Текст книги "Три товариші"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

XII

У нашій майстерні все ще було порожньо, як на току перед жнивами. Отож ми вирішили не перепродавати таксомотор, що купили були на аукціоні, а поки що самим використати його як таксі. Ми з Ленцом повинні були робити це по черзі. Кестер з Юппом могли й самі впоратися в майстерні, поки буде робота.

Ми з Ленцом кинули жеребок, кому їхати першому.

Виграв я. Набравши повну кишеню дрібних грошей та взявши документи, я повільно поїхав вулицями, підшукуючи собі насамперед добру стоянку. Я вперше вів таксі і почував себе трохи дивно, адже кожен бовдур міг мене зупинити і звеліти кудись-то їхати… Відчуття було не з дуже приємних…

Нарешті я знайшов собі місце стоянки; там стояло лише п'ять машин. Це було проти готелю «Вальдекер Гоф», у діловому кварталі, де можна було сподіватися на жвавіший попит. Я вимкнув мотор і вийшов з таксі.

З однієї з машин, що стояли попереду, виліз здоровий хлопчина у шкіряному пальті і підійшов до мене.

– Забирайся геть звідси! – пробурчав він.

Я спокійно дивився на нього, міркуючи собі, що коли вже на те піде, то найкраще застосувати удар знизу – аперкот. У своєму пальті він не зможе швидко підняти руки для захисту.

– Не второпав? – допитувався шофер у шкіряному пальті і виплюнув сигарету мені під ноги. – Геть забирайся! Досить нас тут і без тебе!

Його злостило, що під'їхав ще один – це було цілком зрозуміло, але ж і я мав цілковите право виїхати на стоянку.

– Я поставлю відступного… – сказав я.

Це було все, що я міг зробити; так звичайно робили всі новаки на стоянках. Підійшов якийсь молодий шофер.

– Ну, добре, колего. Облиш, Густаве!

Але Густавові щось у мені не сподобалось. Я добре розумів, що саме. Він відчував, що я новак і в цій професії.

– Лічу до трьох, – заявив Густав. Він на голову був вищий за мене і, очевидно, вбачав у цьому свою перевагу.

Я вже бачив, що словами нічого не доб'юся. Треба було або від'їжджати, або ж битися. Справа була надто ясна.

– Раз! – сказав Густав і розстебнув пальто.

– Та схаменись, – спробував я ще раз його вгамувати. – Краще пропустимо по чарці!

– Два! – буркнув Густав.

Я зрозумів, що він хоче-таки мені як слід полічити ребра.

– Ще раз – і буде… – він збив картуза набакир.

– Замовкни, ідіоте! – раптом гаркнув я.

Від несподіванки він розкрив рота і наблизився на крок до мене, підійшовши саме на ту відстань, що була мені потрібна. В ту ж мить я його і вдарив. Ударив, як молотом-усією вагою свого тіла. Мені Кестер показав цей прийом, бо з мене, власне, був кепський боксер, я не надавав цьому значення, бо вважав, що боксерська виучка здебільшого має значення лише при першому ударі.

Мій удар виявився непоганий. Густав гепнувся на землю.

– Так йому й треба, старому скандалістові, – сказав молодий шофер.

Ми поклали Густав а на сидіння його машини.

– Очуняє! – запевнив молодий шофер.

Але мене дещо непокоїло: я вдарив Густава надто поспішно і не так як треба тримав великий палець руки – та й звихнув його. Якщо він очуняє, то зможе бити мене, як тільки схоче. Я сказав про це молодому шоферові і спитав, чи не втекти мені часом.

– Дурниці, – відповів він, – нічого не буде. Ходімо до пивнички, поставиш одступного. Ти не шофер за спеціальністю, га?

– Ні…

– Я теж ні. Я – артист.

– Ну, то й як,воно?

– Та що там – треба ж якось жити, – відповів він сміючись, – а комедій скрізь і без театру досить.

Нас було п'ятеро – двоє вже літніх людей, троє молодих. Через деякий час у пивничці з'явився і Густав. Він тупо вирячив очі на наш стіл і підійшов. Я стиснув лівою рукою зв'язку ключів у кишені і вирішив будь-що оборонятися, аж поки не знепритомнію.

Але до цього не дійшло. Густав підсунув ногою стілець і з невдоволеною міною гепнувся на нього. Хазяїн поставив і перед ним чарку. Стали пити всі разом. Випив і Густав. Хильнули по другій. Густав скоса зиркнув на мене. Підняв чарку.

– Будьмо! – звернувся він до мене, але вищирив зуби, як пес.

– Будьмо! – відповів я і випив.

Густав витяг пачку сигарет. Простягнув мені, а на мене й не глянув. Я взяв одну, а йому дав вогню. Тоді я замовив подвійного кюммелю на всіх. Випили. Густав знову збоку подивився на мене.

– Дурило!… – сказав він, але вже зовсім іншим тоном.

– Телепень! – відповів я у тому ж тоні.

Тоді він обернувся до мене:

– Добрий був удар…

– Та це, може, й випадково… – Я показав йому свій великий палець.

– Не пощастило… – оскалився він. – Мене, між іншим, звуть Густав…

– А мене – Роберт…

– Добре. Ну, то як. Роберте, все в порядку? Я думав собі, що ти який-небудь матусин синок…

– Усе в порядку, Густаве!

Відтоді ми з ним заприятелювали.

Машини на стоянці повільно посувалися вперед. Артистові, якого всі звали Томмі, пощастило – попався пасажир до вокзалу. А Густав за якихось тридцять пфенігів мав їхати до найближчого ресторану. Він мало не луснув від люті, бо через яких-небудь десять пфенігів прибутку мусив знову ставати останнім у чергу на стоянці. А я дістав зовсім рідкісне доручення – везти пристаркувату англійку оглядати місто, їздив з нею майже цілу годину. А повернувшись на стоянку, підхопив ще пару дещо дрібніших доручень. Отож в обідню пору, коли ми всі знову сиділи в пивничці і поїдали наші бутерброди, я рже видавався сам собі досвідченим водієм. Щось у цій професії нагадувало братство старих солдатів. Тут сходилися люди найрізноманітніших спеціальностей. Не більше половини хіба завше займалися цим ділом, решта приблудились сюди різними шляхами.

Надвечір я в'їхав на подвір'я нашої майстерні у досить доброму настрої. Ленц і Кестер уже чекали на мене.

– Ну, скільки ви заробили, хлопці? – спитав я.

– Сімдесят літрів бензину, – відрапортував Юпп.

– Оце й усе?

Ленц з розпачливим виразом обличчя видивлявся у небо.

– Коли б же та дощ пішов! А тоді б якась невеличка аварія на мокрому асфальті під самісінькими воротами! Потерпілих хай би не було! Але добрячий, солідний ремонт!

– Дивіться-но сюди! – І я показав їм на долоні тридцять п'ять марок.

– Чудово! – вимовив Кестер. – 3 них двадцять марок – чистий прибуток, їх ми сьогодні роздушимо. Треба ж відзначити перший виїзд!

– Будемо пити крюшон з маренкою, – заявив Ленц.

– Крюшон? – запитав я. – Чому саме крюшон?

– Бо з нами буде Пат.

– Пат?

– Не роззявляй так широко рота, – сказав останній з романтиків, – ми давно вже про все домовилися. О сьомій заїдемо за нею. Вона в курсі. Якщо це тобі не спадає на думку, то ми собі самі якось-то зарадили. Адже ти з нею познайомився через нас.

– Отто, – звернувся я до Кестера, – ти бачив колись щось нахабніше за цього рекрута?

Кестер сміявся…

– Що це в тебе з рукою, Роббі? Ти її держиш якось навскіс…

– Думаю, чи не звихнув.

Я розповів історію з Густавом.

Ленц оглянув руку.

– Таки звихнув! Я християнин і відставний студент медик я тобі її відмасажую, незважаючи на все твоє хамство. Ходімо, ти, майстер боксу!

Ми пішли до майстерні, і Готфрід, взявши трохи масла, заходився розтирати мені руку.

– А ти сказав Пат, що ми відзначаємо наш одноденний ювілей як шофери таксі? – запитав я Ленца.

Він свиснув крізь зуби.

– А ти, може, стидаєшся, хлопче?

– Замовкни, ти, – сказав я сердито, бо знав, що Ленц не помилився. – Сказав ти це чи ні?

– Кохання, – заявив непохитно Ленц, – чудесна річ! Але воно псує характер.

– А самотність робить людину нетактовною, ти, горе-соліст!

– Такт – це мовчазна угода не помічати один в одного вад, замість того, щоб їх позбутися. Отож – це жалюгідна акція компромісу. На це німець – ветеран війни – не піде, дитинко!

– Що б ти зробив на моєму місці, – сказав я, – коли б хтось тобі телефоном замовив таксі, а тоді б ти побачив, що це Пат?

Ленц оскалив зуби.

– Я б ні в якому разі не взяв би з неї грошей за їздку, сину мій…

Я дав йому такого стусана, що він упав з свого триногого табурета.

– Ах ти, сарано бісова! Знаєш, що я зроблю? Я сьогодні ввечері просто заїду за нею на таксі.

– Правильно! – Готфрід підняв руки,,ніби щоб мене благословити. – Тільки щоб воля була! Вона цінніша за любов! Та про це дізнаються вже потім. Але таксі тобі не дамо. Воно потрібне, щоб забрати Фердінанда Грау та Валентина. Це буде вечірка серйозна, урочиста!

Ми сиділи в садку маленького ресторанчика десь за містом. Вологий місяць, як червоний смолоскип, низько висів над лісами. Ніжно сяяли бліді свічки каштанів, за паморочливо пахнув бузок, а велике скляне барильце на столі перед нами, повне запашного вина, ясним опалом іскрилося в непевному світлі тільки-но згаслого дня; останній його відблиск синюватою і перламутровою плямою жеврів у вині. Хазяїн уже вчетверте наповнив його нам.

Фердінанд Грау очолював стіл. Пат сиділа поруч з ним. Вона пришпилила собі блідорожеву орхідею, яку він їй подарував.

Фердінанд виловив у своєму бокалі якусь комашку і обережно розплатав її на столі.

– Гляньте-но сюди, – звернувся він до нас. – Які крильця! Порівняно з ними оксамит – просто ганчірка! І оце створіння живе лише один день, а тоді – кінець…

Він подивився на всіх нас по черзі.

– А знаєте, брати мої, що найзловісніше в світі?

– Порожня чарка, – відповів Ленц.

Фердінанд ураз вивів його з ладу.

– Найбезчесніше в світі, Готфріде, це коли чоловік стає дотепником. – Тоді знову звернувся до нас: – Найзловісніше, брати мої, це час! Так, час! Ота мить, в яку ми живем і якою ніколи не володіємо.

Він вийняв годинник і простягнув його Ленцові перед очі.

– Ось воно, ти, паперовий романтику! Пекельна машина, цокає собі й цокає, невпинно цокає туди, в пітьму, в ніщо! Можеш спинити лавину, гірський обвал, але цього не спиниш, ні!

– А я й не хочу його спиняти, – заявив Ленц. – Хочу тихо й мирно старіти. До того ж я люблю зміни…

– Людина цього не терпить, – сказав Грау, не звертаючи на Ленца ніякої уваги. – Та й не може стерпіти. Тому вона вигадала собі мрію. Стару, зворушливу, безнадійну мрію людськості – вічність!

Готфрід розсміявся.

– Найтяжча в світі хвороба, Фердінанде, це – мислити! Вона невидужна.

– Якби то була єдина хвороба, то ти б уже був безсмертний, – відказав Грау. – Що ти таке? Згусток вуглеводів, вапна, фосфору та трохи заліза, на коротку мить свого перебування на землі званий Готфрідом Ленцом.

Готфрід з задоволенням оскалив зуби. Фердінанд затряс своїм могутнім черепом.

– Життя, брати мої, це хвороба, а вмирання починається з дня народження. Кожен віддих, кожне биття серця – це вже елементи вмирання, це вже наближення до могили.

– І кожен ковток – теж, – додав Ленц. – Будьмо, Фердінанде! Часом умирання проходить надто просто.

Грау підняв свій бокал. По його широкому обличчю шугала посмішка, наче блискавка без грому.

– Будьмо, Готфріде! Ти – моторна блоха на кам'янистому струмі часу. І що, власне, думала собі та примарна сила, що рухає нами, коли створювала тебе?

– Хай вона себе сама за це картає. А зрештою саме тобі, Фердінанде, не годиться так негативно говорити про такі речі. Коли б люди жили вічно, ти був би безробітним, старий нахлібнику смерті!

Плечі Грау затрусилися – він сміявся. Потім звернувся до Пат.

– Що скажете про нас, балакунів, ви, квіточка на бурхливій воді?

Потім ми з Пат пішли вдвох у садок. Місяць піднявся вище, луки ніби пливли в сивому сріблі. Тіні дерев, чорні й довгі, лежали наче дороговкази в невідоме. Ми пішли аж до озера, тоді повернулись назад. По дорозі помітили Готфріда Ленца: він узяв собі садового стільчика, засунув його глибоко в бузкові кущі і сидів там – тільки його білява чуприна і сигарета палахкотіли в заростях. На землі біля нього стояв бокал і рештки майського крюшону.

– Оце-то місце! – вирвалося в Пат. – У самому бузку!

– Витримати можна, – сказав Готфрід встаючи. – Спробуйте-но!

Пат сіла на стільчик. Обличчя її мерехтіло поміж квітів.

– Я схибнувся на цих бузках, – заявив останній з романтиків. – Для мене туга за рідним краєм – це бузки. Весною 1924 року раптом стрімголов виїхав з Ріо-де-Жанейро тільки через те, що згадав був: адже тут саме цвітуть бузки. А коли приїхав, то виявилося, що вже запізно… – Він засміявся: – Так воно завше буває.

– Ріо-де-Жанейро… – Пат притягла до себе гілочку бузку. – То ви там разом були?

Готфрід остовпів. Мені раптом мороз поза шкірою пішов.

– Гляньте-но на місяць – швидко сказав я, в той же час благально наступаючи Ленцові на ногу.

Спалахнула сигарета, і я побачив, як він легенько посміхнувся і підморгнув мені. Це був рятунок.

– Ні, ми там були не разом, – пояснив Готфрід. – Я тоді був сам один. А чи не випити нам по останньому ковточку цього напою?

– Я – ні, – захитала головою Пат. – Я не можу пити так багато вина.

Почувши, що нас кличе Фердінанд, ми пішли до нього. Його масивна фігура стояла на дверях.

– Заходьте, діти! – сказав він. – Таким людям, як ми, вночі нема чого робити на лоні природи. Вночі вона хоче лишитися на самоті. Селянин, рибалка – то щось інше, а нам, городянам з притупленими інстинктами, нема чого… – Він поклав руку на Готфрідове плече. – Ніч, Готфріде, це протест природи проти прокази, яку несе цивілізація. Пристойна людина цього довго не витримає. Вона помітить, що її вилучено, виштовхнуто з мовчазного оточення дерев, тварин, зірок, несвідомого життя. – Він посміхнувся тою дивною посмішкою, в якій ніколи не можна було розпізнати, сумна вона чи весела. – Заходьте, діти! Хай нас зігріють спогади! Ах, чудовий час, коли ми були ще травинками або ящірками, отак п'ятдесят або шістдесят тисяч років тому. Боже, як ми відтоді деградували! – Він узяв Пат за руку. – Коли б ми не любили хоч трохи красу, все було б пропало. – Ніжним рухом своїх велетенських лап він поклав її руку на своє плече. – Срібна падаюча зірка над вируючою прірвою, хочете випити чарку з одвічним мешканцем всесвіту?

– Так, – погодилася Пат. – Все, що ви хочете. Вони пішли до приміщення. Поряд з ним Пат здавалася його дочкою. Струнка, смілива і юна дочка стомленого велетня, що лишився від доісторичних часів.

Об одинадцятій ми поїхали назад. Валентин і Фердінанд їхали в таксі, вів машину Валентин. Ми всі останні їхали «Карлом». Ніч була тепла, Кестер поїхав не навпростець до міста, а об'їздом через села, що мирно спали обабіч шосе; де-не-де блимали поодинокі вогні, гавкали собаки. Ленц сидів поруч з Отто і щось наспівував. Ми з Пат принишкли на задньому сидінні. Кестер чудово вів машину. Повороти він брав, як птиця, так упевнено, що здавалось, ніби це для нього дитяча гра. Він їхав не рвучко, як здебільшого їздять гонщики. На звивистій дорозі можна було спокійно спати – так плавно йшла машина; швидкості ви й не помічали.

По зміні тону покришок ми помічали, коли мінялось покриття шосе. На асфальті вони свистіли, на бруківці глухо гуркотіли. Світло фар мчало перед нами, як два блідих довжелезних хорти, вихоплюючи з темряви то тремтячу алею беріз, то ряд тополь, то телеграфні стовпи, які шугали повз нас, то низенькі хатини, то вишикувані в мовчазному параді дерева на узлісках. А над нами пливло величезне небо в супроводі тисяч зірок, вився світлий туман Чумацького Шляху…

Швидкість зростала. Я вкрив Пат нашими пальтами.

Вона посміхалась до мене.

– Чи ти ж любиш мене? – питав я.

Вона захитала головою.

– А ти мене?

– Ні. Це ж щастя, правда ж?

– Велике щастя!

– Тоді з нами нічого і не скоїться, правда ж?

– Нічогісінько! – відповіла вона, схопивши під пальтами мою руку.

Дорога пішла на повороті вниз, мимо залізничного насипу. Замерехтіли рейки. Далеко перед нами замиготів червоний вогник. «Карл» заревів і кинувся навздогін. Попереду був експрес із спальними вагонами і яскраво освітленим вагоном-рестораном. Ми наздогнали поїзд і незабаром були з ним на одному рівні. З вікон нам махали люди, але ми не відповідали. Ми проїхали далі. Я озирнувся. Паровоз викидав дим, сипав іскрами. Він глухо тупотів у синій ночі. Ми перегнали його, – але ми їхали до міста, де таксі, ремонтні майстерні, мебльовані кімнати… А він тупотів мимо узлісь, через поля і річки в далечінь, у пригодницький світ просторів.

Нам назустріч хитнулись вулиці й будинки. «Карл» ішов повільніше, але все ще ревів, наче дикий звір. Кестер зупинив машину поблизу цвинтаря. Він не поїхав ані до Пат, ані до мене, а став просто десь поблизу, очевидно, думаючи, що ми хочемо побути самі. Ми вийшли з машини. Кестер і Ленц негайно ж, не оглядаючись, помчали далі. Я подивився їм услід. На якусь мить мене охопило дивне почуття. От вони поїхали, поїхали мої товариші, а я лишився, не поїхав з ними.

– Ходімо, – сказав я Пат, відганяючи ці думки.

Вона подивилась на мене так, ніби про щось здогадалась.

– Їдь з ними, – сказала вона.

– Ні, не поїду, – відказав я.

– Тобі ж хочеться поїхати…

– Таке скажеш!… – відповів я, знаючи добре, що вона говорить правду. – Ходімо!

Ми пішли вздовж кладовища, ще трохи похитуючись од вітру і швидкої їзди.

– Роббі, – звернулась до мене Пат, – я б краще додому пішла.

– Чому?

– Не хочу, щоб ти заради мене чогось зрікався…

– Що це ти надумала, чого це я зрікаюсь?

– Своїх товаришів…

– Я зовсім не зрікаюсь їх, адже я завтра вранці їх знову побачу.

– Ти ж розумієш, про що я говорю, – сказала вона, – ти раніше багато більше бував з ними.

– Бо тебе не було, – відповів я і відімкнув двері.

Вона похитала головою.

– Це зовсім інше.

– Звісно, що інше. Хвалити бога!

Я підняв її і поніс коридором до своєї кімнати.

– Тобі потрібні товариші, – сказала вона мені в саме вухо.

– Ти мені теж потрібна, – відказав я.

– Але не так, як вони…

– Це ще ми побачимо…

Я пхнув двері і спустив Пат на долівку. Вона не пускала мене.

– Я – дуже поганяй товариш, Роббі.

– Може й так. Але я й не хочу мати жінку за товариша. Хочу мати кохану.

– А я й не кохана, – промурмотіла вона.

– Хто ж ти така?

– Не половинка й не ціле. Так, фрагмент…

– А це найкраще! Це збуджує фантазію. Таких жінок люблять довіку. Стопроцентні жінки швидко надокучають. Повноцінні теж. А от «фрагменти» ніколи.

О четвертій годині ночі я провів Пат додому і повертався назад. Почало вже займатися на світ. Пахло ранком.

Я йшов додому вздовж цвинтаря, мимо кафе «Інтернаціональ». Коли ось відчинились двері шоферської пивнички біля будинку профспілок – вийшла дівчина. Маленький капелюшок, потерте червоне пальтечко, високі лакові черевики– я вже пройшов був мимо, коли раптом пізнав її…

– Ліза!

– То й ти ще живеш на цім світі? – сказала вона.

– Звідки це ти? – запитав я.

Вона зробила якийсь невиразний жест рукою.

– Ось чекала тут. Думала, що ти проходитимеш мимо. Адже це саме час, коли ти приходиш додому.

– Так, це вірно.

– Підеш зі мною? – спитала вона.

Я завагався.

– Не можна…

– Грошей не треба, – швидко вимовила вона.

– Не в тому справа, – відповів я необачно, – гроші в мене є…

– Ах, ось воно що, – гірко сказала вона і відступила на крок.

Я схопив її за руку.

– Ні, Лізо…

Худорлява і бліда, стояла вона на безлюдній сірій вулиці. Такою я зустрів її кілька років тому; жив я тоді самотній і безрадісний, ні про що не думаючи, ні на що не надіючись. Спочатку вона була недовірлива, як і всі ці дівчата, але згодом, коли ми кілька разів порозмовляли, стала довірлива й віддана. Стосунки у нас були не зовсім звичайні – часом я не бачив її цілі тижні, а тоді раптом вона десь стояла і чекала на мене. Обоє ми під ті часи не мали нічого й нікого, отож та крихітка тепла і сумісного життя, яку ми могли один одному дати, важила для кожного з нас більше, ніж то звичайно буває. Тепер я давно вже її не бачив, а відколи познайомився з Пат – ні разу.

– Де це ти так довго була, Лізо?

Вона знизала плечима.

– Хіба не однаково… Оце хотіла з тобою побачитись. Ну, то я піду собі…

– Як же ти живеш?

– Облиш… – відповіла вона. – Не силуй себе…

Уста її тремтіли, обличчя було зголодніле.

– Я трохи пройдуся з тобою, – сказав я.

Її злиденне, байдуже обличчя повії пожвавішало, прибрало дитячого виразу. По дорозі, в одній з шоферських пивничок, що були відкриті всю ніч, я купив їй трохи їстівного. Спочатку вона не хотіла, тільки коли я сказав, що й сам хочу їсти, погодилась. Але стежила за тим, щоб мене не скривдити, щоб мені не дісталися гірші шматки. Не хотіла, щоб я взяв півфунта шинки, на її думку, досить було й чверть фунта, якщо ми ще беремо франкфуртські сосиски. Але я взяв-таки півфунта та ще й дві порції сосисок.

Ліза мешкала в мансарді, яку вона собі трохи обставила. На столі-гасова лампа, коло ліжка у пляшці– свічка. По стінах-фото, вирізані з журналів та прикріплені кнопками. На комоді – декілька книжок – детективні романи, поруч з ними – пачка похабних фотографій. Деякі відвідувачі, особливо жонаті, люблять подивитися на таке.

Ліза жбурнула ці картки до шухляди і вийняла звідти злинялу, але чистеньку скатерку.

Я почав розгортати покупки. Ліза тим часом переодяглася. Спершу вона зняла плаття, хоч, як я знав, їй завше найдужче болять ноги – стільки ж треба побігати… Вона стояла передо мною у своїх лакових напівчеревиках до колін та в чорній білизні.

– Ну, як мої ноги? – спитала вона.

– Високий клас, як завжди!

Вона була задоволена з цієї оцінки і з полегшенням сіла на ліжко, щоб розшнурувати напівчеревики. Тоді простягла їх мені:

– Сто двадцять марок коштують! Поки такі гроші заробиш, то вони вже й розлізуться…

Витягла з шафи кімоно і пару збляклих оксамитових черевичків ще з кращих часів. При цьому всміхалася так, ніби в чомусь завинила – хотілось сподобатись… Мені раптом щось наче перетяло серце, наче тут, у цій комірчині, помер хтось близький мені.

Ми сиділи разом, я обачливо розмовляв з нею. Але вона все ж помічала, що це вже не те, що було. В очах у неї з'явився страх. Між нами ніколи не було нічого більше від того, до чого призводив випадок. Але, може, саме це й зобов'язувало і єднало нас більше, як щось інше.

– Ідеш уже? – спитала вона, коли я встав; спитала так, наче давно вже цього побоювалась.

– Я в одному місці умовився…

Вона глянула на мене:

– Так пізно?

– У справі. Дуже для мене важливій, Лізо. Треба спробувати знайти одного… Під цей час він сидить звичайно в «Асторії».

Жодна жінка не буде така кмітлива щодо цього, як дівчата Лізиного типу. Але таким дівчатам і не збрешеш так, як іншій жінці. Обличчя Лізи стало якимсь спустошеним.

– У тебе є інша жінка…

– Але ж, Лізо… ми з тобою так рідко бачимося… ось уже близько року зовсім не… ти ж можеш собі уявити…

– Ні, ні, я не про це. У тебе є жінка, яку ти любиш! Ти змінився, я бачу…

– Ах, Лізо…

– Авжеж змінився. Ну, скажи!

– Я й сам не знаю. Може й так.

На хвилинку вона завмерла на місці. Тоді кивнула.

– Так, звичайно, що так… А я дурна… Адже у нас із тобою нема нічого спільного…

Вона провела рукою по лобі.

– Не знаю, звідки це в мене…

Я дивився на її тоненьку фігурку, нужденну, знесилену… Оксамитові черевички… кімоно… довгі самотні вечори, спогади…

– До побачення, Лізо…

– Ідеш?… Не побудеш іще трошки? Ідеш… отак?

Я знав, що в неї на думці. Але я не міг. Дивна штука, але… не міг, дуже добре відчував, що не можу. Раніш такого зі мною не було. Я не надавав великого значення поняттю вірності. Але просто якось не виходило. Я раптом відчув, як далеко я вже відійшов від усього такого.

Вона стояла на порозі.

– Ідеш… – Потім побігла назад у кімнату. – Ось, я знаю, ти поклав для мене гроші… під газету… не хочу їх… Ось вони, ось… на, іди вже…

– Треба йти, Лізо…

– Ти вже не прийдеш тепер…

– Прийду, Лізо…

– Ні, ні, не прийдеш, я знаю! Та й не треба тобі приходити! Іди-но, та йди ж уже!…

Вона заплакала. Я пішов униз по сходах не оглядаючись.

Я ще довго блукав вулицями міста. Дивна якась була ніч. Я був дуже збуджений, спати не хотілось. Пройшов мимо кафе «Інтернаціональ», згадав про Лізу, про минулі роки, про багато дечого, про що вже давно забув, але все це видавалося якимсь далеким, неприналежним до мене. Тоді я пройшовся по вулиці, де мешкала Пат. Вітер міцнів, у всіх вікнах її будинку було темно, ранок на сірих ногах прокрадався попід дверима. Я попрямував нарешті додому.

«Боже мій, – подумав я, – здається, це – щастя!»