Текст книги "Писар Західних Воріт Притулку"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Якось дівчина побачила у лісі квітуче дерево й сіла під ним відпочити, Бджоли гули над нею, запаморочливо пахли жовто-зелені суцвіття, літали пташки. Вона була в розквіті літ і мала б нагадувати це веселе дерево, яке цвіло, бо так веліли Закони Всесвіту, але коси її вже посіклися, барви лиця поблякли, очі запали. Це їй видалось дуже несправедливим, бо, по суті, вона була лише забавкою Смерті і не могла втручатись у її справи. Чому Смерть обрала саме її, вона не відала. Чи існувала якась поважна причина, чи це був просто сліпий випадок. Сидячи під квітучим деревом, дівчина подумала, що це місце – найкраще, і що вона тут хотіла б залишитись навічно. Адже ніщо більше не пов’язувало її зі світом людей, оскільки її боялись.

– А ще, – казав Джо, – у цієї дівчини, що так непомітно зістарілась, бо не хотіла дивитись у дзеркало, щоб не зустрітись поглядом зі Смертю, була всохла права рука, бо надто часто їй доводилося закривати очі померлим.

Цю дуже просту історію, що навіть не мала закінчення, Яків наповнював власними рефлексіями і навіть колись записав на папері. Історію він приніс із собою, а от папери залишились у тому світі. Тепер, коли він сидів біля криниці, у якій вода була дуже глибоко схована, йому вдалося збагнути одну річ: Смерть хотіла виглядати привабливою в очах людей, от і обрала своїм знаряддям дівчину. І покинула її, коли та зів’яла. А він, Яків, пробував оживити мертве, йдучи по слідах. Джо не схвалив би цього.

Можливо, тільки тепер, потрапивши до цього дивовижного міста, він зрозумів, що мусить стати з Притулком одним цілим, не озираючись на той світ і на себе самого. Це злиття мусить відбутися, аби він приніс частину Притулку в той непривітний жорстокий світ. Інакше не зможе повернутися.

У Притулку немає чужинців. Можна вважати це осяянням і повернутись назад до Воріт, але Яків гостро відчув, як йому бракує зараз людей, як хочеться, щоб усе довкола ожило. Якщо в місті панує тиша, то воно або спить, або мертве.

Писар встав і заглянув спершу до криниці, а потім обдивився її довкола, міркуючи, як звідти беруть воду. Його криниця, і ті, що він бачив раніше, були неглибокі і воду брали звідти з допомогою жердини, на якій висіло відро. Тут товста мотузка була намотана на дерев’яний вал, збоку якого були дві ручки. Яків помалу почав спускати відро у криницю, намагаючись не відпустити ручки. Коли відро нарешті торкнулось води, почувся глухий сплеск. Яків витягував відро дуже довго. Здавалось, линві не буде кінця. Коли лишалось зовсім мало витків, хтось з протилежного боку вхопився за ручку, і відро вигулькнуло біля цямрини. Він підхопив його, поставив на край і аж тоді зміг випустити ручку.

– Я думав, що то Лавро, – мовив трохи здивовано старий низенький чоловік. – Ми з ним допомагаємо один одному витягнути воду. Доброго дня!

– Доброго ранку! – привітався Яків. – Я лише хотів напитися. Можна?

– Не раджу. Простудитесь!

– Я захотів, коли витягував воду…

– Ходімо до мене! Я саме чай заварив.

Яків посміхнувся і кивнув. Він так перемерз на тому камені, що справді потребував чогось гарячого. Що ж, місто почало оживати, і він знову відновить чутливість.

Він поніс за старим відро, і той усе дивувався, куди ж це подівся Лавро. Але з Лавром нічого не трапилось. Він уже поспішав назустріч, розмахуючи ціпком, такий самий низенький і сивий. Вони були сусідами і ділили велике відро води на двох, а часом ходили по два рази. Якова зворушила їхня делікатність: аби не просити когось про допомогу, вони приходили по воду найраніше. Першого старого звали Євтихій. Жили вони на першому поверсі у будинку за рогом і двері їхні знаходились поруч. Стіни були такі товсті, що вікна нагадували бійниці і майже не пропускали сонячного світла.

– На вечерю прошу до мене! – нагадав Лавро, ставлячи свою воду в кутку. Виявилося, що тут був водогін, але воду для пиття брали з криниці. Водогін виглядав просто: із стіни стриміла залізна трубка, заткана дерев’яним корком, а під нею була кам’яна чаша з діркою, через яку витікала вода. Яків з цікавістю роззирався довкола. Ніша у стіні була завішана вицвілою ситцевою завісою. Замість плити стояв камін, а збоку від вогню примостився закіптявілий чайник. Ще був масивний грубий стіл з двома стільцями, і лава. Біля каміна стояло зручне крісло з вибляклою подушкою на сидінні. Втім, підлога була з дощок, а на полицях стояли посуд і кілька обшарпаних книжок. Взагалі, Якову тут сподобалось. А ще він хотів, щоб старенький добродій на ймення Євтихій не виявився ні надто говірким, ні надто мовчазним. Але його побажання не встигло здійснитися, бо після гарячого чаю з медом Євтихій відправив його спати за завісу, пославши чисту постіль і вкривши зверху гостя ще однією вовняною ковдрою, а в ноги поклав гарячу цеглину, загорнуту в полотно. Виглядало так, ніби він знав, що потрібно Якову. «От і добре», – подумав той, поринаючи в глибокий сон, якого ніколи не мав удома, бо тут перебував під чужою опікою і напрочуд легко з нею погодився.

Книга, яку Симеон читав цілу ніч, називалася «Філософія втішання». Її написав чоловік, котрий повернувся із хрестового походу зневіреним і розчарованим. «Не веліло мені мовити правду моє сумління, то й не буду. Збудував собі в лісі хижку, збирав ягоди, гриби, і за те мене вважають побожним чоловіком. Навідались здрайці, підвісили мене на липі, били по спині й литках, щоб я зізнався, куди подів награбоване в Єрусалимі, та я це стерпів. Розбили єдиний глиняний горщик, і забрали ніж, аби просто щось забрати. Але я й це стерпів. Виміняв потім у добрих людей на горіхи новий ніж і горщик. Обікрав білочок – ось що прикро. А далі подумав, міг би той горщик сам зліпити, а без ножа обійшовся б. Треба у собі витравити усе людське.

Уночі бачив заграву. Здрайці палили село, хоч що можна взяти у тих бідолах? Наче сліпі кроти риються в землі. Я міг би обрати собі пристойніше життя, знайти іншого пана, бо мого вбили, коли ми вертались. Я саме пішов до потоку за водою, бо мого пана мучила гарячка, а тим часом здрайці (для мене всі вони на одне лице) прирізали пана, лишивши тіло без одежі. Навіть хрестик з шиї зірвали, аби позбиткуватися. Так і ліг він голим у могилу, правда, прикрив я тіло своєю сорочкою. Міг вернутись потім до нього в маєток, але, поспитавши людей, дізнався, що там нині господарює менший брат, терплячи страшну нужду. Розпустив усіх слуг і з дня на день маєток відберуть за борги, бо мій пан назичив купу грошей, аби спорядитися в похід згідно свого вельможного становиська, сподіваючись, що забагатіє. Як же їм передати таку страшну звістку, та й почути її від слуги, що не вберіг свого пана? Нікому я не виказав себе. Може, й досі брат живе надією. Господи, що не зроблю, то все невірно ! Навіть ті горіхи, що за ними пополазив по лісі… Творив я ще й гірші діла.

Приходили до мене часом люди, подорожні, що заблукали в лісі, просили, щоб благословив. Так виходить, що тільки в хащах можна стати святим, а в місті, чи монастирі – годі. Чи то моя вбогість викликала в них пошану, навіть заздрість? Якби я відмовився благословити, то мене б вважали втеклим рабом, як і було насправді. Тож я мусив вдавати з себе святого чоловіка, бо вже занеміг з тої нужди і потрясінь, що зазнав їх за шість літ походів. Я лицемірив, хоч терпеливо слухав усі ці жахливі сповіді в гріхах, і відпускав їх. Може, людині ставало від того легше, бо всі ми потонули в гріху, як у болоті. Усе, що я ніс до Єрусалима, згубив. А мій сердешний пан не вберіг того, що ніс звідти. І наших костей ніхто не впізнає тут, на землі.

Здавалось, моя ноша – легшої не буває, та проте міх сумління, що двигав я на плечах, знову став наповнюватися. Приблукались до мене дві дівчинки, десь з 9 і 6 літ. Тинялись сердешні по лісі, доки не натрапили на мою хижку. Були такі змучені, що вже не боялись. Втім, діти завше довірливі. Лишив я їх у себе, бо хіба поясниш, що не треба мені клопотів? Нагодував чим мав, а тим харчем погордував би і жебрак, поклав спати, а сам цілу ніч сидів на порозі, слухаючи, чи не йдуть здрайці, бо страшно подумати, що вони зробили б з малими. Цілу ніч думав-гадав, що робити. Кругом руїна, навіть монастирі пограбовані. Чи ж є на світі такий притулок, де можна було б сховатись і лишатись там, доки схочеш, щоб жодна підозра, жоден косий погляд не торкнувся тебе? І щоб був той Притулок тут, на землі. Пройшов я пів світу, брів по колінах у крові, і не чув про таке місце ні від християн, ні від язичників. Здавалось, навіть така думка не може зародитися в людському серці. Чи не вперше пошкодував я, що не маю золота і срібла, аби побудувати неприступну фортецю, ще й закриту хмарами від людських очей. Котрась з дівчаток скрикнула у сні, а інша обізвалась до неї. Знову поснули. Якби їм заснути навіки і опинитись в Раю… Від тієї страшної думки кинуло мене в дрож, і замість неї постала інша: невже людина не може уникнути страждань? Я став мудрішим, пізнавши страждання, але мудрість якраз полягає в тому, щоб уникнути страждань. Спаситель приніс себе в жертву, аби ми не страждали, але, видно, жертва його була даремною, хоч і святою. А що я сам, нікчемний, можу вдіяти? Вислуховувати і втішати, служити однаково багатим і вбогим. Багатим, бо утішений злидар не шукає правди, а бідним, бо їхнє терпіння треба укріпити. Та і ті, й ті – як один Христос, бідні й замучені. Так я міркував, однак чого варті були мої міркування? Треба було допомогти дітям. Лишатися в лісі їм небезпечно, та як я дам собі з ними раду, коли сам ледве животію? То я надумав урешті, як позбутися свойого тягару, бо вирішив не брати на себе ніколи того, чого не можу донести. Найліпше було б відвести дівчаток до міста і віддати до якоїсь порядної родини, але мій жалюгідний, здичавілий вид викликав би підозру. Краще вивести їх просто з лісу, хай би самі йшли. Немає іншої ради, хіба покластися на таку рідкісну нині річ, як людське милосердя.

Отож, дав я їм виспатися, а тоді сказав усе, як є. Не такі вже малі – зрозуміють. Сказав, чого стерегтися, як просити їсти. Так я робив у своєму попередньому житті, доки не второпав: стань непотрібним і будеш невидимий для доброго й злого. Але так потрафить не кожен, особливо, діти.

Вийшли ми з лісу, показав я їм дорогу до міста, насипав у кишені горішків. Гарний був день: тепле сонечко, якесь не осіннє. Вони попросили ще трохи їх провести. І слушно, бо зараз наздогнав нас загін вояків. Сховатись не було де. Тоді я наказав дівчаткам заплющити очі й сказати тихенько: „Мене нема“. І сам так сказав, хоч не боявся за себе. І диво: ніхто нас не побачив. Не знаю, як це пояснити. Мали побачити, а не побачили. А дівчатка навіть не злякались. Їм сподобалася ця гра. І знову над’їхали вояки, ще страшніші за перших, бо чинили кривду кожному, навіть шолудивому собаці. „Мене нема“, – сказали ми знову, а потім діти аж засміялись. „Глядіть, не забувайте, – наказував я, – і так з Божою поміччю прийдете до міста“. Та вони вчепились у мене, прохаючи, щоб я ще трохи побув з ними. Я подумав, а раптом вони забудуть сказати чарівні слова, бо цими дорогами сміло ходять тільки вояки, щоб відбирати у людей останнє. Із тихого золотого лісу я вів дітей у світ, переповнений недовірою та ненавистю. Ось так я змінився, і на битому шляху, посеред спаплюжених бур’янами нив, збагнув, що не приймаю цього світу аж настільки, аби зміг віддати йому на поталу невинних дітей. То не була батьківська любов: я до самої кості пройнявся їхньою беззахисністю. Далі ми не стріли нікого. Я зауважив, що у тих краях не було піску, і мали траплятися хоча б якісь ознаки людського побуту. Де пісок, там важко дістати воду. Я сам знемагав колись від спраги серед пісків. Гра в невидимість обернулась для нас чимось загадковим і незвичним. Дівчатка довірливо тулились до мене. Нічого не просили і не питали, тільки наче танули. А тим часом дорога зникла, і кругом був сірий пісок. Тепер ми могли стрінути лише верблюдів, дивних тварин, небачених у наших краях. Сонце пекло вже несамовито. Зненацька перед нами виріс древній мур з тесаного каменю, і кута залізом брама, від якої віяло прохолодою і неземним спокоєм.

– Що це таке? – спитала старша дівчинка.

Я хотів відповісти „Не знаю“, але у вухах продзвеніли слова: „Це – Притулок“.

– Там вам буде добре, – сказав я і постукав у віконечко при брамі.

Чому я не увійшов? Адже зазирнув туди і побачив густий сад з прив’ялою осінньою травою. Та усе це зникло, коли дівчаток забрав поважний чоловік, схожий на ангела своєю доброю усмішкою, бо люди так не вміють посміхатися, лише ангели і діти.

А далі зникли мур, ворота… Вони залишилися в моїй голові. Тепер я знаю, що Притулок існує, місце, де можна жити, скільки завгодно. Знати про нього – це майже все одно, що знати, де він.

Я ще приводив сюди людей, які потребували захисту більше за інших. Тепер я не чекав, поки вони до мене прийдуть самі, і покинув своє лігво у лісі. Я й далі помилявся, але Притулок не помилявся ніколи. Його мури і брами з’являлися перед тими, хто зумів би там жити. Сам я не прагнув туди увійти, бо без мене хтось, можливо, не знайшов би дороги до Притулку. Сподіваюсь, колись мені дозволять увійти і подивитись, як живуть там дівчатка та інші люди, але це трапиться певно тоді, коли мною оволодіє дух зневіри, бо світ не став кращим і все більше людей опиняється перед вибором, ні, призначенням – або згинути, або почати нове життя в Притулку.

Ніхто не розповідав мені про Притулок і я теж не проронив ні слова про нього. Мені довелось чути безліч розповідей, правдивих і просто чудових, проте сам ні разу не прохопився ні словом про це місце. Навіщо давати людям марну надію… Добра усмішка Воротаря не давала мені причин сумніватися. Тим дівчаткам буде добре. Усмішка їхнього ангела-охоронця могла би переконати будь-кого в існуванні Божої любові.

Та й мене самого берегла якась потужна сила. Я навчився бути непоміченим, вимовляючи слова: „Мене нема“.

Якось я зустрів жінку, що вмерла, давши дитині життя. Я поховав її і поставив на могилі хрестик, зв’язаний з патичків. Тепер мені вдалося повірити, що дитя житиме, бо перед його сирітським плачем розкриються ворота Притулку. Як же гірко було відчувати, що цієї миті на світі, можливо, помирають тисячі інших немовлят, і коли я передав згорток тому самому чоловікові, він упізнав мене й сказав: „О, ви знову тут!“ Я спитав: „Чи виживе ця дитина? Я охрестив її Анною“. – „Звичайно! У нас ніхто не вмирає“.

Так я довідався, що в Притулку немає смерті».

Далі були слова, які здивували Симеона: «Я нікому не розповідав цього, окрім самому собі. І вже ж не довірився б пергаменту. Одна річ – вигадати Притулок, інша – бачити його на власні очі».

Тепер Симеон пригадав собі легенду про не то ангела, не то лицаря, що приходить людям на допомогу. Він чув її від своєї бабусі. Всоте розказана історія щораз обростала новими деталями, які часом суперечили одна одній. Може, таких лицарів є кілька на світі, але розповідають про одного. Симеон чомусь пригадав лице Писаря Східних Воріт, коли прийшов до Притулку. Він боявся: ану ж його не впустять. Писар посміхався, напевно, але Симеон не бачив його посмішки, аж згадав тепер. Можливо, Писар давно уже вийшов через Західні Ворота, ніким не помічений, бо всі бачили у ньому Писаря, а не людину, яка теж колись боялась, що її не впустять. Йому стало соромно за них усіх. Згадавши, що вуж і досі в бібліотеці, він прихопив з собою книгу, яка не могла взагалі бути написана, щоб поставити її на полицю.

Спочатку Яків не міг зігрітися, і вкрився з головою, зібгавшись у клубок, щоб відгородитись від того незнайомого місця, до якого увійшов на світанку. У дитинстві він часто так робив, коли чувся винним. До нього долинало брязкання посуду, хлюпотіння води, та потім сон звалив його, і через мить він випірнув з того провалля, наче відчув якийсь поштовх, й відкинув з обличчя ковдру. Почувався роздратованим, а горло було наче закладене ватою. Яків натягнув на себе одежу й відхилив запону. У хаті нікого не було. Він виглянув у віконце, пробите в стіні. Надворі падав лапатий сніг і годі було щось розгледіти. У кутку, на полиці з книжками, цокав старий будильник. Такий був у них вдома, тільки ніколи не дзвонив, бо стрілка, яку треба було наводити, зламалась. Мабуть, дзвінок був дуже прикрий, і хтось подбав, щоб той замовк навіки. І йому теж щось бракувало. Яків придивився уважніше й побачив, що стрілки рухаються в протилежний бік. Трохи неприємно бути самому в кімнаті, де час рухається назад. Правда, майже одразу повернувся господар і стало аж наче тісно.

– Ну, як спалось? – спитав Євтихій, хукаючи на руки.

– Дякую, добре.

– Зараз ми пообідаємо. До вечора ще далеко. Я оце ходив сніг розчищати…

– Я б вам допоміг.

– Ти тут не для того, щоб розчищати сніг, – сухо нагадав старий. – Ти – мій гість! Може, з кілька літ у мене ніхто не гостював. Мушу поділитися тобою з Лавром, моїм товаришем. Він просив посидіти з ним увечері

Яків хотів сказати, що прийшов сюди випадково, заблукавши у снігах, але не посмів. Якщо ти Писар і звикаєш відчиняти Західні Ворота, не намагаючись зазирнути кожному в очі, тобі слід піти геть. Ти не вартуєш бути Писарем. Але, з іншого боку, його бентежили ці чотири стіни, годинник, що йшов назад, і сніг падав, засипаючи всі сліди… Гостинність – наче пастка, коли ти не шукав її. Яків упокорився і став потрохи розмовляти зі старим, намагаючись побільше розпитувати. І знову дізнався, що сьогодні у місті феєрверк, і люди зібралися власне для того, щоб перервати зиму. Старий був певен, що Яків прийшов задля цього, і на питання, задане байдужим голосом, відповів: не бачив ні старої жінки, ні хлопця, ні дівчинки, То Яків знову переконався, що вони оминали людні місця. Зрештою, перш ніж дівчинку викрали з Притулочку, хлопець з бабцею мандрували самі. Зрештою, хіба дівчинка не схотіла йти сама? Може, їй тут було зле. Чим далі Яків відходив від Воріт, тим далі відходили й вони. Однак він не міг їх забути, бо мандрівка ще не закінчилась. Його мандрівка. Яків знову виглянув у вікно.

– Не зважай на годинник. То сусід його так зремонтував. Зараз четверта година, а феєрверк буде о сьомій.

– Я б хотів трохи подивитися місто, перш, ніж стемніє. Не був тут ніколи…

– Звісно, звісно! – кивнув Євтихій. – Бачу, ти розчарований. Тобі, певно, залежить на тих людях ?

– Та так, – згодився Яків. – Гадаю, мені вже їх не наздогнати.

– Вони вийшли?

– Так.

Старий мерзлякувато зіщулився:

– Але ти міг піти з ними, а не йти, як цей годинник! Чи ти не готовий?

– Їм і без мене добре, – гірко посміхнувся Яків. – Ні, я не можу…

– Усі вважають, ніби мудрість приходить з роками, – мовив старий, намагаючись ще трохи притримати гостя у себе. – Але як нема мудрості замолоду, то не буде і в старості. Старих уникають, наче хворих на проказу. Тому вони шукають собі подібних. Я готовий вийти, але не можу покинути свого товариша, бо він ще не готовий. Це важко зрозуміти?

– Важко, бо я не знаю, як ви опинились тут. І боюсь знати. Ви не знаєте про мене нічого, а я про вас. Нехай так усе лишається.

– Нехай. Я потім заберу тебе. Недобре вирушати вночі.

– Дякую.

Якова знову вразила рівна біла вулиця, на якій не було вже його слідів. Сніг щойно перестав падати і надчутливе вухо, напевно, вловило б потріскування сніжинок, що влягалися поміж тих, що впали раніше, і стукіт сердець в заселених будинках, бо тут були й незаселені, стужавілі від морозу, куди ще довго ніхто не прийде. Взимку люди туляться не так один до одного, як до вогню, світлого й теплого. І так виникає ілюзія, ніби люди стають ближчими, коли всядуться біля вогню. Писар Західних Воріт Притулку почув себе впевненіше надворі, але неторканий сніг зупинив його. Це так, ніби прийшов на цвинтар, де ще ніхто не похований. Ні сніг у місті, ні місце для цвинтаря ніколи довго не бувають постійними. Тільки у Притулку немає цвинтарів, і через те місту наче чогось не вистачає.

Ще було надто рано, аби вікна зажевріли вечірніми вогнями, що викликають у безпритульних почуття самотності. Тут варто було постукати в будь-які двері й приєднатись до когось, ставши бажаним гостем. Та Яків усвідомлював себе інакше. Він не пройшов усього шляху від Східних Воріт, не міг розчинитись у цьому місті. Він сам не здогадувався, наскільки глибоко залягло у ньому відчуження. Мабуть, і мешканці Притулку не розуміють, що Писар Західних Воріт не такий, як вони. Він прийшов сюди служити, як служив там. У тому світі є чимало місць, де можна служити. Світ ненаситний на служіння.

Яків пішов попід будинками, між якими застигли засніжені дерева. Час від часу мороз дихав, і невлежаний сніг здіймався легенькою хмаркою. Якову було байдуже, куди йти, бо міста він майже не бачив. І він пішов лицем до сонця, яке просвічувало крізь хмари, і ось так опинився на площі, помережаній слідами незнайомих людей. То були сліди людей, які нікуди не квапляться, яких вдома чекає тепла піч і гаряча страва, і ті речі, якими людина завжди обростає. Тільки з Притулку нічого не виносять. Посеред площі стояв камінь. Сніг, мабуть пом’якшував його суворість, але за мить перед приходом Якова хтось обмів його, протоптавши довкола вузьку стежечку. Хтось невеликий – жінка або дитина. Одна грань каменя була відшліфована людською рукою, і на ній вирізьблені слова:

ЗНАХОДИТЬ, ХТО НЕ ШУКАЄ

Яків посміхнувся. Він багато разів чув ці слова ще в тому світі, але ніхто їх не вирізьблював на камені. Можна було вирізьбити лаконічніше: «Не шукаючи – знайдеш». Чи конкретніше: «Коли перестаєш шукати, тоді знаходиш». Камінь можна було прикотити з гори. З цим упоралася б навіть одна людина. Усі міста починаються з першого каменя. А це місто міг би заснувати Сізіф, котрий не хотів називати свого імені, яке нагадувало про того іншого Сізіфа, несвідомого абсурдності власного існування, що викочував камінь на гору, а той одним махом опинявся внизу. Найкращий спосіб позбутися тягару, це зробити з нього монумент і вирізьбити на ньому якісь слова. Монумент любить стояти на одному місці. Він пускає коріння у пам’ять. Деякі люди за життя стають монументами, а багато мріє ними бути. Батьки вчили Якова шанувати людей-монументів, бо самі хотіли б стати такими в очах власних дітей. Тепер Яків жив у Притулку, хай скраєчку, але тоненький струмочок мешканців все ж омивав його свідомість, і до нічого не можна було підходити зі старими мірками. Ні, Сізіф тут був ні при чому: до Притулку потрапляють люди іншого складу, які не беруться обманювати богів. Мабуть, камінь лежав тут ще до заснування міста і ніхто не хотів його потім кривдити. Може, під ним живе багато маленьких істот…Що таке позбутись домівки, Яків бачив щонайменше два рази в житті: один раз, коли пожежа знищила південну частину Звалища, а вдруге, коли бульдозерами зрівняли північну. «Доріг на світі багато, проте наприкінці кожної ніхто нас не чекає». Так казав індіанець, чийого справжнього імені ніхто не знав, котрий не потребував доріг, не потребував стежок, втоптаних звірями. Був каменем, на якому можна написати що завгодно. Міг бути наріжним каменем, останнім з індіанського племені, Буддою, чаклуном, але то все – лиш написи, що не відкривали його суті. Однак, кожен, хто дивився на цей камінь, чи на незворушного терпеливого Джо, розумів, що вони знаходяться там, де належить, і за ними можуть знаходитися потаємні двері до істини, хай не істини, але чогось дуже важливого. І почували через це радісне хвилювання, а дехто – страх.

Яків стояв перед каменем, на якому хтось дуже ретельно і довго вирізьблював слова, і камінь той був у Притулку, а він – ні. Може, десь з непрошеними батьками, яких було так багато, батьків, що не вміли ними бути. Бо хіба можна побільшувати нещастя у світі, прирікаючи власних дітей на вигнання? Вони вважали себе підвалиною суспільства, а насправді були бомбою, закладеною в ці підвалини. Бомбою лицемірства і ксенофобії. Коли бомби починають вибухати, світ стає справжнім пеклом, і бульдозери зрівнюють із землею халупки, зліплені з дикти й розплющених консервних бляшанок, аби побудувати на тому місці супермаркет чи автостоянку. Яків поглянув на попелясте небо, що починало жевріти на заході, а потім роззирнувся довкола. Мабуть, довго так простояв. Буває, мить стає схожою на вічність

У першому ж провулку він побачив молоду жінку, котра розкидала сніг, тримаючи лопату однією рукою. Це її він бачив уранці. Вона теж впізнала Якова і спитала, де той зупинився. Але той не зміг їй пояснити, бо, якби йому справді на цьому залежало, то запам’ятав би будинок Євтихія і Лавра.

– Мабуть, досить, – сказала дівчина, поглянувши на зроблену роботу, у якій не було сенсу, бо за годину новий сніг звів би її нанівець. – Скоро почнеться феєрверк.

– Де?

– Ідіть просто туди. Я прийду пізніше. Я ще не бачила феєрверку, бо тільки влітку прийшла до міста. Кажуть, що звідси вже недалеко до Західних Воріт.

Вона зітхнула, як зітхають діти, передчуваючи якусь приємну подію. Яків не хотів видати себе і лише кивнув. Він знав, що ця жінка колись прийде до нього усміхнена і спокійна, й без вагань вийде через Західні Ворота, ставши цілковитою протилежністю собі, Що потрапила до Притулку.

– До побачення! – сказала дівчина.

Вона дуже сподобалась Якову, бо розуміла, що йому не потрібна опіка, бо він любить усюди ходити сам, боїться питати і не хоче, щоб йому задавали питання. Вона не хапатиметься за соломинку, коли буде тонути. Або піде на дно, або таки попливе до берега. Вона вільна розпоряджатися власною смертю, і тому Притулок пригортає її до себе, щоб зберегти це коштовне життя серед інших життів. Яків був досвідченішим за неї. Жив у одному місці, потім у іншому, і переконався, що ніде людина не може жити гідно своєї безсмертної душі. Земля, що вона відвоювала від стихій та звірів, їй не належить, бо її не треба було завойовувати. Ця дівчина була схожа на весталку і мала викликати в оточуючих якийсь острах, небажання наблизитись. Вона не народилась на смітнику, це безперечно, але й не походила з тих чистеньких передмість, забудованих абсурдними фортецями і замками. Вона була з іншого, проміжного стану людей-сізіфів, котрі старіються і вмирають передчасно від тяжкої безсенсовної праці. Сестра тієї, що від безпорадності й співчуття опинилась на мосту, чий крихітний життєвий простір не вміщував великої душі. Якова охопило майже побожне почуття причетності до чогось позачасового й величного, а тим часом дівчина зачинилась в будинку, де одна віконниця була помальована на зелено, інша – на синьо, а вікно у мансарді на жовто. Забула лопату і Яків притулив її держаком до стіни.

Йому зовсім не залежало на тім феєрверку і вже ж не тішився, що подорож припала на оте свято, де буде багато людей і всім їм доведеться пройти колись через Західні Ворота. Писарю Якову було нестерпно доторкатися до чужої біди, однак вона завжди його знаходила, і врешті переманила до свого моторошного табору калік, шахраїв, наркоманів. Він ріс, як юний Гаутама, не знаючи нічого про страждання і смерть, і тепер побачив напрочуд виразно, з чого усе почалося…

Коли йому було сім років, а братові – одинадцять, вони знайшли серед старого мотлоху, який мати збиралась спалити на задньому подвір’ї, листівку від дідуся. На ній була зображена ялинка перед казковим будиночком, який вінчав флюґер у вигляді золотого півника. Підписана листівка була, як досі пам’ятає Яків, «Ваш тато і дідусь». Збоку було дописано адресу. Брат, мабуть, знав більше, коли запропонував: «Давай, знайдемо дідуся самі. Тільки нікому не треба казати!» – «А як ми його знайдемо?» – «Вулиця є на карті міста. Ти хочеш побачити свого рідного дідуся?» – «Так», – відповів малий. Він уявив собі, що дідусь живе в такому ж казковому будиночку, як на різдвяній листівці. Навіщо б він її присилав? Те, що мати з батьком приховували від них існування дідуся, його чомусь не здивувало. Отже, наступної неділі, замість школи, вони подались на пошуки. Це був дуже ризикований вчинок, але Яків ніколи не сперечався з братом. Той мав на нього великий вплив і брав провину на себе. Тепер Яків розумів, що брат ще дитиною відчував, ким були їхні батьки: замість благородних дерев із них виросли фанатичні покручі, наслідувати яких просто було неможливо.

Грошей у них вистачило лише на квитки в один кінець. Потім вони довго блукали вузькими вулицями, де неприємно пахло, будинки були напіврозвалені. Яків спитав брата, що сталося з будинками, і той відповів: «Здається, тут була війна». Бо сам не знав. Люди, які їм траплялись, здебільшого мали жовті, смагляві, або зовсім чорні обличчя і навіть руки. «Не бійся, – сказав брат, – ми вже майже прийшли. Знаєш, минуло п’ять років, може, дідусь живе в іншому місці, але, ми, принаймні, будемо знати. Так чи не так?» – «Так», – відповів Яків.

Дідусь жив у двоповерховому будинку. Вікна вкривала пилюка, а подекуди не було шибок. Яків злякався. У таких будинках, якщо й живуть привиди, то на них ніхто не звертає уваги: живі страшніші. Але хлопчики не дивились телевізора і не ходили в кіно, звідки, власне й дізнаються про такі речі, не пов’язуючи з ними зло, пекло і гріх. Їхні невинні вчинки – розбита чашка, непослух, неохайність – заслуговували геєни огненної. Наче ангел-охоронець супроводжував цих дітей у такому небезпечному районі. До квартири №4 вели дерев’яні двері з облізлою фарбою, на яких було прибито дощечку з ретельно виписаними словами «Майстер власного життя». Досить дивний напис не лише для двох малих хлопчиків, але й для дорослої людини із Західної Півкулі. Поки вони читали напис, двері раптом відчинились і на порозі стала дебела жінка, що тримала в руках пакет з чимось смердючим.

– Хто такі? – гримнула вона, прийшовши до тями.

– Ми прийшли до свого дідуся, – відповів брат, чітко вимовляючи слова.

– Тут немає ніякого дідуся!

– До дідуся Пітера, мем. Він тут жив, – брат простягнув їй листівку.

– Заходьте! – буркнула жінка й впустила їх до брудної кімнатки, повної поламаних стільців. – Старий помер три місяці тому. Він залишив мені у спадок цю квартиру. Ото його поламані стільці. Він їх лагодив.

– Він був майстром власного життя? – перепитав брат.

– Еге ж, він був порядним чоловіком, щоб там не говорили! Забрав мене зі шпиталю, коли я зламала ногу, і пустив до себе жити…

Вона схлипнула, а тоді сказала твердо:

– Вам не треба більше нічого знати. А стільці я сама відремонтую, як він просив перед смертю. У нього був бізнес – ремонт стільців.

– А чому на табличці написано «Майстер власного життя»?