Текст книги "Писар Західних Воріт Притулку"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Коли стемніє, слідів взагалі не побачиш. Ось що тривожило Якова, а Сава йшов собі попереду, мугикаючи під носом, схожий на гнома, чим додавав мандрівці казковості й нереальності. Потім різко спинився й витягнув руку:

– Диви, яструб!

На верхівці дерева, що росло само, й через те йому чимало перепадало від вітру, сидів великий сіро-жовтий птах з хижо вигнутим дзьобом.

– Бідолаха! – пробурмотів Сава і став шпортатись у торбі. Відламав половину окрайця й поклав на сніг, попередньо витоптавши круг.

– Хіба яструби їдять хліб? – здивувався Яків. – То ж хижі птахи.

– З голоду ще й не те з’їси.

Яків і собі відломив шматок перепічки, а Сава тим часом погнав знову вперед.

Кругом усе було білим, збирався туман. Яструб усе ще нерухомо сидів на покрученому вузлуватому дереві, і його життя цілком залежало від того. якою буде зима – лютою чи не дуже. Яків сам годував зимою пташок, але яструби до нього ніколи не залітали.

На разі стежка була одна, хоч і вузенька. Її протоптали утрьох. Іноді за неї виступав неглибокий слід дитячої ноги. Це було зворушливо. Наче дитина поривалась вийти. Не втекти, а просто дати вихід дитячій цікавості: поближче роздивитися кущ із замерлими ягодами, чи простежити за зайчиком… Ті, що сплять взимку, нічого не знають про сліди в снігу.

Супутник Якову трапився неговіркий, але й спробуй довго говорити, коли повітря густе й холодне. Проте з ним наш Писар почувався спокійним. Сава виглядав на чоловіка бувалого і, напевно, продумав усю подорож до найменших деталей. Поки стемніє, вони знайдуть собі нічліг. Щось, власне, уже зачорніло на обрії.

– Це місто? – спитав Яків.

Сава аж засміявся:

– Ні, ліс. Там, либонь, заночуємо. До міста втрапимо аж завтра надвечір. Не бійся, я дорогу знаю…

– Я й не боюся, – образився Яків. – Річ у тім, що я мушу йти по слідах.

– От дивак!

Сава, здається, забув, що Писар Західних Воріт, котрий читав книжки й довіряв знакам, міг потрапити в халепу, тобто заблукати. Якщо сліди не поведуть через ліс, то їм доведеться розлучитись. Яків так само забув, що збирався йти сам, незважаючи на зиму й ніч, що може застати просто на дорозі. Адже ціле життя прожив у місті й не знав лісу. Ще парк міг стерпіти, та й то лише вдень, бо вночі той належав злочинцям і божевільним. А назад повернутися не смів, бо що б на це сказав Симеон, котрий покинув задля нього озеро?

Симеон наносив дров, зварив собі вечерю, й зручно вмостившись коло грубки, розгорнув вибрану книжку, сподіваючись знайти собі гарну поживу для душі. Історія, про яку він дізнався того вечора, називалась «Ціна довіри». Симеон іронічно посміхнувся, приготувавшись до чогось потрактованого в дусі банальних істин. Тільки озеро не нав’язувало йому власної точки зору. Наступна книжка могла виявитися ще більш невідповідною. Симеон не часто користувався бібліотекою й не знав, що книга вибрала його, а не він її. Таке буває часом і в тому світі, де люди менш чутливі до мовленого чи писаного слова.

«Сніг усе падав і падав, й не зупинився навіть тоді, коли засипав усі сліди й улоговини. Дороги більше не існувало, наче вони були першими людьми на світі. Ганс відчув, що сніг і холод зараз найлютіші його вороги, і приречено оглянув снігову пустелю, яка могла стати могилою. Він також боявся і незнайомця, котрий до пізнього вечора розважав його неймовірними розповідями і з допомогою вина схилив до спільної подорожі в столицю князівства. Уранці Ганс чувся недобре; черевики не встигли висохнути за ніч, і виглядало на те, що незабаром стануть непридатними для подорожі…»

Отже, ця історія була про наївного хлопця, котрий втік з дому, аби не потрапити до монастиря, куди посилали його батьки, щоб не ділити спадок між ним і старшим братом. Бува й таке. Недосвідчений втікач ставав здобиччю шахраїв. Пустившись самі берега, вони прагнуть затягнути до брудної води чистих душею, котрі не вміють розпізнавати зло і твердо сказати «ні». Цей Ганс, що потрапив у тенета шахрая і потенційного вбивці, був від Симеона надто далеко, він аж позіхнув, хоч було ще рано спати, і свічка мала, як просив Писар Західних Воріт, догоріти до кінця. Можливо, хтось поспішає до Воріт, змерзлий і втомлений.

«…мали вирушити вранці. Ганс не хотів нікуди йти. Повільно застібав ґудзики на куртці, чекаючи якогось дива. Господиня була до нього ласкава і все зітхала, але не казала нічого. Втім, вона бачила не одного такого Ганса: жоден ніколи сюди не повертався, ні кінно, ні пішо, ні вельможею в кареті. Усі зникали, знайшовши собі в корчмі супутника. Звідки вона могла знати, що з ними діялось потім? Світ такий великий і там знайдеться для кожного місце. Зрештою, не так уже й зле, коли молодий чоловік набереться досвіду, зазнавши всіх можливих розчарувань. Тоді повернеться додому, як до притулку, блудним сином і стане колись на втіху родині статечним і спокійним. Що має бути, тому не минути. Господиня стала командувати служницями на кухні й більше не переймалась Гансом, серце якого охопила ненависть до рідних батька й матері, що хотіли його позбутись. Він щойно сплатив усі рахунки, але мав ще дещицю грошей. Отже, усі шляхи були відрізані, а ненависть мала зігрівати його в дорозі й додавати хоробрості.

– Куди йти? – рішуче спитав свого супутника-шахрая, чию підозрілу зовнішність прикрашала жовто-зелена шовкова хустка на шиї. Той подивувався раптовій зміні у жовторотій здобичі, яку збирався продати в солдати у першому-ліпшому місці, де беруть рекрутів, й відказав іронічно:

– Куди очі дивляться!

Власне, очам не було за що зачепитися, а обрій заволокло туманом. над яким здіймалось бліде сонце, що згодом сліпитиме очі. Ганс відвернувся від сонця і пішов вліво. Від яскравого світла йому завжди боліла голова…"

Свічка догоріла, а в потемках Симеон не знав, де шукати нову, бо ж він жив не тут. Власне, свічка з’їла кисень у хаті, підготованій до зими, з наглухо зачиненими вікнами. Рами аж були слизькі, бо вже не вбирали вологу через те, що надворі було зимно, а в хаті парко. Треба менше палити. Яків жив у теплих краях, а йому, Симеону, до холоду не звикати, хоча від постійної вологої присутності озера, часом викручує руки й ноги. Він ліг на ліжко, де вчора ще спав Яків, накрився своїм старим сукняним плащем. Книга спустошила його і не хотіла вступатись У голові борсались слова, самі вибудовувались у рядки та сторінки, наче він продовжував її писати. Сніг усе засипав і щось треба було починати заново.

– Tabula rasa, – прошепотів Симеон.

Якби книга не збурила його свідомості, якби не сліди напруження, що лишились після відходу Якова, він написав би на цій чистій дошці єдине слово – озеро, і поринув би у сон. Але білий неторканий сніг захопили демони, котрі зводять мандрівників та інших необережних хлопців з розуму. Запізно він збагнув, що для таких як він, мешканців Притулку, які вирішили, що їм дуже пощастило, книги з магічної бібліотеки можуть стати дірою, проломом у той світ, і врешті втягнуть туди на поталу сум’яттю, зневірі, сумнівам. І це найчастіше траплятиметься вночі, коли чоловік геть безборонний.

Він разом з Гансом і харцизякою Ріхардом здалеку прийняв дах напівзруйнованої романської церковці за цілий маєток, де можна було зіграти якусь роль: мандрівного купця, и кравця, ветеринара чи зубожілого дворянина, що втік з турецького полону. Та після виснажливої подорожі, коли доводилося вгрузати по пояс у снігу, дерева виявились єдиними орієнтирами, що залишились після тридцятилітньої війни та пошестей. Якісь дрібніші речі, що могли б знадобитися або засвідчити події минулих літ, сховав товстий сніговий покров. Ганс цього не знав, а його супутник не відчував жалю до кістяків, що спочивали без християнського обряду з заліпленими снігом очницями. Йому навіть на думку не спадало подібне. Він був живий-живісінький і не вірив у пані з косою.

Але Симеон бачив задрапіровану руїну, його охопила безмежна туга, а ті дві істоти, котрі безтурботно прямували до гарячого пекла, злились для нього в одну скорцюблену постать, що почувала кожною клітиною голод. холод і глибинний страх Ось вона увійшла до церкви з уламками зотлілих лав, викресала вогонь серед сміття, схилилась над ним, відігріваючи замерзлий хліб і пляшку вина, наче готуючись до причастя. На стіні висіло дерев’яне розп’яття, закутане саваном павутиння, більше схоже на суху гілляку, ніж на зображення Бога, якому поклонялися схід і захід Європи, а тепер ще й Америка.

– Ти сам цього хотів, – сказала істота, не випускаючи пляшки. Одна половина істоти була з минулого, а інша з майбутнього, тому для теперішнього не залишалось місця: То була одна мить, схожа на тупий біль, що не відпускає, пухлина, в якій зійшлися, щоб мучити один одного Ганс, Ріхард, Ісус, безліч людей, що жили надією, а заслужили натомість пустку і смерть

Симеон дивився у те світляне коло, довкола якого танув сніг, і починав розуміти, що ці люди ніколи не знайдуть дороги до Притулку. Кожен їхній Притулок буде лише тимчасовою схованкою від негоди чи переслідування.

Після вина та мерзлого хліба, що колов ясна, мандрівці задрімали, посхилявши голови на коліна. Якби вони не були такі втомлені, то почались би сваритись, а Ріхард мав би значну перевагу – гострого ножа, що ним різав і хліб, і людей, бо такий час, коли на війні зачали покоління і воно само вже доросло до братовбивства і батьковбивства, і то ще не був кінець війні.

Проте Ганс не мав ні дикості в серці, ні ненависті, ні хитрощів. Не був він також блаженним, з тих, ким гребує смерть, за чиїми плечима стоїть один ангел-охоронець, а серце пильнує інший. Він годився для монастиря, але, не спізнавши світу, ніколи не зумів би стати добрим ченцем. Бракло йому зосередженості у вірі і досі не трапився наставник, котрий перетворив би дичку на культурне дерево…

Обидва дрімали, але не спали, бо не довіряли один одному. Ганс пішов навмання, а Ріхард за ним, бо вовк йде за ягням, а не ягня за вовком.. І не було жодного знаку в тому, що спинились вони в церкві з дірявим дахом і дверима, що хитались на одній завісі. У такій ситуації не повинно би бути вовка та ягняти, а одна істота, котра мусила дожити до ранку, а тоді вирушити далі на пошуки людей, що мають власні теплі домівки й змилуються над зимовими блукальцями. Щоб не заснути, Ганс думав, навіщо він потрібен Ріхарду, адже не має ні багато грошей, ні доброї одежі. Про небезпеку, яка на нього чигала, хлопець навіть не здогадувався, бо був дворянином і не відав нічого про рабську муштру і колодки. Ріхард розповідав йому про красунь, яких повно у великих містах, котрі сохнуть за такими бравими хлопцями, як Ганс, про фокусників-картярів, про танці на моріжку перед палацом, освітленим кольоровими вогнями, про заморське пахуче вино, скарби, які можна відшукати за допомогою лозини, натертої особливим зіллям, зібраним в Іванову ніч… У цьому світі не було війни, монастирів, принуки до книг, голоду й холоду. Однак Ріхард знав, що за це все Гансові не доведеться платити. Він не одного звабив розмовами про те, чого сам не бачив, і вже збридився повторювати небилиці, але ж мусив з чогось бідака жити! Не він, а хтось інший потребував свіжого м’яса, що тільки-но випурхнуло з-під материного крила. Ріхард був свідомий свого вчинку, як Розіп’ятий свого, і без жодних докорів сумління міг оглядати трухлявий хрест й лице, заляпане пташиним послідом.

– Ти сам цього хотів, – пробурмотів він знову, все ближче підсуваючись до вогню. Попри те тепліше не ставало. Вони не здогадалися навіть підперти двері, щоб не залітав вітер, а тепер навалило стільки снігу, що стулки застрягли. Бідолашний Ганс сумнівався, чи вірно він вчинив, подавшись у світ зимою, коли навіть не воюють через холод та інші невигоди. „Але ж я сам цього хотів“, – подумав хлопець з гіркотою. Такий балакучий та дотепний у корчмі, в дорозі Ріхард виявився мовчуном, а зараз вдавав, що спить. Це бентежило Ганса. Коли люди в дорозі бесідують між собою, час минає швидко… Коли мовчать, кожен сам по собі.

– Еге ж, – почухав потилицю Симеон, – пощо тратити сили на балачки, раз здобич потрапила в сильце, звідки до світу їй не вирватись!

І навіть вночі, коли у голові вільно розкошували думки, він не зміг змінити цього епізоду в церкві. Симеон знав кінець, але ці двоє не знали. Ганс думав, що коли вони стрінуть людей, від Ріхарда можна буде відкараскатись. Той гострий ніж не міг його не злякати. А Ріхард думав, як влаштувати так, щоб до корчми зайшли ловці рекрутів, а Ганс нічого не запідозрив. Він волів виходити чистим, щоб інші не здогадались про його участь у цій справі. Зрештою, хлопцеві, може, й сподобається у війську. У кожному чоловікові дрімає потреба вбивати чи завойовувати.

Може, й Симеон сприймав цю історію занадто особисто, як це буває з людьми, котрі живуть самі і стають через те надто чутливими. Його найбільше вразило, що хтось потай розпоряджається чужим життям, змінюючи долю. Давно зарубцьовані рани знову почали боліти. „Ще не час, – подумав Симеон. – Мені ще рано. Цікаво, чи хтось буває готовий насправді вийти із Притулку, чи тільки так собі бажає?“

Ріхард мовчав, аби не видати свої справжніх намірів, бо тримати язик за зубами може лише той, у кого його нема.

Тут, у забутій людьми, але не Богом, церковці, їх оточувало невидиме коло безпеки, бо храми завжди мали право Притулку. Доки ти там перебував, ніхто не міг тебе ні вбити, ні засудити. Твої гріхи й нещастя чекали надворі, мерзнучи на вітрі, по коліна в снігу. І не перекошене розп’яття, що погойдувалось, кидаючи на вибляклі похмурі стіни тінь, давало благословення на притулок. Саме по собі воно могло лише викликати почуття самотності, згадку про безліч болісних хвилин, які на власному віку переживає кожна жива істота. Це конструкція храму, багато разів повторювана будівничими, давала затишок від дощу, пожежі, ворога, наче складені докупи долоні Бога, в яких можна вмістити всіх людей. Так би мало бути в ідеалі, і навіть бувало часто, хоча іновірці не могли скористатись правом притулку, так само й християни-некатолики. Абсурдно, адже Господь не робив різниці між людьми і всі ми походимо від Адама і Єви, чоловічого й жіночого начала, Інь і Янь.

Ганс з Ріхардом врешті наповнились цим духом захищеності, й заснули у взаємній довірі, бо ніхто з них не мав нічого, крім власного життя, і вони не прагнули помсти. Ганс був не сам цієї ночі, а Ріхард мав більше користі з нього живого, ніж з мертвого. І якщо Бог їх бачив, то бачив саме такими: безталанними мандрівцями, яким нічого було ділити, бо з’їли вже увесь хліб і випили вино, в безтурботній надії, що наступний день дасть їм людське тепло та їжу. Він не ображався, що ті не молились, бо молитва – це не слова, вимовлені вголос, не медитація, а ритм людського серця й дихання, що співпадає з ритмом Всесвіту. І тому вони були йому дорогими, і шкодував Він обох однаково. Вони мали те, що хотіли. Але обрали самі, не знаючи що обирають…

Далі читати було боляче. Вранці обидва подорожні мирно простували снігами, розмовляючи про краї, де не буває зими, і помаранчі, яких ніхто з них ніколи не куштував, можна зривати просто з дерева. Жоден не відмовився від свого наміру: Ганс отримати свободу, а Ріхард отримати гроші за новобранця. Потім Ріхард відійшов по нужді вбік і упав у криницю без цямрини, покриту гіллям і товстим шаром снігу. Він покалічився, але був живий. Ганс не мав при собі мотузки, щоб витягти його. Чим далі він відходив за допомогою, тим більше це нагадувало втечу. Довкола була безкрая пустка і, можливо, ще одна криниця без води, замаскована снігом. Ганс заблукав. Те, що він вважав селом, виявилось лісом. Сніг вкривав верхи дерев, наче дах, і під його вагою час від часу з тріском відчахувались гілки. здіймаючи білу куряву. Почав знову падати сніг. Він засипав сліди, якими ще можна було повернути і спробувати самому витягти Ріхарда. Тоді, вранці чи пополудні, або й надвечір, бо під час снігопаду не видно сонця, Ганс зрозумів, що найлегше жити самому, і від цього відчув себе дужчим, хоча й жалів Ріхарда, розуміючи, що не встигне надати йому допомоги, бо поки знайде людей, сніг засипле і криницю, і навіть церкву. Втім, він вимислив собі Ріхарда, щоб не бути самому в дорозі, а тепер позбувся його. Аби стати ченцем, треба бути цілісним, сконцентрованим, терпеливим. І оскільки Ганс не мав цих якостей і до того не вмів прощати, то вигадав повну собі протилежність…

Отаку історію прочитав Симеон того вечора, коли Писар Західних Воріт подався шукати відповідь на свої питання. Рано чи пізно людина мусить кудись піти, щоб побути без себе самої. Але Гансова подорож була іншою: він шукав ліки на кривду, яку заподіяли йому найближчі люди. І ліки виявились такі: заподіяти кривду комусь іншому. Але чого насправді хотів Яків? Певно, чогось такого, що не знайдеш у Притулку. Симеон знав по собі, що дехто, приходячи сюди, вважає, що тут знайде винагороду за минулі кривди, що чорна смуга невдач нарешті зміниться білою. Така вже людська вдача: сподіватись на блаженство, що прийде ззовні. Хіба Яків не був іншим? Те, що він увійшов через Західні Ворота, ще не означає, ніби він не бажає винагороди за терплячість.

Як же гірко стало Симеону від цієї думки! Спочатку книжка зворохобила йому душу, нагадавши про той світ. Роки, проведені над озером, розвіялись як дим. І сам Притулок перестав бути Притулком. Усе зжерли сумніви. Усе оце спокійне життя, яким він так пишався, виявилось ілюзією. А він уже не боявся піти і загравав з тим світом, виконуючи чужі обов’язки. Порадив Якову піти по слідах, таких нетривких і оманливих. Він же зовсім не привчений мандрувати взимку, і не знає про існування криниць без води, присипаних снігом поверх трухлявих дощок.

Зимовий ліс здається неживим і тому відлякує. Туди сумно йти самому. Як добре, що Сава бадьоро чимчикує попереду, знаходячи сліди там, де немає снігу, лише скрижаніле, давно мертве, листя. Зате угорі над ними нависало важке снігове шатро, погрожуючи обвалитися.

«Буде мороз, – подумав Сава. – Здалося б розпалити багаття, та немає часу. Поки натягаєш хмизу, поки розпалиш, почне сутеніти. Не ночувати ж у лісі».

Яків, незвичний до мандрів, стомився, та раптом помітив, що сліди зникли на перехресті, де розходилися дві стежки. Їх засипало снігом, що впав із дерев. Сава встиг далеко відійти, поки Яків кидався звід одної стежки до другої.

– Я загубив сліди! – крикнув розпачливо. – Вони всі переплутались…

– То й шукай, – незворушно мовив Сава. – А я піду тією дорогою, якою маю йти. Чи не так ми домовлялись?

Він мав рацію. Якби сліди вели в протилежний від Сави бік, то що ж…Вони б розійшлися.

– Вибач, – промимрив Яків.

Сава знизав плечима, може, навіть засміявся, коли відвернувся. Де вже йому зрозуміти, що Яків ціле життя розмірковував над кожним своїм кроком. Їх з братом змалечку привчали до дисципліни, називаючи це обов’язком, та в обох випадках з одного насіння виросли різні плоди. Брат збунтувався, скинувши із себе всі можливі обов’язки перед батьками і суспільством, а Яків змінив одне служіння на інше, тобто на те, яке більше йому відповідало. Обох прокляли батьки мовчазним прокляттям, відрікшись від синів. Може, вони й хотіли цього, терпляче чекаючи, щоб звільнитись від них, бо у тій суворості не було ані крихти батьківського інстинкту? І живуть тепер собі щасливо удвох, якщо не повмирали, маючи інші, приємніші, обов’язки перед грізним немилосердним Богом.

Якова пригнічувала тиша, що панувала у лісі. Біля Воріт він міг, принаймні, розмовляти з собою, створювати шум, цюкаючи сокирою, тупаючи ногами по ґанку. Але тут він не насмілювався порушити тиші – був наче у гостях. Яків знову перебіг на іншу стежку. Якби ж то він був мисливцем чи диким звіром… Але виріс у місті, де людей не знаходять по слідах, а по вчинках, тобто їхніх діях: у крамницях, лікарнях, по знайомих, пізнаючи по звичках вдачу. Але тут шукати треба інакше: як не по слідах, то навмання. Схоже на те, що мешканці Притулку мислили не так, як у тому світі, і не так, як сподівався від них Писар Західних Воріт. Вони поволі позбувались уміння жити і тоді. коли позбувались остаточно, повертались назад. Тут їхнє життя теж було наповнене часом смутком, тугою, чеканням дива, але вже підкорялось не бездушному цивілізаційному ритмові, а перебувало під владою пір року, чергуванням негоди з погожими днями, сходу й заходу сонця. До цього теж було звикати нелегко. Однак, хтось усе це бачив – і бібліотека наповнювалась книгами, яких не знайти у тому світі. Життя не можна зробити мистецтвом, але мистецтво може дати притулок життю, коли воно уже завершилось. Яків не соромився власної паніки, бо це було для нього дуже важливо – відшукати продовження слідів. Знайшов знову місце, засипане снігом, де дерева наче чогось злякались, і переконався, що оті троє не йшли стежкою. Тому з легким серцем кинувся наздоганяти Саву. А той уже виходив з лісу.

– Хіба тільки одна стежка виводить з лісу? – поцікавився Яків.

– Найкоротша. для зими.

– От і добре! Я знову бачу сліди.

Сава посміхнувся:

– Я теж не люблю ліс взимку, але під деревами менше снігу. Знаєш, Якове, що я тобі скажу?

– Що?

– Цих людей уже нема в Притулку. Ми не звикли розповідати про себе і про інших. Ні одному Писарю, ні другому. Так не заведено. Але я скажу тобі, що хлопець і стара Марта дуже поспішали, й підганяли дівча. Дивно…

– Той хлопець – одержимий і заразив цією недугою стару з дівчинкою, – пояснив Яків. – Не розумію, як він взагалі потрапив до Притулку. Таким Притулок не потрібен – їх охороняють ангели.

– Коли ти все знаєш, то чому так переживаєш за сліди? Міг би просто помандрувати. А ти нагадуєш пса, що загубився і винюхує слід господаря. Може, це пошуки істини, вибач, якщо висловився занадто… образно.

– Симеон теж порадив мені прогулятися. Але я не звик йти невідомо куди й невідомо за чим. Коли йдеш такою пустелею, у голові світлішають думки.

– Що ти знаєш про пустелю… – пробурчав Сава і вирвався вперед. Не подобалась йому ця розмова. Він поспішав і збирався залишити Якова на хуторі, бо хотів якнайшвидше потрапити до міста, щоб ще й завтра не вивчати разом з Яковом сліди. Цей чоловік намагався виразити словами те, що неможливо передати звуками. Сава досить довго пробув у Притулку, щоб перемінитись на когось іншого. Невисловлене він перетворив у дію. Його слова, важкі й різкі, м’які й легкі, тепер завжди були дією, а не рефлексією. Сава перестав бути відлюдником, перестав боятися людей, позбувся тягару горба. Якщо його не помічаєш, значить, він не існує. На це пішло чимало часу. Від того світу у нього залишилось кілька запахів, яскравих плям, яких бракувало тут, наче приправ до страви. Як тільки набігала тінь, Сава проганяв її різким словом чи жестом. Щороку він кілька разів ходив до міста, щоб провідати кількох знайомих і повеселитися, бо кожній людині потрібні такі зустрічі, що перетворюються на свято.

Якби не вогні, то хутірець у долині можна було б прийняти за чагарі. Але й без світла мандрівник відчув би дух житла, те спокійне тепло, що випромінює оселя, де живуть люди. Влітку туди не часто заходили, але взимку хутірець притягував наче магнітом. У Притулку не було ні телеграфу, ні телефону, ні потягів чи автомашин. Пошта була «двонога», тобто хтось з подорожніх передавав листа, чи переказував послання словами, хоча краще все-таки не довіряти слова паперу чи чужим устам, а прийти самому. Багато звичаїв і речей з того світу в Притулку виглядали безсенсовними. Зрештою, тут не було ні країн, ні кордонів, ні ворожнечі між людьми, ні грошей. Томас Мор, автор розкритикованої «Утопії», не вірив у існування Притулку, однак, безперечно, порадів би здатності людського роду до самоочищення і справедливості за життя, а не після смерті. Втім, як державному діячеві, йому більше імпонувала б розповідь Платона про Атлантиду. Честолюбній людині, по правді, нема що робити в Притулку, бо у її розумінні – це місце для вбогих, зламаних, зневірених. Той світ не може нічого для них зробити. Для таких, як Сава чи Ізидор, він наче шафа, всередині якої стирчать гострі голки: досить поворухнутись і відчуваєш нестерпний біль. Яків зустрічав людей, яким подобається біль, які звинувачують у власних нещастях тільки інших, які взагалі звинувачують. Але сюди такі не потрапляють. Отже, річ була в чомусь іншому. Притулок не помиляється, бо кожна помилка тоді обростає ще помилками, й несе загибель йому самому, позбавляючи багатьох людей опори і надії. Безпомильність – це зовсім інше, ніж непогрішність. Вона йде від серця, а не з розуму.

Яків утратив нагоду довідатися щось від самого Ізидора, але люди у тих місцях, де він зупинявся, могли б розповісти якусь дещицю. Можливо, він з ними був говіркіший. Тому Яків охоче пішов з Савою на хутір, де сам не був ніколи, однак знав, що там живе стареньке подружжя, яке за нерозлучність прозвали Філемоном і Бавкідою. Сава привів його під хату і далі пішов сам, просто у ніч, божевільний, сказавши на прощання:

– Ми ще зустрінемось!

Він знав, куди йде, а Яків мусив іти ледь не навпомацки. Але не до Східних Воріт, бо це зайняло б дуже багато часу. Як писав хтось з його попередників: «Як не може сонце рухатись із заходу на схід, так і Писареві Західних Воріт не личить йти до Писаря Східних Воріт». У кожному забобоні завжди є крапля істини.

На жаль, до Філемона й Бавкіди не заходили ті троє. Якби не ніч та мороз, Яків не залишився б ночувати на хуторі. Він теж не хотів втрачати час, відміряний Симеоновою терплячістю. Старі не питали, куди прямує така поважна особа, як Писар Західних Воріт. Вони самі викликали таку безмежну довіру, що перед ними розкривалися усі серця. Сава, видно, не хотів розкривати серце в присутності Якова. Вони вміли, мабуть, читати й невисловлене. І їхні літературні прототипи були вбиті не випадково. Плата за довіру завжди дуже висока – життя того, кому довірився.

Сидячи за столом навпроти сивих дрібних стареньких, Яків не міг не помітити, що вони складають одне ціле. Його батьки з роками теж ставали схожими один на одного. На мить йому здалося, що він повернувся додому й перед ним сидять батько і мати, а стілець брата приставлений до стіни. На лице його одразу набігла тінь. Він не міг їм сказати, що батьки теж отак зворушливо піклувалися одне про одного, а самі колись не простили старшого сина і розчарувались у молодшому. Яків не вірив у святість сім’ї. Його не зворушувала сімейна ідилія, наскрізь егоїстична, цей патріархальний острівець посеред моря сліз і страждань. Щось у цьому було несправедливе, фальшиве. Мабуть, інші мандрівники сприймали Філемона та Бавкіду як гостинних господарів, а не як твердиню подружнього щастя, проте рана Якова була надто глибока і постійно боліла. Він з дитинства був чутливим до фальші й не хотів одружуватись, щоб створити таку спілку, де хтось мусить над кимось домінувати і перетворювати іншого на власну подобу. А потім жінки, пропащі, принижені, викликали у нього співчуття, а не любов, чи пристрасть, одержимість, про яку він читав у книжках. Усі б помітили, що він нещасний, якби він вчинив так, як веліли батьки і суспільні звичаї. Долю він не обирав: у нього був завжди один-єдиний шлях, на відміну від брата, котрий хотів повернутись, але був не прощений, бо не виявляв каяття. Брат хотів пізнати життя, зазнати ударів, болю, сильних відчуттів, щоб більше ніколи не бажати цього.

Щоб зрозуміти це, потрібно було чимало часу. І ось тепер Яків відчував дивний спротив, сидячи в теплій чистій оселі, прикрашеній жіночою рукою, у товаристві уважних господарів. Йому хотілося йти у темряві, як личить справжньому пілігриму, що вирушив на пошуки істини. Та до ранку це було неможливо. Окрім того, він не знав про що з ними говорити, а Філемон і Бавкіда мовчали. Волосся стара зачісувала достоту, як його мати, залишаючи відкритими вуха. Бракувало лише молитви перед їжею. Та тут за пічкою озвався цвіркун і обличчя у всіх трьох посвітліли.

– Була у нас пташка, – сказав Філемон якось несміливо, – А тепер цвіркун.

– А що з пташкою?

– Випустили, як піддужчала. Зграя спершу її не приймала, а потім вона, видно, знайшла іншу.

– Цвіркун – теж добре, – мовила Бавкіда. – Співає на зміну погоди.

– А в мене – вуж, – повідомив Яків.

– Та що ви кажете?

І Яків мусив розповісти в подробицях, як знайшов вужа, як той відігрівався у нього під ковдрою, як спав на грудях, доки не поринув у довгий зимовий сон.

– На болоті багато пташок. І вужів, – сказав Філемон.

Усі подумали про одне: жорстокість існування. Хто не помічає страждань тварин, той не помітить і страждань людей. Батьки Якова вважали домашніх тварин джерелом інфекції і їхня віра з цим не узгоджувалась. Вона взагалі не узгоджувалась з прощенням чи милосердям. У Притулку було мало домашніх тварин, тобто котів і собак. Мабуть, існує ще один Притулок – для скривджених тварин, так було б справедливо. Домашні тварини зникають у тому світі дуже часто без сліду. Мабуть, вони знаходять свій Притулок, оті старі, хворі, й через те непотрібні, жертви людської байдужості та немилосердя. І напевно тварини переповідають одне одному про Притулок, вказують дорогу. Яків уявив це і посміхнувся.

– Святий Франциск називав звірят своїми братами і сестрами, – сказав він. – Кажуть, ніби вони розуміли, що він говорить. Хоча, швидше за все тварини відчували любов до них і довіряли йому…

Він не знав, навіщо це говорить і яке це має стосунок до зимової нерухомості, в якій, здається, потонув увесь Притулок, відколи його покинув одержимий Ізидор. Але тут людині дається можливість пізнати взаємозв’язок речей, несумісних і далеких. Старих, що ожили на хвилю, втомила розмова і вони ще більше віддалились від нього, поринувши у якісь невиразні марення. Вони звикли слухати людину, яка розкриває перед ними серце. Якова пройняв гострий жаль: адже вони колись прийдуть до Західних Воріт й дивитимуться на сіру смутну порожнечу, де більше неба, ніж землі, а, можливо, ще й падатиме дуже холодний дощ. До цих поглядів у порожнечу він ніколи не звикне. Ці старі так довго прожили в обох світах, що у них залишилася, певно, дрібка сили, щоб вийти з Притулку. На жаль, настає час, коли починає вмирати пам’ять. Яків не хотів дожити до цього.

Він делікатно кашлянув:

– Ви, напевно, рано лягаєте? Та й мені треба вийти якнайшвидше…

– Завтра буде сніг. Ноги крутить, – мовив старий, важко підводячись.

«Я б не хотів снігу!» – ледь не вигукнув Яків. Але промовчав, бо що таке сліди на снігу чи піску? Він обов’язково відшукає людей, котрі бачили Ізидора, Марту й дівчинку. Навіть, коли ті ніде не зупинялись. Можливо, навіть боялись, що їх хтось зупинить і буде відмовляти так, як Яків. Його мучило сумління, що покинув писарювання на якийсь час, аби дізнатись про людей, котрих немає уже в Притулку. «Навіщо розв’язувати розрубаний вузол?» – спитали б його у тому світі, хоч і там не бракує детективів-дилетантів. Скільки ще має минути часу, щоб Яків перестав мислити категоріями того світу?