Текст книги "Три товариші"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

VII

Якось через два дні Кестер поспіхом вийшов з нашої «контори».

– Роббі, твій Блюменталь щойно дзвонив, щоб ти об одинадцятій привів йому кадилака. Хоче зробити спробну поїздку.

Я кинув викрутку та французький ключ.

– Друже, Отто! Якби ж то наше теля та вовка ззіло!

– А що я вам казав, – почулося з оглядової канави, де Ленц порпався під фордом. – Я ж казав, що він ще прийде. Слухати треба Готфріда!

– Замовкни, ситуація надто поважна! – крикнув я йому. – Отто, на скільки я можу відступити від нашої ціни?

– Щонайбільше – на дві тисячі. У крайньому разі – на дві тисячі двісті. Коли вже інакше нічого не вийде – на дві з половиною. Коли побачиш, що маєш діло з божевільним – на дві шістсот. Але скажеш йому, що ми його тоді будемо проклинати довіку.

– Добре!

Ми надраяли машину, щоб блищала. Коли я сів за руль, Кестер сказав, поклавши мені руку на плече:

– Роббі, подумай собі, що ти як солдат відстоював ще й не таке. Захищай аж до крові честь нашої майстерні. Умирай стоячи, поклавши руку на гаманець Блюменталя.

– Буде зроблено! – осміхнувся я. Ленц викопирсав з кишені якусь медаль і ткнув її мені під ніс.

– Потримайся за мій амулет, Роббі!

– Про мене… – Я взяв у руку медаль.

– Абракадабра, великий Шіва, – почав молитися Ленц, – благослови цього боягуза, надай йому мужності й сили! Стривай, ось ще краще – візьми його з собою! Ось так, а тепер плюнь ще три рази!

– Порядок, – сказав я, плюнув йому під ноги і поїхав геть, мимо Юппа, який схвильовано відсалютував мені бензиновим шлангом.

По дорозі я купив собі кілька гвоздик і прикрасив ними із смаком кришталеві вази в машині. Цим я хотів вплинути на пані Блюменталь.

На жаль, Блюменталь прийняв мене в конторі, а не вдома. Довелося чекати з чверть години. «Любчику мій, – подумав я собі, – ці штучки ми знаємо, цим ти мене не візьмеш». У приймальні я розпитав про фірму гарненьку друкарку, підкупивши її гвоздичкою, яку вийняв з петельки свого піджака. Трикотажні вироби, торгівля йде добре, у конторі працює дев'ять осіб, є компаньйон, лагідний, є запеклий конкурент – фірма «Майєр і син», там власник їздить на червоному двомісному есексі… Це все, про що я встиг дізнатися до того, як Блюменталь запросив мене до кабінету.

Він одразу ж почав насідати на мене.

– Хлопче, – сказав він, – часу в мене небагато. Ціна, про яку ви тоді говорили, це-фантастична мрія. Отож. руку на серце – скільки коштує машина?

– Сім тисяч марок, – відповів я. Він різко одвернувся.

– Тоді нічого не буде.

– Пане Блюменталь, – сказав я, – подивіться ще раз на машину.

– Не треба, – перебив він мене, – я тоді ще добре до неї придивився.

– Придивитися можна по-різному, – пояснив я. – Треба придивитися до деталей. Лакіровка – першорядна, фірми «Фоль і Рурбек», собівартість двісті п'ятдесят марок, покришки нові, ціна за прейскурантом – шістсот марок, то це вже маємо вісімсот п'ятдесят! Оббивка найкращого корду…

Він махнув рукою. Я почав знову. Я закликав його оглянути розкішний інструмент, чудову шкіру на кузові, хромований радіатор, найновітніші поршні-шістдесят марок за пару; я рвався до кадилака, як дитина до матері, намагаючись умовити Блюменталя піти до машини. Я знав, що в мене, як у Антея на землі, виростуть нові сили. Ціна здається не такою вже й страшною, коли замість абстрактного торгу покупцеві покажеш товар.

Але ж і Блюменталь так само знав добре, що його сила – ось тут, за письмовим столом.

Він зняв окуляри і аж тільки тепер взявся до мене як слід. Ми боролися, як тигр з удавом. Удавом був Блюменталь. Не встиг я і вгору глянути, як він уже відторгував півтори тисячі марок.

Мені стало моторошно. Я поліз до кишені і міцно вхопився рукою за Готфрідів амулет.

– Пане Блюменталь, – сказав я, уже добре висотаний, – зараз перша година, вам, безперечно, час обідати!

Мені будь-що хотілося тікати геть з цієї контори, де ціни тануть, як сніг.

– Я обідаю лише о другій, – твердо сказав Блюменталь, – але знаєте що? Можемо зараз зробити спробну їздку.

Я полегшено зітхнув.

– А тоді знову поговоримо, – додав він.

Я знову зітхнув.

Ми поїхали до його домівки. На моє здивування, він у машині раптом став інший – наче його підмінили. Спокійненько розказав давно відомий мені анекдот про імператора Франца-Йосифа. Я й собі розказав йому на те про трамвайного кондуктора, він мені тоді – про саксонця, що збився з дороги, я йому віддячив анекдотом про двох закоханих шотландців – і тільки вже коли під'їжджали до його домівки, враз знову споважнішали. Він попрохав зачекати, поки приведе дружину.

– Любий мій огрядний кадилаче! – звернувся я до машини, поплескуючи її по радіатору, – за цими анекдотами, безперечно, криється якесь нове чортовиння. Але не турбуйся – ми вже якось влаштуємо тебе. Він купить тебе, бо коли єврей прийшов удруге, то вже купить. Коли християнин приходить удруге, це ще зовсім не значить, що він таки купить. Він зробить не одну спробну їздку, щоб заощадити на таксі, а тоді йому раптом спаде на думку, що замість машини йому потрібне обладнання до кухні. Ні, братіку, краще вже мати діло з євреями, вони знають, чого хочуть. Але присягаюся тобі, мій любий товстуне: якщо я спущу цьому прямому нащадку задерикуватого Юди Маккавея ще хоч сто марок, – бодай би я тоді довіку не випив і чарки горілки!

Вийшла пані Блюменталь. Я пригадав собі всі поради Ленца і з бійця перетворився на джентльмена. Блюменталь на це тільки підло посміхався. Він був ніби залізний. Йому більш личило б продавати локомотиви, а не трикотажні вироби.

Я подбав про те, щоб він сів позаду, а жінка – біля мене.

– Куди ж вас повезти, шановна пані? – спитав я улесливо.

– Та куди хочете, – відповіла вона, поблажливо всміхаючись.

В дорозі я дав волю своєму язикові. Добре, що мав справу з простодушною людиною. Говорив я так тихо, що Блюменталь навряд чи що й розумів. Та це мені було й зручніше. І так уже було досить прикро, що він сидів позаду.

Ми зупинились. Вийшовши з машини, я впевнено глянув на свого супротивника.

– Адже мусите погодитись, пане Блюменталь, що машина йде як по маслу.

– Та де там те масло, юначе, – заперечив він якимсь навдивовижу миролюбним тоном, – коли податки з'їдають усе. За машину треба платити великі податки. Це щоб ви знали!

– Пане Блюменталь, – сказав я, намагаючись говорити йому в тон, – ви людина ділова, з вами я можу говорити одверто. Це ж не податки, це – накладні витрати. Скажіть-но самі, що потрібне нині, щоб вести якесь діло? Ви ж знаєте: це вже не капітал, як раніше, це– кредит, довір'я клієнтів! А як здобути кредит? Тільки через показний зовнішній вигляд. Кадилак – солідна машина, швидка і зручна, до того ж не старомодна, в ній – дух здорового бюргерства, це-жива реклама для фірми. Блюменталя це розвеселило; він заговорив до жінки:

– Єврейська голова в нього, га? Юначе, – звернувся він тоді до мене в тому ж фамільярному тоні, – тепер найкраща реклама солідності – обшарпаний костюм та їзда автобусом. Коли б у нас були ті гроші, які ще не сплачено за всі ці елегантні автомашини, що мчать вулицями, то ми б могли покинути діло та спокійненько спочивати. Це, щоб ви знали, це я вам по секрету.

Я глянув на нього з недовірою. Куди приведе оцей привітний тон? Чи, може, присутність жінки тамує його бойовий дух? Я вирішив розрядити пістолет.

– Кадилак, це ж вам не есекс, чи ж не так, шановна пані? Молодший з власників фірми «Майєр і син» їздить на есексі, але мені така машина й дурно не потрібна, драбиняк якийсь, та ще й червоний, як перець, аж очі пече…

Почувши, як засопів Блюменталь, я швидко вів далі:

– А оцей колір вам дуже добре пасує, шановна пані, – синій кобальт у м'яких тонах, а ви – блондинка…

Раптом Блюменталь оскалився, ніби мавпа в тропічному лісі.

– «Майєр і син» – це здорово, здорово, – раптом аж застогнав він. – Та й теревені ваші… Влучно!…

Глянувши на нього, я не повірив своїм очам: моя тирада і справді припала йому до смаку! Я зараз же натиснув на ту саму кнопку:

– Пане Блюменталь, дозвольте дещо спростувати Теревені перед жінкою – це вже не теревені, це – компліменти, що в наші жалюгідні часи, на жаль, усе рідшають. Жінка – це не суцільнометалеві меблі, це – квітка, їй потрібна не ділова розмова, а веселі, як сонце, теревені. Краще сказати їй щодня щось гарне, аніж ціле життя працювати на неї, зберігаючи серйозність. Це, щоб ви знали, кажу вам теж по секрету… А я, між іншим, і не розводив теревені, а тільки послався на основний фізичний закон: синє добре пасує до білявого.

– Добре співаєш, соловейку, – сказав Блюменталь, аж променіючи від доброго настрою. – Послухайте-но, пане Локамп! Я знаю, що міг би виторгувати у вас ще не менш тисячі марок…

Я відступив на крок… «От диявол підступний, – подумав я, – ось той удар, якого я й боявся…» Я вже думав про те, що лишусь довіку трезвеником, і кинув на пані Блюменталь погляд замордованого ягняти…

– Але ж, таточку… – промовила вона.

– Облиш, мамочко, – відповів він, – отож я міг би, але не зроблю цього. Мені, як людині діловій, було приємно вас послухати – оце робота! Трохи забагато фантастики, та проте… а оце з «Майєром і сином», це просто здорово Ваша матінка не єврейка часом?

– Ні.

– Працювали колись у конфекції?

– Так.

– От бачите, звідти у вас і цей стиль роботи. А в якій галузі?

– У душевній, – відповів я, – хотів стати учителем.

– Честь і хвала вам, пане Локамп, – сказав Блюменталь, – якщо будете колись без роботи, подзвоніть до мене!

Він виписав і подав мені чек. Я не вірив власним очам… Гроші наперед! Це ж чудо!

– Пане Блюменталь, – сказав я переборений, – дозвольте мені додати безплатно дві кришталеві попільнички і першорядний гумовий килимчик під ноги…

– Добре, – погодився Блюменталь, – значить, і старому Блюменталю хоч раз дістався якийсь подарунок.

Тоді запросив мене повечеряти з ними наступного дня. Пані Блюменталь посміхнулась мені привітно, як мати.

– Буде фарширована щука, – сказала вона ніжно.

– Делікатес! – підтвердив я. – То я разом і машину приведу. А завтра вранці оформимо папери.

Птицею помчав я назад до майстерні. Але Ленц і Кестер пішли саме обідати, отож мені довелося трохи стримати свій тріумф. На місці був тільки Юпп.

– Продали? – спитав він.

– А тобі вже не терпиться взнати, шибенику! – сказав я. – На ось тобі талер. Збудуй собі за це літака!

– Значить, продали! – оскалився Юпп.

– Поїду тепер пообідати. Але якщо ти їм щось скажеш, поки я повернусь, то начувайся!

– Пане Локамп, – запевнив він мене, підкидаючи монету в повітря, – я ж могила.

– Можна подумати… – сказав я і дав газ. Коли я приїхав знов у двір, то Юпп подав мені знак.

– Щось сталося? Уже розбовкав усе? – запитав я.

– Пане Локамп! Я ж камінь! Але… – він осміхнувся. – Той хазяїн форда – тут…

Поставивши кадилака у дворі, я пішов до майстерні. Будочник саме схилився над книжкою із зразками фарб. На ньому було картате пальто з паском, на рукаві – широка пов'язка з траурного крепу. Поруч з ним стояла гарненька особа: жваві, чорні оченята, одкрите пальтечко, оздоблене обшарпаним кролячим хутром; малесенькі лакові черевички. Брюнетка була за світлу кіновар, але булочник – проти червонуватих тонів, бо була ж жалоба. Він запропонував бляклий жовтуватосірий колір.

– Та ну його! – закопилила губки чорнява. – Форда треба лакувати яскравими фарбами, щоб у вічі впадав. А інакше він не матиме ніякого вигляду.

Вона кидала на нас змовницькі погляди, знизувала плечима, коли булочник схилився над зразками, кривила рота і підморгувала до нас. Моторне дитинча! Нарешті обоє дійшли згоди на резедово-зеленому кольорі. Дівчина хотіла до цього світлий верх. Але тут булочник запручався – десь-то треба було показати траур. Він настояв на тому, щоб верх був із чорної шкіри. На цьому він ще трохи й заробив, бо ж верх він діставав безплатно, а шкіра була дорожча за тканину.

Вони пішли, але на подвір'ї спинилися.

Тільки-но брюнетка побачила кадилак, так і кинулась до нього.

– Поглянь-но, котику, оце-то машина! Чудесна! Оце мені до вподоби!

Через хвилину дверцята були вже відчинені, і вона сиділа в машині, закочуючи очі від захоплення.

– Оце-то сидіння! Чудо! Як фотелі! Це не те, що той форд.

– Та йди вже, – невдоволено мурмотів «котик».

Ленц підштовхнув мене, щоб я включився в розмову і спробував нав'язати будочникові машину. Я зміряв Готфріда поглядом зверху донизу, але промовчав. Він пхнув мене дужче. Я й собі дав йому стусана і повернувся до нього спиною.

Нарешті булочник видобув свою чорну перлину з машини і, роздратований, згорблений, подався з нею геть.

Ми дивилися їм услід.

– Цей не забариться! – мовив я. – Машину відремонтував, нову жінку привів, – молодець, що й казати!

– Ну, – заперечив Кестер, – ця жіночка ще дасться йому взнаки!

Ледве парочка зникла за рогом вулиці, як Готфрід заторохтів на мене:

– Що це тобі вже зовсім запаморочило, чи що? Проґавив таку нагоду! Адже тут і школяреві ясно, що треба було наскочити на нього!

– Унтер-офіцер Ленц! – відповів я. – Станьте струнко, коли розмовляєте з начальством! Чи, може, ви думаєте, що я бігаміст і двічі просватаю нашу машину? Варто було в цей момент подивитися на Готфріда! Очі в нього зробилися, як млинові кола.

– Не жартуй святими речами, – промурмотів він. Не звертаючи на нього ніякої уваги, я заговорив з

Кестером:

– Отто, розпрощайся з нашим дитям, з кадилаком! Він нам більше не належить! Віднині він стане прикрасою фірми, що торгує кальсонами! Сподіваюся, там його чекає добре життя! Не таке геройське, як у нас, зате забезпеченіше.

Я витяг чек. Ленц мало не луснув.

– Та невже!… Невже… оплачено? – хрипко видушив він з себе.

– А як ви думали, зелений початківцю? – запитав я, розмахуючи чеком. – Ану, вгадайте!…

– Чотири! – вигукнув Ленц, заплющивши очі.

– Чотири п'ятсот! – сказав Кестер.

– П'ять! – закричав Юпп біля бензоколонки.

– П'ять з половиною! – гаркнув я. Ленц вирвав мені чека з рук.

– Не може бути! По ньому не заплатять!

– Пане Ленц, – звернувся я до нього тоном, сповненим гідності, – чек настільки ж надійний, наскільки ненадійні ви. Мій друг Блюменталь може сплатити більшу суму. Мій друг, зрозуміло? Друг, у якого я завтра ввечері їстиму фаршированого щупака. Вчіться на зразкових прикладах! Завести дружбу, одержати оплату наперед та ще й запрошення на вечерю – от що значить продати! Ось так воно, а тепер можете стояти вільно!

Готфрід потроху отямився. Спробував останній козир:

– А оголошення, що я написав? А мій амулет?

Я кинув йому медаль.

– На тобі твій собачий номерок. Я був зовсім забув

за нього.

– Спродав бездоганно, Роббі, – сказав Кестер. – Хвалити бога, позбулися цієї лайби. А грошенята нам саме дуже й дуже потрібні!

– Даси мені авансом п'ятдесят марок? – спитав я.

– Навіть сто. Бо заслужив!

– Може б ти ще взяв на аванс моє сіре пальто? – спитав Готфрід, примруживши очі.

– Може б ти забрався до лікарні, нещасний язикатий бастарде? – дав я йому здачі.

– Хлопці, на сьогодні – шабаш! – запропонував Кестер. – Досить заробили за один день. Не треба бога гнівити… Поїдемо на «Карлі» та потренуємось до перегонів.

Юпп давно вже кинув бензиновий шланг і схвильовано потирав руки:

– Пане Кестер, тоді я на цей час знову беру на себе команду?

– Ні, Юппе, – розсміявся Отто, – ти поїдеш з нами. Насамперед ми поїхали до банку, щоб здати чек. Ленц ніяк не заспокоювався, аж поки не переконався, що він у порядку. А тоді ми понеслися так, що аж іскри сипнули з вихлопної труби.

VIII

– Де горить? – запитала пані Залевська, коли я заступив їй дорогу.

– Ніде не горить. Просто хочу сплатити гроші за кімнату.

До строку лишалося ще три дні, і тому пані Залевська мало не зомліла від подиву.

– Це щось неспроста, – сказала вона підозріло.

– Та що ви! – відповів я. – Чи не можна б сьогодні ввечері взяти парчеві крісла з вашого салону?

Вона войовничо вп'яла руки в свої товсті стегна.

– От воно що! То вам уже ваша кімната не сподобалась?!

– Кімната хороша. Але ваші парчеві крісла подобаються мені більше.

Я пояснив їй, що мене, можливо, відвідає кузина, і мені хотілось би трохи причепурити кімнату. Пані Залевська зареготала так, що їй аж груди заколихалися.

– Кузина? – повторила вона зневажливо. – А коли ж має прийти та кузина?

– Це ще зовсім непевне діло, – сказав я, – але коли й прийде, то, звичайно, не пізно, рано ввечері, на вечерю. Хіба не буває на світі кузин, пані Залевська?

– Часом бувають, – відповіла вона, – але для них не позичають крісел.

– А я позичаю, – ствердив я, – бо я дуже хороший сім'янин.

– Можна подумати! Волоцюги ви всі! Можете взяти парчеві крісла. А червоні плюшові можете на цей час поставити до салону.

– Дуже вдячний. Завтра все поверну. І килим теж…

– Килим?! – вона аж обернулася. – Хто сказав тут слово «килим»?!

– Я сказав. Та й ви сказали. Ось допіру… Вона обурено дивилася на мене.

– Адже килим належить до гарнітура, – сказав я, – крісла ж на ньому стоять…

– Пане Локамп, – велично промовила пані Залевська, – вгамуйтеся. «Помірність у всьому», так говорив небіжчик Залевський. Це б і вам слід усвідомити!

Я добре знав, що небіжчик Залевський; попри цей девіз, спився вщент. Про це мені принагідне не раз розповідала сама пані Залевська. Але їй було це байдуже: вона використовувала свого чоловіка, як інші люди біблію, для цитат. І чим більш часу минало від його смерті, тим універсальнішими уявлялись їй його вислови. Небіжчик тепер годився на всі випадки – як і біблія.

Я заходився причепурити свою комірчину. По обіді розмовляв по телефону з Патріцією Гольман. До того вона була хворіла, і я не бачив її щось із тиждень А тепер я запропонував повечеряти в мене, а потім піти в кіно. Ми домовилися на вісім годин.

Парчеві крісла і килим справляли помпезне враження, але освітлення не пасувало аж ніяк. Тому я постукав у двері до Гассе, щоб позичити в них настільну лампу. Пані Гассе, стомлена, сиділа біля вікна, чоловік ще не приходив з роботи. Він-бо щодня добровільно працював на годину або дві довше – боявся, щоб не звільнили. Жінка чимось нагадувала хвору пташину. В її зів'ялих, старіючих рисах все ще можна було розпізнати вузеньке личко дитини, розчарованої сумної дитини.

Я сказав, за чим прийшов. Вона пожвавішала, подала мені лампу.

– Так, так, – зітхаючи сказала вона, – коли тільки здумати, як ото я раніше…

Історія була мені відома. Йшлося про перспективи, що мали відкритися перед нею, коли б вона не побралася з Гассе. Знав я цю історію і в редакції самого Гассе. Тут вже йшлося про перспективи, які були б у нього, коли б він лишився холостяком. Це була, мабуть, чи найпоширеніша в світі історія. Та й чи не найбезнадійніша.

Послухавши трохи, відповівши кількома банальними фразами, я пішов до Ерни Беніг, щоб взяти у неї грамофон.

Пані Гассе згадувала про Ерну лише з презирством. Вона зневажала її, бо заздрила їй. А мені Ерна дуже подобалася. Вона знала життя, знала, що треба міцно за нього триматися, якщо хочеш урвати собі шматок того, що звуть щастям. Вона знала і те, що за цей шматок треба часом сплатити подвійну, а то й потрійну ціну. Бо щастя було найнепевнішою і найдорожчою річчю на землі.

Ерна, ставши на коліна перед чемоданом, підшукувала мені пластинки.

– Хочете фокстроти? – спитала вона.

– Ні, не вмію танцювати.

Вона здивовано підвела на мене очі.

– Не вмієте танцювати? Що ж ви робите, як ідете кудись?

– Танцюю з чаркою. Це зовсім непогано. Вона похитала головою.

– Чоловікові, який не вміє танцювати, я б дала відкоша.

– У вас дуже суворі принципи, – відповів я. – Але ж є й інші пластинки. Ви оце нещодавно ставили одну дуже хорошу, – жіночий голос під гавайську гітару…

– А ця й справді чудесна. «Як тільки могла я жити без тебе» – вона?

– Вона! Чого тільки не придумають ці автори модних пісеньок! Думаю, це єдині романтики, які ще є на цім світі.

Ерна засміялась.

– Та й справді! Грамофон – це ніби щось подібне до альбома на вірші; раніш писали туди вірші, а тепер дарують пластинки. Коли мені хочеться про щось згадати, то тільки поставлю пластинку з тих часів – і все переді мною знову оживає.

Я глянув на купи пластинок, що лежали на долівці.

– Якщо по цьому міряти, то у вас, Ерно, мабуть, чимало згадок…

Підвівшись, вона провела рукою по своєму рудуватому волоссю.

– Так, – сказала вона, відсунувши ногою купу пластинок, – але нехай би краще була одна, та справжня…

Виклавши все, що купив на вечерю, я накрив на стіл, застосовуючи все своє уміння. Сподіватися допомоги з кухні не було як, бо стосунки з Фрідою були для цього надто кепські. Вона мені хіба щось би перекинула, та й годі. Але я й так обійшовся, і скоро мою стару комірчину було не впізнати – так вона заблищала по-новому! Крісла, лампа, накритий стіл – я відчував, як неспокій чекання опановує мене.

Хоч було ще більше години часу в запасі, я вийшов назустріч. Надворі вітер довгими поривами шугав з-за рогів будинків. Ліхтарі вже світилися. Сутінки сіріли між будинками, як море. Кафе «Інтернаціональ» пливло по ньому, наче розснащене військове судно. Я заскочив туди.

– Гей, Роберте! – гукнула Роза.

– А ти що тут робиш? Не йдеш хіба «на діло»?

– Ще трохи рано. Беззвучно підскочив Алоїс.

– Звичайну порцію? – запитав він.

– Ні, потрійну, – відповів я.

– Берешся здорово! – висловила свою думку Роза.

– Хочу бути в ударі, – сказав я і спорожнив чарку з ромом.

– Заграєш що-небудь? – спитала Роза. Я похитав головою.

– Сьогодні щось не маю охоти. Якийсь непевний настрій. А що поробляє мала?

Вона посміхнулась, показавши всі свої золоті зуби.

– Нівроку. Завтра йду до неї. За цей тиждень добре заробила – старі кнури відчули вже весну. Отож занесу їй нове пальтечко з червоної вовни.

– Червона вовна – це ж останній крик моди!

– Ти джентльмен, Роббі!

– Ой, коли б не помилилась! Іди-но, випий зі мною чарочку! Анісової, га?

Вона кивнула. Ми цокнулись.

– Скажи-но, Розо, що таке, власне, любов? – запитав я. – Адже ти дещо на цьому розумієшся.

Роза несамовито розреготалася.

– Покинь про це, – сказала вона трохи згодом. – Любов! Ах, мій Артур… Коли тільки подумаю про цього негідника, то мені й тепер ще робиться млосно. Скажу тобі ось що, Роббі, і скажу серйозно: життя людське надто довге для любові. Просто-таки надто довге. Це мені мій Артур пояснив, коли саме накивав п'ятами… І це вірно. Любов – чудова річ. Але одному з партнерів вона завше видається надто довгою. А тоді другий осамотніє, сяде та й витріщить очі. Витріщить очі, як божевільний.

– Ясно, – сказав я. – Але ж без любові люди, власне кажучи, тільки мерці у відпустці, та й нічого більш,

– А ти зроби так, як я, – відповіла Роза. – Заведи собі дитинча. Ось і буде кого любити та й спокій матимеш.

– Добре вигадала, – сказав я, – мені тільки цього й бракувало.

Роза мрійно поколихала головою.

– Яких стусанів тільки не діставала я від мого Артура, а попри все це, коли б він ото зараз зайшов у своєму котелку, збитому на потилицю, – ех, хлопче! Мене аж трусить, як тільки здумаю про це.

– То вип'ємо ж чарку за здоров'я Артура! Роза розсміялась:

– Хай живе чортів кнур! Будьмо! Випили.

– До побачення, Розо! Бажаю успіху сьогодні ввечері!

– Дякую! До побачення, Роббі!

Грюкнули парадні двері.

– Галло! – гукнула Патріція Гольман. – У такій глибокій задумі?!

– Ні, зовсім ні! Але як же вам ідеться? Як ваше здоров'я? Що там у вас було?

– Ах, нічого особливого! Застудилась і трохи температурила.

Виглядом вона аж ніяк не скидалася на хвору або висотану хворобою. Навпаки – очі її ніколи ще не видавалися мені такими великими й променистими, обличчя трохи розчервонілося, рухи були гнучкі, наче в стрункого гарненького звірятка.

– У вас чудовий вигляд, – сказав я, – зовсім здоровий! Можемо сьогодні багато дечого вдіяти!

– Це було б гарно, – відповіла вона, – але сьогодні нічого не вийде. Я сьогодні не можу. Я остовпіло дивився на неї.

– Не можете?…

– На жаль, не можу.

Я все ще нічого не розумів. Подумав собі, що вона, мабуть, не схотіла піти до моєї кімнати і там повечеряти.

– Я вже дзвонила до вас, – сказала вона, – щоб ви даремно не приходили. Але вас уже не було вдома. Аж тепер я зрозумів.

– Ви справді не можете? Цілий вечір не можете? – запитував я.

– Сьогодні – ні. Мені треба в одне місце. На жаль, я й сама про це дізналася лише півгодини тому.

– А відкласти не можна?

– Ні, не вийде, – усміхнулася вона, – це, знаєте, так, ділове побачення…

Я стояв вражений. Всього міг сподіватись, тільки не цього. Я не вірив жодному її слову. Ділове побачення! Які в неї там справи! Це хіба тільки виверти! Та навіть і напевно виверти… Які ввечері до біса ділові розмови? Такі речі роблять зрання. Та й не дізнаються про це за півгодини. Просто їй не хочеться, оце й усе.

Я був розчарований просто-таки по-дитячому. Лише тепер відчув, як радів був, чекаючи цього вечора. Мене злостило, що я так розчарувався, і не хотілось, щоб вона це помітила.

– Ну, гаразд, – сказав я, – значить, нічого не вийде. До побачення!

Вона допитливо глянула на мене.

– Спішити ще нема куди. Я домовилась лише на дев'яту. Можемо ще трохи пройтись. Я цілий тиждень не була надворі.

– Добре, – погодився я без усякої охоти, раптом відчувши себе стомленим і спустошеним.

Ми пішли вздовж вулиці. Небо надвечір проясніло, між дахами будинків миготіли зорі. Ми проходили мимо сквера, де в затінку височіли якісь кущі. Патріці Гольман спинилася.

– Бузки! – сказала вона. – Пахне бузками! Але хіба ж це можливо, ще ж не час!

– Не відчуваю ніякого запаху, – заперечив я.

– А проте… – вона схилилась над огорожею.

– Це daphnia indica, пані! – пролунав з темряви чийсь хрипкий голос.

Міський садівник у форменому картузі з латунною кокардою стояв, спершись на дерево. Потім, трохи похитуючись, підійшов До нас. З кишені його виблискувала шийка пляшки.

– Ми її сьогодні посадили, – пояснив він, погикуючи. – Ось вона там стоїть.

– Дуже вдячна, – сказала Патріція Гольман і звернулася до мене: – Ви й тепер не відчуваєте ніякого запаху?

– Ні, тепер уже дещо відчуваю, – відповів я неохоче, – відчуваю добру, стару горілку.

– Вгадали точнісінько! – сказавши це, садівник гучно відригнув.

Я виразно відчув солодкий, міцний запах, що надходив з ніжного присмерку садка, але нізащо в світі не підтвердив би цього.

Дівчина розсміялася, розправила плечі.

– Коли довго посидиш удома, то так це гарно! Аж надто шкода, що мені треба йти. Цей Біндінг… завше він спішить… і все в останню хвилину… Міг би зрештою відкласти справу на завтра…

– Біндінг? У вас побачення з Біндінгом?

– З Біндінгом і ще з одною особою… У цій особі вся й справа… Серйозна й ділова. Уявляєте собі?

– Ні, – відповів я, – не можу собі цього уявити. Вона знову засміялась і про щось заговорила, але я не слухав. Біндінг! Це мене вразило, як грім. Я забув, що вона була з ним знайома значно довше, ніж зі мною, – мені ввижався його могутній, блискучий бюїк, його коштовний костюм, його портмоне… Бідна моя, добра, причепурена комірчина! І що це тільки я собі забрав у голову! Лампа подружжя Гассе, крісла пані Залевської… Та дівчина ж взагалі до мене не пасує,… Що я за один? Харпак, що якось позичив собі кадилак, незграбний п'янчуга, більш нічого! Такого знайдеш на кожному базарчику… Мені ввижалося, як портьє з «Виногрона» схиляється перед Біндінгом, ввижалися затишні, світлі, розкішні зали ресторану, хмаринки сигаретного диму, елегантні відвідувачі… Мені чулася вже й музика, і сміх, а сміялися – з мене… «Тікати, – подумав я собі, – мерщій тікати». Та й що, власне, це все було – чекання, сподіванки… Це ж безглуздо пускатися на таке… А тепер – тікати!

– Якщо хочете, можемо зустрітися завтра ввечері, – сказала Патріція Гольман.

– Завтра ввечері мені ніколи, – відповів я.

– Тоді, може, післязавтра або десь на цьому тижні. У мене на найближчі дні немає жодних планів.

– Це буде важко, – сказав я. – Ми сьогодні дістали термінове замовлення, отож, мабуть, увесь тиждень доведеться працювати аж до ночі.

Це все я вигадав, але інакше не міг, – мене душили лють і сором. Перейшовши площу, ми попрямували вулицею повз кладовище. Від кафе «Інтернаціональ» наближалася Роза; виблискували її високі полуботики. Я ще міг звернути та й зробив би це, звичайно, але тепер попрямував далі їй назустріч. Роза дивилася кудись мимо, наче ми ніколи не були й знайомі. Це вже так було зазвичай: жодна з цих дівчат не признавалася на вулиці до знайомого, коли той був не один.

– Добрий вечір, Розо, – сказав я.

Вона спантеличено глянула сперш на мене, потім на Патріцію Гольман, тоді похапцем кивнула головою і, збентежена, побігла далі. За нею, розмахуючи ридикюлем і колихаючи стегнами, чимчикувала Фріці; губи її були щедро підмальовані. Вона прошила мене байдужим поглядом, ніби глянула крізь віконну шибку.

– Привіт, Фріці! Дай боже здоров'я! – привітався я.

Вона схилила голову, як королева, і нічим не виказала своє здивування, але я почув, як вона, проминувши нас, пішла швидше, – хотіла поговорити з Розою про цю зустріч. Я й тепер міг би ще звернути у якусь бічну вулицю, бо знав, що зараз з'являться ще й інші дівчата – саме був час першого ґрунтовного обходу вулиць. Але, наче наперекір усьому, я йшов простісінько вперед – чого це я мав їх обминати? Адже я знав їх набагато краще, ніж оцю дівчину, що йшла поруч, з її Біндінгом та бюїком. Хай побачить їх, хай добре до них придивиться.

Всі повії проходили довгою шеренгою, одна по одній, ніби вуличні ліхтарі – красуня Валлі, бліда, струнка, елегантна, Ліна з дерев'янкою замість ноги, кремезна Ерна, курчатко Маріон, червоновида Марго, пухлий Кікі в білячому пальті і, нарешті, Мімі, бабуся із спазмами судин, що своїм виглядом нагадувала облізлу сову. Я здоровкався з усіма, а коли ми потім пройшли коло «матінки», що торгує гарячою ковбасою, то я щиро потиснув їй руку.

– А у вас тут чимало знайомих, – зауважила трохи згодом Патріція Гольман.

– Таких і справді чимало, – відповів я задерикувато. Я відчув на собі її погляд.

– Думаю, що нам треба повертати назад, – сказала вона.

– Та й я так думаю, – погодився я. Ми спинились перед її парадним.

– На все добре, – попрощався я, – нехай вам буде весело!

Вона не відповіла. Зробивши певне зусилля, я одвів погляд від кнопки дзвінка на дверях і подивився на неї. Я не повірив власним очам: замість образи, вона, здавалось, ледве стримувала сміх, в очах її замерехтіли вогники, і от вона розсміялась, щиро, безтурботно, ніби висміюючи мене…

– Яка ж ви дитина, – сказала вона, – боже, яка ж ви ще дитина!

Я витріщив на неї очі.

– Авжеж, – нарешті заговорив я, – ще б пак… – І раптом я знайшов правильний тон: – Ви, певно, вважаєте мене мало чи не за ідіота?

Вона сміялась… Я швидко зробив крок уперед, міцно притяг її до себе – хай думає, що хоче. її волосся лоскотало мої щоки, обличчя було перед самими очима, я відчув тонкий персиковий запах її шкіри, очі її наблизились до моїх, і раптом я відчув її губи у себе на устах.