Текст книги "Марсіянин"

Автор книги: Енді Вір

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 22 страниц)

Йогансен швидко застукала клавішами.

– Ми наблизимося на тридцять два метри, швидкість дванадцять метрів на секунду. Ми отримали навіть більшу тягу, ніж сподівалися.

– Вотні, – сказала Льюїс. – План спрацював. Бек іде по тебе.

– Гооол! – відгукнувся Вотні.

– Беку, – сказала Льюїс. – Твій вихід. Дванадцять метрів на секунду.

– Непогано, – відповів Бек.

•••

– Я вистрибну назовні, – сказав Бек. – Це має дати мені ще два чи три метри на секунду.

– Зрозумів, – сказав Фоґель, притримуючи Бекову линву. – Щасти вам, докторе Бек.

Упершись ногами в стіну, Бек зігнувся і вистрибнув зі шлюзу.

Вилетівши у відкритий простір, він встановив напрямок. Швидкий погляд направо повідомив йому те, що він не міг побачити зі шлюзу.

– Візуальний контакт! – сказав Бек. – Бачу АПМ!

АПМ майже нічим не нагадував той космічний корабель, який пам’ятав Бек. Колись гладенькі обриси стали недоладним скупченням відсутніх частин обшивки й порожніх кріплень, на яких раніше трималося різне некритичне обладнання.

– Господи, Марку, що ти наробив зі своїм кораблем?

– Ти ще мій марсохід не бачив, – відповів Вотні.

Бек полетів курсом перехоплення. Він безліч разів робив це під час тренувань. Умовою його практичних завдань був той випадок, якби йому довелося рятувати товариша, в котрого порвалася линва, але принцип лишався тим самим.

– Йогансен, – сказав він. – Ти бачиш мене на локаторі?

– Підтверджую, – відповіла вона.

– Повідомляй мою відносну швидкість кожні дві секунди чи скільки.

– Прийнято. П’ять і дві десятих метри на секунду.

– Гей, Беку, – сказав Вотні. – у фасаді чимала діромаха. Я вилізу до неї й чекатиму, щоб вхопитися за тебе.

– Заперечую, – втрутилася Льюїс. – Ніхто не рухатиметься неприв’язаним. Залишайся в своєму кріслі й не чіпай ремені, поки не прикріпишся до Бека.

– Зрозумів, – сказав Вотні.

– Три й одна десята метра на секунду, – повідомляла Йогансен.

– Трохи полечу за інерцією, – сказав Бек. – Спочатку наздожену його, а тоді гальмуватиму. – Він повернувся, готуючись до наступного ривка.

– Одинадцять метрів до цілі, – сказала Йогансен.

– Зрозумів.

– Шість метрів, – сказала Йогансен.

– І-і-і зворотній хід, – сказав Бек, знову запускаючи двигунці рюкзака. Перед ним пропливав АПМ.

– Швидкість? – спитав він.

– Один і одна десята метра на секунду, – сказала Йогансен.

– Непогано, – сказав він, простягаючи руку до корабля. – Лечу назустріч. Думаю, що зможу вхопитися за подерте покриття…

Пошматований матеріал здавався єдиним, за що можна було триматися на гладенькій поверхні корабля. Бек потягнувся до нього з усієї сили й таки зміг ухопитися.

– Контакт, – сказав Бек. – Міцний контакт!

– Докторе Бек, – сказав Фоґель, – ми проминули точку мінімального зближення і тепер віддаляємося. Ви маєте сто шістдесят дев’ять метрів линви. Цього вистачить на чотирнадцять секунд.

– Прийнято, – сказав Бек.

Підтягнувшись до отвору, він зазирнув усередину і побачив пристебнутого до крісла Вотні.

– Бачу Вотні! – доповів він.

– Бачу Бека! – доповів Вотні.

– Як ся маєш, друзяко? – спитав Бек, залазячи всередину.

– Я… Я просто… – сказав Вотні. – Дай мені хвилинку. Ти перша людина, яку я бачу за вісімнадцять місяців.

– Немає в нас хвилинки, – сказав Бек, відштовхнувшись від стіни. – Маємо одинадцять секунд, поки линва не натяглася.

Бек полетів прямо до крісла і незграбно зіштовхнувся з Вотні. Вони вхопили одне одного за руки, щоби Бек не відлетів убік.

– Контакт з Вотні! – сказав Бек.

– Вісім секунд, докторе Бек, – передав Фоґель.

– Прийнято, – сказав Бек, поспіхом припасовуючи линвою свій скафандр до застібки на скафандрі Вотні. – З’єдналися, – сказав він.

Вотні клацнув ременями на своєму кріслі.

– Зняв ремені.

– Чухаймо звідси, – сказав Бек, відштовхнувшись ногами в бік отвору.

Двоє попливли кабіною АПМ. Бек простягнув руку і відштовхнувся від краю отвору, коли вони вилітали назовні.

– Ми вибралися, – доповів Бек.

– П’ять секунд, – сказав Фоґель.

– Швидкість відносно «Гермеса» – дванадцять метрів на секунду, – сказала Йогансен.

– Застосовую тягу, – сказав Бек, активуючи рюкзак.

Двоє астронавтів кілька секунд прискорювалися до «Гермеса». Тоді індикатор на екрані в шоломі Бека загорівся червоним.

– От і все паливо, – сказав Бек. – Швидкість?

– П’ять метрів на секунду, – відповіла Йогансен.

– Чекайте, – сказав Фоґель. Увесь цей час він травив линву зі шлюзу. Тепер він ухопив решту линви, що продовжувала розмотуватися, обома руками. Він не затискав її намертво, бо так його витягло б зі шлюзу. Він просто тримав линву руками, щоб створити тертя.

Тепер «Гермес» тягнув Бека з Вотні за собою, а Фоґелеві дії мали на меті послабити ривок. Якби Фоґель доклав забагато сили, линву висмикнуло б із застібки на скафандрі Бека. Якби він доклав її замало, линва натяглася б раніше, ніж зрівнялися б їхні швидкості, і теж вирвалася б з тої застібки.

Фоґель зміг знайти точку рівноваги. За кілька секунд напруженої, інтуїтивної фізичної взаємодії, він відчув, як натяг линви зменшився.

– Відносна швидкість нуль! – збуджено повідомила Йогансен.

– Тягни їх усередину, Фоґель, – сказала Льюїс.

– Прийнято, – сказав Фоґель. Перебираючи руками, він повільно потяг товаришів до шлюзу. За кілька секунд він перестав тягнути активно, а тільки змотував линву, що залітала всередину.

Вони запливли до шлюзу і Фоґель ухопив їх. Бек і Вотні обидва потяглися до ручок на стінах, а Фоґель обминув їх і закрив зовнішні двері.

– Ми на борту! – сказав Бек.

– Шлюз №2 закрито, – додав Фоґель.

– Так! – вигукнув Мартінез.

– Прийнято, – сказала Льюїс.

•••

Голос Льюїс пролунав по всьому світу:

– Г’юстон, це «Гермес». Усі шість членів екіпажу на борту.

Кімната управління вибухнула оплесками. Диспетчери поскакували зі своїх місць і почали кричати, обійматися й плакати. Такі сцени розгорталися по всьому світу: в парках, барах, розважальних центрах, вітальнях, кабінетах і шкільних класах.

Пара в Чикаго притислася одне до одного від страшенного полегшення, а тоді вхопила представника NASA, затягши в обійми і його.

Мітч повільно стягнув гарнітуру й обернувся до кімнати для почесних гостей. Крізь скло він дивився, як добре вдягнені чоловіки й жінки скаженіли від радості. Він знайшов очима Венката і глибоко зітхнув від полегшення.

Венкат тримав голову руками й шепотів: «Хвала богам».

Тедді витяг з дипломата блакитну теку й підвівся.

– Енні вже чекає на мене в залі для преси.

– Сьогодні тобі червона тека не знадобиться, га? – сказав Венкат.

– Правду кажучи, я її не готував. – А на порозі він додав: – Добре попрацювали, Венку. Тепер доправте їх додому.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: 687-Й ДЕНЬ МІСІЇ

Оте «687» заскочило мене зненацька. на «Гермесі» відлік часу ведуть за земними днями. Може, на Марсі зараз і сол 549, але тут день 687. І знаєте що? Мені все одно, який на Марсі календар, бо я вже не там!

Боже мій. Я справді вже не на Марсі. Це легко визначити, бо тут немає сили тяжіння і навколо ходять інші люди. Я й досі до цього звикаю.

Якби це було кіно, усі чекали б на мене в шлюзі, і ми якийсь час тільки б те й робили, що давали одне одному п’ять. Але вийшло інакше.

Під час злету в АПМ я зламав два ребра. Вони боліли увесь час, але по-справжньому я закричав, коли Фоґель потяг нашу линву до корабля. Я не хотів бентежити людей, котрі саме рятували моє життя, тож вимкнув свій мікрофон і верещав, наче мале дівчисько.

Знаєте, це правда. у космосі ніхто не чує, коли ти верещиш, наче мале дівчисько.

Щойно затягши мене до шлюзу №2, вони відкрили внутрішні двері, і я нарешті знов опинився на борту. на «Гермесі» й досі був вакуум, тож нам не довелося чекати в шлюзі.

Бек сказав, щоб я підігнув ноги, й поштовхав мене коридором до своєї каюти (котра перетворювалася на корабельний лазарет, коли була потреба).

Фоґель пішов у інший бік і закрив зовнішні двері ВШ.

Дійшовши до Бекової каюти, ми почекали, поки на кораблі встановиться нормальний тиск. «Гермес» мав достатні запаси кисню, щоб заповнити корабель ще двічі, якби знадобилося. Поганющим же він був би кораблем дальнього польоту, якби не міг відновитися після розгерметизації.

Після того, як Йогансен дала знак, добрий доктор Бек наказав мені почекати, поки він зніме свій скафандр, а тоді почав знімати мій. Коли він зняв мій шолом, то вражено подивився на мене. Я подумав, чи немає в мене на голові якої серйозної рани, але виявилося, що то він скривився від запаху.

Я вже давно не мив… нічого.

Потім був рентген і перев’язка грудної клітини, а решта екіпажу тим часом перевіряла, чи не пошкодило де корабель.

От тоді й настав (болючий) час давати п’ять, під час якого народ намагався триматися від мене якнайдалі через сморід. Наше возз’єднання тривало кілька хвилин, поки Бек не випхав усіх геть. Він дав мені знеболювального і загадав прийняти душ, щойно я зможу ворушити руками. Тож зараз я чекаю, поки подіють ліки.

Я думаю про всіх тих людей, котрі надривалися, щоб врятувати мою нещасну шкуру, і, здається, не можу осягнути, як їх багато. Мої товариші пожертвували роком свого життя, щоби повернутися по мене. Незліченні працівники NASA сушили собі голови день і ніч, продумуючи модифікації марсохода і АПМ. Ціла ЛРР зі шкури пнулась, щоб зібрати апарат, який було знищено під час запуску. А замість того, щоб здатися, вони зібрали інший апарат, який доправив припаси на «Гермес». Китайське національне космічне управління відмовилося від проекту, над яким вони працювали багато років, щоб поступитися ракетою.

Для того щоб я вижив, знадобилися сотні мільйонів доларів. І все це заради порятунку одного зачуханого ботаніка. Навіщо було перейматися?

Ну, гаразд. Я знаю відповідь на це питання. Почасти, всі рятували те, що я уособлюю: прогрес, науку і міжпланетне майбутнє, про яке ми мріяли сотні років. Але насправді, вони зробили це, бо усі людські істоти мають первісний інстинкт допомагати одне одному. Іноді здається, що нічого такого ми не маємо, але це неправда.

Коли турист губиться в горах, люди споряджають пошукові групи. Коли потяг сходить з рейок, люди стають у черги, щоб здати кров. Коли землетрус зрівнює якесь місто з землею, увесь світ надсилає гуманітарні вантажі. Це поведінка настільки питомо людська, що проявляється в усіх культурах без винятків. Знаю, живуть на світі такі падлюки, яким байдуже до чужої біди, але вони губляться серед приголомшливої кількості тих, кому не все одно. І завдяки цьому на моєму боці були мільярди людей.

Непогано, га?

Хай там як, мої ребра волають від болю, через перевантаження я досі бачу все як у тумані, дуже хочу їсти, на Землю повернуся аж за 211 днів, і, виявляється, від мене тхне, як від купи триденних шкарпеток, на яку нагидив скунс.

Це найщасливіший день мого життя.

Переклад: Віталій Мюнхен aka forever_maggot