Текст книги "Писар Західних Воріт Притулку"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Галина Пагутяк
Писар Західних Воріт Притулку

Люди виходять через Західні Ворота Притулку для того, щоб жити, та насправді вони виходять, аби вмерти.

Люди виходять через Західні Ворота Притулку для того, щоб вмерти, а насправді вони виходять, аби жити.

Ці дві думки – правильні як для тих, хто ще дуже далеко від Воріт, так і для тих, хто вже зовсім близько. І якщо існують Західні Ворота, то мусять бути і Східні, хай зовсім непомітні: якісь дві тички чи просвіт у живоплоті. Для когось може бути важливим сам зовнішній вигляд Воріт, тобто їхня неприступність і міцність. Коли за тобою зачиняються Ворота, ти можеш відчути полегшення чи страх, ніби опинився у пастці. Світ – завжди несподіваний для тих, хто потерпає від беззахисності.

Щоб позбутись беззахисності, людина здатна на багато вчинків, корисних і шкідливих. Вона може побудувати дім, фортецю, написати книжку, створити машину, навіть убити когось, щоб не вбили її. А ті, хто на це нездатний, у кого рука не підіймається додати чи відібрати щось від створеного Вищим Розумом, – йдуть до Притулку. Як вони туди потрапляють, ніхто не знає. Те місце не схоже ні на рай, ні на пекло: щоб заслужити їх, треба щось зробити відповідне, та й шляхи до них вже протоптані. Тим часом, між Східними і Західними Воротами Притулку немає вічності. Час тече для кожного мешканця по-іншому, скільки хто подужає: сто років, двісті чи тридцять. Якби цілий світ став Притулком, то у ньому народжувались і вмирали б, а це, власне, єдині дві події, які тут не трапляються ніколи. Отже, як сказали б мудреці з того світу: і в Притулку немає досконалості. Видно, що самі вони не потребували Притулку, а їхні розум й серце ніколи не ходили в парі. Сильний не зможе стати слабким, бо це йому не подобається.

Отакі думки не раз залітали до Писаря Західних Воріт Притулку, що звався Яків, не старого, але й не молодого чоловіка із срібними нитками у рудуватому волоссі, яке він збирав ззаду у хвіст, а часом обтинав, коли ставало задовге. На вигляд цілком звичайний, але з незвичайною долею, бо Яків був єдиним, хто не увійшов до Притулку через Східні Ворота. Щоб випускати людей з Притулку, треба бути дуже делікатним, хоча йдуть звідти начебто з власної волі. За час, проведений у Притулку, вони навчились довіри й дещо призабули із тих прикрих речей, що з ними трапились у тому світі. У них змінились навіть обличчя. А оскільки Писар Східних Воріт завжди виявлявся привітним чоловіком, якого не можна було злякатись за жодних обставин, тим більше, що то не він вирішував, впускати чи не впускати людей до Притулку, а вища сила, що її звуть Доля, – то чогось подібного сподівались і від Писаря Західних Воріт. Він не повинен був перешкоджати чиємусь рішенню покинути Притулок, щоб вмерти або жити. Наші бажання часом сильніші за логіку буття, й негоже їм опиратись.

Західні Ворота стискав з обох сторін кам’яний мур, що від старості сипався піском. Праворуч брами стриміла дерев’яна вежа, на яку треба було підніматися драбиною. З неї можна було бачити і Притулок, і той світ. Це вигадав один з писарів, ще до появи Якова: людина, яка залишає Притулок, хотіла би охопити оком якомога більше. Можливо, вона пошкодує за тим, що втрачає навіки. Вежа була невисока, трохи незграбна, але стояла все-таки на пагорбі. Погляд спочивав на лісі, куди навіть писарі зважувалися ходити по гриби і ягоди, якщо хтось погоджувався пильнувати Ворота. Хтось із маленького села, яке звалося Рубіж. Звідти можна було послати голуба з листом, аби затримати мандрівника на Захід, доки писар не повернеться. Життя Писаря Західних Воріт було досить самотнім, хоча не кожної самотності треба боятися. Самотня людина вміє цінувати людей. Вона губиться серед дерев, каменів, трав і звірів, і ті звикають до неї, приймаючи за свою, а це дуже важливо у Всесвіті – не заважати нікому.

Уже стемніло. Осінь – сумна пора, бо чекаєш холоду. Зранку ще світило сонце, а потім полив дощ і поквапив сутінки. Яків вернувся до хати, трохи завеликої, як для однієї особи, але вона й не призначалася особисто для Писаря. Тут знаходились бібліотека, комора, і кімната для тих, хто хотів звикнути до Воріт, перш ніж через них вийти, хоча такі траплялись рідко. Писареві доводилося ще й декого вмовляти перебути бодай до ранку. Мешкав він у кімнаті з кухонною плитою, де приймав гостей. Над дахом з жовтої, порослої мохом, черепиці стримів флюґер у вигляді півника з блискучої бляхи. Якщо він втрачав блиск, Писар вирізав нового. Краще, якби бляха була із золота, та звідки в Притулку золото? Півник вказував людям шлях до Воріт і гарно блищав на сонці. У темряві його ніхто не бачив, але добре чути було скрипіння, бо надвечір на пагорбі завжди здіймався вітер. Був же хтось розумний, що таке вигадав…

Хоча у хаті й віяло приємним сухим теплом від груби, не було потреби виходити на холод, а вечір стелив м’яку постіль, Писар Західних Воріт Притулку не чувся умиротвореним чи спокійним. Важко було йому на серці, бо сьогодні випровадив людину, дуже старого чоловіка, у якого не посмів навіть спитати імені. Він знав, що часом комусь присниться сон і той рушає з Притулку, нестримний аж до одержимості, ніби ноги йому печуть і сліди куряться димом. З таким – не до розмови. Ті люди забували навіть попрощатись й відмовлялись зійти на вежу, щоб востаннє глянути на Притулок. Ні, Яків не вважав себе добрим Писарем, бо уявляв на цьому місці когось цілковито іншого: стриманого, навіть байдужого. Ще у тому світі він збагнув істину – не можна заважати людям поліпшувати чи погіршувати своє життя.

Але хто б його замінив? І не було над Яковом нікого старшого, до кого можна звернутись за порадою, хто міг би насварити, підтримати, і в такий спосіб зняти з нього тягар втоми чи болю, хоча б на часину.

Той старий прийшов по обіді. Яків колов біля порога скіпки для розпалювання, тож не міг не помітити його. Втім, люди, що залишали Притулок, ніколи б не посміли відчинити Ворота. Усі знали про Звичай: Писар мав записати ім’я в книзі, наче поставити печать. Ніхто ніколи не заглядав до тієї книги, щоб перевірити, кого вже немає у Притулку – і без того знали. За кожним кроком спостерігали десятки очей, з уст в уста передавалась новина. Зрештою, Притулок одразу змінювався, як тільки хтось покидав його межі, як то має бути повсюди, але у світі народжень і смертей цього не помічали. Прихід до Притулку можна було б назвати народженням, а відхід з нього – смертю, але це було б надто примітивно, неправдиво, і навіть жорстоко. Не все можна висловити словами, далеко не все. Та й чи конче заявляти про власну присутність? Якась травинка росте серед інших травинок, і їй досить знати, що вона – не сама. Її життя – це її висловлення. Ні рішуче, ні смиренне, ані бунтівне – просто чутливе, вразливе, відкрите усьому, що стається чи має статись. Гарне життя, яке нічого не просить, але отримує усе, що йому належиться. Так у дитинстві Яків, блукаючи по весняному лісі, звільняв квітку, що опинялася в лещатах сухого торішнього листка, та й тепер рука сама тягнулася допомогти, хоч гілка чи травинка самі мусять напружувати свої сили. І те, що непокоїло його зараз, нагадувало дитячу співчутливість. Чоловік був дуже старий і мав у собі таку малу дещицю життя, аж ставало страшно. Яків пропонував йому одне, друге й третє, а на кінець, відчиняючи Ворота, несвідомо загородив собою отвір, від якого віяло холодом іншого світу, байдужого і непривітного. Кому ж, як не йому було про це знати? Та старечі сухі пальці відтрутили його руку, і той чоловік пішов, точніше, подибав туди, де ніхто вже напевно його не впізнає. Від Воріт навіть не було стежки, просто тверда суха земля й подекуди мурашині купи, наче забуті могили, і ламана лінія обрію, в якому тонуло попелясте небо.

Яків відчув, що холод старечої руки, вже непридатної до будь-якої праці, дійшов йому аж до серця. Таке з ним траплялось і раніше: завжди важко прощатися з людьми навіки. Вони можуть щось тобі залишити, але й можуть відібрати. Писар Західних Воріт довго дивився услід старому. Він боявся, що, як тільки відвернеться, то відріже від себе того чоловіка, який не промовив жодного слова і тільки хитав заперечливо головою. Решту часу до вечора він провів якось безладно. Все падало з рук, та й не було якоїсь пильної роботи, бо вітер усе дужчав і врешті приніс дощ. То була пора, коли все потрібне забирають до комори, а непотрібне залишають надворі на поталу природнім стихіям. Людина, яка весь час живе сама, змінює настрій залежно від погоди, і гнівається на неї, як на близьку істоту, знаходячи у сонці, вітрі й дощі то приятеля, то ворога. А вже поява звіра чи людини стає значною подією й надовго привертає увагу.

Отож, Яків сидів коло груби з відчиненими дверцятами і карав себе за недостойний вчинок, пригадуючи щораз найдрібніші деталі. Адже старий міг зрозуміти його жест як жарт. А йшлося про вирішальну мить життя. Писар Західних Воріт не повинен нехтувати своїми обов’язками. І вчинене не виправиш.

– Нічого не можна зробити, – вголос сказав Яків і зіщулився.

Той бідний старенький йде зараз у темряві й, можливо, несе у собі біль образи. Тепер його не наздоженеш. Старий перетнув межу, за яку невільно ступати Писареві Західних Воріт, бо тоді він знову стане одним з тих неприкаяних блукальців, що не мають батьківщини. І нікому буде відчинити Ворота, щоб Притулок не задихнувся. Але ще гірше залишатись в самотині з колючкою в душі. І якось перебути цю ніч.

Яків зняв з полиці книгу, у якій записував тих, хто покидав Притулок, збовтав каламар з чорнилом, вмочив металеве перо на дерев’яній ручці й задумався, що ж його написати. Потім, дивуючись з власної рішучості, швидко заскрипів пером, яке час було змінити на нове:

«У жовтні, пополудні, через Ворота вийшов старий чоловік, який не хотів назватися, і залишив по собі великий жаль».

Усе це була щира правда. Аж забагато правди, бо Писареві не пасує додавати до книги щось від себе. Колись, на самому початку, Яків провадив щоденник, діаріуш, як ще називали по-іншому книжку, призначену для себе одного. Рік чи півтора він записував свої враження, однак згодом помітив, що починає повторюватись, бо життя увійшло у якесь жорстке русло. Та й у бібліотеці вдосталь книг, які допомагають витримати найлютішу облогу самотності. А книга про нього самого пишеться на стінах кімнати, на грядках, на стежках, у повітрі, часом оминаючи якісь події, а часом випереджаючи їх. І тут Якова охопив незбагненний гнів. Він дописав ще одне речення: «Я хотів його затримати, але не зумів». А тоді погасив свічку, що майже торкалась води у мисці, й ліг, накрившись з головою, щоб не бачити навіть червонуватого жару від грубки. Завивав вітер, хляпав дощ і скрипів флюґер. Чому вони обирають найгіршу погоду? Чому не відходять сонячного теплого ранку, коли на душі в кожного ніби розпогоджується? Дехто приносив Якову нехитрі подарунки: яблуко зі свого саду, щільник, дерев’яну ложку, свищика. Вони виходили звідси з порожніми руками, наче не хотіли обкрадати чи збіднювати Притулок. Мали з собою лише переміну одежі в торбині. Так само входили через Східні Ворота, справджуючи давню сентенцію omnia mea mecum porto. Себто, все своє ношу з собою. Того, що вони здобували отут, вистачало, щоб наповнити глибоку криницю пізнання цілого людського покоління у тому світі. Мудрість існуватиме незалежно від того, чи хтось потребуватиме її, чи відвертатиметься, проходячи повз неї. Притулок – це більше, ніж просто безпечне місце, хоча й створювався задля безпеки. Не було тут суддів, які розглядали б справу кожного прибульця і, в разі некорисного для нього рішення, віддавали нещасного в лапи катів. Це називалось Справедливістю. То не Притулок, коли тебе проганяють з нього. Світ надивився чимало подібних куточків, де над милосердям верховодили підозра та лицемір’я.

Стривожений Яків довго перевертався з боку на бік, наче намагався захиститись від холоду, що заповзав сірими вогкими язиками в його свідомість. Таке завжди траплялось, коли з Притулку виходив хтось, кому зарано було це робити. І переживав він кожну свою невдачу, наче вперше. Відходили, щоб умерти, навіть не встигнувши знайти когось, щоб вказати йому шлях до Притулку. Люди вперто не вірять в існування Притулку, і гинуть від безмежної самотності й розпачу. Якби не судилося потрапити до Притулку, то що з того? Хоча б надія зігріє душу. Як ото, буває, тішишся, що твої близькі мають дах над головою сьогодні й матимуть завтра. Втім, у Якова не було родини. Ні там, ні тут. Одне добре – йому перехотілося її мати. Та й Притулок – то зовсім інша родина, не по крові.

Як завжди, коли безсоння починало відступати, Писар Західних Воріт здригнувся, і всередині заплющених очей постав ранок, сірий від мжички, по вуха в болоті, з бляклою прозорою позолотою дерев. Ось він відчиняє Ворота, заглядаючи у безвість іншого світу, звідки ніхто не приходить. Правил для Писарів Західних Воріт не існує, а, отже, й заборон. Вони самі можуть їх створити. Якщо вже служиш на цьому місці, то роби те, чого від тебе чекають: залишайся останньою людиною в Притулку, в очі якої може зазирнути кожен, покидаючи його. Ти навіть не знаєш, навіщо дивляться, але не відвертай погляду.

Так, туман і дощ на тому боці також… То нічого. Не одразу помітиш, що Притулок вже закінчився. Яків відчиняє Ворота і одразу бачить скулену постать на пагорбку, так близько, що туман її не сховав. Не видно, хто це. Річ нечувана: хтось повернувся назад. Яків ступає по землі, яку не намочить навіть триденна злива, така вона вбога і виснажена. З неба сипле впертий дрібний дощ. Яків озирається, чи не зник Притулок, який він так необачно залишив. Ні, дякувати Богу, на нього чекають розчинені Ворота. Яків нахиляється, зазирає в обличчя того, хто сидить, і впізнає вчорашнього старого, вже мертвого, холодного. Від доторку той розсипається на порох. Залишається плащ, поруділий від часу. Вчора старий не погодився взяти плаща, а сьогодні – у ньому. «Мертве до мертвого, – подумав Яків. – Не буду його забирати». І тіло, жменьку праху, ковтає зголодніла земля. Нічийна земля. Писар навіть не здивувався, бо на нічийній землі завжди трапляються дивні речі. У голові виникла думка, яка одразу набула чіткої словесної форми: «Він не буде більше страждати». Наче поставив крапку після цього, і одразу отямився. Яків лежав горілиць на ліжку, яке стояло в кімнаті, а кімната була в будинку, на який падав дощ, і будинок знаходився у Притулку. Дощ падав від Західних Воріт до Східних, і він це бачив, як Притулок і решту світу охопила темрява, а за хмарами блимали зорі в тому, що уже не назвеш темрявою, а лиш порожнечею без барви.

– Він більше не мучиться, – повторив Яків.

Проте вранці його знову охопило тоскне відчуття, що він чогось не зробив, або зробив не так. Не хотілось вставати. Дощ усе падав. Осіння сльота триває по кілька днів. Відколи Яків почав жити в Притулку, усе здавалось йому доцільним: сльота, сніг, град. Кожна мить була тут коштовним дарунком, і, хоча Яків не увійшов через Східні Ворота, Притулок прийняв його, а тому він не міг дозволити собі байдикувати.

У сінях, на кілку, висів плащ, що його вчорашній гість відмовився накинути. Яків дивився тепер на нього, як на чужу річ. І хоч не мав іншого плаща, навіть не торкнувся. Від нього пахло наче смертю, бо уві сні плащ побував на мертвому тілі. Тому натягнув куртку, теплішу, але без каптура. Зрештою, він не збирався мокнути під дощем. Тільки погляне, чи все гаразд, і внесе дров з повітки. Та чим ближче він підходив до Воріт, тим більше усе нагадувало нічне видіння. Ідентичність реальності й сну жахала. Яків відсунув засув, і перевівши подих, штовхнув стулки Воріт. Він знав, що там побачить. Люди, що мешкають у Притулку, помічають знаки у всьому. Зір у них гостріший, слух відчуває кожен неприродний звук. Тільки спокійне життя наділяє людину підвищеною чутливістю. Не потрібні годинники, немає зливи новин із довколишнього світу – ти сам впливаєш на все, що тебе оточує. Скільки це триває – не має значення, бо й час належить тільки тобі. Може, вічність, може, трохи менше. Притулок підкоряється ритмові твого життя, і через те не помічаєш одноманітності. Ні, звідси піти нелегко. Але часом щось чуже проникає крізь стіни Притулку й кличе-кличе. Так казали ті, кому він відчиняв Ворота. Дехто боявся, що Писар може затримати, не випустити, ніби він має владу це робити. А він, Яків, звичайний воротар, знак того, що шлях закінчився і починається новий. Не можна отак зразу ступити в невідомість.

Яків багато чого збагнув у Притулку, але цього було замало. У досконалості немає сенсу. Це означало б, що час звідси піти самому.

…Нічийна земля глипнула на Якова голодним сивим оком. Нікого й нічого. Він зрадів, а потім замислився: коли у Притулку людина починає старіти і слабшати? Хто йому відповість? Від такого питання можуть впасти мури Притулку, настільки воно страшне й болісне для тих, хто тут живе. І Писар Східних Воріт теж не повинен питати, навіщо людина приходить до Притулку.

Яків збирався уже зачинити Ворота, і тим самим відмежувати від себе похмуру ніч і прикрий світанок, коли око його помітило біля великого каменя під порогом якийсь зблиск. Він змок і змерз, але затримався ще на мить. Нахилився й побачив довгу сіру мотузку на землі. То був вуж, якому, напевно, дощ залив нору і він не міг вибратися з болота, щоби відповзти в сухіше місце. Краплі дощу завдавали йому болю й через те бідолашний геть втратив волю до життя. Здавалось, вуж був мертвий, але, коли Яків підняв його, спробував випручатися.

– От і добре! – зрадів Яків. – Зараз ми тебе відігріємо…

Він хутко поклав вужа до кишені, прикривши її рукою, щоб на бідолаху не впало більше жодної краплини дощу, й поквапився до хати. Та на півдорозі згадав, що забув зачинити Ворота.

– Ти, бач, який з мене роззява! – спересердя вигукнув чоловік. Він завжди боявся, що між обома світами виникне протяг і станеться щось лихе. Ніхто не знає, чи може таке бути. Писарі, як Східних, так Західних Воріт, хибують на дитинну слабкість: уявляти себе трохи важливішими, ніж насправді.

Зайшовши до хати, Яків зупинився в нерішучості. Що ж робити з вужем? Він давно мріяв мати в хаті якусь тваринку, наприклад, котика, навіть приніс собі одного, але той покинув його, бо важко такій чутливій істоті ходити по землі, де залишили сліди й запахи ті, хто назавжди покинув Притулок. Від того й земля не надто добре родила, і дерева росли неохоче. А не тому, що тут багато каміння. Врешті, він поклав вужа під ковдру, що досі зберігала тепло, а сам пішов по дрова. Нехай бідолаха трохи отямиться. Молока, до якого так ласі вужі, у нього не було, але у мисці лежало троє курячих яєць. Теж непогано. Втім, вужа напевно розбудила вода, і в тихому місці він засне до весни. Надворі забудькуватий Яків спохопився, що нарубані ним учора дрова мокнуть під дощем, й мусив позаносити їх до повітки. І збудження його трохи уляглося. Від дощу, який не припинявся ні на хвилину, він наче оглух і закляк. І згадав слова одного зі своїх попередників, записані нерівним почерком на клапті зіжмаканого паперу: «Плач Писаря Західних Воріт Притулку». Стилізація, як йому здавалося, під якийсь давній текст.

«Горе Писареві Західних Воріт Притулку! І люди, і звірі неохоче дивляться йому в очі, наче віснику смерті. У нього нема ні дітей, ні дружини, ні друзів. День у день, рік за роком збирає він каміння між городиною на своєму полі, хоч не він порозкидав його. Люди йдуть крізь нього, як порожнечу, не кажучи: „До зустрічі!“ І бачить він їх вперше, а вони бачать лице його, звернене до Заходу, а те, яке дивиться на Схід, не помічають…»

Тепер слова згадались, наче книга сама розгорнулась на потрібній сторінці. Так завжди трапляється, коли маєш справу з бібліотекою біля Західних Воріт Притулку. У тому світі, де немає часу на життя, не звертають уваги на такі речі, хоча і там трапляється подібне. І безперечно, плач Писаря Західних Воріт – це мить відчаю, що його доводиться переживати чи не кожному, а для Якова – знак. Мовляв, не можна йти чужими слідами. Звісно, йому не вдасться уникнути ні втоми, ні розчарування. Це навіть було б не по-людськи й свідчило б про його холодне серце. Просто не варто створювати ще один Плач. У цьому сенс написання книг і сенс Бібліотеки, де у кожному томі – порожнеча. Тільки коли розгортаєш, на сторінці проступає текст. Правду казав Симеон, нерозлучний з озером: «Ми всі переживаємо наше минуле, лише ти один турбуєшся про майбутнє».

– У мене теж було минуле! – трохи образився Яків. – Але воно тільки моє.

– Авжеж, авжеж! – засміявся Симеон. – Я пам’ятаю, що ти особливий.

Яків не насмілювався нікому розповісти про себе. У нього було багато спільного з мешканцями Притулку, однак йому здавалось, що ті пережили набагато більше, і будь-яка сповідь Писаря є недоречною, якщо не торкається якихось ближчих тем. Вони не потребували його слабкості, а сили. Втім, у такому тихому місці, як Притулок, навіть знаходження пушинки з кульбаби на рукаві – уже подія. А слово подібне до грому. Розповідали, що далеко звідси у лісі є щось схоже на монастир, де два десятки людей живуть під одним дахом і майже обходяться без слів. Щоби порозумітися, їм вистачає посмішки, жесту чи просто погляду. Їхнє мовчання – невимушене й щире, бо вони знають ціну словам. Але тому, хто приходить туди, може бути спершу важко. Так здавалося Якову, і він уявляв собі ліс, засипаний снігом, запах диму, що непокоїть дерева, і самотнього втомленого подорожнього. Нема сенсу туди йти, щоб слухати мовчання. Кожен, хто йде звідти, йде сам до Західних Воріт йде сам.

Яків ловив часом слова інших людей, як сніжинки чи крилате насіння, і складав з них подобу картини у власній свідомості. Від людей йому залишалися тіні їхніх тіл, вже непотрібні, та сліди. За Воротами до них приліплювались вже інші тіні й сліди ставали непомітними. Тіні мали імена, а могли й не мати, як вчорашній прибулець, що більше нагадував сон втомленого осінньою негодою Писаря Західних Воріт. Від холоду й дощу люди пригортають до себе власні тіні, обтулюються ними, щоби було тепліше, тому й важко помітити їхні тіні.

– Зрештою, – сказав Яків, розпростуючи спину, – вони завжди воліють вийти непомітно. Це чомусь для них дуже важливо. І подумав, якби йому довелося пройти увесь шлях від Східних Воріт, то він не зміг би стати Писарем Західних. Такого тягару не витримала б жодна людина. На порозі Яків обернувся і ще раз глянув на світ, сірий від дощу, ніби прощався з ним, хоча нікуди не йшов. Відколи він тут оселився, мав відчуття, ніби перебуває на узбіччі довгого шляху, який пливе без нього, і через те між ним та шляхом – відчуження. Коли він вибирався провідати когось із сусідів, ті жартували, як це йому вдається втриматися від спокуси вийти через Ворота. Їм здавалось, що він тільки й про це думає, бо самі вони, приходячи до Якова, раптом починали відчувати сильну потребу залишити Притулок. У їхніх очах відображався не Яків, а Ворота, засув, вежа, на яку вони боялись піднятись. Бо це, вважали, для тих, хто наважився.

Яків поклав за грубку оберемок дров, а тоді переодягнувся. Із болем згадав старого кволого чоловіка: чи має він хоча б дах над головою, а чи досі йде під дощем, наче король Лір. Утім, Лір був скривджений, зранений у саме серце. А цей Старий, сповнений іншої величі, може, він теж колись був королем? Великий біль і велика радість не повторюються вдруге. Покидаючи Притулок, люди роблять найбільший вибір у своєму житті, тому так важко їх затримати. Вони не хочуть, щоб хтось був причетний до цього вибору, адже йдуть вони не в землю обітовану, що спливає молоком та медом, а в край, що сочиться кров’ю любові та гноєм ненависті, щоб розповісти іншим про Притулок. Бо в людей того світу відібрано навіть останню надію на Божу справедливість, то нехай вони хоч знають, що є Притулок.

Яків відгорнув ковдру, щоб переконатись, чи з вужем все гаразд, бо хто знає, скільки тепла й повітря потребує така істота. Вуж скрутився у клубок, відновивши втрачені сили, і на вигляд Якова зашипів. Так шиплять коти, коли відчувають небезпеку. Він ще й міг вкусити. Яків погано розумівся на зміях: може, то була навіть гадюка, хоча жовті плями на голові вказували таки на вужа.

– Ти знаєш, – сказав Яків, – ніхто, крім писарів, не входить через Західні Ворота. Це проти правил, але тепер вже пізно думати. Отже, ситуація така. Житла ти позбувся, а в мене місця вистачить, і якщо ти не захочеш спати взимку, то з голоду не пропадеш. Іноді сюди приходять люди, але загалом тут доволі тихо. Тікати звідси не раджу, бо надворі мокро, і я вже забув, як виглядає сонце. Нам доведеться терпіти одне одного, і вивчати. Я складу думку про вужів, а ти – про людей. І щоб не порушувати ще якесь правило, я запишу тебе в книгу. Кожен Писар мусить щось змінювати в Притулку, аби всі писарі не були на одне лице. Хтось вирізав з бляхи півника на дах, інший побудував вежу, з якої видно трохи більше, ще один (імен не називаю, бо вони тобі ні до чого) повідомив про комету, що пролітала якось над Притулком, хтось писав вірші. Як на мене, твоя поява не менш важлива і вражаюча, ніж поява комети. Це означає, що у Притулку щось відбувається…

Вуж незмигно дивився на чоловіка, час від часу висовуючи язик. Для нього це теж було подією, бо він ніколи не бачив людини так зблизька. Він гарно жив до того, вкущах за муром, вигріваючись на пласкому камені. Потім майже заснув, щоб прокинутись навесні, але був ще недосвідченим і вибрав погану нору, яку залив дощ. Вуж був досі напівсонний. Може, це йому снилось, а сни схожі на смерть – нападають зненацька і неможливо їх уникнути. Цей вуж був ще й неполоханий, і не раз спостерігав, як Писар Західних Воріт відчиняє вранці браму, пускаючи трохи повітря в Притулок. Вітер утворюється, коли й Писар Східних Воріт відчиняє свою браму, але вуж не знав про існування іншого писаря. Його час і простір були побудовані за іншими законами.

Скінчивши промову, Яків залишив вужа в спокої. Розбив у мисочку яйце і поклав коло дверей, що вели до бібліотеки. Треба було сьогодні там напалити. Він кожного дня дивився, чи все гаразд з книгами. Намагався полічити, але виходило щораз інше число. Якось він знайшов каталог, що його пробував укласти один з писарів. Той уривався на 3892 книзі, а знизу було дописано: «Нема сенсу! Ці книги – наче хамелеони. Я збився з ліку». Бідолаха.

У тому світі Яків сам обирав собі книги, а прочитане вважав своєю власністю. Це його влаштовувало, але чи влаштовувало книги? Тут він не знайшов жодної книги, з тих, що читав раніше. Виявилося, кожна книга унікальна, і її не можна прочитати вдруге. У тому світі вважають, ніби будь-яку людину можна замінити іншою, і так само зневажливо ставляться до книг. І тому їх все меншає, а деякі люди разом з книгами мусять шукати притулку. Власне, то була не бібліотека, а книгозбірня. Дуже рідко хтось позичав книжку, бо людей поблизу мешкало мало. Але якщо вже й брав, то вона виявлялася саме тією, якої чоловік потребував. Зазвичай просто питали щось почитати і витягували першу-ліпшу. Але минулої зими прийшла нетутешня жінка і, ніяково посміхаючись, попросила книжку про сни:

– Я б хотіла знати, що означає один мій сон.

– Але ж у вас є тлумач снів, Артемізій!

– Він тлумачив сни і в тому світі. Я не вірю, що він може розтлумачити сон жінки з Притулку.

Вона мала рацію. Яків сам ніколи не звертався до Артемізія за тлумаченням власних видінь. Але багатьом подобалось це робити.

Жінка довго вибирала, шукала, хоча перша книга, яку вона взяла до рук, призначалась саме для неї. Та оскільки там не йшлося про сни, вона відкинула її. Більше він не бачив тієї жінки. Однак, якесь горе привело її до Притулку. Втім, а чому – горе… Дехто просто не може жити в тому світі, наче має іншу кров, і через те повільно вмирає. Для оточуючих людей він ніби куля в живій плоті, колючка в нозі. Хто знає, як вони опинились там, звідки впали…

Яків згадав нарешті, чого прийшов. Збирався відчинити дверці й підпалити сухі полінця, перекладені мохом і стружкою. Але не запалив одразу. Треба було попередити якусь необачну істоту, павука, чи мишу, що треба вибиратись з грубки, доки не стане гаряче. Від стін йшов запах вогкого вапна. Тепер буде більше часу, щоб витирати пилюку й просушувати книги. Тепер буде вдосталь часу для чекання, думок і снів. Коли вогонь легенько зайнявся, краєм ока Яків помітив вузьку тінь, що шмигнула під полиці. Про всяк випадок попередив:

– Тримайся подалі від вогню, братіку!

Вуж вирішив піти на оглядини. Яків посміхнувся. Мусить тепер добре дивитись під ноги. У бібліотеці майже не було нічого видно. Єдине маленьке віконце заливав дощ.

Яків знав, що віднині вуж спостерігатиме за ним і, щоб стати гідним його довіри, потрібен іспитовий термін. Доля послала їх одне одному, можливо, щоб виправити якусь дуже велику несправедливість, про яку в тому світі ніхто навіть не здогадується. Там є «вищі» й «нижчі» істоти, котрі ворогують між собою. Так є, але так не повинно бути. Саме ця думка привела колись Якова до Притулку, правда, не як мешканця, а радше, як слугу. То було єдине місце, де можна стерти Несправедливість, ніби чорнило з пергаменту. Втім, ледь помітні сліди все ж залишаються, бо перо гостре. Він озирнувся на поличку, що була захищена від сонця й тепла, бо там зберігались клапті пергаменту, рештки найдавніших книг. Хтось приніс їх дуже давно, описавши власне бачення світу. Наприклад, фраґмент «Сповіді того, хто знайшов притулок серед бджіл»:

«Мене зрадили і зрада моя не була б такою болючою, якби я сам не зрадив людей, і не пішов шукати захисту у бджіл. Я оселився в печері і там ми жили однією великою сім’єю. За лісом горіли села й міста, конали зґвалтовані дівчата, руки чоловіків виковували все нові й нові мечі… Я оглух, щоб не чути криків болю та тваринної радості. Я онімів, щоб ніколи не кричати самому, так як вони. Залишив собі одне око, аби менше бачити і обидві руки, що знають одна про одну все…»

Насправді, ця книга, чого Яків не знав, називалась «Історія Лицаря-заступника», і була про особу, для якої не існувало стін між світами. Розповідали, що той лицар зупиняв вітряки, які мололи зло на отруйну муку, а тих вітряків мусило бути чимало, бо зла у світі теж багато. Правда була і в тому, що той чоловік спершу знайшов притулок серед лісових бджіл.

Писар Західних Воріт повернувся до своєї кімнати, залишивши двері прочиненими. Треба було поснідати, напитись чогось гарячого. Він переніс мисочку з яйцем до бібліотеки, щоб вуж теж поїв. Отак за дрібними клопотами настало пообіддя. Сутінки погустішали, і дощ навіть посилився. Той, хто мандрує зараз, мусить поквапитись, аби знайти нічліг. У тому світі бояться подорожніх, які виходять з темряви на світло. Щодо Якова, то він мав усе для несподіваних гостей: ліжка, дерев’яну канапу, свіжу постіль. Він все ж вийшов надвір і побачив на калюжах бульки, знак того, що дощ падатиме ще довго. Симеон навчив його різних прикмет, особливо, тих, які стосувались води, бо вода була його улюбленою стихією. Яків зітхнув і мовив уголос, стоячи на ґанку: