Текст книги "Герострати"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Пізніше я навіть не розумів, чого я так розпашівся, звідки такі роз’юшені почуття проти людини, яка мені нічого злого не заподіяла, коли я навіть не пригадую, щоб я будь-коли дозволив би собі ненавидіти ворогів чи, скажімо, людей, які часто уприкрялися, або які з якихось інших причин робилися мені неприємні, але тоді я ходив очима за кожним його рухом, настроюючи себе проти нього, і щойно коли полетіло блюдце й господар подав рушник, аби я витер чай, «який лився на штани, я відчув: блюдце зламало в мені лють, і я заспокоююся так само несподівано, як і почав хвилюватися, бо тепер рухи господаря, його постать, навіть його феска, замість дратувати, розпростують мене, як дошки збиту в басейні воду, і я починаю дивуватися, чому я досі не помітив, як він випромінює спокій на все, чого торкається. Адже це видно було і з того, як він проходив повз предмети, і як він звертався до тварин, і якби йому розповісти правду про мого відвідувача, він напевно зрозумів би це так, як мені того хотілося, і негайно допоміг би, і то настільки радикально, – це я просто шкірою відчував, – аж сам факт, що будь-коли існував мій відвідувач, дощенту випарувався 5 з мого життя, ставши відрізаним шматком минулого, яке вже не живилося б моїм кровообігом і яке дозволяло б себе, ЯК перську мініятюру, назавжди перегорнути набік і забути.

Та бажання розповісти йому історію з моїм відвідувачем не дійшло до слів, бо тепер, коли мене тягло довіритися йому, так само незбагненно, як раніше відштовхувало, я несподівано з жалем усвідомив, що розповісти так, як сталося, я іне годен, бо з днем, коли до моєї крамниці зайшов відвідувач і зажадав, аби я писав його біографію, мене наче зіштовхнули в незнану мені площину, в якій всі слова набули іншого значення, і виразити цей новий вимір мені бракувало засобів. Я ще користувався окресленнями й поняттями, якими послуговувався раніше, хоч тепер вони не означали вже того, що я рвався висловити, я чув їх інший підтекст, однак моя уява виявилася надто мізерною, щоб вигадати нову систему порозуміння, яка єдина спромоглася б віддати мій стан. Тому, замість сповіді, я досить безбарвно промурмотів, думаючи про адресу й про те, як мені з першого разу пощастило знайти людину, яка знала мого відвідувача:

– Стільки треба терпіння й любови, аби так самовіддано піклуватися тваринами. Ви напевно дуже добра людина.

Можливо навіть, що я не те вимовив або те, що я вимовив, насправді являло собою щось зовсім інше, хоч деякою мірою й споріднене з попереднім. Я вже зараз так добре не пам’ятаю, що я виголошував. Я лише пригадую відповідь Дома, бо мені здалося, ніби те, що я бовкнув, образило його своею пласкістю й недоречністю, і тому, коли він відповів, я здивувався, хоч згодом я щораз більше схилявся до припущення, ніби те, що він сказав, він сказав далеко пізніше, майже тоді, коли я відходив, або навіть не він сам, а Козютко-Млодютко про нього.

Мій мозок зберіг лише, як я говорив щось про тварин, так як говорять про погоду люди, які уникають нав’язувати один з одним внутрішній контакт, і тільки коли почув відповідь дома, то в мені промайнуло, ніби розмову про тварин почав не я, а він, і то ще тоді, коли він мене переставляв з коридору до кімнати, і тепер лише продовжував тему, до якої я погубив проміжні нитки.

– Аби любити тварин, не конче потрібна доброта, – вів далі господар. – Зраджу вам з власного досвіду: мені доводилося не раз пересвідчуватися, як найчастіше саме злочинці, які свідомо, з особистих чи зовнішніх причин (служба, наприклад) культивували зло, дуже люблять тварин, хоч я не схильний узагальнювати. У мене деякий час жив молодик, який, і оком не моргнувши, погоджувався зарізати людину, знаючи, що вона не винна, – це його ні трохи не зворушувало, – а найменша кривда тваринам витискала з нього озера сліз. Я ніколи не бачив, щоб він плакав над дітьми, яких він час від часу мордував, то за дорученням, то для власної потреби, залежно від настрою, з якогось незбагненного гону до зла, однак задля тварин він часто навіть жертвував собою. Я не потребую казати: долі тих, хто знущався або просто не досить добре ставився до тварин, ніхто не позаздрив би. Трупи їх знаходили настільки спотвореними, що серед професійних убивць він заслужив прізвисько «живодера».

Не знаю, чи господар розказував все це поважно, чи трохи кепкуючи з наміром розворушити мене й примусити уважніше слухати, чи це він так оформив відповідь на мої питання, – їх я ставив наосліп, поринувши в роздуми про мого відвідувача, щоб бодай з ввічливости підтримувати розмову, – наївна хитрість, яка, як я пізніше усвідомив, насправді досить прозоро свідчила, що мене цікавить лише одне: якнайшвидше дістати адресу, – і це господар помітив ї заповзявся в алегоричній формі докорити мені, аби я уважніше слухав, бо ввічливість полягає на в питаннях, а у вислухуванні, коли я вже постановив показати себе супроти нього ввічливим.

Якщо господар мав це на увазі, то він домігся успіху: «живодер» зробив на мене не абияке враження, хоч якось не вірилося, щоб у когось жив (явно патологічний) злочинець і господар (з його ж слів!) пустив таку цяцю на помешкання, мені того хотілося, і негайно допоміг би, і то настільки радикально, – це я просто шкірою відчував, – аж сам факт, що будь-коли існував мій відвідувач, дощенту випарувався б з мого життя, ставши відрізаним шматком минулого, яке вже не живилося б моїм кровообігом і яке дозволяло б себе, як перську мініятюру, назавжди перегорнути набік і забути.

Та бажання розповісти йому історію з моїм відвідувачем не дійшло до слів, бо тепер, коли мене тягло довіритися йому, так само незбагненно, як раніше відштовхувало, я несподівано з жалем усвідомив, що розповісти так, як сталося, я і не годен, бо з днем, коли до моєї крамниці зайшов відвідувач і зажадав, аби я писав його біографію, мене наче зіштовхнули в незнану мені площину, в якій всі слова набули іншого значення, і виразити цей новий вимір мені бракувало засобів. Я ще користувався окресленнями й поняттями, якими послуговувався раніше, хоч тепер вони не означали вже того, що я рвався висловити, я чув їх інший підтекст, однак моя уява виявилася надто мізерною, щоб вигадати нову систему порозуміння, яка єдина спромоглася б віддати мій стан. Тому, замість сповіді, я досить безбарвно промурмотів, думаючи про адресу й про те, як мені з першого разу пощастило знайти людину, яка знала мого відвідувача:

– Стільки треба терпіння й любови, аби так самовіддано піклуватися тваринами. Ви напевно дуже добра людина.

Можливо навіть, що я не те вимовив або те, що я вимовив, насправді являло собою щось зовсім інше, хоч деякою мірою й споріднене з попереднім. Я вже зараз так добре не пам’ятаю, що я виголошував. Я лише пригадую відповідь Дома, бо мені здалося, ніби те, що я бовкнув, образило його своєю пласкістю й недоречністю, і тому, коли він відповів, я здивувався, хоч згодом я щораз більше схилявся до припущення, ніби те, що він сказав, він сказав далеко пізніше, майже тоді, коли я відходив, або навіть не він сам, а Козютко-Млодютко про нього.

Мій мозок зберіг лише, як я говорив щось про тварин, так як говорять про погоду люди, які уникають нав’язувати один з одним внутрішній контакт, і тільки коли почув відповідь Дома, то в мені промайнуло, ніби розмову про тварин почав не я, а він, і то ще тоді, коли він мене переставляв з коридору до кімнати, і тепер лише продовжував тему, до якої я погубив проміжні нитки.

– Аби любити тварин, не конче потрібна доброта, – вів далі господар. – Зраджу вам з власного досвіду: мені доводилося не раз пересвідчуватися, як найчастіше саме злочинці, які свідомо, з особистих чи зовнішніх причин (служба, наприклад) культивували зло, дуже люблять тварин, хоч я не схильний узагальнювати. У мене деякий час жив молодик, який, і оком не моргнувши, погоджувався зарізати людину, знаючи, що вона не винна, – це його ні трохи не зворушувало, – а найменша кривда тваринам витискала з нього озера сліз. Я ніколи не бачив, щоб він плакав над дітьми, яких він час від часу мордував, то за дорученням, то для власної потреби, залежно від настрою, з якогось незбагненного гону до зла, однак задля тварин він часто навіть жертвував собою. Я не потребую казати: долі тих, хто знущався або просто не досить добре ставився до тварин, ніхто не позаздрив би. Трупи їх знаходили настільки спотвореними, що серед професійних убивць він заслужив прізвисько «живодера».

Не знаю, чи господар розказував все це поважно, чи трохи кепкуючи з наміром розворушити мене й примусити уважніше слухати, чи це він так оформив відповідь на мої. питання, – їх я ставив наосліп, поринувши в роздуми про ' мого відвідувача, щоб бодай з ввічливоети 'підтримувати розмову, – наївна хитрість, яка, як я пізніше усвідомив, насправді досить прозоро свідчила, що мене цікавить лише одне: якнайшвидше дістати адресу, – і це господар помітив і Заповзявся в алегоричній формі докорити мені, аби я уважніше слухав, бо ввічливість полягає на в питаннях, а у вислухуванні, коли я вже постановив показати себе супроти нього ввічливим.

Якщо господар мав це на увазі, то він домігся успіху: «живодер» зробив на мене не абияке враження, хоч якось не вірилося, щоб у когось жив (явно патологічний) злочинець і господар (з його ж слів!) пустив таку цяцю на помешкання, не боячися кари за переховування такого типа або що той його заріже.

– Чаю?

– Дякую, ні.

«Живодер». А що, як Дом справді тримав на помешканні злочинців? Куди я потрапив? Може, це середовище, яке … Ні. Це просто виключене! Зрештою, хіба не однаково, адже, крім адреси, я нічого більше не потребував. Я не збирався з ним ближче знайомитися, а що мене обходило, кому він давав притулок?

Це відкриття мене так потішило, що я вихопився з заувагою: «Я схильний все ж думати – радше добрі, ніж злі люди люблять тварин», а це пригадало мені прислів’я: «Хто рано встає, тому Бог дає», і мене на мить розсмішило, що це я виголошую, ба більше, що я спроможний ще й на продовження:

– Ваш злочинець – випадок. Я гадаю, він не зовсім нормальний, бо коли він мордував людей за те, що вони кривдили тварин, тобто захищав нібито справедливість таким драетичним способом, то тінь поняття добра й зла існувала в ньому, хоч і в зовсім перекрученому вигляді. Його доброти вистачало лише на тварин.

Ці слова належали нібито мені, хоч мене, властиво, ані трохи не хвилювало, чи ставився якийсь злочинець до тварин добре, чи ні. Мене не цікавили зараз жодні злочинці на світі. Ані злочинці, ані незлочинці. Я потребував тільки адресу, і то якомога швидше, бо час обмежував мене.

– Ви не зауважили, що майже всі злі люди санти– ментальні? – продовжував Дом.

– Я не знаю. Я не замислювався над цим. У мене не так багато дозвілля. Я заклопотана людина, ви навіть не уявляєте, скільки часу поглинає антикваріат! Я хотів би вас лише попросити, аби ви дали мені адресу …

Та господар не чув моїх слів. Можливо, у помешканні повітря обеззвучувало слова, як виводять з одягу плями.

Він налив у блюдце води й одніс у темний куток за скриню. Там щось кілька разів ляпнуло досить важким язиком по воді й затихло.

– Він захищав справедливість? – десь поблизу донісся знову голос Дома, і я подумав раптом, що коли я прочитаю подумки «Отче-наш», він швидше дасть адресу. «Отче наш…» почав я, та голос Дома забирав усе повітря, аж нічим ставало дихати.

– Справедливість.

– Отче наш …

– Справедливість – заперечення доброти, – перемагав його голос. – Справедливість вимагає, аби того, хто вчинив мені кривду, покарали. Бож справедливість. А тепер спробуйте вкласти її в рамки «добра і зла». Виходить, якщо добро за добро і зло за зло, то де ж тоді доброта? Чи, мовляв, це вже доброта, холи за добро не відповідають злом? Якщо за протягнений шматок хліба не дають у зуби.

«Отче наш, що сси»..

– Справедлива людина не добра. Бо якщо я добрий, то хоч яку кривду мені заподіяли о, мій обов’язок – відповідати на неї лише добром, 'без будь-якої надії на компенсацію, інакше моя доброта – нікчемна рекляма.

– «Отче наш, що сси… Адресу … Отче наш …»

– Чому? – несподівано наблизив до мене господар голос, як кухоль з водою.

– «Отче наш, адресу, нехай святиться, Господи»…

– Це тому, що ми неправильно оцінюємо зло! – звучала тепер уся кімната. Ми надаємо злу надто багато ваги, що, правда, зрозуміле, бо ми смертні, а вічний лише Бог. Однак ми схильні через свою смертну обмеженість надавати злу самостійного існування, тим часом; як воно – виключно вияв смертности, як біль, що с пересторогою смертному існуванню. З хвилиною, коли ми робимося вічними, зло перестає існувати.

– «Отче наш, що сси» …

– Адже не дарма оновлене поняття про добро і зло приніс Христос. Таке поняття спроможний принести лише Бог, бо з аспекту смертних ці поняття безглузді, такі поняття зрозумілі тільки з аспекту вічности. У вічності зло не існує, хібащо тільки добро, яке існує саме собою і яке люди без протиставлення його злу відмовляються пізнати, мов– ляв, добро без зла не пізнавальне. Наче на те, аби пізнати яблуко, конче треба пізнати кислу капусту!

– На світі не існує протиставлень. Гаряче – не протиставлення холодному, розум не протиставлення почуттю, бо почуття – це той же розум на іншому, зовсім не на нижчому щаблі, або, як хочете, розум – це почуття на вищому, умовно вищому чи звуженішому відтинку! – їх вигадали люди, аби полегшити собі буття в довколишньому світі, якого вони не розуміють. Добро пізнавальне саме з себе, і кожен, хто відважиться збагнути, що таке добро …

– «Отче наш.» таж я так ніколи не отримаю адреси! Господи, нехай він дасть адресу, адже мене чекають. «Отче …»

– Вибачте, будь ласка, що я вам перебиваю, – вирішив я спробувати притягнути його увагу руками, які мені самі благально піднялись угору, – вибачте, чи не зласкавилися б ви дати адресу, яку ви мені пообіцяли? Ви ж мені її самі запропонували. Прошу дуже. В мене, знаєте, в мене справді обмежений час, дуже обмежений. Прошу зрозуміти це не на шкоду мені. Прошу не образитися. Я вас охоче слухав би, хоч признаюся, не люблю ламати голови над такими питаннями, та й не дуже вони мене цікавлять, – як на мене, вони зовсім зрозумілі. Коли вже відверто зізнатися, пощо утруднювати собі життя? – однак я слухав би вас незалежно від змісту. Я дуже невибагливий, справді охоче, проте мене дома чекає дружина, я сімейна людина. Прошу.

Я набрав у груди повітря й раптом усвідомив, що ми обоє виголошуємо монологи, яких ніхто з нас не слухає.

Що мені лишалося робити? З таким самим успіхом я міг би промовляти й до дельфського оракула під час його віщань. Піти? Тільки ж як піти, коли він згадав адресу, на яку вчащав мій відвідувач! Ще раз потім сюди приходити? А як він розсердиться, що я пішов, не вислухавши його? Ні, смиренно чекати. Єдиний спосіб – «Отче наш, що сси на небесах …»

– Не убий!

– Що ви, та я й мухи не ладен! – запротестував я. наново [відкрившись для слів Дома. – Невже ви бодай на мить припускаєте?

Але Дом говорив, видно, не для мене.

– Поняття добра й зла лише похідні проблеми вічности, – наростав його голос, – ідеї, які самостійно не існують. От вам приклад – «не убий».

Ага, от про що він, втішився я. Все ж таки я не зовсім загубив нитку. Може, мені таки вдасться випросити у нього зараз адресу.

– Вибачте, чи були б ви такі ласкаві..

– Припустімо, ви прийшли оце зараз до мене – убити мене, і виконали свій намір. Я, ваша жертва, не виявляв жодної охоти вмирати, отже ви заподіяли мені страшне зло (в моєму випадкові я виходжу з засади, що я супроти вас, уявного убивці, нічого лихого не вчинив, радше навпаки, лише добро, і тому будь-які мотиви помсти, які зм'якшували б ваш злочин, виключені). Чи ви зробили мені зло?

– Я! Я прийшов лише довідатися, чи ви, тобто чи відвідує вас мій клієнт, і ви пообіцяли адресу, куди він заходив.

– Убиваючи мене, ви вчинили зло?

– Таж я не збираюся вас убивати!

– Убиваючи мене, ви допустилися зла? Так?

– Так, – погодився я, відмовляючися від активности.

– Гаразд. Ви мені вчинили зло, бо ви знищили мене. Проте якщо моє я або моя душа чи свідомість, називайте це як хочете, отже, якщо моя свідомість після смерти існує, тобто е вічна, то це ж означає, що ви не вбили мене, хоч ви й перерізали мені горло чи встромили ножа в серце! Якщо я вічний, якщо моє я вічне, ви, вбиваючи мене, не годні мене знищити. А якщо ви не в стані мене знищити, то ви цим самим не чините й злочину супроти мене, бо ваш злочин не є злочином! Ваш вчинок, убивство, перетворився б на злочин Щойно тоді, коли б я вмер, тобто коли б моє подальше існування, коли б моя свідомість, чи душа, чи «я» перестали існувати після того, як ви замордували моє тіло. А з цього виходить, що зло існує лише в смертному. Зло не що інше, як вияв смертности, і людство лише через непослідовність приписує йому самостійне значення, протиставивши його доброті. До доброти не існує протилежностей. Відсутність доброти це не зло, а порожнє місце. Бо не злом міряється доброта, а лише добром.

Я, видно, на деякий час виключився, бо коли я підняв голову, то побачив, як навпроти мене зупинився Дом і доводив:

– Бог – лише добрий, лише добро. Вже тому, що все вічне позбавлене й натяку на зло, оскільки це суперечить самому поняттю вічності. З хвилиною, коли вічне виявило б у собі первні зла, воно перестало б існувати. Це те саме, що з заповідями. Якби люди вірили у свою вічність, отже дійсно належали б до вічних, вони не потребували б дотримуватися жодної заповіді, бож заповіді свідчать не про Бога, а про людське неіснування в потойбічні. Для людини, що не вмирає при знищенні її тіла, – «не убий» позбавлене будь– якого глузду. Десять заповідей заперечують, а не стверджують існування Бога. І це знав Мойсей. Він бачив Бога і розмовляв з Ним. Лише їх розмова була настільки іншою, ніж це передано в Біблії, що Мойсей не відважився розповісти її людям. Люди закаменували б його, почувши, що Бог не такий, яким вони Його хочуть собі уявляти. Хіба вони витримали б визнання, що у Бога нема для людей вічности? Бо існує лише Бог і поза ним ніщо. Коли, власне, крім цієї одної ідеї, крім ідеї вічности, яку, залежно від темпераменту і мод, називали й називають релігією, абсолютом, Богом, природою, духом, мистецтвом, космічною гармонією, математичною формулою та безліччю інших назв, людство нічим більше не цікавиться?

Він ходив по кімнаті, говорячи ніби крізь мене до третього невидимого співбесідника, що стояв у мене за плечима, розуміючи й схвалюючи Дома, аж мене кілька разів тягло обернутися й пересвідчитися, чи я дійсно його єдиний гість. Та я не обертався і намагався не дивитися на нього, бо коли його очі, позбавлені найменшої рухомости, потрапляли в мої, поволі, як більярдні кулі в дірочки, я чув, як моє горло заповнюється желятиною і я втрачаю спроможність додумати до кінця найпростіше речення.

Щоправда, не виключене, що це вже діяв чай, який встиг мене розварити і навіть дещо закруглити моє нервове напруження в апатію, хоч це я ладен списати радше на кошт голосу господаря.

Голос Дома заколисував. І то заколисував не в сон, а в бездумне апатичне безсоння, яке не дає заснути і одночасно заважає наблизитися до звичайного бадьорого стану. Такий тембр голосу, незалежно від значення слів, переконував, накидав петлі, втихомирював, це я простежив навіть на тваринах, що сиділи по кутках, ніби залиті лявою. Напевне їм не раз доводилося чути промови свого господаря, бо мене пойняло неприємне враження, ніби вони слухають, і то слухають так, що їм зрозумілі якщо не всі слова, то принаймні більшість речень. Я навіть зважив подумки, що напевно не дуже здивувався б, якби вони раптом, заговорили, однак це припущення винесло із забуття історію з відвідувачем і що мене дома чекає дружина, і я почув, як Дом все ще тлумачить своє, що ніби розбивається на скалки в моєму вусі.

– Хіба ви не розумієте, – наполягав Дом (початку фрази, а, може, й цілого вступу, я не схопив. Тут я мушу зазначити, що я також не цілком певний, чи я дотримуюся послідовности, хоч я нібито точно реставрую почуте в пам’яті, бо часто мені здасться, ніби те, що відбулося в ту пору, насправді відбулося далеко пізніше, і тільки пам’ять наклала одну подію на другу, унеможлививши відділити одну від одної без великої шкоди, і то саме через мою ретельність, через те, що я так боюся допуститися неточностей, які загрожують хибно насвітлити мою історію), – хіба ви не розумієте, що тільки заради вічности, заради її єдиної людство споруджувало піраміди, храми, собори, створювало мистецькі шедеври, досягало моральних вершин, робило винаходи? З того часу, як людина усвідомила себе людиною, тобто обмеженою смертним, її спалює туга за вічністю, і цим вона різниться від інших сотворінь, в яких підсвідоме прагнення вічности, як і в усьому існуючому, обмежується лише інстинктами продовження роду. Вже в самому понятті людина заложена туга за вічністю, і то за особистою вічністю. Правда, часто люди запевняють самих себе доти, доки й дійсно помало б запасі Бога, чи богів, і не втямило остаточно, що сталося, – причина, чому Герострат не знаходив прямих послідовників аж до нашого часу. Натомість надолужується це тепер. Тепер це діється на кожному кроці. І що більше людство прогресуватиме, то більше в ньому розвиватиметься геростратизм, набираючи для різноманітности час від часу інших барв.

Звичайно, чоловік, який продовжує себе в дітях, не здає собі справи, що й це геростратизм, хоч це геростратизм біологічний (трагедії, коли нема наслідника, причина, чому так нестерпно батькам хочеться жити в своїх дітях). Інстинкти розмножування – несвідоме бажання вічности, яке виключно тому дуже не впадає в око, що воно елементарне, і його не осмислюють, бо всі первинні почуття зводяться на продовження роду, а це той самий геростратизм, правда, в іншій площині. Якщо ж комусь бракує гону продовжувати рід, то це свідчить, що геростратизм лежить у нього десь в іншій сфері. Що людина комплексна істота – це так, що вона не складається з однієї струни, очевидно, але базується вона уся на бажанні вічности, бож гляньте но, як у наш час усе збільшується геростратів. Варто лише трохи пильніше придивитися до нашого століття, і ви скрізь побачите навколо себе їх апокаліптичні шереги. «Хоч краплю вічности!» – волають ці креатури в гонитві за безсмертям. І скрізь, звідусюди безводними пустелями зяють їх перекошені роти. Як випалені блискавкою, проносяться у безвість їхні дикі, спалені спрагою вічности очі, які нічого не бачать, крім себе, крам того, що в них самих нуртує: бажання будь-якого безсмертя будь-якою ціною. Вони одержимі, вони захлинаються, їх шереги все збільшуються, і все страшніше звучить їх крик. Вони репетують з-під ворітниць, ресторанів, зі сторінок газет і часописів, парканів, афіш, вулиць, будинків, мітингів і проповідей, з усіх країн і всіх континентів. Як усі вони рвуться забезпечити собі безсмертя! Якщо не талантами, то бездарністю, скандалами, вбивствами, звірствами, чим завгодно, аби лишити по собі пам’ять серед людей. Нехай проклинають, нехай ганять, аби тільки згадували. Розгорніть першу-ліпшу газету, і вас оглушить і осліпить крик геростратів. Вони скрізь: у мистецтві, політиці, щоденному житті. Біології їм вже не вистачає. Гляньте, як вони накинулися на політику, малярство, музику, літературу! Дяка Богові, всі письменні, хоч тепер і неписьменність не перешкода. Не вміє хтось на папері стулити докупи речення – подумаєш, дрібниця, на це існують магнетофони. Наговорив на плівку, скільки душі влізе, і любуйся шедевром! Навіть зайве вміти розписатися.

Я кілька разів пробував нагадувати господареві, мовляв, мене дома чекає дружина і якби він дав мені адресу, де буває мій відвідувач, я з вдячности зайшов би до нього колись іншим разом, коли я більше дислокуватиму часом. Та всі намагання виявились марними, господар не чув.

Я навіть пробував симулювати біль у шлунку, проте Дом сказав, де в нього убиральня, не перестаючи говорити, і кілька відвідин убиральні мали лише той наслідок, що господар заходився пояснювати мені все з початку, ніби він затявся надихнути мене на його послідовника.

– Ви помиляєтеся в мені, – пробував я його запевнити, – ви імовірно берете мене за когось іншого. Я не інший. Я запевняю вас. Я антиквар. Якби ви тільки дали мені адресу. Я благаю вас.

Однак жодні благання не досягали Дома.

– … творчі процеси виявляються різно, – заповнював він собою всі закутки, – герострати пишуть зовсім не тому, ніби їх справді будь-що цікавить. їх ніщо не цікавить, крім пекучої думки, здобути для себе хоч атом вічности, байдуже як; святістю, пороком, глупотою чи скандальчиками. А хто навіть на скандали не здатен, ну, тому ще лишається найпервинніше – продовжувати себе в дітях і хоч через дітей зазнати біологічної вічности. Чому, ви гадаєте, вони носять у собі цілі смітники найрізноманітніших знань з ярличками «чисте пізнання», чому вони заучують усякі непотребства, для чого тренують розум? Виключно, аби інші ними захоплювалися! Щоб усі охнули: «Глядіть но, глядіть, ось ті, яких не поглине небуття!» Чи ви уявляєте, до чого доходять люди в цьому гоні? чинають вірити у власні запевнення, або навіть і взагалі переконані від самого початку, що вони шукають не вічности а правди, пізнання, доброти, надхнення чи ще чогось, кожен завжди послуговується запасом блискітливих слів і понять, насправді ж – все це лише шукання вічности для кожного особисто, тільки під різними камуфляжами. «Отче наш» людства звучить не «хліб наш насущний дай нам» а «вічности дай нам! Хоч крапля вічности нехай проллється на нашу голову! О, солодка, єдина вічносте!» І вічности шукають усі без винятку більш або менш драматичним способом. Ті, що вірять у Бога й домагаються вічности для себе у Нього, невідомо чому, припускаючи, що коли Бог є, то, значить, і їм існування забезпечене, мовляв, якщо квиток на потяг купив, то десь мусить бути і потяг, – і ті, що не вірять у Бога, гадаючи – коли Бога нема, то їм не світить отримати вічного життя, оскільки ж людині понад силу не хотіти, байдуже, свідомо чи несвідомо, вічности, то вони вірять лише у вічність серед людей, вічність, яка умре щойно з останньою людиною, тобто вони – герострати. Або, якщо хочете, активні герострати, на відміну від пасивних, тих, що вірять у Бога, бож герострати і ті, і другі, оскільки в обох спільна ціль – вічно існувати. Ви подивіться лише, що навколо робиться, всі жахи, безглуздя, звірства! Це не тому, ніби люди стали гіршими, ніж колись, люди не змінилися, вони ані погіршали, ані поліпшали, а тому, що наше століття – століття геростратів, які, втративши віру в Бога, однак не втративши гону до вічности, побачили перед собою тільки одне поле діяльности – серед людей. Раніше багато геростратів вірило в Бога, і тому їх геростратизм менше впадав у око, а тепер, хоч подекуди трапляються й такі, які намагаються вдавати, що вірять, забезпечуючи собі нишком вічність серед людей першим-ліпшим способом, – тепер усі збилися в одну площину – в свідомість, яка умре з останною людиною. Способів багато, вибір великий, а людське життя без продовження його в Бога надто коротке. Отож поспішай, дій. Бо що таке зрештою геростратизм? Вічність за всяку ціну, і все. Якби Герострат дійшов переконання, що йому є біля Бога чи богів, – однина чи множина – річ несуттєва, – безсмертя, він, звичайно, не потребував би палити храм. Тільки в богів він не вірив, і вічність для нього поза людьми це існувала, а він хотів вічности, як цього хоче все смертне, та іде й належачи до досить тямковитих, здавав справу, чого він хоче. Він навіть не успадкував злочинних нахилів, це видно з одного його вчинку. Ймовірно, він належав до досить розвинених і навіть начитаних людей свого часу, бож усвідомлював, що він робить, визнавався більш-менш на усіх тодішніх філософічних системах, – усі ж вічно товклися на агорі й просторікували з ранку до вечора, і особисто знати всіх найславетніших філософів-сучасників не становило великої події. Але оскільки він вірив у вічність у свідомості людей, а в нього, як на лихо, попри тямкозитість, а на цьому далеко не в’їдеш, ніяких талантів не виявилося, аби створити щось, що лишило б по ньому згадку і цим самим забезпечило б йому людську вічність, то він, збагнувши свою повну немічність, побачив перед собою лише можливість злочину, і то по змозі великого, щоб легко не забули. Знищити храм, який славився на весь античний світ, такий вчинок швидко не вивіюється з пам’яті. Злі язики запевняють навіть, ніби перед тим, як палити храм, Герострат влаштував для приятелів бенкет, – що Герострат належав до снобів, а не до пролетарів тодішнього світу, поза сумнівом, бо раб обмежився б хіба що тільки біологічною вічністю, а щоб домізкуватися до вічности в людській свідомості, треба диспонувати бодай невеликим маєтком, який дозволяв би байдики бити, – і оплакував долю храму (позерство квітло тоді, так само, як і тепер), бо якщо вірити очевидцям, такої краси, як Цей храм, не знали не тільки в Ефесі чи всій Греції, айв «Усьому античному світі, а Герострат цінував красу, оскільки її тоді всі цінували, і він не відставав від інших. Та краса красою, а власне безсмертя, хоч і не абсолютне, бож лише серед людей, виявилося йому дорожчим, і тому, наплакавшися вдосталь і кинувши приятелям кілька туманних слів на прощання (щоб не перешкодили або не перехопили в нього ідеї), він пішов палити храм, лишивши злим язикам переповідати подію й позаздрити, чому їх самих не осяяла подібна Думка. Тоді Георстрат становив виняток, людство тоді ще.

Ні, не уявляю, – обізвався я. – Я не схильний до роздумувань. Якби не історія з моїм відвідувачем, то моєї ноги… Ви, дуже прошу, не ображайтеся на мене, але якби ви дали мені адресу …

– Колись я мешкав з одним таким чолов’ягою, – звучав Дом, цілковито ігноруючи мене, – який тільки тим і жив, що виписував з енциклопедій, річників, включно до брукових газет різні мудрощі, аби на кожному кроці проявляти свою ученість. – (Цікаві у нього мешканці. То вбивця, то цей. Пощо він мене цим мордує?). – Якби ви його бачили. Зовнішньо – втілення скромности, а це, погодьтеся, неминуче робить враження. Він завжди ніби ненароком з вибаченнями, мовляв, дивіться, як він страждає, коли на нього звертають увагу, сипав знаннями, полонячи серця направо і наліво. Рафінованішого геростратства я не подибував; йому так удавалося ховати кінці в воду! Ніхто й не догадався б, як його попелить туга за вічністю. Все ж, попри його вдавану шляхетність і всесторонность, якось йому не щастило, хоч він доходив до біснування, як абетку, вивчаючи словники, граматики, мови, які рідко хто знав. Його природа обдарувала немилосердною посидючістю, – а кого жере геростратетво, той, звісно, не вгамується. Хоч як йому сипалися лаври, особливо серед жіноцтва, йому не вистачало уваги, яку викликала його вченість і чар, можливо, йому випадало б обрати інший район для свого поля діяльности й залучити відповідну публіку, яка ним захоплювалася б так, як він того бажав, можливо також, його нарешті виснажила ученість і він вирішив знайти легший спосіб прославитися. Я саме відлучився на кілька днів, коли він оголосив себе Месією. У той час ще не водилося стільки месій, скільки зараз, тоді це вважали за новину, і його заява зазнала навіть деякого розголосу. До нового Месії явився репортерчик, і знятка нового рятівника людства з відповідним інтерв’ю потрапила на першу сторінку місцевої вечірньої газети. Важко сказати, як цей новоспечений Месія уявляв собі власне безсмертя, в якому вигляді він його чекав, і чому саме замітка в газеті справила на нього аж таке враження. Побачивши своє фото в газеті й прочитавши, що він, за словами репортера, і є справжній Месія, цей бідака так перейнявся, що його мрія досягнути серед людей безсмертя вже збулася, що біля того кіоска, де він купив і читав газету, йому на радощах зробилося недобре, і він за кілька хвилин помер від розриву серця.