Текст книги "Писар Західних Воріт Притулку"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

– Ні, – сказав Яків, звертаючись до нього. – Там, за Воротами так само зимно і багато снігу. Вам усім треба відпочити, виспатись, перш, ніж рушати далі. Пожалій хоча б своїх… супутниць. Вранці я запишу вас до книги.

Він помовчав трохи і додав обережно:

– Ви могли б повернутись назад. Багато людей так роблять, коли піддадуться хвилинному настрою чи почують голос у сні. Я повинен пересвідчитись, що ви справді цього бажаєте.

Це не входило в його обов’язки, однак саме так треба було говорити з ними.

– Ми ж не залишимося тут, бабусю, правда? – стривожився хлопець.

– Ні, синку. Пан писар каже те, що належить говорити в такому місці і на такій посаді. Якби він заглянув глибше, то сказав б те, що підказує йому серце. Або промовчав…

«Вони божевільні», – подумав Яків.

Врешті хлопець ліг спати. Дівчинка – теж, не проронивши ні слова. Була схожа на квіточку, що з’явилась восени і не встигла зацвісти. Тільки стара відмовилась лягти. Навіть відсунула стілець від печі, щоб не розморило від тепла.

– Вам нема чого боятись, – лагідно сказав Яків. – Я вже не засну до ранку й приготую сніданок.

Нічого дивного, що він викликає недовіру. Сам розумів, що люди уявляють Писаря Західних Воріт іншим, майже священною особою. Вранці він покаже їм книгу. Густо списані сторінки важить для цих людей більше, ніж не вельми вчена мова Писаря. Він підвівся й показав на двері, що вели до бібліотеки:

– Там у мене спить вуж. У старому чоботі. Прибився восени.

Очі старої потепліли:

– Завтра скажу малій. Буде тішитися.

– Чия вона?

– Наша, – відрубала стара. – Може, для неї Притулок краще місце, але вона потрібна Ізидору.

– Як це потрібна? Навіщо? – здивувався Яків, котрого неприємно вразили ці слова.

– Вона – Настуня. Він так вважає. Але ти, чоловіче, напевно, нічого не відаєш про одержимість, то й не намагайся щось зрозуміти. Я не така лиха, як видаюся. Ліпше пошукай книжку про нас в бібліотеці, як ми підемо звідси.

– А звідки ви знаєте про бібліотеку?

– Біля Східних Воріт є така сама. Лі розповідав про її чари, бо я не вмію читати. І ніколи не вміла. Мені це не знадобилося жодного разу. Книжки з тієї бібліотеки читали хіба що Лі, котрий наглядав за нею, і Писар Східних Воріт, хоча міг би кожен. Та дуже рідко хто звертався за ними…

– Чому?

– То не прості були книжки. Таких більше ніде нема.

– Значить, їх боялись?

– Не самих книжок, бо далі у Притулку люди мають свої, а того, що в них можна ненароком прочитати.

Яків зітхнув:

– Ця бібліотека така ж. Оскільки я вмію читати, то руки самі тягнуться до книжок. Колись я жив у бідному кварталі, де навіть не було школи. Тобто була, але згоріла. Я декого вчив читати, але не певний, що це дуже допомогло. Усі вони залишились там, де народились. Мені тепер здається, що не людина створена для книги, а книга для людини…

– Чому не візьмеш книжку і не почитаєш?

– Я б волів з вами поговорити. Мені не часто випадає така нагода. Даремно ви кажете, що мені не збагнути одержимості. Трохи я знаю про неї, трохи здогадуюсь…Довгі роки я був одержимий братом, що пропав безвісти, а потім змінив своє життя.

– Життя не можна змінити, – м’яко мовила стара. – Воно само змінює нашу долю.

– А як же вільний вибір? Бог дав людині право вибирати.

– Це не Бог, а сама людина собі таке вигадала. Може, й Бога вигадала, аби просити в нього всілякі дрібниці, як дитина канючить у батька. Жінки мого віку знають, що Бог – інший. Він – добрий, Це той, хто береже нас. Він зустріне нас за Воротами.

Яків здригнувся, бо перед очима постала засніжена рівнина, без жодної протоптаної стежки.

– Ти весь тремтиш, синку, – сказала жінка. – Підійди до мене!

Вона була така дрібна, що Яків присів навпочіпки. Жінка поклала його голову на коліна і почала гладити.

– У Старого, якого я врешті покинула, кривавились руки, коли він бачив когось дуже нещасного. Він не міг нічого з цим вдіяти. Напевно, тому я й пішла, бо вже більше не могла на це дивитись. Ми вийшли зимою і все ще триває зима.

– Хіба Східні Ворота недалеко звідси? – похопився Яків.

І сів у кутку, бо йому здалося, що ще трохи й піде разом з нею. У цій старезній висхлій бабці було щось дивовижно свіже й відчайдушне.

– Не знаю, – відказала стара. – Для одержимих дорога м’яка і коротка. Одне знаю, що йду не лише ради цих двох невинних дітей, а й задля себе. Хочу відчути себе живою і побачити обличчя Того, хто береже нас і забирає звідси.

– Хіба це не Він створив Притулок?

– Тут не треба нікого захищати.

Яків не знав, що відповісти, але знайшов, що спитати:

– А Писар Східних Воріт? Який він? Знаю, що нам ніколи не зустрітись. та все ж цікаво…

– Такий, як ти. Антоном його звати.

– Антон… А мене – Яків. Ото дивина…А що він робить, той Антон?

– Впускає людей до Притулку, записує їх до книжки, а потім відводить до Старого, бо той добре розуміється на людях.

– Чому?

– Антон втрапив до Притулку немовлям і залишився коло нас. Спершу ми зі Старим дбали про нього, а тоді Лі з тодішнім писарем. Лі – це бібліотекар. Він єдиний поміж нас, хто літає.

– Літає?

– Еге ж, літає.

Стара замовкла, обірвавши розмову на найцікавішому місці. Певно, втомилась. Яків розсердився: випитує посеред ночі стареньку жінку. Вона заплющила очі. Голова впала на груди. Яків підкинув ще дров, а тоді став придивлятись до дивних своїх гостей. Хлопця можна зрозуміти: він одержимий і притягує до себе, як магнітом. Але та дівчинка… Пощо забирати дитя з Притулку? Та ще таке бліде, мізерне… Хто буде годувати їх у світі, де люди рідко бувають милосердними? Стануть жебраками?

Він нічого не знав про них, але складалось враження, що вони зустрілись тут, у Притулку, й вирішили триматись разом. Гадають, що їм вистачить сили, аби повернутись туди, де їх скривдили. Старші вже нічого не бояться, але дитина… Навіщо їм дитина?

Стара прокинулась так само раптово, як заснула:

– Далеко до ранку?

– Ви б лягли, поспали…

– Щоб ти знав, я вже багато років не лягаю. Отак передрімаю на стільці – і все. Ти сам відпочинь. Ми тебе розбудимо.

– Може б, ви побули тут день чи два?

– Ні, – відрізала стара, – ми вже близько. Тобі ніколи не хочеться вийти самому, Писарю?

– Навіщо? Я там робив те, що й тут. Брат помер, чи його вбили…

– Деколи краще вмерти, ніж мучитись.

Яків чув не один раз ці слова, і вони його не вражали. Так каже той, хто насправді цінує життя. Йому навіть здалося, що уся ця розмова нагадує книжки, які він колись читав, де за словами ледь прозирала правда. Ця стара надто мудра, щоб розуміти, що Писар Західних Воріт – не велике цабе, а усього лиш господар, котрий пустив їх на нічліг зимової ночі. Він для неї такий самий, як і Писар Східних Воріт, Антон. Вона знає, що від нього нічого не залежить. Якби Яків не почав розмову, то не дізнався б цього. Можна було просто сидіти з поважною міною, вдаючи з себе Харона. Та Харон з нього ніякий: Яків боявся води. Не так води, як того вутлого човника, яким плавав Симеон. По правді кажучи, Яків не був схильним до афектацій й ризику. Він уже раз випав з колиски і не хотів більше повертатись туди, щоб не випасти знову. Таких одержимих він ще не бачив. І знав, що не почує від них справжньої правди, бо вони не зможуть її висловити. Ні стара зі своєю шепелявою мовою, ні дитина з небагатим ще запасом слів, ні хлопець, котрий сам не розуміє, що з ним відбувається.

Яків взявся готувати сніданок, намагаючись робити це якомога тихше. Добра каша з чорносливом. варені яйці, перепічки, грудочка козячого сиру. Дехто з сусідів приносив йому харчі для гостей. Вони якось відчували їхнє наближення. Це вони не хотіли, аби на подвір’ї Писаря кудкудакали кури чи мекали кози, вважаючи Західні Ворота ледь не священним місцем, і воліли бачити Писарем, якщо не поета, то людину з чутливим серцем, не перевантажену господарством. Яків мав город, латку ячменю, що захоплював його дивовижно гарним густим колосом. Росли ще яблуні, вишні сливи. Сусідам він приносив наливку з бузини, рослини, що полюбляє рости під старими мурами. Він міг часом щось порадити, бо умів доглядати хворих, але від нього насправді хотіли одного: щоб він був готовий вислухати їх вдень чи вночі, коли людину обсідають страхи. Люди, що жили неподалік від Західних Воріт, тільки з вигляду були спокійні, а насправді безмежно вразливі до найменших змін. Вони разом з Писарем проводжали мешканців Притулку, хоча й уникали з ними зустрічі. До Писаря приходили лише тоді, коли вже несила було терпіти. Час їх не змінював: вони залишались дітьми. Хоча Притулок, як і той світ – не надто добре місце для дітей, котрі не бояться самотності.

Ця дівчинка, ця недовершена і водночас досконала істота, не матиме у тому світі надійної опори, хіба що стане такою ж одержимою, як її супутники. Дитину легко переконати і навіть обдурити. Вона ще не має вибору. Скільки він бачив таких дітей, залежних від п’яних батьків, голодних, обірваних, ласу здобич для садистів і сутенерів. Навіть діти не могли уникнути соціального присуду, з’являючись на світ нікому не потрібні, живі докази теорій Мальтуса і Дарвіна. Там, нагорі, Яків міг би так думати, але потворний світ за кулісами пристойного. публічного життя, не викликав у нього відрази, лише розпач. Якщо він колись повернеться туди, то цілком можливо, що вселенське зло давно знищили бульдозерами, і злидні перебрались в інше місце, а дехто загинув, захищаючи підвіконня з блідим цикламеном.

Поки Яків порався, стара жінка стежила за ним з-під приплющених повік. Та дрібка їжі, яку вона споживала щодня протягом усього свого згорьованого життя, не могла наситити її кволе марне тіло. Його насправді підтримував вогонь одержимості, що ніколи не згасала, а з віком ставала все могутнішою.

«Сивіла», – подумав про неї Яків, крадькома зиркаючи на чітко вирізьблений профіль на тлі полум’я свічки.

А потім нарешті почало світати. Яків вийшов з хатини вдихнути свіжого повітря й подивитись, яка буде погода. Як усі люди, що довго живуть самі, він був надміру чутливий до чужих снів, думок, запахів, які заповнювали його житло.

На небі згасали зірки у проміжках між темними хмарами. Сніг не скрипів, очевидно, починається відлига. З Воріт за ніч обсипався сніг і їхня темна глухота мала у собі щось моторошне. Може, тому, що він дивився на них очима людини, яка проводжає людей назавжди. А може, на якусь мить став людиною, яка відходить назавжди. Таке прощання завжди невчасне й до нього не встигаєш підготуватись. Він міг би усе кинути й стати четвертим одержимим, але Писар Західних Воріт ніколи цього не вчинить, не залишивши свого наступника.

Коли він повернувся, стара розбудила хлопця й дівчинку. Його вже чекали.

– Ви не передумали? – посміхнувся Яків. – Може, ще погостюєте?

– Навіщо? Ми й так вам завдали клопоту, що прийшли вночі, – дзвінким голосом заперечив хлопець. Якби не блиск його очей, він видавався б цілком нормальним. Та варто такій людині трохи розхвилюватись, як її мова одразу стає безладною, а рухи різкими. «Бідний», – подумав про нього Яків і якомога спокійніше мовив:

– Шкода. Мені взимку не часто випадає перемовитись з кимось словом…

Стара похитала головою.

– Зараз поснідаємо, а тоді я вас запишу до книги. Так би мовити, формальна процедура.

Ці останні слова зразу охолоджували найгарячіші голови. Люди чомусь вірять, що без формальних процедур не можна потрапити до іншої країни чи до іншого світу. Поріг має бути ані зависоким, ані занизьким, залежно від того, з ким маєш справу. Втім, це важливіше, напевно, для Східних Воріт. Коли поживеш у Притулку, то обтесані законами боки починають заокруглюватися. правда, не настільки, щоб заважати назвати власне ім’я. Якщо хтось не хотів цього робити, Писарі не наполягали.

Подорожні їли неохоче, за винятком дівчинки, котра не виглядала у вікно й не виявляла ознак нетерпіння. Схоже, що вона не розуміла, куди йде, вважаючи цих людей своїми опікунами. Яків приніс вужа, не виймаючи його з чобота. Той сердито завовтузився.

– Вибач, – сказав до нього Яків, – більше я тебе не потурбую.

Дівчинка була надто несміливою, аби щось запитати, але личко їй аж порожевіло з утіхи.

Потім Яків зібрав зі столу тарілки і все гарно витер. Приніс книгу, підсвідомо виявляючи до неї пошану, хоч вона й не була магічною.

– Як вас звати? – спитав він стару жінку, що не вміла читати.

– Марта, Стара Марта, – відповіла вона. – Отак мене звали і будуть звати до скону. Навіщо міняти ім’я? Я вже застара для цього.

Хлопець сам написав своє ім’я гарним старосвітським почерком: «Ізидор».

– Ще щось? – спитав він.

– Усе, – посміхнувся Яків. – З тебе був би ліпший писар за мене… А тепер – дівчинка. Як тебе звати?

– Христи…

– Її звати Настуня, – перебила стара і показала на Ізидора: – Він так хоче.

– А вона? – не второпав Писар.

– Я тебе прошу! – благально прошепотіла стара і вхопила його за рукав. – Хіба тобі не все одно?

– Ні, – розвів руками Яків. – Я можу записати просто: дівчинка. Скільки тобі років?

– Сім.

– От я й напишу: «Дівчинка семи років». Дуже гарна дівчинка! Колись подивлюся в книгу й згадаю про тебе. Я тут маю лущені горішки. Візьми!

– Подякуй, Настуню, пану Писарю! – нагадала стара.

«Та вона її зовсім не любить! – вжахнувся Яків. – Це Ізидор для неї центр Всесвіту. Дитина потребує значно більше любові. Якби я міг…»

Звичайно, він не міг відібрати в тих двох дитини. Як тільки вони вийшли, одразу почав падати сніг, хоч перед тим небо було чисте. Він не звернув би на це уваги, бо взимку погода мінлива, якби стара Марта не пробуркотіла невдоволено:

– Отак завжди! Тільки вийде вона надвір, сніг тут як тут.

– А влітку? – поцікавився Яків.

Стара здивувалась:

– Чого б це сніг падав улітку?

– Сніг такий чистий і білий, – тихо сказав Ізидор. – Він – досконалий. У ньому немає нічого зайвого. Земля зливається з небом, коли падає сніг.

– Ізидор – поет, – гордо заявила стара. – Бібліотекар Лі це одразу помітив. Він знається на поезії. Ось побачиш, Ізидоре, ми його зустрінемо або на високій горі, або коло великої води.

Хлопець посміхнувся:

– Лі – великий поет, хоч не написав, можливо, жодного рядка. Я давно не пишу віршів. Настуня любила, коли я їх читав…

Яків аж тепер зрозумів, що в житті бідолахи була якась Настуня, але він її втратив.

Перед тим, як відчинити Західні Ворота, він зустрівся очима з дівчинкою, котра мала замінити іншу, й у неї відібрали навіть ім’я. А оскільки не хотіла тривожити Ізидора, то погодилась з цим. І так вони пішли: попереду Ізидор протоптував сніг, за ним мала, а позаду стара Марта. Не знати, чи взяв їх Бог під свою опіку, але, як казав хлопець, земля й небо перетворились в одне ціле і поглинули трійко людей назавжди.

…Того, що знав Писар Східних Воріт про Ізидора, стару Марту й дівчинку Христинку, не знав Писар Західних Воріт. І навпаки. Там був кінець одного і початок іншого життя, тут – закінчення іншого й початок нового. У цьому полягає різниця між Західними і Східними Воротами, а спільним є те, що вони знаходяться на межі. Життя на межі ніколи не буває спокійним. Тому там потрібні врівноважені люди. Щоправда й вони можуть піддатися одержимості. Писар – це не навіки, хоча час біля Воріт спливає помалу, і здається, ніби все найважливіше у Притулку відбувається десь посередині – такий собі алхімічний процес перетворення людини із скривдженої, зляканої та упослідженої на ту, котра усвідомила абсурдність існування і перестала боятись того світу. Ніхто не змушує її до перетворення, ніхто не перевіряє стан душі. Вона сама вирішує, як житиме далі.

Попри все, кожен вихід з Притулку завдавав Якову болю і він потай мріяв про горнило, яке могло б і його самого переродити.. Але не міг покинути служіння задля пошуків. Його попередники не виливали душу на папері, бо розуміли, що то не шлях до віднаходження істини, яка присутня і в тобі, і довкола тебе, а тому невловима. Проте з ними врешті відбувалось щось таке, що приносило полегкість, знімаючи з душі тягар зашкарублих і непотрібних напластувань.

Того дня, коли ці троє зовсім різних людей покинули Притулок, Яків не міг залишатись сам. Він пішов до Симеона, бо вважав його найближчим другом. Симеон був відлюдником, однак приємним і приязним. Якщо він не хотів нікого бачити, то випливав на середину озера і слухав тишу. Його душа наповнювалась небом, і тоді вже ні для чого не залишалось місця.

Знаючи Симеонову вдачу, Яків намагався не заважати. Він звик, що до нього приходять і не міг уявити собі, що колись Симеон прийде, аби вийти через Ворота. Чи мусить і він піти з ним? Цього він боявся і крадькома придивлявся до Симеона, намагаючись визначити його наміри. Одне слово, чинив недобре. Яків розумів, що не слід приймати відхід людей з Притулку, як особисту втрату. Адже цього не роблять ні лікар, ні священик, ні копач могил. Оплакують ті, кого це зачіпає особисто: родина, друзі. Якби він був Писарем Східних Воріт, то мав би радіти, зустрічаючи людей.

Щодо снігу, то він невдовзі перестав, бо зникла маленька його причина: дівчинка, якій дали нове ім’я.. Але від цього сніг все одно продовжував падати, сніг, а не квіти. Її очі, подумав Яків, будуть завжди схожі на небесну блакить: прозорі й тому наче холодні.

Спускаючись з пагорба, Яків побачив сліди усіх трьох пар ніг, уже присипані вранішнім снігом. Усе, що від них залишилось, – сліди, які незабаром зникнуть. По них було легко ступати, а от Симеон не прочистив стежки від свого дому, тільки до озера. Воно вже скраю замерзло, але крига була ще дуже тонка.

– О, хто прийшов! – зрадів Симеон. – Скоро картопля допечеться…

Коли Яків сів, йому вже хотілось не говорити, а мовчати.

– Був у тебе хтось? – здогадався Симеон.

Яків кивнув.

– Неторканий сніг такий гарний, – зітхнув Симеон. – Я пішов до озера, а потім пожалкував, що наслідив. Наче порушив чийсь спокій. Міг би подивитися з вікна…Коли мороз і багато снігу, озеро зникає. Не кожен раз йому вдається відпочити, як слід. А ти виглядаєш змученим. Не поспав уночі?

– Так, не поспав. Вони прийшли серед ночі.

– Вони?

– Хлопець, бабуся і дівчинка. Усі троє одержимі. Хоча дівча, мабуть, ні. Мені важко про це говорити. Це так, ніби сам собі приставив ножа до горла.

Симеон здригнувся:

– Не кажи так!

– Або так, ніби кожним словом когось зраджуєш.

– Вже не так страшно.

Вони поїли печеної картоплі, скропивши її олією

– Не переймайся, – сказав Симеон. – Від тебе нічого не залежить. Щоб зцілювати від одержимості, треба самому бути трохи теє… Але бути божевільним у тому світі – це свобода. Знайти Притулок – доля, а вийти з нього – порив, часом стихійний.

– Знаєш, це єдині люди, з якими я хотів би піти. Не тільки для того, щоб їх захищати, а більше з цікавості. Мені, може, через це соромно. Однак, я не піддався пориву.

– Бо це твоє служіння.

– Аж до смерті? – скривився Яків. – Хіба я не міг би стати іншим?

– Не знаю, але, ти б не робив цього, якби воно тобі не подобалось.

Служать не тільки людям, а й Богові, хоча люди цього більше потребують.

– Стара сказала, що тут немає Бога. Він нам не потрібний.

– Он як!

– Не в тім річ. Я про інше хотів сказати. У тебе є озеро, у мене – Західні Ворота, у старої – Ізидор, той хлопець, в Ізидора – якась Настуня, а от дівчинка нікому не потрібна. Вони не зможуть її захистити й покинуть, якщо їм щось перемкне в голові.

– Тоді розкажи, в чому справа.

Яків почав спершу із історії про жінку на мосту, а потім перейшов до тих трьох, про яких знав ще менше. Та коли він розговорився, то стали очевидними речі, які були раніше сховані.

– Я знаю, – сказав насамкінець, – можна знайти книгу в бібліотеці, де все це описано, але трохи не так, як насправді.

У Симеона лице стало якимось розгубленим, наче в хлопчика, що послухав урок, але не зрозумів. Він дуже хотів щось порадити Якову, але сам був занурений у стихію озера і не знав, що ж відбувається між людьми, коли ті приходять до Західних Воріт. «Одержимість заразна, – подумав він. – Коли вона з’являється у Притулку, люди звідси мусять тікати». Так йому здавалося. Але він сказав те, що найперше спало на думку:

– Відпусти їх.

– Для цього мені треба відпустити себе.

Між обома наче пробігла тінь, така невелика, що вони навіть не помітили. Повертаючись додому, Яків пригадав, що відчував подібне, коли батьки вдавали, ніби нічого не трапилось, проте поставили стілець брата під вікно, а потім непомітно винесли назовсім. Так само вчинили з його речами, затіявши ремонт в братовій кімнаті. А сімейні альбоми просто сховали до комірки, наче життя застигло на місці й рід згас. І відбувалось це нищення пам’яті не від великого горя чи навіть образи, а через нездатність відчувати біль, і небажання відчувати. Яків теж міг вирости таким, але братове нещастя змінило його, і згодом кожне чуже нещастя не залишало байдужим. Стара Марта казала про чоловіка, у якого кривавились долоні, як тільки хтось із прибульців наближався до нього. Він відчував глибину нещастя. Марту це дратувало, хоча вона й зізналась, що це траплялось зі Старим проти його волі. Мабуть, це виглядало вражаюче. Не дивно, що жінка покинула його ради хлопця, який нагадував сновиду. Вона скористалась чужою одержимістю, щоб покинути Притулок. Може, Ізидор нагадав їй когось з власних дітей?

Симеон охопив свою душу водою, що гасила кожен вогонь, з яким до нього приходили. Він чимось нагадував того старого індіанця. Тільки Джо було байдуже, що діється довкола нього, що він сидить посеред смітника і кожен день може бути останнім. Він належав до того племені, котре втратило гідність, довірившись білим людям, а втрата гідності – це відсутність внутрішньої свободи. Після цього людина вже не живе, спалюючи себе байдужістю, хоча збоку здається, ніби вона знає істину. Може, й знає, але ця істина гірка й небезпечна. Авжеж, їй навіть відомо, як змінити світ на краще, та сама вона цього не робить…

Тонкий серпик місяця визирнув з-за хмар. У лісі, з того боку озера, почувся тріск: впало якесь сухе дерево. Лишня грудка снігу завершила його існування. Яків увійшов до хати, і разом з ним увійшли його тривожні, неприємні думки. Він знав, що мусить колись віднайти спокій, хай навіть ради цього доведеться дійти до Східних Воріт, хоча це й суперечить неписаним правилам. Більшість людей у Притулку навіть не помічає їхнього існування, як усе живе не усвідомлює законів Всесвіту. На щастя, вдалося заснути легко, а вранці прийшов Симеон. Просто з порога він випалив:

– Я не спав цілу ніч, і ось що придумав! Збирайся, Якове, поки сліди ще не зникли. Кожна велика вода починається з джерела. Ходи, скільки тобі треба…

– Як же так? – пробурмотів Яків, мерзлякувато кутаючись у ковдру.

– Отак піди! Влітку ти б мене просив, а зимою – прошу дуже. Ти мене збаламутив своєю розповіддю. Я раптом відчув, що дуже віддалився від людей і перестав їх розуміти. Сам знаєш, я не альтруїст, але ти прийшов до мене, а не до когось іншого.

– Пусте! Не треба було приходити. Просто усе звелося докупи: і той старенький, що змок під дощем, і Тлумач снів, і сніг, і жінка на мосту… Влітку я б це сприйняв по-іншому.

– Алеф. – сказав Симеон. – Це – Алеф.

– Не розумію…

– Бачиш, Якове, нам здається, що існує послідовність випадків, і вони пов’язані між собою. Проте іноді усе сходиться в одному моменті і в одному місці, без жодного зв’язку. Оце і є Алеф. Араби вважали, що це вікно, у яке можна зазирнути. Але робити це небезпечно: можна втратити мову, і навіть розум.

– Але ж я нікуди не заглядав!

– Ти побачив розмаїття речей і шукаєш між ними зв’язку. А що, коли його немає, або ти просто не здатний його осягнути? Важливо не те, що бачиш, а як ти це відчуваєш. Тому тобі не завадить трохи пройтися Притулком, а там. може, все вляжеться, витягнеться в одну лінію. Інакше ти не відводитимеш погляду від свого Алефу й не зможеш робити те, що маєш робити, чоловіче.

– Я не знаю…

– Ти вже звикаєш до того, що до тебе приходять, і деколи сприймаєш людей, як тягар. А звідси вже й до гордині недалеко, не кажучи вже про втому чи роздратування. Я живу в простому світі, де є тільки я, озеро та ще оте, що віддзеркалюється у воді. Але ти мене збентежив. Що ж тоді буде з тими, хто нарешті зважився вийти? Ти ж не можеш піти звідси, коли заманеться. Хто відчинить тобі Ворота?

Яків згадав, як легко він сюди потрапив. Легко, бо не знав, що це за місце.

– А звідки ти так багато про це знаєш? – спитав він якомога спокійніше.

Симеон засміявся:

– Я – один з тих обраних, котрі потрапляють до Притулку завдяки власним, а не чужим, помилкам. Тепер, коли я тут прижився, мені здається, що отак само я зміг би жити у тому світі. У мене немає потреби в Притулку.

– Може, Притулок тебе потребує?

– Не знаю, але я терпіти не можу, коли хтось вивертає переді мною душу, ніби я її краще знаю за нього. Я не хочу опинитися в тій клятій точці Алеф. І піду звідси тоді, коли озеро вихлюпнеться за межі Притулку!

– Я радий.

– Чому це ти радий?

– Бо це трапиться нескоро, – відповів Яків, – а я вже звик мати тебе за сусіда.

– Був би хтось інший, звик би й до нього.

– Невже ти думаєш, що ми зустрілися випадково? Це ж Притулок!

У Якова аж голос здригнувся від зворушення. Притулок – це було місце, гідне людини. Хто посмів би це заперечити, розбив би Писарю серце. Так, якби сказав щось проти брата. Бо ж він бачив, що ніхто не покидав Притулку з невдоволенням чи ненавистю. Це ж не в’язниця і не лікарня, і не те місце, куди тебе беруть, аби не вмер на вулиці. Проте було б смішно, якби хтось розхвалював Притулок уголос чи стверджував його абсолютну вищість над усіма суспільними інституціями. То було б щонайменше вульґарно. Притулок – не рай, куди беруть лише праведників, чи пекло, де цілком незаслужено перебувають самогубці, за те, що вони нібито знехтували дар життя. Яка жорстокість!

Яків згадав, що навіть не встиг подивитись у вікно. І одразу спустився на землю, просто в похмурий зимовий ранок, обставлений звичними речами.

Симеон проігнорував його останні слова, бо спустився на землю разом з ним.

– Звісно, ти підеш! – твердо сказав він. – Усі Писарі це робили.

– Невже? І з якої причини?

– Причини були різні. Як це, по-твоєму, легко – прийти до міста і спинитись перед брамою?

– Ну, в місті може бути небезпечно… Пошесть, війна, або там просто ненавидять чужинців.

– Бува й таке. Навіщо тоді йти до міста з такою поганою репутацією? Тобі досить поглянути на людей, котрі виходять з брами. У Притулку ж нічого тобі не загрожує.

– Та я не боюся. Але зима мене не тішить так, як літо чи весна. Зимою люди наче й не люди. Їм би десь сховатися в теплі. Ми непристосовані до зими: вона робить нас безпомічними. Усе сховане, присипане снігом, а ми мусимо блукати по білій пустелі. Ти ж розлучаєшся з озером. Ви не живете одним життям і можете не порозумітись. Озеро тебе забуде, коли скресне лід. А я? Чекаю, коли прокинеться вуж, щоб з ним побалакати, ходжу по бібліотеці магічних книг, читаю, а книжка перевертає усе в голові. Скільки можна було б зробити, але холод сковує руки. Не матимеш даху над головою – замерзнеш. Отаке моє життя взимку. Але мої нічні гості зважились і пішли зимою, бо хотіли цього. Ти вважаєш мене ледачим, еге ж?

Отак несподівано для себе Писар Західних Воріт погодився піти в глибину Притулку, але ще не знав, з якою метою. Просто піти. Якби ж то в нього було якесь завдання, місія, а так тільки жаль на серці й смуток за тими трьома дивними подорожніми, котрі не прийняли б його нечуваної жертви, якби він вирішив піти з ними. Напевно, не прийняли б. Вони складали одну цілість, незугарну на перший погляд. Проте одержимість робила їх невразливими й міцними. Та чи триватиме вона довго, чи не послабне? Цього Яків ніколи не взнає. Але люди, які виходять з міста, можуть розповісти багато цікавого.

Ось що розповів Якову сусід Сава, коли Писар зайшов повідомити його, що деякий час буде відсутній.

– Звичайно, я знав стару Марту, Вона прожила в Притулку дуже довго. Писар Східних Воріт приводив нас, прибульців, спершу до Старого, а потім до неї. Вона давала вмитись з дороги, годувала, часом лікувала. Перш, ніж вирушити далі, ми могли зупинитись в їхньому будинку. Шкода, що її більше не буде. Якби я не прожив тут так довго, то вважав би це поганим знаком. Інколи здається, що добре чи погане не триває довго, але це не стосується Притулку. Стривай, я тобі щось покажу…

Сава відчинив шафу й вийняв звідти добрих півдесятка палиць, помережаних якоюсь примітивною різьбою.

– Дивися! Це дні, які я тут прожив. Кожен день – зарубка.

– Навіщо це тобі? – здивувався Яків. – Можна було на папері записати..

– Я не вмію писати. І лічити, так само додавати й множити. Я ж бо виріс в притулку для ідіотів!

– Не кажи так. Ти зовсім не виглядаєш на ідіота.

– Моя матуся вважала інакше. Вона хотіла, щоб я ним став. Зрештою, я вже на неї не серджуся. Добре, що ти до мене зайшов. Підемо разом. Мені потрібно до міста. Його ще називають містом Самотнього Короля.

– Не чув про таке.

– Бо люди так називають його поміж собою.

– Дивна назва… Чому вони його так назвали, не знаєш?

– Та трохи чув. По дорозі розповім.

Коли вони через якісь дві години вийшли з хати, Яків почував себе значно ліпше, що хоча б частину дороги не буде сам. По правді кажучи, найбільше він боявся снігу, бо жив у краї, де сніг навіть не встигав долетіти до землі. Із самого початку Писар збирався йти по слідах отих трьох, бо так найпростіше. Це не так вже й безглуздо: у Притулку багато доріг і можна не відшукати людей, які б щось знали про Марту, Ізидора та дівчинку. Просто вештатися він би не зміг. Усе його життя було підпорядковане якійсь меті й він сам переживав власні помилки й невдачі. Завжди сам. Як та жінка, що не то плакала, не то сміялась від безсилля на мосту. Як багато хто. Як дуже багато хто з людей, яких він не знав.

Сніг, на щастя, не падав. Яків потрапив тепер від нього у повну залежність. Сонце сховалось. На землі панував присмерк короткого зимового дня. Тому вони поспішали. Яків пильно вдивлявся у сліди, зовсім не присипані снігом. Очевидно, сніг витрусився з невеличкої хмарки, що спинилась над самими Західними Воротами. Так іноді падає сліпий дощ.

Вони вже проминули невеличке село, хоч то була умовна назва, бо по селах люди живуть кількома поколіннями, і це замкнута система, куди не пускають чужого; з власними законами і фатальною неможливістю вирватися коли-небудь з орбіти осінньо-весняних польових робіт. Сава навіть не озирався, але Яків кілька разів кинув погляд угору, де темніли Ворота. Він хотів повернутися назад, побігти додому. Він не був пілігримом у звичному розумінні цього слова – подорожував більше у власній свідомості, та й то боявся небезпек у тій країні, яку не можна спізнати до кінця. Цей страх перед сутінковими закутками й темними проваллями був такий сильний, що чоловік вважав за краще йти по слідах, залишених в снігу. Вони не могли фізично тривати у безконечності, і десь мали урватись, чи розтанути. Проте у людській пам’яті сліди залишаються надовго, а отже, треба було перебороти страх і розпитувати кожного. Важко, бо одна річ, коли приходять до тебе, а інша…