Текст книги "Три товариші"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Ми рушили далі через площу та міський сквер.

– Отут десь мусить бути daphnia indica, – зауважила Пат.

– Так, її запах чути над газонами вже здалека. Чути зовсім ясно. А може, ні?

Пат подивилась на мене.

– Ні, таки справді чути…

– Вона, мабуть, розквітла. І пахне тепер на все місто…

Я обережно озирнувся направо й наліво, чи немає де вільної лави. Але чи завинила тут daphnia indica, чи неділя, чи ми самі, але лави я не знайшов. Усі були зайняті. Я глянув на годинник. Було вже запівніч.

– Ходімо до мене, – звернувся я до Пат, – там ми будемо справді тільки удвох…

Вона не відповіла нічого, але ми пішли назад. Коло цвинтаря ми побачили щось несподіване. «Армія спасіння» дістала підкріплення: хор вишикувався аж у чотири шеренги. І це вже були не тільки «сестри» – аж два ряди «братів» у формі вишикувались із ними разом. Спів лунав тепер не на два голоси, а аж на чотири, як орган. У ритмі вальса понад надгробними пам'ятниками розносилось: «Небесний Єрусалиме…»

Опозиції було й не чути. Її наче змело геть.

– Наполегливість! – говорив завше мій директор гімназії Гіллерман. – Краще наполегливість і ретельність, аніж геній та безпутність.

Відімкнувши двері, я розмірковував тільки одну мить, тоді ввімкнув світло. Жовтий, огидний коридор розверзся перед нами, як довга кишка.

– Заплющ очі, – стиха сказав я Пат, – бо це видовище хіба тільки для задубілих нервів.

Одним ривком я підняв її на руки й, повільно йдучи своїм звичайним кроком, так ніби я був сам один, поніс її мимо чемоданів і газових плиток аж у свою кімнатку.

– Аж страшно, га? – говорив я збентежений, озираючись на плюшовий гарнітур, що стояв перед нами.

Ех, тепер стали б у пригоді парчеві крісла пані Залевської, килим, лампа Гассе…

– Зовсім не так страшно, – сказала Пат.

– Та де там не страшно, – заперечив я, підходячи до вікна. – Але принаймні перспектива з вікна прекрасна. Може, підсунемо до вікна крісла?

Пат ходила по кімнаті.

– Зовсім тут не так-то й погано… Насамперед тут тепло, а це ж чудесно…

– Тобі хіба холодно?

– Я люблю тепло, – відповіла вона, злегка піднявши плечі. – Не люблю холоду й дощу. До того ж вони мені просто шкідливі.

– Боже ж мій! А ми весь час сиділи надворі та ще в такий туман…

– Тим краще тепер побути тут…

Вона потягнулася, а тоді знову заходила по кімнаті своєю красивою ходою. Зніяковілий, я швидко озирнувся. Хвалити бога, великого безладу в кімнаті не було. Свої подерті нічні пантофлі я одним рухом ноги жбурнув під ліжко.

Пат стала перед одежною шафою і глянула нагору. Там лежав старий чемодан, подарований мені Ленцом. Чемодан був заліплений різнобарвними етикетками з часів його пригодницьких мандрівок.

– Ріо-де-Жанейро, – перечитувала Пат, – Манаос, Сант-Яго, Буенос-Айрес, Лас Пальмас.

Вона засунула чемодан глибше й підійшла до мене.

– І це ти вже там скрізь побував?

Я щось промимрив. Вона взяла мене за руку.

– Давай розказуй мені про це… Про всі ці міста… Це ж чудесно, подорожувати по таких далеких країнах…

Що було робити? Ось вона була переді мною, прекрасна, юна, повна надій, – метелик, що якимось щасливим випадком влетів до моєї обшарпаної злиденної кімнати, залетів до мого нікому не потрібного, безглуздого життя, ось він у мене, але – один тільки подих, він здійметься, полетить, і нема його більше-отож лайте мене, проклинайте, але я не міг інакше, я не міг сказати «ні», не міг сказати, що я там ніколи не був, принаймні не міг так сказати саме в цей момент.

Ми стояли біля вікна, туман насувався, просякав крізь шибки, а мені ввижалося, що там десь за туманами чатує щось мовчазне, приховане, минуле, дні липкого страху, пустка, грязюка, пошматоване, зотліле існування, безпорадність, пропаща сила безглуздо відтарабаненого життя, – а тут, ось біля мене, в нічному присмерку, так приголомшуюче близько, – легкий віддих, незбагнене сучасне, тепло, ясне життя, – треба було його втримати, здобути… Я почав:

– Ріо… Ріо-де-Жанейро – казкова гавань… Сім разів вигинається море, створюючи бухту, а над нею височить і мерехтить білими будинками місто…

Я розповідав про гарячі міста і нескінченні рівнини, про жовтий намул річок, про мерехтливі острови з крокодилами, про ліси, де губляться дороги, про ягуарів, що скрикують уночі, коли річкою пливе стиха пароплав, пливе крізь задумливі пари ванілі, аромат орхідей, запах тління й темряву… Про все це я чув від Ленца, але тепер мені здавалося, ніби я все це пережив сам – так по-дивному якось змішалися спогади і пориви з бажанням осяяти своє обмежене, темне, заплутане життя якимсь блиском, щоб не пустити від себе це незбагненне прекрасне обличчя, цю раптом виниклу надію, це розквітле щастя, якого я сам, такий як я є, не був вартий. Потім колись я все поясню, потім, коли стану чимсь більшим, коли все стане певнішим, але не тепер…

– Манаос, – казав я, – Буенос-Айрес, – і кожне слово було просьбою і благанням.

Ніч. Надворі почався дощ. Краплини його падали м'яко, ніжно. Вони вже не лопотіли, як місяць тому, коли натрапляли на голі гілки лип, тепер вони тихенько шаруділи, пробиваючись до молодих, податливих листочків, стікаючи по них униз – це було містичне свято таємничого просякання аж до коріння дерев, звідки вони знову потечуть угору, щоб стати листочками, які знову чекатимуть весняними ночами на дощ.

Запанувала тиша. Замовкли вулиці, на тротуарі мигтів одинокий ліхтар. Ніжне листя дерев, освітлене знизу, здавалося майже білим, мало не прозорим, а верхівки мінилися, як ясноцвітні паруси на вітрі.

– Послухай, Пат, дощ…

– Чую…

Вона лежала біля мене. Волосся її темною плямою вирізнялося на білій подушці. На фоні цієї чорної плями обличчя видавалося дуже блідим. Одне плече дещо піднялось угору і виблискувало в якомусь непевному світлі, як матова бронза, вузенька смужка цього світла падала й на її руку.

– Диви-но, – сказала вона раптом і підняла до того світла обидві руки.

– Це чи не від ліхтаря надворі, – сказав я.

Вона підвелася. Тепер і обличчя її було осяяне, світло шугнуло по її плечах, по грудях; жовте, як полум'я воскової свічки, воно мінилося, зливалося, ставало оранжовим, крізь нього блимали сині кола. і раптом поза спиною Пат засяяв ніжночервоний ореол, він метнувся вище і повільно поповз по стелі…

– Це з того боку вулиці світлова реклама сигарет.

– От бачиш, як гарно в твоїй кімнаті.

– В ній гарно, бо ти тут. Ця кімната ніколи не буде вже такою, як була раніше, бо ти тут побувала.

Вона стала в ліжку на коліна, вся осяяна блідою блакиттю.

– Але ж я тепер часто буватиму тут, часто…

Стомлений, спокійний, щасливий, я лежав тихенько, дивлячись на неї. Я бачив усе, ніби уві сні – ніжному, ясному сні.

– Яка ти прекрасна. Пат! Прекрасна, саме так, прекрасніша, ніж у будь-якому вбранні!

Вона посміхнулась і схилилася до мене.

– Ти повинен мене дуже, дуже кохати, Роббі! Не знаю, що я й робитиму без кохання!

Очі її втупилися в мої. Обличчя щільно наблизилось до мого. Воно було сповнене життя, пристрасної сили.

– Ти повинен міцно тримати мене в руках, – шепотіла вона, – мені потрібен хтось, щоб мене міцно тримав. Інакше я впаду. Мені страшно…

– Подивитись на тебе, то не скажеш, що тобі страшно, – відказав я.

– А мені от страшно. Це я тільки удаю, ніби мені не страшно. А насправді – страшно. Навіть часто.

– Не бійся, я міцно триматиму тебе в руках, – сказав я, все ще перебуваючи в тому ж нереальному стані напівсну, в якомусь прозорому, далекому сні. – Я триматиму тебе в руках як слід, Пат. Ти й уявити собі не можеш, як міцно…

Вона взяла моє обличчя в руки.

– Правда?

Я кивнув головою. Плечі її одсвічували зеленим, наче були глибоко в воді. Я схопив її за руки і притягнув до себе – наче хвиля насунулась на мене, м'яка хвиля, що світилася, дихала, рвонулася вгору і заплеснула все.

Вона спала в мене на руці. Я часто прокидався і дивився на неї. Здавалося, ночі не буде й краю. Ми жили десь поза межами простору й часу. Все сталося так швидко, що я ще не міг цього збагнути. Я не міг збагнути, що мене може кохати якась людина. Мені було добре зрозуміло, що для чоловіка я міг бути добрим товаришем, але мені важко було уявити собі, що мене може покохати жінка. Я думав, що це, мабуть, триватиме оцю тільки ніч; прокинусь – і все мине.

Темрява посіріла. Я лежав тихо-тихо. Рука моя у Пат під головою отерпла, я її не відчував. Але я й не ворухнувся. Тільки коли вона повернулася вві сні і притулилася до подушки, я витяг руку. Тихенько вставши, я безшумно почистив зуби, поголився. Взяв трошки одеколону, намочив волосся, шию. Дивно це якось було – беззвучні рухи в напівтемній кімнаті, голова, повна думок, надворі темні обриси дерев. Обернувшись, я побачив, що Пат лежить з розплющеними очима і дивиться на мене. Я застиг на місці:

– Іди сюди, – покликала вона.

Підійшовши, я сів на ліжко.

– Чи це все ще правда? – запитав я.

– Чого ти питаєш?

– Не знаю. Мабуть, тому, що вже ранок.

Розвиднялось.

– Ти тепер дай мені мої речі, – сказала Пат.

Я підняв з підлоги тонку шовкову білизну, її була маленька жменька, легка, як пух. Я тримав її в руці. «Навіть і це щось зовсім інше, – подумав я собі. – Хто ось таке носить, той не такий, як усі. Не збагну я таку людину, ні, не збагну».

Віддав їй речі. Вона обняла мене за шию і поцілувала.

Тоді я повів її додому. Ми розмовляли мало, ідучи рядом у сріблястому світлі раннього ранку. Візки молочниць гуркотіли по бруку; розносили газети. Якийсь старий спав, сидячи перед будинком. Підборіддя його трусилося, наче мало от-от одвалитись. Проїздили на велосипедах розвізники булочок – на вулиці пахло свіжим теплим хлібом. Високо над нами літак занурювавсь у блакить.

– Сьогодні? – спитав я у Пат перед під'їздом.

Вона тільки посміхнулась.

– О сьомій? – запитав я.

Вона аж ніяк не виглядала стомленою, була свіжа й бадьора, наче спала довго-довго. На прощання поцілувала мене. Я постояв перед будинком, поки не побачив, що в її кімнаті спалахнуло світло.

Тоді пішов назад. По дорозі мені багато чого спало на думку такого, що треба б було їй сказати, багато хороших слів. Я блукав вулицями і думав про те, що б я тільки міг сказати і зробити, коли б не був такий, як я є.

Потім пішов до критого ринку. Машини з городиною, м'ясом і квітами були вже там. Я знав, що тут за ту саму ціну можна купити втроє більше квітів, ніж у крамницях. На всі гроші, які в мене були, я купив тюльпанів. Вони були чудесні, зовсім свіжі, з краплинами води на пелюстках. Мені дали їх цілий оберемок. Продавщиця пообіцяла надіслати їх об одинадцятій годині до Пат. Вона сміялася до мене, обіцяючи це, і додала до букета ще добрий кущик фіалок.

– Принаймні тижнів зо два буде ваша дама тішитися з цього букета, – сказала вона. – Тільки час від часу треба вкидати в воду таблетку пірамідону.

Я кивнув головою і дав їй гроші. А тоді помаленьку побрів додому.

X

Форд стояв у майстерні готовий, відремонтований. А нова робота не надходила. Треба було щось шукати.

Ми з Кестером пішли на аукціон. Там продавався таксомотор, і ми вирішили його купити. Таксомотори завжди досить легко було перепродати.

Аукціонний зал містився у флігелі, в одному з північних районів міста. Крім таксі, там продавалася ціла купа різних речей. Деякі з них стояли у дворі. Ліжка, розхитані столи, позолочена клітка з папугою, що кричав «Будь здоровенький, любчику!», годинник-тумба, книжки, шафи, старий фрак, кухонні стільці, посуд – увесь злиденний мотлох покаліченого безнадійного життя.

Коли ми прийшли, було ще рано, аукціонера ще не було.

Я почав копатися у виставлених речах і роздивлятися деякі книжки; це були затріпані дешеві примірники грецьких та римських класиків з багатьма рукописними нотатками на полях. На збляклих, пошарпаних сторінках були вже не вірші Горація чи пісні Анакреона – це був зойк злиденного, безпорадного, загиблого життя. Комусь ці книжки були захистком, він тримався за них аж до останку, а хто вже їх здав сюди, на аукціон, тому прийшов край.

Кестер через моє плече глянув на книжки.

– Сумна штука оце, га?

Я ствердно хитнув головою і показав на інші речі:

– Та й це теж. Кухонні стільці та одежні шафи не принесуть сюди для розваги.

Ми підійшли до автомашини, що стояла в кутку двора. Лакіровка була стара, облуплена, але машина чиста, навіть і грязезахисні крила були чисті. Присадкуватий чоловік з грубими руками, що безпорадно звисали додолу, стояв поблизу і байдуже дивився на нас.

– Ти оглянув машину? – спитав я Кестера.

– Ще вчора, – відповів він. – Розхитана вже добре, але тримали її в бездоганному порядку.

Я погодився:

– Та воно й видко. Машину ще й сьогодні вранці помито. Цього тобі аукціонер не зробить.

Кестер похитав головою і кинув погляд на присадкуватого чоловіка.

– Це чи не власник. Він і вчора тут був – чистив машину.

– От біда, – вирвалось у мене, – вигляд у нього, як у собаки, що потрапив під колеса…

Якийсь молодик ішов через двір до машини. На ньому було пальто з паском, але у всій фігурі – щось неприємно хвацьке.

– Оце, мабуть, та лайба! – сказав він, звертаючись ніби чи до нас, чи до власника машини, і постукав своєю тростинкою по кришці радіатора.

Я помітив, що в очах присадкуватого чоловіка щось здригнулось.

– Нічого, нічого, – великодушно заговорив молодик з паском, – лакіровка так чи інакше вже й копійки не варта. Солідна бандура! Годиться, власне кажучи, у музей, га?

Він розреготався на цей свій дотеп і, певний свого успіху, глянув на нас. Але ми не засміялись. Тоді він звернувся до власника:

– Що ви хочете за цього дідугана?

Чоловічок проковтнув слину й мовчав.

– Піде як брухт, га? – радісно, аж променіючи від доброго настрою, промекав юнак і знову обернувся до нас: – Панове теж зацікавлені в цій машині? – А тоді, притишивши голос: – Можна домовитися… Купити машину за дурничку, а тоді бариш поділити. Навіщо людям задурно гроші під ноги кидати? До речі: Гвідо Тіс від «АУГЕК'и».

Він накручував свою бамбукову паличку і підморгував нам по-товариськи, але з відтінком переваги.

«Це двадцятип'ятирічне гадюченя вже знає всі прийоми», подумав я сердито. Мені зробилося шкода мовчазного чоловічка, власника машини.

– Вам треба було б зватись не Тіс, а якось інакше, – зауважив я.

– Та що ви кажете! – відповів він, думаючи, мабуть, що я хочу до нього підлеститись. Він, очевидно, звик до компліментів з приводу своїх здібностей.

– Авжеж так, – вів я далі, – вам треба було б зватись «Шмаркач». Гвідо Шмаркач!

Він одскочив назад.

– Ага, – вимовив він нарешті, – двоє проти одного!…

– Якщо в цьому справа, то я згоден піти з вами сам один, куди ви тільки побажаєте.

– Дякую, – холодно відповів Гвідо, – щиро дякую! – і пішов.

Присадкуватий з розгубленим виразом на обличчі стояв, втупившись очима в машину, ніщо його, здавалось, не обходило.

– Не треба нам її купляти, Отто, – сказав я.

– Тоді її купить цей паскуватий звіряка, Гвідо, – відказав Кестер. – Ми нічим не можемо допомогти власникові.

– Це то так, – погодився я. – А все ж тут щось негаразд…

– А де в наш час усе гаразд, Роббі? Повір мені – для цього чоловічка навіть краще, що ми тут. Таж він, може, дістане трохи більше за свою машину. Але я попереджаю тебе: якщо цей паскуватий не вчепиться, то й я не полізу.

Прийшов аукціоніст. Він поспішав, роботи в нього, мабуть, було багато. Адже щодня провадились десятки аукціонів. Перебираючи округлими рухами злиденний мотлох, він почав його продавати. Сипав дубовими дотепами, тримався діловито, як людина, що має щодня діло з злиднями, які його особисто не обходять.

Речі продавались за безцінь. Кілька крамарів скупили мало не все. Коли аукціоніст кидав на них погляд, вони недбало підіймали палець або похитували головою. Але за поглядом аукціоніста стежила часом пара інших очей, очей на змарнілому жіночому обличчі, очі ці дивились на пальці крамарів, як на руки вседержителя – з острахом і надією…

Таксі почали торгувати троє, першим був Гвідо. Він запропонував триста марок – курям на сміх. Присадкуватий чоловічок підійшов ближче. Губи його беззвучно рухались. Здавалося, і він хоче щось запропонувати. Але рука не піднялась, він одійшов.

Наступна пропозиція була чотириста марок. Гвідо накинув п'ятдесят. Охочих поторгуватись, здається, не було.

Аукціоніст оглядав присутніх, виголошуючи:

– Чотириста п'ятдесят марок-раз, чотириста п'ятдесят марок – два…

Власник таксі стояв, розкривши очі і похиливши голову, ніби чекав удару по потилиці.

– Тисяча! – сказав Кестер. Я глянув на нього. – Вона трьох варта, – промурмотів він. – Не можу дивитись, як знущаються з людини.

Гвідо робив нам одчайдушні знаки. Він уже забув, що його назвали шмаркачем, бо ж ішлося про ґешефт!

– Тисяча сто, – промекав він, кліпаючи нам обома повіками. Якби в нього були очі на спині, то він, мабуть» почав би кліпати й ними.

– Тисяча п'ятсот, – сказав Кестер.

Аукціоніст розійшовся – наче капельмейстер, він розмахував своїм молоточком. Це ж бо були гроші, а не дві -дві з половиною марки, як дотепер.

– Тисяча п'ятсот десять, – видушив з себе Гвідо.

– Тисяча вісімсот, – кинув Кестер.

Гвідо постукав себе по лобі і відступився. Аукціоніст метушився. Раптом я згадав про Пат.

– Тисяча вісімсот п'ятдесят! – несподівано вирвалося в мене.

Кестер здивовано озирнувся на мене.

– Ці п'ятдесят я доплачу, – поспішно сказав я. – Це я так, про-всякий випадок-перестраховка…

Кестер кивнув.

Аукціоніст присудив нам машину. Кестер зараз же сплатив гроші.

– Диви на них! – сказав Гвідо, що не міг удержатись і підійшов до нас, наче нічого й не трапилось. – Ми б цю коробку могли купити і за тисячу марок. Адже третього ми враз віднадили…

– Будь здоровенький, любчику! – скрикнув у нього за спиною чийсь жерстяний голос. Це був папуга в позолоченій клітці; до нього саме підійшла черга…

– Шмаркач, – додав я до слів папуги.

Гвідо, знизавши плечима, забрався геть.

– Отож, бачите… – сказав я, підійшовши до власника машини; бліда жінка стояла вже поруч з ним.

– Я все зрозумів, – відповів він.

– Нам би краще не встрявати, – сказав я. – Але тоді ви дістали б ще менше…

Він кивнув головою, нервово перебираючи руками.

– Машина добра, – раптом заговорив він поквапливо, – добра машина, вона цих грошей варта, безперечно варта, ви не переплатили, тут не в машині справа, ні, зовсім не в машині, тут, бачите…

– Зрозуміло, – подав я репліку.

– Ми з цих грошей нічого не дістанемо, – зауважила жінка. – Все заберуть…

– Якось-то воно буде, рідна, – заспокоював її чоловік, – якось виберемося з біди…

Жінка нічого не відповіла.

– Коли вмикаєш, вона перескакує з першої на другу швидкість, – знову заговорив чоловік, – але це не вада, вона як і нова була, то так було.

Він розповідав далі, ніби мова йшла про дитину:

– Машина вже три роки в нас, і ніколи нічого не трапилось. Ось тільки… спочатку я хворів, а тоді один тут мене підвів… приятель один…

– Негідник один, – суворо сказала жінка.

– Облиш, матусю, – сказав чоловік, кинувши на неї погляд, – я викараскаюсь знову… Правда, матусю?

Жінка не відповіла. Чоловік обливався потом.

– Дайте мені вашу адресу, – сказав Кестер. – Може, нам колись потрібен буде водій…

Чоловік старанно написав адресу своїми огрубілими, чесними руками. Я глянув на Кестера; ми обоє розуміли, що було б чудо, коли б з цього та щось вийшло. А чудес тепер не бувало. А як і бували, то хіба тільки негативного характеру.

А чоловік і далі говорив, як у лихоманці. Аукціон закінчився. Ми лишилися у дворі самі. Колишній власник машини давав нам поради, як поводиться взимку стартер. При цьому він щоразу знову хапався за машину. Нарешті – заспокоївся.

– Ну, ходімо вже, Альберте, – сказала жінка.

Ми подали йому руку. Подружжя рушило з двору. Ми зачекали, поки вони відійдуть далі, а тоді завели машину.

На виїзді з двору ми побачили маленьку стару жінку, що несла в руках клітку з папугою, одбиваючись від дітлахів. Кестер зупинив машину.

– Вам куди? – запитав він стару.

– Та в мене ж, люди добрі, немає грошей на таксі! – відказала старенька.

– Не треба грошей, – сказав Отто. – У мене сьогодні день народження-везу задарма.

Вона недовірливо глянула, міцніше вхопившись за клітку.

– А тоді скажете, щоб таки щось та заплатила…

Ми заспокоїли її, вона сіла в машину.

– Навіщо ви купили папугу, матусю? – спитав я, коли вона вийшла.

– На вечори, – відповіла стара. – А ви думаєте, що його прокормити буде дорого?

– Ні, цього я не кажу, але як це розуміти: на вечори?

– Він же говорити вміє, – відповіла вона і подивилась на мене своїми ще ясними старечими очима. – Тоді хоч є хто, щоб слово сказав…

– Ах, ось воно що…

Надвечір прийшов за своїм фордом булочник – блідий, засмучений. Я був сам у дворі.

– Чи до вподоби вам колір? – запитав я.

– Авжеж до вподоби, – відповів він, якось нерішуче поглядаючи на машину.

– Верх вийшов напрочуд гарний…

– Атож…

Ставши біля машини, він, здавалося, ніяк не наважувався поїхати. Я чекав, чи не захоче він ще виторгувати задурно якусь дрібницю: домкрат, попільничку або щось подібне.

Але вийшло інакше. Походивши і посопівши трохи навколо машини, він Подивився на мене своїми налитими кров'ю очицями і сказав:

– Тільки подумати: якихось кілька тижнів тому вона сиділа в цій самій машині, здорова й весела…

Мене дещо здивувало, що він раптом так розм'як, і я подумав собі, що оте прудке чорняве чортеня, що останнім разом було з ним, мабуть, чи не далося йому вже добре взнаки. Люди швидше стають сентиментальні від досади, ніж від любові.

– Добра була жінка, – вів він далі, – душевна жінка. Ніколи нічого не вимагала. По десять років одне й те саме пальто носила. Блузки та всякі оті дрібнички сама собі шила. А господарювала сама, без робітниці…

«Ага, – подумав я собі, – а ця, нова, мабуть, нічого цього не робить».

Будочника прорвало – він почав розповідати, яка економна була дружина. Аж дивно було, як спогади про заощаджувані гроші зворушували цього пропитого гуляку. Ніколи не було в неї порядної фотографії, це ж бо коштувало, на її думку, великі гроші. Отож йому залишилося тільки фото, зроблене на весіллі, та кілька маленьких карточок з моментальної фотографії.

Це навело мене на думку:

– Вам би треба замовити добрий портрет вашої дружини. Тоді у вас буде пам'ять назавжди. Фотографії з часом бліднуть… А тут якраз є один художник, який робить такі портрети…

Я розповів йому, як працює Фердінанд Грау.

Він зараз же насторожився і сказав, що це, мабуть, дуже дорого. Я заспокоїв його, сказав, що піду з ним і тоді з нього візьмуть небагато. Він спробував ухилитись. Але я не відставав од нього, почав умовляти, що коли йому справді така дорога пам'ять дружини, то не можна не зробити такої простої речі. Нарешті він погодився. Я подзвонив до Грау і сказав йому, в чім справа. Тоді поїхав з будочником забрати жінчині фотографії.

Чорнява вискочила з крамниці, почала бігати навколо форда.

– Червоним було б краще, котику! Але ж ти будь-що мусив настояти на своєму!

– Та облиш ти… – похмуро буркнув «котик».

Піднялись на другий поверх, у квартиру. Чорнява – за нами, прудкі оченята нишпорять скрізь. Булочник нервував – не хотів при ній шукати фото.

– Залиш-но нас самих, – сказав він нарешті досить грубо.

Задирливо погойдуючи бюстом під туго напнутим джемпером, вона повернулась і вийшла. Булочник вийняв з альбома в зеленій плюшевій оправі кілька фотографій і показав мені. Жінка у весільному вбранні, він поруч з нею – вуса хвацько підкручені, у жінки на устах усміх… А на іншій вона вже худа, висотана, затуркана, сидить на краєчку стільця. Тільки дві маленьких фотографії, а в них – ціле життя.

– Годиться, – сказав я, – тут можна зробити все, що треба.

Фердінанд Грау зустрів нас у сюртуку – урочистий, сповнений гідності. Цього вимагали інтереси справи. Адже він знав, що для багатьох людей, які втратили близьких, повага до їх душевних страждань була важливіша, ніж самі страждання.

По стінах ательє висіли солідні портрети масляними фарбами в золотих рамах, під ними – маленькі фото, що послужили для них оригіналом. Отож кожен клієнт міг враз побачити, що можна було зробити на підставі навіть маленької збляклої фотокартки.

Фердінанд провів булочника по ательє і запитав його, якого типу портрети йому найбільше до вподоби. Булочник відповів на це запитанням: чи залежить ціна від розміру. Фердінанд пояснив, що справа не в квадратних метрах, а в тому, що саме треба виконати на портреті. Тоді булочнику найкраще сподобався найбільший портрет.

– У вас непоганий смак, – похвалив його Фердінанд, – це портрет принцеси Боргезе. Коштує вісімсот марок. З рамою.

Булочник одсахнувся.

– А без рами?

– Сімсот двадцять.

Булочник запропонував чотириста марок. Фердінанд затряс своїм могутнім черепом.

– За чотириста марок ви можете мати щонайбільше саму голову в профіль. Але не до колін і не анфас. Це ж подвійна робота.

Булочник сказав, що досить з нього і портрета, де тільки голова в профіль. Тоді Фердінанд звернув його увагу на те, що на обох фотографіях його дружина знята анфас. За такими фотографіями і Тіціан не намалює портрета в профіль. Булочник обливався потом, видно було, що він аж до розпачу доходить – який же він був необачний тоді, коли жінка фотографувалась… Та нарешті погодився, що Фердінанд має рацію– адже анфас треба малювати на півобличчя більше, ніж у профіль. Отож це виправдує дорожчу ціну. Але він усе ще вагався. Фердінанд до цього поводився досить стримано, але тепер почав насідати на булочника. Його могутній бас глухо лунав в ательє. Мушу сказати як фахівець, що він тут працював бездоганно: булочник незабаром «дозрів» і здався, нарешті, тоді, коли Фердінанд розписав йому вплив такого помпезного портрета на недоброзичливих сусідів.

– Гаразд, – сказав він нарешті, – але десять процентів знижки, бо я ж плачу готівкою!

– Згода, – відповів Фердінанд, – десять процентів знижки, але ви платите авансом триста марок – на фарби, полотно тощо.

Вони ще трохи посперечались, нарешті дійшли згоди і заговорили про оформлення самого портрета. Булочник хотів, щоб спеціально домалювали нитку перлин і золоту брошку з брильянтами. На фотографіях їх не було видко.

– Само собою зрозуміло, – заявив Фердінанд, – оздобу вашої дружини буде намальовано. Найкраще було б, коли б ви її якось принесли сюди на годину, щоб малюнок якнайбільше відповідав натурі.

Булочник почервонів.

– Її в мене вже немає. Вона… десь-то в родичів…

– Он як… Ну, то й так зроблю. Чи не була брошка подібна до тієї, що на тому портреті?

Булочник ствердно кивнув головою:

– Хіба тільки не така велика…

– Добре. От і зробимо її такою. А перлової нитки нам і не треба, адже всі перлини на один копил.

Булочник полегшено зітхнув.

– А коли буде готовий портрет?

– За півтора місяця.

– Добре.

Булочник розпрощався.

Ми з Фердінандом посиділи ще трохи самі в ательє.

– Невже тобі на це потрібно півтора місяця? – запитав я.

– Та де там! Чотири-п'ять днів, але я ж йому цього сказати не можу, бо він тоді вирахує, скільки я заробляю за годину, і подумає, що його обдурили. А півтора місяця – це солідно. Так, як і принцеса Боргезе. Оце, любий Роббі, людська натура: якби я йому сказав, що то звичайна швачка, то й його портрет утратив би для нього цінність. До речі, це вже шостий раз трапляється таке, що померлі жінки мали ту саму оздобу, що он на тому портреті. Буває й таке… А портрет симпатичної дами Луїзи Вольф чудово приваблює – вдалий рекламний трюк!

Я озирнувся. По стінах висіли портрети, не взяті або ще не оплачені родичами; з нерухомих облич дивились очі, що давно вже зотліли в могилі; і все це були люди, що колись жили, дихали, плекали якісь надії…

– Чи не зробило все це з тебе поступово меланхоліка, Фердінанде?

Він знизав плечима.

Ні, хіба що циніка… Меланхоліком стаєш, коли розмислюєш над життям, а циніком, коли бачиш, як більшість людей це життя проживає.

– Ну, дехто проживає життя й глибше…

– Слушно. Але такі портретів не замовляють.

Фердінанд підвівся.

– Воно й добре, Роббі, що люди носяться ще з ось такими дрібничками, це їх живить, тішить… Самотність, справжня самотність без будь-яких ілюзій призводить тільки до божевілля або самогубства.

Велика, нічим не обставлена кімната розпливалася у вечірньому присмерку. Десь поблизу чути було тихі кроки – хтось походжав туди й сюди. Це була економка; вона ніколи не виходила, коли тут бував хтось із нас; вона ненавиділа нас, бо думала, що ми намовляємо Грау проти неї.

Я вийшов. Шум вулиці омив мене, наче тепла купіль.