Текст книги "Три товариші"

Автор книги: Эрих Мария Ремарк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

II

Наступного дня була неділя. Я спав довго і прокинувся, аж коли сонце почало світити на моє ліжко. Хутко зірвався і розчинив вікна. Надворі було ясно і трохи холоднувато. Я поставив спиртовку на лавку і заходився шукати коробку з кавою. Моя хазяйка, пані Залевська, дозволила мені варити собі каву в кімнаті, її кава була надто слабка. Особливо, коли звечора вип'єш спиртного.

У пансіоні Залевської я мешкав уже два роки. Район цей мені подобався. Тут так чи інакше, а щось бува й скоїться, бо в одному місці зіткнулися будинок профспілок, кафе «Інтернаціональ» і зал засідань та зборів «армії спасіння». До того ж перед будинком, де містився пансіон, був старий цвинтар, давно вже закритий і занедбаний. Дерева на ньому росли, наче в парку, і коли вночі бувало тихо, здавалося, ніби живеш десь на селі. Але тиша наставала пізно, бо поруч із цвинтарем була товкучка з різними розвагами: каруселлю, гойдалками тощо.

Для пані Залевської цвинтар був доброю рекламою. Вона нахвалювала добре повітря і краєвид, що відкривався з вікон, і брала за це дорожчу ціну. А коли мешканці висловлювали якісь претензії, завжди казала:

– Але ж, панове, ви тільки подумайте, яка чудова місцевість!

Одягався я дуже повільно. І в цьому відчувалася неділя. Потім умивався, ходив по кімнаті, читав газету, варив каву, стояв коло вікна і дивився, як поливали вулицю, слухав, як у високих деревах на цвинтарі щебетали пташки – вони, мов маленькі срібні сопілочки Всевишнього, підспівували тихому, солодкому гудінню шарманок на товкучці, – довго перебирав свої кілька сорочок та шкарпеток, ніби вибирав їх із сотні, насвистуючи, спорожнив кишені – дрібні монети, ніж, ключ, сигарети і, нарешті, вчорашня записка з ім'ям та номером телефону дівчини. Патріція Гольман. Яке незвичайне ім'я: Патріція. Я поклав записку на стіл. Невже це справді було тільки вчора? А як далеко це було вже тепер – майже забуте в перлистосірому чаду алкоголю. Дивно якось буває, коли п'єш: швидко сходишся з людьми, але між вечором і ранком така відстань, наче минули цілі роки.

Я ткнув записку кудись під купу книжок. Подзвонити? Може, варто, а може, й ні. Удень такі речі завше мають інший вигляд, аніж увечері. Та, зрештою, і не хотілося розбурхувати себе. Досить було тривог за останні роки. Тільки нічого не підпускати до себе, як каже Кестер. Бо підпустиш-ухопишся, захочеш утримати. А утримати не можна нічого…

Саме в цю хвилину в сусідній кімнаті, як і кожного недільного ранку, почалася сварка. Я шукав капелюх, якого, мабуть, десь забув учора, і прислухався. Це там знову зчепилося подружжя Гассе. Обоє мешкали тут уже п'ять років у маленькій кімнаті. Люди вони були непогані. Якби їм трикімнатну квартиру, та кухню для жінки, та ще й дитину, то, мабуть, усе було б гаразд. Але на квартиру треба було мати гроші, а щодо дитини, то хто б міг собі це дозволити в такі непевні часи! Отож їм було надто тісно удвох, жінка стала істеричкою, а чоловік увесь час боявся, що втратить свою маленьку посаду. Тоді йому край. Бо мав сорок п'ять років. Якщо б він лишився без роботи, його б уже ніхто не взяв. Це ж бо був злиденний час – раніше люди сходили на пси поступово, до того ж завше була якась можливість видряпатись, а тепер кожного звільненого чекала безодня довічного безробіття.

Я хотів потихеньку втекти, але вже постукали в двері, і Гассе, спотикаючись, увійшов до кімнати й повалився на стілець.

– Несила більше терпіти…

Він, власне, був лагідною людиною, з трохи обвислими плечима і маленькими вусиками. Скромний, сумлінний служака. Але саме таким-то й було найтяжче в ті часи. Їм, мабуть, завше найтяжче. Скромність і сумлінність винагороджується лише в романах. А в житті з них скористаються та й відкинуть геть. Гассе звів руки вгору.

– Ви тільки подумайте: знову двох звільнили в нашій конторі. Тепер я на черзі, от побачите, що я!

Так він тремтів кожен місяць від першого до першого числа. Я налив йому горілки. Він здригався всім тілом. Видно було, що йому от-от буде край. Для цього вже непотрібно було майже ніяких зусиль з його боку.

– І вічно ці докори… – прошепотів він. Мабуть, дружина дорікала йому за своє злиденне життя. їй було сорок два роки, вона була дещо крихкотіла й блякла, але, безперечно, не така висотана, як її чоловік. Вона панічно боялася, що вже не встигне пожити. Втручатися в їхнє життя не було ніякого сенсу.

– Слухайте-но, Гассе, – сказав я, – сидіть тут у мене спокійненько, скільки вам захочеться. А мені треба йти. Коньяк – у шафі, якщо він вам більше до вподоби. А оце – ром. Ось лежать газети. А ввечері підіть кудись разом з дружиною. В кіно, чи що. Це вам коштуватиме стільки ж, як просидіти дві години в кафе, але там вражень буде більше. Не сушіть собі сьогодні голови над проблемами! – Я поплескав його по плечу, хоч сумління в мене було не зовсім чисте. А втім, кіно – це ж завжди хороша штука. Там кожен може мріяти про що хоче.

Двері поруч були відчинені. Дружина Гассе схлипувала так, що було чути аж сюди. Я пішов коридором далі. Знову двері. Прочинені. Значить, тут підслухували. Звідти тхнуло духами. Там мешкала Ерна Беніг, секретарка приватної особи. Як на свій заробіток, вона одягалась надто елегантно; але її шеф один раз на тиждень диктував їй аж до ранку… Тоді наступного дня вона звичайно була в дуже кепському настрої. Зате щовечора ходила на танці. Вона казала, що коли вже не зможе танцювати, то й не житиме. Мала двох приятелів. Один любив її і приносив квіти. Другого вона любила і давала йому гроші.

Поруч з нею жив ротмістр граф Орлов – російський емігрант, кельнер, кіностатист, платний ресторанний танцюрист з посивілими скронями, чудовий грець на гітарі. Молився щодня до казанської божої матері, щоб дарувала йому посаду метрдотеля в готелі середньої руки. Напившись, починав плакати. Двері далі. Фрау Бендер, медсестра в будинку для немовлят. П'ятдесят років. Чоловік загинув на війні. Двоє дітей померли в 1918 році від недоїдання. Мала рябу кішку. Це єдине, що мала.

Далі, поруч – Мюллер, рахівник на пенсії. Секретар якогось товариства філателістів. Ходяча колекція поштових марок, нічого більше. Щаслива людина. Коло останніх дверей я постукав.

– Ну, Георге, – сказав я, – і досі нічого?

Георг Блок похитав головою. Він був студентом четвертого семестру. Щоб мати змогу провчитися чотири семестри, два роки працював у шахті. Заощаджені гроші майже всі витратив, лишилося на якихось два місяці життя. Назад на шахту повернутися він не міг – надто багато було тепер безробітних шахтарів. Він всіляко намагався дістати якусь побічну роботу. Щось із тиждень працював роздавачем етикеток на маргариновій фабриці, але фабрика збанкрутувала. Невдовзі по тому влаштувався рознощиком газет і вже був полегшено зітхнув; та через три дні на світанку його затримали двоє невідомих, у кашкетах, забрали газети, порвали їх і заявили, щоб він більше не попадався їм на очі в ролі газетяра, не сідав не в свої сани, бо у них, мовляв, і своїх безробітних доволі. Проте він знову вийшов наступного ранку, хоч і мусив оплатити подерті газети, його збили з ніг велосипедом, газети попадали в грязюку. Це коштувало йому дві марки. Він вийшов утретє і повернувся в подертому костюмі, з синцями на обличчі. Тоді він одступився. І ось тепер сидів, нещасний, у своїй кімнаті, зубрив, як навіжений, ніби це ще мало якийсь сенс. Їв раз на добу. До того ж було байдуже, чи провчиться він решту семестрів, чи ні – навіть після іспитів йому б довелося чекати щонайменше десять років на посаду. Я поклав йому пачку сигарет.

– Покинь цю бузу, Жорже! Я теж колись пробував вибитись у люди. Потім завжди зможеш розпочати все знову.

Він похитав головою.

– Я помітив ще тоді, після шахти: все забувається, якщо не працюєш над ним щодня, а вдруге у мене вже нічого не вийде.

Бліде обличчя, лапасті вуха, короткозорі очі, хиренна постать з запалими грудьми – горе, та й годі…

– Ну, бажаю успіху, Жорже… – Батьків у нього вже теж не було.

Кухня. Голова дикого кабана – пам'ять від небіжчика пана Залевського. Телефон. Півтемрява. Запах газу і дешевих жирів. Двері в коридор з багатьма візитними картками навколо кнопки дзвінка. Тут і моя: «Роберт Локамп, студ. філ., два довгих». Картка була жовта й брудна. «Студ. філ.»! Неабияк. Та це справа давнього минулого. Я спустився по сходах і попрямував у кафе «Інтернаціональ».

«Інтернаціональ» – це великий, темний, прокурений, витягнутий кишкою зал з кількома бічними кімнатами. На передньому плані, коло стойки, – піаніно. Воно було розстроєне, бракувало кількох струн, клавіші з слонової кості теж були не всі, але я любив цю добру, хоч і заїжджену музичну шкапу. Ми з нею цілий рік прожили разом-це коли я був у кафе за тапера.

В бокових кімнатах проводили свої збори торговці худобою, часом власники атракціонів з товчка. В залі звичайно сиділи повії.

Зараз там не було нікого. Тільки кельнер, плоскостопий Алоїс, стояв за стойкою.

– Як завжди? – спитав він.

Я хитнув головою. Він приніс мені бокал портвейну, наполовину з ромом. Я сів до столу і бездумно дивився поперед себе. Велика смуга сонячного проміння простяглася скоса крізь вікно. Вона засяяла на пляшках з напоями, що стояли на полицях. Черрі-бренді палала, як рубін.

Алоїс полоскав посуд. Кішка хазяїна сиділа на піаніно і муркотіла. Я, не кваплячись, викурив сигарету. Мене клонило на сон. Дивний якийсь голос був у тієї дівчини вчора. Глухуватий, дещо хрипкий, мало не грубий, а втім усе-таки ніжний.

– Дай-но мені кілька журналів, Алоїсе, – попросив я.

Тут рипнули двері. Ввійшла Роза. Роза, повія, що промишляла на цвинтарі, прозвана Залізною Конякою. Таке прізвисько їй дали за витривалість. Зайшла випити чашку шоколаду. Вона це собі дозволяла кожного недільного ранку, а потім їхала до Бургдорфа одвідати своє маля.

– Здоров, Роберте!

– Здоров, Розо! А як там твоє мале? – Ось поїду побачу. Везу їй дещо. Вона витягла з пакунка ляльку з червоними щоками і натиснула їй на живіт.

– Ма-ма! – пропищала лялька. Роза щасливо посміхалася.

– Чудово! – сказав я.

– Диви-но, – вона схилила ляльку назад. Очі клацнули і закрились.

– Неймовірно, Розо!

Задоволена, вона знову сховала ляльку.

– Ти розумієшся на таких речах, Роберте. З тебе вийде непоганий чоловік.

– Ну, це ще побачимо! – невпевнено сказав я. Роза дуже кохала своє маля. Місяців три тому, коди воно ще не вміло ходити, Роза тримала його при собі в своїй кімнаті. Незважаючи на свою професію, вона все ж таки влаштовувалась, бо поруч була якась комірчина. Коли вона ввечері приходила з кавалером, то, вигадавши якусь причину, примушувала його якусь мить постояти за дверима, а сама заходила попереду, пересувала коляску з дитинчам до комірчини, замикала двері і тоді вже впускала кавалера. Але в грудні маленькій доводилось надто часто пересуватись з теплої кімнати до неопалюваної комірчини. Вона застудилася і часто плакала, саме під час візитів. Розі довелось розлучитися з нею, хоч це їй було дуже тяжко. Вона віддала її до пристойного дитячого притулку. Там Розу вважали за благородну вдовицю. Інакше і не можна було – не прийняли б дитину.

Роза підвелась.

– Адже ти прийдеш у п'ятницю?

Я кивнув головою. Вона глянула на мене,

– Ти ж у курсі?

– Та звичайно.

Я не мав ніякої уяви про те, що саме трапилось, але й не мав ніякого бажання про це питати. Уже звик до цього отут за рік роботи тапером. Так воно було найзручніше. Так само я всім тим дівчатам говорив «ти», Інакше якось і не виходило.

– Бувай, Роберте!

– Бувай, Розо!

Я посидів ще трохи. Але справжнього спокою і бажання заснути, як це бувало звичайно, коли «Інтернаціональ» ставав для мене недільним пристановищем, я сьогодні не відчував. Отож випив ще рому, погладив кішку та й пішов.

Цілий день вештався по місту. Я і сам не знав добре, що мені, власне, робити, і ніде не затримувався надовго. Надвечір пішов до нашої майстерні. Кестер був саме там. Працював коло кадилака. Ми його нещодавно купили за безцінь як старий мотлох. Тепер відремонтували його вже як слід, і Кестер саме наводив на нього останній лиск. На цій спекуляції ми сподівалися добре заробити, хоч я й сумнівався, що з того щось вийде. У тяжкі часи всі охочіше купували невеликі машини, а хто ж купить отакий автобус?

– Засидимося ми в дівках із ним, Отто, – сказав я. Але Кестер не втрачав надії.

– Засиджуються тепер з машинами середнього розміру, Роббі, – пояснював він мені. – Купують машини дешеві, але ж купують і дорогі. Бо є ще люди, що мають гроші. Або принаймні удають, що багаті.

– Де Готфрід? – спитав я.

– На якихось політичних зборах…

– Здурів, чи що? Навіщо це йому? Кестер засміявся.

– Цього він і сам не знає. Мабуть, відчув весну. А весною його завжди тягне до чогось нового.

– Може й так, – сказав я. – Давай допоможу тобі дещо…

Ми вовтузилися коло машини, аж поки не стемніло.

– Ну, годі, – сказав Кестер. Ми помились. – Знаєш, що тут у мене?, – спитав він, поплескуючи по бумажникові.

– А що?

– Квитки на бокс на сьогоднішній вечір. Два квитки. Адже ти підеш зі мною, га?

Я завагався. Отто здивовано дивився на мене.

– Стіллінг виступає проти Уоркера, – сказав він – Боротьба буде цікава.

– Бери з собою Готфріда, – порадив я йому; і сам собі здався смішним, що не йду з ним. Але не було справжньої охоти, невідомо навіть чому.

– Щось маєш на меті? – спитав мене Кестер.

– Ні.

Він глянув на мене.

– Піду додому, – сказав я. – Напишу листи тощо. Треба ж колись…

– Ти, може, хворий? – спитав він занепокоєно.

– Та де там, нівроку! Може, я теж трохи відчув весну…

– Ну, гаразд. Як хочеш…

Я поплентався додому. Але, опинившись у своїй кімнаті, не знав, що мені робити. Блукав з кутка в куток. Не розумію, чому саме мені хотілось додому. Нарешті пішов коридором до Жоржа. По дорозі натрапив на пані Залевську.

– Оце-то так! – витріщила вона очі на мене. – Ви тут?!

– Не стану заперечувати, – відповів я дещо роздратованим тоном.

Вона схилила набік свої сиві локони.

– Не гуляєте? Чудасія, та й годі!

У Жоржа я затримався ненадовго – за чверть години вже повернувся до себе. Подумав, чи не хочеться мені чогось випити. Ні, не хочеться. Сів до вікна, став дивитися на вулицю. Над цвинтарем кажановими крилами віяли сутінки. За будинком профспілок небо було зеленкувате, як нестигле яблуко. Вже світилися ліхтарі, але ще було не зовсім темно, і здавалося, ніби їм холодно. Я пошукав під книжками записку з номером телефону. Зрештою, чого б і не подзвонити? Я ж навіть трохи обіцяв, що подзвоню. Та, мабуть, дівчини геть і вдома немає.

Я пішов на площадку, де стояв телефон, підняв трубку, сказав номер. Чекаючи на відповідь, відчув, ніби з чорного ебоніту трубки підіймається м'яка, легка хвиля чекання. Дівчина була вдома. Коли її глухий, трохи хрипкуватий голос раптом залунав у передпокої лані Залевської, майнув примарою поміж голів диких кабанів, крізь запах жирів і брязкіт посуду, коли дівчина заговорила тихо й повільно, ніби обдумуючи кожне слово, – невдоволення моє зникло. Я поклав трубку, не просто довідавшись, про що було умовлено, але й домовившись про зустріч на післязавтра. І раптом усе видалося мені не таким-то й нудним та безрадісним. «Ідіот!» подумав я собі і похитав головою. Тоді знову взяв трубку і подзвонив до Кестера.

– Квитки ще в тебе, Отто?

– Так.

– Добре! То я йду з тобою на бокс!

Після змагань ми ще деякий час блукали нічними вулицями міста. Було ясно й безлюдне. Сяяли вивіски, У вітринах марно горіло світло. В одній стояли голі манекени з підмальованими обличчями. Вони справляли враження привидів з аморальними смаками. Поруч виблискували дорогоцінності. Потім ми підійшли до універмагу, освітленого наче кафедральний собор. Вікна пінились різнобарвними, яскравими шовками. Перед якимсь кіно стирчали бліді, зголоднілі постаті. Коло них виблискувала вітрина продуктового магазина. Консервні банки височіли бляшаними баштами, у ваті лежали ніжні яблука кальвіль, на шнурку погойдувалась, як білизна на вітрі, ціла зграйка жирних гусей; рум'яні кругленькі хлібини лежали між твердими сухими ковбасами; ніжно-жовто та рожево виблискували нарізані скибами сьомга та паштети з печінки.

Ми сіли на лаву поблизу вітрини. Було холоднувато. Місяць, ніби дугова лампа, висів над будинками. Було вже далеко запівніч. На брукові поблизу робітники поставили намет і працювали коло трамвайних рейок. Електрозварка шипіла, цілі снопи іскор сипались на темні, зайняті чимсь серйозним постаті. Коло них казани з асфальтовою смолою чаділи, як польові кухні.

Ми сиділи, думаючи кожен про своє.

– Дивна штука, отака-от неділя, Отто, га? Кестер кивнув головою.

– Навіть радієш, коли вона вже минає. Кестер знизав плечима.

– Так звикаєш до щоденної метушні, що коли маєш трохи вільного часу, то воно ніби й заважає… Я підняв комір пальта.

– А що, власне, заважає нам жити, Отто?

Він глянув на мене. й посміхнувся.

– Було таке, що заважало, Роббі. – Це вірно, – погодився я. – Та проте… З-під пневматичного свердла бризнуло над асфальтом яскраве зелене проміння. Освітлена зсередини палатка робітників здавалася темним затишним житлом.

– Гадаєш, кадилак у вівторок буде готовий? – запитав я.

– Може, й буде, – відповів Кестер. – А тобі навіщо?

– Та я тільки так…

Ми встали й пішли додому.

– Сьогодні мені якось не по собі, Отто, – сказав я.

– З кожним буває. На добраніч, Роббі.

– На добраніч, Отто.

У себе в кімнаті я ще трохи посидів. Моя комірчина раптом зовсім мені не сподобалась. Люстра була огидна, світло занадто разюче, крісла якісь обдерті, лінолеум безнадійно прозаїчний, а потім цей умивальник, це ліжко, малюнок битви під Ватерлоо над ним… «Ні, сюди не приведеш, власне кажучи, жодної пристойної людини», подумав я собі. «Жінку й поготів. Хіба що повію з кафе «Інтернаціональ».

III

Ранком, у вівторок, ми сиділи у дворі перед нашою майстернею і снідали. Кадилак був готовий. Ленц тримав у руках аркуш паперу і тріумфуюче дивився на нас. Він завідував у нас рекламою і тільки-но прочитав мені і Кестерові складене ним оголошення про продаж машини. Воно починалося словами: «Відпустка на південному узбережжі в розкішному екіпажі» і являло собою щось середнє між віршем та гімном.

Деякий час ми з Кестером помовчали. Треба було спершу отямитись після цього бурхливого потоку нестримної фантазії. Ленц вважав, що ми переможені.

– Тут тобі і поезія, і натхнення, хіба ні? – запитав він гордовито. – У нашу ділову епоху треба бути романтичним, у цьому ж і полягає трюк: протилежності приваблюють.

– Та не тоді, коли йдеться про гроші, – заперечив я.

– Автомобілі купують не для того, щоб зробити капіталовкладення, хлопче, – не погодившись зі мною, пояснив Готфрід. – Їх купують, щоб витратити гроші, а тут уже починається романтика, принаймні для ділової людини. А для більшості людей вона навіть на тому й кінчається. Як ти думаєш, Отто?

– Бачиш… – почав обережно Кестер.

– Та що тут довго балакати, – перебив я його. – Таким оголошенням рекламують курорт або якийсь косметичний крем, але не автомашину.

Ленц відкрив був рота…

– Стривай, – вів я далі, – ти ж думаєш, що нам ніяково сказати правду. От тобі моя пропозиція, Готфріде: спитаймо Юппа. Це ж бо голос народу!

Юпп був єдиним нашим службовцем. Цей хлопчина п'ятнадцяти років був у нас ніби за учня. Робив коло бензоколонки, дбав про наш сніданок, а ввечері приводив до порядку майстерню. Був він невеличкий на зріст, обсипаний ластовинням, вуха йому стирчали і були такі палаті, яких я ніколи і ніде не бачив. Кестер казав, що якби Юпп упав з літака, йому б нічогісінько не сталося:

завдяки своїм вухам він ковзнув би крізь повітря і спокійненько приземлився.

Покликали Юппа. Ленц прочитав йому оголошення,

– Зацікавила б тебе така автомашина, Юппе? – запитав Кестер.

– Автомашина? – відповів, ніби не розуміючи, Юпп. Я зареготався.

– Ну, та певно ж, що автомашина. Ти, може, подумав, що коник-стрибунець, – пробурчав Готфрід.

– А чи має вона швидкохідну передачу, керований з кабіни розподільчий кулачковий вал та гідравлічні гальма? – щиро поцікавився Юпп.

– Дурнику, та це ж наш кадилак! – гримнув Ленц.

– Не може бути, – сказав Юпп, оскалившись так, що рот йому розтягся аж до вух!

– От маєш, Готфріде, – сказав Кестер. – Оце тобі сучасна романтика.

– Забирайся геть до своєї колонки, Юппе, клятий сину двадцятого століття!

Невдоволений Ленц поплентався до нашої халабуди, щоб, зберігаючи поетичний стиль оголошення, надати йому певного технічного змісту.

Через кілька хвилин у хвіртці раптом з'явився обер-інспектор Барзіг. Ми зустріли його надзвичайно шанобливо. Він працював інженером та експертом страхової автомобільної компанії «Фенікс». Через нього можна було дістати замовлення на ремонт машин. Стосунки з ним у нас були блискучі. Як інженер він був справжній сатана, нікому не давав спуску, але як знавець метеликів – м'який, як масло… У нього була велика колекція, а ми якось подарували йому товстого нічного метелика, що залетів до нас у майстерню. Барзіг аж зблід, коли ми урочисто передали йому того велетня. Це була так звана «мертва голова» – вельми рідкісна штука, якої саме бракувало йому в колекції. Він нам цього ніколи не забував і з того часу забезпечував нам ремонтні роботи, де тільки було можна. За це ми ловили йому кожну комашинку, що тільки траплялася під руки.

– Чарочку вермуту, пане Барзіг? – запитав Ленц, що вже знову був у доброму гуморі.

– До вечора не п'ю – це вже в мене принцип! – відповів Барзіг.

– Принципи треба ламати, інакше кому вони на радість! – сказав Готфрід і налив вина. – Вип'ємо за майбутнє «Бирючника», «Павлиного ока» і «Перлової скойки».

Якусь мить Барзіг вагався.

– Якщо ви до мене так підходите, не можу відмовитись, – сказав він і взявся за чарку. – Але тоді давайте цокнемось і за «Волове око»! – Він зніяковіло посміхнувся, ніби сказав щось двозначне про жінку. – Я, бачте, відкрив новий тип… З щетинистими вусиками.

– Овва! Честь і слава! – сказав Ленц. – Тоді ви, значить, один з піонерів у цій галузі, і ваше ім'я ввійде в історію природничих наук!

Ми випили ще по чарці за щетинисті вусики. Барзіг витер вуса.

– А я до вас із доброю звісткою. Можете забирати форда. Дирекція погодилась, щоб ремонт робили ви.

– Чудово! – сказав Кестер. – Нам це зараз дуже зручно. А як там справа з нашим кошторисом?

– Теж схвалено.

– Без відрахувань? Барзіг примружив око.

– Саме від цього хазяї відмовитися і не хотіли. Але кінець кінцем…

– Повну чарку за страхову компанію «Фенікс»! – сказав Ленц і знову налив. Барзіг устав і попрощався.

– Подумайте тільки, – сказав він виходячи, – жінка, що сиділа в форді, все ж таки померла кілька днів тому. А мала ж тільки порізи. Мабуть, втратила забагато крові.

– Скільки ж їй було років? – запитав Кестер.

– Тридцять чотири, – відповів Барзіг. – Була вагітна на четвертому місяці. Застрахована на двадцять тисяч марок.

Ми зараз же поїхали забрати машину. Вона стояла у власника булочної. Чолов'яга був напідпитку і вночі з розгону врізався в стіну. Пораненою виявилася тільки його дружина, сам він не дістав і подряпини.

Його самого ми добачили в гаражі, коли вже взяли машину на буксир. Деякий час він стояв і мовчки розглядав нас; спина в нього була кругла, шия коротка, голова трохи похилена наперед. Обличчя мав нездорового кольору, як у всіх булочників. У напівтемряві він скидався на товстого кволого шашеля. Потерпілий підійшов до нас.

– Коли буде готова машина? – спитав він.

– Тижнів за три, – пообіцяв Кестер. Булочник показав на верх машини.

– І це теж?

– А це чого? – запитав Отто. – Адже він зовсім не пошкоджений. Булочник нетерпляче ворухнувся.

– Звичайно. Але ж при ремонті можна викроїти і на новий верх. Адже замовлення для вас досить значне. Гадаю, ми розуміємо один одного.

– Ні, – сказав Кестер.

Він дуже добре зрозумів його. Булочник хотів мати задарма новий верх; верх у страховку не входив, отож він хотів дістати його з нагоди ремонту. Ми трохи посперечалися з цього приводу. Булочник загрожував анулювати замовлення і зажадати нового кошторису від більш покладливої майстерні. Кінець кінцем Кестер поступився. Він би не зробив цього, якби нам не була так потрібна робота.

– Ну от, давно б так, – сказав булочник, криво посміхаючись. – Цими днями я зайду, щоб підібрати матеріал. Думаю взяти беж. Світлі тони.

Ми поїхали. На вулиці Ленц показав на сидіння форда. На них були великі чорні плями.

– Кров його померлої дружини. А новий верх собі видурив. Беж, світлі тони. Що й казати. Можна сподіватись, що він ще й страховку вимагатиме на дві особи. Адже дружина була вагітна.

Кестер знизав плечима.

– Він, мабуть, гадає, що одне з другим немає нічого спільного.

– Може й так, – сказав Ленц. – Але ж безперечно є люди, яким отаке-от – просто розрада в нещасті. А нам через це п'ятдесят марок як корова язиком злизала…

Надвечір я, вигадавши якийсь привід, пішов додому. На п'ять годин я домовився про побачення з Патріцією Гольман, але в майстерні нічого про це не сказав. Не тому, що хотів це приховати, ні, але раптом ця зустріч видалася мені неймовірною.

Місцем зустрічі вона призначила якесь кафе. Я там ніколи не був, але знав, що це маленький, елегантний куточок. Отож пішов собі туди, не сподіваючись нічого прикрого. Але, ввійшовши, відсахнувся з переляку. В залі стояв гамір жіночих голосів. Я потрапив до типової дамської кондитерської.

Мені ледве пощастило захопити столик, що тільки-но звільнився. Зніяковіло озираючись, я помітив, що в кафе, крім мене, тільки двоє чоловіків, та й ті мені одразу ж не сподобалися.

– Вам кави, чаю чи шоколаду? – запитав кельнер, змітаючи серветкою тістечкові кришки прямо мені на костюм.

– Подвійну порцію коньяку, – відповів я. Той приніс. Але тут-таки привів ціле товариство, що

шукало собі місця; на чолі його була дебела літня жінка

в капелюшку з страусовим пір'ям.

– Ось чотири місця, прошу! – сказав офіціант, показуючи на мій стіл.

– Стоп, – відказав я, – стіл зайнятий. Я чекаю ще когось…

– Не можна, пане! – сказав кельнер. – У цю пору не можна бронювати місця.

Я глянув на нього. Потім – на дебелу жінку, що щільно підійшла до столу і вхопилася за спинку крісла. Я подивився їй в обличчя і припинив опір. Цю особу й гарматами не відженеш від стола, який вона вирішила захопити.

– Може б, ви принесли мені принаймні ще порцію коньяку? – гримнув я па кельнера.

– Але ж, прошу пана… Знову подвійну?

– Так.

– Будь ласка. – Він уклонився. – Цей стіл – на шість персон, пане, – сказав він, ніби перепрошуючи.

– Та годі вже. Давайте-но коньяк!

Дебела жінка належала, мабуть, до товариства тверезості – вона так вирячила очі на моє вино, ніби це була стухла риба. Щоб її подратувати, я замовив ще одну порцію, а тоді й собі витріщив очі на даму. Вся ця пригода видалася мені раптом смішною. Що мені тут треба? І чого мені треба від дівчини? Я ж навіть не знав, чи впізнаю її серед цього гармидеру. Спересердя я одним махом випив свій коньяк.

– Салют! – сказав хтось у мене за спиною. Я здригнувся. Це була вона!

– Еге, та ви починаєте вчасно! – сказала вона сміючись.

Я поставив чарку, яку все ще тримав у руці, на стіл. І раптом зніяковів. Дівчина мала зовсім інший вигляд, ніж її образ у моїй пам'яті. Поміж багатьма добре відгодованими жінками, що їли тут тістечка, вона була юною, стрункою амазонкою, холодною, променистою, впевненою і неприступною. «Нічого у нас із нею не вийде», подумав я собі й сказав:

– Звідки це ви так непомітно з'явилися? Адже я ввесь час стежив за дверима.

Вона показала кудись праворуч.

– Там є ще один хід. Але ж я запізнилася. Ви давно вже чекаєте?

– Та ні, щонайбільше дві-три хвилини. Я й сам тільки-но прийшов.

Товариство коло нашого столу принишкло. Я відчував у себе на потилиці критичні погляди чотирьох солідних матрон.

– Посидимо тут? – запитав я.

Дівчина ковзнула швидким поглядом по столу. На устах її майнула посмішка, коли вона, звертаючись до мене, сказала:

– Боюсь, що всі кафе скрізь однакові… Я похитав головою.

– Коли в них мало людей, вони ліпші. А тут така бісова тіснота, що тебе й за людину не вважають. Краще вже піти до якогось бару.

– До бару? Хіба є такі бари, що відкриті вдень?

– Я тут знаю один, – сказав я. – Там принаймні тиша і спокій. Якщо ви не від того…

– Часом і не від того…

Я звів очі на неї. В цю мить не міг збагнути, що саме вона хотіла сказати. Я нічого не мав проти іронії, коли вона не була спрямована проти мене, але сумління в мене було нечисте.

– Ну то ходімо! – сказала вона. Я кивнув пальцем кельнеру.

– Три подвійних порції коньяку, – прокричав він голосом пугача, ніби передавав рахунок замогильному клієнтові. – Три марки тридцять!

Дівчина обернулася.

– Три порції коньяку за три хвилини? Темпи у вас – що й казати!

– Тут дві порції вчорашні…

– От брехун, – просичала мені навздогін дебела жінка від столу. Вона ж бо довго сиділа мовчки… Я обернувся і вклонився.

– Щасливого різдва вам, пані! – і швидко пішов геть.

– Ви посварились? – запитала мене дівчина на вулиці.

– Та ні… Але я несприятливо впливаю на добропорядних домогосподарок.

– Я теж, – відповіла вона.

Я подивився на неї. Вона видалася мені істотою з іншого світу. Я аж ніяк не міг собі уявити, що вона являє собою і як живе.

У барі я почував себе як удома. Коли ми входили, бармен Фред стояв саме за стойкою і протирав великі стопки до коньяку. Він привітався зі мною так, ніби бачив мене вперше і ніби це не він мусив два тижні тому ввести мене додому. Це був добре вишколений і досвідчений чолов'яга.

В залі було порожньо. Тільки коло одного столика всидів, як мало не завжди, Валентин Гаузер. Я знав його із часів війни – ми були в одній роті. Одного разу він під артобстрілом приніс мені на передову листа, думаючи, що то від матері. Він знав, що я чекаю на цей лист, бо матері саме зробили операцію. Але він помилився – це була реклама на підшлемники з кропивної тканини. Верстаючись назад, він був поранений у ногу.

Невдовзі після війни Валентин дістав спадщину. Відтоді почав її пропивати. Він твердив, що треба святкувати таке щастя, як повернення живим з фронту. Після війни минуло вже чимало років, але це було йому байдуже – він казав, що ще недосить вшанував своє щастя. Це був один з тих, кому війна гостро врізалася в пам'ять. Лій всі інші багато дечого забули, а він пригадував кожний день і кожну годину.

Я зрозумів, що він випив уже чимало, бо сидів у куточку обважнілий і байдужий до всього. Я підняв руку.

– Салют, Валентине?

Він глянув на мене й кивнув:

– Салют, Роббі!

Ми з дівчиною сіли у куточку. Підійшов бармен.

– Чого б ви хотіли випити? – спитав я у дівчини.