Текст книги "Писар Західних Воріт Притулку"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Стежка, на яку ступив Яків, хутко привела його до Притулочку. Він уже був поблизу й тоді відчував страх, як багато хто, не насмілюючись глянути дітям в очі. Притулочок був обнесений живоплотом, таким густим, що навіть взимку він не дуже просвічував. На живоплоті цвірінькала чимала зграя пташок. Їм вистачало дрібки сонця, аби зігрітись. Цікаво, чи Симеон годує пташок, чи знайшов торбинку з насінням?

До хвіртки привела та сама стежка, а далі вона вела в поле. Просто хтось встиг уже протоптати від головної стежки меншу й відгорнути сніг, щоб можна було відчинити благенькі дверцята. Однак Яків не насмілився увійти без запрошення. Він тупцював коло хвіртки, чекаючи, доки хтось вийде назустріч. Притулочок складався з одного більшого будинку, вкритого черепицею, якої майже не було видно з-під снігу, і з десятка маленьких. Влітку тут мало би бути дуже зелено й привітно, але зараз порожньо і ні душі. Діти, напевно, ще спали у своїх маленьких ліжечках. Перед очима Якова виринуло бліде личко Христинки з широко розплющеними очима. Де вона ночувала цієї ночі?..

Не знати, скільки довелось би йому ще отак стояти, зазираючи поверх хвіртки, якби не прибіг руденький песик і не почав гавкати, а потім ще один, більший. Невдовзі надійшла жінка, сувора на вигляд, хоча й не стара.

– Доброго ранку! – привітався Яків.

– Собаки не кусають, не бійтеся !

Яків промовив якось знічено:

– Я не боюся собак. Просто не знаю, які у вас тут звичаї…

Жінка здивовано глянула на нього:

– Які у нас можуть бути звичаї?

– Так діти ж сплять.

– А ви що, прийшли їх будити?

Яків нахмурився, не знав, як сприймати цей жарт. Він не міг спромогтися навіть на усмішку. Втім, жінка не звернула на це уваги, бо вийшла легко вдягнена і, певно, змерзла:

– То до кого ви прийшли ?

– До Аглаї. Маю щось їй передати від одного чоловіка з міста…

– А-а, певно, від Короля?

– Якого Короля? – здивувався Яків. – То старий чоловік і звуть його Лавро…

І тут його осяяло, що все це могло бути правдою.

– Його так усі називають! Він навіть не здогадується. Ходімо, відведу вас до Аґлаї. Бідолаха!

Раптом вона обернулась і спитала підозріливо:

– Ви ж нічого такого їй не скажете, правда ?

Яків здвигнув плечима. Коли вони підійшли до одного з тих маленьких будиночків, то зітхнула:

– Навіть печі не затопила!

– Може, вона ще спить?

– Певно, Король передав для неї якесь зілля?

– Здається…

Яків намацав згорточок у кишені. Під пальцями зашурхотіли сухі листочки. Та жінка, Аґлая, мусила відчувати великий смуток, коли від неї пішла Христинка. Не силоміць же від неї забрали дитину. Зрештою, вона ж не її мати… Щось нелюдське було в цій думці, і Якову стало гірко. Звідки йому знати, яка таємниця пов’язує дитину з матір’ю? Він бачив різних матерів: і одержимих, і байдужих. І ті, й ті викликали в нього подив. Люди народжуються, щоб відділитись і знайти самотність.

Жінка постукала у двері:

– Аглає, відчини! До тебе прийшли!

Сніг довкола був непрометений.

– Вона, напевно, спить.

– Спить чи не спить, але треба встати!

«Яка безглузда ситуація», – подумав Яків. Недаремно, йому не хотілося сюди йти, ще позавчора. Двері виявились незамкненими, і жінка увійшла до сіней. Яків залишився стояти на ґанку. За хвилю жінка повернулася і сказала втомлено:

– Все одно їй не можна було тут лишатися!

– А ви не знаєте, куди вона могла піти?

– Туди, де жила раніше.

– А де вона жила раніше?

– Слухайте, звідки я можу знати?! Прийшла сюди з малою. Одразу було видно, що то не її дитина…

– Чому?

– Вона так дивилася на дитину, ніби та ось-ось розтане і зникне.

– Розумію.

– Не думайте, все було добре. Мала, правда, спершу не хотіла бавитися з іншими дітьми. Таке часто буває, бо діти найбільше кривди зазнають через дітей. Потім прийшов той хлопець зі старою…

– Ізидор?

– Може, так його звали, не знаю. Виглядало на те, ніби вони зайшли попрощатися, бо мала впізнала їх. Поговорили трохи й пішли. Було це зранку, почав падати сніг. І всі діти повибігали надвір. А пообіді – мала зникла.

– Її звали Христинка.

– Так-так, Христинка. Мій малий бачив, як ті двоє знову з’явилися коло хвіртки. Аґлая щось робила в хаті, а Христинка стояла на ґанку. Коли побачила хлопця й стару, то крикнула: «Я вже йду звідси!» Діти потім аж сказали, не зразу. Тут нема кого боятися, ви ж розумієте? Це – Притулок. Тут не крадуть дітей, не вбивають…

– Заспокійтеся, прошу!..

– Нічого не сталося, нічого страшного…

– А якби вашого малого забрали? – заступився Яків за ту нещасну жінку, яка бігла по снігу, а він усе падав і падав…

– Мій малий мав заледве рочок, коли я його взяла, а та дівчинка усе ж пам’ятала. Вона називала Аґлаю мамою, а звучало наче «тітка». Розумієте?

Яків кивнув.

– Така велика дитина не може належати комусь іншому. Тут чимало таких. Аґлая надто поспішала. Вона була, здається, з міста, і хотіла перебути тут зиму, щоб потім сховатись з малою в іншому місці.

– Чому сховатись?

– Щоб ніхто їй не заважав бути з дитиною. Їй була вона потрібна не так, як нам наші діти.

– Не так ?

– Вона хотіла, щоб дитина належала тільки їй. Але так не повинно бути. Дитина – гість у домі, хтось таке сказав. Вона не може там залишатися вічно.

– Так, – сказав Яків. – Ну, а що було далі?

– Через два дні Аґлая повернулась, і не розповідала нам нічого. А ви щось знаєте про Христинку?

– Я їх бачив, – сказав Яків, намагаючись не видавати себе. – Вони пішли до Західних Воріт. Усі троє.

Він сподівався зойку чи якоїсь іншої бурхливої реакції, але ця жінка вміла себе стримувати. Страх промайнув у її очах, то правда, але тільки на мить. Ось що вона сказала:

– Кожен з нас колись піде до Західних Воріт. Але Аґлая не зможе тепер вийти. Навіть заради Христинки. Вона – не готова.

Мовила це без докору, радше зі співчуттям. У Притулку люди щирі й співчутливі, коли йдеться про когось, але свій власний біль хочуть пережити самі. Аґлая, мабуть, відчувала великий сором, що не зуміла втримати Христинку, але їй просто не пощастило. Втрутилась сила набагато потужніша, яку годі навіть уявити звичайній людині.

– Я вже йтиму, – сказав Яків.

Йому здавалось, що на стінах цього лялькового будиночка залишились сліди сліз Аґлаї, і ще довго по тому він стоятиме пусткою.

– Може, зайдете до нас, вип’єте чаю? Малий десь уже прокинувся…

– Скільки йому?

– Вісім! – гордо мовила жінка.

– Ні, дякую. Жаль, що я не встиг…

– Мамо! – почувся дзвінкий голос.

На ґанку сусіднього будиночка стояв білявий хлопчик у великій, певно, материній, куртці.

Жінка помахала йому рукою:

– Я тут!

А тоді обернулась до Якова:

– Не хочете завдавати собі жалю?

– Так.

Їхні очі зустрілись і обоє одночасно посміхнулись.

– Нехай вам щастить!

– Дякую, – відповів Яків. – Вам також!

Він забув за посмішку на своєму обличчі, і так пішов. Ця жінка була така проста. Різка трохи, але справедлива. Важко уявити, якою вона була раніше. «Ось і все, – подумав Яків. – Моя подорож скінчилась. Я взнав усе і не взнав нічого. Але цього досить». За час своєї служби він помітив одну закономірність: найчастіше покидають Притулок люди або молоді, або дуже старі. У зрілому віці кожен обачніший: йому є що втрачати, а набувати нове стає важче. Колись у тому світі молоді й старі поводились так само, навіть, якщо не мали вибору. Яків не раз замислювався, що серед тих людей, якими переповнені вулиці, є позначені печаттю смертю, завтрашні мертві. Але ніхто цього не знає. «Тільки наше сьогодні, – сказав хтось з мудреців, – нам належить. А вже завтра – ні». Так само в Притулку є ті, кого завтра не буде. І всі сумуватимуть за ними, хоча, можливо, ті житимуть краще у тому світі, якщо зуміють. Було б добре, якби хтось зустрічав їх у тій пустелі, розповідав, чого слід остерігатися, а чого не треба. Отоді й Писар Західних Воріт був би не такий засмучений, і частіше посміхався.

Яків зауважив, що стежка, на яку він ступив ще в місті, веде далі. Наче хтось зарані встав і зробив її, аби люди Притулку не блукали по глибоких снігах. Хтозна, може, тут є такі скромні невидимі служителі, які таємно це роблять на світанку. Річ начебто немислима, відколи люди прогнали духів. Або хтось закликає до себе в гості, тільки тут нічого страшного немає – можеш спокійно довіритися незнайомцю. У дорозі, та ще взимку, треба десь обігрітися. А Яків був надто безпечним. Єдине, що мав з собою, це згорточок зілля для Агнеси. Якщо не вдасться її зустріти, дізнатись, які у неї очі, волосся, голос, запах сухої трави нагадуватиме йому про названу матір Христинки і про саму дівчинку, назавжди втрачену для Притулку. І той печальний ранок, коли він відчинив Ворота. Втім, він ніколи цього не забуде, а зілля можна віддати комусь, хто занадто тужить.

Отак Яків розпоряджався тим, що йому не належало. Так розпоряджаються чужим добром у тому світі, щоб не пропало. А сонце підіймалося дедалі вище, і зі стріх, певно, капало. З його – теж. Яків аж наче почув цяпкання води і веселий гамір горобців, чудових пташок, котрі завжди знаходили, чим тішитися, і тримались одне одного.

Він прискорив ходу, орієнтуючись по сонцю, бо стежка стежкою, але йому треба потрапити додому. От тільки шкода, що доведеться цієї ночі в когось заночувати. Довкола були пагорби, гаї, все, зліва й справа вкривав непотривожений сніг, що нападав уночі. Під вечір він вляжеться, підмерзне й буде кришитися під ногами. Сніг приховує і земля приховує, і це їм минається, бо не завдає особливої шкоди, натомість, людина завжди викликає підозру, що приховує якусь таємницю. Вона не може розтопити сніг на собі, струсити землю, повиривати траву з корінням, хіба що до цього змусять обставини. Якби людина мала своє сонце, то підкорялась би весні, осені, зимі й літу, а так її життя залежить від того, чи матиме вона сьогодні їжу. У місті живеш завдяки грошам, які тобі платять за роботу, що не має нічого спільного з весною, землею, дощами чи ранніми морозами. Якби Яків жив коло Західних Воріт без сусідів, то нічого не навчився б, бо навіть не знав, навіщо рослині коріння, чому одні хмари приносять дощ, а інші зникають у небі без сліду. Однаково йому було далеко до Симеона, що знайшов собі озеро, як хтось знаходить власну долю. І вже відтепер Яків переживав драматичність ситуації, коли Симеон розлучиться з озером. У тому світі вони могли б ніколи не розлучатись. Відколи Яків став Писарем Західних Воріт, встиг дізнатися, що й у Притулку можна бути самотнім і глибоко страждати. Хоча ніхто тут не кривдить зумисне, хіба що іноді кине якийсь докір Попередній Писар одразу сказав йому: «Не заважай і не вимудровуй, чого нема, бо ні один Писар, як я чув, не міг втриматися ні від першого, ні від другого». – «І що ж з ними сталося?» – поцікавився Яків. «Довго вони тут не витримали. Ті, що увійшли через Східні Ворота, можуть робити що завгодно, навіть це, а ми, писарі, на службі». – «Звісно», – погодився Яків. «Ніхто не каже, – продовжив той, – ніби якийсь Писар служив краще, а якийсь гірше. Писар має бути наче камінь, на який наштовхується потік. Він має бути непорушний».

Можливо, тому Яків не покидав Воріт надовго, доки Симеон не відпустив його. Думка – не камінь. Вона мусить рухатися, змінюватись. Часом вона підвладна серцю, а часом зраджує його. Або й змушує людину все кидати й шукати інших людей, чи хоча б їхніх слідів.

Нарешті Яків помітив, що збився зі стежки і йде по неторканому вчорашньому снігу, уже влежаному, навіть твердому. Сніг дуже чутливий до найменшого перепаду температури: Яків змерз, а снігові, мабуть, було тепло. Несподівано він побачив хату коваля. З комина йшов чорний дим, стелячись по землі. Яків уже знав, що це віщує сніг. Він вагався, чи конче треба відривати чоловіка від роботи короткого зимового дня, але очі й серце його вже втомились від білої пустки, і варто було розпитати дорогу. А щоб спитати, він мусить сказати, куди йому треба. Зрештою, за час подорожі наш Писар знову навчився того, що вже було забув: стукати в чиїсь двері. Зима зближує людей, бо вони змушені шукати тепла. А так, хтозна, чи Писар Західних Воріт, перебуваючи на місці, де сходяться світи, шукав би зближення.

Він пішов до кузні, чорної, наче обвугленої, хоч то лише задавнена кіптява вкрила її зсередини і ззовні товстим шаром, а з відчинених дверей було видно вогонь і чулося дзенькання металу. Кузні Яків бачив лише у фільмах, де коваль виковує меч для лицаря, щоб той міг вбивати людей чи драконів. На людей годиться найпростіший меч, а на драконів треба щось особливе. У дитинстві битви здаються привабливими й романтичними, бо ти віриш у безсмертя чи воскресіння за допомогою живої води. А смерть – щось таке, з чим не можна змиритися. Свою можеш сприймати, як сон, зате чиясь – непоправне зло. Ти маєш одне життя і можеш його віддати лише за одне життя, і після єдиної жертви не порятуєш уже нікого. Такий обмін – найчесніший, бо це не самогубство, не вбивство, а найвищий вияв любові.

Теплий вітер торкнувся обличчя Якова. На тлі вогню вирізьблювалась могутня постать коваля. Він тримав щипцями розпечений місяць, і Писар з гордістю відзначив, що його знання у Притулку збільшились, бо з першого погляду упізнав серп, яким жнуть траву. Він відступив, щоб сонячне світло з’єдналося з червоним відсвітом вогню, а тим часом коваль встромив серп-місяць у воду, і та збунтовано зашипіла. Потім поклав темний і змалілий серп на цегляний підмурівок вогнища й сказав до Якова:

– Заходь, погрійся !

Лице його було червоним, руки закасані до ліктів. Яків переступив поріг і сніг на черевиках почав одразу танути. Із щілин кузні тягнуло холодом.

– Знаєш, що я роблю?

Яків кивнув.

– Малий лишився ще на день в місті з тим, ти знаєш, Нестором. То я й обіду не варив, але тобі, чоловіче, треба чогось з’їсти гарячого. Ходімо до хати!

– Серп, – посміхнувся Яків. – Ти викував серп.

– Еге ж, серп. Три нині зробив. Ти, одначе, міський. То чого не живеш у місті?

– Так вийшло, – ухильно відповів Яків, дивуючись, що на відміну від інших, коваль не розпізнав у ньому Писаря.

У хаті було, звісно, тепліше, ніж надворі, але Яків не зміг зігрітись. Наче й небагато часу минуло: уже не ранок, але ще й не вечір, а він втомився. Боліли очі від білого та яскравого, але він не смів їх заплющити, бо треба ж дивитися на господаря. Він же не сліпий. Коваль Йосиф мовчав, витративши увесь запас слів, які належало сказати при зустрічі. Яків намацав у кишені згорток, що дав йому Король, відчуваючи, як запах зілля підіймається по пальцях і проникає під рукав. У бібліотеці мусить бути книжка про нього, але Яків був впевнений, що найближчим часом вона уникатиме його. Це у тому світі книги спіймані у сіті реєстрів та каталогів, розкладені у алфавітному порядку, без жодної поваги до їхнього змісту, а тут кожна книжка відкликається на поклик душі, коли душа готова для цього. Тому краще буде, коли згорток із травою чекатиме на Аґлаю, бо Король знає, чого вона потребує.

У хаті коваля було повно залізних речей навіть там, де без них можна було обійтися: кочерга, щоб ворушити дрова, гаки для одежі та в’язанок цибулі й часнику, металеве окуття печі. Навіть кухоль, який він узяв до рук і трохи попікся, був металевим, і чай мав їдкий присмак заліза.

– Поїмо пізніше, – сказав Йосиф, – а тепер пий, щоб нутро зігрілося. Може, заночуєш? Отут, на печі.

Щось у його голосі було таке, що зворушило Якова, і він погодився, хоча й не думав про це.

– Коли твоя ласка, – відповів він.

Коваль зітхнув з полегкістю.

– Улітку мандрувати краще, та часу нема.

– Може, виберуся влітку, – пообіцяв Яків, відсьорбнувши ще дуже гарячого питва. – А ти часто мандруєш?

– Навесні та перед жнивами. Людям потрібні лопати, серпи, коси. Як спішно, то самі приходять. Я не єдиний коваль у Притулку, тому далеко не забрідаю. Почекай, мало не забув!

Коваль виніс з комори запилену пляшку й налив з неї жовтої рідини у дві маленькі металеві чарки.

– Ця штука гріє, як змерзнеш. Тримаю про всяк випадок.

Від міцного гіркого напою у Якова зашуміло в голові, а в коваля заблищали очі. І нарешті стало по-справжньому тепло. Коли спеклася в попелі картопля, сніг надворі з бузкового перемінився у синій. Сонечко зайшло. І розмова потекла жвавіше.

– По дорозі сюди, я один час йшов із Савою. Знаєш, Саву?

– Горбаня?

– Еге ж. Він залишив мене ночувати у Філемона й Бавкіди, а сам пішов. Йому здавалось, що нам не по дорозі. А потім ми зустрілися все одно в місті.

– Я тут всіх знаю, – сказав коваль. – І тих двох старих. Ми з одного села і прийшли сюди разом.

– Дивно.

– І мені дивно. Ми були чужими, доки у селі не залишилось тільки нас троє. Вони завжди були старими, скільки себе пам’ятаю.

– Вони нічого не казали про себе, хоча старі люблять пригадувати минуле.

І Яків додав:

– Тільки не в Притулку.

– Не знаю, мене малий привчив розповідати. Я взяв його до себе зовсім маленьким, і тому він хоче все знати. Що в тому злого? Мушу розказувати, аби не думав, що там так вже погано. Весною він ходить до Притулочку, вчиться читати, писати й рахувати.

– Це – добре.

– Не знаю, бо я сам того не вмію.

– Там може знадобитися. Я так гадаю, – сказав Яків. – Але ти ж не все йому розповідаєш?

– Усього потрохи. Як ми жили між двома горами, як повінь нищила наші посіви, а потім приходили збирачі податків й забирали весь урожай, а за ними слідом – вояки, вимагаючи поживи для себе і своїх коней, а потім інші вояки палили наші хати. Я ставив підкови їхнім коням, тому вони мене не катували. Жінки з дітьми ховались у горах. І так було завжди. Треба було завжди щось мати, аби тебе не вбили спересердя. Навряд, чи щось змінилось з тих пір…

– Коней поменшало, – сказав Яків.

– А ще я кував мечі і наконечники для стріл. І коси та серпи. Однієї ночі село усе спалили з людьми, що спали. Філемон і Бавкіда жили на хуторі, то їх не зачепило, а я був на той час на хрестинах в сусідньому селі. Я їх узяв з собою і ми пішли. Як ти думаєш, таке можна розповідати дітям? Але малий хотів знати, як знаходять Притулок. Старі весь час торочили про безпечне місце, от я вирішив відвести їх туди, а сам піти подивитись світа. Ми стрічали такі самі спалені села і чорні трупи. Наче цілий світ згорів за одну ніч. Я не міг покинути старих. Нарешті вони побачили Притулок, у який я не вірив. І мене туди впустили. Оце й усе. Ковалі усюди потрібні, але життя їхнє нещасне.

Чоловік зітхнув і втупився у вікно, наче потонув у ньому. Потім сказав:

– Я покажу тобі дещо. Тільки нікому не кажи.

– Не скажу, – пообіцяв Яків.

– Я зробив… Одне слово, не втримався. Трапився годящий шмат заліза. Я мав з нього зробити косу, але мені почали снитися сни, вже тут, недалеко від Західних Воріт… Ніби я йду до них, але так поспішаю. Це мені дуже не подобається: чого поспішати? Справжнє прощання, я так думаю, настає потім, коли починаєш пригадувати тих, кого любив і кого не дуже…

Коваль замовк і знову його погляд потонув у вже зовсім темному вікні. Потім встав і вийшов. Не було його довго. Нарешті грюкнули сінешні двері і щось брязнуло. У руках він тримав якийсь довгий предмет, замотаний у ганчір’я. Поклав його на стіл, поближче до свічки, й почав розгортати. Втім, Яків сподівався побачити щось подібне. Але не вжахнувся ні зовні, ні в душі, бо меч був старовинною зброєю і ніхто не погрожував йому цим у тому світі. Якби це був ніж, тоді інша річ. Меч мав металеве руків’я, помережане примітивною різьбою, мабуть, щоб не вислизав з руки, але саме такі візерунки несли у собі найбільші таємниці буття і небуття, хоча нагадували гілку, з якої обірвали усе листя. Щоб краще роздивитися, бо свічка давала мало світла, Яків провів пальцями по руків’ю, а потім по лезі, краї якого зливалися зі столом, й ненароком порізався. Кров одразу виступила з рани. Яків, поки навчився щось майструвати, частенько калічився. Він запитливо глянув на коваля, але той, наче заворожений, дивився на меч, закусивши нижню губу.

Яків підставив долоню, щоб кров капала туди.

– Чуєш, – сказав до коваля, – треба спинити кров…

– Що?

– Я порізався.

– Зараз і сліду не буде. Тут – так.

Яків простягнув йому долоню, на якій вже зібралася калюжка крові:

– Дивись!

Він шкодував, що не зміг приховати цього, але кров не вщухала. Коваль інстинктивно потягнувся до меча, такого блискучого, гладенького і гострого, та враз отямився і аж застогнав. Квапливо загорнув меча у ганчірку, змащену чимось масним. Цієї миті Писар Західних Воріт повністю осягнув різницю між ним і людьми з Притулку: свою тілесну вразливість і їхній імунітет від смерті. Сусіди знали про це і радили різне зілля, яке росло в Притулку так само, як на їхній батьківщині.

– Вибач, – сказав Яків, – що не сказав, хто я. Дай, ради Бога, якусь ганчірку, щоб зупинити кров.

– Є щось ліпше, – глухо мовив коваль.

Набрав у кутку павутиння й приліпив Якову на рану.

– Я про таке не чув.

– Найліпший спосіб зупинити кров.

– Вибач.

– Нема за що. Це – знак. Цієї весни я хотів покинути з малим Притулок. Але бачу, що не готовий.

– Чому?

Коваль здвигнув плечима:

– Як ти гадаєш, там потрібні ті, що кують мечі?

– У тому світі, з якого я прийшов, є досконаліша зброя.

– Чув про таке. Але я щойно згадав, як входить меч у людське тіло. Я досі не перестав служити смерті.

– Хіба їй треба служити?

– Мене змусять. Я вибрав це ремесло, бо мої батько, дід і прадід були ковалями, і коли я повернусь, мене спитають, що вмію робити. І я скажу. Тоді мене поплескають по плечу й скажуть: «Чудово! У нас знайдеться для тебе робота». Отака робота, розумієш? Я нікуди не дінуся – це ремесло у мене в крові. Я куватиму серпи, коси, цвяхи, а вони мусять бути гострі.

– Гострота – наче сіль у страві. Усе має бути в міру. Рівновага має бути і міра.

– Я ще не навчився цього. І можу не втриматися. Але цей меч я робив не про всяк випадок. Мені треба дивитись на нього й прислухатись, що він говорить моєму серцю. А ти поранився. Мій малий не розуміє, що таке смерть. Я хотів йому пояснити, якою вона була в тому світі.

– Я знаю одне, – тихо мовив Яків. – Недобре, коли пам’ять стирається чи витісняється іншою пам’яттю. Навіщо занедбувати те, що дає нам досвід?

– Я хотів похвалитися.

– Це – гарний меч. У Притулку немає непогрішних. Вони – в іншому місці. Я б не хотів туди потрапити. Бути людиною серед людей значно важче, ніж непогрішним серед грішних. Я, можливо, теж слугую смерті, бо чую її за воротами. А все одно мушу відчиняти. Певно, Писар Східних Воріт щасливіший за мене. Який він?

– Я й не помітив, який він.

– Усі так кажуть. Знаю тільки, що він один із вас. А я – наче й ні. Але треба з цим змиритися і мати друзів. У мене є Симеон. Він живе на березі озера. Ми часто з ним розмовляємо. Я скучаю за ним, коли він довго не приходить. Тоді йду до нього сам.

– Ти сподівався, що Притулок буде іншим? Як і всі ми…

– Звідки ти знаєш? – здивувався Яків. – Колись давно я собі його вигадав, тобто хотів знайти найбезпечніше місце для тих нещасних… нещасніших за мене. Сам не дуже вірив, що таке може бути, але коли людина не тямиться від розпачу чи корчиться в передсмертних муках, і не розуміє, який сенс у цьому світі, їй можна розповісти про Притулок. Порожнеча – це найгірше. Людина мусить мати останній шанс.

– Притулок теж хтось вигадав. Боюсь навіть здогадуватись, хто це був.

– Він був добрим.

– Напевно.

– Він сам мусив багато страждати.

– Так.

– Він хотів урятувати тих, кого не міг врятувати ніхто.

– Але де ж він? – вигукнув Йосиф. – Я живу тут цілу вічність, спершу робив зарубки на палиці, а потім ненароком кинув палицю у вогонь, і я не бачив жодного разу Його. І ніхто не бачив. Мені часто сниться, як вогонь пожирає дах, багато дахів, і все тріщить. Цей страшний звук ні з чим не сплутаєш. Якщо Він зумів створити Притулок, то чому не дає нам нічого забути?!

– Я думав над цим. Притулок хоче, щоб ми самі навчились перемагати свій страх. Я знаю багатьох, що вміють це робити. Може, їхній страх не в’ївся так глибоко. Але повір – вони просто сприймають це місце таким, яким воно має бути, тимчасовим, і намагаються використати кожну мить. Ти нагадуєш мені сновиду, Йосифе. Вони часто до мене приходять. Але я не відчиняю їм Воріт. Прошу зачекати до ранку.

– Але я хочу піти звідси! І з мечем, щоб захистити сина. Ти ж казав, що там не змінилось нічого…

– Притулок прийняв твою силу, а не слабкість. А твоя слабкість у тому, що ти мусиш кувати мечі, коли тобі приставляють до горла меч. Ти маєш навчитися чинити спротив.

– Але чому я Його не бачу? Він би сказав мені щось таке, у що я б повірив.

– Може, ти і є Ним. І всі ми, і цей сніг, і небо – одна істота. А коли говорить частина, то ціле не чує. І – навпаки. У книжках я знаходжу відповіді на багато питань, але то незвичайні книжки. Вони нічого не пояснюють з того, що ми можемо пояснити самі. То чому Він має нам пояснювати, коли відповідь у нас самих?

– Так, книжки, звісно… книжки… Малий часом мені читає якусь книжку. Була там оповідка про чоловіка, який літає на паперових драконах. Він живе то в Притулку, то поза ним. Може, то Він і є? Завжди спокійніше, коли хтось наглядає за усім цим…

– А Самотній Король?

– Він – один із нас.

– А, може, й Він – один з нас і створив Притулок, бо хотів, щоб інші були в безпеці?

– Людина не буває аж настільки доброю.

Коваль позіхнув:

– Час уже спати. Спершу я віднесу меч.

На якусь хвилю Яків залишився сам, і ця розмова видалася йому марною. Вона просто втомила його. Колись він так потребував з кимось поговорити, а не мав з ким. Нині ж мав тих розмов забагато. Набагато краще було б йому в товаристві книжок і вужа, та ще Симеона. Може, Писар просто не був готовий говорити про Творця Притулку, може, не варто взагалі про це говорити щоб не дійти до такого падіння, як культ, себто обожнення?

Він вклався спати на лежанці, що гріла знизу, й заснув без видінь, з думкою про завтрашнє закінчення подорожі, і прокинувся від крику:

– Вогонь! Вогонь!

Яків зірвався на ноги, бо слово вогонь як означення страшної небезпеки має магічний вплив на кожного, хто навіть ніколи не бачив справжньої пожежі. У самій хаті було досить темно, а, отже, тут нічого не могло горіти. Коваль кричав знадвору, стукаючи у вікно власної хати. Яків запхав босі ноги в черевики, і поранений палець відізвався гострим болем, коли він відчиняв двері. Ні про що не питав, бо просто перед ним, освітлюючи засніжене поле, палала червона заграва. Горіти могла й скирта соломи. Він і вдень погано орієнтувався у цих краях. Коваль, у довгій сорочці і босий, більше нагадував сновиду, ніж переляканого чоловіка, і не відчував холоду, хоча мороз був добрячий.

Яків смикнув його за рукав:

– Гей, чуєш! Отямся, Йосифе!

І повів коваля до хати, обережно, як слід поводитися зі сновидою, а у голові ясніла одна думка: тут немає ні телефону, ні пожежників, а проте у цьому вогні не загине жодна жива істота. Горить те, що мертве. Компенсація, яку дає Притулок, більша, ніж усі блага цивілізації. Первісний жах, що відкрився від слова вогонь, начебто зник, але залишився звичайний людський страх перед стихією.

Коваль дозволив себе завести до хати.

– А тепер вдягнися, – наказав Яків, котрий зразу опанував ситуацію, бо був спостерігачем людей, а не співучасником їхнього життя в Притулку. Те життя закінчувалось поруч нього, за Західними Воротами. Коваль був покірним, але тремтів від пережитого. Пожежа відсвічувала у вікно, певно, це змусило його прокинутись і вибігти надвір.

Потім вони разом вийшли з хати. Люди йдуть у таких випадках, навіть, коли не можуть нічим допомогти.

– Я тебе дожену, – сказав коваль і кинувся до повітки.

«По меч», – подумав Яків. Можливо, коваль ще перебував під впливом видінь, чи то була навіть одержимість. Меча Писар не боявся, його засмучувало інше: марність його аргументів у вечірній розмові, коли тебе слухають, але чинять так, як собі намислили.

Йосиф топтав сніг великими ножиськами і за ним важко було вгнатися. Якби раптом вогонь погас, а він уже почав пригасати, було б неприємно опинитись посеред снігової пустелі, бо ця ніч зовсім не була схожа на позавчорашню, коли Яків самітно блукав під зірками, настільки переповнений думками і враженнями, що ніби злився з Притулком, навіть став такий холодний, як усе довкола.

…Іскри літали в темно-синьому небі, сухо потріскувало дерево, розпадаючись на вугіль, і від хати Філемона та Бавкіди залишалося кілька балок, по яких пробігало синювате полум’я. Обоє старих стояли віддалік. Біля ніг у них лужав невеликий клунок, а на руках у Бавкіди сиділа курка, мабуть, спала, натерпівшись страху. Друга курка озивалась з кошика, напханого ганчір’ям.

– Так треба, – сказала стара, коли коваль з Яковом підійшли ближче, й засміялась неприємним старечим сміхом.

Коваль, звісно, знав її краще, але Яків нічого не розумів. Він намагався щось прочитати на обличчях погорільців, бо ще в тому світі навчився обходитись без питань. Одразу побачив, що коваль дуже наляканий, а Філемон з Бавкідою – ні. Його ж присутність тут аж ніяк не була безсторонньою чи випадковою, хоча хто міг передбачити появу Писаря, котрий вертався до Західних Воріт, не знаючи дороги?

– Ми йдемо звідси, – сказав Філемон. – Ось так…

Коваль розлютився:

– Спалити хату, аби піти?! Спалити хату, аби не жаль було за нічим? Так я розумію ?

– Саме так, – спокійно відказала стара жінка.

– Еге ж, вона правду каже, – притакнув Філемон, бо у подружньому житті часом хтось один стає копією іншого. Така умова щасливого шлюбу.

– Що люди про вас подумають? – обурився коваль.

– Ми тужили б за хатою, а вона за нами, – пояснила Бавкіда – Так – краще.

– Я не готовий, – похмуро мовив коваль. – У мене – малий…

– Та ми самі підемо, з оцим-от чоловіком. Нам по дорозі.

– Він… – коваль затнувся, скоса глянувши на Якова.

Жінка відмахнулось від нього :

– Ми знаємо, хто він. А ти, Йосифе, лишайся. Ми й так змінили твою долю, всупереч волі богів. Гадаю, ця жертва, – стара показала на моторошні рештки хати, – їх вмилостивить.

– Ваші боги давно повмирали! – буркнув коваль, і з-під поли у нього випав меч, просвічуючи крізь шмаття.

Яків заступив його, аби ще більше не розтривожити старих, спокій яких перемінювався у щось інше, не менш вражаюче. Він відчув, що його заганяють до пастки, бо належав до тих людей, котрі вічно потрапляють в обставини, де від них вимагається рішучість, наче збиткуючись над їхньою вродженою несміливістю. Звідти й витікає джерело усіх помилок.

– Чого ж зимою? – здався нарешті коваль. – Сніг глибокий, замерзнете…

– Не замерзнемо, – твердо мовив Філемон, раптом перетворившись із тіні на повноцінну людську істоту. – Наша смерть не тут. Ми вже застарі для Притулку. Ми завжди були для нього застарі. Якщо цей добрий чоловік поспішає, то ми підемо по слідах…