Текст книги "Марсіянин"

Автор книги: Енді Вір

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

РОЗДІЛ 25

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 505

Нарешті я тут! Я стою біля АПМ!

Точніше, в цю саму мить я знову сиджу в марсоході. Я заходив до АПМ, щоб повмикати й перевірити системи. не міг навіть зняти скафандр, бо ніякого життєзабезпечення там ще немає.

Зараз триває самоперевірка, і я закачую туди кисень з азотом. Так АПМ і задуманий. Він прилітає на Марс без повітря. Та й навіщо його брати? Зайва вага, коли поруч має стояти повний повітря Дім.

Гадаю, народ у NASA зараз пахкає шампанським і пише мені безліч повідомлень. Скоро я їх прочитаю. Але спершу головне: життєзабезпечення в АПМ. Тоді я зможу вигідно вмоститися всередині.

А тоді почнуться нудні балачки з NASA. Тобто, їхній зміст може й буде цікавим, але 14-хвилинна затримка зробить розмову млявою.

•••

[13:07] Г’ЮСТОН: Вітання від усього Центру управління! Молодець! Повідом про своє становище.

[13:21] АПМ: Дякую! Жодних фізичних чи медичних проблем. Марсохід з причепом вже доволі виснажені, але ще працюють. Генератор кисню і регулятор атмосфери працюють нормально. не брав з собою відновлювач води, тільки саму воду. Картоплі лишилося вдосталь. Легко протримаюся до сола 549.

[13:36] Г’ЮСТОН: Раді чути. «Гермес» має пролетіти Марс на сол 549, як заплановано. Як ти знаєш, тобі треба зменшити вагу АПМ для перехоплення «Гермеса». Ми надішлемо тобі всі процедури пізніше сьогодні. Скільки в тебе води? Що ти робив із сечею?

[13:50] АПМ: Води лишилося 550 літрів. Сечу всю дорогу виливав.

[14:05] Г’ЮСТОН: Бережи воду. Сечу більше не виливай, а збирай кудись. Увімкни радіо в марсоході і залиш його так. Ми зможемо зв’язатися з ним через АПМ.

•••

Брюс доплентався до Венкатового кабінету й безцеремонно гепнувся в крісло. Він впустив дипломат, і його руки вільно повисли.

– Добре долетів? – спитав Венкат.

– Я лиш побіжно пам’ятаю, що таке сон, – сказав Брюс.

– То все готово? – спитав Венкат.

– Готово. Але тобі не сподобається.

– Продовжуй.

Брюс зробив зусилля й підвівся, підбираючи з підлоги й дипломат. з нього він витяг буклет.

– Пам’ятай, що це результат тисяч годин роботи, випробувань і нестандартного мислення найсвітліших голів ЛРР.

– Я впевнений, що ви мусили добряче напружити мізки, щоб скинути вагу з корабля, який і без того проектувався якомога легшим, – сказав Венкат.

Брюс підсунув буклет до Венката.

– Головна проблема – швидкість перехоплення. АПМ створений для виходу на низьку орбіту, на що треба лиш 4,1 км/с. Але «Гермес» пролітатиме повз Марс на швидкості 5,8 км/с.

Венкат погортав сторінки.

– Може, коротко розкажеш мені про висновки?

– Спершу треба додати палива. АПМ сам виробляє його з марсіянської атмосфери, але його обмежує кількість водню, котрого він має якраз досить, щоб виробити 19397 кілограмів палива, на які він і розрахований. Якщо ми зможемо дати йому ще водню, він зможе виробити більше палива.

– Наскільки більше?

– З кожного кілограму водню можна отримати тринадцять кілограмів палива. Вотні має п’ятсот п’ятдесят літрів води. Електролізом він добуде з неї шістдесят кілограмів водню. – Брюс простягнув руку, перегорнув кілька сторінок і показав діаграму. – Паливний агрегат перетворить їх на сімсот вісімдесят кілограмів палива.

– Якщо він пустить свою воду на електроліз, що ж він буде пити?

– На решту часу йому потрібно лише п’ятдесят літрів. До того ж, людське тіло лиш позичає воду. Скажемо йому електролізувати й сечу. Нам потрібен увесь водень, який тільки можна дістати.

– Розумію. І що можна отримати за сімсот вісімдесят кілограмів палива? – спитав Венкат.

– 300 кілограмів ваги. Тут взагалі все впирається в залежність одного від іншого. Злітна вага АПМ перевищує 12600 кілограмів. Навіть маючи додаткове паливо, ми муситимемо зменшити її до 7300 кілограмів. Тож решта буклету присвячена тому, як скинути з корабля 5000 кілограмів.

Венкат відхилився назад.

– Розкажи мені по порядку.

Брюс витяг з дипломата ще один примірник буклету.

– Дещо видно одразу. Передбачалося, що на борту будуть п’ятсот кілограмів зразків мінералів і ґрунту. Зрозуміло, що ніхто їх не братиме. Також маємо одного пасажира замість шістьох. Теж мінус п’ятсот кілограмів, якщо вирахувати їхню власну вагу і спорядження. Також можна викинути п’ять крісел для перевантажень. І, звичайно, знімемо усе неважливе начиння: медичні запаси, інструменти, внутрішні ремені, паски й усе, що не закріплено намертво. А також дещо з того, що закріплено.

– Йдемо далі, – продовжував він. – Викидаємо все життєзабезпечення. Резервуари, помпи, повітряні трубки, систему для поглинання CO₂, навіть термоізоляцію з внутрішнього боку корпуса. Це все непотріб. Вотні увесь політ буде в скафандрі.

– А йому в скафандрі не буде важко керувати злетом? – спитав Венкат.

– Він не буде ним керувати, – сказав Брюс. – Майор Мартінез робитиме це з «Гермеса». Він має усе, що потрібно для дистанційного управління польотом. Врешті решт, він його дистанційно заводив на посадку.

– А як щось піде не так? – спитав Венкат.

– Мартінез – наш найкращий пілот, – відповів Брюс. – Якщо станеться непередбачуване, то краще за нього ніхто не впорається.

– Гм, – обережно сказав Венкат. – Ми ніколи не керували апаратом з людиною на борту дистанційно. Але гаразд, продовжуй.

– Оскільки Вотні керувати польотом не буде, – повів далі Брюс, – то й панель керування йому не потрібна. Позбудемося її, а також усіх дротів, якими до неї надходить живлення й інформація.

– Такої, – сказав Венкат. – Ми таки добряче випатраємо той апарат.

– Це я ще тільки почав, – сказав Брюс. – Без життєзабезпечення потреба в живленні суттєво знизиться, тож ми викинемо три з п’яти акумуляторів і допоміжну систему живлення. Система маневрування на орбіті має три резервні двигунці. Їх ми теж викинемо. І вторинна з третинною системи зв’язку полетять слідом.

– Стривай-но, – вражено сказав Венкат. – Ти задумав провести дистанційно керований зліт без резервних систем зв’язку?

– Від них користі немає, – сказав Брюс. – Якщо під час злету перерветься зв’язок, то на його відновлення знадобиться забагато часу. Резервні системи нас не врятують.

– Це вже справді ризиковано, Брюсе.

Брюс зітхнув.

– Знаю. Просто іншого виходу немає. І це я ще не розповів тобі про дійсно паскудні плани.

Венкат потер лоба.

– Благаю, розкажи мені все про паскудні плани.

– Ми викинемо носовий шлюз, вікна і панель №19 корпуса.

Венкат блимнув очима.

– Хочеш зняти усю передню частину корабля?

– Авжеж, – сказав Брюс. – Самий лише шлюз важить чотириста кілограмів. І вікна теж до біса важкі. І вони всі з’єднані панеллю №19, тож можна викинути і її.

– То під час запуску в кораблі буде величезна дірка?

– Нехай затулить її покриттям Дому.

– Покриттям Дому? Для запуску на орбіту?!

Брюс знизав плечима.

– Корпус більше потрібен, щоб утримувати повітря всередині. Атмосфера Марса така розріджена, що можна дозволити собі втратити трохи обтічності. на той час, коли швидкість збільшиться настільки, що опір повітря щось значитиме, корабель вже підніметься туди, де повітря майже немає. Ми прогнали все на тренажерах. Має вийти.

– Він полетить у космос, закривши дірки брезентом.

– Так і є.

– Наче в нашвидку спорядженій вантажівці.

– Еге ж. Розповідати далі?

– Аякже, не можу дочекатися.

– Йому також доведеться зняти задню панель герметичної кабіни. Це єдина панель, яку він зможе скрутити з тими інструментами, що в нього є. Також треба позбутися допоміжної паливної помпи. За нею мені шкода, але свою користь вона перекреслює надмірною вагою. А ще ми помножимо на нуль один двигун з першого ступеня.

– Двигун?

– Так. Якби один двигун відмовив, перший ступінь все одно зробив би своє. А ми так зможемо позбутися чималого шмату ваги. Звісно, лиш на першому етапі злету, але все одно, це збереже нам чимало палива.

Брюс замовк.

– Усе? – спитав Венкат.

– Так.

Венкат зітхнув.

– Ви повикидали більшість резервних і аварійних систем. Як це вплине на розрахункову ймовірність невдачі?

– Додасть десь чотири відсотки.

– Боже ти мій, – сказав Венкат. – Зазвичай ми й не подумали б обговорювати щось аж таке ризиковане.

– Нічого іншого не випадає, Венку, – сказав Брюс. – Ми донесхочу награлися з випробуваннями й моделюванням. Якщо все спрацює так, як повинно, то все буде добре.

– Аякже. Чудово, – сказав Венкат.

•••

[08:41] АПМ: Ви з мене знущаєтесь, нелюди?

[09:55] Г’ЮСТОН: Визнаємо, модифікації дуже радикальні, але зробити їх необхідно. у надісланому файлі з процедурою описаний кожен крок, виходячи з тих інструментів, які ти маєш під рукою. Також тобі доведеться електролізом води добувати водень для паливного агрегата. Процедуру надішлемо незабаром.

[09:09] АПМ: Ви хочете запустити мене в космос на кабріолеті.

[09:24] Г’ЮСТОН: Отвори будуть закриті покриттям Дому. в атмосфері Марса аеродинаміка від цього не постраждає.

[09:38] АПМ: То брезентовий дашок буде напнуто? Заспокоїли.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 506

По дорозі сюди, в одну з незліченних вільних годин, мені сяйнула думка облаштувати «майстерню». Я подумав, що було б зручно мати якийсь куток, де можна працювати без скафандра. Я виносив геніальний план, за яким теперішня спальня мала містити генератор кисню з регулятором атмосфери, а спорожнілий причеп став би мені майстернею.

План був дурний, тож я про нього забуду.

Мені лиш потрібне герметичне приміщення, щоб у ньому працювати. Якимось чином я переконав себе, що спальня для цього не годиться, бо туди незручно заносити що-небудь. Але насправді буде не так важко.

Спальня приєднується до шлюзу марсохода, тож коли я заноситиму все до нього, мороки буде повно. Спочатку я напихатиму все в марсохід, приєднуватиму спальню до шлюзу зсередини, надиматиму її, а тоді вже перенеситиму до неї той мотлох. Також доведеться виносити зі спальні всі інструменти щоразу, як знадобиться вийти назовні.

Така біганина швидко мені набридне, ніде правди діти. Проте вона лиш відніматиме в мене час, а на цьому фронті я маю чималі успіхи. До прольоту «Гермеса» ще сорок три соли. А дивлячись на ті процедури, що їх навигадували в NASA для переробки АПМ, я бачу, що можу використати замість майстерні і його самого.

Божевільні голови з NASA примушують мене по всякому ґвалтувати АПМ, але корпус я можу не чіпати до останнього. Тож я спершу повикидаю непотріб на кшталт сидінь, панелей управління і такого іншого. Щойно їх не стане, я матиму місце для роботи.

Скоро АПМ буде понівечено, але не сьогодні. Увесь день був присвячений перевіркам систем. Тепер, коли я відновив зв’язок з NASA, мені знову доводиться жити за правилом «безпека понад усе». Дивно, але в NASA не довіряють ані моєму зліпленому з двох марсохода, ані моєму способу напихати все в причеп. Вони змусили мене провести повну перевірку кожнісінького агрегата.

Усе і досі непогано працює, хоч і потроху зношується. Регулятор і генератор кисню працюють не на повну потужність (щоб не сказати більше), а причеп кожен день випускає трохи повітря. не так багато, щоб цим перейматися, але не такий він і герметичний. у NASA через це соваються на стільцях, але нічим зарадити не можуть.

Тоді вони загадали мені прогнати повну діагностику на АПМ. Він у набагато кращій формі. Усе новеньке, недоторкане і працює бездоганно. Я майже забув, як взагалі виглядає нова апаратура.

Шкода, що доведеться видерти її звідси.

•••

– Ти вбив Вотні, – сказала Льюїс.

– Так, – сказав Мартінез, люто дивлячись на екран. на ньому докірливо блимали слова «Зіткнення з поверхнею».

– Я підсунула йому каверзний сценарій, – сказала Йогансен. – Дала йому неправильні дані про висоту і примусила двигун №3 вимкнутися раніше. Смертельне поєднання.

– Але це не повинно було призвести до провалу місії, – сказав Мартінез. – Я мусив помітити, що воно неправильно показувало висоту. Цифри було надто підозрілі.

– Не гарячкуй, – сказала Льюїс. – Для того ми й тренуємося.

– Так точно, командире, – сказав Мартінез. Він наморщив чоло і насупився на екран.

Льюїс почекала, поки його відпустить. А коли не дочекалася, то поклала руку йому на плече.

– Не картай себе, – сказала вона. – Ти мав лиш два дні тренувань з дистанційного запуску. Це могло статися лиш коли б ми перервали місію до висадки; вберегли б трохи грошей, запустивши АПМ на орбіту, щоб він принаймні став супутником. Це не було критично важливо для місії, тому під час підготовки на цьому ніхто не наголошував. Тепер, коли від цього залежить Маркове життя, ти маєш три тижні, щоб розібратися що й до чого, і я впевнена, що ти зможеш це зробити.

– Так точно, командире, – сказав Мартінез, і його нахмурене обличчя потроху розгладилося.

– Я перезапускаю тренажер, – сказала Йогансен. – Маєш особливі побажання?

– Здивуй мене, – сказав Мартінез.

Льюїс вийшла з кімнати управління і попрямувала до реактора. Поки вона «піднімалася» драбиною, доцентрова сила впала до нуля. Фоґель підняв очі від комп’ютера.

– Командире?

– Як там двигуни? – спитала вона, хапаючись за ручку на стіні, щоб залишатися на місці в кімнаті, що повільно оберталася.

– Працюють в межах норми, – сказав Фоґель. – Я зараз проводжу діагностику реактора. Подумав, що Йогансен заклопотана підготовкою до злету, то й подумав, що можу зробити це за неї.

– Слушно, – сказала Льюїс. – А як наш курс?

– Все гаразд, – відповів Фоґель. – Поправки не потрібні. Ми на заданій траєкторії з точністю до чотирьох метрів.

– Скажи, як щось із цього зміниться.

– Ja, командире.

Перепливши на протилежний бік відсіку, Льюїс наблизилася до іншої драбини, знову відчувши, як наростає сила тяжіння, поки вона нею «спускалася». Вона дісталася кімнати перед шлюзом №2.

Бек в одній руці тримав металевий дріт, а в іншій – пару рукавиць.

– Егей, командире. Що чути?

– Хотіла знати, як ти збираєшся витягати Марка.

– Якщо правильно його перехопимо – легко, – сказав Бек. – Я щойно з’єднав усі наші прив’язі в одну. Тепер вона двісті чотирнадцять метрів завдовжки. на мені буде маневровий рюкзак, тож я легко зможу рухатись. Доведеться обмежити швидкість десятьма метрами на секунду задля безпеки. Від більшої швидкості прив’язь може не витримати, якщо я не зможу вчасно загальмувати.

– Щойно ти долетиш до Марка, з якою відносною швидкістю ти зможеш упоратися?

– Я легко зможу вхопитися за АПМ при п’яти метрах на секунду. Десять метрів на секунду вже будуть схожі на стрибок на рухомий потяг. А як буде більше, то я можу й не втрапити.

– Тож враховуючи безпечну швидкість маневрового рюкзака, нам треба мати різницю в швидкості з АПМ не більше двадцяти метрів на секунду.

– І наблизитися до нього менш, ніж на двісті чотирнадцять метрів, – сказав Бек. – Місця для помилки небагато.

– Ми матимемо чимало часу, – сказала Льюїс. – Він злетить за п’ятдесят хвилин до перехоплення, на яке ми матимемо дванадцять хвилин. Щойно вимкнеться двигун другого ступеня на Марковому кораблі, ми дізнаємося місце і швидкість перехоплення. Якщо вони нам не сподобаються, ми матимемо сорок хвилин, щоб їх виправити. Дві міліметри на секунду, що їх видає наш двигун, може й видаються дрібницею, але за сорок хвилин можна змінити місце перехоплення на 5,7 кілометра.

– Добре, – сказав Бек. – Та й двісті чотирнадцять метрів – то не жорстке обмеження як таке.

– Дуже жорстке, – сказала Льюїс.

– Та ні, – сказав Бек. – Я знаю, що не можна виходити без страховки, але без прив’язі я можу полетіти набагато далі…

– І не думай, – сказала Льюїс.

– Але ж так можна подвоїти чи й потроїти зону перехоплення…

– Я вже сказала все, що думаю про це, – відрізала Льюїс.

– Так точно, командире.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 526

Не багато на світі є людей, що можуть розповісти, як вони понівечили космічний корабель вартістю в три мільярди доларів, але я один з них.

Я викидав з АПМ критично важливе залізяччя направо і наліво. Приємно знати, що під час злету на орбіту я не тягтиму за собою зайву вагу тих безглуздих резервних систем.

Спершу я повитягав усі дрібниці. Тоді настала черга того, що можна було розібрати: сидіння, кілька резервних систем і панелей управління.

Я нічого не вигадую, а просто працюю за списком NASA, який має полегшити мені роботу, наскільки це можливо. Іноді я сумую за тим часом, коли сам приймав усі рішення. Але тоді я нагадую собі, що мати команду геніїв, які казатимуть мені, що робити далі, в казнальйон разів краще, аніж самому придумувати різне лайно на ходу.

Час від часу я вдягаю скафандр, лізу до шлюзу з такою купою непотребу, яку тільки можу в нього напхати, і викидаю його назовні. Майданчик навколо АПМ виглядає наче знімальний майданчик «Сендфорда і сина».

Я дізнався про «Сендфорда і сина» з колекції Льюїс. Цій жінці треба сходити до лікаря зі своєю лихоманкою сімдесятих, я не жартую.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 529

Я перетворюю воду на ракетне паливо.

Це легше, ніж вам здається.

Щоб відділити водень від кисню, потрібні лиш двійко електродів і трохи струму. Справжня проблема в тому, щоб той водень зібрати. Я не маю обладнання, що витягає водень з повітря. Регулятор атмосфери гадки не має, як це робиться. Минулого разу, коли я мусив позбутися водню в повітрі (атож, коли я перетворив Дім на бомбу), я палив його, щоб перетворити на воду. Очевидно, що зараз це було б недоречно.

Але в NASA про все подумали і передали мені план дій. Спершу, я роз’єднав марсохід з причепом. Тоді, не забувши надягти скафандр, я розгерметизував причеп і наповнював його киснем, поки тиск не піднявся до однієї четвертої атмосфери. Тоді я відкрив пластиковий контейнер з водою й опустив у неї електроди. Ось навіщо мені потрібна була атмосфера. Без неї води просто негайно википіла б, залишивши мене стояти посеред випарів.

Я розділив електролізом водень і кисень. Після цього в причепі стало ще більше кисню і також трохи водню. До речі, це доволі небезпечно.

Тоді я увімкнув регулятор атмосфери. Знаю, я щойно сказав, що він не вирізняє водень, але він знає, як витягти з повітря кисень. Я зламав усі запобіжники й змусив його витягти 100 відсотків кисню. Коли справу було зроблено, в причепі лишився тільки водень. Ось чому я починав працювати в чисто кисневій атмосфері – щоб регулятор пізніше міг його відділити.

Тоді я запустив шлюз, лишивши внутрішні двері відкритими. Шлюз думав, що витягає лише те повітря, що має в собі, коли насправді він витягав усе, що було в причепі. Це повітря зберігалося в резервуарі шлюзу. Отак я і отримав бак чистого водню.

Я переніс його до АПМ і перемістив водень до його резервуарів. Я вже згадував про це, але скажу ще раз: нехай живуть стандартні хлипаки!

Нарешті, я запустив паливний агрегат, і той узявся виробляти мені додаткове паливо.

До запуску доведеться повторити цей процес ще кілька разів. Я навіть використаю для електролізу власну сечу. Ото вже в причепі приємно запахне.

Якщо виживу, то розповідатиму людям, як дзюрив ракетним паливом.

•••

[19:22] ЙОГАНСЕН: Здоров, Марку.

[19:23] АПМ: Йогансен!? Бісова капуста! Вони нарешті дозволили вам говорити зі мною напряму?

[19:24] ЙОГАНСЕН: Так, NASA дозволило це десь годину тому. Між нами лиш 35 світлових секунд, тож можна балакати майже в реальному часі. Я щойно запустила систему і зараз випробовую її.

[19:24] АПМ: Чого вони так довго не дозволяли?

[19:25] ЙОГАНСЕН: Психологи хотіли побоювалися можливих особистих конфліктів.

[19:25] АПМ: Що? Просто тому, що ви покинули мене на Богом забутій планеті без жодного шансу на порятунок?

[19:26] ЙОГАНСЕН: Смішно. Але не жартуй так над Льюїс.

[19:27] АПМ: Зрозумів. То цеє… дякую, що повернулися по мене.

[19:27] ЙОГАНСЕН: Це найменше, що ми могли. Як там перепилювання АПМ?

[19:28] АПМ: Поки що нічогенько. у NASA добряче продумали усі процедури. І вони працюють. Але не скажу, що це легко. Минулі три дні я знімав панель №19 і переднє вікно. Навіть за місцевої сили тяжіння ці покидьки важкезні.

[19:29] ЙОГАНСЕН: Коли ми тебе підберемо, я дико і нестямно тебе кохатиму. Готуй своє тіло.

[19:29] ЙОГАНСЕН: Я цього не писала! Це Мартінез! Я відійшла на якихось 10 секунд!

[19:29] АПМ: Як же я сумував за вами, народ.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 543

Я… готовий?

Наче готовий.

Зробив усе, що мені понаписували. АПМ готовий до польоту. І за шість солів я на ньому полечу. Сподіваюся, що полечу.

Бо воно може й не злетіти. Як-не-як, а я зняв один з двигунів. Я міг там напартачити тисячею і одним способом. А перевірити злітний ступінь не можна ніяк. Його вже як запалиш, то горітиме.

Щоправда, все інше до запуску буде перевірено. Одне перевірятиму я, друге дистанційно поштрикає NASA. Мені не кажуть, яка ймовірність невдачі, але скидається на те, що вона найвища за всю історію. Юрій Гагарін і той мав надійніший та безпечніший корабель.

А радянські ж кораблі були камерами смертників.

•••

– Гаразд, – сказала Льюїс. – Завтра великий день.

Екіпаж плавав у «залі». Вони зупинили обертання корабля, готуючись до прийдешньої операції.

– Я готовий, – сказав Мартінез. – Йогансен виходила на мене з усім, що в неї було. в кожному випадку я виводив його на орбіту.

– Окрім катастрофічних відмов, – виправила Йогансен.

– Аякже, – сказав Мартінез. – Немає сенсу тренуватися на випадок вибуху під час набору висоти. Там нічим не зарадиш.

– Фоґелю, – сказала Льюїс. – Що з нашим курсом?

– Курс ідеальний, – сказав Фоґель. – Похибка положення корабля не перевищує один метр, похибка запланованої швидкості не більше двох сантиметрів на секунду.

– Добре, – сказала вона. – Беку, як твої справи?

– Усе готово, командире, – відповів Бек. – Линву перевірено і змотано в шлюзі №2. Мій скафандр та маневровий рюкзак перевірені й готові.

– Гаразд, план битви доволі простий, – сказала Льюїс. Вона вхопилася за ручку на стіні, щоб зупинити свій повільний дрейф. – Мартінез керуватиме АПМ, Йогансен буде диспетчером запуску. Беку і Фоґелю, вам треба чекати в шлюзі №2 з відкритими зовнішніми дверима ще до того, як АПМ злетить. Вам доведеться почекати отак п’ятдесят дві хвилини, але я не хочу, щоб якісь технічні негаразди зі шлюзом чи скафандрами зірвали нам графік. Щойно ми перехопимо корабель, Бек муситиме дістати з нього Вотні.

– Можливо, я знайду його не в кращій формі, – сказав Бек. – Під час запуску той скелет АПМ розженеться до 12g. Марк може знепритомніти, або мати внутрішню кровотечу.

– І тому дуже добре, що ти лікар, – сказала Льюїс. – Фоґелю, якщо все йтиме як треба, ти затягнеш Бека і Вотні на борт за линву. А на інший випадок будеш дублювати Бека.

– Ja, – сказав Фоґель.

– Хотіла б я, щоб ми могли зараз зробити ще бодай що-небудь, – сказала Льюїс. – Але нам залишилося тільки чекати. Ви звільнені від роботи за графіками. Призупиніть усі наукові експерименти. Поспіть, якщо зможете, а як ні – перевірте своє обладнання.

– Ми заберемо його, командире, – сказав Мартінез, поки решта випливала з кімнати. – За двадцять чотири години від цієї миті Марк Вотні сидітиме в цій кімнаті.

– Будемо сподіватися на це, майоре, – сказала Льюїс.

•••

– Остання перевірка перед здачею зміни завершена, – сказав Мітч у мікрофон. – Відлік?

– Слухаю, Центр, – відгукнувся дичпетчер відліку.

– Час до запуску АПМ?

– Шістнадцять годин, дев’ять хвилин, сорок секунд… зараз.

– Прийнято. Усім операторам: зміна Керівника польотів, – він зняв навушники й потер очі.

Брендан Гатч взяв навушники з його рук і одягнув їх.

– Усім операторам, Керівник польотів зараз Брендан Гатч.

– Дзвони, як щось трапиться, – сказав Мітч. – А як ні, то побачимося завтра.

– Поспіть сьогодні, босе, – сказав Брендан.

Венкат слухав з кімнати для спостережень.

– Навіщо він викликав Відлік? – пробурмотів він. – Он же на центральному екрані здоровенний годинник показує час місії.

– Нервує, – сказала Енні. – Таке нечасто побачиш, але ось як виглядає Мітч Гендерсон, коли нервує. Перевіряє усе по два й по три рази.

– Може, воно і слушно, – сказав Венкат.

– До речі, там на галявині вже цілий табір, – сказала Енні. – Журналісти з усього світу. в наших кімнатах для преси не всім вистачило місця.

– ЗМІ обожнюють такі драматичні моменти. – Він зітхнув. – Завтра все закінчиться, так чи інак.

– А яка наша роль у цьому? – спитала Енні. – Коли щось піде не так, що зможе зробити Центр управління?

– Нічого, – сказав Венкат. – Ні найменшої дрібниці.

– Геть нічого?

– Усе відбудеться за дванадцять світлових хвилин від нас. Це значить, що вони зможуть отримати від нас хоч якусь відповідь не раніш, як за двадцять чотири хвилини після того, як спитають. Увесь запуск триватиме дванадцять хвилин. Вони там самі.

– То ми тут геть безпорадні?

– Так, – сказав Венкат. – Паскудно, га?

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 549

Я збрехав би, якби сказав, що не готовий напудити в штанці будь-якої миті. За чотири години мене викине на орбіту епічним вибухом. Я таке вже кілька разів робив, але на такій понівеченій тарадайці – ніколи.

Просто зараз я сиджу в АПМ. на мені скафандр, бо в передній частині корабля, де колись було вікно й частина корпуса, тепер чимала діромаха. Я «чекаю інструктаж перед запуском». Хоча насправді я чекаю самого запуску. Сам я участі в ньому не беру. Просто сидітиму в кріслі для перевантажень і сподіватимусь на краще.

Учора ввечері я з’їв останній раціон. Він став моєю першою людською їжею за кілька тижнів. Тут ще залишається сорок одна картоплина. От як близько до мене підкрався голод.

Дорогою я дбайливо збирав зразки, але взяти їх додому не можу. Тому я залишив їх у контейнері за кількасот метрів звідси. Може колись за ними пришлють якийсь апарат, то чом би не скласти все так, щоб їх легко було підібрати?

Оце й усе. Мені більше нема чого робити. Немає навіть процедури на випадок відміни місії. Та й кому вона потрібна? Запуск відкладати не можна. «Гермес» не може зупинитися і почекати. Що б не сталося, запустять мене за розкладом.

Існує дуже реальна імовірність того, що я сьогодні помру. не можу сказати, що мене це тішить.

Якщо АПМ вибухне, то все буде не так погано. Я й не встигну зрозуміти, що сталося. А от якщо мене не зможуть перехопити, то я просто кружлятиму в космосі, поки повітря не вийде. на такий випадок я маю аварійний план. Я зменшу вміст кисню в суміші до нуля і дихатиму чистим азотом, поки не задихнусь. Буде не боляче. Легені не здатні відчувати відсутність кисню. Я просто відчую втому, засну і не прокинусь.

Я й досі не можу повірити, що все закінчується. Що я справді лечу звідси. Ця холодна пустеля була моєю домівкою півтора року. Я зміг вижити, принаймні, протягом якогось часу, призвичаївся до місцевих умов. Моя моторошна битва за виживання якось перетворилася на буденність. Прокинувся вранці, поснідав, попрацював на городі, полагодив поламане, пообідав, перевірив електронну пошту, подивився телевізор, повечеряв, ліг спати. Це життя сучасного фермера.

Тоді я перетворився на водія вантажівки, що прямує через півконтинету. Нарешті, я став монтажником і переробив корабель так, як раніше нікому й на думку не спадало. Я робив усього потроху, бо більше це робити було нікому.

Тепер усе позаду. Тут більше немає для мене роботи, я вже не боротимуся зі стихіями. Я з’їв свою останню марсіянську картоплину. Я востаннє переночував у марсоході. Я залишив останні сліди на червоному піску. Сьогодні я покину Марс, так чи інакше.

Настав уже час, хай йому грець.