Текст книги "Три товариші"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

XI

Я йшов до Пат. Це був мій перший візит до неї. Досі тільки вона бувала в мене або я заходив за нею, і ми йшли собі кудись. Але щоразу це справляло таке враження, ніби вона до мене приходила тільки в гості. Мені хотілось більше взнати про неї, хотілося знати, як вона живе.

Мені спало на думку, що добре було б принести їй квіти. Це було неважко зробити: у міських скверах, за товкучкою, було повно квітів. Перескочивши через парканчик, я почав ламати білий бузок.

– Що це ви тут робите? – несподівано пролунав чийсь дужий голос.

Підвівши очі, я побачив червоновидого дідугана з підкрученими сивими вусами; він з обуренням вирячився на мене. Це був не поліцай і не сторож. Відставний офіцер, та ще й з вищих чинів, видко було одразу.

– Не важко здогадатись, – ввічливо відповів я. – Ламаю бузкові гілочки.

Дідуган на якусь мить втратив дар мови.

– Хіба ви не знаєте, що це міський сквер? – гнівно проричав він.

– Звичайно ж знаю, – сміючись відказав я, – невже ви думаєте, що я вважаю це місце за Канарські острови?

Дідуган мій аж посинів від люті; я злякався, чи не вразить його часом апоплексичний удар.

– Геть звідси, хлопче, і негайно! – закричав він голосом, добре натренованим у казармі. – Ви зазіхаєте на муніципальне майно! Зараз же звелю вас забрати!

Тимчасом бузку у мене було вже досить.

– Ну, то спіймай мене, діду! – підбурив я старого, перескочив через паркан і подався геть.

Перед будинком, де мешкала Пат, я ще раз оглянув свій костюм. Тоді піднявся по сходах і озирнувся довкола. Будинок був новий, збудований за останнім словом техніки – разючий контраст із моїм зужитим «розкішним» бараком! Сходи були вкриті червоною доріжкою; цього в пані Залевської не велося, не кажучи вже про ліфт.

Пат мешкала на третьому поверсі. На дверях було прибито солідну латунну дощечку: «Егберт фон-Гаке, підполковник». Я довго дивився на неї, якось мимоволі поправив галстук, а тоді подзвонив.

Мені відчинила покоївка у білому чепчику і білосніжному кокетливому фартушку – її й рівняти не можна було з нашою косою незграбною Фрідою! Я раптом відразу ж зніяковів.

– Пан Локамп? – запитала дівчина.

Я ствердно кивнув головою.

Покоївка провела мене через маленький передпокій, а тоді відчинила двері до кімнати. Мене б не дуже здивувало, коли б там раптом з'явився підполковник Егберт фон-Гаке у повній формі і почав би мене допитувати, як і що, – так поважно й суворо дивились на мене, цивільну людину, обвішані орденами генерали з портретів на стінах передпокою! Але вже назустріч мені йшла своєю красивою повільною ходою Пат, і кімната раптом сповнилась тепла і радощів. Зачинивши двері, я спочатку обережно обняв дівчину, а потім передав їй крадений бузок.

– Ось, – сказав я, – з привітом від муніципалітету!

Вона поставила квіти у велику світлу глиняну вазу, що стояла на підлозі біля вікна.

Тим часом я оглядівся в кімнаті. Вона була оздоблена в м'які, неяскраві тони; старовинні красиві меблі, матовосиній килим, фіранки ніжних відтінків, невеликі зручні крісла, оббиті збляклим оксамитом.

– Боже ж мій, як це ти знайшла собі таку кімнату, Пат? Адже люди, здаючи житло, обставляють його хіба тільки уламками від гарнітурів та непотрібними подарунками на день народження.

Вона обережно присунула вазу з квітами до вікна. Мені видко було її тоненьку зігнуту шию, прямі плечі, худорляві руки. Вона стояла коло вази навколішках і здавалась дитиною, яка потребує захисту. Але в неї були рухи гнучкого звірятка, і коли вона випросталась і притулилась до мене, то вже не здавалась більше дитиною-в її очах, на її устах знову було якесь запитливе чекання, якась таємниця, що бентежила мене, про яку ще тоді, в перший раз, я подумав: ні, такого не буває на цім грішнім злиденнім світі…

Я обняв її за плечі; саме так я сильніше відчував, яка вона прекрасна.

– Це все мої власні речі, Роббі. Квартира належала колись моїй матері. Після її смерті я віддала квартиру, а дві кімнати лишила собі.

– Значить, квартира твоя? – запитав я, відчуваючи полегшення. – А підполковник Егберт фон-Гаке просто наймає її в тебе?

Вона похитала головою.

– Тепер уже ні. Я не змогла зберегти її за собою, продала решту меблів, а квартиру віддала цілком. Тепер я тут наймаю оці кімнати… Але чого це тебе так обходить старий Егберт?

– Аж ніяк не обходить. Просто в мене природний страх перед поліцаями та штаб-офіцерами. Це в мене з часів військової служби.

Вона розсміялась:

– А мій батько був майор.

– До майора включно – це ще не так страшно…

– А ти хіба знаєш старого Гаке? – запитала Пат.

У мене раптом виникло недобре передчуття.

– Це такий маленький, кремезний, червоновидий, з сивими вусами і гучним голосом? Любить прогулюватись у міських скверах?

– Еге ж! – вона глянула на бузки, а тоді сміючись на мене. – Ні, він високий, блідий, в рогових окулярах.

– Тоді я його не знаю.

– Хочеш познайомитись? Він дуже симпатичний.

– Хай бог милує! Я поки що належу до товариства автомеханіків та пані Залевської!

У двері постукали. Та ж сама покоївка вкотила в кімнату маленький столик на коліщатках. Тонкий білий фарфор, срібний піднос з тістечками, другий-з фантастично крихітними бутербродами, серветки, сигарети – чого тільки там не було! Засліплений, я дивився на всю цю розкіш.

– Змилуйся, Пат! Це просто як у кінофільмі. Я ще на сходах помітив, що ми з тобою стоїмо на різних

соціальних щаблях. Не забудь, що я звик їсти з промасленого паперу на підвіконнику пані Залевської поруч із вірною спиртовкою… Змилуйся над мешканцем безрадісних пансіонів, якщо він, збентежений, перекине тобі, може, чашку…

Вона сміялась…

– Ні, цього не роби, це тобі не личить, адже ти спеціаліст по моторах. Ти повинен бути спритним.

Вона взялась за ручку чайника.

– Тобі чаю чи кави?

– Чаю чи кави? А хіба є і те й інше?

– Є. Ось глянь!

– Чудово! Як у найкращих кафе! Бракує тільки музики…

Пат нахилилася й ввімкнула невеличкий портативний радіоприймач, якого я зовсім і не помітив раніше.

– Ну, то чого ж тобі наливати, чаю чи кави?

– Кави, звичайної кави. Я ж із села. А ти?

– Я вип'ю з тобою кави.

– А, взагалі, ти п'єш чай?

– Атож…

– От тобі й на…

– Я вже потроху звикаю до кави. Хочеш тістечка до кави? Чи бутерброд?

– І те й інше, Пат. Треба ж скористатися з нагоди. А потім ще й чаю вип'ю. Треба покуштувати всього, що тільки в тебе тут є.

Вона розсміялась і наклала мені повну тарілку. Я почав відмовлятися:

– Та буде вже, годі! Не забудь, що ми поблизу підполковника! Військові люблять поміркованість у нижніх чинів.

– Це тільки щодо напоїв, Роббі. Старий Егберт залюбки і сам їсть тістечка із збитими вершками.

– Щодо комфорту, теж, – відказав я. – У свій час вони нас грунтовно відучили від комфорту.

Я посовав столик на гумових коліщатках туди й сюди. Він наче вабив до цього. Беззвучно котився по килиму. Я озирнувся. Все було в одному певному стилі.

– Так, Пат, ось так, значить, жили наші предки!

Вона розсміялась.

– Що це ти вигадуєш!

– Нічого я не вигадую. Це реальні факти.

– Ці речі, Роббі, опинились у мене цілком випадково.

– Ні, не випадково. Та справа й не в речах. Справа в тому, що вони означають. А вони означають забезпеченість. Цього ти не можеш зрозуміти. Це розуміє тільки той, хто таку забезпеченість втратив.

Вона глянула на мене.

– Ти теж міг би себе так забезпечити, коли б тількихотів.

Я взяв її за руку.

– Ото ж бо то й є, Пат, що я не хочу. Я б тоді вважав себе за авантюриста. А нашому братові найкраще живеться так – будь, що буде… Ми до цього звикли. Такі тепер часи.

– Та це й дуже зручно, так…

Я розсміявся.

– Може й зручно. А тепер дай мені трохи чаю. Хочу його покуштувати.

– Ні, – відповіла вона, – будемо пити каву. Але ж їж іще! Отак, будь, що буде…

– Хіба що так… Але ж чи не сподівається цей ласун Егберт, що й йому дещо залишать?

– Можливо. Але нехай зважає на те, що нижні чини можуть помститися. Тепер такі часи… Їж, не лишай йому нічого.

Очі її блищали, вигляд був чудовий.

– А знаєш, – спитав я, – де не можна діяти отак – будь, що буде?

Вона глянула на мене, але нічого не відповіла.

– З тобою! – відповів я. -А тепер нумо, хлопці, до зброї проти Егберта!

Я в обід випив був тільки чашку бульйону в шоферській пивничці. Тому мені не важко було з'їсти все, що було подано. До цього я, заохочуваний Пат, спорожнив усю посудину з кавою.

Ми сиділи біля вікна й курили. Вечірня зоря полум'яніла над дахами будівель.

– Гарно в тебе, Пат, – вимовив я. – Можна зрозуміти, що й за цілий тиждень не хочеться вийти звідси… Щоб забути, нарешті, увесь отой мотлох, усю ту метушню…

– Було й так, – посміхаючись сказала Пат, – що я й не сподівалася взагалі вийти звідси.

– Коли ж це?

– Коли була хвора.

– Це щось інше. А що в тебе було?

– Нічого страшного. Але треба було лежати. Я надто швидко росла, а харчування було недостатнє. Адже під час війни та й зараз же по війні всього було обмаль.

Я кивнув.

– А скільки ж ти лежала?

На якусь мить вона завагалася.

– Близько року…

– Це й справді дуже довго.

Я пильно подивився на неї.

– Це вже давно було. Але тоді це видавалося мені довгим, як ціле життя. Ти якось оце розказував мені в барі про твого друга Валентина. Що він по війні ніколи не забуває, яке це щастя – жити! І що це відчування зробило його байдужим до всього іншого.

– А ти добре це запам'ятала.

– Бо я це добре розумію. Я відтоді теж з цього радію… Я, здається, дуже легковажна.

– Легковажні тільки ті люди, що думають, ніби вони не такі.

– А я безперечно така. Я мало розуміюся на великих проблемах життя. Хіба тільки на чомусь гарному… Оцей бузок, наприклад, щасливить мене…

– Це не легковажність, це – філософія наших часів.

– У мене це не філософія. Я легковажна й поверхова

– Я – теж.

– Не так, як я. Ти говорив оце недавно щось про авантюризм. Я – справжня авантюристка.

– Так я й думав, – подав я репліку…

– Так, так. Мені треба б уже давно мати іншу квартиру, мати якусь спеціальність та заробляти гроші. А я все відкладаю. Мені заманулося пожити так, за власним вподобанням. Чи це раціонально, чи ні – байдуже. Ось я так і живу.

Я засміявся.

– А чого це ти так задерикувато про це говориш?

– Бо всі мені казали, що це аж надто легковажно, що мені треба було б заощаджувати ті невеликі гроші, що в мене є, і подбати про роботу, про певну посаду А мені забажалося жити весело й легко, жити вільно, робити, що захочу. Це було після того, як померла мати, після того, як я ото так довго хворіла.

– Є в тебе брати чи сестри? – запитав я.

Вона похитала головою.

– Та я б цього собі не міг і уявити, – сказав я.

– Ти згоден, що я діяла легковажно?

– Ні, мужньо.

Де там та мужність! Хіба я мужня? Мені часом таки добре бувало страшно. Як тому, що сидить у театрі не на своєму місці, а все ж не сходить з нього.

– Значить, ти й була мужня, – підтвердив я ще раз. – Мужність тільки там, де страх. Але до того ж це було й раціонально. Бо інакше ти б тільки збавила гроші. А так ти хоч щось та мала від них. Що саме ти вчинила?

– Та, власне кажучи, нічого. Жила отак для себе…

– Честь і слава! Це ж найліпше в світі!

Вона посміхнулась.

– Але тепер уже годі. Незабаром почну працювати.

– Де саме? Оце, може, з цього приводу й було твоє ділове побачення з Біндінгом?

– Так. З Біндінгом та з доктором Максом Матушайтом, директором фірми електрол та грамофонів. Потрібна продавщиця, що знає музику.

– Ну, – сказав я, – нічого кращого Біндінгу і не спаде на думку.

– Ні, було й краще, але я не схотіла…

– Та й я б не радив йому пропонувати тобі таке. Коли ти почнеш роботу?

– Першого серпня.

– Ну, то ще маємо час. Може, знайдемо й щось інше. В усякому разі, ми – твої клієнти, це я тобі гарантую.

– Хіба в тебе є грамофон?

– Ні, але ж, зрозуміла річ, негайно собі його придбаю. Щоправда, вся ця історія мені поки що не до вподоби.

– А я не від того. Адже я нічого путнього не вмію. А це все тепер значно простіше для мене, тепер, коли в мене є ти… Але, мабуть, не треба було тобі про це розповідати.

– Ні, ти завжди повинна мені розповідати все.

Якусь мить вона уважно дивилась на мене.

– Добре, Роббі.

Тоді, вставши, підійшла до якоїсь шафки.

– Знаєш, що тут у мене? Ром для тебе. Думаю, що непоганий ром…

Поставивши на стіл чарку, вона очікувально подивилась на мене.

– Ром добрий, це я відчуваю ще здаля. Але ж. Пат, чи не краще було б трохи заощаджувати, га? Щоб не треба було незабаром мати діло з грамофонами?

– Ні, – відповіла вона.

– Ну, то й добре, – сказав я.

Ром був розбавлений, це я помітив зразу ж по кольору. Крамар безперечно обдурив Пат. Я випив чарку.

– Першокласний ром, – похвалив я, – налий-но мені ще. Звідки він у тебе?

– З магазина ось тут на розі.

«Ага, – подумав я собі, – так і є: триклята гастрономічна крамничка». Я вирішив при нагоді зайти туди і поговорити з крамарем.

– Треба б мені тепер, мабуть, іти, Пат, га? – запитав я.

Вона глянула на мене.

– Ще ні…

Ми стояли біля вікна. Внизу спалахували вогні міста.

– Покажи-но мені твого спальню, – сказав я.

Вона відчинила двері і ввімкнула світло. Я зупинився на порозі і заглянув у кімнату. Різні думки шугали мені в голові.

– То це твоє ліжко, Пат… – сказав я нарешті.

Вона посміхнулася.

– А чиє ж воно може бути, Роббі?

– Та й справді!

Я підняв на неї погляд.

– А оце й телефон. Тепер я й це знаю… Ну, тепер піду. Прощай, Пат!

Вона стиснула мені скроні долонями. Було б чудово залишитися тепер тут, саме тепер, коли завечоріло, бути близько один до одного під м'якою, синьою ковдрою спальні… але щось мене стримувало. Це не була ніяковість або страх чи обережність, ні, це була просто надто велика ніжність, ніжність, сильніша за жагу…

– Прощай, Пат, – сказав я. – Гарно було в тебе. Краще, ніж ти, може, думаєш… А ром… і як це ти тільки за це подумала…

– Та це ж так просто…

– Для мене не просто. Бо я до такого не звик.

Знов пансіон пані Залевської. Я замислившись, сидів у своїй кімнаті. Не подобалось мені, що Пат має чимсь завдячувати Біндінгу. Врешті попрямував коридором до Ерни Беніг.

– Я до вас у серйозній справі, – почав я. – Як із попитом на жіночу роботу, Ерно?

– От тобі й на! – відповіла вона. – Що це ви з таким запитанням – наче сніг на голову? А втім, попит аж надто малий…

– Нічого не можна вдіяти? – запитав я.

– А в якій галузі?

– Ну, секретарка, помічниця тощо.

Вона махнула рукою:

– Сотні тисяч без роботи. Може, ваша дама вміє щось особливе?

– Вона має прекрасну зовнішність, – сказав я.

– Скільки слів? – спитала Ерна.

– Що!?

– Скільки слів вона записує за хвилину? На скількох мовах?

– Поняття не маю, – відповів я, – я думав так, для представництва…

– Любий мій хлопче, – заговорила Ерна, – все це я знаю напам'ять: дама з доброї родини, колись бачила кращі дні, змушена тепер… і так далі і тому подібне. Безнадійна справа, скажу вам одверто. Хіба що хтось зацікавиться з особливих причин і впхне її кудись. Ви ж добре розумієте, з яких саме причин. Але ж ви цього не схочете?

– Дивне запитання, – пробурмотів я.

– Не таке вже й дивне, як ви собі думаєте, – відказала Ерна гірким тоном, – буває по-всякому.

Мені спали на думку її стосунки з шефом.

– Але я дам вам пораду, – вела Ерна далі. – Постарайтеся заробити на двох. Це – найпростіший вихід. Одружіться!

– Непогано було б, – сказав я сміючись. – Хотів би я мати стільки довіри до самого себе…

Ерна якось дивно глянула на мене. Раптом попри всю свою жвавість вона наче постаріла, ніби зів'яла.

– От що я вам скажу, – заговорила вона знову. – Мені живеться добре, є в мене все, навіть і таке, що мені й непотрібне. Але повірте мені: якби прийшов один якийсь та схотів разом жити, отак насправді, по-чесному, я б кинула отут усенький цей мотлох і переїхала б з ним хоч би й на мансарду, коли 6 на те пішло. – Обличчя її знову стало таким, як і раніш. – Ну, Тоді про це – кожна людина буває часом сентиментальна. – Вона підморгнула мені крізь дим сигарети: – Здається, ви теж?

– Та де там, – вирвалося в мене.

– Ну, ну! – наполягала Ерна. – Саме коли цього не ждеш, аж воно тебе й зуспить…

– Мене – ні! – заперечував я.

До восьмої години я ще так-сяк витримав у своїй комірчині, аж тоді мені вже набридло сидіти на самоті, і я пішов до бару, щоб там когось зустріти.

Валентин був уже там.

– Сідай-но, – запросив він мене. – Чого вип'єш?

– Рому, – відповів я. – Від сьогодні у мене з ромом особливі стосунки.

– Ром для солдата – як молоко, – сказав Валентин. – А в тебе добрий вигляд, Роббі.

– Хіба?

– Авжеж. Помолодів!

– І це добре. Будьмо здорові, Валентине!

– Будьмо, Роббі!

Ми поставили чарки на стіл і подивились один на одного. Тоді не втримались і… обоє враз розсміялися.

– Ах ти, юначе бувалий! – сказав Валентин.

– Ах ти, бита голово! – відказав я. – А тепер чого вип'ємо?

– Того самого ще…

– Гаразд!

Фред налив.

– Ну, то будьмо ж, Валентине!

– Будьмо, Роббі!

– Чудесна приповідка оце: «Будьмо!»

– Приповідка над усіма!

Ми повторили її ще кілька разів. Тоді Валентин пішов.

Я лишився в барі. Крім Фреда, там не було вже нікого. Я розглядав старі освітлені картини, судна з пожовклими парусами Здумав про Пат. Мені дуже хотілося їй подзвонити, але я змусив себе не робити цього. Я не дозволяв собі навіть думати про неї так багато. Мені хотілося сприймати її як несподіваний дарунок щастя, не більш, дарунок, що дістався мені на якийсь час, а тоді зникне назавжди. Я й не припускав думки, що це щось більше, значніше. Я надто добре знав, що всяка любов хоче бути вічною, а в цьому її одвічна мука. Немає нічого сталого. Нічого.

– Дай-но мені ще чарку, Фреде! – звернувся я до бармена.

Увійшла якась парочка. Вони пили коктейль біля стойки. Жінка була стомлена, чоловік дивився на неї жадібно. Незабаром вони пішли.

Випивши чарку, я подумав, що, може, краще було б не ходити ввечері до Пат. Я не міг забути цієї картини: овіяна присмерком кімната, ніжноблакитні вечірні тіні, зігнута постать прекрасної дівчини, яка невиразним глухуватим голосом розповідає про своє життя, про жагу до життя… Під три чорти, я стаю сентиментальним! Але ж хіба те, що було досі нестримною, зненацька захоплюючою пригодою, не розпливлося вже в тумані ніжності, хіба не захопило воно мене глибше, ніж я цього хотів і знав, хіба я не відчув сьогодні, саме сьогодні, як я вже сильно змінився? Чому я пішов, чому не лишився коло неї, як це мені й хотілося? Достобіса – не хочу більш про це думати, ні про те, ні про інше. Хай буде, як буде, нехай я збожеволію від горя, коли втрачу її – про мене! Адже тепер вона тут, вона – моя, а все інше – байдуже, нехай собі хоч згорить! Хіба це так важливо забезпечити собі щось стале на своє коротеньке життя? Однаково прийде день, коли велика, невловима хвиля насунеться і змиє все.

– Вип'ємо по одній разом, Фреде, га? – запитав я.

– Завжди готовий, – «відповів він.

Випили дві чарки абсенту. Потім розіграли ще дві. Я виграв, але мене це не задовольнило. Тому ми повели гру далі. Але я програв аж на п'ятому разі, а тоді вже – тричі підряд.

– Чи це я п'яний, чи щось гримить надворі, – запитав я.

Фред прислухався.

– Ні, справді гримить. Перша в цьому році гроза!

Ми стали на дверях і подивились угору. Нічого, не видко. Було тепло, час від часу гриміло.

– За це можна б, власне кажучи, ще одну випити, – запропонував я. І Фред був не від того.

– От бісова лакриця, – сказав я, ставлячи порожню чарку на прилавок. Фред погодився, що можна б випити чогось міцнішого. Він був за вишневу, я – за ром. Щоб не сперечатись, випили по черзі і того й іншого. Щоб Фредові було менш клопоту з наливанням, узяли чарки побільше. Настрій у нас був чудовий. Час від часу ми виглядали надвір, чи не блискає. Дуже хотілося побачити блискавку, але нам не щастило: вона блискала саме тоді, коли ми були в приміщенні.

Фред розповів мені, що має наречену, дочку власника закусочної-автомата. Фред не спішив з одруженням, чекав, поки помре старий, щоб точно знати, чи дістане дочка в спадщину закусочну. Я вважав, що це зайва обережність, але він почав доводити, що старий – страшенне стерво і зможе в останню хвилину заповісти закусочну общині сектантів-методистів. Тут я здався. До того ж Фред був настроєний досить оптимістично. Старий застудився, і Фред сподівався, що це, може, грип, а це ж небезпечна хвороба. Довелося його розчарувати, пояснивши, що алкоголіки дуже легко переносять грип, навпаки, часом кволі вже алкоголіки від грипу розцвітають і навіть гладшають. Фред сказав, що не в грипі справа – може, старий попаде під якусь машину. Я підтвердив, що така можливість надто реальна на мокрому асфальті. Фред з тим погодився і побіг дивитись, чи не йде вже дощ. Але було сухо, тільки дуже гриміло.

Я поставив перед ним склянку з лимонним соком, а сам пішов до телефону. В останній момент пригадав собі, що не хотів був дзвонити. Я махнув рукою апаратові і хотів зняти перед ним капелюх, аж тоді тільки помітив, що в мене його нема.

Повернувшись на своє місце, побачив Кестера і Ленца.

– Ану, дихни на мене! – сказав Готфрід.

Я дихнув.

– Ром, вишнева, абсент, – констатував він. – Пив абсент? От свиня…

– Якщо думаєш, ніби я п'яний, то помиляєшся… – відказав я. – Звідки це ви?

– Зі зборів. Політика! Та Отто там не сподобалось… А що там Фред п'є?

– Лимонний сік.

– Випий і ти склянку…

– Завтра. А тепер треба чогось з'їсти.

Увесь цей час Кестер занепокоєно дивився на мене.

– Не дивись так на мене, Отто, – сказав я, – ну, трохи підпив, але не від горя, ні – від доброго настрою…

– Тоді добре, – погодився він, – але як би там не було, іди поїж з нами.

Об одинадцятій я знову був тверезий, як риба. Кестер поцікавився, що ж тепер робить Фред. Ми пішли знову до нього і знайшли його напівмертвого за стойкою.

– Перенесіть його до кімнати поруч, – сказав Ленц, – а я тим часом буду за бармена.

Ми з Кестером протверезили Фреда, дали йому теплого молока, наслідки були негайні ж… Тоді посадовили його на стілець і наказали відпочити ще з півгодини, Ленц, мовляв, сам упорається за стойкою.

Готфрід і справді упорався. Він знав усі ціни, всі ходові рецепти коктейлів. Він розмахував відерцем, де розмішують коктейлі, так, ніби все своє життя нічого іншого й не робив.

За годину підійшов і Фред. Шлунок у нього був вилуджений, отож він очунював швидко.

– Пробач, Фреде, – сказав я, – треба було нам спершу попоїсти…

– Та я вже в порядку, – відказав він. – Часом воно так і треба.

– Певно, що так…

Підійшовши до телефону, я подзвонив Пат. Все, що я перед тим передумав, розвіялось геть. І коли почув у трубці її голос, то випалив:

– За чверть години буду коло парадного!

Зараз же повісив трубку, бо побоювався, чи не скаже, що стомилася і не схоче вийти. А мені конче хотілося її бачити.

Вона вийшла. Коли вона відмикала парадні двері, я поцілував скло в тому місці, проти якого була її голова. Вона хотіла щось сказати, але я не дав – поцілував її, і ми, швидко пішли разом вулицею, аж поки не натрапили на таксі. Гриміло, видко було й блискавку.

– Скоріш, а то дощ піде! – гукнув я.

Ми сіли в машину, і зараз же перші краплини застукотіли по верху таксі. Машина підскакувала на поганому брукові. Все було якимсь чудесним, бо на кожній вибоїні я відчував Пат. Все було чудесне: дощ, місто, напої, все було якесь безмежне і прекрасне. У мене був чудовий настрій – якийсь прозорий, піднесений, такий, який буває, коли сп'янієш, а тоді перебореш своє сп'яніння. Зніяковілість зникла, ніч була сповнена глибокої сили і блиску, не було ніякої небезпеки, ніякої фальші.

Дощ почався саме тоді, коли ми виходили з машини. Поки я платив, брук був у темних цяточках від краплин дощу, наче пантера, але ми ще не підійшли до дверей, як він почорнів і бризкав сріблом – так уже лила на нього вода. Я не вмикав світла. Блискавки освітлювали кімнату. Гроза була саме над містом. Грім гуркотів безперервно.

– Тепер тут хоч кричи – ніхто не почує! – гукнув я до Пат.

Вікно полум'яніло. Чорні силуети дерев на цвинтарі вирізнялися на якусь секунду на фоні сліпучосинього неба, а тоді з тріском враз зникали в ночі; на мить промайнула серед ночі й пітьми гнучка постать Пат, освітлена фосфоричним блиском шибок. Я обняв її за плечі; вона притулилась до мене; я відчув її уста, її віддих, думки мої шугнули кудись геть…