Текст книги "Три товариші"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

VI

Патріція Гольман жила в одному з великих жовтих будинків, що тяглися на цілий квартал і відокремлювалися від вулиці вузенькою смужкою газону. Перед парадним ходом стояв ліхтар. Саме коло нього я й спинив кадилака. Світло мерехтіло, і машина видавалася в ньому якимсь величезним слоном, чорна шкіра якого виблискувала й мінилась.

Я вдосконалив свій костюм: до галстука придбав ще новий капелюх і пару рукавичок, до того ж на мені було ще й демісезонне пальто Ленца, прекрасне сіре пальто з найтоншої шотландської вовни. Отак спорядившись, я мав на меті остаточно звести нанівець те перше враження, що я справив тоді на дівчину, коли був добре-таки напідпитку.

Я посигналив. Зараз потому, немов ракета, спалахнуло освітлення в п'яти вікнах – у сходовій клітці всіх п'яти поверхів. Задзижчав ліфт. Мені було видно, як він плавно спускається вниз, – світла підйомна кліть, що ніби сходить з неба. Патріція Гольман відчинила двері і швидко збігла по сходах. На ній була коротка коричньова хутряна шубка і вузенька коричньова спідничка.

– Галло! – Вона простягла мені руку. – Я така рада, що можу вийти прогулятись. Цілісінький день просиділа вдома.

Мені сподобалось, як вона подає руку – тисне сильніше, ніж можна було б сподіватись. Ненавиджу людей, що подають руку розслаблено, наче мертву рибину.

– Чому ж ви мені раніш про це не сказали? Адже я міг би за вами заїхати ще опівдні.

– Хіба у вас так багато вільного часу?

– Це-то ні… Але я б уже якось звільнився. Вона глибоко зітхнула.

– Чудове повітря! Пахне весною.

– Якщо маєте охоту, можемо поїздити на свіжому повітрі скільки завгодно, можна поїхати за місто, у ліс – адже зі мною машина.

Тут я показав на кадилака таким недбайливим жестом, наче б це був якийсь старенький форд.

– Кадилак? – Вона здивовано глянула на мене. – Це ваша машина?

– На сьогоднішній вечір – моя. А взагалі вона належить нашій майстерні. Ми її відремонтували, а тепер хочемо зробити на ній грандіозний ґешефт.

Я відчинив дверцята.

– Чи не поїхати нам спершу до «Виногрона» і попоїсти? Як, на вашу думку?

– Попоїсти можна, але чому саме в «Виногроні»? Я остовпіло глянув на дівчину. «Виногроно» був єдиний відомий мені фешенебельний ресторан.

– Одверто кажучи, я не знаю нічого іншого. Та думаю, що кадилак нас до чогось зобов'язує… Вона засміялась:

– У «Виногроні» буде безперечно чопорно і нудно. Давайте поїдемо кудись в інше місце!

Я стояв цілком безпорадний – мої серйозні наміри розвіялися, як дим.

– Тоді запропонуйте ви щось… В інших ресторанчиках, які я знаю, публіка скрізь дещо зухвала. Це – не для вас.

– Чого це ви так думаєте?

– Та видко ж…

Вона кинула на мене швидкий погляд.

– Можна ж, нарешті, спробувати…

– Гаразд.

Я рішуче відкинув усю свою попередню програму.

– Тоді я маю на меті дещо… Якщо ви не з лякливих… Їдьмо до Альфонса!

– Альфонс – це вже звучить непогано. А сьогодні ввечері я справді не з лякливих…

– Альфонс – це хазяїн пивнички, хороший приятель Ленца.

– У Ленца, мабуть, приятелі всюди, – сказала вона сміючись.

Я кивнув головою на знак згоди:

– Він швидко заприязнюється. Ви ж бачили, як він заприятелював з Біндінгом…

– Та й справді, – відповіла вона, – це в них хутко вийшло…

Ми поїхали.

Альфонс був огрядний, лагідний чолов'яга. Випнуті вилиці. Очі маленькі. Рукава сорочки – підкатані. Руки, як у горили. Кожного небажаного клієнта він сам викидав за двері. Навіть спортсменів з товариства «Вірність батьківщині». На випадок ускладнених конфліктів у нього під прилавком лежав напоготові молоток. Пивничка містилася на вигідному місці-поруч з лікарнею. Отож Альфонс заощаджував на транспортних видатках…

Хазяїн провів волохатою лапою по столику з світлого ялинового дерева.

– Пива? – запитав він.

– Горілки та й закусить… – відповів я.

– А для дами? – спитав Альфонс.

– І дама вип'є чарочку горілки, – сказала Патріція Гольман.

– Здорово, здорово, – промовив Альфонс. – Є бігос – свинячі реберця з квашеною капустою.

– Сам забив кабана? – спитав я.

– Авжеж сам!

– Але ж дама, певно, схоче на закуску щось легше, Альфонсе…

– Не зможе вона відмовитись від бігосу, – сказав Альфонс. – Ви спершу гляньте на нього!

Він гукнув кельнеру, щоб той показав порцію.

– Це була знаменита льоха! – вів Альфонс далі. – Премійована! Дві перших премії!

– Тут-то й справді вже ніхто не встоїть, – заявила раптом Патріція Гольман з такою впевненістю, ніби вона давно вже вчащала до цього шинку. Я аж здивувався… Альфоніс підморгнув:

– Отже дві порції? Вона кивнула.

– Добре! Піду сам підберу, що є кращого! Він подався на кухню.

– Своє застереження щодо цього закладу беру назад, – сказав я. – Ви штурмом завоювали Альфонса. Тільки для своїх сталих відвідувачів він сам підбирає порції!

Альфонс повернувся.

– Поклав вам туди ще й свіженької ковбаси.

– Непогано! – зауважив я.

Альфонс доброзичливо позирав на нас. Принесли горілку. Три чарки. Одну – для Альфонса.

– Ну то будьмо ж! – сказав він. – Щоб наші діти та були здорові!

Випили. І дівчина випила, не пригубила.

– Здорово, здорово, – знову промовив Альфонс і почвалав до стойки.

– Ну, як горілка? – спитав я. Дівчина здригнулась.

– Трохи міцна. Але не можна ж мені осоромитися перед Альфонсом…

Бігос був – самий смак! Я з'їв дві великі порції, та й Патріція Гольман з'їла значно більше, ніж я від неї сподівався. Мені дуже подобалось, що вона так добре підтримує компанію і відчуває себе в пивничці, як удома. Без церемоній вона випила з Альфонсом ще чарочку горілки.

Альфонс потайки підморгнув мені, мовляв, усе йде гаразд. А Альфонс був знавець! Не так він знався, може, на красі та культурі, але скорше на самій суті справи, на її змісті.

– Якщо вам пощастить, то ви дізнаєтесь, що й Альфонс має одну людську пристрасть, – сказав я.

– Хотіла б дізнатись, – відповіла дівчина. – Подивитись на нього, то не скажеш, що він може мати будь-яку пристрасть.

– А таки має! Ось гляньте! – я показав на столик біля прилавка.

– Як?! Грамофон?!

– Не грамофон. Хор! Альфонсова пристрасть – хорові співи. Не танці, не класична музика, а тільки хор – чоловічий, змішаний… Всі оті пластинки, що там лежать, це все хорові співи. Та ось і він іде…

– Ну, як? Смакує? – спитав Альфонс.

– Як у рідної матінки, – відповів я.

– А як сподобалось дамі?

– Такого смачного бігосу ще ніколи не їла, – сміливо заявила дама.

Альфонс задоволене кивнув.

– Зараз заграю вам свою нову пластинку. Ви такого ще не чули.

Він пішов до грамофона; Голка дряпнула по пластинці – і в залі могутньо загримів чоловічий хор, дужими голосами заспівав «Лісову тишу». Це була аж надто гучна тиша, хай йому всячина!

З першого такту в пивничці запанувала тиша. Не виказати благоговіння до Альфонсових хорів було просто небезпечно. Він стояв, спершись волохатими руками на стойку. Під впливом співу обличчя його змінилося, воно стало замріяним-наскільки може бути замріяним обличчя горили. Хорові співи мали над Альфонсом незбагненну силу. Під їх впливом він ставав лагідним, як ягня. Він міг встрянути в колотнечу – та нехай в самому розпалі бійки забринить чоловічий хор, як він одразу ж кине, ніби його вразили магічною паличкою, почне слухати, готовий замиритися. Раніш, коли він був ще запальніший, жінка завше тримала напоготові його улюблені пластинки. Тільки-но ситуація бува почне розпалятися, а Альфонс виймає вже з-під прилавка молоток, як вона швиденько опускає голку на пластинку – і він кидає молоток, слухає і заспокоюється. З часом потреба в цьому відпала: жінка померла, її портрет – дарунок Фердінанда Грау, який за це міг харчуватися в пивничці безкоштовно, – висів над стойкою, та й сам Альфонс постарів і став спокійніший.

Пластинка кінчилася. Альфонс підійшов до нас.

– Чудово! – сказав я.

– Особливо перший тенор, – додала Патріція Гольман.

– Слушно! – сказав Альфонс і вперше за цей вечір якось пожвавішав, – а ви розумієтеся на таких речах! Перший тенор тут – це співець високого класу.

Ми розпрощалися з хазяїном. – Вітайте від мене Готфріда, – сказав він. – Скажіть, нехай заходить!

Ми спинилися на вулиці. Перед будинком стояло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно шугали по дереву аж до густої крони, гілки вже вкривалися легким зеленим пушком, в невиразному мигтячому світлі дерево здавалося ще могутнішим і вищим, здавалося, що крона його розпливається в сутінках там десь угорі – ніби велетенська розчепірена рука, що в незмірному тужливому пориванні хоче вхопитися за небо.

Патріція Гольман злегка здригнулася.

– Вам холодно? – запитав я. Вона підняла плечі і засунула руки в рукава своєї хутряної шубки.

– Лише першу мить… Бо ж у приміщенні було досить тепло.

– Ви надто легко одягнені. Адже ввечері ще холодно. Вона похитала головою.

– Не люблю дуже теплого одягу. Та й хочеться, щоб нарешті було тепло. Не люблю холоду. Принаймні тут у місті.

– У машині тепло, – сказав я. – Про всякий випадок я взяв з собою ковдру.

Я допоміг їй сісти в машину і накрив її коліна ковдрою. Вона підтягла її вище.

– От тепер чудесно. А то холод навіває сум.

– Не тільки холод… Проїдемось трохи? – запитав я, сідаючи за руль.

Вона кивнула головою:

– Охоче.

– А куди?

– Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…

– Добре…

Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це були вечірні години – пік вуличного руху. Майже беззвучно линули ми вулицями – так тихо похуркувала машина. Здавалося, що це й не автомашина, а корабель, що безшумно лине барвистими каналами життя. Вулиці пропливали повз нас, освітлені портали, вогні, ряди ліхтарів: нас оповило солодке, ніжне вечірнє збудження, що так властиве людській душі, овіяло лагідним трепетом осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, височіло залізносіре, глибоке небо, поглинаючи заграву, що підіймалася з міста…

Дівчина мовчки сиділа біля мене, світло й тіні падали на її обличчя крізь віконце машини, жваво шугали по ньому. Часом я поглядав на неї збоку, і вона тепер знову нагадувала мені той вечір, коли я її вперше побачив. Обличчя її було тепер серйозніше, ніж тоді, здавалося, дещо чуже, але прекрасне – те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді і глибоко запало в моїй пам'яті. Мені здавалось, ніби в ньому панував якийсь таємничий спокій, притаманний речам, близьким до природи-деревам, хмаринам, звірам, а часом – і жінці.

Ми в'їхали у тихі вулиці передмістя. Вітер міцнішав. Він ніби гнав перед собою ніч. На великому майдані, навколо якого у маленьких садочках дрімали маленькі будиночки, я спинив машину.

Патріція Гольман наче прокинулась від сну.

– Чудесно так… – промовила вона трохи згодом. – Коли б у мене була машина, я б щовечора отак потихеньку собі їздила. Щось фантастичне є в тому, щоб ось так беззвучно шугати скрізь мимо всього. Не спиш, а в той же час бачиш сни. Мені уявляється, що тоді, в такий вечір, і людське товариство не потрібне…

Я витяг з кишені пачку сигарет.

– А загалом увечері хочеться, щоб хтось був поруч, правда ж?…

– Увечері – так… – погодилась вона. – Коли темніє, то постає якийсь дивний настрій. Я розкрив пачку.

– Це – американські сигарети. Курите такі?

– Так. Навіть охочіше, ніж будь-які інші. Я дав їй прикурити. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя і мої руки, і раптом у мене в голові промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже близькі люди.

Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.

– Може, самі трохи поведете машину? – спитав я. – Адже, напевно, вам це подобається…

Вона обернулась до мене.

– Мені й справді хотілося б… Але ж я не вмію.

– Справді не вмієте?

– Ні. Ніколи не вчилась. Я відчув у цьому свій козир:

– Адже Біндінг давно вже міг би вам це показати. Вона засміялась:

– Біндінг надто закоханий у свою машину, він до неї нікого не підпускає.

– Це вже просто безглуздя, – заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгу. – Я вам дозволю без усякої підготовки вести машину. Ось давайте!

Відкинувши всі застереження Кестера, я виліз з машини, щоб пустити дівчину до руля. Вона розхвилювалась:

– Адже я й справді не можу вести машину.

– Можете, – заперечував я, – можете. Ви просто цього й самі не знаєте.

Я показав, як запускати мотор, як переводити швидкість.

– Ось так… А тепер давайте поїдемо…

– Одну хвилинку! – Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. – Нехай той проїде…

– Ні в якому разі! – я швидко ввімкнув мотор, дав швидкість.

Вона судорожно вхопилась за руль і напружено вдивлялась у дорогу.

– Боже ж мій! Ми їдемо занадто швидко!

– Ми їдемо із швидкістю двадцять п'ять кілометрів, – сказав я, глянувши на спідометр, – насправді це лише двадцять. Добра швидкість для бігуна на далекі дистанції…

– А мені здається, не менше вісімдесяти… Через кілька хвилин вона переборола страх. Ми їхали широкою, прямою вулицею. Кадилак похитувало трохи туди й сюди, наче йому в бак залили замість бензину коньяк, часом він мало не торкався обочини тротуару, але поступово діло пішло зовсім як слід, і сталось так, як я й передбачав: я дістав перевагу, бо ми раптом були вже вчитель і учень, а таку ситуацію можна було використати.

– Увага! – скрикнув я. – Онде стоїть поліцай!

– Спинитись?

– Це вже тепер запізно!

– А що буде, як він мене злапає? Адже в мене немає прав…

– То нас обох заберуть.

– Та що ви!

Вона злякано шукала ногою гальма.

– Газуйте! – закричав я. – Газуйте мерщій. Міцніш на педаль! Треба швидко й самовпевнено проїхать повз поліцая. Найкращий засіб проти закону – нахабство!

Поліцай не звернув на нас жодної уваги. Дівчина полегшено зітхнула.

– Я не знала досі, що вуличні поліцаї можуть бути страшні, як вогнедишні дракони… – сказала вона, коли ми од'їхали вже на кілька сот метрів.

– Вони страшні тільки тоді, коли на них наїдеш. Ось тут чудова бічна вулиця – безлюддя! – сказав я, повільно гальмуючи хід машини. – Отут ми допіру потренуємось як слід. Насамперед – запуск мотора і гальмування!

Патріція Гольман кілька разів підряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряну шубку і сказала:

– Аж зігрілася! Але треба ж навчитись! Старанно і уважно спостерігала вона, сидячи біля руля, все, що я їй показував. Аж тоді, хвилюючись, навіть стиха скрикуючи, вона зробила на машині перші повороти, лякаючись зустрічних фар, як чортів, радіючи, коли вони благополучно нас минали. І невдовзі в маленькій кабіні, тьмяно освітленій щитком управління, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко створюється на спільній роботі, в справах технічних та інших. І коли ми за півгодини помінялися місцями, щоб їхати назад, ми вже запізналися краще, аніж коли б розповіли одне одному повну свою автобіографію.

Поблизу Ніколаїштрасе я знову спинив машину. Над нами височіла червона кінореклама. Асфальт під нею тьмяно відсвічував бляклим пурпуром. На обочині виблискувала велика чорна олійна пляма.

– От тепер, – сказав я, – ми чесно заробили, щоб випити по чарці. Де б це нам зробити? Патріція Гольман хвилинку подумала.

– Ходімо знову до того чудового бару, де оті парусні судна… – запропонувала вона.

Я одразу ж страшенно занепокоївся. У тому барі тепер безперечно сидів останній з романтиків. Я уявив собі його обличчя…

– Ах, – швиденько відказав я, – хіба там щось особливе в тому барі? Є значно приємніші ресторанчики…

– Не знаю… Мені тоді там так сподобалося…

– Справді? – розгублено спитав я. – Вам там сподобалось?

– Авжеж, – відповіла вона сміючись, – навіть дуже сподобалось!…

«На тобі таке, – подумав я, – а я ж собі за це так докоряв!»

– Але мені здається, що там у цю пору дуже завізно, – спробував я ще раз урятувати ситуацію.

– Можна ж подивитись…

– Справді можна… – Я розмірковував собі, щоб це його зробити.

Під'їхавши, я хутко вискочив з машини.

– Швиденько гляну, як воно там… Зараз повернуся. Крім Валентина, знайомих у барі не було.

– Скажи-но, – спитав я його, – був уже Готфрід тут?

Валентин ствердно хитнув головою.

– Був. І Отто з ним. Півгодини тому пішли.

– Шкода, – відповів я, полегшено зітхнувши, – охоче б з ними зустрівся.

Повернувшись до машини, я сказав:

– Можна спробувати, сьогодні тут випадково не так-то й повно.

Проте для обережності я поставив кадилака за рогом найближчої вулиці в глибокому затінку.

Але не минуло й десяти хвилин, як жовтоволоса голова Ленца з'явилася біля стойки. «Під три чорти, – подумав я собі, – от і влип! Краще б уже тижнів на два пізніше…»

Готфрід, здавалося, зайшов на хвилинку. Я вже думав, що небезпека минула, коли тут Валентин показав Ленцу на мене. Не треба було мені брехати, ніби хотів з ним побачитися! Готфрідове обличчя, коли він нас помітив, було чудовим взірцем для кіноартиста, що старанно опановує свій фах. Очі він вирячив, нижня щелепа йому мало не відпала – я аж злякався. Шкода, що в барі в цей момент не було якогось режисера; я певний, що він би негайно запросив Ленца на якусь роль. Наприклад, на роль матроса, перед яким після аварії корабля з морської безодні виринає й сичить велетенський змій. Але Готфрід хутко опанував себе. Я кинув йому погляд, яким настирливо благав його забратися геть звідси. Він відповів на це мерзенною посмішкою, обсмикав піджак і попрямував до нас.

Я розумів, чого треба було сподіватись, і тому зараз же перейшов у наступ.

– Ти вже завіз фройляйн Бомблат додому? – спитав я, щоб зараз же його знейтралізувати.

– Так, – відповів Готфрід, не зрадивши жодним рухом, що він секунду тому й поняття не мав про якусь там фройляйн Бомблат. – Вона передавала тобі поклін і просила подзвонити їй завтра ж уранці.

Це був добрий контрудар! Я кивнув головою.

– Подзвоню. Сподіваюся, що вона таки купить машину.

Ленц знову відкрив був рота, але я штовхнув його в голінку і так на нього подивився, що він, посміхнувшись, замовк. Ми випили по чарці. Я пив тільки з лимонним соком. Боявся, щоб самого себе знову не збити на слизьке.

Готфрід був у чудовому настрої.

– Тільки-но заходив до тебе, – сказав він. – Думав, що підемо кудись разом. Тоді обійшов атракціони. Там нова чудова карусель. Ходімо туди, га?

Він глянув на Патріцію Гольман.

– Негайно! – відповіла вона. – Я люблю карусель над усе!

– Тоді рушили зараз же! – сказав я, радіючи, що ми йдемо з бару – на вулиці все було простіше.

Шарманщики – перші форпости товкучки. Чути меланхолійно-солодке дзижчання. На злинялих оксамитових килимчиках, якими звичайно вкривають шарманки, сидить часом папуга або змерзле мавпеня в червоній сукняній курточці. Пронизливо лунають голоси продавців замазки до порцеляни, алмазів, шербету, повітряних шариків, мануфактури. Карбідні лампи дають холодне синювате світло і специфічний запах. Ясновидці, астрологи, палатки з медовими пряниками, човни-гойдалки, павільйончики з атракціонами, нарешті – сповнені гучної музики, барвисті, блискучі, освітлені, наче палаци, кружляли башти каруселей.

– Нумо, дітки! – Ленц кинувся на «американські гірки», аж чуприна йому розвівалась. Тут був найпотужніший оркестр. З роззолочених ніш павільйончика виходило шестеро фанфаристів, вони оберталися на всі боки, сурмили, салютували інструментами і відступали назад. Це було помпезно!

Ми сіли у великого лебедя і помчали вгору і вниз. Навколишній світ блискав і шугав повз нас, коливався і провалювався в чорний тунель, крізь який ми мчали під стук барабанів, а тоді виринали назустріч блиску і фанфарам.

– Далі!

Готфрід попрямував до літаючої каруселі з дирижаблями і аеропланами. Ми захопили на абордаж цепелін і на ньому зробили три круги.

Засапані, ми знову опинилися внизу.

– А тепер до чортового колеса! – запросив Ленц. Чортове колесо – це великий, рівний, в центрі трохи піднесений диск, що обертається все швидше й швидше; треба при цьому зуміти вдержатись! Готфрід вийшов на нього щось із двадцятьма особами. Він бігав по колу, як навіжений, і зірвав оплески. Під кінець він лишився на колі тільки вдвох з якоюсь куховаркою, відгодованою, як добра льоха. Ця хитруха, побачивши, що справа ускладнюється, просто сіла на диск, а Готфрід шугав коло неї по кругу. Інших усіх уже поскидало. Нарешті, ця ж сама доля спіткала й останнього з романтиків – він поточився просто в обійми куховарки і скотився разом з нею з диска. Він причимчикував до нас, ведучи куховарку під ручку, називаючи її просто – Ліна. Ліна соромливо посміхалася. Готфрід спитав, чим її можна почастувати. Ліна відповіла, що пиво, мовляв, добре вгамовує спрагу. Обоє зникли в якомусь павільйончику баварського танцю.

– Ну, а ми? Куди нам тепер піти? – запитала Патріція Гольман; очі її блищали.

– До лабіринта привидів, – відповів я, показуючи на великий павільйон.

Лабіринт був повний несподіванок. Ви зробили кілька кроків – і ось уже захиталася під вами підлога, якісь руки намацували вас у темряві, якісь страшні пики вилізали з кутків, завивали привиди. Ми щиро сміялися, але одного разу дівчина раптом кинулася назад від якогось освітленого зеленим черепа. На якусь мить вона опинилася у мене в обіймах, я відчув на обличчі її віддих, а на устах – її волосся, але зараз же вона знову розсміялася, і я випустив її з рук.

Я випустив її з рук, але щось у мені самому не випускало її. Ми давно вже вийшли з лабіринта, а я все ще відчував її плече на своїй руці, відчував її м'яке волосся, відчував ледве помітний персиковий запах її шкіри. Я уникав тепер дивитися на неї. Вона раптом стала для мене якоюсь іншою.

Ленц уже чекав на нас. Він стояв сам один.

– А де ж Ліна? – запитав я.

– П'є, – відповів він, показуючи головою на баварський павільйончик. – 3 ковалем.

– Співчуваю! – вимовив я.

– Дурниці, – сказав на те Готфрід, – давай-но краще візьмемось до серйозної чоловічої роботи.

Ми пішли до палатки, де на гачки накидали кільця з твердої гуми і вигравали таким чином всілякі речі.

– Так-от, – звернувся Ленц до Патріції Гольман, збиваючи капелюх на потилицю, – зараз ми вам назбираємо посаг.

Він кинув перший і виграв будильник. За ним кинув я і здобув плющового ведмедика. Власник палатки передав нам наші виграші і став голосно про них розводитись, щоб принадити інших клієнтів.

– Скоро ти прикусиш язика, – осміхнувся Готфрід і здобув сковороду. А я – ще одного плющового ведмедика.

– Оце-то везе! – сказав власник палатки, передаючи нам речі.

Він ще не знав, що його чекало далі. Ленц найкраще з усієї нашої роти кидав гранати, а взимку, коли не було чого робити, ми протягом цілих місяців тренувалися в тому, щоб накидати наші капелюхи на найрізноманітніші гачки. Порівняно до тих вправ накидати отут кільця було сміховинним ділом. Далі без будь-якого зусилля Готфрід виграв собі кришталеву вазу для квітів. Я – півдесятка грамофонних пластинок. Власник палатки мовчки підсунув нам наші виграші, тоді перевірив свої гачки. Ленц націлився і виграв кофейний сервіз, другий приз! Коло нас зібрався вже натовп глядачів. Я швидко накинув аж три кільця на один і той самий гачок. Результат: «Покута святої Магдалини» у золотій рамі.

Власник палатки скривився як середа на п'ятницю й одмовився давати нам кільця. Ми були не від того, щоб перестати, але глядачі підняли скандал. Вони зажадали, щоб нам і далі дозволено було грати. Вони хотіли побачити, як розтарабанять власника палатки. Найбільше галасувала Ліна, що раптом з'явилася тут разом із своїм ковалем.

– Кидати мимо – то це можна, га? – кричала вона. – А як влучати, то ні?!

Коваль бурчав і собі щось, підтримуючи її.

– Гаразд, – погодився Ленц, – нехай кожен кине ще по разу.

Я кинув перший і виграв таз, глек та мильницю. Тоді підійшов Ленц і взяв п'ятеро кілець. Швидко накинув чотири з них на один і той самий гачок. Перед п'ятим зробив паузу, як справжній митець, витяг сигарету. Аж троє подали йому вогню. Коваль поплескав його по спині. Ліна так хвилювалась, що аж гризла хусточку. Тоді Готфрід націлився і кинув легенько, щоб не відскочило, останнє кільце на чотири попередніх. Воно повисло на гачку. Глядачі схвально заревли, як бугаї, – Ленц ухопив головний виграш: дитячий візок з рожевою ковдрою й мережаними подушечками.

Власник палатки, проклинаючи все на світі, викотив візок. Ми поклали туди все, що було виграно, і пішли до іншої палатки. Ліна котила візок. Коваль кидав з цього приводу такі дотепи, що я зважив за краще трохи відстати разом з Патріцією Гольман. У сусідній палатці треба було накидати кільця на пляшки з вином. Якщо кільце падало правильно, то ви вигравали пляшку. Ми виграли шість пляшок. Ленц оглянув етикетки і подарував вино ковалеві.

Була іще одна халабудка такого ж типу. Але власник пронюхав, що діється, і, коли ми підійшли, заявив, що його заклад уже зачинено. Побачивши, що тут можна вигравати пляшки з пивом, коваль хотів зняти галас, але ми відмовились: власник палатки був без руки.

В супроводі цілої компанії ми пішли до кадилака.

– Ну, що ж тепер робити? – сказав Ленц, чухаючи потилицю. – Чи не прив'язати нам ззаду дитячий візок?

– Звичайно, – сказав я, – але ти сядеш туди і будеш рулити, щоб він не перекинувся.

Патріція Гольман запротестувала, її непокоїло, що Ленц і насправді так зробить.

– Гаразд, – сказав Готфрід, – тоді давайте ділити. Обох плюшових ведмедиків неодмінно вам. Грамофонні пластинки теж вам. Що ми зробимо з сковородою?

Дівчина похитала головою.

– Переходить тоді у власність майстерні, – заявив Готфрід. – Бери її собі, Роббі, ти ж старий мастак смажити яєчню… А кофейний сервіз?

Дівчина хитнула головою в напрямі Ліни. Куховарка зашарілася. Готфрід передав їй усі предмети з сервізу урочисто, наче видавав премію. Потім витяг фаянсовий таз.

– А цей вмивальний посуд? Пану сусідові, правіла ж? Зможе використати у себе в майстерні. Так само й будильник. Адже ковалі сплять міцно…

Я вручив Готфрідові вазу на квіти. Він передав її Ліні. Вона хотіла, пробелькотівши щось, відмовитись, її очі вп'ялися в «Покуту Магдалини». Вона подумала, що як візьме вазу, то картину дістане коваль.

– Я над усе люблю мистецтво, – вимовила вона нарешті. Її жадоба була зворушлива – вона стояла і від збудження гризла свої червоні пальці.

– Шановна пані, – спитав Ленц, зробивши широкий жест і повернувшись до фройляйн Гольман, – що ви на це скажете?

Дівчина взяла картину і віддала куховарці.

– Це дуже гарна картина, Ліно, – сказала вона.

– Повісь її над ліжком і подумай добре над тим, що там намальовано, – додав Ленц.

Ліна ухопила картину. На очах їй виступили сльози. Вона так була вдячна, що аж почала заїкатися.

– Ну, а тепер ти, – замислено звернувся Ленц до дитячого візка.

Ліна, забувши, що тільки-но милувалася з портрета Магдалини, знову витріщила свої жадібні очі на візок. Коваль висловив думку, що, мовляв, ніколи не знатимеш, коли така штука раптом стане в пригоді, і так розреготався з цього приводу, що аж упустив одну з пляшок з вином. Але Ленц не хотів так просто розв'язати це питання.

– Одну хвилинку, я ось там дещо бачив… – сказав він і зник. Через кілька хвилин він повернувся за візком і покотив його кудись геть. Назад прийшов уже без візка, сказавши:

– Все в порядку! Ми сіли в кадилак.

– Як на різдво! – сказала Ліна, щаслива своїми дарунками, і простягла нам на прощання свою червону лапку/

Коваль одвів нас на хвилиночку вбік.

– Слухайте-но, – сказав він, – якщо вам треба буде когось відлупцювати, я живу на Лейбніцштрасе, 16, у дворі, ліворуч, на третьому поверсі. Якщо їх буде, може, декілька, то й я прийду з своїм товариством…

– Домовились, – відповіли ми і поїхали. На розі майданчика Готфрід показав кудись крізь віконце машини. Ми побачили наш дитячий візок, а в ньому справжню дитину; коло візка стояла якась бліда жінка, що й досі не могла отямитися від подарунка, – вона все ще розглядала його.

– Правда ж, добре? – сказав Готфрід.

– Віддайте їй ще й плющових ведмедиків! – скрикнула Патріція Гольман, – їм місце саме там!

– Буде з неї й одного, – сказав Ленц, – а другий нехай лишиться вам.

– Ні, віддайте обох!

– Гаразд.

Ленц вискочив з машини, кинув плюшових звіряток жінці на руки і, перш ніж вона встигла щось сказати, кинувся тікати, ніби хтось за ним гнався.

– Ну, от, – сказав він, засапавшись, – тепер мені аж млосно зробилося від власного мого благородства. Підвезіть мене до кафе «Інтернаціональ». Мені конче треба випити чарку коньяку.

Він виліз, а я завіз дівчину додому. Це було вже не те, що останнім разом. Вона стала на дверях, світло ліхтаря мигтіло на її обличчі. Вона була прекрасна. Я охоче пішов би за нею.

– На добраніч, – сказав я, – спіть спокійно.

– На добраніч!

Я дивився їй услід, аж поки не згасло освітлення на сходах, тоді поїхав кадилаком геть. Почував я себе якось дивно. Це було не так, як звичайно, коли ввечері бува захопишся якоюсь дівчиною. Тут була якась велика ніжність. Ніжність і бажання дати собі повну волю. Волю полинути кудись в невідоме…

Я поїхав до кафе «Інтернаціональ», щоб побачитися з Ленцом. У кафе майже нікого не було. У куточку сиділа Фріці з своїм дружком, кельнером Алоїсом. Вони про щось сперечалися. Готфрід сидів з Мімі і Валлі на дивані біля стойки. Він привітно розмовляв з обома, навіть з бідною підстаркуватою Мімі.

Дівчата незабаром пішли, їм треба було «на діло» – саме був час. Мімі стогнала і зітхала, бо мучили спазми. Я присів до Готфріда.

– Ну, давай, викладай, – сказав я.

– А навіщо, дитинко, – відповів він на моє здивування. – Ти правильно дієш.

Мені стало легше на серці, що він все це сприймає так просто.

– Годилось би мені про це раніше хоч слівцем обмовитись… – сказав я. Він махнув рукою:

– Дурниці.

Я замовив рому.

– А знаєш, – сказав я трохи згодом. – мені про неї нічогісінько невідомо – хто вона й що. Не знаю навіть, які в неї стосунки з Біндінгом. Він тобі про це тоді що-небудь сказав?

Ленц глянув на мене:

– Це тебе турбує?

– Ні.

– Я так і думав. А це пальто тобі, між іншим, добре личить…

Я почервонів.

– Чого ти засоромився? Адже ти на вірному шляху.

Я б і сам не від того…

Трохи помовчавши, я нарешті спитав:

– Як це треба розуміти, Готфріде?

– А так, що все інше – це сміття, мотлох. Бо немає тепер нічого такого, щоб було чогось варте. Подумай над тим, що вчора розповів тобі Фердінанд. Він не помилявся, цей старий товстий мертвописець. Ну, іди-но сідай до ящика та заграй кілька старих солдатських пісень.

Я заграв «Три лілеї» та «Аргоннський ліс». У безлюдному кафе вони прозвучали, наче пісні привидів. Бо насувалися спогади про те, де й коли ми їх бува співали.