звичайно, я б упізнав її серед тисячі! – запевняв Ціглер.

У голові Ціглера була жахлива плутанина. Він не міг збагнути, в чому завинила «розкішна» сестра його шеф-повара, як не міг зрозуміти й того, чому вона не впізнає його, коли він так ласкаво зустрів її і розмовляв і нею.

– Невже ви… – спробував він сам нагадати Тумановій, але його перебив Штауфер.

– Не хвилюйтеся, пане Ціглер. Це не повинно вас дивувати. Не смію вас більше затримувати.

Хазяїн кафе позадкував до дверей і, вклонившись, вийшов. Туманова глянула на тумбочку, де стояв сифон з газованою водою, і судорога перекосила її обличчя. Вона мимоволі провела сухим, запаленим язиком по спраглих губах і з неймовірним зусиллям одвела погляд від сифона.

Цілий день їй не давали води. Не дали також умитися, на що вона так сподівалася. А після обідньої бурди, яка була не тільки огидна на смак, але й пересолена, спрага мучила немилосердно.

Штауфер дуже добре розумів стан арештованої: все робилося за його наказом. Він підійшов до тумбочки і налив склянку прозорої газованої води. Піднявши склянку до рівня очей, він роздивлявся з підкресленою увагою, як здіймалися догори маленькі бульки, викидаючи дрібнесенькі бризки.

– Ну от… Що ж ми робитимемо далі? – запитав він арештовану.

Розвідниця мовчала, міцно стиснувши губи.

Штауфер підніс склянку до рота і, закинувши голову, почав пити воду великими ковтками, його кадик ритмічно рухався. Поставивши порожню склянку на місце, Штауфер прицмокнув язиком, погладив рукою груди і продовжував допит:

– Ви не передумали? Ні? Невже вам не ясно, що перед вами вибір: або розповісти про себе все, нічого не приховавши, або… – І він зробив промовистий жест над своєю головою. – Я розумію, що неприємно і те й друге, але існує правило: завжди вибирати з двох лих найменше. Я б особисто у вашому становищі…

– Вам теж доведеться коли-небудь вибирати! – не стрималася Юля.

Очі Штауфера побіліли. Він поквапливо підійшов до сейфа, зняв з нього шматок гумового шланга завтовшки в палець і, міцно затиснувши один кінець у своїй руці, наблизився до арештованої.

– Ви… нерозумна! – люто, крізь зуби кинув він. – І всякому терпінню може прийти край. Я не збираюся слухати ваші дотепи. Я можу зробити так, що ваш язик говоритиме тільки те, що мені треба.

Туманова подивилася йому в очі й посміхнулася.

Задзвонив телефон. Штауфер ляснув шлангом по халяві чобота і підійшов до стола. Повернувшись до арештованої спиною, він зняв трубку.

– Так, я! Ну? – запитав він різко і уривчасто. – Дурниця! Робіть те, що вам наказано. Атож!.. Щоб ви знали, нема на світі людини, якої б не мучила якась недуга. Що?..

Гестапівець у цивільному нахилився вперед, торкнув дівчину рукою і тихо, ледве ворушачи губами, запитав:

– Ви прочитали мою записку? Довіртесь мені… – Він замовк, помітивши рух Штауфера, і заглибився в папери.

Туманова пильно подивилася на нього. І їй здалося, що в його очах промайнуло співчуття.

Косячи очі на Штауфера, гестапівець знову поквапливо зашепотів:

– Я можу допомогти вам… треба діяти обережно… Слухайте мене…

Туманова підозріливо дивилась на нього й мовчала.

– Можливо, навіть… – Він рвучко випростався і замовк.

Штауфер повернувся і, видно, кінчав розмову:

– І я хворий, і ви хворі! Відправляйте його в табір! К чорту! Сьогодні ж! Я певен, що він там швидко поправить своє підірване здоров'я.

Він кинув трубку на важельок і, повернувшись до гестапівця, сказав:

– Накажіть зараз же викликати Готовцева!

Цивільний підвів голову.

– Він, мабуть, ще на службі. Ми постараємося за його участю уточнити деякі подробиці, – продовжував Штауфер.

Гестапівець устав і мовчки вийшов. Штауфер пройшовся по кімнаті і сів на підвіконня, граючись кіпцями шланга.

– Ви зважте, фрейлейн, – попередив він Туманову, – я перестану з вами панькатися. Ви накликаєте біду на свою голову. Мені траплялися такі, як ви, ще й кращі. Вони теж намагалися прикинутися, але потім гірко каялися. І ще запам'ятайте, що нема на світі такої людини, яка зрештою не розговорилася б у мене! Зрозуміли?

Туманова зміряла його презирливим поглядом і гидливо сказала:

– У вас фізіономія пацюка…

Штауфер завмер від несподіванки. Кров швидко сходила з його гострого обличчя. Заклавши руку за спину і нахиливши голову, він повільно наближався до дівчини.

Та завмерла від напруження.

36

З північного заходу на місто насувалася хмара. Спалахи блискавки вже обпалювали її, здалека долинав гуркіт грому. Хмара наступала швидко, невблаганно і поступово гасила зорі.

Війнув холоднуватий, передгрозовий вітерець, зашелестів листям дерев, стріпнув важкі прапори із свастикою біля входу в гестапо, промчав містом, тягнучи за собою куряву та сміття.

Стало ще тихше.

У дверях будинку гестапо показався Готовцев. Він удруге спробував допомогти Штауферу змусити розвідницю зізнатися, та з цього нічого не вийшло. Розгніваний і лютий, він вийшов з кабінету, відчуваючи, що гауптштурмфюрер не був захоплений ходом слідства.

Готовцев став на вулиці, розмірковуючи, вернутись йому в кафе, до закриття якого лишилось хвилин двадцять, чи податись додому. Вирішив іти додому.

Щохвилини озираючись, перебігаючи з одного боку вулиці на другий, Готовцев добрався до свого провулка. Хмара вже висіла над містом і немовби стала. Довга ламана блискавка прорізала небо, освітила на мить все навколо, і так загриміло, що у Готовцева забриніло у вухах. Він побіг провулком, шмигнув у прохідний двір, і раптом перед ним, наче з-під землі, виросли дві постаті.

– Хто? – скрикнув Готовцев і шарахнувся вбік.

– Свої, Даниле, без паніки, – заспокоїв його знайомий голос Заболотного.

– Степан? – з острахом запитав Готовцев, підступаючи ближче і зазираючи в обличчя.

– Він і є, – спокійно відповів той.

– А це хто? – передчуваючи біду, запитав Готовцев, приглядаючись до супутника Заболотного.

– Теж свій, – незворушно мовив Степан. – Веди нас до себе… Ми з вечора чекаємо тебе і вже набридли Клавці. Вона спати лягла.

– А що сталося? – спитав Готовцев стурбовано.

– Нічого особливого… Треба ніч пересидіти в тебе. Нас троє.

Готовцев оглянувся.

– Що ж, ходімо, – знехотя погодився він і повів двох через прохідний двір до невеликого будинку з ґаночком, що стояв поряд з напівзруйнованим гуртожитком колишнього сільськогосподарського технікуму. Зашумів дощ – лапатий, рясний.

Біля самого ґанку, тримаючи напоготові ключ від дверей, Готовцев побачив третього. Він одійшов від темної стіни і приєднався до них.

Готовцев довго не міг попасти ключем у замкову щілину, так тремтіли в нього руки та нарешті відімкнув.

Першим до хати зайшов Заболотний.

37

На початку третьої непритомну Туманову привезли в тюрму. Двоє конвоїрів витягли її з арештантської машини і, підхопивши на руки, внесли в коридор.

– Хух! – видихнув один з конвоїрів. – Начебто й невелика пташка, а важка.

– Надворі дощ? – запитав черговий.

– Такий періщить… – відповів конвоїр і, глянувши на нерухому Туманову, зауважив: – Чого доброго, богові душу віддасть. Чудасія, та й годі! Як туди везли, все води просила, а зараз…

Черговий глянув на арештовану. Вона лежала на боку, витягши одну руку, і ніби спала. Спраглі уста її були трохи розтулені. Попід очима лежали густі сині смуги. Сукня, просякнута кров'ю, прилипла до спини.

Черговий попрямував до пожежного крана, зняв брезентовий рукав, витяг його, задер кінець догори і відкрутив вентиль. Вода ринула під стелю. Черговий спрямував сильний струмінь прямо в обличчя арештованої, і вона вмить очуняла. Вода заливала рот, ніс, очі. Дівчина намагалася змінити позу, звелася на руку, але безжальний черговий зайшов з другого боку і робив далі свою справу. Струмінь знову звалив її.

Конвоїри скакали, як діти, і реготали.

– Встати! – лютим голосом гримнув черговий і одвів струмінь убік.

Хапаючись за стіну, Юля встала і зайшлася кашлем. Черговий закрутив кран і, не зібравши шланга, підійшов до дверей камери.

– На місце! – скомандував він.

Але Туманова кашляла до конвульсій, випльовувала воду, що добралася до легенів, і почувала, що ось-ось упаде. Ноги майже не тримали її, і в голові паморочилося.

– На місце! – повторив вартовий.

Відштовхнувшись од стіни, розвідниця ступила раз, вдруге і повільно зійшла східцями вниз, боячись глянути в лице страшному тюремникові. Ледве добравшись до койки, впала на неї і, забувши про біль у спині після побоїв, у ту ж мить заснула мертвим сном.

38

За невеличким квадратним столом, застеленим старенькою клейонкою, один проти одного сиділи Чорноп'ятов і Готовцев. Заболотний стояв за спиною у Готовцева, Калюжний вартував у кутку.

Посеред столу блимав стеариновий каганець. На стінах ворушилися великі волохаті тіні.

Чорноп'ятов писав. Дивно було бачити, як мускуляста, незграбна на перший погляд рука Чорноп'ятова тримала тоненький хімічний олівець і старанно виводила дрібні букви.

Історія падіння Данила Готовцева була така. Якось уночі взимку сорок першого року Заболотний брав воду з колонки, що стоїть навскіс від його будинку. В цей час десь недалеко пролунав постріл. Час був тривожний, неспокійний. Окупанти вдень і вночі робили обшуки, арешти, облави. Виходити вночі на вулицю без спеціальної перепустки категорично заборонялося. Щоб не вскочити в халепу, Заболотний, не встигши набрати води, побіг додому. Але напівдорозі почув свистки патрулів, якісь крики і побачив чоловіка, що тікав.

Заболотний швидко, наскільки можна було з відрами, шмигнув у подвір'я і хотів замкнути хвіртку, але захеканий чоловік гукнув його:

– Степане!

– Данило!

Лише тепер вони розгледіли один одного. Це був Готовцев.

– Я до тебе… Степане… сховай… швидше… – промовив він задихаючись.

– А що з тобою? – з тривогою запитав Заболотний.

– Убив німця! Тільки що… Скоріше, вони шукатимуть!..

– Біжи в хату, там відчинено, – квапливо сказав Заболотний, – а я замкну хвіртку!

Передихнувши і оговтавшись, Готовцев розповів, що трапилося. Він ішов із станції, де працював на нічній зміні, і наздогнав двох людей, що йшли попереду. Один був німець – унтер-офіцер, – а другий наш, молодий хлопець. Унтер-офіцер, тримаючи в одній руці пістолет, другою штурхав хлопця вперед. Він бив його по потилиці, і той плакав, як дитя.

Готовцев не міг витерпіти такого видовища, і рішення визріло в нього тієї ж миті. Налетівши на унтер-офіцера ззаду, він вихопив у нього з рук пістолет і вистрілив йому прямо в обличчя. Той упав. Хлопцеві Готовцев наказав тікати і в цей час почув свистки патруля, що звернув увагу на постріл. Оце й усе.

Чутка про розправу над німецьким унтер-офіцером облетіла півміста. Всі дивувалися сміливості невідомого, що рискнув відкрито напасти на представника окупантів.

Природно, що Готовцевим зацікавився і Чорноп'ятов. Заболотний розповів усе, що знав про Готовцева. Батько його багато років працював кухарем і помер за два роки до війни. Сестра Готовцева, вчителька, жила в Мінську. Місяців через чотири після вбивства німецького унтер-офіцера Чорноп'ятову через Бакланова вдалося вияснити, що сестра Готовцева за дорученням білоруських партизанів влаштувалася працювати в мінській військовій комендатурі перекладачкою.

Ця маленька деталь прискорила рішення: Чорноп'ятов доручив Заболотному залучити Готовцева до підпільної роботи, на що той не вагаючись погодився. Заболотний говорив з Готовцевим як довірена особа партизанського загону, приховавши своє відношення до підпілля.

За домовленістю з Чорноп'ятовим було вирішено використати Готовцева як господаря явки. Він міг приймати людей не лише вдома, а й на роботі: у вокзальному ресторані і в офіцерському кафе. Додатково його вирішили використати для збирання розвідувальних відомостей: він крутився серед гітлерівських солдатів і офіцерів.

До приходу Туманової явочний пункт Готовцева ні разу не використовувався, зате Готовцев регулярно повідомляв Заболотному відомості про пересування містом військових частин, їх нумерацію, маршрути і озброєння.

Але підпільники не знали головного: Готовцев із грудня сорок першого року вже був агентом гестапо під кличкою «Філін».

Це з'ясувалося аж тепер.

Виявляється, унтер-офіцер, у якого стріляв Готовцев, не помер. Він вижив і назвав Готовцева. Обставини справи були зовсім не такі, як про це раніше розповідав Готовцев. Унтер-офіцер завідував складами на вокзалі, і через Готовцева йому вдалося успішно збути на ринок велику партію вкрадених продуктів. Коли настав час ділити прибуток, унтер-офіцер поскупився і хотів дати своєму помічникові якусь мізерну частку.

Готовцев обурився і нахвалявся виказати унтера. Той вирішив спекатися свідка. Він дав зрозуміти Готовцеву, що просто пожартував, затягнув його до себе в конторку, і вони випили. Потім пішли додому до Готовцева, щоб домовитись про все.

На вулиці унтер-офіцер навмисно затіяв сварку і витяг пістолет. Вони зчепилися. Готовцеву вдалося повернути руку противника, і куля, призначена йому, поцілила в господаря пістолета.

Німець на допиті покаявся у всьому і був посланий у штрафну роту, а Готовцев на шостий день після замаху погодився на пропозицію гестапо і став інформатором.

Усе це, розказане ним самим і доповнене Заболотним, Чорноп'ятов записав до протоколу допиту. Лишалося ще з'ясувати деякі подробиці.

– А чому ти його не виказав? – Чорноп'ятов кивнув у бік Заболотного.

– Клавку пожалів, – сказав Готовцев. – Любить вона Степана. Та і я від нього нічого поганого не бачив. Того разу, як трапилася історія з унтером, він все-таки сховав мене…

– Та-ак!.. – посміхнувся Чорноп'ятов. – Ти, виявляється, ще не втратив благородства!..

Готовцев з досадою знизав плечима, його дратувало, що ці люди не можуть збагнути найпростішої речі.

– Коли б я сказав про Степана, – пояснив він, – довелося б розказати й про себе. А тоді б вони сіли на мене верхи і заїздили б. Штауфер і так дорікає мені, що я погано працюю!

– Так, допустимо, – промовив Чорноп'ятов. – Тепер поясни нам, як же ти викрутився перед своїм Штауфером, коли видавав йому дівчину, названу твоєю сестрою? Що ти йому сказав?

– Я знав, що ви про це запитаєте, – посміхнувся Готовцев, витягаючи з кишені пожмаканого конверта. – Я теж дещо розумію. – Він розгорнув аркуш паперу, заповнений друкованим шрифтом від руки, і простяг його Чорноп'ятову.

«Дорогий Даниле Семеновичу! – прочитав уголос Чорноп'ятов. – Допоможи в ім'я старої дружби. Прибуде до тебе моя донька, влаштуй її де-небудь біля себе. Вона дівчина здібна, майстер на всі руки і давно проситься до міста. А крім того, вона й по-німецьки непогано вміє. А щоб не було зайвої мороки перед начальством, вона казатиме, що твоя сестра. Постарайся, друже! Я тобі віддячу. Справи в мене йдуть непогано. Бургомістр і комендант задоволені моєю роботою. Перебрався в нову квартиру, де раніше жив військком. Приїжджай, будеш дорогим гостем.

_{Твій Петро Новожилов.}

_{9 червня 1943 року}».

Підпільники здивовано перезирнулися. Чорноп'ятов насупився, силкуючись щось збагнути.

Готовцев дивився на них, не приховуючи глузливої посмішки.

– Цього листа я одержав поштою, – він глянув на конверт, – 10 червня і того ж дня показав Штауферу.

На конверті було ясно видно печатки і дати поштової установи.

– Петро Новожилов? – запитав Чорноп'ятов.

– Саме так, Петро Новожилов, – підтвердив Готовцев, – командир партизанського загону. А що він був колись моїм другом, півміста знає. Три роки підряд працювали разом на мебльовій: він завїдальнею, а я поваром. Я так і сказав Штауферу. Знати, мовляв, нічого не знаю, одержав листа, а ви вже вирішуйте, що робити. Моє діло маленьке. А пояснювати Штауферу, хто такий Новожилов, потреби не було. Це прізвище йому добре відоме.

– Виходить, що Новожилов… – почав був Заболотний, але Готовцев не дав йому скінчити,

– Нічого не виходить! – відрізав він із властивою йому нахабністю і, звертаючись до Заболотного, додав – Цього листа я написав сам і вкинув у поштовий ящик через годину після того, як ти сказав, що, можливо, прийде гостя. Я знав, що рискую, але іншого виходу не було. Штауфер повірив. Та й не міг не повірити. Бо гостя ж прибула? Прибула! І я збоку. Що вона там розкаже, це вже не моє діло.

Чорноп'ятов відкинувся на спинку стільця і пильно подивився на Готовцева.

– Яка ж ти падлюка!.. – тихо промовив він.

– Куди вже більшої! – гірко посміхнувся Калюжний. – Не тільки своїх виказував, але й гестапівців-хазяїв за ніс водив!

Чорноп'ятов не зводив очей з Готовцева. Вражало, що на початку бесіди зрадник тремтів, хникав, намагався розжалобити, а потім раптом посміливішав, почав розповідати про свої вчинки розв'язно й цинічно. Чорноп'ятов записав щось на аркуші паперу і підсунув його Готовцеву.

– Прочитай і напиши: «Все із слів моїх записано правильно, в перелічених злочинах визнаю себе винуватим».

Крутячи олівець, Готовцев щось напружено обдумував. Навколо нього були грізні й невблаганні судді. Вони мали чисту совість, дужі руки. До зрадників такі руки нещадні. Це він розумів, його нижня губа дрібно тремтіла.

Судді ждали.

– Ну? – промовив Чорноп'ятов.

Готовцев відкинув липке волосся, прорвав тишу якимось ридаючим звуком і приготувався писати. Рука спершу не слухалась його. Букви наскакували одна на одну. Потім він, видно, заспокоївся і звернувся до Чорноп'ятова:

– Продиктуйте краще.

Чорноп'ятов почав диктувати. Готовцев підсунув до себе каганець і… дмухнув на нього. Язичок полум'я зірвався, каганець погас.

Це було так несподівано, що в першу мить усі розгубилися.

Одразу ж у непроглядній пітьмі загуркотів стіл, перекинутий Готовцевим, полетів кинутий ним стілець.

Почувся тупіт ніг, крики. Готовцев кинувся до дверей, але сильний удар під сонячне сплетіння відкинув його вбік до вікна.

В руці Калюжного блиснув ручний ліхтар. Промінь метнувся в один бік, у другий і зупинився на зрадникові. Блідий, з перекошеним від люті обличчям, з палаючими очима, він притискався всім тілом до стіни.

– Ось тобі остання плата… Іудо! – почувся здавлений голос Чорноп'ятова.

І гримнув постріл…

39

Штауфер спізнився на роботу на дві години. Зайшовши до кабінету, він підійшов до настінного календаря, зірвав аркушик і кинув у корзину.

Настрій був страшенно поганий, братися до роботи не хотілось.

Справа Готовцевої стояла на мертвій точці. Минула доба, і не вдалося дізнатися навіть її справжнього прізвища, по кажучи вже про те, з яким завданням вона сюди прибула, хто її послав.

Вона вперто мовчала, а коли й говорила, то тільки грубощі. Побої переносила з якоюсь покірливістю і приголомшуючим спокоєм. Штауфер скинув очима на кусок шланга, що лежав на підвіконні. Легко сказати! Від одного удару такою штучкою завити можна, а вона хоч би голос подала. Якийсь фанатик, а не людина.

– Т-так, – спроквола мовив він. – Справи кепські.

А тут ще оказія з цією злощасною машиною кур'єра. Не встиг він, прийшовши вночі додому, лягти в ліжко, як подзвонив військовий комендант. Виявляється, він додатково перевірив і точно встановив, що спеціальна машина проїхала село Лопухово і таємниче зникла між ним і містом. Дивина!

– Куди ж вона могла зникнути? Не розвіялася ж у повітрі? Дико і незрозуміло! Адже їхало шість чоловік, озброєних двома кулеметами, автоматами, пістолетами, гранатами. Ціла бойова одиниця, здатна самостійно вести бій! Так, але з ким вести бій? Якби він стався, то лишилися б хоч які-небудь сліди. А то ж ніяких! І що його тепер діяти? Де шукати цю машину?

У двері постукали. Зайшов обершарфюрер і, простигши вперед праву руку, привітав шефа:

– Хайль Гітлер!

– Хайль! – гаркнув Штауфер, і це прозвучало так, ніби він мав сказати: «Забирайтесь ви під три чорти!»

Гестапівець підійшов до стола і нерішуче кашлянув.

– У чому справа? – роздратовано запитав Штауфер.

Обершарфюрер вдихнув повітря, з шумом випустив його і доповів:

– Минулої ночі Готовцев, під кличкою «Філін», заподіяв собі смерть…

Короткі брови в начальника гестапо повільно полізли вгору, очі закруглились. Він потихеньку відкинувся на спинку крісла і завмер у нерухомій нозі з папіврозкритим ротом.

Обершарфюрер розгублено переступав з ноги на ногу і вагався: продовжувати чи зачекати. Він зупинився на останньому і не мигаючи дивився в очманілі очі свого начальника.

– Як заподіяв? – ледве чутно запитав Штауфер після кількох нудних секунд.

Обершарфюрер, розміркувавши за цей час, що не він є винуватцем подій, трохи підбадьорився і, маючи на увазі головним чином «як», відповів:

– Загнав собі кулю в серце з пістолета російського зразка, модель «Т».

Обершарфюрер про всяк випадок ступив крок назад.

Штауфер схопився руками за край стола, ніби збирався зсунути його з місця, і своїм пискливим, баб'ячим голосом зарепетував:

– Звідки в нього пістолет?!

– Не можу знати, пане гауптштурмфюрер! – швидко почулося у відповідь.

– Де це трапилося? Коли? Як ви довідались? – посипалися нервові запитання.

– Трапилося це, як я вже доповів, у власній квартирі Готовцева і, мабуть, уночі або вдосвіта. Вранці дружина Готовцева вернулася додому і застала його мертвим. Вона негайно ж заявила в поліцію.

– А де була в цей день дружина? – запитав Штауфер.

– Це також з'ясовано. Дружина його працює телефоністкою на міському комутаторі. До години ночі вона чергувала, а потім пішла в гості до свого рідного брата, в якого й залишилася ночувати.

– Хто такий її брат?

– Брат – перукар, чудовий майстер і ні в чому поганому не запідозрений. До того ж інвалід.

– Ви були на місці?

– Так точно!

– І чому вирішили, що тут самогубство?

Це питання не збентежило обершарфюрера. Він пояснив:

– По обстановці в кімнаті, по напрямку пострілу, по тому, як лежало тіло…

– А кулю, кулю знайшли?

– Так, чи то пак ця куля сидить під лівою лопаткою, і при розтині її, напевно, удасться витягти.

– Де труп?

– У моргу міської лікарні.

Штауфер голосно зітхнув і, підійшовши до вікна, втупився порожнім поглядом у майдан. Через хвилину він повернувся, сів на підвіконні й сказав:

– Гм… Дивно! Не вірю, щоб Готовцев сам заподіяв собі смерть. Ніхто мене в цьому не переконає. Він боягуз. Розумієте, боягуз! А боягузи, щоб ви знали, ніколи не розлучаються з життям з якихось вищих міркувань. Це істина.

– Мабуть, що так, – змушений був погодитись обершарфюрер, хоч у душі не згоджувався з теорією шефа і мав про це свою власну думку. Але йому хотілося скоріше закінчити цю неприємну розмову,

– Сусіди в Готовцева були? – поцікавився Штауфер.

– Так точно! Були і є! Будинок, у якому він живе, складається з двох окремих квартир, по дві кімнати в кожній, До квартири Готовцева вхід з вулиці, а до другої – з двору, його сусідка – літня жінка з двома дітьми. Чоловік її пивовар, добровільно виїхав до Дрездена і працює там на пивному заводі. Прізвище його Монаков. У картотечних списках його немає. Я допитав її. Вона була вдома. Каже, що прокинулась від якогось короткого стуку, але не впевнена, що це був саме постріл. Оце й усе.

– Так, саме все! – глузливо підкреслив Штауфер і відпустив підлеглого.

40

На денному допиті Штауфер чомусь не вдавався до побоїв. Гестапівець у цивільному, схилившись над паперами, сумлінно заносив до протоколу всі запитання Штауфера і терпляче ждав відповіді. Але даремно.

Арештована мовчала.