Текст книги "Марсіянин"

Автор книги: Енді Вір

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

РОЗДІЛ 24

Керівники підрозділів не зводили очей з показуваного проектором супутникового знімку.

– Господи, – сказав Мітч. – Що там, у біса, сталося?

– Марсохід лежить на боці, – сказала Мінді, вказуючи на екран. – Причеп перекинувся колесами догори. Оці прямокутники навколо – сонячні панелі.

Венкат потер долонею підборіддя.

– Є дані про герметичність кабіни марсохода?

– Очевидних свідчень немає, – сказала Мінді.

– А які-небудь сліди активності Вотні після аварії? ПКД, наприклад?

– ПКД не було, – сказала Мінді. – Погода ясна. Якби він виходив, ми помітили б сліди чобіт на поверхні.

– На знімку видно усе місце пригоди? – спитав Брюс Ен.

– Гадаю, що так, – сказала Мінді. – Згори зображення, там, де північ, звичайні сліди коліс. Гадаю, що тут, – вона показала велику область розритого ґрунту, – все полетіло шкереберть. Судячи з положення цієї канави, можна припустити, що марсохід перекинувся і почав сунутися звідси. Ось видно борозну, яку він залишив за собою. Причеп теж перекинувся на дах.

– Я не кажу, що все гаразд, – мовив Брюс, – але мені здається, що не все так погано.

– Продовжуй, – сказав Венкат.

– Марсохід здатен витримати такі перекиди, – пояснив Брюс. – І якби стався витік атмосфери, на піску лишився б зірчастий слід. не бачу не знімку нічого схожого.

– Все одно Вотні міг зазнати травми всередині, – сказав Мітч. – Він міг ударитися головою чи зламати руку.

– Звісно, – сказав Брюс. – Я лиш кажу, що марсохід, певно, лишився цілий.

– Коли зроблено знімок?

Мінді глянула на годинник.

– Ми отримали його сімнадцять хвилин тому. За дев’ять хвилин отримаємо наступний, коли орбіта MGS4 дозволить йому зняти це місце.

– Перш за все він вийде на ПКД, щоб оцінити пошкодження, – сказав Венкат. – Мінді, повідомляй нас про будь-які зміни.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 498

Гмм.

Отакої.

Спуск до чаші Скіапареллі виявився нелегким. Щоб ви змогли приблизно відчути, наскільки він виявився нелегким, скажу, що, аби набрати цей текст, я мушу тягнутися руками вгору до комп’ютера, бо він і досі закріплений біля панелі управління, а марсохід лежить на боці.

Мною добряче жбурляло і кидало, але в моменти небезпеки вмикаються мої бездоганні рефлекси. Щойно марсохід нахилився, я скрутився в клубок і зіщулився. Отакий з мене герой бойовиків.

Але я домігся свого. на мені ані подряпини.

Кабіну не пошкодило, це добре. Клапани, до яких кріпилися трубки причепа закриті. Мабуть, це значить, що ті трубки відірвалися. А це вже значить, що з’єднання з причепом розірвалося. Чудово.

Я роззирнувся і не помітив усередині нічого поламаного. Баки з водою цілісінькі. Витоків з повітряних резервуарів не видно. Спальня розгорнулася, але це матерія, їй нічого не зробиться.

Панель управління не пошкоджено, а навігаційний комп’ютер каже мені, що нахил марсохода «неприпустимо небезпечний». Дякую, друже!

Значить, я перекинувся. Це ще не кінець світу. Я живий, марсохід неушкоджений. Я більше хвилююся за сонячні панелі, що їх, певно, почавило піді мною. А оскільки причеп відірвався, то все за те, що в ньому теж усе переколотило. Надувний дах не надто міцний. Якщо він луснув, мотлох з нього розлетівся на всі боки, тож доведеться його вишукувати. Це ж бо забезпечення мого власного життя.

Коли я вже згадав про життєзабезпечення, марсохід перемкнувся на використання власних резервуарів, коли хлипаки перекрилися. Молодець, марсоходику! Ось тобі кісточка.

Я маю двадцять літрів кисню (яких мені стане на сорок днів), але без регулятора (того, що в причепі) мені знов доведеться вилучати CO₂ з повітря хімічними засобами. Фільтрів я ще маю на 312 годин. Крім них ще є 171 година фільтрів зі скафандра. Загалом це дає мені 483 години, що становить майже 20 солів. Тож я мушу зібрати все докупи раніше.

До АПМ вже справді доплюнути можна – якихось 220 кілометрів. Я не дам таким дурним випадкам стати мені на заваді. І мені вже не треба, щоб усе працювало як годинник. Мені лиш треба, щоб марсохід подолав 220 кілометрів, а життєзабезпечення протрималося сорок один сол. Оце й усе.

Пора одягатися і рушати на пошуки причепа.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 498 (2)

Виходив назовні й побачив, що не все так погано. Але з іншого боку, не так воно й добре.

Розтрощив три сонячні панелі. Зараз вони під марсоходом, потріскалися так, що живого місця не залишилось. Може вони ще й здатні наплакати кілька ватів, але я не дуже на це сподіваюся. на щастя, я вирушав з однією в запасі. Для подорожі мені потрібні були двадцять вісім панелей, а я взяв двадцять дев’ять (чотирнадцять на даху марсохода, сім на даху причепа і вісім на саморобних полицях, що я їх прикрутив до боків обох машин).

Спробував перекинути марсохід, але сили не вистачило. Доведеться придумати якийсь вибрик, щоб отримати довше плече. Крім того, що він лежить на боці, я не бачу жодних проблем.

Ну, це не зовсім так. Буксирний гак знищено, і відновити його неможливо. Половина відламалася так, наче її ніколи не було. на щастя, на причепі стоїть такий самий, тож я маю запас.

Сам причеп у непевному положенні. Перекинувся колесами догори, а надувним дахом – донизу. не знаю, що за бог посміхнувся мені й не дав кульці луснути, але я йому вдячний. Перш за все я візьмуся за повернення причепа до нормального положення. Що довше він лежить на даху, то більші шанси, що той репне.

Назовні я також зібрав двадцять шість сонячних панелей, які не потрапили під марсохід, і розклав їх, щоб наснажити акумулятори. Чого їм дарма лежати?

Тож просто зараз я наступні проблеми. По-перше, треба перекинути причеп, або, принаймні, зняти вагу з даху. По-друге, треба перекинути марсохід. І нарешті, треба замінити буксирний гак марсохода тим, що стоїть на причепі.

Також треба викласти повідомлення для NASA. Вони, мабуть, хвилюються.

•••

Мінді вголос прочитала код Морзе:

– «ПЕРЕКИНУВСЯ. ПРАЦЮЮ».

– Як? І все? – спитав Венкат по телефону.

– Так, це все, що він сказав, – доповіла вона, тримаючи телефон вухом і набираючи листа усім, кого це стосувалося.

– Два слова? І нічого про свій фізичний стан? Нічого про обладнання? І припаси?

– Ви розкусили мене, – сказала вона. – Він склав детальний звіт. Я просто вирішила збрехати без причини.

– Як дотепно, – сказав Венкат. – Давай, задирайся з людьми, що на сім рангів за тебе старші, побачиш, куди це тебе приведе.

– О ні, – сказала Мінді. – Я ж так можу втратити посаду міжпланетної вуаєристки. Доведеться прилаштувати свій диплом до чогось іншого.

– Пам’ятаю часи, коли ти ще була сором’язливою.

– Я тепер космічний папараці. Яка робота, така і турбота.

– Знаю, знаю, – сказав Венкат. – Розішли листа.

– Вже розіслала.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 499

Мав сьогодні багато клопоту, але й зробив чимало.

День почався болісно. Мені довелося спати на стіні марсохода. не можна розгорнути спальню, коли шлюз дивиться в небо. Але певною мірою я все одно її використав. Склав і ліг на неї замість ліжка.

Втім, досить буде сказати, що стіна марсохода не призначена, щоб на ній спали. Але після ранкової картоплі й вікодину мені стало значно краще.

Спочатку я вирішив, що перш за все треба братися за причеп. Тоді я передумав. Добре поміркувавши, я зрозумів, що ніяк не зможу перекинути його власноруч. Мені знадобиться марсохід.

Тож цей день я присвятив йому.

У цю мандрівку я взяв усі інструменти, що мав, гадаючи, що вони згодяться для модифікації АПМ. Також я набрав чимало дротів. Щойно я дістануся АПМ, то розкладу сонячні панелі й акумулятори і більше їх не чіпатиму. не хочу ганяти марсохід, якщо доведеться свердлити щось із іншого боку АПМ. Тому я взяв усі дроти, яким знайшов місце.

І це чудово. Бо вони також можуть служити мотузками.

Я витяг свій найдовший дріт. Це той самий, що я живим ним дриль, яким спалив «Пасфайндер». Я кличу його своїм «щасливим дротом».

Я під’єднав один кінець до акумулятора, а інший – до недоброї слави дриля, а тоді пішов геть, шукаючи твердий ґрунт. Щойно я знайшов його, я відійшов наскільки мене пустив дріт. Я заглибився метровим свердлом на півметра в камінь, а тоді від’єднав дріт і обмотав його навколо свердла при землі.

Тоді я знов пішов до марсохода і прив’язав дріт до гака на даху з того боку, що дивився догори. Так я отримав довгу мотузку, натягнуту перпендикулярно до марсохода.

Я пішов до середини мотузки й потяг її вбік. Так мої зусилля прикладалися до марсохода через чимале плече. Я лиш сподівався, щоб свердло не зламалося раніше, ніж перехилиться марсохід.

Я задкував далі, тягнучи за собою дріт. Хтось мав піддатися, і точно не я. За мене сам Архімед уболівав. Нарешті, марсохід перехилився.

Він упав на колеса, нечутно здійнявши чималу хмару м’якої пилюки. Я стояв досить далеко, тож розріджена атмосфера ніяк не могла донести до мене звук.

Я відв’язав дріт, вивільнив дриль і повернувся до марсохода, де провів повну перевірку всіх систем. Це нудно до сказу, але зробити треба.

Кожна система й підсистема працювала нормально. у ЛРР добряче попрацювали над цими марсоходами. Якщо повернусь на Землю, куплю Брюсові Ену пива. Втім, певно, треба купити пива усім парубкам і дівчатам в ЛРР.

Якщо повернуся на Землю – пригощу пивом усіх.

Тепер, коли марсохід знову стоїть на своїх колесах, настав час братися до причепа. Проблема в тому, що на сьогодні сонячне світло закінчилося. Я в кратері, якщо ви пам’ятаєте.

Коли я перекинув марсохід, то вже спустився пандусом майже до самого низу. А Пандус якраз веде від західної стіни кратера. І тут не фортунить.

Марс – це не Земля. Він не має щільної атмосфери, що викривлює світло і містить дрібні частинки, які відбивають його своїми гранями. Тут вам майже вакуум, чорти б його. Щойно сонце ховається, настає темрява. Фобос дає трохи місячного світла, але його недостатньо. А Деймос просто шматок сміття, з якого нікому немає жодної користі.

Не хочеться лишати причеп лежати на даху ще одну ніч, але нічого не вдієш. Я подумав, що коли він витримав цілий день, то, певно, зараз в ньому все вляглося спокійно.

А ще тепер, коли марсохід стоїть рівно, я знову можу відпочивати в спальні! Отакі дрібнички й роблять життя приємним.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 500

Коли я прокинувся вранці, то причеп ще не луснув. Непоганий початок.

З ним довелося поморочитися більше, аніж з марсоходом. Того лиш треба було трохи нахилити. Причеп же треба перевернути повністю. Тут знадобиться набагато більше сили, ніж знадобилося вчора на той фокус із довгим плечем.

Першим кроком стало підігнати марсохід ближче до причепа. А тоді настав час копати.

О Боже, знову копанина.

Причеп лежав догори дриґом, носом до підніжжя схилу. Я подумав, що найкраще буде скористатися ухилом і перекинути причеп через передок. Тобто примусити його доробити сальто і стати на колеса.

Я міг досягти цього, прив’язавши трос до задньої частини причепа і потягнувши його марсоходом. Але якби я перед цим не викопав яму, причеп лиш сунувся би вперед на даху. Тож щоб перевернути причеп, я мусив викопати яму, в яку пірнув би передок.

То я й викопав. Метр завдовжки, три завширшки, метр завглибшки. на це мені, бідоласі, знадобилися чотири години важкої праці, але я не відступив.

Я скочив до марсохода і поїхав униз, тягнучи за собою причеп. Як я й сподівався, причеп зарився носом у яму й перехилився. Відтак він упав на колеса, здійнявши хвилі пилу.

Хвилину я просто сидів, ошелешений тим, що мій план спрацював.

І от знову збігли сонячні години. не можу дочекатися, поки вже виїду з цього клятого затінку. Мені тільки й треба, що проїхати один день у бік АПМ – і стіна залишиться далеко позаду. Але сьогодні знову рано до ліжечка.

Сьогодні я ще не користуватимуся системами життєзабезпечення з причепа. Може він і стоїть рівно, але я гадки не маю, чи працює всередині бодай що-небудь. Наразі марсохід забезпечує мене усім.

Решту вечора я насолоджуватимусь картоплею. Кажучи «насолоджуватимусь», я маю на увазі «ненавидітиму все довкола так, що руки свербітимуть когось убити».

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 501

Зранку випив нізчимного чаю. Нізчимний чай заварити легко. Спершу, треба набрати гарячої води, а тоді нічого в неї не кидати. Кілька тижнів тому я заварював експериментальний чай з картопляної шкірки. Що менше я про нього скажу, то краще.

Сьогодні я вибрався до причепа. Було нелегко: вільного простору там кіт наплакав. Довелося залишити скафандр у шлюзі.

Я одразу помітив, як всередині жарко. А за кілька хвилин я навіть здогадався чому.

Регулятор атмосфери працював бездоганно, але роботи мав майже не мав. Відірвавшись від марсохода, причеп перестав отримувати мій CO₂. Атмосфера в причепі встановилась ідеальна – то навіщо змінювати щось?

Оскільки регулювання стало непотрібним, повітря не проганялося через ЗВРА для охолодження й розділення газів. Тому воно й не поверталося всередину у вигляді рідини, яку треба було нагрівати.

Але не забувайте, що РТГ виділяє тепло постійно. Його не можна спинити. Тому температура почала рости. Врешті-решт, у причепі встановилася рівновага, за якої тепло втрачалося крізь корпус із тією ж швидкістю, з якою РТГ його виробляв. Якщо вам цікаво, то точкою рівноваги став задушливий 41°C.

Я провів повну діагностику регулятора і генератора кисню, і радий повідомити, що вони обидва працюють як годиться.

Водяний резервуар РТГ спорожнів, утім, воно й не дивно. Він відкритий згори, тож не розрахований на такі перекиди. Підлога причепа залита водою, яку мені доволі довго довелося збирати своїм костюмом. Я долив до резервуару ще води з закритого контейнера, який стояв у причепі з початку подорожі. не забувайте, мені ця вода потрібна, щоб зворотній потік повітря булькав крізь неї. Це моя система опалення.

Але зваживши все, я вирішив, що добрих новин більше. Усе життєво важливе начиння працювало добре, обидві машини знову стояли на своїх колесах.

Трубки, що з’єднували марсохід з причепом, продумані добре, тож вони не обірвалися, а лиш відчепилися. Я просто причепив їх назад, і машини знов почали обмінюватися повітрям.

Тоді мені лишилось полагодити тільки буксирний гак. Його повністю знищено. Сюди припала вся сила аварії. Але, як я і сподівався, гак на причепі вцілів, тож я просто переставив його на марсохід і знову з’єднав дві машини в караван.

Загалом, увесь цей шахер-махер коштував мені чотири соли. Тепер я знов у грі!

Начебто.

А що як я знов провалюся у яму з тим порохом? Цього разу мені пощастило. Наступного я можу й не відбутися такими дрібницями. Треба якось визначати, чи надійна дорога перед моїми колесами. Принаймні, поки не з’їду з Пандуса. Щойно я по-справжньому спущуся до кратера, можна буде сподіватися на нормальну піщану поверхню, до якої вже звик.

Якби я мав одне бажання, я б загадав радіо, щоб спитати NASA про безпечний шлях Пандусом униз. Втім, якби я міг зажадати будь-чого на світі, то це була б зеленошкіра, але прекрасна Королева Марса, яка б мене врятувала, а за те зажадала б навчити її тому, що земляни називають «кохатися».

Давненько ж я востаннє бачив жінку. Це я просто так кажу.

Гаразд, щоб знову не втрапити в таку халепу… Серйозно, жодної жінки за… не знаю, кілька років. Я не багато прошу. Повірте мені, на Землі дівчата не стоять у черзі біля дверей ботаніка, він же інженер-механік. Але все одно!

Гаразд. Я їхатиму повільніше. Аж наче повзтиму. Тоді я матиму час щось удіяти, якщо одне з коліс зариється. Крім того, менша швидкість дасть мені кращий обертальний момент, що зменшить імовірність втратити зчеплення.

Дотепер я їхав зі швидкістю 25 км/год, тож надалі я зменшу її до 5 км/год. Я і досі близько до верху Пандуса, але він увесь не більший за 45 кілометрів. Краще не квапитися і безпечно спуститися вниз за вісім годин.

Так завтра і зроблю. А на сьогодні денне світло знову скінчилось. Це ще один приз: щойно я покину пандус, то зможу рвонути навпростець до АПМ і від’їхати від стіни кратера. Тоді сонячні промені проливатимуться на мене цілій день, а не половину.

Коли я повернуся на Землю, я стану знаменитим, хіба ні? Безстрашний астронавт, що вижив, незважаючи на всі загрози, так? Б’юсь об заклад, жінкам такі подобаються.

Тим більше мотивації вижити.

•••

– Тож здається, що він усе полагодив, – пояснила Мінді. – в сьогоднішньому повідомленні сказано: «УСЕ ВЖЕ ДОБРЕ», тож гадаю, що він зміг повернути усе до роботи.

Вона оглянула посмішки на обличчях присутніх у кімнаті для нарад.

– Грандіозно, – сказав Мітч.

– Чудові новини, – пролунав з динаміка голос Брюса.

Венкат нахилився до телефону.

– Як там плани з модифікації АПМ, Брюсе? Коли ЛРР підготує всю процедуру?

– Ми працюємо цілодобово, – сказав Брюс. – Вже подолали більшість серйозних перешкод. Зараз працюємо над дрібницями.

– Добре, добре, – сказав Венкат. – Будуть якісь несподіванки, про які я мусив би знати?

– Гм… – сказав Брюс. – Так, є кілька. Але зараз не кращий час для цього. За день чи два я приїду до Г’юстона з повною процедурою. Тоді усе й обговоримо.

– Звучить зловісно, – сказав Венкат. – Втім, гаразд, повернемося до цього пізніше.

– Мені можна рознести добру звістку? – спитала Енні. – Було б добре сьогодні в новинах побачити не місце аварії марсохода, а що-небудь інше.

– Безперечно, – сказав Венкат. – Непогано мати й добрі новини коли-не-коли. Мінді, як швидко він дістанеться АПМ?

– Зі своєю звичайною швидкістю 90 кілометрів на сол, – сказала Мінді, – він мусить дістатися потрібного місця на сол 504. Або сол 505, якщо не поспішатиме. Він завжди рушає рано і зупиняється десь опівдні. – Вона піддивилася з ноутбука. – Полудень сола 504 буде в середу об 11:41 ранку за Г’юстонським часом. Полудень сола 505 – в четвер о 12:21.

– Мітчу, хто відповідає за зв’язок з АПМ «Ареса-4»?

– Команда «Ареса-3», – відповів Мітч. – Вони в Кімнаті управління №2.

– Слід розуміти, що ти будеш там?

– Можеш закласти останні штани, що буду.

– Я теж.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 502

На кожен День подяки ми їздили родиною з Чикаго до Сендаскі, до якого їхати вісім годин. Там жила мамина сестра. Авто завжди вів тато, а він найповільніший і найобережніший водій, що коли-небудь сідав за кермо.

Я не жартую. Він їздив так, наче здавав на права. Ніколи не перевищував обмежень, завжди тримав руки на десяти й двох годинах, за кожним разом поправляв дзеркала, робив усе, що лиш можна собі уявити.

Це дратувало до нестями. Ми їхали трасою, а зліва і справа пролітали машини. Ті з них, що дудоніли сигналами, мали рацію, бо, знаєте, той, хто не перевищує швидкість, становить небезпеку на дорозі. Я хотів вийти з машини й підштовхнути.

Отак я почувався цілий день. П’ять кілометрів на годину – це буквально швидкість пішохода. А я їхав так вісім годин.

Але повільність уберігала мене від падіння до ще однієї ями з порохом, що могла трапитися дорогою. І звісно ж, я більше не зустрів жодної. Міг би їхати на повній швидкості й горя не знати. Але краще взяти через край, ніж жалкувати.

Добрі новини в тому, що я з’їхав з Пандуса. Щойно місцевість вирівнялася, я став табором, бо і так вже їхав довше, ніж звичайно. Я міг би прямувати й далі, бо ще мав десь 15 відсотків заряду в акумуляторах, але мені хотілося впіймати панелями якомога більше світла.

Нарешті я спустився до чаші Скіапареллі! І від стіни я вже далеченько. Відтепер матиму повний світловий день.

Я вирішив, що настав час для особливої події. Я з’їв порцію їжі з написом «Пережив таке, що мало мене не вбило». Матінко рідна, я й забув, яка добра та їжа на смак.

Якщо пощастить, то я зможу з’їсти «Прибуття» за кілька солів.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 503

Не зміг учора зарядити акумулятори до звичайного рівня. Я їхав довше, ніж звичайно, тож устиг накопичити лиш 70 відсотків заряду, перш ніж настала ніч. Тож сьогодні короткий день.

Я подолав 63 кілометри, перш ніж знову став табором. Але я не проти, бо до АПМ лишилося всього 148 кілометрів. А це значить, що я дістануся туди післязавтра.

Дідько сивий, здається, я справді туди дістанусь!

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 504

Бісів хрущ, це шикарняцько! Бісів хрущ! Бісів хрущ!

Гаразд, спокійно. Спокійно.

Я сьогодні проїхав 90 кілометрів. Я тут порахував, що до АПМ лишилося 50 кілометрів. Виходить, я буду там завтра. Мене це тішить, але я підскакую не через це. Я вловив сигнал від АПМ!

NASA змусило АПМ передавати сигнал маяка Дому «Ареса-3». Чом би й ні? Це логічно. АПМ – новенький апарат в ідеальному стані, готовий робити, що накажуть. І вони сказали йому прикинутися Домом «Ареса-3», щоб мій марсохід вловив сигнал і підказав мені напрям.

Винятково слушна думка! Мені не доведеться блукати навколо і шукати його. Я поїду навпростець.

Сигнал тільки писнув один раз і зник. Але завтра він повернеться, коли я під’їду ближче. Як дивно знати, що якась піщана дюна зараз на дає мені почути АПМ, у той час як він легко тримає зв’язок із Землею. на АПМ встановлені три незалежні системи зв’язку, але всі вони вкрай вузьконаправлені і працюють лише зі станціями в межах прямої видимості. Між АПМ і Землею нема жодної дюни, тому вони й можуть балакати між собою.

Щось вони там накрутили, і АПМ тепер видає радіальний сигнал, хай там який слабкий. І я почув його!

Моє сьогоднішнє повідомлення таке: «ВПІЙМАВ СИГНАЛ МАЯКА». Якби я мав більше каміння, то додав би ще: «ХВАЦЬКО ПРИДУМАЛИ!!!» Але тут майже скрізь самі піски.

•••

АПМ чекав на астронавтів у південно-східній частині кратера Скіапареллі. Його конічний корпус здіймався на вражаючі двадцять сім метрів, виблискуючи під полуденним сонцем.

Неподалік від нього марсохід, що тягнув за собою причеп, подолав гребінь дюни й на повній швидкості продовжив свій шлях уперед. Він зупинився за двадцять метрів від корабля.

Марсохід простояв без руху десять хвилин, поки астронавт усередині одягав скафандр.

Тоді він радісно вирвався зі шлюзу, впавши на пісок і одразу звівшись на ноги. Роздивляючись АПМ, він жестикулював обома руками, ніби не ймучи віри очам.

Він кілька разів підскочив угору, тримаючи над головою стиснуті кулаки. Тоді він став на одне коліно і заходився молотити тими кулаками повітря.

Підбігши до космічного корабля, він пригорнувся до посадкового механізму. За кілька секунд, він розірвав обійми, щоб виконати ще серію стрибків.

Трохи стомившись, астронавт став руки в боки, споглядаючи гладенькі обриси інженерного дива, що стояло перед ним.

Видершись драбиною на посадковий ступінь, він перебрався на злітний ступінь і зайшов до шлюзу. Двері за ним зачинилися.