Текст книги "Марсіянин"

Автор книги: Енді Вір

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

– Гей, – сказала Енні. – Чом би не поговорити з Льюїс? Ходімо до Зв’язку і спитаємо в неї самої.

Замість відповіді Венкат виразно подивився на Тедді.

– Тому що, – сказав Тедді, – якщо Вотні справді живий, не можна, щоб екіпаж «Арес-3» про це дізнався.

– Що?! – сказала Енні. – Як же можна їм не говорити?

– Їм ще десять місяців летіти додому, – пояснив Тедді. – Космічний політ – це небезпека. Вони мусять бути готовими й зосередженими. Вони сумують за загиблим товаришем, але звістка про те, що вони покинули його там живого, просто спустошить їх.

Енні глянула на Венката.

– Ти з цим згоден?

– Тут немає над чим думати, – сказав Венкат. – Нехай переживають цю емоційну травму після того, як посадять свій космічний корабель.

– Це стане найбільш обговорюваною експедицією з часів «Аполлона-11», – сказала Енні. – Як ви приховаєте це від них?

Тедді знизав плечима.

– Легко. Ми повністю контролюємо зв’язок з ними.

– Трясця, – сказала Енні, розкриваючи ноутбук. – Коли ви хочете оголосити про це?

– Що порадиш? – спитав він.

– Гмм, – сказала Енні. – Ми можемо притримати ці малюночки двадцять чотири години, перш ніж будемо зобов’язані опублікувати їх. Заяву слід поширити одночасно з ними. не можна, щоб люди самі все з’ясували. Бо тоді ми виглядатимемо падлюками.

– Гаразд, – погодився Тедді. – Напиши текст.

– Це буде весело, – пробурчала вона.

– Що далі? – спитав Тедді у Венката.

– Перш за все – зв’язок, – відповів той. – зі знімків ясно, що систему антен знищено. Потрібен інший спосіб передачі. Щойно з’явиться зв’язок, можна буде встановити контакт і планувати далі.

– Добре, – сказав Тедді. – Берися за це. Залучай кого завгодно з будь-якого відділу. Працюйте наднормово стільки, скільки треба. Знайди спосіб з ним поговорити. Наразі це твій єдиний обов’язок.

– Зрозумів.

– Енні, переконайся в тому, що ніяка сорока не винесе нічого на хвості до офіційної заяви.

– Так, – сказала Енні. – Хто ще знає?

– Ми троє та ще Мінді Парк із Супутників, – сказав Венкат.

– Я побалакаю з нею, – сказала Енні.

Тедді підвівся і розкрив телефон.

– Я лечу до Чикаго. Повернуся завтра.

– Навіщо? – спитала Енні.

– Там живуть батьки Вотні, – сказав Тедді. – Я мушу пояснити їм усе особисто, перш ніж звістка потрапить до новин.

– Вони зрадіють, коли дізнаються, що їх син живий, – сказала Енні.

– Так, він живий, – сказав Тедді. – Але якщо мої розрахунки правильні, він приречений померти від голоду задовго до того, як ми зможемо йому чимось зарадити. не можу дочекатися цієї розмови.

– Абзац, – глибокодумно сказала Енні.

•••

– Нічого? Геть нічого? – простогнав Венкат. – Ви глузуєте з мене? у вас двадцять фахівців працюють над цим вже дванадцять годин. у нас багатомільярдна система зв’язку. І ви не можете придумати, як з ним поговорити?

Двоє чоловіків у кабінеті Венката засовалися на стільцях.

– Радіо в нього немає, – сказав Чак.

– Тобто, – сказав Морріс, – радіо в нього є, але немає тарілки.

– Річ у тім, – продовжував Чак, – що без тарілки сигнал має бути дуже потужним…

– Таким потужним, що голубів на льоту плавитиме, – докинув Морріс.

– … щоб пробитися до нього, – закінчив Чак.

– Ми думали про супутники Марса, – сказав Морріс. – Вони ближчі. Але як не рахуй, нічого не виходить. Навіть «Суперсервеєр-3», що має найсильніший передавач, і той мусив би бути в чотирнадцять разів потужнішим…

– В сімнадцять, – сказав Чак.

– В чотирнадцять, – впирався Морріс.

– Ні, в сімнадцять. Ти не врахував мінімальну силу струму, щоб обігрівачі підтримували…

– Хлопці, – урвав їх Венкат. – Я вловив суть.

– Вибачте.

– Вибачте.

– Це ви пробачте мою дратівливість, – сказав Венкат. – Минулої ночі я спав не більше двох годин.

– Нічого страшного, – відповів Морріс.

– Ми розуміємо, – сказав Чак.

– Добре, – сказав Венкат. – Поясніть, як сталося, що єдина буря повністю обірвала усі зв’язки з «Аресом-3».

– Брак уяви, – сказав Чак.

– Проґавили такий варіант, – погодився Морріс.

– Скільки для місій «Арес» передбачено резервних каналів зв’язку? – спитав Венкат.

– Чотири, – сказав Чак.

– Три, – мовив Морріс.

– Ні, чотири, – поправив його Чак.

– Він сказав «резервні канали», – наполягав Морріс. – Резервні – значить, ті, що не основні.

– А, справді. Три.

– Тож, чотири системи в цілому, – сказав Венкат. – Поясніть, як ми втратили усі чотири.

– Ну, – сказав Чак, – Основна система використовувала велику супутникову тарілку. Її знесло вітром. Резервні ж були на АПМ.

– Еге ж, – погодився Морріс. – АПМ, він як комутатор. Він може зв’язуватися з «Гермесом», Землею і навіть супутниками Марса, якщо потрібно. на ньому три незалежні системи, тож ніщо, крім прямого влучання метеориту, не могло перервати зв’язок.

– Біда в тому, – сказав Чак, – що командир Льюїс і решта забрали АПМ, коли злітали.

– Тож від чотирьох незалежних систем лишилася одна. І та поламалася, – закінчив Морріс.

Венкат потер перенісся двома пальцями.

– Як ми могли таке проґавити?

Чак знизав плечима.

– І в голову не приходило. Хто ж думав, що людина може залишитись на Марсі без АПМ.

– Та справді! – сказав Морріс. – Ну яка вірогідність?

Чак повернувся до нього.

– Судячи з емпіричних даних, один з трьох. Якщо подумати, то шанси величезні.

•••

Енні знала, що буде важко. не лише тому, що вона мусила визнати найбільшу провину NASA за всю історію, а й тому, що кожну секунду її виступу пам’ятатимуть довіку. За кожним помахом її рук, за кожною її інтонацією і виразом обличчя раз за разом стежитимуть мільйони людей. І не лише в сучасному інформаційному просторі, а й протягом багатьох прийдешніх десятиліть. у кожному документальному фільмі про інцидент з Вотні буде цей епізод.

Вона була певна, що жоден з цих клопотів не відбився на її обличчі, коли вона підійшла до трибуни.

– Дякую всім, що змогли зібратися так швидко, – звернулася вона до гурту журналістів. – Ми маємо важливе повідомлення. Прошу всіх сідати на місця.

– Що трапилося, Енні? – спитав Браян Гесс із NBC. – Щось не так з «Гермесом»?

– Прошу всіх сідати, – повторила Енні.

Журналісти розійшлися залою, трохи посперечавшись за найкращі місця, і нарешті посідали.

– Заява ця коротка, але дуже важлива, – сказала Енні. – Зараз я не відповідатиму на питання, але за годину ми влаштуємо для вас прес-конференцію. Ми отримали зображення з супутників Марса, які підтверджують, що астронавт Марк Вотні наразі живий.

Минула ціла секунда повної тиші, перш ніж зала вибухнула галасом.

•••

За тиждень після приголомшливої заяви, вона залишалася головним сюжетом кожної служби новин світу.

– Мені в печінках сидять прес-конференції кожен день, – прошепотів Венкат до Енні.

– А мені в печінках сидять прес-конференції кожну годину, – прошепотіла вона у відповідь.

Вони удвох стояли в тісному гурті численних керівників і адміністраторів NASA на невеликій сцені в кімнаті для преси. Перед нею засіли голодні журналісти, що відчайдушно прагнули видерти бодай шмат свіжої інформації.

– Вибачте за запізнення, – сказав Тедді, увійшовши крізь бічні двері. Він витяг з кишені кілька карток, склав їх рівніше і прочистив горло.

– За дев’ять днів з моменту оголошення про те, що Марк Вотні вижив, ми отримали нескінченні свідчення підтримки від усіх галузей. Ми безсоромно користаємося з цього, як тільки можна.

У залі захихотіли.

– Учора, за нашим проханням, мережу радіотелескопів SETI спрямували в бік Марса, на випадок, якщо Вотні передає бодай слабкий радіосигнал. Виявилося, що сигналу він не передає, але це засвідчило рівень загальної готовності допомагати нам.

– Громадськість дуже активна, і ми зробимо все, щоб інформувати її якомога повніше. Нещодавно я дізнався, що CNN присвячуватиме освітленню подій 30-хвилинну програму по буднях. Ми відрядимо кілька співробітників для взаємодії з авторами програми, щоб публіка отримувала нові звістки якомога оперативніше.

– Ми підправили орбіти трьох супутників, щоб мати «Арес-3» в полі зору довше, і тепер сподіваємося зробити знімок Марка на поверхні. Відтак, на основі його поведінки та дій, ми зможемо робити висновки про стан його здоров’я

– Питань багато: скільки він зможе протриматись? Скільки він має їжі? Чи зможе «Арес-4» його врятувати? Як з ним зв’язатися? Відповіді на ці питання наразі нас не задовольняють.

– Я не можу обіцяти успіху операції, але натомість обіцяю ось що: NASA повністю зосередиться на тому, щоб повернути Марка Вотні додому. Це стане нашою пріоритетною метою і спільною манією до тих пір, поки він не повернеться, або його смерть на Марсі не буде підтверджена.

•••

– Гарна промова, – сказав Венкат, коли вони увійшли до кабінету Тедді.

– Вона щира від початку до кінця, – сказав Тедді.

– О, я знаю.

– Чим я можу тобі допомогти, Венку?

– Я дещо надумав. Тобто, в ЛРР дещо надумали. Я лиш передаю.

– Люблю, коли щось надумують, – сказав Тедді, вказуючи на стілець.

Венкат сів.

– «Арес-4» може його врятувати. Це дуже небезпечно. Ми поділилися цією надумкою з екіпажем «Ареса-4». Вони не просто згодні, а й наполягають на цьому.

– Це зрозуміло, – сказав Тедді. – Божевілля в астронавтів тече в жилах. І благородство теж. То в чому суть ідеї?

– Ну, – почав Венкат, – вона ще на ранній стадії, але в ЛРР гадають, що можна використати АСМ не зовсім за призначенням для порятунку Марка.

– «Арес-4» ще навіть не запустили. Навіщо знущатися з АСМ? Чом би не збудувати щось краще?

– На проектування спеціального корабля немає часу. Марк не протримається і до прибуття «Ареса-4», але то вже інша проблема.

– Тоді розкажи про АСМ.

– У ЛРР його розберуть, викинуть трохи ваги, додадуть паливних баків. «Арес-4» витрачає мінімум палива на посадку в районі «Ареса-3». Тоді, давши повну-повнісіньку тягу, вони знову злітають. Назад на орбіту їм не піднятися, але можна полетіти до запланованого району «Ареса-4» горизонтально, що, скажімо так, дуже страшно. А там на них чекатиме АПМ.

– А що за вагу вони викинуть? – спитав Тедді. – Хіба АСМ і так не полегшили наскільки можна?

– Там ще є аварійно-рятувальне обладнання.

– Чудово, – сказав Тедді. – Наразимо на ризик життя ще шістьох людей.

– Еге ж, – сказав Венкат. – Безпечніше було б залишити екіпаж «Ареса-4» на «Гермесі», а на поверхню послати самого тільки пілота. Але це означає відмовитися від місії, тож вони радше ризикнуть життям.

– Бо вони астронавти, – сказав Тедді.

– Так, астронавти, – погодився Венкат.

– Що ж. Ідея безглузда і я ніколи її не схвалю.

– Ми ще попрацюємо над нею, – сказав Венкат. – Спробуємо зробити її безпечнішою.

– Спробуйте. Є якісь думки, як допомогти йому прожити там чотири роки?

– Жодної.

– І над цим попрацюйте.

– Зробимо, – сказав Венкат.

Тедді крутнувся на стільці й визирнув крізь вікно на небо. Підступала ніч.

– Що він може відчувати? – розмірковував він. – Він застряг там. Думає, що залишився сам-один і що ми забули про нього. Як це може вплинути на людську психіку?

Він повернувся до Венката.

– Цікаво, що зараз коїться в його голові?

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 61

З якого дива Аквамен керує китами? Вони ж ссавці! Де логіка?

РОЗДІЛ 7

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 63

Недавно я закінчив робити воду. Тепер я вже не ризикую підірватися. Картопля росте добре. Ніщо не намагалося мене вбити вже кілька тижнів. Тривожить лиш те, що серіали сімдесятих розважають мене набагато краще, ніж я собі уявляв. Загалом, на Марсі все стабільно.

Пора подумати про далеке майбутнє.

Навіть якщо я знайду спосіб повідомити NASA про те, що живий, немає гарантії, що вони зможуть мене врятувати. Я мушу мислити проактивно. Треба придумати, як дістатися «Ареса-4».

Це буде нелегко.

«Арес-4» сідатиме в кратері Скіапареллі, за 3200 кілометрів звідси. АПМ наразі вже там. Це я знаю точно, бо сам бачив, як Мартінез його туди посадив.

АПМ потребує вісімнадцять місяців, щоб виробити паливо, тож його NASA відправляє в першим. Вилетівши на сорок вісім місяців раніше, АПМ має запас часу на той випадок, якщо хімічні реакції відбуватимуться повільніше, ніж очікувалося. Але набагато важливіше те, що в такому разі стає можливою м’яка і точна посадка під дистанційним керуванням пілота з орбіти. Дистанційне керування аж із Г’юстона – варіант невдалий; до нього ж бо звідси від чотирьох до двадцяти світлових хвилин.

АПМ «Ареса-4» витратив на дорогу до Марса одинадцять місяців. Він вилетів раніше за нас і прибув з нами одночасно. Як і очікувалось, Мартінез майстерно його посадив. Скоро по тому ми набилися в наш АСМ і теж висадилися на поверхню. Ех, старі любі часи, коли мої товариші були зі мною.

Мені пощастило. Тридцять дві сотні кілометрів – то не так уже й багато. Могло бути й десять тисяч. І дякуючи тому, що я сиджу посеред найпласкішої частини поверхні Марса, перші 650 кілометрів будуть легкими й приємними (слава Ацидалійській рівнині!), але решта шляху здається звідси підступним, розритим, усіяним кратерами пекельним ландшафтом.

Зрозуміло, що поїду я на марсоході. І знаєте що? Вони не розраховані на багатоденні переїзди.

Це буде наукова експедиція з купкою експериментів. Буду сам собі NASA, придумуватиму, як дослідити далекі від Дому території. Добра новина в тому, що я маю багато часу на ці роздуми. Майже чотири роки.

Дещо зрозуміло вже зараз. Мені знадобиться марсохід. Експедиція буде тривалою, тому треба буде набрати припасів. Дорогою треба буде заряджати акумулятори, а марсоходи не мають сонячних панелей, тож доведеться поцупити кілька з Дому. Під час подорожі я муситиму дихати, їсти й пити.

На щастя, технічні специфікації всього обладнання є в комп’ютері.

Треба буде вдосконалити марсохід. Якщо коротко, то він має стати пересувним Домом. Я поклав око на марсохід №2. у нас із ним вже є певний зв’язок, з того часу, як я провів у ньому дві доби після Великого Водневого Переляку на сол 37.

Важко думати про таку купу мороки одночасно. Тож спочатку подумаю про живлення.

Робоча область нашої місії мала 10-кілометровий радіус. Знаючи, що ми не кататимемося по прямих, NASA зробило марсоходи здатними проїхати 35 кілометрів на одному заряді. Звісно, тут ідеться про невибагливу, рівнинну місцевість. Обидва марсоходи мають акумулятори на 9000 ват-годин.

Крок перший: скрутити акумулятор з марсохода №1 і поставити його на марсохід №2. Вуаля! Подвоїв максимальну відстань на одному заряді.

Щоправда, є ускладнення: опалення.

Частина енергії акумулятора витрачається на опалення марсохода. на Марсі дуже холодно. За звичайних умов, ПКД повинна тривати не більше п’яти годин. Але я житиму в марсоході двадцять чотири з половиною години на добу. Специфікації кажуть, що нагрівальні елементи споживають 400 ват. Якщо тримати їх увімкненими весь час, вони зжиратимуть 9800 ват на день. Більше половини мого запасу, кожен день!

Але я маю безкоштовне джерело тепла: себе самого. Мільйони років еволюції дали мені теплокровність. Я можу вимикати обігрівач і замотуватися в кілька шарів одягу. До того ж, марсохід має непогану ізоляцію. Цього має вистачити; треба буде берегти кожну крихту енергії.

Якщо вірити моїм нудним підрахункам, на рух марсохід витрачає 200 ват-годин енергії на кілометр, тож витрачаючи всі 18,000 ват-годин на пересування (мінус якась дрібка на комп’ютер, життєзабезпечення і т.д.), я зможу проїхати 90 кілометрів. Оце вже серйозна розмова.

Звісно, я ніяк не проїду 90 кілометрів на одному заряді. Дорогою траплятимуться пагорби, каміння, піски й таке інше. Але це непогане наближення до реальності. Воно каже мені, що на подорож до «Ареса-4» знадобиться не менше 35 днів. Або й десь ближче до 50. Але принаймні цьому можна вірити.

На приголомшливій максимальній швидкості марсохода в 25 км/год, я виснажуватиму акумулятор за три з половиною години. Я можу їхати в сутінках, щоб залишити сонячну частину доби для заряджання. О цій порі року на сол випадає близько тринадцяти світлих годин. Скільки сонячних панелей мені треба поцупити з Дому?

Завдяки американським платникам податків, я маю більш, ніж 100 квадратних метри найдорожчих сонячних панелей в історії. Вони мають неймовірні 10,2 відсотків корисної дії, що дуже добре, бо Марс не отримує від Сонця стільки світла, скільки Земля. Усього лиш від 500 до 700 ват на квадратний метр (порівняйте з 1400 на Землі).

Якщо коротко: Треба взяти з собою двадцять вісім квадратних метрів сонячних панелей. Це чотирнадцять штук.

Можна скласти їх на даху в дві купи по сім. Стирчатимуть з боків, але якщо триматимуться міцно, то я буду щасливий. Кожного дня після дороги я розкладатиму їх і… чекатиму цілий день. Ох і нудно ж буде.

Але це вже початок. Завдання на завтра: переставити акумулятор з марсохода №1 на марсохід №2.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 64

Буває, коли щось вдається легко, а буває навпаки. Витягти акумулятор з марсохода №1 було легко. Я зняв два затискачі на шасі, і він випав сам. Дроти від’єдналися легко, вони мали лиш по декілька хитрих штепселів.

А от приладнати акумулятор на марсохід №2 – то вже інша оповідка. Для нього просто немає місця!

Він велетенський. Я його ледве перетягнув – і це за марсіянської сили тяжіння.

Він просто завеликий. Під шасі другий не влізе. на даху місця теж немає – там лежатимуть сонячні панелі. Всередині він теж не лежатиме, бо однаково не увійде до шлюзу.

Але облиште страх, бо я знайшов вихід.

На випадок халепи, абсолютно не пов’язаної з моєю, NASA передбачило шість запасних квадратних метрів покриття для Дому і трохи вражаюче липкої смоли. Такої самої, як та, що врятувала мене на сол 6 (з ремонтного набору, який дозволив мені залатати дірку в скафандрі).

Якби під час місії Дім десь репнув, усі мали бігти до шлюзів. Мета була в тому, щоб дати йому луснути, а не гинути самим, намагаючись цьому запобігти. Тоді ми мали одягти скафандри і оцінити пошкодження. Ми знайшли б розрив і залатали б його за допомогою запасної матерії й смоли, а тоді знову накачали б Дім повітрям, і він би став як новий.

Шість квадратних метрів запасу дуже доречно мали розмір один на шість метрів. Я понарізав смужок 10-сантиметрової ширини і скрутив їх у якусь подобу збруї.

З цих смужок і смоли я зробив дві 10-метрові замкнуті петлі. Тоді я прикріпив до них два великих шматки матерії з обох кінців. Тепер я мав на своєму марсоході сякі-такі сакви.

Марсохід чимдалі дужче нагадує віз, на яких пересельці їхали заселяти Каліфорнію.

Смола закріпила все майже миттєво. Але вона тримає міцніше, якщо почекати годину. Я так і зробив, а тоді одяг скафандр і пішов до марсохода.

Я підтяг акумулятор марсохода і пропхнув його крізь сакви з одного боку. Тоді я перекинув петлі через дах. з іншого боку я напхав у сакви каміння. Коли вага з обох боків приблизно зрівнялася, я зміг потягнути каміння вниз і підняти акумулятор.

Є!

Я від’єднав акумулятор другого марсохода і ввімкнув акумулятор від першого. Тоді я зайшов у марсохід крізь шлюз і перевірив усі системи. Все було відмінно.

Я покатався трохи, аби впевнитися, що сакви тримаються. Я видивився кілька більших каменюк і наїхав на них, щоб трохи струснути машину. Вони трималися. Вчіться, дітки.

На якусь хвильку я задумався, як мені вплести дроти другого акумулятора в систему живлення і дійшов такого висновку: «До біса його».

Мені не потрібне безперервне живлення. Коли акумулятор №1 виснажиться, я зможу вийти й перемкнути дроти від першого акумулятора до другого. Чому ні? Це десятихвилинна ПКД, раз на день. Для заряджання доведеться перемикати все назад, але знову ж таки, що з того?

Решту дня я протирав сонячні панелі. Скоро я прийду сюди грабувати.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 65

Впоратися з панелями виявилося легше, ніж з акумуляторами.

Вони тонкі, легкі й просто лежать на піску. І я мав додаткову перевагу: саме я встановлював їх тут.

Ну, гаразд. не тільки я. Ми з Фоґелем працювали разом. І мамо моя, скільки для цього ж ми тренувались! на те тренування ми витратили майже цілий тиждень. А тоді ми вправлялися кожен раз, коли комусь здавалося, що ми маємо трохи зайвого часу. Від системи панелей залежав успіх місії. Якби ми побили їх чи якось вивели з ладу, Дім не зміг би отримувати енергію і місія б закінчилась.

Вам, певно, цікаво, що робила решта екіпажу, поки ми встановлювали панелі. Вони напинали Дім. Пам’ятаєте, все в нашому славному королівстві прибуло сюди в ящиках. на сол 1 і 2 ми їх розпаковували.

Кожна панель закріплена на легенькій рамі, яка тримає її під кутом в 14 градусів. Зізнаюся вам, що гадки не маю, чому саме 14. Певно, для максимальної ефективності. Хай там як, від’єднувати їх просто, а Дім легко може обійтися без декількох. Зараз, коли він підтримує життя однієї людини замість шести, втрата 14 відсотків виробництва енергії несуттєва.

Тоді настав час навантажувати їх на марсохід.

Я подумав, чи не зняти контейнер для зразків породи. Це просто велика полотняна торба, закріплена на даху, але сонячні панелі в неї точно не влізли б. Повагавшись, я залишив її на місці, бо вирішив, що вона буде непоганою подушкою для панелей.

Панелі добре складалися одна до одної (бо їх так задумували для перевезення на Марс), і два стоси чудово вмістилися на даху. Вони трохи нависали зліва і справа, але на моєму шляху тунелів не траплятиметься, тому нехай.

Відрізавши ще трохи матеріалу від аварійного запасу для Дому, я сплів ремінці й прив’язав панелі. на марсоході зовні є ручки, щоб легше було навантажувати каміння на дах. Вони аж просилися, щоб я прив’язав ремінці до них.

Я відступив назад і помилувався своєю роботою. Я заслужив це. Ще й полудень не настав, а я вже впорався.

Я повернувся в Дім, пообідав і пововтузився з рослинами до кінця сола. Я висадив їх тридцять дев’ять солів тому (що приблизно дорівнює сорока земним дням), тож настав час пожинати й засівати знову.

Вони ростуть навіть краще, ніж я очікував. на Марсі немає паразитів, комах чи парші, а Дім постійно підтримує ідеальну температуру і вологість для росту.

Картоплини були менші за ту бульбу, яку ви звикли їсти, але це не біда, мені аби з них могли вирости кущі.

Я обережно повикопував їх, щоб не пошкодити паростки. Тоді я порізав картоплини на маленькі шматки з одним вічком кожен і пересадив на нове місце. Якщо вони ростимуть так добре, я протримаюся на них доволі довго.

Усією цією фізичною працею я заслужив собі відпочинок. Я обшукав комп’ютер Йогансен і знайшов нескінченні поклади аудіокниг. Здається, вона велика шанувальниця Аґати Кристі. «Бітлз», Кристі… Йогансен, певно, англофілка якась.

Я згадав, як мені малому подобалися телевізійні пригоди Еркюля Пуаро. Почну з «Загадкової події в Стайлзі». Здається, це перша частина.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 66

Настала пора (зловісне музичне крещендо) виконувати місії!

NASA називає свої місії іменами богів і всього такого, то чом би мені не підтримати традицію? Надалі, експериментальні місії на марсоході називатимуться «Сіріусами». Дотямили? Собаки? А коли ні, то й дідько з вами.

Місія «Сіріус-1» почнеться завтра.

Завдання: виїхати з повністю зарядженими акумуляторами і сонячними панелями на даху; рухатись, поки вистачить енергії; подивитись, наскільки вистачить.

Але я не дурний. Я не поїду від Дому по прямій лінії. Я кататимусь туди-сюди на півкілометровій ділянці, тож будь-якої миті залишатимусь на відстані короткої пішої прогулянки від Дому.

Сьогодні я заряджу обидва акумулятори, щоб підготуватися до завтрашнього випробування. Я розраховую на три з половиною години катання, тож мені знадобляться нові фільтри CO₂. Доведеться замотатися в три шари одягу, бо я вимкну обігрівач.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 67

«Сіріус-1» завершено!

Якщо точніше, то «Сіріус-1» було перервано через годину після старту. Думаю, це можна назвати «провалом», але мені миліший термін «здобуття досвіду».

Почалося все добре. Я доїхав до гарної гладенької ділянки за кілометр від Дому, а тоді почав їздити туди-сюди 500-метровою ділянкою.

Я швидко зрозумів, що таке випробування лайна варте. Намотавши два-три кола, я так уторував ґрунт, що створив дорогу з твердим покриттям. на рівній, твердій поверхні випробування дали б невиправдано високий результат. на довгій дистанції такого не буде і близько.

Тому я додав трохи перцю. Я катався навмання, слідкуючи за тим, щоб не віддалятись від Дому більш, ніж на кілометр. Так ближче до дійсності.

За годину стало холодно. Я маю на увазі, справді холодно.

Коли заходиш до марсохода, там завжди холодно, але якщо не вимикати обігрівач, як оце я, то миттєво стає тепліше. Тож я очікував на холод, але, Господи Боже, не на такий же!

Спочатку ще можна було жити. Тепло мого тіла і три шари одягу підтримували нормальну температуру, а термоізоляція марсохода просто першокласна. Те моє тепло, що не утримувалося одягом, просто гріло повітря всередині. Але ідеальної термоізоляції не існує, тож тепло потроху тікало у великі рівнини, а мені поступово ставало холодніше.

Вже за годину я так задубів, що цокотів зубами. Я вирішив, що цього досить. Можна і не мріяти проїхати отак довшу відстань.

Увімкнувши обігрівач, я поїхав прямо до Дому.

Там я трохи посердився. Термодинаміка скапустила мої геніальні плани. Розтрибісова ентропія!

Мені до ноги ніби каменюка прикута. Клятий обігрівач кожного дня зжиратиме половину моєї енергії. Гадаю, що міг би його прикрутити. Трохи замерз би, але не закляк би кістку. І навіть тоді я втрачатиму щонайменше чверть заряду.

Над цим треба поміркувати. Я питаю себе… Що зробив би Еркюль Пуаро? Доведеться моїм «маленьким сірим клітинам» попрацювати.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 68

Ну, бісова кров.

З’явилося в мене рішення, але… Пам’ятаєте, як я грався з вогнем і ракетним паливом в Домі? Так от, моє рішення ще небезпечніше.

Я збираюся використати РТГ.

РТГ (радіоізотопний термоелектричний генератор) – це велика коробка з плутонієм. не таким плутонієм, який використовують для ядерних бомб, зовсім ні. Мій плутоній набагато небезпечніший!

Плутоній-238 – неймовірно нестабільний ізотоп. Він такий радіоактивний, що сам собою розжарюється до червоного. Як ви здогадуєтесь, речовина, що своїм випромінюванням буквально може підсмажити яєчню, доволі небезпечна.

РТГ з плутонієм всередині збирає випромінювання у вигляді тепла й перетворює його на електричний струм. Це не реактор. Випромінювання не можна збільшити чи зменшити. Це суто природній процес, що відбувається на атомарному рівні.

Ще в 1960-тих NASA почало використовувати РТГ для живлення непілотованих апаратів. у них безліч переваг перед сонячною енергією. на них не вливають бурі; вони працюють вдень і вночі; вони містяться повністю всередині, тож не потрібно обліплювати апарат тендітними сонячними панелями.

Але для пілотованих місій великі РТГ до програми «Арес» не використовувались

Чому? Чорт, та хіба не очевидно, чому? NASA не хотіло садити астронавтів поруч з розжареним ядром радіоактивної смерті!

Я трохи перебільшую. Плутоній міститься всередині кількох капсул, ізольованих і герметичних, які перешкоджають витоку радіоактивної речовини в разі пошкодження зовнішньої оболонки. Тож для програми «Арес» вирішили ризикнути.

Уся місія «Арес» крутиться навколо АПМ. Це її найважливіша складова й одна з небагатьох систем, котрі не можна так чи інак замінити. Це єдина складова, через порушення в роботі якої місію повністю відміняють.

Сонячні панелі чудово працюють протягом коротких термінів, а також протягом довгих, якщо є люди, що їх чиститимуть. Але АПМ роками стирчить на поверхні, виробляючи паливо, а тоді просто чекає, поки прибуде екіпаж. Навіть нічого не роблячи, він потребує живлення, щоб NASA могло слідкувати за ним із Землі і запускати самоперевірки.

Перспектива відмінити місію через забруднення сонячних панелей нікого не влаштовувала. Потрібне було більш надійне джерело енергії. Тому АПМ оснащують таким РТГ. Він містить 2,6 кілограма плутонію-238, який випромінює майже 1500 ват тепла. Він може перетворити їх на 100 ват електрики. АПМ тримається на цьому до прибуття екіпажу.

Ста ват не вистачить, щоб живити мій обігрівач, але на вихід електрики мені зараз начхати. Мені потрібне тепло. Півтори тисячі ват – це так багато, що мені доведеться поздирати з марсохода термоізоляцію, аби не перегрітися.

Щойно ми розпакували й запустили марсоходи, командирові Льюїс випала радість позбутися РТГ. Вона витягла його з АПМ, проїхала чотири кілометри й закопала його. Яким би він безпечним не був, генератор має радіоактивне ядро і NASA не бажало тримати його надто близько до астронавтів.

У програмі місії не вказане точне місце, де треба викинути РТГ. Там просто написано: «щонайменше за чотири кілометри». Тож я мушу його знайти.

Тут на моєму боці дві обставини. Перша – я встановлював сонячні панелі з Фоґелем, коли командир Льюїс повезла РТГ, і я бачив, що вона поїхала на південь. Друга – вона встановила триметрову жердину з зеленим прапорцем на тому місці, де його закопала. Зелене чудово видно на марсіянській місцевості. Так задумано, щоб ми трималися від нього подалі, якщо потім загубимося на ПКД на марсоході.

Тож план такий: проїхати чотири кілометри на південь, а тоді шукати зелений прапорець.

Я зробив марсохід №1 непридатним до використання, тож доведеться для цієї подорожі взяти мого марсохода-мутанта. Я можу зробити з цього тестову місію. Подивимося, як витримають справжню експедицію сакви для акумуляторів і наскільки міцно тримаються на даху сонячні панелі.

Місія називатиметься «Сіріусом-2».

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 69

На Марсі я не новачок. Я вже немало тут прожив. Але до сьогодні я ще жодного разу не втрачав Дім з очей. Здається, що різниці немає, але вона є.

Поки я їхав до місця поховання РТГ, мене вразило ось що: Марс – це неродюча пустеля, і я посеред неї сам-один. Звісно, я й раніше це знав. Але є різниця між тим, щоб просто знати і по-справжньому відчути. Навколо мене на всі боки тяглися самі піски, каміння і пустеля. Знаменитий червоний колір планеті дає оксид заліза, що вкриває тут усе. Тож це не просто пустеля. Це пустеля настільки стара, що буквально заіржавіла.

Дім – то для мене єдиний натяк на цивілізацію, і стежити, як він зникає, було ще невтішніше, ніж я собі уявляв.

Я відкинув ці думки, зосередившись на тому, що лежало попереду. Я знайшов РТГ там, де він і мав бути, за чотири кілометри від Дому.

Знайти його виявилося неважко. Командир Льюїс закопала його на вершині невеличкого пагорба. Певно, вона хотіла, щоби прапорець було видно здалеку – так воно і сталося! Хіба що замість того, щоб обминати, я поїхав прямо на нього і викопав генератор. не зовсім те, заради чого вона старалася.

То був великий циліндр з тепловідведенням по всій поверхні. Я відчував його тепло навіть крізь рукавиці скафандра. Це немало бентежить, особливо коли знаєш, що причина цього – радіація.