Текст книги "Три товариші"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Еріх Марія Ремарк
ТРИ ТОВАРИШІ

Небо ще було латунно-жовте й чисте, не закурене димом. За дахами фабричних корпусів воно аж сяяло. Сонце от-от мало зійти. Я глянув на годинник. Ще не було восьми. Лишалося чверть години.

Я розчинив браму й наготовив бензиновий насос. Під цей час завше проїздили машини, яким треба було заправитись. Раптом позаду почулося якесь хрипке вищання; здавалося, ніби десь поблизу під землею накручували іржаву гайку. Я, прислухаючись, зупинився. Потім пройшов через двір до майстерні й потихеньку відхилив двері. В напівтемному приміщенні блукав якийсь привид. На ньому була забруднена біла хустка, синій фартух і грубі пантофлі; привид розмахував мітлою, важив з дев'яносто кіл і виявився… прибиральницею Матільдою Штос.

На якусь мить я спинився, дивлячись на неї. Вона з грацією бегемота топталася поміж радіаторами автомашин і глухим голосом наспівувала пісню про вірного гусара.

На столі біля вікна стояло дві пляшки з коньяком. Одна з них – майже зовсім порожня. А звечора ж була повнісінька. Я забув сховати її під замок.

– Але ж, фрау Штос… – вимовив я.

Спів обірвався. Мітла впала на долівку. Блаженна посмішка згасла. Тепер привидом став я.

– Боже праведний!… – пробелькотіла Матільда, втупивши в мене погляд своїх почервонілих очей. – Вас я так рано не сподівалася…

– Це ясно. Ну як, сподобалось?

– Воно-то так… Але ж мені дуже ніяково… – Вона витерла губи. – Я просто розгубилася…

– Ну, це вже перебільшення. Ви просто здорово набралися. Набралися, як конопляний сніп – води.

Вона ледве трималася на ногах. Її вусики здригались, а повіки кліпали, як у старої сови. Та поступово у неї в голові трохи прояснилося. Вона рішуче зробила крок уперед.

– Пане Локамп… Людина – це ж тільки людина, та й годі… Спершу я тільки понюхала з пляшки… потім ковтнула трошечки, бо ж мене завжди чомусь нудить… а потім… потім біс мене, мабуть, попутав… А до того ж не слід бідну жінку на гріх наводити та пляшок тут наставляти…

Це вже не вперше я заставав її отакою. Матільда щоранку приходила на годину-дві прибирати в майстерні, і можна було лишити на столі скільки завгодно грошей – вона й не доторкнеться до них, – але на горілку кидалася, як кіт на сало.

Я підняв пляшку.

– Той, що для клієнтів, ви, звичайно, не зачіпали, але оцей добрячий коньячок пана Кестера висмоктали мало не до дна.

На підстаркуватому обличчі Матільди промайнула посмішка.

– Що правда, то правда, адже я розуміюся на цьому зіллі. Та хіба ви зрадите мене, пане Локамп? Мене, беззахисну вдову?

Я похитав головою:

– Сьогодні – ні!

Вона обсмикнула підтикану спідницю.

– Тоді мені краще втекти звідси. Бо ж коли пан Кестер прийде… тоді хай бог милує!

Я підійшов до шафи й відімкнув її.

– Матільдо!…

Вона перехильцем поспішила до мене. Я підняв коричньову чотиригранну пляшку.

Матільда на знак протесту звела руки:

– Це вже не я! Слово честі! Того я не чіпала!

– Знаю, – сказав я і налив повну стопку. – А чи знаєте ви, що це таке?

– Ще б пак! -вона облизнула губи. – Ром! Багатолітній ямайський ром!

– Добре. То випийте ж стопочку!

– Я?! – Матільда відсахнулась. – Пане Локамп, це вже забагато буде! Це ж на мою голову – як розжарене вугілля. Стара Штосиха потай випиває ваш коньяк, а ви потім ще частуєте її ромом. Та ви-свята людина, їй-бо, свята! Краще померти, ніж пережити таке!…

– Та невже? – сказав я, удаючи, ніби збираюся взяти стопку назад.

– Ну, та вже нехай… – Вона похапцем узяла стопку. – Від доброго гріх відмовлятися, навіть коли не знаєш, що воно і звідки взялося… За ваше здоров'я! Може, сьогодні ваш день народження?

– Авжеж, Матільдо. Вгадали.

– Та що ви кажете! – Схопивши мого руку, вона трясла її: – Вітаю сердечно! Побільше вам грошенят, пане Локампі – Вона витерла губи. – Я така зворушена… За це треба б ще одну проковтнути. Адже я вас люблю, як рідного сина…

– Гаразд.

Я налив їй ще стопку. Вона одним духом осушила її і, нахваляючи мене, попрямувала, похитуючись, з майстерні.

Сховавши пляшку, я сів до столу. Бліде сонячне проміння падало крізь вікно мені на руки. Якесь дивне почуття викликає отакий день народження, навіть коли ти цілком байдуже сприймаєш його. Тридцять років! А був час, коли мені думалося, що й до двадцяти не доживу – таким це видавалось недосяжним. А потім…

Я витяг з шухляди аркуш поштового паперу й почав підраховувати. Дитинство, школа… цей етап життя здавався далеким-далеким – тепер уже майже неймовірним. Справжнє життя почалось лише в 1916 р. Тоді саме я став новобранцем – худорлявим, дозгов'язим юнаком вісімнадцяти років, по команді вусатого унтер-офіцера вчився лягати і вставати на полі за казармою. Одного вечора, ще на початку служби, прийшла до казарми мати; вона хотіла мене одвідати, але їй довелося чекати понад годину. Я запакував свій ранець не за уставом і за те мусив у вільний час чистити вбиральню. Мати хотіла мені допомогти, але їй не дозволили. Вона плакала, а я так стомився, що заснув у неї на очах, ще до кінця побачення.

1917 рік. Фландрія. Ми з Міддендорфом купили в солдатській лавці пляшку червоного вина. Хотіли попразнувати. Та не вийшло. На світанку англійці почали інтенсивний обстріл. Опівдні поранило Кестера, надвечір убито Майєра і Детерса. А ввечері, коли ми вже думали, що настав перепочинок, і відкрили пляшку, почалась газова атака, і газ просочився в бліндаж. Ми, правда, вчасно наділи маски, але у Міддендорфа вона виявилася несправною. Коли він це помітив, було вже запізно. Поки її зірвали і знайшли нову, він уже вдихнув забагато газу і блював кров'ю. Наступного ранку помер. Обличчя його було чорнозелене, вся шия геть подряпана – це він намагався роздерти її нігтями, щоб дихнути свіжим повітрям.

1918 рік. Лазарет. За кілька днів до того прибув новий ешелон. Бинти з паперу. Тяжкопоранені. Цілий день сновигали туди й сюди пласкі операційні коляски. Часом вони поверталися порожні. Біля мене лежав Йозеф Штоль. Ніг у нього вже не було, але він ще про це не знав. Він не бачив свого горя, бо під ковдрою лежав дротяний кошик. Та він би й не повірив цьому, бо відчував біль у ногах. Уночі в нашій палаті померло двоє. Один умирав повільно й тяжко.

1919 рік. Знову вдома. Революція. Голод. На вулицях не вщухає грізне плювання кулеметів. Солдати проти солдатів. Товариші проти товаришів.

1920 рік. Путч. Карла Брегера розстріляли. Кестера й Ленца заарештували. Мати моя в лікарні. Рак, остання стадія.

1921 рік…

Я задумався. Не пригадав нічого. Цього року наче й не було. В 1922 році працював на залізниці в Тюрінгії, в 1923 – завідував відділом реклами на фабриці гумових виробів. Це було під час інфляції. Заробляв двісті мільярдів марок на місяць. Двічі на день сплачували гроші, а потім щоразу відпускали на півгодини, щоб можна було побігти до крамниць та дещо купити, поки не оголошено новий курс долара, бо ж тоді гроші вже знецінювалися вдвоє.

А потім? Дальші роки? Я поклав олівець. Не варто все це й згадувати. Та й забулося вже, як воно там було. Багато дечого довелось пережити.

Останнього разу я відсвяткував свій день народження в кафе «Інтернаціональ». До того працював там цілий рік тапером. Тоді ж зустрівся знову з Кестером і Ленцом. І от опинився в автореммайстерні – авторемонтній майстерні Кестера і К°. К° – це були ми з Ленцом, але майстерня належала, власне, одному Кестерові. Колись ми разом училися в школі, потім він був нашим командиром роти, пізніше-командиром літака, потому деякий час був студентом, тоді автогонщиком і, нарешті, купив оцю халабуду. Спершу до нього приєднався Ленц, що деякий час перед тим тинявся десь у Південній Америці, а потім і я.

Я витяг з кишені сигарету. Зрештою, чого мені було журитись? Жилося мені непогано, робота в мене була, була й сила, і здоров'я було, як кажуть люди… Міг довго працювати без утоми. Але краще про це не думати так багато. Особливо на самоті. Та й увечері теж. Бо тоді часом насувалось щось із минулого і дивилося на тебе мертвими очима. Та від цього рятувала горілка.

Надворі рипнула брама. Я порвав записку з датами мого життя і кинув у кошик. Двері розчинилися навстіж. На порозі стояв Готфрід Ленц – довготелесий, худорлявий, солом'янобіла грива на голові, а ніс – наче з чужого обличчя.

– Роббі! – закричав він. – Ти, старий ласуне, встань та підбери живіт! З тобою розмовлятиме начальство!

– Ой боже! – Я підвівся. – А я сподівався, що ви про це не згадаєте. Змилуйтеся, хлопці!

– Чом не так! – Готфрід поклав на стіл пакунок, зацокотіло скло. За ним увійшов Кестер. Ленц виструнчився передо мною. – Роббі, що тебе найперш спіткало сьогодні вранці?

Я подумав.

– Стара жінка, що танцювала…

– Боже мій милий! Погана прикмета! Але до твого гороскопа пасує. Я його вчора склав. Ти народився під сузір'ям Стрільця, отож ти дитина ненадійна, нестала, як комиш на вітрі; до того ж у цьому році ти під знаком Сатурнових кілець та щербатого Юпітера. Ми з Отто заступили тобі батька й матір, отже, я передаю тобі насамперед щось захисне – бери ось цей амулет! Жінка з племені інків подарувала мені його колись. У неї була голуба кров, пласкі стопи, воші і дар провидиці. «Білошкірий чужинцю, – сказала вона мені, – цей амулет носили королі, в ньому сила сонця, місяця й землі, не кажучи вже про менші планети – дай мені за нього срібний долар на горілку – і він буде твій». Нехай щастя передасться й далі – дарую його тобі. Він тебе захистить, а твого непривітного Юпітера змусить тікати.

Він повісив мені на шию маленьку чорну фігурку на тоненькому ланцюжку,

– Ось так! Це-проти тяжкої скрути, а проти буденної ось це: шість пляшок рому від Отто! Ром цей удвоє старіший за тебе.

Ленц розгорнув пакет і виставив пляшки поодинці на стіл. Під промінням вранішнього сонця вони засвітилися янтарем.

– Просто диво, – сказав я. – Де це ти їх дістав, Отто?

Кестер засміявся.

– Це була ціла історія. Надто довга, щоб її розповідати. Але скажи-но, як ти себе почуваєш? На всі тридцять?

Я махнув рукою.

– На шістнадцять і п'ятдесят водночас. Не вельми…

– І це ти називаєш не вельми? – заперечив Ленц. – Та це ж найліпше, що тільки й може бути. Тим самим ти підкорив собі час і живеш за двох!

Кестер глянув на мене.

– Дай йому спокій, Готфріде, – сказав він. – Дні народження дуже вражають почуття власної гідності. Особливо зрання. Та він очуняє…

Ленц примружив очі.

– Чим менше людина думає про свою гідність, тим більше вона варта, Роббі. Це тебе втішає хоч трохи?

– Ні, – відповів я. – Аж ніяк. Коли людина чогось варта, то вона вже сама собі пам'ятник, та й усе. А це, на мою думку, обтяжує і нудить.

– Він філософствує, Отто, – сказав Ленц. – Значить, ще не пропаща душа! Він переборов хвилину страшної тиші! Той момент у день народження, коли сам собі дивишся в зіниці і раптом починаєш розуміти, яке ти жалюгідне курча… Тепер можна спокійно братися до буденної праці й мастити кишки старому кадилакові!

Ми працювали аж до сутінків. Тоді помилися й пере одягнулись. Ленц жадібно глянув на шеренгу пляшок.

– Скрутимо в'язи одній, га?

– Це вже як Роббі, – сказав Кестер. – Не личить, Готфріде, робити іменинникові такі грубезні натяки щодо подарунків.

– Ще менше личить мучити спрагою гостей, – відказав Ленц, відкриваючи пляшку.

Аромат миттю наповнив усю майстерню.

– Боже мій милий! – вимовив Готфрід. Ми всі потягли носом повітря.

– Просто неймовірно, Отто. Треба вдатись до високої поезії, щоб підшукати гідні порівняння.

– Надто шкода такого для нашої підсліпуватої халабуди! – заявив Ленц. – Знаєте що? Поїдемо кудись повечеряти, а пляшку заберемо з собою. А потім десь за містом, на вільному божому світі, розіп'ємо її.

– Блискуча ідея!

Ми відкотили кадилак, коло якого працювали по обіді. За ним стояла чудернацька штуковина на колесах. Це була гоночна автомашина Отто Кестера, гордість майстерні.

Свого часу Кестер купив на аукціоні за безцінь машину – стару лайбу з високими бортами. Фахівці, що були при тому, рішуче оцінили її як цікавий експонат для транспортного музею. Конфекціонер Больвіс, власник фабрики жіночих пальт і гонщик-любитель, порадив Отто переробити автомобіль на швейну машину. Але Кестера це аніскільки не бентежило. Він розібрав машину, як кишеньковий годинник, і цілі місяці з ранку до ночі працював коло неї. Тоді одного вечора з'явився на ній коло бару, де ми звичайно коротали час. Больвіс мало не луснув зо сміху, коли знову побачив ту ж машину-вигляд у неї був такий самий чудернацький. Задля жарту Больвіс запропонував Отто парі. Він ставив двісті марок проти двадцяти, якщо Кестер піде на перегони з його новою спортивною автомашиною; дистанція – десять кілометрів, один кілометр він давав фори. Кестер прийняв парі. Всі сміялися, передбачаючи сміховинне видовище. Але Отто пішов ще далі – відмовився від фори і, не моргнувши оком, підвищив заклад: тисяча марок проти тисячі! Больвіс розгублено спитав, чи не завезти його до психіатричної лікарні. Замість відповіді Кестер запустив мотор.

Обоє зараз же рушили з місця, щоб вирішити змагання. Через півгодини Больвіс.повернувся такий збентежений, наче побачив смаленого вовка. Він мовчки виписав чек, а тоді ще й другий. Він зараз же хотів купити ту машину. Але Кестер посміявся з нього. Він не віддав би її тепер ні за які гроші. Всередині машина була бездоганна, але зовні все ще мала занедбаний вигляд. Для щоденного вжитку ми насадили на неї якийсь надто старомодний кузов, що якраз підходив розміром; лак на ньому вицвів, крила порепались, верхові було добрих десять років. Усе це ми могли б обладнати краще, але були причини, з яких ми цього не зробили.

Машину ми назвали «Карлом». «Карл», привид на автострадах.

«Карл» похуркував собі вздовж шосе.

– Отто, – сказав я, – а ось іще одна жертва.

За нами нетерпляче сигналив важкий бюїк. Він швидко наздоганяв нас. Незабаром радіатори обох машин порівнялися. Чоловік за кермом недбало глянув у наш бік. Поглядом він звисока зміряв обшарпаного «Карла». Потім одвернувся і забув, що ми є на світі.

Та через кілька секунд незнайомий переконався, що «Карл» усе ще йде на одному з ним рівні. Він трохи випростався, глянув на нас, ніби розважаючись, і піддав газу. Але «Карл» не здавався. Маленький і спритний, він і далі біг рівно поряд із тим блискучим локомотивом з нікелю й лаку, ніби фокстер'єр коло дога.

Чоловік міцніше стиснув руль. Нічого не підозріваючи, він глузливо скривив губи. Видно було, що йому захотілося показати нам, чого варта його «карета». Він так міцно натиснув на педаль, що вихлопна труба защебетала, наче сотня жайворонків, улітку. Але дарма – випередити нас йому не вдалося. Наш непоказний, бридкий «Карл», ніби заворожений, прилип до його машини. Чоловік здивовано поглядав на нас із свого високого сидіння. Видно, не міг збагнути, як це при швидкості понад сто кілометрів він ніяк не може позбутися якоїсь старомодної лайби. Потім спантеличено зиркнув на спідометр – може, там щось не до ладу. Аж тоді дав повний хід.

Тепер машини мчали одна поряд з другою по довгому прямому шосе. Через кілька сот метрів навпроти нас загуркотіла вантажна машина. Бюїк мусив сховатись за нас, щоб розминутись. Тільки-но він знову зрівнявся з «Карлом», як назустріч швидко проїхала похоронна машина – стрічки на вікнах тріпотіли на вітрі, – і йому знову довелося відстати. Але потім уже попереду не було нікого. З незнайомця між тим усю пиху як рукою зняло; зціпивши зуби, сердито сидів вія, подавшись усім тілом уперед, – гонщицька гарячка охопила його; здавалося, начебто вся його честь полягала в тому, щоб нізащо в світі не піддатись ось цьому цуцикові, що біг поруч із ним.

А ми удавали, ніби байдужісінько собі сидимо на своїх місцях. Бюїк для нас не існував. Кестер спокійно стежив за дорогою, я, ніби нудьгуючи, дивився просто поперед себе, а Ленц, хоч і напружився ввесь, як струна, витяг газету і удавав, ніби для нього найважливіше зараз саме читати.

Через кілька хвилин Кестер нам підморгнув. «Карл» непомітно знижував темп, а бюїк повільно виходив уперед. Його широкі блискучі крила просунулися повз нас. З вихлопної труби просто нам в обличчя пахкав синій чад. Поступово бюїк вирвався вперед метрів на двадцять, і тоді, як ми й сподівалися, перед нами у вікні з'явилося обличчя власника бюїка, осяяне тріумфальною посмішкою. Він гадав, що виграв змагання.

Але йому було цього замало. Він хотів ще й взяти реванш. Отож кивнув нам, щоб наздоганяли його. Та ще й кивнув зневажливо, звисока, як переможець.

– Отто! – наче підштовхнув Ленц Кестера.

Але він міг би цього й не робити. У ту ж мить «Карл» наче стрибнув уперед. Засвистів компресор. І рука, що кивала нам з віконечка, раптом зникла, бо «Карл» прийняв виклик і наздоганяв. Він наздоганяв нестримно, перекрив відстань між машинами, і тоді ми зробили вигляд, ніби тільки тепер помітили чужу машину. Ми наївно і запитливо дивилися на незнайомця за кермом, ніби хотіли дізнатися, чого це він нам кивав. Але той спересердя навмисне дивився кудись у другий бік, а «Карл» повним ходом подавався все далі вперед, брудний, зашморганий; його бризковики тріпотіли, але він переміг, цей жалюгідний замазура!

– Здорово ти його, Отто, – звернувся Ленц до Кестера, – йому тепер і вечеря в пельку не полізе.

Саме заради таких перегонів ми й не міняли кузов «Карла». Тільки-но він з'являвся на дорозі, як зараз же хтось намагався його перегнати. На інші машини він справляв таке враження, як ворона з побитим крилом на зграю голодних котів. Він підбурював до змагання най затишніші сімейні машини; найсолідніших бородачів невблаганно захоплювала пристрасть гонщика, як тільки вони бачили «Кардове» стареньке шасі, що торохтіло перед ними на шосе. Та й хто б це здогадався, що під тією кумедною шкаралупиною б'ється велике серце гоночного мотора!

Ленц твердив, що «Карл» веде виховну роботу. Він, мовляв, учить людей шанувати усе творче, що завжди криється під непоказною оболонкою. Так твердив Ленц, який про себе самого казав, що він – останній з романтиків.

Ми спинилися перед маленьким готелем і вилізли з машини. Вечір був гарний, тихий. Борозни піднятих парів відсвічували фіолетовим відтінком. Скибини землі горіли золотом і бронзою. Наче великі фламінго, пливли хмаринки на зеленкуватому небі, обережно прикриваючи вузький серп молодого місяця. Провесняні сутінки оповили кущ ліщини; він стояв ще соромливо не вбраний, але вже сповнений надії незабаром розпустити свої бруньки. З маленького готелю надходив запах смаженої печінки. Пахло й цибулею. Радість наповнила наші серця.

Ленц кинувся на ці запахи, побіг до готелю. Коли повернувся, обличчя його сяяло.

– Та ви б тільки глянули на цю смажену картоплю! Мерщій, бо найсмачніше з'їдять!

У цей момент почулося дзижчання, і під'їхала ще одна машина. Ми так і прикипіли на місці: той самий бюїк. Різко загальмувавши, він став поруч з «Карлом».

– От тобі й маєш! – вигукнув Ленц. У подібних випадках діло вже не раз доходило до бійки.

Незнайомець вийшов з машини. Високий, опасистий, у широкому брунатному реглані з верблюдячої вовни. Він невдоволено скоса глянув на «Карла», зняв товсті, жовті рукавички і підійшов до нас.

– Якої марки ваша машина? – скривившись як середа на п'ятницю, спитав він Кестера, що стояв найближче до нього.

Якусь мить ми всі мовчки дивились на незнайомого. Він, безперечно, сприйняв нас за автомеханіків, що, переодягшись у чисті костюми, виїхали погуляти на чужій машині.

– Ви щось сказали? – невпевнено спитав нарешті Отто, показуючи йому, що треба бути ввічливішим.

Чоловік почервонів.

– Я питаю ось про ту машину, – буркнув він тим самим тоном, що й раніше.

Ленц випростався, його довжелезний ніс тремтів. Він надавав надзвичайної ваги ввічливості саме інших людей. Але перш ніж він встиг щось сказати, чиясь невидима рука раптом відчинила другі дверцята бюїка, з машини вислизнув вузенький черевичок, за ним – вузеньке коліно, потім вийшла дівчина і повільно попрямувала до нас.

Ми, наче захоплені зненацька, перезирнулися. Ми раніш не помітили, що в машині був іще хтось. Ленц зараз же змінив лінію поведінки. Через усе його зозулясте обличчя розлилася посмішка. І раптом ми всі усміхнулися невідомо чому й як.

Товстун остовпіло дивився на нас. Він втратив упевненість і, очевидно, не знав, що робити далі.

– Біндінг, – сказав він нарешті, трохи вклонившись, ніби спираючись на власне прізвище.

Дівчина підійшла вже до нас. Ми ставали дедалі привітніші.

– Покажи-но машину, Отто, – сказав Ленц, кинувши швидкий погляд на Кестера.

– Що ж, прошу, – відказав Отто і собі глянув на Ленца, хитрувато посміхаючись.

– А я й справді охоче роздивився б на неї, – відповів уже дещо привітніше Біндінг. – Вона у вас таки достобіса швидка. Заганяла мене.

Біндінг і Кестер пішли до машини, і Кестер підняв кришку «Карлового» мотора.

Дівчина з ними не пішла. Струнка й мовчазна, стояла вона коло мене і Ленца. Сутеніло. Я сподівався, що Готфрід використає ситуацію і вибухне, як бомба. Бо він на такі справи був митець. Але хлопець наче язика проковтнув. Взагалі вмів туркотати, як голуб, але зараз ось стояв, як пень, і ані пари з уст.

– Пробачте, будь ласка, – втрутився я нарешті. – Ми не бачили, що ви були в машині. А то б ми такого не виробляли.

Дівчина глянула на мене.

– А чого ж би й ні? – сказала вона спокійненько якимсь несподівано глухим голосом. – Нічого поганого в тому не було.

– Поганого, може, й не було, але ж було це й не зовсім чесно. Наша машина може давати кілометрів двісті.

Вона трохи схилилась і сховала руки в кишені пальта.

– Двісті кілометрів?

– Точніше: сто вісімдесят дев'ять і дві десятих, це зафіксовано офіційно, – раптом випалив гордо Ленц. Вона розсміялась.

– А ми думали – так щось шістдесят-сімдесят…

– Бачите, – сказав я, – ви ж цього не могли знати.

– Ні, – відповіла вона, – цього ми справді не могли знати. Ми гадали, що бюїк удвічі бистріший за вашу машину.

– Так, – я відштовхнув ногою якусь гілку, – а виходить, що ми мали величезну перевагу. А пан Біндінг, мабуть, розсердився на нас.

Вона знову засміялась.

– На якусь мить, це так. Але ж треба уміти й програвати, а інакше як же тоді й жити.

– Та певно, що так…

Помовчали. Я глянув на Ленца. Але останній з романтиків тільки посміхався, поводив носом і не приходив мені на допомогу. Шелестіли берези. Десь за будинком кудкудакала курка.

– Чудова погода, – вимовив я нарешті, щоб порушити мовчанку.

– Так, прекрасна! – відповіла дівчина.

– І так тепло, – додав Ленц.

– Навіть незвичайно тепло, – доповнив я. Знову виникла мовчанка. Дівчина, мабуть, подумала, що ми якісь дурні, але мені, хоч убий, нічого не спадало на думку. Ленц повів носом,

– Тушковані яблука, – сказав він з піднесенням. – До печінки та ще й тушковані яблука – делікатес!

– Безперечно, – погодився я, проклинаючи в душі нас обох.

Повернулись Костер і Біндінг. За ці кілька хвилин Біндінг став зовсім інший. Він, здавалося, був одним з тих «автоболільників», що геть розкисають від блаженства, коли зусплять де-небудь фахівця, з яким можна поговорити.

– Повечеряємо разом? – спитав він.

– Та звичайно! – відповів Ленц. Ми ввійшли до готелю. На дверях Готфрід підморгнув мені і хитнув головою у бік дівчини.

– Слухай, ця дівчина вже разів десять звела нанівець оту прикмету, оту стару, що сьогодні вранці танцювала перед тобою.

Я знизав плечима.

– Може й так, але навіщо ти змусив мене одного заїкатись перед нею?

Він засміявся:

– Треба ж і тобі колись учитися, дитинко!

– А я вже не маю охоти вчитися будь-чого…

Ми пішли слідом за іншими. Вони вже сиділи коло столу. Саме ввійшла господиня, несучи печінку і смажену картоплю. На почин вона принесла ще й велику пляшку горілки.

Виявилось, що Біндінг не говорить, а меле, як млин. Аж дивно було, чого тільки він не розказував про автомашини! Коли ж почув, що Отто навіть брав участь у перегонах, його прихильність до нас стала просто безмежною.

Я почав пильніше придивлятись до Біндінга. Це був гладкий, високий чолов'яга з густими бровами на червоному обличчі; дещо хвалькуватий, дещо галасливий, а втім – мабуть, добродушний, як усі люди, що мають успіх у житті. Я уявив собі, як він увечері, перш ніж лягти спати, роздивляється на себе в дзеркалі, серйозний, гідний, поважний.

Дівчина сиділа між Ленцом і мною. Вона скинула пальто і була вже в сірому англійському костюмі. На шиї зав'язала собі білу хусточку, ніби краватку наїзника. Волосся в неї було каштанове, шовковисте; при світлі лампи воно відсвічувало янтарем. Плечі мала дуже прямі, трохи схилені вперед, руки – вузенькі, довгуваті, не по-жіночому кістляві. Личко вузеньке і бліде, але великі очі надавали йому якоїсь пристрасної сили. Вона була дуже гарна на вигляд-так мені здавалося, хоч це було мені зовсім байдуже.

А Ленц – той розійшовся. Його було не впізнати. Золотава чуприна поблискувала, як чубчик одуда. Він строчив дотепами, як з кулемета; за столом тільки й було чути його та Біндінга. Я сидів мовчки і мало чим міг себе проявити, – хіба що передавав миску або пропонував сигарети. Або ще цокався з Біндінгом. Це я робив таки частенько.

Раптом Ленц ляснув себе по лобі.

– А ром?! Роббі, давай-но сюди наш ром до дня народження!

– День народження? Хіба сьогодні в когось день народження? – спитала дівчина.

– У мене, – сказав я. – Мені через де цілий день спокою не дають.

– Не дають спокою? То ви не хочете, щоб вас віншували?

– Ні, – сказав я, – віншувати – це щось інше.

– Ну то всього вам найкращого в житті!

На якусь мить її рука опинилась у моїй, і я відчув її теплий, сухий потиск. Тоді я вийшов, щоб принести ром.

Ніч, глибока й мовчазна, стояла навколо маленького будиночка. Шкіряні сидіння нашої машини відсиріли. Я спинився і глянув на обрій, де на небі червоніла заграва вогнів міста. Ще б постояв, та Ленц почав гукати мене.

Біндінг не вмів пити ром. Це було помітно вже після другої стопки. Похитуючись, він вийшов у садок. Я встав і разом з Ленцом підійшов до стойки. Готфрід зажадав пляшку джину.

– Чудова дівчина, га? – сказав він.

– Не знаю, Готфріде, – відповів я, – я не дуже-то й придивлявся.

Він якусь мить дивився на мене розширеними зіницями своїх блакитних очей і похитав вогнистою головою.

– Нащо ти на світі живеш, скажи-но мені, дитинко?.

– Про це я й сам давно вже хочу дізнатись. Віл розсміявся.

– Та ти б не від того! Але це так легко не дається. Ну, я тепер насамперед хочу дізнатись, що спільного має ця дівчина з отим гладким автопрейскурантом…

І він попрямував у садок до Біндінга. Через деякий час обоє повернулись до стойки. Мабуть, Готфрід довідався про щось приємне і побачив, здається, що дорога вільна, бо з великим ентузіазмом з цього приводу тут-таки бурхливими темпами заприязнився з Біндінгом. Вони поставили перед собою пляшку джину, а за годину вже говорили один одному «ти». Ленц, якщо був в ударі, то захоплював собою так, що йому важко було чинити опір. Він і сам тоді вже не міг стримати себе. Ось і тепер просто заполонив Біндінга, і незабаром вони вже співали в альтанці солдатських пісень. І за цим заняттям останній з романтиків зовсім забув про дівчину.

Ми втрьох лишились у залі. Раптом якось запанувала тиша. Цокав шварцвальдський годинник. Господиня прибирала кімнату і поглядала на нас доброзичливо, як добра мати на дітей. Коло печі простягся брунатний мисливський собака. Часом він гавкав уві сні, стиха, якось тоненько й жалісно. Надворі вітер шарудів коло вікон. Він доносив уривки солдатських пісень, і мені здавалось, ніби маленький зал здіймався в повітря і разом з нами нісся крізь ніч, крізь роки життя, крізь нескінченні спогади.

Настрій був дивовижний. Здавалося, ніби зупинився час-він уже не уявлявся тим потоком, що надходить з темряви і в темряві зникає, – він був ніби озером, у якому беззвучно віддзеркалювалося життя. Келих з ромом виблискував у мене в руці. Я пригадав ту записку, що вранці написав у майстерні. Тоді мені було трохи сумно. Тепер – ні. Скільки живеш – все одне й те саме. Я дивився на Кестера. Слухав, як він про щось розмовляв з дівчиною, але на зміст розмови не зважав. Я відчував легеньке піднесення першої стадії оп'яніння, яке розігріває кров, яке я так любив, бо воно всьому непевному надає характер чогось пригодницького. Надворі Ленц з Біндінгом співали пісню про Аргоннський ліс. Біля мене розмовляла незнайома дівчина, вона говорила стиха і повільно своїм глухуватим, збудливим, дещо хрипким голосом. Я спорожнив келих.

Ленц і Біндінг знову повернулись до нас. На свіжому повітрі вони дещо протверезилися. Ми почали збиратися додому. Я допоміг дівчині одягти пальто. Вона стояла зовсім близько від мене, м'яко розпростуючи плечі, відкинувши голову назад, трохи одкривши рота, посміхаючись обличчям, зверненим не до кого-небудь, а до стелі. На якусь мить я опустив пальто. І де в біса були ввесь час мої очі? Спав я, чи що? Раптом я зрозумів Ленцове захоплення…

Дівчина обернулася, запитливо глянула – я хутко підхопив пальто і глянув на Біндінга: він стояв біля столу, обличчя його було червоне, очі дивились якимсь застиглим поглядом.

– Ви думаєте, що він зможе вести машину? – спитав я.

– Та зможе…

Я й далі дивився на неї.

– Якщо він не дуже надійний, то може повести машину хтось із нас.

Вона вийняла пудреницю, розкрила її.

– Обійдеться й так, – сказала вона. – Він набагато краще веде машину, коли вип'є.

– Краще, але, мабуть, і не обережніше, – заперечив я.

Вона глянула на мене з-за свого маленького дзеркальця.

– Будемо сподіватися, що все буде гаразд, – сказав я. Таке припущення було надто сміливим, бо Біндінг ледве тримався на ногах. Але мені хотілося щось таке зробити, щоб вона не пішла так, ні з чим.

– Чи не можна завтра вам подзвонити, щоб дізнатись, чи все було гаразд? – спитав я.

Вона відповіла не зразу.

– Адже ми через нашу пиятику до деякої міри відповідальні за це, – вів я далі, – особливо я з своїм ромом до дня народження…

Вона розсміялася.

– Ну, добре, як вам так хочеться: Захід-2796.

Надворі я зараз же записав собі номер. Ми подивились, як Біндінг од'їхав, а тоді випили ще по чарці. Потім пустили «Карла» так, що він аж заревів. Він мчав крізь тонкий березневий туман, ми дихали швидко, назустріч нам пливло місто, воно палахкотіло вогнями, коливаючись в імлі, з якої виринув, як різнобарвне освітлений корабель, бар Фредді.

Ми поставили «Карла» на якір. Коньяк лився золотавим струмом, джин виблискував аквамарином, а ром був, як саме життя. Ми прикипіли до наших табуретів коло стойки, хлюпотіла музика, життя здавалося таким прозорим і міцним, воно линуло в наші груди могутнім потоком; безрадісність наших мебльованих кімнат, де ніхто не чекав на нас, розпач боротьби за існування – все забуто, стойка бару була командним містком життя, а ми крізь бурю пливли у майбутнє.