Текст книги "Три товариші"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

V

Кестер, одягнувши свій найстаріший костюм, поїхав до фінінспекції. Хотів добитися зниження податків. Ми з Ленцом лишилися в майстерні удвох.

– Ну, Готфріде, – сказав я, – давай-но візьмемося за товстого кадилака.

Напередодні з'явилося наше оголошення. А значить, уже сьогодні могли прийти покупці, якщо взагалі це когось могло зацікавити. Отож треба було мати машину напоготові.

Насамперед ми пройшлися по лаку ще й політурою. Від нього машина заблищала, як сонце, і наче подорожчала на цілу сотню марок. Потім залили в мотор найгустіше масло, яке тільки буває. Поршні були вже не першокласні і трохи стукотіли. Але густе масло вирівнювало хід, і машина працювала дуже спокійно. Передачу і дифер ми теж намастили густим жиром, щоб усунути будь-які шуми.

Тоді виїхали з двору. Поблизу був відтинок дуже поганої дороги. Ми поїхали по ній з швидкістю в п'ятдесят кілометрів. Кузов стукотів. Ми зменшили тиснення в балонах на чверть атмосфери і спробували ще раз. Пішло трохи краще. Спустили ще чверть атмосфери. Тепер усе пішло як по маслу.

Ми вернулися до майстерні, помастили капот мотора, щоб не пищало, втиснули туди ще гумову прокладку, залили до радіатора гарячої води, щоб мотор одразу ж заводився, а знизу обдали машину ще раз гасом з розпилювача, щоб вона й там блищала. Тоді Готфрід Ленц звів руки до неба й сказав:

– Тепер гряди до нас, благословенний покупцю! Гряди, люб'язний посідаче пузатого гаманця! Ми чекаємо на тебе, як жених на наречену!

Проте наречена не поспішала. Тому ми пересунули на оглядову канаву паровоз булочника і заходилися монтувати передню вісь. Декілька годин ми попрацювали спокійно, без зайвих балачок. Аж ось я почув, що Юпп біля колонки почав насвистувати мелодію пісні: «Слухай, що це надходить до нас…»

Я виліз із ями і виглянув у вікно. Навколо кадилака походжав маленький присадкуватий чоловік. Він мав вигляд солідного буржуа.

– Глянь-но, Гогфріде, – прошепотів я, – може, це й справді наречена?

– Безперечно! – сказав Ленц, як тільки глянув на гостя. – Подивись на його обличчя. Він ще ні з ким не говорив, а вже сповнений недовіри. Мерщій туди! А я залишусь тут у резерві. Надійду, якщо ти не впораєшся. Пригадай мої прийоми!

– Добре. – Я вийшов до покупця. Гість поглянув на мене розумними чорними очима. Я відрекомендувався:

– Локамп!

– Блюменталь!

Це був перший прийом Готфріда: насамперед відрекомендуватися. Він твердив, що це зараз же створює інтимнішу атмосферу. Другий прийом полягав у тому, щоб починати розмову надто стримано і вислухати уважно покупця і потім учепитися там, де це було б вигідно.

– Ви з приводу кадилака, пане Блюменталь? – запитав я. Він кивнув. – Ото він стоїть, – сказав я і показав на машину.

– Бачу, – відповів Блюменталь.

Я кинув на нього швидкий погляд. «Увага, – подумав я собі, – це підступний тип!»

Ми пішли через двір. Я відчинив дверцята машини й запустив мотор. Тоді трохи помовчав, щоб дати Блюменталю час оглянути машину. Безперечно, він знайде що покритикувати, ось тоді я й хотів почати наступ.

Але Блюменталь нічого не оглядав, нічого й не покритикував. Він і собі мовчав і стояв, як стовп. Нічого іншого мені не лишалося, як тільки розпочати наступ навмання.

Я почав повільно і систематично описувати кадилака, як мати свою дитину, і при цьому намагався вивідати, чи цей чоловік розуміється хоч трохи на таких речах. Якщо це фахівець, то треба було розводитись більш про мотор і шасі, якщо він нічого не розуміє – про комфорт і різні витребеньки.

Але він і тут нічим не зрадив своїх намірів чи думок.

Він не переривав мене, аж поки мені й самому не набридло говорити.

– Для чого саме ви купуєте машину? Щоб їздити в місті чи для подорожі? – спитав я нарешті, щоб, може,

хоч тут за щось зачепитися.

– Для всього, чого хочете, – відповів Блюменталь.

– Ага! А їздитимете самі чи з водієм?

– Як коли.

Як коли. Відповіді він давав, як папуга. Він чи не належав до ордена братів-мовчальників. Щоб пожвавити його, я намагався добитися того, щоб він щось випробував. Тоді, звичайно, покупці стають приступніші. Я боявся, щоб він у мене часом не заснув.

– Кришка кузова розсувається й закривається аж надто легко як для такого великого кабріолета, – сказав я. – Ось спробуйте самі його закрити. Ви це зробите однією рукою.

Але Блюменталь сказав, що не треба, він, мовляв, і так це бачить. Я, грюкнувши, захлопнув дверцята і похитав за ручки.

– Ніщо не зношене. Непохитні, як руль. Спробуйте самі…

Але Блюменталь не пробував. Він вважав, що так і треба. Ну й твердий до біса горіх!

Я показав йому, як відчиняються вікна.

– Викручуються легесенько, просто забава! І на будь-якій висоті тримаються міцно. Він не ворухнувся.

– До того ж і скло незвичайне – не б'ється, – вів я далі, хоч мене вже почав охоплювати розпач. – Це ж безцінна вигода! Ось у нас у майстерні стоїть форд… – І я розповів історію з дружиною булочника, до того ще й прикрасив її трохи, додавши, ніби разом з дружиною загинула й дитина.

Але те, що робилося в душі Блюменталя, було замкнено щільно, як сейф.

– Небитке скло є на всіх машинах, – перервав він мене, – тут немає нічого особливого.

– Таке скло на жодній марці машин не ставлять серійно, – відповів я лагідно, але різко. – Хіба що на деяких типах машин тільки передню шибку. Але ні в якому разі не великі бокові вікна.

Я показав роботу сигналів і перейшов до опису внутрішнього комфорту-багажників, сидінь, бокових кишеньок, щитка водія, розписував кожну дрібничку, подав навіть Блюменталю запальничку і, скориставшися з цієї нагоди, запропонував йому сигарету, щоб його, може, хоч цим трохи розворушити, але він одмовився.

– Дякую, я не курю, – сказав він і подивився на мене таким знудженим поглядом, що в мене раптом виникла страшна підозра: а може, йому зовсім не до нас треба було, може, він тільки заблудився, а хотів купити щось зовсім інше, ну, скажімо, машину, що метає петлі для ґудзиків, або радіоприймач, і ось тепер стоїть тут в нерішучості, але зараз піде собі геть.

– Давайте проїдемо трохи, пане Блюменталь, – запропонував я нарешті, бо вже здорово втомився.

– Проїдемо? – відповів він так, наче я сказав щось зовсім незрозуміле.

– Так, проїдемо на спробу. Треба ж вам побачити, як працює машина. Вона біжить по шосе рівненько, як по рейках. А мотор тягне так, ніби це не важка машина, а пушинка.

– А, ці пробні поїздки… – він заперечливо махнув рукою. – Нічого вони не показують. Чого машині бракує, те помічається завжди лише згодом.

«Ще б пак, – подумав я сердито, – а ти, чавунний чортяко, думав, може, що я тебе носом ткну у вади».

– Ну, гаразд, тоді не треба, – сказав я, втративши будь-яку надію. Було ясно, що цей тип машини не хотів.

Коли оце він раптом обернувся, глянув мені просто у вічі і сказав стиха, але чітко й дуже поспішно:

– Скільки коштує машина?

– Сім тисяч марок, – відповів я, не моргнувши і оком; сказав як відрубав. Чоловік не повинен був помітити, що я розмірковував хоч би й хвилину, це я знав твердо. Загаявся б я хоч на хвильку – це могло б коштувати тисячу марок, яку б він виторгував. – Сім тисяч марок нетто, – повторив я твердо і подумав: «Як даси п'ять, то й забирай її собі».

Але Блюменталь не давав ніскільки. Він тільки трохи засопів.

– Надто дорого!

– Звичайно, що дорого, – сказав я, остаточно зневірившись в успіху.

– Тобто як це «звичайно?» – спитав Блюменталь раптом якимсь людяним голосом.

– Пане Блюменталь, – відказав я, – чи бачили ви тепер когось, хто б на будь-яку ціну відповів щось інакше?

Він уважно подивився на мене. Тоді на його обличчі з'явилось щось подібне до тіні посмішки.

– Слушно. Але ж машина справді надто дорога. Я не повірив тому, що почув. Ось нарешті правильний тон! Тон справжнього покупця! А може, це знову якийсь виверт?

Саме в цей момент до подвір'я зайшов якийсь елегантно вбраний джинджик. Він витяг з кишені газету, перевірив ще раз номер будинку, а тоді попрямував до мене.

– Чи це тут продається кадилак?

Я кивнув і мовчки остовпіло дивився на жовту бамбукову тростинку джинджика та на його рукавички з чортової шкіри.

– Можна оглянути? – запитав він спокійно далі.

– Та ось він, – сказав я, – а може, ви зачекаєте хвилинку, я зараз зайнятий. Може, ви поки що посидите в конторі?

Джинджик якусь мить послухав роботу мотора, глянув на машину спершу критично, потім ніби схвально, а тоді вже пішов за мною до майстерні.

– Ідіот, – буркнув я до нього і швиденько повернувся до Блюменталя.

– Коли ви хоч один раз проїдете машиною, то інакше думатимете за ціну, – сказав я. – Можете випробовувати її, скільки схочете. Або, може, мені заїхати за вами якось увечері і зробити спробну поїздку, якщо вам це більш підходить?

Але його раптове пожвавлення вже зникло. Блюменталь знову застиг на місці, як гранітний монумент президента музичного товариства.

– Облиште, – сказав він, – мені тепер треба йти. Якщо я схочу зробити спробну поїздку, то подзвоню вам. Я побачив, що поки що більш нічого не вдієш. Такого намовити важко.

– Гаразд, – погодився я, – та чи не дали б і ви мені свій номер телефону, щоб я міг вас повідомити, якщо машиною зацікавиться хтось інший?…

Блюменталь якось дивно глянув на мене.

– Зацікавитись-це ще не значить купити. Він вийняв портсигар і простягнув його мені. То, як виявляється, він-таки курить. Та ще й марку «Корона» – мабуть, у нього грошей – як сміття! Але мені це вже було байдуже. Я взяв сигару.

Він привітно подав мені руку й пішов. Я дивився йому вслід і вилаявся стиха, але міцно. І тоді пішов назад до майстерні.

– Ну, то як? – привітав мене джинджик Готфрід Ленц. – Здорово в мене вийшло, га? Побачив, що тобі вже терпець уривається, вирішив допомогти. Добре, що Отто якраз переодягнувся для фінансового управління та лишив тут свій хороший костюм! Я за нього та у вікно, та з подвір'я, а тоді назад чимчикую як солідний покупець! Здорово втнув? Скажеш, ні?!

– По-дурному втнув! – відповів я. – Цей тип хитріший за нас обох. Глянь-но на сигару! Півтори марки штука! Ти мені мільярдера сполохав!

Готфрід узяв мені з рук сигару, обнюхав її і запалив.

– Я сполохав тобі дурисвіта! Мільярдери таких сигар не палять. Хіба що по десять пфенігів за штуку…

– Дурниці, – відповів я. – Дурисвіт не назве себе – Блюменталь! Відрекомендується: граф Блюменау абощо…

– Та він ще прийде, – впевнено, як завжди, вимовив Ленц, пускаючи мені в обличчя дим моєї ж сигари.

– Ні, не прийде, – відказав я переконливо. – Але ж звідки в тебе цей бамбуковий дрючок і ці рукавички?

– Позичив. Он там у крамниці Бенна і К°. У мене там продавщиця знайома. Я, може, тростинку собі й залишу. Подобається вона мені. – Він самовдоволено покрутив товстою ломачкою у повітрі.

– Готфріде, – сказав я, – у тебе тут талант пропадає. Знаєш що? Іди до вар'єте. Там ти будеш на місці.

– Вам дзвонили, – сказала Фріда, косоока служниця пані Залевської, коли я опівдні забіг на хвилинку додому.

Я обернувся.

– Коли?

– З півгодини тому. Якась дама…

– Що ж вона сказала?

– Вона хотіла ще раз подзвонити увечері. Але я зараз же їй відказала, що це марна справа – вас-бо ввечері ніколи немає вдома…

Я витріщив на неї очі.

– Що? То ви так сказали?! Коли ж, до біса, вас хтось навчить нарешті розмовляти по телефону?

– Я вмію розмовляти по телефону! – чванькувато заявила Фріда. – Але ж вечорами вас майже ніколи не буває вдома.

– Це вас зовсім не обходить! – розлютився я. – Ви ще наступного разу розкажіть, чи в мене шкарпетки діряві, чи ні!

– Що ж, можу розказати, – дала вона відкоша, глянувши на мене в'їдливо своїми червонуватими, запаленими очима. Ми давно вже ворогували.

Мені дуже хотілося пхнути її в каструлю з супом, але я стримався – витяг з кишені марку, сунув їй в руку, і лагідно спитав:

– Назвала дама своє прізвище?

– Це-то ні…

– А який же в неї голос? Дещо глухуватнй і низький?

Такий, ніби вона трохи охрипла?

– Або я знаю… – флегматичне відповіла Фріда так, ніби я ніколи й не думав дати їй марку.

– Гарна обручка у вас на руці, справді чудова обручка, – сказав я. – Та ну-бо подумайте як слід, може ж якраз і пригадаєте…

– Ні, – відповіла Фріда, і злорадна посмішка так і сяяла на її обличчі.

– Ну то повісся, чортове помело! – гримнув я на неї та й пішов собі геть.

Рівно о шостій годині вечора я прийшов додому. Відчинивши двері, побачив досить незвичайну картину. Посеред коридора стояла пані Бендер – няня з притулку для немовлят; пансіонські дами щільно обступили її.

– А йдіть-но сюди! – гукнула пані Залевська. Зібралися вони всі, як виявилося, навколо причепуреного бантами немовлятки, якому було, може, з півроку. Пані Бендер привезла його у візочку з будинку, де служила. Було це звичайне собі дитинча, але дами скупчилися над ним і так несамовито виказували своє захоплення, ніби це було перше немовля, яке побачило світ. Вони цмокали над ним, ляскали пальцями перед очима бідолашного створіння, витягували до нього губи. Навіть Ерна Беніг у своєму драконовому кімоно брала участь у цій оргії платонічного материнства.

– Хіба ж це не чарівне створіння?, – запитувала пані Залевська, закочуючи очі.

– Це буде видно років через двадцять-тридцять, – відповів я, скоса поглядаючи на телефон. Хоч би не подзвонили саме тепер, коли тут оце збіговисько.

– Але ж подивіться на нього як слід, – закликала мене пані Гассе.

Я подивився. Немовля як немовля. Нічого особливого. Хіба що неймовірно маленькі рученята – дивно було подумати, що й сам колись був такий мацюпенький.

– Бідна крихітка, – сказав я, – він ще не має уяви. що тільки його чекає! Цікаво, під яку нову війну він саме виросте…

– Жорстока ви людина, – відрізала мені пані Залевська. – Серця у вас нема!

– Аж надто, – відповів я, – інакше б мені таке і на думку не спало.

Я повернувся та й пішов геть до своєї кімнати. Через хвилин десять задзвонив телефон. Почувши своє ім'я, я вийшов. Так я й знав – усе товариство було ще там. Вони не розійшлися й тоді, коли я, взявши трубку, почув голос Патріції Гольман, що дякувала за квіти. Немовля, що, очевидячки, було найрозумніше з них усіх, раптом, знудившися з їх вихилянь, заревло на всю силу.

– Пробачте, – сказав я у розпачі до телефонної трубки, – я нічого не чую, тут галасує немовля; тільки воно, звісно, не моє…

Дами засичали, як гадюче гніздо, щоб заспокоїти крикуна, але добилися тільки того, що він ще більше роз-приндився. Тільки тепер я помітив, що це й справді було особливе немовля – легені були в нього, мабуть, чи не до колін, інакше не можна було зрозуміти, звідки брався цей трубний голос. Становище моє було досить складне: очима я кидав злісні погляди на цю материнську комедію, що розігрувалася передо мною, а устами намагався говорити в трубку привітні слова, – отже, від маківки до носа я був, як гроза, а від носа до підборіддя – як весняний краєвид, залитий сонцем… Не можу і збагнути, як я попри все це зумів умовитися з дівчиною на наступний вечір.

– Вам треба завести собі звуконепроникливу телефонну будку, – звернувся я до пані Залевської. Та вона була язиката.

– А це навіщо?! – насипалась вона на мене. – Про які це таємниці ви збираєтеся говорити у будці?!

Я замовк і прикусив язика. Розбурхані материнські почуття зачіпати не слід, – адже на їх боці одвічна мораль!

Ми умовилися зібратися ввечері у Готфріда. Повечерявши в маленькому ресторанчику, я попрямував до нього. По дорозі купив собі в елегантному галантерейному магазині чудовий новий галстук – треба ж було відзначити урочистість дня! Мені все ще видавалося неймовірним, що все склалося так добре. Я заприсягнувся бути завтра таким серйозним, як генеральний директор похоронного бюро.

Готфрідова комірчина нагадувала музей. Вся вона була завішена сувенірами, які він привіз з Південної Америки. На стінах – барвисті килими, маски, засохлий людський череп, якісь кумедні глечики, списи і, нарешті, – вінець усього – чудова колекція фотографій, що займала стіну: індіанки та креолки, вродливі, смуглясті, гнучкі створіння-незбагненна грація і невимушеність!

Окрім Ленца й Кестера, я застав там ще Браумюллера і Грау. Тео Браумюллер – загорілий, як мідний казан, – сидів на диванному валику і захоплено розглядав Готфрідову колекцію фотографій. Він був гонщиком від автозаводу і здавна приятелював з Кестером. Шостого числа Браумюллер мав узяти участь в тих перегонах, на які Отто записав «Карла».

Масивна, роздута фігура Фердінанда Грау спиралася на стіл; він був уже добре напідпитку. Побачивши, що я тут, він своєю широкою лапою потягнув мене до себе.

– Роббі, – сказав він глухим голосом, – чого тобі треба тут, серед загиблих? Тобі тут немає чого робити! Іди собі геть! Рятуй себе – ще не пізно!

Я глянув на Ленца, той підморгнув мені.

– Фердінанд – на висоті! Уже два дні як пропиває тут одну небіжчицю… Продав портрет і гроші зараз же отримав…

Фердінанд Грау був художник. Та проте він давно вмер би з голоду, коли б не спеціалізувався на одній справі – по фотографії він чудово малював життєвірні портрети померлих. Замовляли їх шанобливі родичі. З цього він і жив та й непогано жив. А його прекрасні пейзажі ніхто не купував. Через те його розмова завше мала дещо песимістичний присмак.

– На цей раз це був шинкар, Роббі, – розповідав Грау, – шинкар та його тітка, померла в маринаді з оцтом та олією; вона лишила йому спадщину… – Він здригнувся всім тілом: -Аж моторошно!

– Слухай-но, Фердінанде, – втрутився Ленц, – не слід би тобі вживати таких різких виразів. Адже ти сам заробляєш на одній з найпрекрасніших людських властивостей – на шануванні ближніх.

– Дурниці, – відповів Грау, – я заробляю на усвідомленні людьми своєї провини. Шанування – це ж не що інше, як усвідомлення своєї провини. Хочуть люди виправдатись за те, що вони любенькому небіжчику накоїли та напобажали за все його життя…

Череп його палав, Грау повільно провів по ньому рукою.

– Ось подумай собі, скільки разів отой мій шинкар накликав своїй тітці смерть, а тепер звелів намалювати її найвитонченішими фарбами та й повісив собі над диваном. Такою вона йому більш до вподоби. Шанування! Мало хороших властивостей у людини; та й про них вона згадує тільки тоді, коли вже запізно. Тоді її зворушує думка: яким же ж я міг бути благородним… Отож вважатиму себе за доброчесну людину… Доброчесність, доброта, благородство, – він махнув своєю могутньою лапою, – всіх цих властивостей люди щиро бажають іншим, щоб їх легше обдурити…

Ленц усміхнувся.

– Ти підриваєш основи людського суспільства, Фердінанде!

– Основи людського суспільства – це жадоба, страх і корупція, – відрізав Грау. – Людина – зла, але любить добро, коли його чинить хтось інший.

Він простяг до Ленца руку з бокалом.

– А тепер налий мені та не базікай цілісінький вечір – дай іще комусь слово сказати.

Я переліз через диван до Кестера. Мені раптом щось спало на думку.

– Отто, зроби-но мені послугу – дай мені завтра на вечір кадилака.

Браумюллер припинив надто уважний розгляд фотографії якоїсь дуже легко одягненої креолки-танцюристки.

– А ти вже вмієш робити повороти? – спитав він. – Я досі думав, що ти вмієш їхати тільки по прямій та ще коли хтось за тебе тримає руля.

– Заспокойся, Тео, – відповів я, – з тебе ми на перегонах шостого зробимо котлету! Браумюллер заквоктав од сміху.

– Ну то як же ж, Отто? – наполягав я.

– Машина не застрахована, Роббі, – сказав Кестер.

– Я повзтиму, як слимак, а гучатиму, як автобус. Мені тільки на кілька кілометрів тут у місті…

Отто примружив очі так, що лишилась тільки маленька шпаринка, і посміхнувся.

– Гаразд, Роббі, про мене то й візьми…

– Тобі машина потрібна, мабуть, чи не до нового галстука, – підійшовши, спитав Ленц.

– Замовкни, – відказав я, відпихаючи його. Але він не відступився.

– Покажи-но, дитинко! – Він обмацав шовкову тканину. – Чудово! Наше дитинча в амплуа танцюриста! Здається, чи не збираєшся ти на оглядини?

– Сьогодні твої дотепи мені не дошкуляють, ти, ілюзіоністе з цирку! – відповів я.

– Оглядини? – Фердінанд Грау підвів голову. – А чому б йому й не піти на оглядини? – Він ніби ожив, во-вернувся до мене, сказав: – Іди, іди, Роббі, іди спокійненько! У тебе є з чим іти. Адже щоб кохати, треба бути простецьким хлопцем. А ти такий. Бережи свою наївність і простоту. Це – божий дар. Хто його втратить, ніколи вже не набуде.

– Не уболівай надто за цим, – осміхнувся Ленц. – Народитися дурненьким – це хіба сором? Ось умерти таким – це вже хіба щось інше.

– Помовчи, Готфріде. – Грау ніби відкинув його кудись геть одним рухом своєї могутньої лапи. – про тебе мова. Ти ж тиловий романтик. Тебе й не шкода.

– Тобі треба спокійно виговоритись, Фердінанде, – сказав Ленц. – Як виговоришся, то й на душі стане легше.

– Ти шкурник, – промовив Грау, – патетичний шкурник і дезертир.

– А ми всі такі, – всміхнувся Ленц, – ми живемо хіба тільки ілюзіями, живемо в кредит.

– Слушно, – сказав Грау і оглянув нас усіх по черзі з-під своїх кущуватих брів. – Живемо ілюзіями з минулого та в кредит на майбутнє. – Тоді, звертаючись знову до мене: – Наївність і простота, так я сказав, Роббі? Тільки заздрісні люди звуть це глупотою. Не ображайся на це. Це не вада, це – хист.

Ленц хотів щось сказати, але Фердінанд вів далі:

– Ти ж розумієш, куди я веду. Простецький характер, не зіпсований скепсисом та надмірною інтелектуальністю. Парсіфаль був дурний. Бо якби він був розумний, то ніколи не здобув би чаші святого Грааля. Тільки дурний перемагає в житті, а розумний бачить всілякі перешкоди, і поки ще до діла, то він уже вагається. У важкі часи наївність і простота – найкоштовніші блага, це – шапка-невидимка, під нею не видко небезпеки, на яку ніби під гіпнозом наражається зарозумілий.

Він випив ковток, подивився на мене своїми великими блакитними очима, що, наче клапоть неба, сяяли на його порізаному зморшками обличчі, а тоді сказав:

– Не жадай знати надміру, Роббі! Чим менше знаєш, тим легше жити. Знання – це воля, але це й нещастя. Ходи-но сюди, випий зі мною за наївність, простоту, глупоту та за те, що з ними переплетене: за кохання, за віру в майбутнє, за мрії про щастя… Отож – за славетну глупоту, за втрачений рай!

Обважнілий, неповороткий, він раптом ніби глибоко занурився в самого себе, в свою сп'янілість. Наче самотній горбок у степу, оповитий неприступною ні для кого тугою. Життя його було знівечене, він знав, що не впорядкує його вже ніколи. Він закопався в своєму великої му ательє, жив з своєю економкою. Жінка вона була з характером, груба, а Грау – навпаки, дарма що був огрядний, – чутливий і нестримний. Позбутися цієї жінки він не міг, та йому це вже, мабуть, було й байдуже. Йому вже минуло сорок два роки.

Хоч я й розумів, що це наслідок сп'яніння, але мені ставало якось моторошно, коли я бачив його таким. Приходив він нечасто, пив майже завжди на самоті у себе в ательє. А це руйнує людину найшвидше.

По обличчю Грау майнула посмішка. Він втиснув мені бокал у руку.

– Пий, Роббі! Шукай рятунку! Думай про те, що я тобі сказав!

– Добре, Фердінанде, добре…

Ленц накрутив грамофон. У нього була ціла купа пластинок з негритянськими піснями, він поставив декілька – про Міссісіпі, про збирачів бавовни, про гарячі задушливі ночі на берегах синіх тропічних річок.