Текст книги "Писар Західних Воріт Притулку"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

– Ким ти був, старий, що небо так плаче за тобою?

А дощ падав ще ніч і ще день, а коли перестав, то було так мокро, що листя на деревах звисало, наче ганчір’я. Воно уже не мало тієї пружності, що влітку і падало, склеюючись докупи. Сумна картина, особливо, як подумаєш, що під отим дощем летіли птахи в ирій, натираючи собі під крилами криваві мозолі. Люди надто далекі від того, щоб зрозуміти птахів. Їм, як і всій іншій звірині, потрібен дах; неба ж вони бояться.

Ворота стояли ніби на пагорбку, але пласкому, тому Якову довелося брати заступа і копати рівчаки, аби вода стікала донизу. Потім він піднявся по мокрій драбині, щоб побачити, як змінилися Схід і Захід, окрім того, що побільшало води. Непривітний мокрий світ у Притулку втішало сонце, що золотило верхівки дерев. Він почув голос півня, живого, бо півень на даху лише скрипів. Побачив хатинку Симеона, що відрізнялась від кущів та дерев лише правильною формою. Яків знав, що хатка на ладан дихає і треба поміняти дах. Симеон міг би на зиму перебратись до Воріт, але, проживши тут якось кілька днів, він сказав: «Звідси легко вийти». Тим він підкреслив різницю між собою і Яковом. Писар Західних Воріт не має потреби виходити, бо не прийшов сюди шукати захисту. Свобідна воля не завжди йде вкупі з розумом. Присниться сон, що хтось тебе кличе, і ти усе кидаєш і йдеш, заморочений видіннями й голосами. Тих людей називали сновидами. Були вони схожі на сірих нічних метеликів, що летіли на світло, а потрапляли у вогонь. Сон у Писаря був чутливий, слух, як у незрячого, і, бувало, серед ночі якась сила змушувала його встати й вийти з хати. І завжди він знаходив у себе на ґанку чи під брамою сновиду, часом босого, у самій сорочці, навіть взимку. Як вони сюди потрапляли, невідомо, бо деякі жили так далеко, що треба було йти днів зо два. «Демони ночі» – був такий вислів у записах одного з писарів. Їх переносили сюди демони ночі. Бідацтво… Люди давно за них забули, але демони все ще тривожили й спокушали.

Писар мовчки брав за руку нічних мандрівників, заводив до хати, поїв чаєм з шипшини чи м’яти, вкладав спати, якщо й після цього людина не прокидалася. Іноді прокидались одразу, хоча й не могли одразу розібратись з часом і простором. Тоді Писар записував їхні сни на папір, поки не встало сонце, й вранці відсилав з ними сновид до Тлумача снів. Сам же ніколи не ходив до нього, щоб не завдавати такій поважній особі зайвого клопоту.

Дивлячись на схід з латками городів, садами, ярами і лісом на обрії, Яків відчув потребу з кимось порозмовляти, розповісти новини. Найближче жив Симеон – на березі озера.

Яків спохмурнів, бо сонце сховалось за хмару, і дощ міг початись знову. Поспішаючи, він посковзнувся на щаблі драбини і той зламався. Треба зробити новий. Вітер подужчав, холодний і безжальний. Сонце то виглядало, то ховалося, тіні бігали по мурах, але Якова не так легко було збентежити. Треба було ще роздобути яєць і молока для вужа. Він витесав новий щабель, що спершу не пасував до старої драбини, але згодом стане таким же сірим. Йому розповідали, що кожен прибулець, щоб призвичаїтись до Притулку, живе неподалік від Східних Воріт. Отже, тамтешній Писар має з ким поговорити, і вони теж, бо все-таки, це перша людина, яку вони зустріли в Притулку. Але коли до Писаря Західних Воріт дійде звістка про Писаря Східних, мине дуже багато часу. Мабуть, це справедливо: навіщо їм знати один одного? Кожен має власну турботу. Та й не всі люди зустрічаються, якщо так складеться доля.

Залишивши вужа на господарці, Яків вибрався ще перед обідом. Розминутися з тими, що покидають Притулок, він не міг, бо дорога від Воріт вела одна, проходячи через село Рубіж, кілька хаток, вкритих очеретяними дахами, повз озеро, величеньке, як на Притулок. Живила озеро ніби крихітна річечка, та в глибині били потужні потоки, страшенно холодні. Купатися можна було лише скраю, але Симеон плавав на човні всюди. Озеро замерзало взимку і його блакитне око наче вкривало більмо.

Та попереду ще були гарні дні. Осінь лише продудніла дощем, побешкетувала, розігнала птахів, і вирішила, що на перший раз досить. Чимало калюж оминув Яків, та все ж промочив ноги. Земля вдосталь напилася води, а зів’ялу траву ніщо вже не могло воскресити до весни. Вздовж дороги кострубатились кущі шипшини з оранжевими ягодами, фіолетовими очима видивлявся терен. Ще кілька днів доброї погоди і можна буде робити запаси. Шипшину Яків сушив на горищі, а терен – у печі, собі й на гостинці. Так жили усі в Притулку: хто що мав, тим ділився. Теслювати Яків навчився від одного чоловіка, котрий залишив йому інструменти, коли йшов звідси Мав він ім’я Нерсес, від якого віяло сліпучим блиском єгипетських пірамід й розпеченими пісками. Інші навчили копати землю, садити городину і ще багатьох речей, без яких важко прожити самому.

…Дах Симеонової хижки парував, бо сонце якраз зависло над ним. Господар повиносив надвір манаття, щоб підсихало.

– Тільки не кажи, Якове, що тебе затопило і ти не маєш де жити! – пожартував Симеон, хоча не зміг приховати заклопотаності.

– Не затопило, але я прихистив істоту, що потерпіла так само, як ти,

– Кого?

– Вужа.

– То в тебе, виходить, місця немає. Лишенько мені, бідному… – почухав потилицю Симеон.

Дах весь зітлів, а зі стелі звисали спліснявілі дошки.

– Я б твою хату… – стиха лайнувся Яків. – Йди по людей!

Та, глянувши на нещасне лице Симеона, вирішив:

– Добре, я сам піду. А ти позривай стріху.

Із Симеоном вічно траплялась якась халепа. То дерево від старості падало на подвір’я, то комин забивався сажею. А хаті повсякчас загрожувала повінь. Стояла надто близько від води й дерево швидко псувалось. Симеон не хотів хати з каменю і казав:

– Не хочу, щоб після мене лишалась купа каміння. Тлінне нехай живе у тлінному.

Тільки у Притулку не лякаються таких слів. Вони звучать якось м’яко, лагідно, без тіні жалю чи невдоволення. Часу вистачає, аби навчитись і нового ремесла, і нової мови. Спершу для Якова ці слова звучали, як сакральна формула: тлінне до тлінного, прах до праху. Тепер він міг посперечатись з Симеоном, що камінь живий, росте, дихає і старіє. Бо мав справу з каменем, а Симеон жив посеред дерев, глини, очерету і води. Вони розмовляли, а він їх слухав, отже, жив у злагоді з власним іменем. Схоже, що він прибрав його уже в Притулку, хоча могло бути й так, що тільки тут він усвідомив, як треба жити, маючи таке ім’я. Притулок існує не для того, щоб перелицьовувати людей, а для того, щоб звільнити їх від страху перед життям. Ім’я приростає аж до кості й, повернувшись у той світ, допоможе відшукати, якщо не стебло, то хоча б коріння.

Тому ніхто не сперечався із Симеоном. Нехай чоловік собі слухає слабке й живе. Через якусь годину Яків припровадив цілу валку з дошками та інструментами. Симеон, весь брудний, сидів під обдертою хатою й повідомив:

– Стеля заламалася.

– Ми знаємо, – відповів Сава, горбатий чоловік із густою смоляною чуприною. – Це можна було передбачити.

– Фатальний збіг обставин, – зауважив Симеон. – Якби я не поліз скидати очерет, можна було би просто прибити дошки. Та то нічого, день-два посплю під відкритим небом. Дощу не буде.

– Звідки ти знаєш?

– Це знають дерева, комахи, і хмари. Тільки вітер не завжди каже правду. От повернусь, буду тлумачити погоду.

– Еге ж, – буркнув Павло, що мурував печі, хоча не завжди вдало. – Якщо там ще є дерева й комахи…

– Але ж птахи кудись летять, – відповів Симеон.

Наче тінь пробігла між ними й Павлом. Той зітхнув і став складати дошки коло порога.

– Піду гляну, що там робиться, – буркнув Сава. – Ачень на голову мені не впаде.

– Як ти вважаєш, Якове, – спитав чоловік, якого він застав у Павла, – тут щось вдасться зробити?

– Стіни міцні, бо обмазані глиною, а, отже, на нову стелю з горища треба накласти глини, змішаної з половою. Я й забув про ту кляту полову.

– У мене є. Скільки треба?

– Та мішків зо два.

Яків так перейнявся лихом Симеона, що не подумав, чи відповідає його обізнаність у будівництві дійсності. Але той запитав – і Яків відповів. Зараз він був лише сусідом, що допомагає іншому сусіду.

– Стривай, а як ти їх донесеш?

– На плечах. Візок застрягне в болоті.

Тут вийшов Сава, трохи спантеличений, але побачивши напружені обличчя сусідів, яким не квапилося щось зробити задля Симеона, сказав дипломатично:

– Піч не завалилась. Добру піч ти поставив, Павле!

Той аж почервонів з утіхи.

А Сава вже розпорядився:

– Дві крокви поміняти, настелити стелю і зробити дах.

– Матінко моя! – зойкнув Симеон, але ніхто не звернув на той зойк уваги, тільки Яків з неспокоєм глянув на дорогу, чи не простує часом до Воріт якась жива душа. Бо це було б зовсім не до речі.

Зрештою, кожен з присутніх цінував свій час. Заскреготіли пилки, загупали молотки, зашаруділи сніпки непокірного очерету, які зв’язував Сава. Ці звуки звели нанівець погідну тишу осіннього дня. Вітер пробігав взад-уперед озером, збурюючи його, щоб не дрімало, а вода наливалася темнотою, починаючи з дна.

Хатинка Симеона здалеку виглядала, ніби ось-ось сповзе до води і попливе, додаючи неспокою Якову, коли той вертався назад, цілий заляпаний глиною. Він нахилився над калюжею, щоб помити руки й поруч впали перші краплі дощу.

– Пощастило Симеону, – почув позад себе голос.

Яків аж підстрибнув. То був усього лиш той чоловік, якого ніхто не називав на ім’я.

– Кажу, як тільки Ной побудував ковчег, одразу почався дощ. Нічого не буває випадково!

– Так, – відповів Яків, трохи здивувавшись, що чоловік тут, бо усі вже розійшлися.

– Нам з тобою, здається по дорозі, – делікатно кашлянув чоловік, – Писарю Західних Воріт Притулку. Я планував піти ще вчора, але, бачу, що без мене ви б не впорались Гадаю, це не випадковість, бо прийшов я до Притулку вночі й вийду з нього також уночі.

Якову перехопило подих. Він не міг звикнути до того, що хтось покидає Притулок.

– Вибач, що турбую, та за це зроблю тобі невеличку послугу: витлумачу один із твоїх снів. Ти посилав до мене людей із записаними твоєю рукою снами…

– І жоден не повернувся назад.

– З цього можна зробити висновок: на ранок голова світлішає.

– І не один висновок.

– Так, але ти не впізнав мене, бо жодного разу не прийшов до мене. Якби я не сказав, ким є, ми так і попрощалися б, – трохи образився Яків на сусідів. – Я не ворожбит.

– Зі мною теж поводилися надто поштиво, аби нас познайомити. Але я знав твоє ім’я і почерк. Я вважаю, що почерк людини можна відгадати по її ході, розмові, роботі… Тепер ти розумієш, чому я йду?

– Еге ж. Тобі набридла поштивість.

Тлумач снів зареготав.

– Ні, я робив свою справу, як вмів. Мене хвалили, але це ще нічого не означало. Легко заслужити довіру, коли кажеш людям, що вони хочуть почути. Але з часом треба міняти ремесло.

– А хто ж тоді буде тлумачити сни?

– Хай хто хоче тлумачить. Мене це не обходить. Що станеться, коли тобі набридне бути Писарем?

– Мені не набридне. Хтось прийде мене замінити, коли настане час. Писар служить людям, а не Воротам. Я відмовляю людей, щоб не виходили передчасно. І ти допомагав мені в цьому. Хтось мусить допомагати сновидам.

– Я увійшов через Східні Ворота, – сухо мовив Тлумач снів.

Артемізій його звали. Аж тепер згадав Яків те ім’я. Зрештою, ніхто крім сусідів, так само не знав, як звати Писаря. А це недобре – бути в очах людей без імені.

Слова Артемізія змусили його замовкнути. Схил був слизький, хоч дощ так і не почався по-справжньому. Мабуть, то просто була запізніла осіння роса. Поки вони піднімались на пагорб, геть стемніло. На ґанку стояв ліхтар і перш, ніж увійти в дім, Яків запалив його. І він сказав те, що заважала сказати дорога угору:

– Вони були сновидами. Навіть ті, хто приходив удень. Не всі, але багато. Хіба це не дивно?

– Тому ти намагався їх втримати. А коли не міг впоратись, посилав до мене. Тепер доведеться робити усе самому. Може це й краще, а то хтось подумав би, що між нами є змова.

– Яка змова?

– Ну, тоді угода. Ні, я не піду до хати. Посиджу тут.

– Перекусив би перед дорогою…

– Ти, певно, вважаєш, що це просто дорога. Звичайна дорога, перед якою треба наїстися і взяти з собою міцне взуття та якісь речі на спомин?

– Так годиться. Щодо речей, принаймні.

– Це все не має жодного значення. Ні тут, ні там.

На якусь мить Яків відчув захоплення цим чоловіком, бо той знав, куди і навіщо йде. Він не боявся.

Писар поставив ліхтар між ними обома і розповів про плащ, якого старий не взяв з собою. І як той плащ опинився на ньому в сні. Коли розповідав, то раптом зрозумів, що старий був уже далеко звідси, тому й плащ виявився непотрібним. Отак він сам витлумачив собі сон. Він ніби й не говорив довго, але ці хвилини були повнішими за усі роки самотності, упродовж яких він намагався просвітлити свій розум. Виходило, ніби Яків змарнував час.

Тлумач снів вислухав його, а потім сказав:

– Спали цей дім і ходи зі мною. Без нас буде тільки краще.

Яків злякався і не міг слова вимовити. Та слова знайшлися, як тільки його охопило обурення:

– Тут живе вуж. Я його позавчора знайшов у калюжі. Не хочу, щоб він загинув у вогні.

Артемізій засміявся:

– Безперечно, знайдуться й інші причини, щоб цього не робити.

– Але ця найголовніша. І книжки...

– Насправді, я зовсім не хочу, щоб цей дім згорів. Де ж тоді житиме інший Писар? Коли чоловік стає сновидою, денним чи нічним, йому усюди ввижаються знаки.

– Знаки?

– Вони існують лише в уяві. Сам знаю, як це виснажує. Тому йду звідси, аби здійснити єдине бажання, яке в мене залишилось з усіх бажань…

– Яке?

– Почути сміх жінки.

…Усі рослини восени нагадують людей, втомлених безсонням, особливо ті, що невдовзі стануть сухими й ламкими, щоб до весни зникнути без сліду. Холодні дні трохи стримали пожовтіння листя, але трава зістарілась ще влітку, оголюючи землю, нашпиговану камінням. Було у Писарів Західних Воріт одне заняття пізньої осені, коли з городу вже все зібрано, але не хочеться сидіти в хаті. Тоді наставав час визбирувати каміння. Хтось закладав ним проломи у мурі, наслідки природної руйнації, хтось зносив каміння на купу, може, знадобиться для будови, і часом та купа поростала травою й виглядала досить химерно. Втім, вона ставала домом для багатьох дрібних істот, і жаль було би позбавляти жуків, мурашок чи ящірок даху над головою. Плиткішим камінням можна було вимостити стежку, та воно траплялось рідко. Чи просто обгородити грядку стіною не стіною, а так для краси. Здебільшого, жоден Писар Західних Воріт не закінчував роботи з камінням, бо не ставив собі цього за мету, і вже напевно не хворів марнославством. «Надто доглянутий дім приносить великі збитки», – стверджував один з них. Той, хто насмілився б оточити свій двір стіною, знищив би Притулок, підірвав до нього довіру, як до останнього місця порятунку. І якби сюди не входили і не залишались, то це було б лише порожнє місце. Більшість людей шукає землю, що спливає молоком і медом, встелена золотом та сріблом, і ладні на будь-який злочин чи випробування, щоб туди потрапити. Притулок не шукають, бо в нього не вірять, як дехто не вірить у Бога і Справедливість. Його отримують як дарунок. Тільки увійшовши через Східні Ворота, ті нещасні прибульці починають розуміти, що саме тут вони віднайдуть мудрість, силу і спокій. Це місце сповнене магією слів, звуків, кольорів, запахів. Але вона не обвалюється одразу, не приголомшує, а просочується під камінь, який тримає на плечах кожен, хто сюди потрапляє. Писар Східних Воріт бачить цей камінь і серце його сповнюється жалем та співчуттям. Інші теж бачать і розуміють, як важко позбутися тягару життя. Він дробиться, кришиться по шматочку, доки не зникне зовсім. Минуть весна, літо, осінь і зима, й кожна пора щось змінюватиме в людині, бо відтепер вона живе всередині дощів, світлотіні, снігу й опалого листя, як ніколи до цього не жила. Бо у тому світі вона не відчувала погоди, лише тут розкрилось її неусвідомлене бажання стати частиною краєвиду, природи, яка змінюється сама, послідовно і урочисто. І навіть нагромадження каміння має сенс не менший, ніж його визбирування із землі задля того, щоб дати місце корінню, і знак для птахів, де можна перепочити. І чим старіші були ці купи, тим більше населяло їх істот, за якими так цікаво було спостерігати. І мур залатували камінням, свіжовибраним із землі. Був він не такий уже неприступний, але й приступним не виглядав. Надмірна опіка зашкодила б йому так само, як і недбалість. Тому й писав хтось із Писарів: «Дбай про мур не як про стіну власної оселі, а як заслін від вітрів». Зимою траплялись сильні бурі, особливо дошкульні в холоднечу, завдаючи чималої шкоди, а в спеку вітер наносив гори піску. Мур першим приймав на себе удари стихії, пом’якшуючи холод і спеку, отже, вартував того, щоб про нього дбали. Нехіть до мурів потаємно жила в душі кожного мешканця Притулку. Вони бачили в них перепону власним бажанням, так ніби виносили назовні перепону, що розділяла надвоє їх самих.

Яків був іншим. Навіть Писар Східних Воріт мав підставу жити в Притулку, хоч і перебував на дещо особливому становищі. Хоч і вважався білою вороною, та все ж вороною, і покинувши Східні Ворота, міг безперешкодно йти до Західних. Для Якова та його попередників то була річ неможлива – йти в протилежний бік, проти стрілки годинника. Іноді Яків вибирався кудись, але серце його було неспокійне через Ворота, хоча Симеон тоді залишався пильнувати день чи два.

І ось каміння позбиране, остання важка робота цього року закінчена. Взимку доведеться розчищати сніг, прокладати стежку. Круглішими каменями Яків латав мур, а плиткіші відкладав. Ними вимощували доріжки, обкладали цямрини криниць. Завжди хтось потребував каміння звідси, бо тут було його більше. Яків й раніше жив у будинках з каменю чи цегли. Дерево здавалось йому менш захищеним. Він також боявся глибокої води й купався лише скраєчку озера, яким володів і якому служив Симеон.

Цієї пори теплої осені навіть павучки покинули затишні куточки й полетіли у мандри. Може, винним у тому було опале листя, може, нагріте повітря, чия прозорість наближала обрій. Спорожніла земля викликає тривогу, коли бачиш різних істот, котрі ніколи не взнають зими, бо помруть уже сьогодні, проживши відведений їм час. Можливо, вони якось здогадуються про це, а, може, як люди, не відають ні дня, ні години свого відходу… Ця думка не завдає болю, коли ти за замкненими дверима, де мовчки страждають на клаустрофобію. Шукаючи захисту, можна потрапити до пастки, і вже ніколи з неї не вийти. Бідні, як вони там? Певно, їх жахає саме слово «Притулок». «Західні Ворота» звучить краще.

Колись у тому світі було чимало міст-притулків, храмів-притулків, де люди рятувались від смертельної небезпеки, ворожості та несправедливості. Але згодом вони зникли і з’явились прихистки для убогих тілом і духом. Жоден з них не виконував свого священного призначення: не відновлював рівності, гідності та справедливості. Однак це місце завжди існувало, вміщуючи у собі історії людей, тобто історії злочинів проти них. Не для того, щоб покарати при нагоді той світ, не задля помсти. Сам Притулок, можливо, бажав би забути кривди, але стерти їх з пам’яті виявилось не під силу. Тому існував заради людей, що потребували захисту.

Зима була для кожного і, в тому числі Писаря Західних Воріт, часом роздумів над Притулком і своїм місцем у ньому. Але і взимку люди покидали Притулок, долаючи сніги, затуливши лице від колючого вітру. А хтось, можливо, нудьгуючи в теплій хаті, записував власні думки. Але ні, мабуть, ні… Думки на папері завжди є блідою копією несамовитих відчуттів і вражень, та й не кожен умів писати. Є люди, котрі бояться писати, як інші – фотографуватись, щоб не виокремлюватись із того буття, яке зцілює, обдаровує, винагороджує після пережитих страждань. Треба зберегти цілість, аби знову вийти назустріч стражданням чи припасти до ласкавих грудей Смерті, цієї справжньої матері нас усіх.

Яків запам’ятав слова Тлумача снів, який хотів почути сміх жінки, але не знав, що має з ними робити. Йому здавалось, що сміх дитини набагато приємніший, бо він здебільшого щирий. Та похмурого дня, коли обтяжене хмарами небо аж торкалось землі, його раптом охопив відчай: він ніколи не збагне сенсу цих слів. Йому ніколи не вдасться зазирнути в чужу душу, аби порозумітися з людиною сповна. Люди – наче ті піщинки, які ніколи не склеюються докупи. Візьмеш мокрою рукою жменю піску – він зліпиться, але, коли висохне знову розпадеться і втратить форму. Мало би бути щось схоже на камінь, що складається з піщинок, спресованих часом, та чи є в цьому сенс? Перебування в Притулку нагадує вічність, але ніхто там не залишається довіку, хоча подібне бажання виникає у втомленої зляканої людини. Яків колись хотів накласти на себе руки, але не зміг перервати лінію життя, даровану кимось, Хто знає усе. Той, хто вірить у Нього, не посміє. Притулок складається з тих, хто не посмів. Втім, Яків не засуджував тих, хто наважився. Ні там, ні тут. Якби вдалося зупинити такого самогубця вчасно…

У кожної людини є потаємний куточок, де зберігається те, про що не можна нікому розповісти. Бо коли зробиш це, дуже собі зашкодиш. І не тільки собі. Розкриваючи деякі таємниці, ми руйнуємо підвалини світобудови. Навіть так. А щодо сповіді… Може, найщиріша з них і є в бібліотеці Західних Воріт, але та книжка ніколи не дасться до рук, доки щось у тому світі не перестане бути таємницею. Отже, сенс книги не в тому, щоб бути чиєюсь сповіддю, а просто в бесіді з читачем.

…Настав час, коли можна було без страху чекати першого снігу, який, щоправда, завжди приходить несподівано. Як і той, хто вирішив покинути Притулок. Сніг не ховався у небі. бо воно було синє й прозоре. Він ховався десь за стінами Притулку й вирішував, коли прийти. Природа ніби бавилася з людьми: то світило сонце, виманюючи з-під землі паростки рослин, то падав дощ, такий холодний, що земля зранку вкривалася плавкою криги. Вуж, безперечно, знав, коли настане остаточна переміна осені в зиму. Відчувши себе у безпеці, істота, що ледь не потонула в калюжі, перебувала ніби одночасно у кількох місцях: то у бібліотеці під полицями, то під ліжком, то між дровами коло печі, то в шафі з одежею. Брати й сестри цього вужа давно охолодили собі кров і апетит, й спали, згорнувшись клубочками в дуплах дерев, між корінням, щілинах мурів, у купах каміння. Вони знайшли мир і спокій. Люди, думав Яків, були б значно кращими, якби могли отак відпочивати взимку, поповнюючи сили, відмовившись від наземних турбот. Він часом розмовляв із вужем своєю мовою, а той відповідав сичанням і порухами звинного тіла, хоч усе ще не довіряв людині. Втім, полохливим він не був, як і весь тутешній дрібний народ: звіриний, пташиний, комашиний і зміїний.

– Ти пам’ятаєш, братіку, як сюди потрапив? Це – ненадовго. Весною підеш грітися на сонечку. Коли я приніс тебе сюди, ти навіть не пручався. Але потім ти бачив, що я відчиняв двері, однак не покинув мене. Вирішив, що у цій теплій норі можна пожити, зважаючи на форс-мажорні обставини. Я знаю, що це таке порушити ритм життя. Тоді день плутається з ніччю, осінь з весною. Ніби й недобре, проте настає мить і ти починаєш відчувати себе, як окрему істоту. В тебе з’являється воля до перемоги над цими обставинами. Якщо не маєш її в собі, то мусиш шукати деінде.

Яків зітхнув.

– Як на мене, то в наших стосунках найліпше буде не заважати один одному. Якщо я потребуватиму тебе, а ти мене – тоді інша річ. Потрібно вгадувати бажання, коли вони ще не виражені чітко. Я завжди хотів це вміти. Збоку виглядає, ніби в людей, які тут з’являються, лише одне бажання: аби я відчинив Ворота. Але насправді вони хочуть затримати цю останню мить, залишити після себе якийсь слід, і, звичайно, озирнутися. Тому й збудована вежа. Взагалі, кожен писар намагається якось урізноманітнити своє служіння. Люди вважають, що наша робота дуже тяжка, бо ми випускаємо їх назад у той світ, де ними нехтували і завдавали їм болю. Але ми мусимо вволити їхні бажання. Ми не відповідаємо за них, коли бачимо, що то не сновиди, а свідомі люди. Натомість ти вчинив мудро, затримавшись біля мене. Ти не хочеш приймати необачного рішення. А я, щоб пережити ці виходи, намагаюсь повірити, що ми ще зустрінемось колись з цими людьми. Ні, я вийду звідси лише тоді, коли переконаюсь, що там мене чекає велика радість…

Отак розмовляв Яків з вужем. Підсвідоме чекання снігу врешті втомило їх усіх, тобто Саву, Симеона, Якова, бо жили вони поблизу Західних Воріт і були чомусь переконані, що весна приходить спершу до Східних Воріт, а зима – до Західних. Тому зима триває тут довше, а весна – коротше. Весни ніколи не буває забагато. Про це вони не говорили між собою. Власне, причина такого некорисного зміщення полягала в тому, що західна частина Притулку знаходилась на пагорбі, де завжди було трохи холодніше.

Для Симеона зима наставала тоді, коли озеро вкривалось кригою і не можна було плавати в човні. Перший сніг зазвичай танув, але лід залишався, міцно примерзаючи до берега. Сьогодні він сидів посеред озера, відклавши весла. Слухав тишу, чи просто дивився, як поверхня води завмирає, звикнувши до човна та його, Симеонової, присутності. Коли вода особливо була прозорою, він помічав, як на дні ворушаться джерела, а коли каламутною – бачив у ній своє відображення.

Озеро було його найкращим другом. Не надто велике, але й не маленьке. Симеон вивчив його настрій, переживав за нього, тішився дощами, які поповнювали озеро водою, дбав, аби воно не замулювалося, віднаходячи занедбані кволі джерела в лісі. Він аж занадто переймався ним. Так не повинно бути: не можна приростати, приліплюватися до того, що мусиш покинути, хай навіть через багато років. Проте не заборониш людині в Притулку приручати звірів, садити дерева, будувати хати і заводити друзів, тобто облаштовувати собі життя, яке вони могли б мати у тому світі, однак не мали. «Ефемерне буття, – думав Симеон. – Хмари у воді, чекання зими у човні посеред озера… Але мені байдуже. Я бачу себе у воді на тлі хмар, що пливуть небом, коли сам пливу у човні. Ніяких суперечностей, жодних інь чи янь, світла і темряви, мене і решти людства. Лише прозорість і глибина. Цього я завжди хотів, чи не цього?» Його уява витворила, а, можливо, то було реальне видиво золотисто-зеленого дракона у небі, що давно обірвав мотузку, яка його стримувала. І він летів лише завдяки вітру, бо без нього був би лише шматком паперу. Тут вода ледь здригалась, але угорі вітер був далеко потужнішим.

То був не перший повітряний змій, якого побачив Симеон над Притулком, і він завжди летів зі Сходу на Захід. Дракона змайстрував Лі, котрий іноді жив біля Східних Воріт. Тоді Писарем був кульгавий чоловік з ногою, що погано зрослася. Він давно вже пішов звідти. По тій нозі його пізнавали, коли він йшов до Західних Воріт, й казали: «Ось іде Писар Східних Воріт». Але той нікого не впізнавав і не зупинявся побалакати. Симеон бачив його майже останнім і сказав навздогін: «Щасливо тобі, Писарю Східних Воріт!» І той озирнувшись відповів: «Бувай!» І пішов догори ходою людини, яка вміє добре ходити і по калюжах, і по болоті, і по піску.

Кривий не признався Писареві Західних Воріт, хто він. Його ім’я було записане у книзі, але оскільки він перестав бути писарем уже давно, то навіщо про це нагадувати чужій людині? Звали його Альбін. Важко збагнути вчинки Писаря, коли ти ніколи ним не був.

Паперовий дракон Лі не лише оживив глибоко-осіннє небо свіжими веселими барвами, а й збудив очі Симеона і той по-іншому побачив м’які пастельні кольори очерету, що майже не кидав тіні на воду, настільки висох. Води вистачало: бракувало життєвої снаги. Сонце теж розлилося по небу, втративши свою густину. Дмухнув вітер. По воді побігли хвильки. Дракон відлетів і почав падати сніг, що танув, не долітаючи до води. Перед Симеоном розігрувалось дійство, і він у своєму благенькому човнику посеред озера, застуканий зненацька, став учасником цієї драми.

А в цей час горбатий Сава, що скрутився від болю на лежанці, побачив сніг і з полегшенням подумав: «Це ж на зміну погоди мене ламало!» І одразу перестало боліти: зміна погоди настала. У хаті було тепло, затишно, але він не піддався дрімоті, бо то був дуже важливий момент – перший сніг. Він сів і простягнув руку до покинутої роботи: вистругував держак до мотики, але очі прикипіли до сніжинок, спочатку дрібних, а потім великих і лапатих. Скоро сніг добереться і до Східних Воріт.

У цей час Яків, Писар Західних Воріт, знову розмовляв з вужем, що поклав голову на подушку, а тулуб сховав під ковдру:

– Ось і зима, – сказав Яків, – час, який людина воліла б проспати, але не може. І ти теж не спиш. Тут забагато світла і шуму. Я певний, що твоя природа врешті дасть тобі перепочинок, а я ще встигну розповісти тобі, як я тут опинився. Це було дуже просто. Я ніби почув голос: «Ти маєш стати Писарем Західних Воріт Притулку!» Я три рази чув той ніби голос, а на четвертий пішов. Тоді вперше світ розділився у мені на дві половини. Той голос відколов якийсь шмат. Як би це тобі пояснити? То було боляче. Ти мусиш знати, що таке біль. Його ніхто не може уникнути.

Історія Якова, Писаря Західних Воріт Притулку,

якої він ще нікому не розповідав

Хтозна, чому нічні метелики летять на світло, адже це проти їхньої природи. Вони забувають про небезпеку, і коли світло гаряче, обпалюють собі крила і навіть гинуть. Шкода їх. Людина теж часом тягнеться до того, що приносить їй самі страждання, але метелик заслуговує більше співчуття, бо він нічого не може вдіяти проти вогню. Людині часом щось перемикає і вона йде на поклик чогось, що перетворює її на необачного метелика. Звісно, коли людина нагадує машину, з нею нічого такого не може трапитися. Навіть, коли вона опиниться серед розбурханої стихії, діятиме для власної вигоди й порятунку. Такі ніколи не відчувають відчаю і в нещасті починають ревно служити злу, бо зло завжди вигідне і під рукою. Якову бракло сили і тому він змушений був її шукати. Жив він у великому місті й мав старшого брата, якого усі ставили йому в приклад. Брат був меткіший і розумніший за нього. Вони мали завжди рівно стільки, щоб не впасти занизько і не піднятися зависоко. Їм треба було ціле життя дотримуватись цієї середини, яка не завжди буває золотою. Яків шукав саме золотої середини, але тільки в Притулку зрозумів, чим вона його так приваблювала. Гармонією і постійністю. Метелики з обпаленими крилами стукають у Східні Ворота.

Почалося усе з відчуження від брата. Яків не міг стати таким, як він. Брат любив його, але завжди був на голову вищий у їхньому маленькому серединному світі. Коли вони виросли, брат став автомеханіком, але погорів на вкраденому автомобілі, й після року в’язниці не повернувся додому. Йому було соромно. Яків здогадувався, де міг бути брат: на Звалищі, вбогих кварталах, де жили люди, що не вміли дотримуватися середини. Яків не пішов його шукати. Йому здавалось, що брат мусить оговтатись перш, ніж повернутись додому. Слід було наближатись повільно, щоб Яків міг пізнати щось дуже коштовне. Батьки не згадували старшого сина, наче не мали його ніколи. Але не було дня, щоб Яків не думав і не переживав за нього. Він завжди був надто несміливим і тихим. Розумів, що батькам дуже прикро і намагався нічим їх не засмутити. Однак у мріях він був зухвалий і це рано чи пізно мало вийти назовні. Яків уявляв собі сотні разів, як одного дня брат повернеться і стане на порозі. Йому так не вистачало його поблажливої опіки. Але той все не повертався. Батьки із просто віруючих людей поступово перетворювались на фанатиків і знаходили втіху у тому, що несуть покуту за старшого сина. З часом Яків почав навіть боятись братового повернення, адже батьки дуже змінились. Вони могли зустріти його з ненавистю, хоча хіба Бог не вчив прощати? Сліпе служіння Богу робить людину жорстокою. Натомість Яків у душі оббілював брата, ідеалізував його аж доки не зрозумів, що зайшов у глухий кут. Життя не раз заганяло його у глухий кут, і він повертався, обираючи інший маршрут. На зміну впливало будь-що: чужа розмова, сон, якийсь образ, пісня. Завжди щось скеровувало його, що завгодно, тільки не розрахунок. Після школи він пішов працювати у благодійний фонд при церкві, бо не виявляв схильності до якогось конкретного заняття. Він чекав брата, гадаючи, що тільки той може допомогти йому вирватись на волю і розкрити приховані схильності, про які він сам ще не мав тоді уявлення. Батьки були ним задоволені: Яків виявляв покірливість і їм здавалось, що вони отримали сатисфакцію. Про його пристрасність і чутливість ніхто не здогадувався. Яків проходив школу терпіння, а школу колись доведеться закінчити. Батьки перестали його помічати, поринувши у світ власного болю, визнаючи лише обов’язок і вдячність. Він хотів, щоб зміна, яка колись настане, була ними помічена…