Текст книги "Марсіянин"

Автор книги: Енді Вір

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)

Спальня розкішна. Велика, простора, зручна. в першу ніч я натрапив на проблему з температурою. Марсохід і причеп чудово регулювали власну температуру, але в спальні тепла було замало.

Прямо історія мого життя.

Марсохід має електричний обігрівач, який ганяє повітря маленьким вентилятором. Я не використовую обігрівач, бо РТГ дає мені достатньо тепла, тож я звільнив вентилятор і під’єднав його до дротів живлення недалеко від шлюзу. А коли він отримав енергію, мені залишалось лиш направити його у бік спальні.

Не дуже високотехнологічне рішення, але воно спрацювало. Дякуючи РТГ, тепла в мене вдосталь. Мені лиш потрібно рівномірно його розповсюджувати. Хоч тут ентропія на моєму боці.

Я встановив, що сира картопля огидна. Коли я повернуся в Дім, то приготую всю бульбу в мікрохвильовій печі. в марсоході нічого подібного немає. Я легко міг би взяти її з собою і увімкнути в електромережу, але енергія для приготування десяти картоплин щодня зменшуватиме відстань, яку я зможу подолати.

Я легко увійшов у режим. Взагалі, він до болю знайомий. Я жив за ним двадцять два жалюгідні соли під час подорожі до «Пасфайндера». Але цього разу, я маю спальню, а вона змінює все. Замість того, щоб тулитися в марсоході, я живу в маленькому Домі.

Прокинувшись, я їм картоплю на сніданок. Тоді я здуваю спальню зсередини. Це не так легко, але я знайшов зручний спосіб.

Спершу я надягаю скафандр. Тоді я зачиняю внутрішні двері шлюзу, а зовнішні, до яких приєднана спальня, лишаю відчиненими. Це відділяє спальню зі мною всередині від марсохода. Тоді я розгерметизовую шлюз. Він думає, що відпомповує повітря з невеликого об’єму, а насправді він здуває усю спальню.

Щойно тиск зникає, я тягну до себе покриття і складаю його. Тоді я від’єдную його від зовнішнього входу і зачиняю двері. Тут настає найбільш клаустрофобна частина процесу. Доводиться з цілою спальнею в руках чекати в шлюзі, поки він збільшує тиск. Щойно він нормалізується, я відчиняю внутрішні двері й наче падаю всередину марсохода. Тоді я вкладаю спальню на місце і повертаюся до шлюзу, щоб нормально вийти назовні.

Це заплутаний процес, але він дозволяє згорнути спальню, не розгерметизовуючи сам марсохід. не забувайте, в ньому всі мої речі, яким у вакуумі ведеться погано.

Наступний крок – зібрати сонячні панелі, які я порозкладав напередодні, й поскладати їх на марсохід і причеп. Тоді я швиденько перевіряю причеп. Я заходжу крізь шлюз і бігом оглядаю обладнання, навіть не знімаючи скафандру. Мені лиш треба пересвідчитися, що немає ніяких очевидних негараздів.

Тоді я повертаюсь до марсохода. Всередині я знімаю скафандр і рушаю. Я їду майже чотири години, поки не закінчується енергія.

Припаркувавшись, я знов одягаю скафандр і виходжу на поверхню. Я розкладаю сонячні панелі, щоб зарядити акумулятори.

Тоді я напинаю спальню. Це як складати її, тільки навпаки. Взагалі, спальня – це просто розширений шлюз.

Хоч це і можливо, я не надимаю спальню швидко. Я зробив це раз, щоб перевірити, де може з’явитися витік. Але це не кращий спосіб. Швидке надимання означає різкий перепад тиску. Спальня від цього колись та розірветься. Мені не дуже сподобалося, коли Дім вистрелив мною, мов з гармати. Я не прагну повторити той трюк.

Коли моя спальня знову встановлена, я знімаю скафандр і розслабляюся. Здебільшого я дивлюся дурнуваті серіали сімдесятих. Більшу частину дня я не відрізняюсь від безробітного.

Я повторював описану послідовність чотири соли, коли настав час «провітрювання»

День «провітрювання» виявився дуже схожим на будь-який інший, тільки без чотиригодинного катання. Щойно я встановив сонячні панелі, то увімкнув генератор кисню і дозволив йому переробити запаси CO₂, які приберіг для нього регулятор.

Я перетворив увесь CO₂ на кисень і використав на це денний вихід енергії від панелей.

Експеримент завершився успішно. Я буду готовий вчасно.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 449

Сьогодні важливий день. Я вирушаю до Скіапареллі.

Марсохід і причеп вже навантажені. Більша частина вантажу стояла в них ще з дня випробування. Але тепер вода теж на борту.

За минулі кілька днів я приготував усю картоплю в мікрохвильовій печі Дому. Витратив на це немало часу, бо місця в ній аж на чотири картоплини. Після того я виніс їх назовні для охолодження. Коли вони замерзли, я склав їх у сакви на марсоході. Це може здатися дурною втратою часу, але насправді це важливо. Замість того, щоб усю дорогу їсти сиру картоплю, я споживатиму (холодну) попередньо приготовану. По-перше, смак поліпшиться. А по-друге, що більш важливо, вона буде приготована. Коли їжу готують, у ній руйнуються білки, тож її легше перетравити. Я отримуватиму з картоплі більше калорій, а мені вони потрібні всі до останньої.

Я витратив останні кілька днів на повну діагностику всього, що бачив. Регулятор, генератор кисню, РТГ, ЗВРА, акумулятори, життєзабезпечення марсохода (на випадок, якщо знадобиться резервна система), сонячні панелі, комп’ютер, шлюзи і все інше, що мало рухомі частини або електронне начиння. Я навіть перевірив кожен двигун. Загалом їх вісім, по одному на кожному колесі, чотири на марсоході, чотири на причепі. Двигуни причепа не працюватимуть, але мати запасні непогано.

Усе готове до подорожі. не бачу жодних проблем.

Дім тепер нагадує шкаралупу себе колишнього. Я вигріб з нього усе ключове обладнання і видер чималий шмат покриття. Я виніс із бідолашного Дому все, що міг, отак відплативши йому за те, що він беріг моє життя півтора роки. Як те Щедре дерево.

Сьогодні я вимкнув усе назавжди. Обігрівачі, освітлення, головний комп’ютер і т.д. Усе, що я не вкрав для подорожі до Скіапареллі.

Я міг би нічого не вимикати. Усім байдуже. Але за початковим планом, на сол 31 (який мав стати останнім днем місії на поверхні планети) ми мали повністю вимкнути всі системи й здути Дім, бо в NASA не бажали мати великий намет, повний займистого кисню поруч з АПМ під час запуску.

Гадаю, я зробив це на згадку про ту місію «Арес-3», якою вона мала бути. Невеличка часточка сола 31, який мені так і не випав.

Щойно я все вимкнув, у Домі запало незвичне тиша. Я 449 солів чув шум обігрівачів, хлипаків і вентиляторів. Але зараз настала така моторошна, мертва німота, яку важко описати. Я й до того відходив від Дому настільки, що не чув його, але завжди в марсоході чи скафандрі, в яких вистачає свого шумкого начиння.

Але зараз усе затихло. Я ніколи не усвідомлював, який же Марс нескінченно мовчазний. Пустельний світ, що майже не має атмосфери, яка проводила б звук. Я чув удари власного серця.

Втім, досить філософії.

Я вже в марсоході (це, мабуть, очевидно, оскільки головний комп’ютер Дому навіки вимкнувся). Обидва акумулятори наснажені, усі системи готові, я маю попереду сорок п’ять солів дороги.

Скіапареллі або пропав!

РОЗДІЛ 22

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 458

Долина Маурс! Нарешті я тут!

Взагалі, це не таке вражаюче досягнення. Я подорожую всього десять солів. Але подолати психологічний рубіж корисно.

Дотепер марсохід і моє доморобне життєзабезпечення працюють якнайкраще. Принаймні, наскільки цього можна чекати від обладнання, яке використовували вдесятеро довше, ніж збиралися.

Сьогодні моє друге «провітрювання» (перше відбулося п’ять солів тому). Коли я планував подорож, то думав, що дні «провітрювання» будуть нудні до сказу. Але зараз я чекаю на них з нетерпінням. Це мої вихідні.

У звичайний день я прокидаюся, згортаю спальню, складаю сонячні панелі, їду чотири години, розкладаю сонячні панелі, перевіряю все обладнання (особливо колеса й шасі марсохода), тоді викладаю повідомлення для NASA азбукою Морзе, якщо поблизу знайдеться досить каміння.

В день «провітрювання», я прокидаюсь і вмикаю генератор кисню. Сонячні панелі вже розкладені з попереднього вечора. Усе готове, тож я розслабляюся в спальні або марсоході. Я маю цілий день. Спальня дає мені простір, де я не відчуваю себе равликом в мушлі, а в комп’ютері повно повторів поганючих серіалів мені на втіху.

Формально, я в’їхав до долини Маурс учора. Але я зрозумів це лиш коли глянув на карту. Вхід у долину такий широкий, що я не бачив стін каньйону з жодного боку.

А от зараз я точно в каньйоні. Його дно приємно пласке. Саме на це я й сподівався. Просто дивовижно: ця долина не була повільно вимита річкою. Вона утворилася від гіперповені за один-єдиний день. Ото би подивитися таку виставу.

Дивна думка: я покинув Ацидалійську рівнину. Я провів там 457 солів, майже півтора роки, і вже ніколи туди не повернусь. Цікаво, чи сумуватиму я за нею в подальшому житті.

Якщо я матиму якесь «подальше життя», то буду радий відчути таку ностальгію. Але зараз я лиш хочу повернутися додому.

•••

– Ласкаво просимо знову в «Життя Марка Вотні», – сказала Кеті на камеру. – Ми ведемо бесіду з нашим частим гостем, доктором Венкатом Капуром. Докторе Капур, гадаю, більшість публіки хоче знати: чи приречений Марк Вотні?

– Сподіваємося, що ні, – відповів Венкат, – але перед ним лежить справжнє випробування.

– Згідно з вашими останніми супутниковими знімками, пилова буря в Аравійській землі, що затримує вісімдесят відсотків сонячного світла, і навіть не думає вщухати.

– Це правда.

– А єдине джерело енергії, що його має Вотні – це сонячні панелі, чи не так?

– Саме так.

– Чи може вдосконалений ним марсохід працювати на двадцяти відсотках енергії?

– Ми не змогли придумати обставини, за яких це було б можливо. Саме тільки життєзабезпечення потребує більше.

– Коли він дістанеться району бурі?

– Наразі він щойно в’їхав до долини Маурс. з його теперішньою швидкістю, він перетне межу бурі на сол 471. Тобто за дванадцять днів від сьогодні.

– Звісно, він помітить проблему, – сказала Кеті. – Коли видимість настільки погіршиться, він скоро зрозуміє, що сонячні панелі не працюватимуть на повну потужність. Хіба він не може в цю мить просто розвернутися?

– На жаль, усе складається проти нього, – сказав Венкат. – Край бурі – це не якась чарівна межа. Це просто область, у якій повітря трохи більше насичене пилом. Поки він їхатиме вперед, концентрація пилу густішатиме. Кожного дня ставатиме трохи темніше, ніж напередодні; зміни будуть ледь відчутні. Вони не настільки значні, щоб їх помітити.

Венкат зітхнув.

– Він проїде сотні кілометрів, лиш дивуючись, чому падає ефективність сонячних панелей, поки помітить погіршення видимості. А буря рухається на захід, тоді як він їде на схід. Він заїде занадто глибоко і не матиме змоги вибратися.

– І ми можемо лиш спостерігати за розвитком трагедії? – спитала Кеті.

– Ми ще маємо надію, – сказав Венкат. – Може він помітить зміни раніше, ніж ми думаємо і вчасно розвернеться. Може буря раптом розсіється. Може він знайде спосіб примусити життєзабезпечення працювати на меншій кількості енергії. Марк Вотні тепер фахівець із виживання на Марсі. Якщо хтось і зможе тут упоратися, то це він.

– Дванадцять днів, – сказала Кеті на камеру. – За ним стежитиме вся Земля, але ніхто не зможе допомогти.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 462

Ще один непримітний сол. Завтра «провітрювання», тож зараз наче вечір п’ятниці.

Я вже подолав половину долини Маурс. Як я й сподівався, їхати тут неважко. Ні тобі суттєвих перепадів висоти, ні серйозних перешкод. Лиш гладенький пісок і камінці, менші за півметра в діаметрі.

Можливо, вам цікаво, як я прокладаю курс. Коли я їздив по «Пасфайндер», то слідкував за проходженням Фобосу на небі, і він показував мені лінію «схід-захід». Але та мандрівка в порівнянні з цією була прогулянкою, бо там я мав чимало орієнтирів.

Цього разу я так просто не відкараскаюсь. Моя «карта» (яка вже не є) складається з супутникових знімків такої низької роздільності, що користі з неї майже немає. на ній видно лиш значні орієнтири, такі як кратери по 50 кілометрів завширшки. Просто ніхто не передбачав, що я сюди потраплю. Єдина причина того, що я мав знімки області «Пасфайндера» високої роздільності, це те, що вона була запасним районом посадки на випадок, якби Мартінезу довелося пролетіти далі.

Тож цього разу, мені потрібен надійний спосіб визначати своє положення на Марсі.

Широта й довгота – ось мій спосіб. з першою легко. Прадавні моряки на Землі одразу зрозуміли, як її визначати. Вісь Землі нахилена на 23,5 градуса і вказує на Полярну зірку. Марс нахилений на 25 градусів, тож його вісь показує на Денеб.

Зробити секстант не важко. Тільки й потрібно, що трубка, через яку дивитися, нитка, грузильце і щось із градусними поділками. Я зробив його менше, ніж за годину.

Тож кожного вечора я виходив назовні зі своїм саморобним секстантом і дивився не Денеб. Якщо подумати, то картина дурнувата: я в космічному скафандрі визначаю своє положення за допомогою інструментів шістнадцятого сторіччя. Але це байдуже, бо вони працюють.

З довготою історія інша. на Землі, найперший відомий спосіб її визначити вимагав знати точний час і порівнювати його з положенням сонця на небі. Найважче було винайти годинник, що відміряв би час на кораблі (бо маятникові на кораблях не працюють). Усі найвидатніші учені того часу працювали над цією проблемою.

На щастя, я маю точний годинник. Зараз в моєму полі зору чотири комп’ютери. І Фобос.

Через те, що Фобос крутиться неймовірно близько від Марса, він облітає усю планету менш, ніж за одну марсіянську добу. Він проходить небом із заходу на схід (на відміну від Сонця і Деймоса) і заходить за горизонт що одинадцять годин. І, звісно, рухається він дуже передбачувано.

Я по тринадцять годин на сол просто сиджу, поки акумулятори заряджаються від сонячних панелей. Протягом цього часу гарантовано відбувається принаймні один захід Фобоса. Я записую час, коли це відбувається, а тоді підставляю його в страшенну формулу, яку вивів раніше і отримую значення довготи.

Тож для визначення довготи мені потрібен захід Фобоса, а для широти – темрява, у якій було б видно Денеб. не надто швидка система. Але я користаюся нею лиш раз на день. Я визначаю координати після того, як проїду денний шлях, і використовую їх наступного дня. Такий собі метод послідовних наближень. Поки що він працює. Але хто знає? Так і бачу картину: стою я з картою в руці, чухаю потилицю і намагаюся зрозуміти, як опинився на Венері.

•••

Мінді Парк з натренованою легкістю збільшила свіжий супутниковий знімок. Посередині виднівся табір Вотні з викладеними в подобу кола сонячними панелями, як він звик робити.

Майстерня стояла розгорнута. Перевіривши час зйомки, вона побачила, що знімок було зроблено опівдні за місцевим часом. Вона швидко знайшла повідомлення; коли Вотні мав удосталь каміння, він завжди викладав його неподалік від марсохода, зазвичай на північ від нього.

Щоб виграти час, Мінді вивчила азбуку Морзе, тож їй вже не доводилося щоранку підглядати кожну літеру. Вона відкрила поштовий клієнт і вибрала всіх адресатів щоденного повідомлення від Вотні згідно до списку, який ставав щодень довшим.

«ЇДУ ЗА ГРАФІКОМ ПРИБУДУ на СОЛ 494».

Вона насупилася й додала: «Примітка: до входу в бурю залишається п’ять солів».

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 466

Долина Маурс мене тішила, поки я з неї не виїхав. Тепер я на Аравійській землі.

Якщо я правильно вирахував широту й довготу, то я ледве заїхав на її краєчок. Але навіть без підрахунків видно, що місцевість змінюється.

Минулі два соли я майже увесь час їхав у гору, вибираючись із долини Маурс. Підйом був не дуже крутим, але постійним. Тепер я видерся набагато вище. Ацидалійська рівнина (на якій стояв мій самотній Дім) лежить на 3000 тисячі метрів нижче рівня відліку, а Аравійська земля – на 500 метрів нижче. Значить, я піднявся на два з половиною кілометри.

Хочете розповім, що таке рівень відліку? на Землі це рівень моря. Зрозуміло, що на Марсі все не так легко. Тож ботани в лабораторних халатах зібралися разом і вирішили, що рівень відліку на Марсі там, де атмосферний тиск складає 610,5 Паскаля. Це десь на 500 метрів вище за місце, де я сиджу зараз.

Тепер становище моє трохи ускладнилося. Якби я збився з дороги на Ацидалійській рівнині, то просто розвернув би марсохід на правильний курс, відповідно до нових розрахунків. Пізніше, в долині Маурс, схибити було неможливо. Мені тільки й треба було, що простувати каньйоном.

Тепер я в небезпечнішому районі. Такому районі, де слід замикати двері марсохода і ніколи повністю не зупинятися на перехрестях. Ну, не зовсім так, але збиватися з дороги тут не варто.

На цій Аравійській землі повно великих суворих кратерів, які мені доведеться обминати. Якщо я неправильно визначу курс, то опинюся на краєчку одного з них. Я не можу просто спуститися в кратер з одного боку і піднятися звідти з іншого. Щоб видертися на схил, треба витратити море енергії. на рівній місцевості я можу подолати 90 кілометрів на день. на крутому схилі пощастить, якщо вийде хоч 40. До того ж, їхати схилом небезпечно. Одна помилка – і марсохід перекинеться. не хочу й думати про це.

Так, врешті-решт мені доведеться спускатися в кратер Скіапареллі. Його не об’їдеш. Доведеться пильнувати з усіх сил.

Отож, якщо я опинюся на краю кратера, то доведеться повертатися до якогось знайомого місця. А бісових кратерів тут цілий лабіринт. Доведеться стерегтися і постійно спостерігати. Треба зважати не лише на довготу з широтою, а й на місцеві орієнтири.

Моїм першим випробуванням стане проїзд між кратерами Резерфорд і Трувело. Має бути легко. Між ними 100 кілометрів. Навіть я не зміг би дати тут маху, правда ж?

Правда?

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 468

Я спромігся зашилити нитку в голку між Резерфордом і Трувело. Звісно, вушко було 100 кілометрів завширшки, але не прискіпуйтесь.

Насолоджуюся четвертим «провітрюванням» за цю подорож. Я в дорозі вже двадцять солів. Поки що їду за точно розкладом. Якщо карта не бреше, я проїхав 1440 кілометрів. Ще не половина шляху, але майже.

Я збираю зразки ґрунту й каміння з кожного свого табору. Те саме я робив, коли їхав до «Пасфайндера». Але цього разу я знаю, що NASA за мною стежить. Тож я пишу на зразках номер сола, в який я їх підібрав. Вони визначать моє положення набагато точніше за мене, а тоді зможуть встановити, які зразки я де набрав.

Можливо, я роблю це марно. АПМ не зможе взяти багато зайвої ваги, коли злітатиме. Щоб перехопити «Гермес», мені доведеться набрати другу космічну швидкість, але АПМ був розрахований лише на вихід на орбіту. Єдиний спосіб достатньо розігнати його – скинути чимало ваги.

Принаймні, те переобладнання – це клопіт NASA, а не мій. Діставшись АПМ, я знову зможу з ними поговорити, і вони підкажуть мені, що і як переклепати.

Певно, вони скажуть: «Дякуємо, що збирав зразки. Але лиши їх на планеті. І одну руку теж. Ту, що тобі менше подобається». Але я все одно збиратиму зразки на той випадок, якщо мені дозволять їх забрати.

Наступні кілька днів подорожі мають бути неважкими. Наступною значною перешкодою стане кратер Март. Він лежить прямо на лінії, що з’єднує мене з кратером Скіапареллі. Це збільшить мій шлях на сотню кілометрів, але нічого не вдієш – доведеться обминати. Спробую вийти на південний край перешкоди. Що ближче я під’їду до краю, то менше часу витрачу на те, щоб його обминути.

•••

– Читав сьогоднішні повідомлення? – спитала Льюїс, витягаючи їжу з мікрохвильової печі.

– Так, – сказав Мартінез, сьорбнувши своїм напоєм.

Вона сіла за стіл навпроти нього і обережно розкрила паруючий згорток. Вона вирішила дати йому охолонути.

– Вчора Марк заїхав у пилову бурю.

– Так, я читав, – сказав він.

– Ми повинні враховувати можливість того, що він не дістанеться Скіапареллі, – сказала Льюїс. – Якщо так і станеться, нам не можна падати духом. Нам ще треба буде подолати довгий шлях, перш ніж ми повернемося додому.

– Він вже помирав, – сказав Мартінез. – Це розтріпало наш дух, але ми не опустили руки. До того ж, цього разу він не помре.

– Надія слабенька, Ріку, – сказала Льюїс. – Він вже заїхав у бурю на п’ятдесят кілометрів і продовжуватиме долати по дев’яносто кілометрів за сол. Скоро він заглибиться надто далеко, щоб повернутися.

Мартінез похитав головою.

– Він вибереться, командире. Де твоя віра?

Вона зажурено посміхнулася.

– Ріку, ти ж знаєш, що я не побожна.

– Знаю, – сказав він. – Я не кажу про віру в Бога, я кажу про віру в Марка Вотні. Згадай, чим в нього Марс тільки не жбурляв – а він усе одно живий. І це він теж переживе. не знаю як, але він зможе. Розумний покидьок.

Льюїс відкусила шматочок своєї їжі.

– Сподіваюся, що ти правий.

– Закладемося на сотеньку? – посміхнувся Мартінез.

– Звісно ні, – сказала Льюїс.

– От і правильно, – його посмішка стала ширшою.

– Я ніколи б не ставила на смерть товариша, – сказала Льюїс. – Але це не значить, що я вважаю, що він…

– Бла-бла-бла, – перебив Мартінез. – Глибоко всередині, ти знаєш, що він впорається.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 473

Сьогодні моє п’яте «провітрювання», все добре. Завтра я маю проминути південний край кратера Март. Після того має стати легше.

Зараз я серед скупчення кратерів у вигляді трикутника. Я кличу його трикутником Вотні, бо після того, що я пережив, на Марсі обов’язково треба назвати щось моїм іменем.

Вершинами цього трикутника є кратери Трувело, Беккерель і Март, а вздовж його сторін лежать ще п’ять інших примітних кратерів. Зазвичай це взагалі не мало стати проблемою, але з моєю примітивною системою навігації я легко можу опинитися на краю одного з них, і тоді доведеться повертатись.

Обминувши Март, я покину трикутник Вотні (так, ця назва мені подобається дедалі більше). Тоді я зможу безкарно рвонути навпростець до Скіапареллі. на шляху траплятимуться інші кратери, але вони відносно малі, тож не заберуть багато часу.

Їдеться мені чудово. Безперечно, Аравійська земля кам’янистіша за Ацидалійську рівнину, але і близько не така, як я боявся. Я можу переїхати більшість каменюк, а справді великі доводиться обминати. Мені лишилося проїхати 1435 кілометрів.

Я трохи почитав про Скіапареллі і знайшов добрі новини. Найзручніший вхід до нього лежить просто на моєму шляху. Мені геть не доведеться кружляти навколо. І той вхід легко знайде навіть той, хто в навігації ні в зуб ногою. на північно-західному краї є менший кратер. Саме цей знак я й виглядатиму. на південний захід цього маленького кратера буде помірний схил, що веде в чашу Скіапареллі.

Малий кратер не має назви. Принаймні, вона не вказана на моїх картах. Тож нарікаю його кратером Входу. Просто тому, що можу.

До інших новин: обладнання починає згадувати про свій поважний вік. Та це й не дивина, якщо згадати, скільки часу минуло з дати закінчення терміну його придатності. Минулі два соли акумулятори заряджалися довше, ніж звичайно. Панелі вже не видають стільки потужності, скільки раніше. Невелика біда, просто доводиться заряджатися довше.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 474

Що ж, я дав маху.

Це мало статися рано чи пізно. Штурман з мене вийшов ніякий, тож я опинився на краю кратера Март. Він 100 кілометрів завширшки, мені його весь не видно, тож я не можу сказати, в якому я місці на колі.

Край кратера тягнеться перпендикулярно напряму, в якому я їхав. Тож я гадки не маю, куди повернути. І мені не хочеться їхати довшою дорогою, якщо можна цього уникнути. Спочатку я збирався обминути його з півдня, але тепер, коли я збився з дороги, північ нічим не гірша.

Мені доведеться чекати наступного заходу Фобоса, щоб визначити свою довготу, і настання темряви, щоб спіймати Денеб і дізнатися широту. Тож на сьогодні я накатався. на щастя, я проїхав 70 кілометрів з 90 запланованих, тож втрати тут невеликі.

Схили Марта не дуже круті. Можливо, я міг би з’їхати вниз із цього боку і виїхати нагору з іншого. Він досить великий, щоб на одну ніч стати в ньому табором. Але я не хочу марно ризикувати. Схили – це погано, їх слід уникати. Я передбачив у своєму графіку достатньо запасу, тож оберу безпечніший шлях.

Сьогодні я закінчив їхати раніше, тож і заряджатися почну раніше. Може, зараз воно й на краще, через ці вибрики сонячних панелей; вони матимуть більше часу. Вчора вони знову ледачкували. Я перевірив усі з’єднання і переконався, що на них немає пилу, але все одно панелі працюють не на 100 відсотків.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 475

Я потрапив у халепу.

Я двічі простежив за проходом Фобоса і дивився увечері на Денеб. Я визначив своє місце настільки точно, наскільки міг і не зрадів тому, що побачив. з усього видно, що я уперся кратерові Март у лоба.

От падлюцтво.

Можна їхати й на північ, і на південь. Якийсь із варіантів, певно, кращий за інший, бо коротший.

Я подумав, що треба докласти хоч трохи зусиль, щоб з’ясувати, куди краще податися, тож вранці я трохи прогулявся. До найвищої точки краю кратера більше кілометра. на Землі таку відстань людина подолає і не змигне, але в скафандрі вона стає справжньою мукою.

Не можу дочекатися того часу, коли матиму внуків. «Якось, коли я був молодшим, мені довелося іти до краю кратера. Вгору схилом! у скафандрі! на Марсі, серун ти малий! Чуєш мене? на Марсі!

Тож я виліз до краю і хай йому трясця, ох і гарне ж то видовище. з моєї точки огляду відкрилася вражаюча панорама. Я подумав, що зможу побачити протилежний бік кратера Март і, можливо, вирішити, кудою краще їхати.

Але протилежного боку я не побачив. в повітрі висіла імла. Це не дивина; врешті-решт, на Марсі є й погода, і вітер, і пил. Але мені здалося, що імла густіша, ніж мала би бути. Я звик до широких просторів Ацидалійської рівнини, мого колишнього дому серед прерій.

Тоді стало геть чудернацько. Я розвернувся й поглянув у бік марсохода й причепа. Усе лишилося на місці (на Марсі майже не крадуть з машин). Але повітря здалося набагато прозорішим.

Я знов подивився на схід, шукаючи інший бік Марта. Тоді на західний горизонт. Знову на схід, знову на захід. За кожним разом доводилося повертати все тіло, дяка зручному скафандру.

Учора я проминув один кратер. Він десь за 50 кілометрів від мене. Його ледь видно на обрії. Але коли я дивлюсь на схід, то мені й близько не видно стільки. Кратер Март 11– кілометрів завширшки. За видимості 50 кілометрів, я принаймні мав би бачити, як вигинається його край. Але я не бачу.

Спочатку, я не міг скласти все докупи. Але цей брак симетрії мене стурбував. І я вже навчився з ставитися до всього з підозрою. От тоді мені й полізла в голову купа здогадок:

1. Єдиним поясненням нерівномірної видимості може бути пилова буря.

2. Пилові бурі знижують ефективність сонячних панелей.

3. Мої сонячні панелі недодають енергії вже кілька солів.

З цього я зробив наступні висновки:

1. Я вже кілька солів як заїхав до пилової бурі.

2. Прокляття.

Я не просто заїхав у пилову бурю, а вона ще й густішає щодалі я просуваюся в бік Скіапареллі. Я хвилювався, що доведеться обминати кратер Март. Тепер же доведеться обминути дещо значно більше.

І треба ворушитись. Пилові бурі не стоять на місці. Якщо я сидітиму тут, то, скоріше за все, вона мене накриє. Але куди мені податися? Тепер це не просто вибір більш вигідного шляху. Якщо я поїду не туди, то наковтаюся пилюки й помру.

Супутникових знімків у мене немає. Я ніяк не знатиму ані розмір чи форму бурі, ані напрямок її руху. Людоньки, я б усе віддав за п’ять хвилин розмови з NASA. Тепер я можу уявити, як у NASA накладають повні штани цегли, стежачи за розвитком подій.

Мій годинник цокає. Треба придумати, як дізнатися усе про цю бурю. І я мушу зробити це вже зараз.

Наразі на думку нічого не спадає.

•••

Мінді пленталася до комп’ютера. Сьогоднішня зміна почалася о 14:10. Її графік повторював щоденний режим Вотні. Вона спала тоді, коли спав він. Вотні просто спав ніч на Марсі, в той час як Мінді щодня пересувалася на сорок хвилин вперед. Їй довелося завісити вікна алюмінієвою фольгою, щоб узагалі змогти заснути.

Вона відкрила найсвіжіші супутникові знімки. Її брова поповзла вгору. Він ще не знявся з табору. Зазвичай, він вирушав рано-вранці, щойно ставало досить світло, щоб розібрати дорогу й орієнтири. Тоді він ставав табором близько полудня, щоб отримати якомога більше світла для перезаряджання.

Але сьогодні він ще не рушав, хоч день давно почався.

Вона пошукала повідомлення навколо марсоходів і спальні і знайшла його на звичному місці (на північ від табору). Поки вона читала знаки азбуки Морзе, її очі розширювалися.

«ПИЛОВА БУРЯ. ДУМАЮ».

Намацавши телефон, вона набрала особистий номер Венката.