Текст книги "Писар Західних Воріт Притулку"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Чоловікові стало ще сумніше. Не так від того, що сидить у чужому домі, а що довкола темрява і сніги, які перешкоджають навіть діткнутися до себе думкою. Через те аж зменшився, зібгався у клубок, потребуючи лиш одного: щоб його залишили в спокої. Він нічим не може віддячити за гостинність цим дорогим людям. Зрештою, вони не потребують віддяки. І він так само не потребував ніколи ні тут, ні там. Власне, увесь Притулок такий: ніхто нікому не зобов’язаний, навіть не знати, кому дякувати. Тут немає храмів з ідолами, немає потреби читати священні книги. Усе збулося.

– Усе збулося, – прошепотів Яків, засинаючи. Ці слова заспокоїли його і м’яке тепло огорнуло тіло. І спав він без снів, і прокинувшись побачив, що надворі падає сніг, на щастя, дрібний. Усе збулося.

Йому кортіло якнайшвидше покинути цей дім. Для когось Філемон та Бавкіда були б ангелами-хоронителями, але він опинився у невластивий час у невластивому місці на самому початку подорожі. Уже потім, коли він, пройшовши трохи Савиними слідами, знайшов потрібні йому, то аж зітхнув полегшено, бо нарешті по-справжньому приступив до задуманого. Йтиме, доки не стемніє, як, напевно, йшли ті троє, охоплені єдиним бажанням – вийти. О, Писар Західних Воріт Притулку не любив заплутаних справ, і тому обрав найпростіший шлях – по слідах. Якщо їх геть засипле снігом, він просто повернеться назад. Хоча мав би покладатися на інтуїцію. На узгірку свіжі сліди Сави остаточно розлучилися з тими, які цікавили Якова. Сава, безперечно, знав дорогу краще й був підготований до зимової подорожі. Дивно, як оці одержимі не впали від утоми, борсаючись в глибоких снігах. Але такі вже вони, одержимі, звідкись черпають сили, та – коли досягнуть мети – здійснення бажань може їх вбити.

Хоч Яків не був слідопитом, однак не міг не помітити, що навіть сліди Ізидора вказували на одержимість. Він не оминав те, що можна було оминути: пагорбки чи яри. Продирався через чагарники, залишаючи на них клапті одежі. Іноді його благали почекати, і тоді якийсь час усі троє йшли разом. Ціла книга була на снігу, але, на відміну, від книг, писаних на папері, підлягала знищенню. Свіжий сніг і сонце виконували вирок. Яків на разі був у безпеці, бо позираючи на небо, не встигав пройнятися одержимістю Ізидора. Нагадував радше мисливця, що боїться згубити слід. Не зовсім порядний вчинок, але Яків не мав іншого виходу, та й міг загубитися у сніговому безмірі, що продовжувався і за туманом.

Втім, після полудня його ентузіазм почав спадати. У продуманій системі пошуків з’явилися перші тріщини. Ноги потребували спочинку. Безпечний був з нього мандрівець: навіть не подумав, що треба буде розпалити вогонь. Оті так само про це не думали. Яків не помітив жодних слідів багаття. Десь неподалік озивалися півні й відчувався запах диму, проте сліди оминали людське житло. Можливо, так поводять себе усі, хто йде до Західних Воріт, щоб не прощатись і не зазнати спокуси побути ще трохи в Притулку. Їм страшно. Один раз вони вже увійшли через Східні Ворота. І винні у тому обидва Писарі, бо своєю присутністю ускладнюють перехід. Дехто розгублюється і навіть вертає назад, відчувши себе не готовим до такого рішучого кроку, бо не знає, чи то його власний вибір, чи миттєва омана самого себе. І все ж ця недосконалість в облаштуванні Притулку доцільна, адже мета його – не в перетворенні недосконалих людей на досконалих. Люди не прагнуть досконалості. У недосконалому світі досконалість завдає болю, й тому потрібно якось захиститись від неї. Довершеність квітки не рятує її від раннього морозу.

Яків трохи постояв, з’їв коржа, якого дала на дорогу Бавкіда, й відчув себе ліпше. Навкруги потемніло. Він думав, що сутеніє, але то почав падати сніг, не такий дрібний, як вранці, а настирливий, аж густий. Книга на снігу могла зникнути за пару годин, тому він пришвидшив ходу, забувши про втому, вступивши в боротьбу із стихією. Мабуть, Сава вирішив його провчити, покинувши самого, бо знав, що читання слідів не варте клопоту.

Врешті Яків зупинився і поглянув довкола. Хмари наступали на нього, а небо опускалось все нижче. Нічого зловісного в тому не було, навіть стало тепліше. Якова почало хилити на сон.. Він струсив з себе налиплі клапті снігу й повернув туди, де, здавалось, мешкали люди. Та потім щось згадав і кинувся назад. Сніг падав тихо і прямо, бо не було вітру. Дощ супроводжують часом грім та блискавка, але сніг завжди підкрадається несподівано. Яків присів навпочіпки на тому місці, де ще збереглись сліди й написав перше, що спало на думку: «Чому?» Потім зрізав пласт снігу долонею й пішов.

Ті люди, що жили поруч зі слідами, теж не знали, хто він. Чоловік був заразом ковалем і теслею, майстрував на ґанку сани, а коло нього крутився син-підліток. Яків раптом відчув, що не зможе у них нічого спитати, бо доведеться щось пояснювати, і тоді одна брехня потягне за собою іншу. А вигадувати небилиці не хотів. Коли ж трохи відтанув від самотньої мандрівки, то сказав по-іншому: хотів би знати, чи не проходили тут його знайомі. Не тепер, а кілька днів тому.

– Ніхто не проходив, – почухав коваль потилицю. – Може, малий бачив…

Але й той сказав, що не бачив нікого. Виглядали обоє на відлюдників: Яків упізнавав таких, здебільшого, одразу по сиротливому погляді. Усе в хаті було грубе, міцне, без тієї мудрої практичності, яку привносить у житло кожна жінка. Але їжа приготована смачно і зголоднілий Яків віддав їй належне.

– Ви йдіть додолу, до міста, – порадив хлопчик, коли коваль, якого звали Йосифом, вийшов. – Там завтра буде багато людей з усіх околиць. Ми з татом теж підемо. А тут неподалік, крім нас, живе ще сліпий Нестор.

Яків стрепенувся:

– Я б пішов до нього!

– Можу вас провести. Треба йому дещо показати. Тільки тата спитаю…

Яків і так не хотів у них залишатися, марнувати ніч на сон. Тим більше, побачив, що Йосиф має спішну роботу. Під повіткою височіла ціла гора санчат з дерев’яними полозами, оббитими знизу залізом.

– Для кого стільки санчат? – поцікавився Яків.

– Це – для Притулочку, – пояснив хлопчик. – Треба ще зробити, але до завтра ми не встигнемо.

Тут він затнувся, щось згадавши. Кинув швидкий погляд на Йосифа:

– Я не надовго!

Той щось буркнув і взявся до роботи. Запах снігу перебивав запах стружки, що нагадав Якову про дім, залишений ним учора. Яків не попрощався, бо думав, що, можливо, ще зайде сюди. Як тільки вони відійшли, малий тихо сказав:

– Не знаю, це правда чи ні, але я чув, ніби якусь дівчинку забрали з Притулочка. Та жінка, в якої вона жила, дуже побивалася.

Усі знали про це місце, де діти жили зі своїми прибраними матерями, щоб могли разом вчитись і бавитись. А от Якову навіть на думку не спало, що дівчинка може бути звідти.

– Цікаво… – пробурмотів Писар. – А це далеко?

– Та ні, але снігом замело дорогу. Он там! – і хлопець показав рукою у білу мряку, однакову всюди.

Однак, Яків стримався і дозволив себе відвести до сліпого Нестора, який, швидше за все, теж нічого не знав. До того ж він чув, що в Притулочку свої правила, і туди не кожного пускають. Взагалі, Притулочок не часто згадували у розмовах. Була це тема болюча: дитина не повинна жити в Притулку. Діти – особливі. Безмірно скривджені світом дорослих, надто сильні, щоб загинути, і надто слабкі, щоб жити у ньому. Хлопчик теж міг жити раніше в Притулочку, бо нічим не нагадував Йосифа. Був, напевно, його прийомним сином.

– У місті буде феєрверк! – сказав малий. – Вам треба на це подивитися!

Яків почав пригадувати усі феєрверки, які колись бачив. Їх було багато, проте жоден не на його честь. Втім, таке йому й на думку не спадало. Йшлося радше про причетність до тих магічних вогнів.

– Не знаю, – відказав, стріпуючи із себе разом зі снігом далекі дитячі враження. – Побачимо.

Сліпий Нестор виявився зовсім молодим. На очах у нього були чорні окуляри, що зовсім не пасували до грубої, місцями порваної одежі. Стояв надворі, байдужий до снігу, перед хижкою, що майже ховалась у землі. Навіть здалеку можна було помітити неймовірну чутливість цього чоловіка, що, здається, чув, як падає сніг і торкається землі. Він не потребував очей, аби бачити. Чи природня вада, чи люди відібрали у нього одне, наділивши більшим. Так видалось Якову й він раптом гостро відчув власну недосконалість. Тільки подумав: цей чоловік не читає книг не тому, що не хоче, а тому, що не може. Либонь, у бібліотеці є книги і для незрячих. Там усе може бути. І Якова охопив жаль за бібліотекою, таким затишним спокійним місцем, де нема ні хаосу, ні сум’яття, куди заходиш неквапливо, з надією. Усі великі бібліотеки світу пройшли повз нього, усі чудеса світу, усі екзотичні краєвиди, усі музеї. Йому судилось жити на Смітнику Господа Нашого, як називав Звалище один деморалізований священик, відлучений від церкви. У цьому була своя трагічна краса, якщо дивитись очима митця на кшталт Достоєвського чи Кафки, своя поезія, якби ж у приреченому світі ти сам поступово не ставав приреченим і не пристосованим до кращого, достойнішого людини, способу життя. Печать убогості лягала спершу на одяг, далі на обличчя, а тоді вже на свідомість. Яків потрохи ставав своїм серед волоцюг, втрачав над ними перевагу, але і такою ціною не зумів повернути собі брата.

У Притулку не було ні своїх, ні чужих. І сліпий чоловік радісно посміхався назустріч.

– Доброго вечора! – привітався Яків.

Ніздрі сліпого Нестора тремтіли. «Чим від мене може пахнути? – подумав Писар. – Західними Воротами, димом моєї печі, старими книгами?..» Нестор вловлював звуки й запахи так жадібно, що чимось нагадував тварину, і це було неприємно. І голос у нього виявився високим, жалібним, як у тих сліпих жебраків, що стояли на розі вулиць, виставивши поперед себе тоненькі ціпки з гумовими наконечниками. Про сліпих та німих завжди думають, ніби вони знають більше за інших. Пророки часто бували незрячими, бо, оскільки не могли дивитись назовні, добре бачили всередині.

– Дядьку Несторе, я прийшов не сам, – сказав хлопець. – Ходіть подивитесь, що я назбирав у лісі!

І взявши сліпого за руку, повів його до хатки, схожої на гобітову нору, до якої треба було входити східцями вниз. Дух землі був такий сильний, що Якову аж засвербіло в носі. Єдине віконце, засипане снігом, майже не пропускало світла.

– Запали свічку, хлопче! – сказав Нестор уже іншим голосом, глибоким і сильним. – Сідайте, чоловіче, отут коло печі. Не думав я, що доведеться нині провести цей вечір у товаристві аж двох гостей! Щасливий день для мене…

«А для мене це день розчарувань», – подумав Яків.

Хлопчик почав виймати з кишень різні речі.

– Ну, що ви на це скажете?

Сліпий, не задумуючись, випалив:

– Кора з бука.

– Правильно, а це?

– Вільхова шишка.

– Правда! У мене є ще щось особливе…

Хлопчик виклав на стіл малесеньке пташине гніздечко.

– Гніздо.

– Я сам знаю, що гніздо. Але чиє? Вітер скинув його з дерева. Можете взяти в руки.

Сліпий простягнув вузьку долоню і гніздечко зручно лягло на неї.

– Волосинка, – сказав він. – Там має бути волосинка.

І зайшовся важким кашлем.

У цей час Несправжній Писар Західних Воріт Притулку, як жартував Симеон, спостерігав як заходить сонце, пройшовши найкоротший зимовий шлях. Він не міг примиритися з темрявою, що обезвладнювала людину, прирікала на бездіяльність, приховуючи від очей тривкі й нетривкі зв’язки між предметами. Нетривких було більше. Осінній розпад рослинної плоті був таким тотальним, що майже цілком зникала зелена барва. Симеон навіть хотів посадити ялинку чи сосну, щоб так не тужити за зеленню, але потім подумав, що це може зашкодити іншим рослинам, землі і воді. Коріння, приховане у землі, – неабияка сила, що може розірвати на шматки скелю. Скель, щоправда, у цій болотній місцевості не було, однак невідомо, як поставилися б до сосни дикі качки і гуси, що звикли тут перепочивати весною і восени. Краса, яку помічали очі Симеона, була непримітною, неяскравою, можна сказати навіть, упокореною. Проте насправді в озері й поза ним відбувалися справжні драми, і він намагався їм запобігти. Поступово Симеон сформулював для себе нехитру філософію, згідно якої він був безсмертним, і озеро також, всупереч загальновизнаній думці, ніби все на цьому світі мусить колись зустрітися зі смертю. Коли плоть розпадається, істота лише змінює форму, а отже, смерть – це ніщо. Навіть порожнеча є місцем, яке можна заповнити, а от ніщо – це ніщо. Свої думки Симеон тримав при собі, бо тільки так їх ніхто не зможе перекрутити. Хоча взимку його часто охоплювали тривога і сумніви, бо скільки не наповнюй темряву, без світла в ній нічого не побачиш. А тому невеличка переміна була дуже до речі. Найтяжчий час, коли день зовсім малий. Із ним стискається свідомість, нею опановує якась сонливість, тіло стає безсилим…

От уже й сонце сіло. Ще трохи малинової барви на обрії, а далі – ніч. Коли живеш тут довго, то здається, ніби сонце сходить біля Східних Воріт, а заходить біля Західних. Та насправді сонце не має аж такого поважного стосунку до Притулку. Воно освітлює безліч інших земель, життя в яких не схоже на це. Воно освітлює смітники, обличчя людей, які вмирають від голоду й спраги. Тому краще не думати про сонце, і про Бога також, не приписувати їм людські почуття. Навіщо? Щоб вони також помилялися? Хто помиляється, той мусить виправити помилки…

Колись у них вдома був сад. Там росли яблуні, груші і сливи, від яких сім’я дуже залежала. Батько з дядьком доглядали сад, а потім продавали урожай. Вони ставились до саду, як до джерела існування. Залежали від урожаю, а от сад цього не розумів. Кожне дерево мало хвороби і примхи, на які треба було зважати, щоб сім’я не подалася на жебри. Хтось милується деревами в цвіту, отримуючи від того естетичне задоволення, але садівник знає, що весна може зненацька повернути на зиму і цвіт виявиться пустим. Садівник, як і селянин, цілком залежить від погоди. До того ж сливи родять один раз на три роки, а яблуні – через рік. Тому половина саду родила, а половина відпочивала. Коли дерево було старе або хворе, його зрізали. У деяких дерев зрізали верхівки, від чого ті довго хворіли. Подібно у селі люди ставились до тварин, знищуючи непотрібних. Згодом Симеон зненавидів слово «культура», первісне значення якого було «вирощувати». Чим більше людей, тим більше потрібно для них усього вирощувати. Кінець-кінцем сад знайшов несподівану смерть. Влада наклала податок на кожне фруктове дерево, незалежно від того, родило воно чи ні. І батько з батьком вирубали сад, що саме зацвів, бо не могли сплатити податків. По тому сім’я переїхала до шахтарського мистецтва, останнього притулку злидарів. Але сад не можна було вирубувати. Його привиди переслідували цілу родину. Батька присипало в шахті. Мати дістала сухоти. А дядька скалічило. Він так і не встиг одружитися. Але то вже інша історія, одна з багатьох.

Симеон запалив свічку і сказав до вужа, що спав у старому чоботі:

– Мусиш тепер нам в ласку стояти, еге ж?

Мовив це не з гіркотою, бо сам іноді втручався у життя інших істот, щоб їх порятувати, а не використати. Симеон не міг бути лише частиною краєвиду. Іноді уявляв себе Писарем Західних Воріт, який шанобливо виводить пером імена людей, що повертаються туди, звідки вийшли. Здавалось, навіть повітря тремтітиме, коли він відчинить двері у пустку, привабливу лише тоді, коли ціла земля прокидається після зимового сну.

Спершу Яків нічого не розумів у цій грі на вгадування. Про нього забули. Це б його не дратувало, якби він не поспішав. До того ж, у тісній хатині не можна було навіть витягнути натомлені ноги. Він погано обтрусив сніг з черевиків, і тепер той плавився на земляній долівці, перетворюючи її на болото.

– Волосина? – здивувався хлопець. – Не бачу…

Сліпий швидко обмацав пальцями гніздечко, вистелене пухом.

– Ось вона! Ця волосина належала старій людині. Сиве волосся завжди грубше.

– Але я нічого не бачу! Тут – темно…

– То запали ще одну свічку.

Нарешті хлопець розгледів волосину:

– Вона сива і довга. Певно, належала якійсь бабусі. Цікаво, що вона могла робити в лісі?

Яків почав тремтіти, бо сніг, танучи, намочив йому одежу. «Вони, що, бавляться у слідопитів?» – подумав він.

– Не конче. То може бути й чоловіча волосина. Старі чоловіки часом відпускають довге волосся. По запаху не скажеш, бо птахи в’ють гнізда весною, а це могло бути й позаторішнє.

Поступово і Якову стало цікаво, але господар раптом згадав про нього:

– Не лишитесь переночувати? Скоро стемніє.

А Яків подумав про ще один змарнований день. Як швидко він минув.

– Зимою рано темніє, – наче вибачався сліпий. – Біжи, малий, додому, а то батько розсердиться. Завтра прийдеш, добре?

– Обов’язково!

Ніхто не питав згоди Якова. Зрештою, якщо йому й не подобався прикрий земляний дух, що наповнював хижку, то принаймні зацікавив чоловік, який виявився дуже проникливим. Якщо інші прислухались до себе, то цей був усіма відчуттями спрямований назовні. Він заворожував, і дивно, як цей Нестор взагалі опинився у Притулку. Можливо, йому вдалося тут швидше від інших пізнати себе і забути про себе. Безперечно, тут кожен був особливим, бо Притулок не тиснув ні на кого, спресовуючи у сірий моноліт. Яків відчув, що міг би знайти собі друга, але то не була б дружба рівних. І це одразу ж підтвердилося.

– Не хотів казати при хлопцеві, що ти, поза сумнівом, Писар, тільки не знаю яких Воріт, Східних чи Західних. Узимку шукають легших шляхів, щоб не провалитись часом у яму чи покинуту криницю. Я знаю, що у мене тісно й вогко наче у льоху, та я недовго тут побуду. Скоро переберуся до міста. Вибачай за незручності. Тебе щось дуже важливе примусило покинути Ворота. Те, що важливе для Писаря…

– …Західних…

– …Західних Воріт Притулку, а, отже, важливе для нас усіх.

– Я хочу дізнатись, що могло об’єднати одержимого хлопця, дуже стару жінку та маленьку дівчинку, які не є родиною. Чому вони так поквапились покинути Притулок? Люди йдуть звідси, навчившись ремесла, зміцнивши власний дух, поборовши страх…

– …або просто померти, – тихо додав Нестор.

І Писар збагнув, чому той тут опинився: щоб продовжити собі життя, ось для чого. Одразу той чоловік став ближчим, бо був схожим на багатьох. У смертельно хворих поступово вивільнюється те, що називають безсмертною душею, і її стає видно.

– Бува й таке, – опанував себе Яків.

Він бачив, як вмирали люди. Він тримав їх за руку, тихо розповідаючи про Притулок. Останніх слів вони могли і не чути, але його голос лишався з ними. Часом був для них замість священика, коли не було часу кликати пособорувати. Сам він не зумів стати ні священиком, ні лікарем, ні вчителем, вважаючи, що йому забракне віри, милосердя і терпіння. Був одержимий бажанням знайти брата. І ось тепер він так само шукає трьох людей, бо вони викликали в нього подібні почуття. Можливо, що Яків і тут зазнає невдачі. Він дізнається про них багато, але головного не збагне.

– Дозволь запитати, – сказав Нестор, усе ще не випускаючи з рук порожнього гніздечка, – чому це так важливо для тебе? Що ти хочеш зробити з Притулком? Він змінився відучора. Я вийшов уранці й помітив, що сніг падає. А він не повинен був падати при таких прикметах. Я хотів піти з малим та Йосифом до міста.

– При чім тут я? – аж розсердився Яків. – Я, власне, не збирався йти. Мене намовив Симеон, що живе на березі озера. Сказав: піди по слідах, розпитай людей, але не мордуй себе здогадами. І що з того? Сніг, мабуть, знищив усі сліди, а ніхто нічого не знає…

– Ти не так мене зрозумів, або я розучився говорити. Послухай, Писарю, може, не слід тривожити отих трьох? Може, вони цього не хочуть? Ти ж не випитуєш людей, які до тебе приходять? Ти ж справжній Писар?

– Я чекаю, що вони мені розкажуть самі.

– Ось бачиш. І тут так треба робити. Може, ти волів би, аби тобі виливали душу?

– Ні-ні! – вжахнувся Яків.

Він сам ніколи не був з кимось відвертим, бо нікого не цікавила його особа. Лише батьки хотіли знати, що в нього на душі, аби вчасно знищити небезпечні прояви, які могли б поставити під сумнів їхні священні принципи. Але цей чоловік виявився ще гіршим: не бачив його обличчя, але бачив душу. І вона була йому байдужа. Яків не хотів продовжувати розмови. Треба було йти геть.

Нестор мовчав, та коли Яків поворухнувся, заговорив ніби до самого себе, як це буває з відлюдниками:

– Зимою я чекаю весни – весною тужу за осінню. Як ти гадаєш, коли найкраще звідси піти?

Голос його став лагіднішим. Цей чоловік ніби складався з двох частин: однієї твердої і холодної, як лезо ножа, а іншої – м’якої, делікатної. Такі люди, знав Яків, легко розчаровуються.

– Восени, – відказав Писар, подумавши, що до неї найдальше. – Правда, це не означає, що потрапиш там теж у осінь. Невідомо, куди взагалі потрапиш!

– Чому невідомо? – здвигнув плечима сліпий. – Із одного життя в інше.

– Ну, звісно. Вибач, але мені пора йти.

Нестор промовчав. Стало враз дуже тихо. Одна свічка почала чадіти і згасла. Яків подумав, що не варто знімати нагар, бо сліпому не потрібне світло. Він знав, що нічим не засмутив Нестора: той любив власну самотність, як і кожен в Притулку. Принаймні, тут від цього більше не страждають.

Писар став на ґанку. Небо було ще світле, трохи зеленкувате, і на ньому з’являлись перші зірки. Та й сніг білів. Восени ночі найтемніші. Чому він, власне, сказав про осінь, не уточнивши якої, ранньої чи пізньої, бо вони зовсім різні за настроєм? Натомість зима – втомлива і одноманітна. Тому посеред неї влаштовують різні свята. Різдво, наприклад.

«Ти прийдеш до мене», – подумав Яків із якоюсь сумною зловтіхою. Усі ті люди, яких він стрів сьогодні і ті, яких зустріне завтра, бачитимуть у ньому лише Писаря, майже священну істоту, яку не можна оминути ні злу, ні добру, ні другові, ні ворогу. Писареві Східних Воріт пощастило більше: він має видаватися щонайменше благодійником. Добрим у цій мандрівці було вже те, що Яків перестав на часину бути Писарем і встиг відчути, як це знати, що ти повинен колись відійти. Відчув це поруч з тим сліпим і смертельно хворим чоловіком, який щохвилі мінявся, як небо при заході сонця, і думки його лежали так глибоко, що ніхто не зумів би їх підняти на поверхню. От тобі й спокій, друже Симеоне, ось тобі ясність…

Перед Яковом простягалась одна-єдина стежка, яку він проклав разом з ковалевим сином, та він міг йти куди завгодно. Все одно уночі не знайдеш дороги додому. І доведеться зустріти схід сонця в снігах. Зненацька з хатини долинув спів. Яків стояв під небом, всіяним зорями, втративши відчуття часу, і вслухався у слова пісні, яку співав той дивний чоловік, байдужий до того, чи чує його Писар Західних Воріт Притулку. Однаково, вони ще зустрінуться.

 
Піду я в садочок
Нарвати квіточок.
Лист не зеленіє —
Оден сніг біліє!..
 

Позаторішнє пташине гніздечко розсипалось на порох разом зі вплетеною в нього сивою волосиною. Яків не бачив того: просто уявив. До горла йому підкотився болючий клубок, і він пішов геть, помалу видихуючи з себе вогкість землі. Яка це розкіш – безлюддя, свобода і дарована небом чистота! Поступово звільнюватись від думок, можливо, уперше в житті насолоджуватись невідомістю і бездоріжжям.

На ранок він опинився у місті, хоч не йшов туди. Очевидно, це й було місто Самотнього Короля, до якого усі прямували. Це означало, що в Притулку існували ще й інші міста. Притулок був цілою країною, а проте ніхто не називав його країною, бо, зрештою, нею не правив ніхто. Ніхто не прагнув поневолити цей край, бо ж його не навіть не позначили на картах. На всіх, крім однієї – карти свідомості, де могла реалізуватись потаємна мрія кожного: знайти абсолютний захист. Вона реалізувалась, і тоді перед очима поставав Притулок. Усе збувалось. Був це не дім, не закуток, не нора, а велетенський простір із селами, хуторами, і навіть містами, щоб кожен почував себе вільним. Притулок без свободи – це в’язниця, у якій час минає дуже швидко.

Отже, Яків прибув до міста Самотнього короля. Там ніби зупинився час, і в архітектурі панував старовинний стиль, що нагадував чимось романський: добротні, затишні будинки без непотрібних прикрас, наче прикриті чиїмись долонями, що оберігають тендітне життя, відчуваючи пульсацію крові. Це не означало, що місто збудували багато століть тому. Просто воно відповідало потребам тих, хто жив у ньому, а потім відходив, не завдавши жодної шкоди ні місту, ні іншим мешканцям. І Яків замилувався цим прегарним тихим містом, у якому всі ще спали. Одне, що видалось йому незвичним: довкола міста не було муру. Воно знаходилось у западині з пологими схилами, і Писар бачив його дахи, засипані снігом, згори. Це місто можна було обійти за годину, бо ж людей мало вистачити ще й на інші міста. Але й тут були вулиці, площі, навіть парк, і на його облаштування мало піти чимало часу, аж стільки, щоб виникли леґенди про заснування цієї форми людського співжиття. Як згодом дізнався Яків, мешканці мали одну гіпотезу про походження свого міста, яка не пасує до Притулку, – історичну. Людину, що відшукала на карті свідомості таке місце, як Притулок, не цікавить його історія. Тут навіть час особливий. Ти наче спочатку кружляєш на одному місці, заплющивши очі, а коли зупиняєшся, то час і простір уже інші. Так часом музика заводить у невпізнаване місце, звідки важко повернутись хоча б куди-небудь.

Щось схоже відчував Писар Західних Воріт у місті, яке, здавалося, населяли невидимі істоти, а понад ним витав гіркуватий дим вчорашнього вогню, що не встиг вистудити помешкання. На вікнах висіли чисті білі фіранки, а подекуди зеленіли вазонки. Люди досі спали, заколисані снігом, по якому Яків брів через силу, бо ж цілу ніч ішов. Йому здавалось, ніби він дивиться фільм, і той фільм щойно почався, а тому треба набратись терпіння. Але попри все його свідомість була ясна. Він знав, що місто належить до Притулку, а тому воно не схоже на жодне інше місто з того світу. Тут ніхто не народжується і не вмирає, а отже, нема вкорінення поколінь, і самих поколінь теж немає. Але нема й злочинів, і болю від несправедливості. «Небесне місто», – прошепотів Яків і подивився угору. День заповідався ясний, але не настільки теплий, щоб неторкана білизна снігу перетворилась на бруд.

Яків не знав, куди йому йти і до кого, бо досі не побачив жодної живої істоти. Він боявся, що місто незабаром закінчиться. Але за рогом вулиці, що не мала таблички з назвою, зрештою, як і всі вулиці цього міста, йому нарешті стрінулась дівчина, закутана в бузкову шаль, що мітлою змітала сніг зі сходів будинку. Щось видалося йому не так, але він не знав що. Яків привітався:

– Доброго ранку!

І дівчина застигла. Вона тримала важку мітлу однією рукою, й чекала, мабуть, що він скаже ще щось, однак Яків розгубився і залишив її в тому чеканні. Він давно вже не бачив молодих жінок. Краще, аби вона сама продовжила розмову, чи бодай посміхнулась. Дівчина дивилась йому вслід і Яків відчув аж наче слабкість в ногах. Він звернув у іншу вуличку, вузьку й коротку, де знайшов криницю, оточену круглим муром із дахом, а трохи віддалік великий камінь, де нарешті зміг сісти. Він не сідав відтоді, як покинув землянку сліпого Нестора, тож був вичерпаний до краю. Під час блукань вночі, в цілковитій самотності, до голови приходили різні фантастичні думки, але тепер усе погасло. Зараз він подумав про дівчину з її дивною незґрабністю: так рухаються на землі птахи, котрі більшу частину життя літають. Його втомлені очі й мозок не могли впоратися з цим образом, відігнати його геть. «Трохи перепочину, – вирішив Писар, – а тоді піду». Йому вже не хотілося розпитувати, та й нагода стрінути тут когось із знайомих теж не тішила. Він боявся побачити подив на їхніх обличчях, бо Писарі мають пильнувати свої Ворота. Це їхня служба, на яку вони погодились. І коли вони не можуть більше служити, то повертаються у той світ. Довідавшись, хто він, люди занепокояться. «Не покидай Воріт, Писарю, – читав він у одному незакінченому каталозі, куди невідомий Писар часом записував ще й власні думки. – Пізнавай Притулок, стоячи коло Воріт». Але кожен з писарів час від часу мусив іти шукати те, чого не було біля Воріт. «Скільки ж я оце блукаю?» – намагався пригадати Яків, але раптовий сон зморив його коло криниці під засніженим дахом. За ніч вода очищалася, відновлювалась і сьогодні ще ніхто не ні дотиком, ні звуком не порушував темної спокійної поверхні води, що на такій глибині ніколи не замерзала. Знайшов Писар це місце випадково, бажаючи звернути з головної, як йому здавалось, вулиці, хоча незнайомцю важко вгадати, яка вулиця важлива для тутешніх мешканців, а яка – не дуже. Зрештою, Притулок теж не має центру, столиці, бо тут центр – усюди.

А тим часом Симеон теж мав безсонну ніч. Він чекав, що повернеться справжній Писар, а той не повернувся. Він злякався: а раптом той дізнався щось таке важливе, що перестав через це вважати себе Писарем Західних Воріт. Ненароком спалив трохи забагато дров, і ввечері вуж прокинувся, виліз із чобота, і поповз до бібліотеки, де було прохолодніше. Симеон пішов за ним із запаленою свічкою, але вуж уже встиг злитися з густою темрявою на підлозі. Зненацька Симеон відчув страх, наче за ним хтось стежить, не вуж, а хтось інший. Цим книжкам не варто надто довірятися: вони кудись кличуть і позбавляють людину душевної рівноваги. Але Симеонова рука сама потяглась до полиці і він витяг книжку, що легко подалася. І коли ніс її під пахвою, його торкнулося відчуття нереальності того, що відбувалось. Замість сну, у який чоловік збирався поринути, його чекала зустріч…

Яків прокинувся через мить, бо відчув, що примерзає до каменю, але й цієї миті вистачило, щоб із глибини його пам’яті випливла

Історія про дівчину, яка вирвалася від Смерті

Він не читав її в книжці з бібліотеки, а почув від старого індіанця, який іноді збирав коло себе товариство й розповідав усілякі байки, за що йому підносили чарчину. Джо ніколи не брав милостині, але потребував час від часу чарчини, аби кров трохи зігрілась у жилах. Ніхто ніколи не бачив, щоб він щось їв. Жив Джо у наметі, зробленому з кавалків брезенту та картону, і годі було знайти убогішого житла. Втім, на Звалищі це нікого не обходило. Людину, яка нічого не потребує, не можна вважати бідною. Дехто навіть потай заздрив старому і всі бачили в ньому чаклуна, що міг би, коли б захотів, володіти усіма земними скарбами. Правда, для Якова цей індіанець був лише прикладом безмежної самотності людини, відлученої від лісів і озер. Ось що розповів Джо.

…Жила собі дівчина, така як усі, але, як тільки вона переступила поріг юності, то стала помічати біля себе Смерть, часом у людській подобі, часом у звіриній, а інколи то був просто згусток тіні, що падав під ноги. Вона не знала, що то Смерть, але, мабуть, інші люди здогадувались, і сторонились дівчини, хоч вона виглядала, як усі. Досить скоро вона зосталась сама. Ходячи за нею, Смерть зачіпала ненароком рідних і близьких, й ті, звісно, помирали. Декому це не шкодило, бо він уже нажився на світі, а дехто ще навіть не усвідомлював конечності власного існування. Поступово дівчина стала вважати, хоча не посміла б сказати цього уголос, що Смерть забирає тих, кого потрібно забрати, у якусь країну, а тому плакати не варто, бо всі там ми колись зустрінемось. Тому вини за нею нема і Смерть обрала її просто, аби не ходити самій.