Текст книги "Три товариші"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Перш ніж я зрозумів, що саме сталося, вона зникла.

По дорозі назад я знову спинився коло казана з ковбасками нашої «матінки».

– Дай-но мені велику порцію ковбаси! – зажадав я весело.

– З гірчицею? – спитала «матінка», вбрана в чистий білий фартух.

– Побільше гірчиці, матінко!

Отак стоячи, я зі смаком з'їв ковбасу; з кафе «Інтернаціональ» Алоїс виніс мені до неї кухлик пива.

– Людина – це чудернацьке створіння, правда, матінко? – сказав я.

– Авжеж, – завзято підтвердила «матінка», – вчора підходить один пан, з'їдає дві віденських ковбаски з гірчицею, а грошей – немає. «Що ж, – думаю собі, – уже пізно, навколо ні душі, що його вдієш – нехай собі йде, адже буває часом і таке». І що ж ти думаєш, приходить він сьогодні, платить за ті віденські ковбаски та ще й на чай мені дає…

– Це – людина довоєнних часів, матінко! А як загалом ідуть справи?

– Погано. Вчора сім пар віденських і дев'ять сардельок. Знаєш, якби не дівчата, давно б мені була скрута

Дівчата – це були повії, що допомагали «матінці» чим тільки могли. Підчепивши кавалера, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз казан старенької, а тоді з'їсти сардельку – нехай же й «матінка» щось заробить.

– Тепер оце незабаром потеплішає, – вела «матінка» далі, – але взимку, коли мокро та холодно, ось тоді одягай що хочеш, однаково зима дається взнаки.

– Дай-но мені ще одну сардельку, – сказав я, – смакує мені сьогодні життя! Ну, а як удома справи?

Глянувши на мене своїми маленькими, безбарвними очима, вона сказала:

– Усе те саме. Оце недавно він продав ліжко. «Матінка» була одружена. Десять років тому її чоловік скочив на ходу в поїзд метро, зірвався, і його переїхало. Довелося відняти обидві ноги. Нещастя це дивно якось на нього вплинуло. Ставши калікою, він настільки соромився перед жінкою, що перестав з нею спати. До того ж у лікарні він звик до морфію. Морфій почав його швидко виснажувати, а він зв'язався з гомосексуалістами, і ось людина, що п'ятдесят років жила нормально, злигалася тепер з розпусними хлопцями, не соромилась перед ними, бо ж і вони були чоловічої статі. Для жінок він був каліка, певний, що збуджує лише огиду й співчуття, а цього він не зносив; для чоловіків він був людиною, з якою трапилось нещастя. Щоб діставати грошей на хлопців та на морфій, він забирав у «матінки» все, на що бува натрапить, і продавав усе, що тільки можна було продати. Але «матінка» жаліла його, хоч він і бив її частенько. З своїм сином вона щоночі вистоювала коло казана з ковбасами аж до четвертої години ранку. Удень прала білизну, мила сходи.

Вона давно вже хворіла шлунком і важила сорок п'ять кіл, та проте була завше привітна до людей. Вона вважала, що їй живеться ще зовсім непогано. Часом чоловік, коли йому було дуже важко, приходив до неї і плакав. Це були її найщасливіші години.

– Ти все ще на добрій посаді? – спитала мене «матінка».

– Атож. Заробляю тепер добре.

– Отож дбай про те, щоб її не втратити.

– Та вже подбаю, матінко…

Повернувшись додому, застав на площадці, наче самим богом викликану туди, служницю Фріду.

– Ви дуже симпатична, – сказав я, бо мав охоту вчинити щось хороше. Фріда скривилася.

– Ні, справді, – не вгамовувався я. – Навіщо ото раз у раз сваритись! Життя коротке, Фрідочко, сповнене усяких випадковостей і небезпек. Під такий час треба жити дружно. Давайте помиримось!

Не звернувши уваги на мою простягнену руку, вона промимрила щось про чортових пияків та й забралася геть, грюкнувши дверима.

Я постукав до Георга Блока. З-під його дверей крізь шпарину пробивалося світло – зубрив!

– Ходімо, Георге, пожремо чого-небудь, – звернувся я до нього.

Він підвів на мене очі. його бліде обличчя зашарілось.

– Я не голодний.

Він гадав, що це я з співчуття до нього. Тому й не хотів.

– А ти спершу подумай як слід, – сказав я. – Бо інакше буде кепсько. Я ж по дружбі прошу…

Проходячи з ним коридором, я побачив, що двері Ерни Беніг причинені нещільно. За ними мені почувся чийсь легкий віддих. «Ага», подумав я собі і в ту ж мить почув, як у кімнаті Гассе тихенько клацнув замок, а двері одійшли і теж лишилися трохи відхилені. Очевидячки, ввесь пансіон чатував на мою кузину.

З-під стелі яскраве світло заливало мою комірчину, а в ній – парчеві крісла пані Залевської. У сяйві настільної лампи, позиченої в Гассе, виблискував ананас, найвитонченіша ліверна ковбаса, сьомга, пляшка шеррі…

Коли ми з оторопілим Георгом саме взялися добре підрубати, у двері постукали. Я зрозумів, що зараз буде.

– Увага, Георге! – прошепотів я, а тоді гукнув: – Заходьте!

Двері розчинилися, зайшла, завмираючи від цікавості, пані Залевська. Уперше в житті вона власноручно принесла мені пошту – бандероль, якусь афішку, що закликала мене невідкладно перейти до споживання сирих продуктів. Пані Залевська вбралася казково, як великосвітська дама старих добрих часів: мережана сукня, шаль з бахромою, брошка з портретом небіжчика Залевського в медальйоні. Солодка усмішка враз застигла їй на обличчі, спантеличено дивилася вона на збентеженого Георга. А я безсоромно розреготався. Господиня вмить опанувала себе.

– Ага, дістали гарбуза! – в'їдливо сказала вона.

– Авжеж дістав, – погодився я, все ще захоплений її пишним вбранням. Яке щастя, що моя гостя не прийшла!

Пані Залевська невдоволено глянула на мене.

– А ви ще смієтесь? Я завжди казала: де в інших людей серце, там у вас стирчить пляшка з горілкою.

– Добре сказано, – відповів я, – але чи не зробили б ви нам честь, шановна пані?…

Вона вагалась, але нестерпне бажання довідатись, може, про дещо перемогло. Я відкрив пляшку шеррі,

Пізно ввечері, коли все стихло, я взяв пальто, ковдру і пробрався коридором до телефону. Ставши навколішки перед столом, де стояв апарат, я накинув собі на голову пальто і ковдру, зняв трубку правою рукою, а лівою знизу притримував пальто. Тепер я був певний, що мене ніхто не зможе підслухати. Бо в пансіоні Залевської вуха були на диво довжелезні. Мені пощастило – Патріція Гольман була вдома.

– Давно ви вже повернулися з свого таємничого побачення?

– Уже з годину.

– Шкода. Якби ж я знав…

– Ні, однаково нічого б не вийшло, – засміялася вона. – Лежу в ліжку і знову температурю. Дуже добре, що повернулася додому рано.

– Температурите? А це чого?

– Ах, нічого особливого. А ви що сьогодні ввечері робили?

– Розмовляв з хазяйкою про міжнародне становище. А ви? Ваша справа вдалася?

– Сподіваюсь, що вдасться.

У мене під накриттям створилася страшенна задуха. Щоразу, коли дівчина говорила, я підіймав «завісу» і похапливо дихав свіжим повітрям, а потім закривав «кватирку» і говорив сам, щільно притуливши рота до трубки.

– Чи є серед ваших знайомих хтось, кого звуть Робертом?

Вона розсміялась:

– Не знаю… Думаю, що ні…

– Шкода. Я б охоче послухав, як ви це вимовляєте. Може, проте, все ж таки спробуєте?

Вона знову розсміялася.

– Ось так, жартома… – сказав я. – Приміром таке: Роберт – осел!

– Роберт-дитина!

– У вас чудова вимова, – сказав я. – А тепер давайте спробуємо з Роббі… Отже: Роббі – це…

– Роббі – це пияк, – стиха вимовив далекий голосок, – а тепер треба спати, я прийняла снотворне, і в голові вже гуде.

– Ну, то на добраніч, спіть спокійно!

Поклавши трубку, я відсунув пальто і ковдру. Випроставшись, я скам'янів. На крок від мене, наче при вид, стояв пенсіонер – фінансовий радник, що мешкав у кімнаті поруч з кухнею. Я щось сердито пробурчав собі під ніс.

– Тсс! – прошепотів він, оскаливши зуби.

– Тсс! – прошепотів я й собі, посилаючи його в думках під три чорти.

Він підняв палець:

– Не розляпаю ні слова… а скажіть: це ви про політику, га?

– Що таке?! – здивувався я. Він підморгнув:

– Не турбуйтесь! Сам належу до крайнього правого крила. Ви потайки розмовляли на політичну тему? Я зрозумів і теж осміхнувся.

– На високополітичну!

Він кивнув головою і прошепотів:

– Хай живе його величність!

– Слава, слава, хай живе! – відповів я. – А тепер ось про що інше: чи не знаєте ви часом, хто винайшов телефон?

Він здивовано похитав лисою головою.

– Не знаєте? І я не знаю. Але той, хто винайшов, – хлопець хоч куди!

IX

Неділя. День перегонів. Останнього тижня Кестер тренувався щодня. А тоді вечорами ми до пізньої ночі розбирали «Карла» аж до найдрібнішого гвинтика, мастили, приводили до ладу. Тепер ось ми сиділи коло складу запчастин і чекали на Кестера – він пішов на стартову площадку.

Зібралися ми тут усі: Грау, Валентин, Ленц, Патріція Гольман і, зрозуміло ж, Юпп – у комбінезоні, шлемі і захисних окулярах. Юпп мав бути напарником Кестера, бо важив найменше. Ленц, щоправда, мав свої сумніви. Він твердив, що Юппові величезні лапасті вуха чинять надто сильний опір повітрю, отож машина або втратить кілометрів двадцять швидкості, або перетвориться на літак.

– Звідки у вас, власне кажучи, англійське ім'я? – запитав Готфрід Патріцію Гольман, що сиділа поруч з ним.

– Мати моя була англійка, її теж так звали-Пат.

– А, Пат – це вже щось інше. Це вже легше вимовляти. – Він видобув чарку й пляшку. – Отже, за дружбу, Пат! Мене звуть Готфрід!

Я пильно подивився на нього. Коли я все ще тупцював навколо проблеми, як звертатися до дівчини, він втнув отаке серед білого дня – йому й непереливки! А вона собі на це сміється і справді називає його Готфрідом!

Але Фердінанд Грау пішов іще далі. Він зовсім здурів і не зводив з дівчини очей. Він декламував звучні вірші і заявив, що писатиме її портрет. Він дійсно сів на якийсь ящик і почав малювати.

– Слухай-но, Фердінанде, старий пугаче, – сказав я, забираючи в нього блокнот, – не зачіпай живих людей, май діло з своїми трупами. І говори більш на загальні теми, бо за дівчину я можу образитись.

– А будете потім пропивати зі мною рештки гонорару за тітку шинкаря?

– Чи все проп'ємо, не знаю. Але дещо допоможемо, це напевно.

– Гаразд. Ну то я вже змилуюсь над тобою, хлопче…

Стукіт моторів, наче кулеметними чергами, зривався то тут, то там на біговій доріжці. Пахло перегаром масла, бензином, рициною. Цей чудовий запах збуджував, як збуджував і чудовий барабанний стукіт моторів!

Поблизу гомоніли автомеханіки в своїх добре устаткованих кабінах. Наші запаси були надто злиденні. Деякий інструмент, запалювальні свічки, пара коліс з резервними покришками, що ми дурно дістали від одного заводу, декілька дрібніших запчастин – оце й усе. Адже Кестер брав участь у перегонах не від якого-небудь підприємства, а приватне. За все треба було платити свої гроші. Тому у нас всього було обмаль.

Прийшов Отто, за ним Браумюллер, уже в костюмі гонщика.

– Ну, Отто, – почав він розмову, – якщо в мене свічки сьогодні витримають, то ти пропав! Та вони не витримають!

– Побачимо! – відповів Кестер. Браумюллер погрозився «Карлу»:

– Стережись мого цокотуна!

Цокотун – це була нова машина Браумюллера, машина важкого типу; вона вважалася за фаворита.

– Ось «Карл» дасть тобі духу, Тео! – крикнув до нього Ленц.

Браумюллер хотів був утнути щось у відповідь на бравому солдатському жаргоні старих часів, але, побачивши з нами Патріцію Гольман, поперхнувся, витріщив на неї очі, осміхнувся якось просто себе та й подався геть.

– Наша взяла! – з задоволенням відзначив Ленц.

Над біговою доріжкою загавкали мотоцикли. Кестер мав уже бути готовим. «Карла» включили до категорії спортивних машин.

– Великої допомоги від нас не сподівайся, Отто, – сказав я, оглядаючи інструмент.

Він махнув рукою.

– Немає в цьому потреби. Якщо «Карл» поламається, то не допоможе й ціла майстерня.

– А може, нам все ж таки виставляти щити, щоб ти знав, як ти ідеш, на якому місці?

Кестер не погодився.

– Адже всі стартують одночасно. То я й сам бачитиму. До того ж ще й Юпп буде стежити.

Юпп енергійно закивав. Він уже аж трусився від збудження і безнастанно їв шоколад. Але це хіба що тепер. Гримне постріл на старті – і він притихне, як черепаха.

– Ну, поїхали! Ні пуху ні пера! Ми випхнули «Карла» на старт.

– Отож не спинись на старті, ти, чортова худобо, – сказав Ленц, поплескавши «Карла» по радіатору. – Не підведи свого старенького тата, «Карле»! «Карл» поїхав, ми дивилися йому вслід.

– Диви-но, от кумедна бандура, – сказав раптом хтось поблизу. – Диви, диви, задній міст – страус, та й годі!

Ленц випростався:

– Це ви чи не про білу машину? – запитав він, почервонівши, як буряк, але ще зберігаючи рівновагу.

– Атож! – відповів йому кремезний автомеханік з сусідньої кабіни, навіть не обернувшись до нього, і подав своєму сусідові пляшку пива. Ленц почав був щось белькотіти від люті і намагався перелізти через низеньку дощану перегородку бокса. Але, хвалити бога, його лайки в боксі не почули. Я потяг його назад.

– Не роби дурниць! – насипався я на нього. – Ти нам і тут потрібний. А ти вже до лазарету захтів?

Уперто, наче осел, Ленц рвався до бійки – він раптом не міг нікому нічого датувати, що стосувалося «Карла».

– Бачите, – звернувся я до Патріції Гольман, – ось цього навіженого цапа вважають за останнього з романтиків! Чи повірите, що він колись і вірші писав?

Це було вразливе місце Готфріда – він зразу ж вгамувався.

– Це було давно, ще задовго до війни, – сказав він, ніби перепрошуючись. – А до того ж, дитинко, шаліти під час перегонів – хіба ж це сором? Ну, скажіть. Пат?!

– Шаліти – це взагалі не сором… Готфрід урочисто вклонився:

– Добре сказано!

За гуркотом моторів нічого не було чути. Повітря здригалося. Здригалися земля й небо. Поле мчало мимо.

– Іде передостаннім, – пробурчав Ленц. – От бестія, знову заговтався на старті…

– Байдуже! – відповів я. – Старт – це для «Карла» біда! Він повільно одривається, але потім ти його й не вдержиш.

Гуркіт трохи вщух, тоді залунала мелодія гучномовців. Ми не повірили власним вухам: Бургер, один з найсильніших конкурентів, зовсім не рушив з місця.

Машини з гуркотом наближались до нас. Здаля вони підскакували по доріжці, як сарана, далі більшали й більшали і промчали нарешті навпроти нас повз трибуни, завернувши на довгому повороті, їх було шестеро, Кестер все ще йшов передостаннім. Ми тримались напоготові. Від повороту чути було то сильніший, то слабший відгомін гуркоту машин. За поворотом уся зграя рвонулась вперед. Одна машина йшла попереду всіх, щільно за нею – друга й третя, а за ними – Кестер. На повороті він обійшов одну і був тепер четвертим.

З-за хмарин виглянуло сонце. Широкими смугами світло й тіні линули на бігову доріжку, вона раптом стала плямистою, як тигр. Тіні від хмарин ковзали по людській юрбі на трибунах. Завзяття моторів пронизало нас, наче звуки грандіозного хоралу. Ленц нетерпляче крутився туди й сюди, я розжував зубами сигарету, Патріція Гольман, роздуваючи ніздрі, жадібно втягувала повітря, як молоде лоша весняним ранком. Тільки Валентин та Грау мирно сиділи під яскравим сонячним промінням.

Велетенський пульс машин знову застукотів коло трибун. Ми напружено вдивлялись у Кестера. Він захитав головою – не хотів міняти покришок. Тепер він дещо вирвався вперед – зрівнявся з задніми колесами третьої. Тут машини помчали по нескінченній прямій.

– От чорт! – Ленц відпив ковток із пляшки.

– Він на це натренувався, – звернувся я до Патріції Гольман, – обганяти на поворотах. В цьому він фахівець!

– А трохи ковтнути з пляшечки, Пат? – запитав Ленц.

Я кинув на нього сердитий погляд. Він, не кліпнувши очима, витримав мій погляд.

– Краще вже із склянки, – відповіла Пат. – Я ще не навчилась пити з пляшки.

– Так я й знав! – Готфрід простяг руку і вхопив склянку. – Це недоліки сучасної системи виховання.

У наступних кругах пасмо машин розтяглося. Першим ішов Браумюллер. Перші чотири машини поступово вийшли вперед на якихось триста метрів. Кестер зник за трибуною, зрівнявшися з третім гонщиком уже й передніми колесами. І от знову заторохтіли машини. Ми поскакували з місць. А де ж третій? За двома першими несамовито гнався один тільки Отто. Коли ось – ага, загудів і третій! Задні покришки метляли, мов ганчір'я! Ленц злорадісно вискалив зуби, машина спинилася коло сусіднього бокса. Кремезний механік вилаявся. За хвилину машина побігла знову.

Наступні круги нічого не змінили в розстановці сил. Ленц поклав секундомір і почав підраховувати, а тоді сповістив:

– «Карл» ще має дещо в резерві!

– Боюсь, що й інші теж мають, – сказав я.

– Маловіре! – він кинув на мене нищівний погляд, На передостанньому крузі Кестер теж покрутив головою. Він ішов натиск – не міняти покришок! Було ще не так тепло, щоб вони не могли витримати.

Коли машини вийшли на останній круг, над широким полем і трибунами запанувало прозоре й ясне напруження.

– Хапайтеся всі за дерево! – скрикнув я, вхопившись за держак молотка. Ленц ухопив мене за голову, я відіпхнув його. Він оскалився і вхопився за бар'єр.

Гудіння переходило в рев, рев – у шалене виття, виття – у несамовитий стукіт; тонко, із свистом співали мотори на максимальних обертах!… Браумюллер високо шугнув на повороті, зразу ж за ним помчав другий; задні колеса його здіймали куряву й скреготіли, вони пішли глибше, ближче до центра, очевидно, він хотів, роблячи коротший поворот, обминути першу машину низом.

– Невірно! – закричав Ленц.

Коли ось і Кестер шугнув за ними, з дзижчанням винеслась машина на повороті аж до самого краю, на якусь мить ми скам'яніли – здавалося, він перелетить за бар'єр, але мотор заревів, і машина розвернулась.

– Він розвернувся на повній швидкості! – скрикнув я.

Ленц підтвердив:

– Збожеволів!

Ми перехилилися за бар'єр, тремтячи від збудження, від страху, чи все буде гаразд. Я допоміг Патріції Гольман стати на ящик з інструментами.

– Так вам буде видніше. Спирайтеся на моє плече.

Ось стривайте, він і цього наздожене саме на повороті!

– Уже наздогнав! – скрикнула вона. – Він уже й обминув його!

– Наздоганяє Браумюллера! Боже ж мій милий, а, їй-бо, так! – закричав тепер і Ленц. – Обминув другого і наздоганяє Браумюллера.

Наче з грозової хмари виринули три машини, помчали на нас, ми кричали, як навіжені, кричав і Валентин, чути було і здоровецький бас Грау, – адже Кестерові удався його одчайдушний трюк: на повороті він, ринувши зверху, обігнав другу машину, бо її гонщик прорахувався і на крутому повороті втратив швидкість.

Тепер Кестер шулікою кинувся на Браумюллера, який раптом опинився всього на якихось двадцять метрів поперед нього, – мабуть, чи не забарахлили свічки.

– А дай-но йому, Отто! Дай йому! Бий цокотуна! – ревли ми, махаючи руками.

Машини зникли на останньому повороті. Ленц уголос молився до всіх богів Азії та Південної Америки, просячи допомоги та розмахуючи своїм амулетом. Я й собі дістав свого. Патріція Гольман, спершися на моє плече, вся подалася, вдивляючись уперед, ніби фігура жінки на бугшприті корабля.

Ось вони показались! Мотор Браумюллерової машини все ще пихкав, працюючи з перебоями. Я заплющив очі, Ленц обернувся спиною до бігової доріжки – ми хотіли підкупити долю. Крик змусив нас хутко обернутися. Ми ще встигли побачити, як Кестер, випередивши свого конкурента на два метри, пройшов фініш.

Ленц наче одурів. Він жбурнув інструмент на землю, а на покришках зробив стойку.

– Як ви тоді сказали, – проревів він, ставши на ноги, до механіка-геркулеса, – як ви сказали? Бандура?

– Що ти на мене гавкаєш, чоловіче добрий? -незадоволено відповів механік. І вперше за ввесь час, що я його знаю, останній з романтиків не розлютувався від цієї грубості, а тільки почав вихилятися від реготу.

Ми чекали на Отто – він затримався десь там біля жюрі.

– Готфріде, – промовив раптом чийсь хриплий голос коло нас.

Ми обернулися… Перед нами височіла гора в образі людини: тіснуваті смугасті штани, тіснуватий піджак-маренго і чорний котелок.

– Альфонс! – скрикнула Патріція Гольман.

– Власною персоною, – погодився він.

– Ми виграли, Альфонсе! – знову закричала Пат.

– Здорово, здорово. То я, виходить, запізнився, га?

– Ти ніколи не запізнюєшся. Альфонсе! – сказав Ленц.

– Хотів, власне кажучи, трохи підгодувати вас – оце буженина та трохи солонини – самі реберця. Я все вже нарізав.

– Давай-но сюди та сідай з нами, хлопчино! – гукнув Готфрід. – Зараз ми тобі все розповімо.

Він розгорнув пакет.

– Боже, – здивувалась Патріція Гольман, – цього вистачить на цілий полк!

– Це тільки потім буде видно, – зауважив Альфонс. – До речі, ось ще трохи холодного кюммелю…

Він вийняв дві пляшки.

– Пробки вже вийнято.

– Здорово, здорово, – вимовила Патріція Гольман.

Альфонс доброзичливо їй підморгнув.

Підкотився запінений «Карл», Кестер і Юпп вискочили з нього. Юпп пишався, ніби молодий Наполеон, вуха його світилися рожево, мов церковні вітражі. В руках він тримав велетенський срібний кубок, дібраний без будь-якого смаку.

– Це вже шостий, – сказав сміючись Кестер.

– Дивно, що людям ніколи не спаде на думку щось інше.

– Тільки оцей глек? – по-діловому запитав Альфонс. – А гроші?

– Є й гроші, – заспокоїв його Отто.

– Тоді в нас грошей – як сміття! – зауважив Грау.

– Буде, здається, непоганий вечір…

– У мене? – запитав Альфонс.

– Справа честі, – відповів Ленц.

– Гороховий суп з свинячим шлунком, вухами та ніжками, – почав Альфонс, смакуючи кожне слово так, що навіть на обличчі Патріції Гольман з'явився вираз глибокої пошани… – Звичайно, я частую, – додав він.

Підійшов, проклинаючи свою невдачу, Браумюллер, він тримав цілу жменю замащених запалювальних свічок.

– Заспокойся, Тео! – гукнув до нього Ленц. – Перший приз на наступних перегонах дитячих візків тобі забезпечено.

– Можна мені взяти реванш коньяком? – запитав Браумюллер.

– Хоч би й у пивних кухлях! – сказав Грау.

– Навряд чи виграєте, пане Браумюллер, – авторитетно заявив Альфонс, – Кестера я ще ніколи не бачив п'яним.

– «Карла» я теж ніколи ще не бачив поперед себе, – відказав Браумюллер, – хіба що сьогодні.

– Терпи, не гнись, – сказав Грау. – Ось бери чарку, Вип'ємо за занепад культури через машину.

Рушивши в путь, ми хотіли забрати рештки Альфонсового провіанту – там лишалося ще не менш як на двох. Але ми побачили тільки папір.

– Що за чорт, – сказав Ленц, – ага, ось воно що! – він показав на Юппа, що зніяковіло всміхався – в нього були ще повні жмені їжі, а живіт вип'явся, як барабан. – І це рекорд!

Як на мене, то Патріція Гольман мала надто великий успіх у барі Альфонса. Грау я застукав на тому, що він знову набивався малювати її портрет. Вона сміялася й казала, що це для неї задовга справа, що сфотографуватися зручніше.

– Це йому якраз більше до фаху, – сказав я ущипливо. – Може, він потім за вашою фотографією намалює й портрет.

– Заспокойся, Роббі, – впевнено відказав Фердінанд, втупивши в Пат свої великі блакитні дитячі очі. – Ти від горілки лютієш, а я стаю людянішим. Ось у тому й різниця між нашими поколіннями.

– Він років на десять старший за мене, – подав я репліку.

– А це, на сьогодні, – різниця на ціле покоління! – вів далі Фердінанд. – На ціле життя! На ціле тисячоліття! Хіба ж ви, хлопці, знаєте, що таке життя? Ви ж боїтесь своїх власних почуттів. Ви не пишете листів – ви розмовляєте телефоном, ви не мрієте, ви їдете з коханою у недільну екскурсію, ви розсудливі у коханні і нерозсудливі в політиці – жалюгідне плем'я!

Я слухав його одним вухом, бо другим наслуховував, що казав Браумюллер. А він, дещо похитуючись, саме умовляв Патріцію Гольман учитися в нього водити машину. Він, мовляв, навчить її всім своїм трюкам.

Тільки трапилась нагода, як я одвів його осторонь.

– Дуже нездорово для спортсмена, Тео, приділяти стільки уваги жінкам.

– Мені це не завадить, – відказав він, – у мене залізне здоров'я!

– Добре. Тоді я скажу тобі про щось таке, що й для тебе буде здорово, як дістанеш оцією пляшкою по голові…

Він оскалив зуби.

– Кинь сокирку під лавку, хлопчику! Знаєш, по чому пізнають джентльмена? Він поводить себе пристойно, навіть коли і п'яний. А ти знаєш, хто я такий?

– Знаю. Хвалько!

Мене не турбувало, що хто-небудь з них насправді візьметься до дівчини; цього поміж нас не було. Але в мене не було такої впевненості щодо дівчини – могло статися, хтось із них раптом їй би дуже сподобався. Ми ще були надто мало знайомі для того, щоб я не відчував небезпеки. А коли взагалі можна не відчувати такої небезпеки?

– Давайте підемо собі непомітно, – запропонував я.

Вона погодилася.

Ми йшли вулицями. Мрячило. Туман, сріблястозелений туман насувався на місто. Взявши руку Пат, я засунув її до кишені свого пальта. Так ми ходили довго.

– Стомилися? – запитав я.

Вона похитала головою і посміхнулась.

Я показував на кафе, мимо яких ми проходили.

– Може, кудись зайдемо?

– Ні. Знову те саме – не хочеться.

Ми пішли далі, дійшли до цвинтаря. Він був наче тихий острів серед кам'яного потоку будівель. Дерева шуміли, але верхівок не було вже видно. Ми знайшли вільну лаву і сіли.

На обочині вулиці дрижали великі оранжеві плями – сяйво ліхтарів. Усе густіший насувався туман. Туман і світло – одвічна казка. Хрущі сп'яніло злітали з лип, кружляли навколо ліхтарів, з розбігу стукались об вогке скло. Туман заворожував навколо все, підносив кудись у височінь, пускав у глибину – готель навпроти нас був уже океанським пароплавом з освітленими каютами над чорним морем асфальту, сірий силует церкви став фантастичним парусним судном з високими щоглами, що губилися десь високо в сірочервоній заграві, а ось і каравани будинків почали рухатись, кудись пливли…

Ми мовчки сиділи рядом. У тумані все ставало нереальним, фантастичним, і ми – теж. Я подивився на дівчину – в її широко розкритих очах виблискувало сяйво ліхтарів.

– Іди ближче до мене, – сказав я, – бо туман понесе тебе геть…

Вона повернула до мене личко… Воно всміхалося, уста були напіврозкриті, зуби виблискували, великі очі дивилися на мене, але мені видавалося, ніби вони мене зовсім не бачать, ніби вона всміхається не мені, а сіро-сріблястим тіням, що пливуть повз нас, ніби її причарували подихи вітру у верхів'ях дерев, струмочки туману, що котилися вниз по стовбурах, ніби вона прислухається до глухого, неясного заклику, що лунає десь поза деревами, десь за краєм світу, ніби їй оце зараз треба встати й піти геть, крізь туман, впевненим кроком кудись просто себе, піти за глухим таємничим покликом землі і життя.

Ніколи не забуду цього обличчя, ніколи не забуду, як воно потім прихилилося до мене, як воно мовчки прибрало повного виразу, як сповнилось ніжності і ласки, тихого сяйва, наче розквітло; ніколи не забуду, як її губи розкрилися мені назустріч, як очі її наблизилися до моїх, як вп'ялися в них, запитливі, серйозні, великі і блискучі, як вони потім повільно закрилися, ніби здаючись…

А туман усе насувався… Хрести на могильних пам'ятниках неясно височіли за імлистою завісою. Я загорнув Пат до себе в пальто. Місто зникло. Час зупинився.

Так ми сиділи довго. Потроху міцнішав вітерець, тіні заколивалися перед нами в сірому тумані. Заскрипіли чиїсь кроки, почулося тихе мурмотіння, потім приглушене бренькання гітар. Я підвів голову. Тіні наближалися, перетворювалися на темні фігури, сходилися в коло. Запанувала тиша. І раптом пролунав голосний спів:

 
– Ісус, Ісус шукає і тебе…
 

Я аж підскочив… Потім прислухався. Що це там таке? Хіба це ми десь на небі? Це ж бо був справжнісінький хор, жіночий двоголосий хор…

– Вставай-но, грішнику убогий… – залунало над кладовищем у ритмі полкового маршу.

– Це щось зовсім незрозуміле, – сказав я, витріщивши очі на Пат.

– Іди, покайся і молись, – прозвучало далі вже в швидкому темпі.

І раптом я здогадався:

– Святий боже, та це ж «армія спасіння»!…

– Тікай від згуби, гріх тамуй, – закликали знову тіні, переходячи до кантилени високих тонів.

У карих очах Пат заблимали вогники, губи її здригалися, плечі тремтіли.

Хор нестримно заревів з усієї сили:

 
– Пекла жар, вогненні муки-
Це для грішника розплата;
Бог до тебе простре руки —
Кайся, блудний сину й брате!
 

– Ану, тихо там, чорти б вас забрали! – проревів раптом чийсь сердитий голос із туману.

На мить запанувала тривожна тиша. Але «армія спасіння» звикла до обструкцій. Хор заспівав ще дужче.

– Чого жадаєш в світі ти, самотній? – зазвучало жалібно в унісон…

– Дівчат лапати жадаю, щоб вам добра не було, дайте хоч тут спокій, – залунав той самий сердитий голос.

– Бісове діло зваблює тебе, – прозвучало з несподіваним піднесенням у відповідь.

– Ви, старі шкапи, давно вже не можете мене звабити! – хутко відповіли з туману.

Я аж пирснув зо сміху. Та й Пат не змогла вже більше стримуватись. Ми аж затрусилися від сміху – адже на цвинтарі відбувалась справжня дуель. В «армії спасіння» добре знали, що лави тут були притулком для закоханих пар, які не мали куди дітись у великому місті. Отож «армія спасіння» взялася до солідної операції – зробила в неділю облаву на грішні душі. Побожно, благочестиво й голосно ревли любительські голоси свій текст, а гітари своїм бреньканням створювали гучний акомпанемент.

Цвинтар потроху оживав. З туману почулися вигуки, хихикання. Здавалося, ніби всі лави були зайняті. До самотнього борця за волю кохання приєдналися невидимі, але численні однодумці. Швидко організувався хор протесту. У цьому взяли участь, мабуть, і колишні військові, яких розбурхала мелодія маршу, бо незабаром могутньо залунала невмируща пісня:

– У Гамбургу я побував, там бачив світ прекрасний…

– О, не пручайся більше ти, – проверещав ще раз хор аскетів, капелюхи закивали – армія спасіння відчула себе в стані облоги.

І зло перемогло: з грубих горлянок у відповідь заревло на всю силу:

– Своє ім'я я не назву, бо я продажна дівка…

– От тепер час і нам піти, – звернувся я до Пат. – Пісню я цю знаю. В ній чимало куплетів, один кращий за інший. Ходімо звідси!

От і знову місто – гучали машини, гуділи колеса. Але воно було, як і раніш, заворожене. Туман перетворив автобуси на великих казкових звірів, автомашини нечутно сновигали вулицями, фари їх світилися, мов кошачі очі, вітрини видавалися барвистими безладними печерами.

Ми пішли вулицею повз цвинтар, перейшли товкучку. У замряченому повітрі височіли каруселі – галасливі башти, сповнені музики і блиску… Чортове колесо іскрилося пурпуром, золотом і сміхом; синіми вогнями мерехтів лабіринт.

– Благословенний лабіринт! – вирвалося в мене…

– Чому? – запитала Пат.

– Адже ми якось побували там удвох…

Вона кивнула головою.

– Мені видається, ніби це було колись дуже-дуже давно…

– Може, підемо туди ще раз?

– Ні, – сказав я, – тепер уже не треба. Хочеш чогось випити?

Вона відмовилась. Вигляд її був прекрасний – туман оповивав її, наче легенькою вуаллю, під якою вона ще яскравіше променіла.

– Ти, може, стомилася?

– Ще ні…

Ми підійшли до палаток з кільцями й гачками. Попереду висіли карбідні лампи, світло їх було біле, різке.

Пат глянула на мене.

– Ні, – сказав я, – сьогодні не накидатиму. Жодного кільця. Хоча б була нагода виграти усю винницю Олександра Македонського.