Текст книги "Марсіянин"

Автор книги: Енді Вір

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

РОЗДІЛ 18

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 197

*Зітхає*

Знаєте, я хотів би, щоб хоч раз усе пройшло згідно з планом.

Марс продовжує намагатися вбити мене.

Хоча… Це не Марс влаштував «Пасфайндеру» електричний стілець. То ж трохи виправлюся: Марс і моя недолугість продовжують намагатися вбити мене.

Гаразд, досить себе жаліти. Я не приречений. Просто усе буде важче, ніж я розраховував. Я маю все, що треба для виживання. І «Гермес» летить мені на порятунок.

Я виклав каміння азбукою Морзе. «ПАСФ ЗГОРІВ 9 АМПЕР. не ВОСКРЕСНЕ. РЕШТА ЗА ПЛАНОМ. ПОЇДУ ДО АПМ».

Якщо я зможу дістатися АПМ «Ареса-4», то не пропаду. Але після втрати зв’язку з NASA, мені доведеться самому збирати свій марсіянський дім на колесах, щоб дістатися туди.

Наразі, я зупинив усі роботи. не хочу продовжувати, не маючи плану. Впевнений, що в NASA придумають купу ідей, але мені доведеться обходитися власними.

Як я вже казав, Велика Трійка (регулятор атмосфери, генератор кисню і відновлювач води) життєво необхідні. Я зміг обійтися без них під час експедиції до «Пасфайндера». Я використовував фільтри CO₂, щоб очищати повітря, а також набрав кисню й води на всю дорогу. Цього разу так не вийде. Велика Трійка мені потрібна.

Проблема в тому, що разом вони тягнуть забагато енергії, а працювати повинні постійно. Акумулятор марсохода має 19 кіловат-годин енергії. Один генератор кисню потребує 44,1 кіловат-години на сол. Бачите, де заковика?

Знаєте що? Від постійного вимовляння слів «кіловат-година на сол» в мене язик розбухне. Я придумаю нову наукову одиницю вимірювання. Одна кіловат-година на сол дорівнює… та чому завгодно… гм… Щось погано виходить… назву її ніндзя-піратом.

Загалом, Великій Трійці необхідно 69,2 ніндзя-пірата, більшість з яких потрібна генератору кисню і регулятору атмосфери (відновлювач води бере звідти лиш 3,6).

Доведеться скорочувати споживання.

Найлегше скоротити відновлювач води. Я маю 620 літрів води (а було ще більше, поки Дім не вибухнув). Мені треба лиш три літри води на сол, тож мого запасу вистачить на 206 солів. Після мого від’їзду і до того, як мене заберуть (або я помру в процесі) має минути лиш 100 сол.

Висновок: відновлювач води мені взагалі не потрібен. Я питиму скільки треба і викидатиму відходи назовні. Ти все зрозумів правильно, Марсе, я на тебе мочитимусь і гидитиму. Це тобі за те, що весь час намагаєшся мене вбити.

Ну от. Зберіг 3,6 ніндзя-пірата.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 198

Величезне досягнення з генератором кисню!

Я просидів більшу частину дня над його характеристиками. Він нагріває CO₂ до 900°C, тоді пропускає крізь цирконієвий елемент для електролізу, щоб відколупнути атоми вуглецю. Більшість енергії витрачається на нагрівання газу. Чому це важливо? Тому що я тут один, а генератор розрахований на шістьох. Одна шоста об’єму CO₂ дає одну шосту витрат енергії на нагрівання.

В характеристиках написано, що він потребує 44,1 ніндзя-пірата, але увесь цей час він використовував лиш 7,35 через зменшене навантаження. Оце вже діло!

Залишається ще питання регулятора атмосфери. Він бере пробу повітря, визначає, що з ним не так, і виправляє проблему. Забагато СО₂? Вилучити. Недостатньо О₂? Додати. Без нього, генератор кисню нічого не вартий. СО₂ слід відділити від повітря, щоб переробити.

Регулятор аналізує повітря за допомогою спектроскопії, а тоді розділяє гази, переохолоджуючи їх. Різні речовини перетворюються на рідину за різних температур. на переохолодження таких об’ємів повітря на Землі знадобиться страшна кількість енергії. Але тут не Земля (про що я не забуваю ані на хвилину).

Тут, на Марсі, переохолодження проводиться за допомогою перекачування повітря у резервуар за межами Дому. Повітря швидко охолоджується до зовнішньої температури, що коливається в межах від −150°C до 0°C. Коли надворі тепло, використовується додаткове охолодження, але в холодні дні повітря стає рідким задурно. Справжні витрати енергії починаються під час подальшого нагрівання. Якби повітря поверталося в Дім ненагрітим, я замерз би на смерть.

– Стривай-но! – думаєте ви. – Атмосфера Марса ж газоподібна, а не рідка. Чого ж тоді повітря з Дому конденсується?

Повітря всередині Дому більш, ніж у 100 разів густіше, тож переходить у рідкий стан за вищої температури. Регулятор буквально бере найкраще з двох світів. Примітка на полях: повітря Марса таки конденсується на полюсах. Воно застигає і перетворюється на сухий лід.

Проблема: регулятор потребує 21,5 ніндзя-пірата. Навіть якщо взяти кілька акумуляторів з Дому, все одно я ледве матиму енергії, щоб живити регулятор один сол, не кажучи вже про те, щоб якось їхати.

Треба думати далі.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 199

Я зрозумів. Я знаю, як живити генератор кисню і регулятор атмосфери.

Проблема малих транспортних засобів у можливому отруєнні СО₂. Нехай ви матимете увесь кисень на світі, але коли рівень СО₂ підніметься вище 1 відсотка, ви почнете клювати носом. 2 відсотки – і людина вже наче п’яна. За 5 відсотків важко зберігати притомність. Вісім відсотків вас уб’ють. Виживання залежить не від кисню, а від того, чи вдається позбутися СО₂.

Значить, регулятор мені потрібен. Але генератор кисню може й не працювати увесь час. Мені лиш треба видаляти з повітря СО₂ і поповнювати нестачу кисню. в Домі я маю 50 літрів рідкого кисню в 25-літрових балонах. Це 50000 літрів у газоподібному стані, яких вистачить на 85 днів. Недостатньо, щоб довезти мене до порятунку, але до біса багато.

Регулятор може відділяти СО₂ і зберігати його в резервуарі, і він може додавати кисень з балонів, коли виникне потреба. Коли кисню стане замало, я зможу стати табором і використати всю енергію на роботу генератора кисню над збереженим СО₂. Таким чином, споживання енергії генератором не з’їдатиме мою енергію на дорогу.

Тож я триматиму регулятор увімкненим постійно, а генератор кисню запускатиму лиш в ті дні, які я йому призначатиму.

Тепер берімося до наступної проблеми. Після того, як регулятор відділяє замерзлий СО₂, кисень і азот залишаються газами, але їх температура становитиме −75°C. Якби регулятор повертав мені повітря, не нагріваючи його, я за кілька годин перетворився б на льодяник. Щоб такого не сталося, більшу частину енергії регулятор використовує на нагрівання очищеного повітря.

Але я маю кращий спосіб його нагрівати. Такий, який у NASA не розглядали б у найбільш кровожерному настрої.

РТГ!

Так, РТГ. Можливо, ви пам’ятаєте його з моєї захоплюючої мандрівки по «Пасфайндер». Милий шматок настільки радіоактивного плутонію, що виділяє 1500 ват тепла, які збирає, щоб отримати 100 ват електрики. А куди зникають інші 1400 ват? Вони випромінюються у вигляді тепла.

По дорозі до «Пасфайндера», мені навіть довелося відколупати шматок термоізоляції марсохода, щоб відводити тепло з тієї душогубки. Доведеться приліпити той шматок назад, бо тепло знадобиться мені, щоб підігрівати повітря з регулятора.

Я сів і порахував. Регулятор використовує 790 ват, безперервно підігріваючи повітря. 1400 ват від РТГ з головою вистачить для цього завдання, а також для підтримки стерпної температури в марсоході.

Для перевірки я вимкнув нагрівальні елементи регулятора і виміряв споживання енергії. За кілька хвилин я знову швиденько їх увімкнув. Божечки, ох і холодне ж те непідігріте повітря. Але я отримав потрібну інформацію.

Регулятор з нагріванням споживає 21,5 ніндзя-пірата. А без нього (барабанний дріб) – 1 ніндзя-пірат. Ви правильно зрозуміли, майже вся енергія йде на нагрівання.

Як і більшість життєвих негараздів, цей теж можна вирішити за допомогою коробки з чистою радіацією.

Я витратив решту дня на перевірку своїх розрахунків і проведення інших випробувань. Усе збіглося. Я можу це зробити.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 200

Сьогодні я тягав каміння.

Я мусив дізнатися енергоефективність системи «марсохід/причеп». на шляху до «Пасфайндера» я отримував 80 кілометрів з 18 кіловат-годин. Цього разу, вантажу буде значно більше. Я тягтиму причеп і увесь той мотлох.

Я підігнав марсохід до причепа і з’єднав їх разом. Наче неважко.

Причеп вже певний час стояв розгерметизований (зрештою, в ньому тепер кілька сотень маленьких дірочок), тож я відкрив обидва входи до шлюзу, щоб мати прямий доступ до кабіни. Тоді я закинув усередину кілька каменюк.

Довелося подумати над вагою. Найважче, що я візьму з собою – це вода. 620 кілограмів. Заморожена картопля – ще 200 кілограмів. Мабуть, я візьму більше сонячних панелей, ніж минулого разу, а також поцуплю акумулятор з Дому. А ще, звісно, регулятор атмосфери і генератор кисню. Замість того, щоб зважувати увесь цей брухт, я навмання припустив, що усе потягне десь на 1200 кілограмів.

Більш-менш стільки важить півкубометра базальту. Після двох годин нелюдської праці, протягом яких я скиглив без угаву, каміння лежало всередині.

Тоді я, маючи два повністю заряджених акумулятори, їздив колами навколо Дому, поки не виснажив обидва.

Поїздка на карколомній швидкості у 25 км/год не може бути повною пригод. Але мене втішило те, що марсохід зміг підтримувати таку швидкість з усією додатковою вагою. Вражаючий обертальний момент.

Але закони фізики – це малі мстиві падлюки, і вони знайшли як розплатитися за додаткову вагу. Перш, ніж у мене закінчився сік, я проїхав лиш 57 кілометрів.

І це 57 кілометрів рівною поверхнею, і з вимкненим регулятором (якому без нагрівання багато не треба). Про всяк випадок приймемо 50 кілометрів на день. з такою швидкістю я дістануся Скіапареллі за 64 дні.

Але тільки час на дорогу.

Час від часу, я муситиму зупинятися на день і згодовувати генератору кисню всю енергію. Як часто? Трохи порахувавши, я зрозумів, що мій бюджет у 18 ніндзя-піратів живитиме генератор так, що той виробить кисню на 2,5 сола. Доведеться зупинятися раз на два чи три соли. Шістдесят чотири соли моєї подорожі перетворяться на дев’яносто два!

Це надто довго. Я сам собі голову відірву, якщо доведеться стільки просидіти в марсоході.

Хай там як, тяганина з камінням і нарікання на тяганину з камінням виснажили мене. Здається, я розтягнув щось у спині. Решту дня відпочиватиму.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 201

Я точно розтягнув щось у спині. Прокинувся від лютого болю.

Тому я зробив перерву в модифікації марсохода. Натомість я весь день приймав пігулки і грався з радіацією.

Спершу я наковтався вікодину для спини. Слава Бекові і його медичним припасам!

Тоді я поїхав по РТГ. Він лежав там, де я його покинув, у ямі за чотири кілометри від Дому. Тільки ідіот залишив би його поблизу свого житла. Втім, я підібрав його і повіз до Дому.

Він або вб’є мене, або ні. Багато зусиль було покладено на те, щоб він не розбився. Якщо не довіряти NASA, то кому ж тоді довіряти? (Поки забудемо на хвилинку, що NASA наказало нам закопати його подалі).

Я перевіз його на даху марсохода. Цей малюк прямо вивергає тепло.

Я маю трохи пластикових трубок для дрібного ремонту відновлювача води. Занісши РТГ в Дім, я обережно закріпив трубки коло його тепловодів. Використавши скручену з паперу лійку, я залив у трубки воду і дав їй стекти до контейнера для зразків ґрунту.

Звісно, вода нагрілася. Це й не дивина, але приємно бачити, що термодинаміка поводиться, як їй личить.

Одна заковика: регулятор атмосфери не працює безперервно. Швидкість виморожування СО₂ залежить від погоди назовні. Тож зворотній потік крижаного повітря не рівномірний. А РТГ виробляє постійну, відому кількість тепла. Він не може «зменшити оберти».

Тож за допомогою РТГ я нагріватиму воду, щоб створити тепловий резервуар, а тоді пропускатиму зворотній потік повітря булькати крізь нього. Так мені не доведеться думати, коли повітря заходитиме, а коли ні. Крім того, це не дасть температурі всередині марсохода змінитись раптово.

Коли вікодин відступив, спина заволала ще сильніше, ніж до того. Треба берегтися. не можна вічно ковтати пігулки. Тому я відкладу важку роботу на кілька днів. А ще мені допоможе маленький особистий винахід…

Я вирізав гамак з ліжка Йогансен. Тоді я натягнув на раму запасне покриття для Дому, зробивши заглиблення всередині ліжка, залишивши з країв трохи запасу. Коли я придавив їх камінням, то отримав водонепроникну ванну!

На заповнення цієї мілкої ванни знадобилося лиш 100 літрів води.

Тоді, я поцупив помпу з відновлювача води (я досить довго можу обходитися без нього). Тоді я з’єднав її з моїм нагрівачем води фірми РТГ і опустив вхідну й вихідну трубку в воду.

Знаю, що це смішно, але востаннє я лежав у ванні ще на Землі, а спина мені дуже болить. Крім того, я все одно проведу з РТГ 100 солів, тому ще один-два зверху мене не злякають. Отак я відбрехався від здорового глузду, і надалі на цьому стоятиму.

За дві години вода нагрілася до 37°C. Тоді я вимкнув помпу і заліз у ванну. Людоньки! Тільки й міг я сказати, що «Ааааааа».

Якого біса я не подумав про це раніше?

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 207

Увесь тиждень витратив на відновлення після негараздів зі спиною. Боліло не дуже сильно, але на Марсі небагато мануальних терапевтів, тож я не гнав коней.

Двічі на день я ліз до купелі, багато лежав у ліжку і дивився поганющі телесеріали сімдесятих. Я вже переглянув усю колекцію Льюїс, але більше робити не було чого. Залишалось тільки дивитися повтори.

Я багато чого передумав.

Становище можна покращити, якщо взяти більше сонячних панелей. Чотирнадцять панелей, що я взяв на дорогу до «Пасфайндера» давали 18 кіловат-годин, які могли накопичити акумулятори. Під час переїздів панелі лежали закріплені на даху. Причеп надасть місце ще для семи (бо половини даху не стане, коли я виріжу в ньому отвір).

Ключовим елементом живлення цієї експедиції є генератор кисню. Усе зводиться до того, скільки енергії я зможу згодовувати цьому жадібному малому покидьку впродовж одного сола. Я хочу до мінімуму зменшити кількість днів, у які я не зможу їхати. Що більше енергії я зможу давати генератору, то більше кисню він зможе вивільняти, і то довше я зможу їхати між цими «провітрюваннями».

Будьмо жадібними. Скажімо, що я зможу знайти місце для чотирнадцяти додаткових панелей замість семи. Ще не знаю, як цього досягти, але уявімо, що я зміг. Це дасть мені тридцять шість ніндзя-піратів, що за один сол дадуть мені кисню на п’ять наступних солів. Мені доведеться зупинятися лиш раз на п’ять днів. Це вже набагато прийнятніше.

А ще, якщо я знайду акумулятор для зберігання додаткової енергії, я зможу долати 100 кілометрів за сол! Хоча це легше сказати, аніж зробити. Знайти, де тримати ті додаткові 18 кіловат-годин геть нелегко. Доведеться брати два акумулятори по 9 кіловат-годин з Дому і вантажити їх на марсохід чи причеп. Вони не схожі на акумулятори марсоходів; вони не малі й не пересувні, легкі, але об’ємисті. Можливо, доведеться кріпити їх до корпуса зовні, а це зменшить місце для сонячних панелей.

Сто кілометрів за сол – це дуже оптимістично. Скажімо, я зможу долати 90 кілометрів за сол, зупиняючись на кожен п’ятий для відновлення кисню. Так я маю дістатися мети за сорок п’ять солів. Було б пречудово!

До інших новин: до мене дійшло, що у NASA, певно, зі страху понакладали в штанці купи цегли. Вони слідкують за мною з супутників і вже шостий день не бачать, щоб я виходив з Дому. Спині трохи полегшало, тож непогано було б написати їм кілька рядків.

Я вийшов на ПКД. Цього разу, перекладаючи каміння з надзвичайною обережністю, я виклав азбукою Морзе наступне повідомлення: «ПОШКОДИВ СПИНУ. ВЖЕ КРАЩЕ. ПРОДОВЖУЮ ГОТУВАТИ МАРСОХІД».

На тому я вирішив, що фізичної праці на сьогодні досить. не варто перенапружуватись.

Думаю, зараз саме час для купелі.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 208

Сьогодні я експериментував з панелями.

Спершу я перевів Дім у маловитратний режим: ніяких внутрішніх вогнів, неключові системи вимкнуто, опалення призупинено. Все одно я більшу частину дня мав провести надворі.

Тоді я від’єднав двадцять вісім панелей від сонячної ферми і перетяг їх до марсохода. Чотири години я складав їх і так, і сяк. Бідолашний марсохід став схожий на вантажівку «Селюків з Беверлі-Гіллз». Щоб я не робив, нічого не виходило.

Єдиний спосіб везти всі двадцять вісім панелей на даху – це скласти їх таким високим стосом, що вони попадали б на першому повороті. Якби я зв’язав їх, вони б упали разом. Якби я знайшов спосіб ідеально прикріпити їх до марсохода, він би перекинувся. Я навіть перевіряти не хотів. з одного погляду все було ясно, а я не хотів нічого ламати.

Я ще не вирізав шмат даху з причепа. Половина отворів готова, але я ще нічого не вирішив. Якщо дах залишиться на місці, я зможу везти чотири стоси по сім панелей. Вийде непогано; та сама кількість, яку я віз до «Пасфайндера», помножена на два марсоходи.

Халепа в тому, що та діромаха мені таки потрібна. Регулятор працює тільки за умов нормального тиску і він завеликий, щоб вміститися у непристосованому марсоході. А на додачу генератору кисню теж потрібен нормальний тиск під час роботи. Я збираюся вмикати його раз на п’ять солів, але що я на той сол робитиму? Ні, діромаху таки треба пробити.

Таким чином, я зможу везти двадцять одну панель. Треба знайти, куди ввіпхнути решту сім. Єдине місце, куди їх можна припасувати – боки марсохода і причепа.

Однією з моїх ранніх модифікацій стали сакви, які я перекидав через марсохід. з одного боку тримався додатковий акумулятор (вкрадений з того, що зараз стало причепом), а з іншого каміння грало роль противаги.

Цього разу сакви мені не потрібні. Я можу повернути другий акумулятор в причеп, звідки взяв. Це навіть звільнить мене від клопоту зупинятися посеред перегону і виходити назовні, щоб перемкнути дроти. Коли марсоходи зчеплені, мені доступні ресурси обох, включно з електрикою.

Тому я пішов і повернув акумулятор причепа на місце. Мені знадобилося на це дві години, але тепер він не заважає. Я зняв сакви й поклав їх поруч. Вони можуть стати в пригоді по дорозі. Якщо перебування в Марсіянському клубі мене чогось і навчило, то це того, що в пригоді може стати будь-що.

Я звільнив боки причепа і марсохода. Трохи їх пороздивлявшись, я знайшов рішення.

Я зроблю L-подібні полиці, що стирчатимуть з-під шасі, з гаками, загнутими вгору. Тоді я поставлю панелі на ці полиці і притулю їх до марсохода. І прив’яжу саморобною мотузкою.

Загалом я матиму чотири «полиці»; дві на марсоході і дві на причепі. Якщо полиці стирчатимуть у боки настільки, що на них стануть по дві панелі, я зможу таким чином взяти вісім зайвих. Навіть на одну панель більше, ніж я збирався.

Зроблю і встановлю ті полиці завтра. Зробив би сьогодні, але вже стемнішало, а я розледачів.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 209

Змерз уночі. Я так і не увімкнув сонячні панелі, тож Дім залишився в режимі зберігання енергії. Я увімкнув опалення (бо ще не сказився), але заради економії встановив температуру на 1°C. Пробудження в крижаному повітрі несподівано навіяло ностальгію. Врешті-решт, я виріс у Чикаго.

Але ностальгія зігріває ненадовго. Я заприсягнувся встановити полиці сьогодні, щоб можна було повернути панелі на сонячну ферму. Тоді я зміг би знов увімкнути кляте опалення.

Я пішов до посадкового механізму АПМ, щоб надерти звідти металу для полиць. Більша частина АПМ зроблена з композитів, але посадковий механізм повинен був поглинути удар під час посадки. Для цього знадобився метал.

Я заніс деталь механізму до Дому, щоб не морочитися з нею в скафандрі. То була трикутна металева решітка, скріплена болтами. Я розібрав її.

Для надання полицям потрібної форми знадобився молоток і… ну, і все. Щоб зробити «L», багато точності не потрібно.

Мені потрібні були отвори для болтів, що кріпитимуть полиці. на щастя, дриль, убивця «Пасфайндера», швидко із цим упорався.

Я боявся, що прикріпити полиці до захисного дна марсохода буде важко, але виявилося навпаки. Захисне дно легко знімається. Трохи посвердливши й повкручувавши болти, я закріпив на ньому полиці і повернув його на марсохід. Важливе зауваження: шасі не є частиною герметичної кабіни. Дірки, що я поробив, не випускатимуть моє повітря.

Я перевірив полиці, погупавши об них каменюччям. Ми, вчені планетного масштабу, відомі такими тонкими експериментами.

Переконавшись, що полиці не зламаються за першої-ліпшої нагоди, я спробував розкласти панелі по-новому. Два стоси по сім панелей на даху марсохода, ще сім панелей на причепі, а також по дві на кожну полицю. Влізли всі.

Прив’язавши панелі, я трохи покатався. Звичайні прискорення і гальмування, чимраз крутіші повороти, аварійна зупинка – панелі навіть не ворухнулися.

Двадцять вісім панелей, малюки! І місце для ще однієї!

Заслужено помахавши кулаками в повітрі, я розвантажив панелі й перетяг їх назад на сонячну ферму. Досить мені чиказьких ранків.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 211

Я широко посміхаюся. Усмішкою чоловіка, який казна-що виробляв зі своєю машиною і нічого не зламав.

Витратив сьогоднішній день на те, щоб повикидати непотріб з марсохода й причепа. До справи я взявся енергійно. Простір всередині кабін дорожчий за золото. Що більше мотлоху я викину з марсохода, то більше місця залишиться для мене. Що більше я викину з причепа, то більше припасів я зможу везти в ньому і менше – в марсоході.

Перші на вихід: місця для пасажирів. Бувайте!

Далі: немає сенсу залишати в причепі системи життєзабезпечення. Кисневі балони, азотні балони, пристрій для фільтрування СО₂ – то все непотріб. Він отримуватиме повітря з марсохода (котрий має власний набір цих систем), а ще я візьму регулятор і генератор кисню. Системи Дому і марсохода дублюватимуть одна одну, а більшого мені не треба.

Я виламав сидіння водія і панель керування з причепа. З’єднання з марсоходом фізичне, і причепу не потрібно нічого робити, щоб його тягли і наповнювали повітрям. Йому не треба мати ані мізків, ані систем керування. Щоправда, я зберіг його комп’ютер. Він маленький і легкий, тож я візьму його з собою. Якщо з комп’ютером марсохода в дорозі щось трапиться, я матиму йому заміну.

Після цього в причепі з’явилася прірва вільного місця. Настав час експериментів.

Дім має дванадцять акумуляторів на 9 кіловат-годин кожен. Вони здорові й незграбні. Понад два метри заввишки, півметра завширшки і три чверті метра завтовшки. Збільшення їх розмірів дозволило досягти меншої ваги на кіловат-годину накопиченої енергії. Знаю, звучить нелогічно. Але коли в NASA дізналися про можливість зменшення маси за рахунок збільшення об’єму, вони ухопилися за неї обома руками. За масу, яку посилають на Марс, доводиться дорого платити.

Я зняв два з них. Якщо я поверну їх до вечора, нічого поганого не станеться. Дім здебільшого використовує акумулятори вночі.

Відкривши шлюз причепа настіж, я заніс перший акумулятор. Поки я дотямив, як прибрати його з дороги так, щоб він не заважав заносити другий, довелося чимало пограти в тетріс в реальних умовах. Разом вони займали усю передню половину причепа. Якби я зранку не вичистив його від непотребу, два акумулятори нізащо б не ввійшли всередину.

Акумулятор причепа міститься в його шасі, але головна лінія живлення проходить через кабіну, тож я зміг увімкнути акумулятори з Дому в систему напряму (а в клятому скафандрі це вам не за вухом почухати).

Перевірка систем підтвердила, що я все з’єднав правильно.

Усе це може здатися незначним, але насправді це розкішно, бо значить, що я матиму двадцять дев’ять сонячних панелей і на 36 кіловат-годин акумуляторів для зберігання енергії. Тобто я все-таки зможу долати по 100 кілометрів на день.

Принаймні, чотири дні з п’яти.

Якщо вірити моєму календарикові, то за два дні з Китаю злетить апарат з припасами для «Гермеса» (якщо запуск не відклали). Якщо там не вигорить, екіпаж опиниться по вуха в лайні. Я хвилююся через це більше, ніж через будь-що інше.

Моєму життю смертельна небезпека загрожує вже кілька місяців; я звик до неї. Але зараз я знову нервуюся. Помирати було б кепсько, але набагато гіршою звісткою стала б загибель моїх товаришів. І я нічого не знатиму, поки не дістануся Скіапареллі.

Щасти вам, друзі.