Текст книги "Писар Західних Воріт Притулку"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Яків дивився на сніг і не помічав його. Перед очима було ошатне подвір’я з традиційною підстриженою галявиною. Між кущами малини, які росли під огорожею, не було жодної травинки; до сніжно-білих штахет ніколи не тулилась кропива, а дерева з обрізаним гіллям не давали прохолоди. Він не міг жити без тіні, без випадковостей, без приємних дрібничок. Мав їх у своєму власному світі. У кімнаті Якова, і братовій також, не висіли постери, не клеїлись моделі літаків, і стіл не був заляпаний фарбами… І чим старшим він ставав, тим більше шкодував за втраченим.

Напередодні власних заручин Яків побачив видіння: величезне обличчя брата, змучене і виснажене. Той повторював одне слово: «Допоможи!» Яків прокинувся, чи отямився, й усмішка з’явилась на його устах. Він чекав цього поклику. Кожен день наближав його до брата, зневаженого, покинутого напризволяще. Коли брат пішов, то ніби заразив Якова вірусом, і ось цей вірус тепер почав діяти, і за одну ніч зробив порядне життя неможливим.

Спершу він ще надсилав батькам листи, розуміючи, що вчинив жорстоко. Однак жодної відповіді не отримав, і вже остаточно повернувся спиною до батьківського дому. Яків поселився на Звалищі, у найгіршому районі міста, щораз більше занурюючись в океан злиднів, відчаю, брутальності. Усе було марно: допомога підтримувала життя на якийсь час, але не змінювала його. Вона опускалась у безодню, звідки не прозирав жоден промінчик надії. Настав момент, коли Яків зламався від тяжкої зневіри. Він забув навіть, як виглядають чистота і затишок серединного світу. Вони вже викликали у ньому спротив, схожий на огиду. В старому індіанці, котрий повільно висихав з голоду під трухлявим деревом, він відкрив мужність, спокій і цілковиту байдужість до життя. «Я не потребую притулку, – сказав Джо. – Я сам собі притулок». Йшлося про жалюгідний притулок для бездомних старих, темний, безнадійний і брудний, але згодом Яків зрозумів, що індіанець не потребував навіть цього Притулку, що його свідомість вільно ширяє по всіх світах, і лише зрідка спускається на землю, аби відповісти якомусь надокучливцю. Він охоче помінявся б з ним місцями, бо Джо мав уже все, що хотів.

Ні, брата не було серед живих. Він, правда, не розпитував за нього, бо не годилося працівнику соціальної служби ходити з фотокарткою, й показувати її повіям, барменам і торгівцям наркотиками. Він втратив би довіру цих людей, вже не кажучи про смерть через необачну цікавість. Лише з тими, хто прихилився до нього, він розмовляв про брата. Іноді він подумки проходив через усі кола пекла, яким був світ Звалища, і зливався з постаттю брата, ставав ним на якусь часину. Від цього у нього побільшувались сили і він мріяв про Притулок, де кожен отримує те, чого бажають втомлені душа і тіло, як отой притулок, що був усередині індіанця Джо, де людина віднаходить гідність і здатна порозумітись з кожним, у кому є хоча б дрібка безсмертя. Він не знав, чи є десь такий Притулок і чи можна його створити. Однак мав право мріяти про нього. Щодня бачив людей, яким не можна було вже нічим допомогти, і тільки смерть дала б їм звільнення, і вони покірно, хоч із острахом чекають на неї. Сам Яків не міг з цим змиритися. Поза життям людина втрачає пам’ять і тіло перестає дихати. Занадто дорога плата за спокій. Сам він був молодим і сильним, але чужа старість, звичайна людська незахищеність. самотність, біль знесилювали його. Жив він не набагато краще за тамтешню злидоту, але міг будь-коли піти й зайняти якесь вище місце в суспільній ієрархії, а вони – ні, бо були змалку приречені. Щоб пізнати свободу, треба десь її навчитись. Притулок, вважав Яків, був школою свободи. Не раз сидячи коло безнадійно хворого, Яків несподівано починав говорити про чудовий край, де живуть, а не виживають. Він описував тихі сади, невеликі будиночки з квітами на підвіконні, ліси, де повно ягід і грибів, про те, як гарно сидіти на ґанку власного дому й дивитись на захід сонця. Слова лились з його уст і він не міг зупинитись. Уява вимальовувала затишні мури, що поросли мохом, під якими росли кущі шипшини й бузини, ворота, ковані з невідомого металу, що блищав як золото. Врешті він почав вирізняти людей, що могли би жити в цьому Притулку, бо жоден інший не зумів би зробити їх щасливими. Він боявся про це говорити їм, бо не знав, де той Притулок. Хоча й вірив у його існування, однак де та карта, по якій можна відшукати це місце?

Образ брата набув іншого, теплішого відтінку: тепер він матиме куди піти. А потім сталося діятися щось дивне. Деякі люди, яким він розповідав про Притулок, аби не позбавляти їх останньої надії, одного дня виходили, не прощаючись, залишали все. Ніхто їх більше не бачив. Увісні Якову з’явились кістки брата, під землею, на якій не було навіть могильного пагорбка, і він почув голос: «Ти станеш Писарем Західних Воріт Притулку. Не тривож мене». Яків зрозумів, що не може знайти брата, бо той мертвий, і перед ним постав вибір – повернутись назад або лишитись тут. Але то не був справжній вибір, а якась хитра підміна. Якось він присів коло індіанця Джо і спитав його: «Хто я?» А той відповів, не виймаючи люльки з рота: «Ти – Писар Західних Воріт Притулку».

Яків був певний, що це причулось, бо свідомість його була вщерть переповнена думками про Притулок. Він нічого не робив, бо не знав що треба зробити.

І втретє він почув голос, коли збирав до валізки речі, аби покинути цей нужденний світ, де навіть не було його брата. І без нього тут світитимуть вогники людяності, і людина може всюди відчувати себе щасливою. Він почув: «Йди, щоб стати Писарем Західних Воріт Притулку». Яків відмахнувся від цих слів, бо вірив лише у власне божевілля. Він накинув пальто, взяв валізу і вийшов ще за темряви, щоб не чути голосу, який не був ні чоловічим, ні жіночим, і звучав просто в мозку.

У темному смердючому провулку він почув за собою кроки і хиже сопіння. Хтось хотів на нього напасти. Яків поставив валізу на землю, скинув пальто, потім визув черевики. Годинника він давно продав. Він залишив останню офіру ненаситним злидням й пішов у самих шкарпетках з діркою на великому пальці. Пішов навмання, бо мусив кудись прийти. Якось навіть не помітив, що місто закінчилось і почалась пустеля, тверда й суха. Ні зірок, ні сонця не було видно, наче він потрапив у якесь підземелля, чи міжчасся. На якусь мить він подумав, що і тут не знайде брата, що, можливо, він його собі вигадав, бо не міг пригадати навіть обличчя. На світанку перед ним виріс довгий мур, викладений з трохи обтесаного каміння, що поріс мохом, і брама з потемнілого дерева.

– Сам подумай, братіку, – звернувся Яків до вужа, – чи можу я комусь про це розповісти до ладу? Ти виявив неабияке терпіння, вислухавши мене.

Усю ніч танув перший сніг, і на ранок лише поодинокі латки нагадували про нього.

Іноді Якову здавалось, що він вигадав цей Притулок, і що тіло його перебуває десь в іншому місці, нерухоме й без ознак життя, як це трапляється з людьми, що подорожують в астралі. Така думка з’являлась, коли він надто довго був сам, заповнюючи своєю свідомістю увесь життєвий простір. Коли ж негода сильно дошкуляла, він переконував себе, що не міг би вигадати місця з таким кепським кліматом. Та якщо він створив уявою цей Притулок, то не міг передбачити, що той розвиватиметься за власними законами. Яків не мав над людьми влади і навіть боявся її. Людям треба допомагати і не відхиляти їхньої допомоги. І Писар Західних Воріт – не велике цабе. Має дбати про людей, котрі відходять, надавати їм останню послугу, відчиняючи Ворота у той світ. Існує найлегший спосіб порозуміння – поставити себе на чиєсь місце й ось так вгадувати бажання та настрій кожної істоти, не конче. людської, будь-якої. Той спосіб допоміг йому вижити на Звалищі, коли він сам бідував і навчився цінувати основні людські потреби: в їжі, сні, теплі і спілкуванні. Коли припинили фінансування Програми, бо десь там почалась війна, Яків пішов санітаром до вбогої лікарні, де було по двадцять ліжок в палаті, і міг задовольнити найгостріші потреби людини, відрізаної від світу здорових, потреби у спілкуванні. Сидів коло вмираючого, тримаючи безсилу руку в своїй руці, слухав останні подихи, що відмірювали хвилини життя, чи спостерігав, як священик у чорному сповідає приреченого… Здавалося, ніби багато смертей, які ставались на його очах, мали б примирити з кінечністю існування, але навпаки – ще більше роз’ятрювали. Так як Яків не міг примиритись з несправедливістю щодо брата, не зумів прийняти покірно несправедливість існування. Ось це й робило з нього бунтівника. Стереотипи мислення відскакували від нього, наче горох від стіни. Яків змалку був чужорідним тілом у цьому світі, хоча й відчайдушно намагався приховати відчуження, послабити тертя. Щось уперто штовхало його на шлях, який він не обирав, не хотів обирати. Мабуть, від народження доля готувала Якова на Писаря Західних Воріт Притулку. В тому світі, де слова незмінно фальшували і перекручували, він не смів сказати нічого, не мав з ким поговорити. Навіть часом вважав це гординею, яку нещадно переслідувала кожна віра, принижувала людину. Вона начебто давала щось взамін, любов Невидимого і Непізнаного, але цієї любові не відчували всі, лише обрані. Діти росли без сонця, як маленькі дерева в тіні великих дерев, і тому виростали кволими. Звідки вони могли навчитися любові, і чим таким була любов у світі, де все бореться, воює, прямує до смерті? Хіба що думати про неї, ловити її відблиск на чиємусь обличчі. Кого не любили, той не міг полюбити сам.

Життя в Притулку не можна назвати нудним, бо тут помічаєш, як усе щомиті змінюється, і ця мить часом вартує довгих років життя у тому світі. Потрапивши сюди, люди спершу відчувають подив, бо це місце ні про що їм не нагадує. Якби вони побачили щось надзвичайне, пишне і багате, наприклад, золоті дахи і срібні стіни, то це видовище, напевно, відібрало у них пам’ять, єдиний їхній скарб, усе принесене з собою. Згодом здивування минає, бо нема сенсу сидіти, склавши руки. Симеон сказав колись Писарю Західних Воріт: «Ти починаєш шукати в Притулку знаків, які могли б пояснити тобі, чого він такий, і раптом знаходиш себе. І після цього уже знаєш, коли тобі краще повертатися: до жнив чи після жнив, весною чи взимку. Але ти не покинеш Притулок, доки не знатимеш, що робитимеш у іншому світі. Коли людина народжується, вона не має пам’яті, й наче метелик летить на вогонь. Добре усвідомлювати, що ніщо вже не буде для тебе неприємною несподіванкою, навіть смерть».

Симеон розумів, що Яків інший, ніж усі, тому охоче ділився з ним своїми думками, аби полегшити його службу. Як сонце не може вирушити із заходу на схід, так і Писар Західних Воріт не повинен йти до Східних Воріт. Ріка людських доль, що пливе до Західних Воріт, зіб’є його просто з ніг.

Яків і не прагнув цього. Йому потрібно було лише знати, як поводитись з людьми, котрі хочуть, аби їм відчинили браму. Ще у тому світі він навчився себе обмежувати – не допомагати одразу усім, що звелось би лише до балаканини, а комусь одному, хто призначений йому долею. Люди ніколи не зустрічаються випадково, а розминаються через те, що не відчули потреби одне в одному, не насмілились заговорити, бо не мали про що. Яків по кількох роках життя у тому дикому місці, цвинтарі похованих людських доль, що від віку називали Звалищем, поборов нарешті страх і неприязнь його мешканців. Вони були однакові у своїй безнадійності існування та їхні нещастя мали виразні обличчя. Яків трохи розповідав про себе, але ніколи не згадував брата і причини, які змусили його покинути батьківський дім. А той не питав. Симеон відчував, наче наближається повінь і заплющував очі, щоб її не бачити. Бо все одно не втечеш. І так само не розповідав про себе, бо книга його життя була в бібліотеці біля Східних Воріт, то ж кожен міг її прочитати, кому вона відкриється. Таємниці між людьми потрібні, щоб не виникло коли-небудь причин для зради. Можливо, тільки між закоханими чоловіком та жінкою зникають усі таємниці, щоб їхні душі могли злитись в одне. То найбільша із відваг, які існують у Всесвіті: розкритись повністю.

Коли випав третій сніг, уже постійний, вуж заснув остаточно й міцно, зморений довгим неспанням. Він знайшов собі для зимівлі старий чобіт, який до нічого вже не надавався, але ось так несподівано отримав інший статус. Чобіт цілком відповідав уявленням вужа про зимову спальню: там було темно, тісно й прохолодно.

Відколи вуж заснув, Яків не мав уже з ким розмовляти. Щоб не нудитись, взявся наводити лад у бібліотеці, міркуючи над тим, наскільки осінь співзвучна людським почуттям, бо така ж, як і вони, неспокійна і мінлива. Він не хотів піддаватись спокусі, яку випромінювали книжки, намагався думати про щось інше. А книжки просто виймав, протирав ганчіркою, вдаючи, що не вміє читати. Але книгозбірня Притулку – не якась публічна бібліотека випадкових видань. Яків це знав і руки його ледь тремтіли, а серце калатало, як тільки він опинявся у бібліотечній кімнаті. Він боявся розкрити книгу, бо не був готовий до цього. Не смів навіть затримати якусь довше у руках. У тому моторошному світі, що звався Звалищем, не можна було зупинити на комусь погляд: до тебе кидались з проханнями, але найчастіше люди шаленіли від люті Що їх так обурювало? Кожен погляд вважався викликом. У серединному світі люди посміхались за звичкою, але тут посмішка виглядала як насмішка, глузування. Агресію можна було зупинити кількома словами, що звучали як формула, і могли відвернути напад. Яків мусив їх знати, щоб не загинути. Але тут усе було по-іншому, не так просто. Він навіть не уявляв, що знайде тут магічну бібліотеку, довіру якої треба заслужити. Книжки спершу йшли до рук неохоче: висковзували з рук, не виймались з полиці, або просто не відкривались. Він наївно сподівався їхнім коштом поповнити знання про Притулок, щоб стати добрим Писарем.

Яків шанував книжки, багато читав, то чому ж ця бібліотека ставилась до нього, як недовірливий кіт, що здалеку спостерігає, щоб визначити, чи заслуговує людина того, аби потертись об її ноги. У тому світі бібліотеки радше нагадували псів, що одразу ластились або гарчали. Читач знаходив в каталозі все, що шукав. Однак, тут не було каталогу. На горищі Яків знайшов купу зошитів, що були спробами попередніх писарів систематизувати бібліотеку Притулку, і всі вони були незакінчені. Як виявилося, треба щодня укладати новий каталог і врешті створити з бібліотеку самих каталогів. Це, звісно, було б чистісіньким божевіллям. Дехто пробував записувати назви прочитаних ним книжок, але Яків не знайшов жодної з тих книг.

І який же висновок міг зробити з цього новий Писар Західних Воріт? Він вирішив, що це магічна бібліотека, схожа на живий організм, хоча перед очима стояли полиці з рядами звичайних книжок. Бібліотека сама знала, що йому потрібно. Він мав підійти і взяти книжку і виявлялось, що саме вона відповідає потребам його душі, хоча спершу її зміст був несподіваним і далеким від його, Якова, буття.

Яків збирався після того, як наведе лад у бібліотеці, читати Він заслужив цю винагороду: просто читати, не намагаючись щось пізнати, не шукаючи допомоги. Усе, що було йому потрібно для тіла, він уже зібрав восени з поля й заніс до комори.

Якогось дня пополудні він запалив у грубці, що вбирала вологість в бібліотеці, протер кам’яну підлогу, а тоді чисто вимив руки й пройшовся кілька разів вздовж стелажів. Потім витяг книжку, яка впала в око, і ряди книг зімкнулися, наче шеренга воїнів. У тому світі книжки – це аркуші паперу, зшиті докупи, на яких щось написано. Там у кращому випадку кажуть: «Книжки, як люди, – мають долю». Та книжок все-таки набагато більше, ніж людей, і їхнє буття не завжди пов’язане з долею людини. Навпаки, книги здатні вийти понад людські закони, змінити долю людини, чи визначити її, навіть долю цілих народів. Їх треба шанувати, їх треба остерігатись, особливо, тих, що з магічної бібліотеки Притулку. Яків знайшов колись книжку «Правила поведінки в магічних бібліотеках». До речі, на жодній з книг не було імені автора, втім, його можна було пізнати з самої книги. Не те, які у нього очі або зріст, чи має він вуса. То все було непотрібне, як і те, звідки він родом. Отже, якісь стабільні ознаки магічна бібліотека мала, що, безперечно, втішало.

А ще Яків вважав, що люди, яким він відчиняв браму, нагадують книги з цієї бібліотеки. Бо вони ніби існують поза часом, балансуючи між минулим і майбутнім, і тому реальне життя в них прокидається лише тоді, коли намагаєшся їх пізнати.

Він зручно вмостився за столом, щоб тепло від печі гріло спину, а на книгу падало світло із засніженого подвір’я, а тоді розкрив книгу й прочитав назву на титульній сторінці:

Повість про людей, які не зустрілись

«Чудова назва!» – подумав Яків. У книжках з магічної бібліотеки було здебільшого мало тексту. Той, хто читав, міг в уяві допасовувати власні рядки до написаних, ділитися з книгою спогадами, думками. Вони потім залишалися в книзі й зникали разом з нею в надрах бібліотеки.

Книга виглядала трохи дивно. Йшлося у ній про знайомі, близькі часи, а сторінки виглядали пожовклими й ветхими від старості, наче попередній текст вибляк, вицвів і поверх написали інший.

«Одна жінка мешкала неподалік від ріки, навпроти був міст, і вона звикла бачити їх щодня. Вона себе вже не уявляла без них. Міст і ріка до краю наповнювали її серце, тому жінка майже ніколи не усвідомлювала власної самотності. У домі жило дуже багато людей, тож було тісно, і щороку ставало все тісніше й неспокійніше. Піти вона не мала куди, бо не вміла нічого робити, та й батьки її не пустили б. Цілими днями вона допомагала матері, бабусі, заміжнім сестрам, братові, однак відчуття того, що поруч є ріка і міст, просторі й величні, надавали її існуванню сенсу. Вони вмістились у її серці, хоча були такі великі, і там не змінювались. Ось яке велике й постійне серце було у тієї жінки. Правда, там не росли дерева і не цвіли квіти, тільки простягались кам’яні береги і поржавілий міст, але навіщо те, чого не знаєш? Зате можна побачити захід сонця, відображення хмар в червонуватій воді, що пливла невідомо куди. Ця незмінність течії, рух, що ніколи не сповільнювався, були ритмом життя Аґнеси. І вона нічого не вимагала від цього життя, навіть не просила. Іноді вона думала: „Якби мене тепер замкнули у в’язниці без вікон чи в темному льоху, я б це витримала. Уявляла б собі ріку, міст через неї, небо. У мене не можна нічого відібрати. Те, що можна, то не моє“.

Сім’я була бідна. Усі тяжко працювали, аби тільки прогодувати себе. На ніщо більше не вистачало грошей. Дітям ще купували ласощі на свята, чоловіки ходили по суботах на пиво. Жінки не потребували нічого. Аґнеса не знала спокус. Вона спершу ходила до школи і до церкви, а потім тільки до церкви, яка займала, правду кажучи, мало місця в її серці. У неї часом бували епілептичні напади, тому про одруження не йшлося. Зрештою, вона бачила сімейне життя своїх сестер і воно їй не подобалось. Її призначенням у цьому світі було служіння родині. Але щось в Аґнесі бунтувало проти логіки життя. Річка і міст мали на неї дуже великий вплив. Коли вона думала про них, лице ставало якимось іншим, що дратувало домашніх. Вони не могли знати думок Аґнеси, хоча її серце від них могло розірватись, переповнившись вщерть. Дивно, адже міст і ріка їй не належали, та й нічого у тому світі не було її власністю, жодна річ у вбогому галасливому домі й поза ним. Проте Аґнесу це не обходило. Вона щоночі засинала, зібгавшись у клубочок, в кімнаті, де завжди хтось був.

У неї з’явився дар передчуття: коли буде повінь, коли витягнуть з ріки мертве тіло чи коли хтось стрибне з мосту. Вона це бачила за кілька днів наперед, але не могла змінити, тому нікому не розповідала. Їй здавалось, що інші теж це бачать. Єдиною людиною, з якою вона могла поговорити, був старезний чоловік, що мешкав у халупці під самим берегом. Аґнеса часом приходила до нього, якщо могла вирватися. Вони сиділи на лавці й розмовляли часом годину, або й дві. Старі люблять пригадувати минуле і від нього жінка довідалась, як будували міст, якою раніше була вода в річці, яка риба водилась. Отак вони мандрували разом аж до моря. Вона, правда, не вірила, що ця ріка може кудись впадати. Це здавалось їй негідним – розчинитись у чомусь більшому.

Ні, вона жила непогано, доки одного разу Старий не сказав:

– Мені наказали вибиратись звідси. Післязавтра мою хатину розвалять. Мені обіцяли місце в притулку, але я туди не хочу. То – пекло. І далеко від ріки.

Вона не могла спершу промовити й слова. Хіба могла допомогти Старому, коли сама була лише служницею у своїй родині? Світ дав тріщину. Аґнеса почула той звук, наче ламались дошки під вагою чогось великого.

– І що ви зробите? – спитала тремтячим голосом.

– Залишусь тут.

„Ви могли б попливти у човні“, – подумала вона, але Старий відчитав її думки й показав на човен, що геть розсохся:

– На цьому не попливеш.

І тріщина з немилосердним скреготінням почала ще більше розходитись. Аґнеса затулила руками вуха.

– Що з тобою?

– Голова болить, – сказала вона.

– Перш, ніж ти підеш, я тобі щось скажу. Ми ще зустрінемось.

– Я прийду завтра.

– Ні, завтра я піду до міста. Не переживай, чуєш?

Вони ще трохи посиділи, дивлячись, як заходить сонце. І серце Аґнеси наповнилось тим червоним, як кров, світлом. Вона пішла, але не додому, бо спершу хотіла дізнатися, що відчуває людина, яка раптом втратила дім. Аґнеса вийшла на міст і сперлась на огорожу, й зрозуміла, що життя пішло намарне, і поки вона жила, незалежно від неї, коїлись страшні речі, яким вона не могла перешкодити.

Безсилля, безпорадність, біль, сором з’явились у людини, яка ніколи по суті не переступала порогу свого житла. Це й була та тріщина, яка щораз поглиблювалась: між скупченням людських вуликів і нею. Через ту тріщину вона не може переступити, й повернутись назад. Вона бачила, що то вже провалля. На обох берегах були ті людські вулики, де вже засвічувались вечірні вогні.

А внизу не спав дуже старий чоловік, чий човен уже не міг пливти ні за течією, ні проти течії.»

Яків перегорнув сторінку. Далі не було нічого. Він уявив Тлумача снів, як той іде старим іржавим мостом. Повз нього мчать автомашини, вітер свистить у вухах, але він чує лише сміх жінки, той, який так мріяв почути – тріумфальний і розпачливий водночас. Жінка, яка вміє так сміятись, не потребує Притулку. У ній, притиснутій до перил мосту, з поглядом, втопленим у воді, прокидаються демони. Вона схожа на зацьковану тварину, готову захищатися до останнього.

Яків бачив жінок, подібних до Аґнеси. Вони зненацька втрачають лагідність та покірливість, коли зачепити глибоко сховану струну болю.

Він відклав книжку. За вікном синів сніг. Ось іще один день минув.

Потім вдягнувся і вийшов. Поки він читав «Повість про людей, які не зустрілись», сніг засипав стежки, які він просунув учора. Читаючи, навіть не помітив, що сніг падає. Лишати таке не можна було, хоча він і замилувався неторканою небесною білизною і рожевою смугою світла на заході. Якби Яків не чекав нікого, то пожалів би сніг. Він і так сьогодні торкнувся печальної долі жінки на ім’я Аґнеса, побував у світі, який знав надто добре. А Притулок все ще залишався для нього загадкою

Яків розкидав невлежаний сніг для тих, хто може прийти сьогодні ввечері чи вночі, не чіпаючи снігу коло вежі. Нехай там сніг полежить до завтра. Прокинув стежку до дровітні, а потім до схилу пагорба, аби її видно було здалеку. Тоді озирнувся. Півень теж був притрушений снігом. Якби на хвилю пригріло сонце, сніг одразу б зійшов із бляхи. Але надходив вечір й брався мороз. Було б божевіллям брести по снігах такої ночі. Можливо, ніхто не прийде і він спатиме спокійно.

Та раптом його вжахнула жахлива невідповідність цього снігу й Притулку, невідповідність, яку відчував лише він, але не міг виразити думкою. Під зиму в Притулку вмирають комахи, трави, мороз здатен знищити молоді дерева, але людям тут не загрожує смерть. Вони – тут гості, чужорідні істоти, і коли починають це розуміти, то, мабуть, відходять, приєднуючись у тому світі до смертних людей. Навіщо тоді Притулок, якщо він не для всіх?

Яків намагався вгадувати бажання тих, що відходили, прочитуючи їхні поверхневі почуття, але він не йшов з ними від самих Східних Воріт. Ця подорож тривала часом роками, десятиліттями, навіть сотнями літ. Він чув, що нещасливі люди не схожі одне на одного, але бачив, що люди, які змирились з нещастям, схожі між собою. Та мова йшла лише про той світ. Тут усе було по-іншому. Цим людям виділили майже вічність, аби вони оновились. А скільки часу на роздуми мала Агнеса? Кілька хвилин, кілька годин? Як несправедливо! Повернувшись додому, вона знову б занурила свої прекрасні руки в гидкі помиї, одна з каріатид того світу. Про це не мовилось у книжці. Він сам вигадав і сміх, і демонів, і даровану цій бідній жінці мить вічності.

Книги з магічної бібліотеки були наче стиснута пружина, яка могла боляче вдарити чи накликати безсоння на читача, свого слугу й співтворця, змусивши ледачий розум осягнути дивні зв’язки між речами й людьми, цілковито зневажаючи простір і час. Та й сам Притулок відрікся від загальноприйнятого часу, маючи власний. Він зневажив навіть Смерть, хоча між ними могла існувати угода на відтермінування. Смерть і так мала забагато роботи на полях битв та в шпиталях для невиліковних хворих. У тому світі нею крутили, як могли. Убивці вважали себе володарями над чужими життями, легко перерізаючи ці тоненькі ниточки. Зневага до людини здатна породити багато смертей. Можна навіть припустити, що існує не одна смерть, а, принаймні, кілька, і що поміж них є несправедлива Смерть і смерть бажана, що нагадує сон. Від несправедливої можна втекти, увійшовши через Східні Ворота Притулку, а до бажаної вийти через Західні.

Яків не знав, яка смерть спостигла його брата. Чи він наклав на себе руки, нетерплячий, надто крихкий, надто вразливий, щоб пережити самоту? Він теж був у Притулку, що мав назву Звалище, до якого легко увійти, та незмірно важче вийти з нього. Яків вчився на його помилках. Йому вдалося вийти і стати охоронцем Західних Воріт від сновид і одержимих.

Мороз сильнішав і небо на сході остаточно згасло, тому він не встиг розкидати увесь сніг, що намислив. Кругом залягла моторошна тиша і за туманом сховались вечірні вогники в хатах сусідів. Писаря Західних Воріт охопило добре знане почуття відірваності від людей. Понад усе він боявся бездомності. Ненавидів подорожі, готелі, а піти з дому – був просто неймовірний вчинок. Якби його не загнали в глухий кут, він нізащо б не зважився. Колись стояв посеред міста, розцяцькованого всіма можливими вечірніми вогнями, і його омивали голоси чужих людей, рипіння гальм, музика, а він не знав, що має робити з власним життям. І найбільше, мабуть, потребував нори, де міг би сховатись. Щось схоже відчував кожен, хто нетвердими кроками йшов до Притулку. Яків уже встиг спізнати глибину болю, але ще не опустився на дно розпачу, щоб відчути себе на місці жителів Притулку. Своє життя він міг прожити інакше, а вони не могли. І це навіть тут накладало на нього печать сирітства.

Настала довга зимова ніч. Яків не сподівався, що так швидко засне. Він не любив глибокого сну, цього провалля, схожого на смерть. Такої смерті не хотілося б: раптове цілковите знищення свідомості гірше, ніж повільне згасання. У глибокому сні стаєш зовсім беззахисним, адже людина – це той же полохливий звір, що завжди чекає нападу, і не може позбутися інстинкту. Отакий сон мав тієї ночі Яків. Не дивно, що його не збудив ні тихий стук у вікно, ні голосніший, та, зрештою, пута Морфея послабшали, й наш Писар розплющив очі в темній хаті. А вже потім до нього долинули голоси за вікном:

– Нікого нема…

– Кудись пішов.

Яків схопився, відслонив фіранку. То міг бути хтось із сусідів.

– Зараз відчиню! – гукнув він у темряву.

Двері не мали ні замка, ні засува, але ніхто їх не смів відчинити без попередження: Так було заведено в Притулку. Холодне повітря обпекло Якову лице.

– Заходьте! – сказав він, хоча не бачив, хто прийшов. «От халепа! – подумав. – Люди прийшли, а я сплю».

Невірно подумав, бо кожна людина мусить спати, як не вночі, то вдень. Відступив назад, пропускаючи гостей. Спершу зайшла стара жінка, закутана картатою хусткою, а за нею – маленька дівчинка. Третім був молодий хлопець. Добре розгледів Писар їх, коли аж запалив свічки. Хлопець не зачинив за собою дверей і до хати увірвався клубок сивого морозного повітря.

– Чоловіче добрий, – сказав він, – відчини нам браму.

– Не відчиню, – розсердився Яків. – Зачини двері, не напускай холоду!

Роздягайтеся та сідайте. Я зараз розпалю.

– Перепрошую… – і Яків зрозумів, що той хлопчина ще завдасть йому клопоту. З такими треба бути твердим

У грубці ще залишався жар, то Яків легко розпалив. Невдовзі в хаті стало ясніше й тепліше. Він поставив на плиту два горщики: один для чаю, інший для каші, а тоді кинувся звільняти з одежі дівчинку, що ніяк не могла задубілими пальчиками розв’язати вузол хустки. Посадовив її коло вогню на ослінчик.

– Чого це ти стоїш, Ізидоре? – озвалась стара й підвівши хлопця до вогню, стала розстібати ґудзики на його пальті. – Зігріємось, та й підемо далі…

– Там літо і тепло, бабусю! – нагадав Ізидор.

Видно було, що вона більше дбала за хлопця, ніж за малу. Що їх могло пов’язувати? Дитина була завелика, щоб бути дочкою хлопця, хіба що його сестричка. Виглядали вони геть втомленими і аж посиніли з холоду. Напевно, важко було спинатись на пагорб, бо стежку з нього Яків не встиг розчистити. Усе це промайнуло в голові Писаря, залишивши неприємний осад. Він почув себе винним, і тому безладно заметушився по хаті, не помічаючи, з яким острахом дивляться на нього прибулі: ану ж, не захоче відчинити Західні Ворота. У цьому була правда: Яків не міг так просто розлучитись з тими людьми, не пізнавши їх бодай трохи. Вони мали стати частиною його життя. Він так само жив у тому світі, вічно ненаситний, нездатний заповнити порожнечу, залишену братом.

Збагнувши, що доведеться почекати, хлопець застиг із горнятком чаю в руках, байдужий до всього, що відбувалось довкола нього. Яків одразу помітив, що саме він є тією рушійною силою, яка провадить усіх трьох з Притулку. Невблаганною й немилосердною ще більше від того, що Ізидор викликав почуття жалю, наче був невиліковно хворий, і ця хвороба називалась одержимістю.