Текст книги "Герострати"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

– Самоопанування велика річ, яка не легко дасться людині, – крапнув товстун, як миро у чашу. – Його треба розвивати, вранці і ввечорі, до і після їжі, інакше, – і він підняв палець.

– Ви мусіли б знати мого клієнта, якщо ви часто тут буваєте, – ще раз спробував я.

– Авторка «Адамового ребра», – говорив товстун, ніби я виявився смертельно хворий, якого доводилося годувати з ложечки, – крім пророцьких віршів, баляд й критичних статтей, пописує ще й порнографічні віршики – хоч дурна, та хитра, – аби на випадок, коли від наполегливої канонади її пророцьких віршів, критичних есеїв та баляд безсмертя не повалиться їй до ніг (публіка, звісно, який народ, сьогодні подобається одне, завтра друге, а там дивися – і взагалі за смаком не вженешся!), мати щось, що беззаперечно нагадувало б про її існування. Найпікантніше у всьому цьому те, що авторці не довелося в житті (отже обідить отак Бог людину!) бачити голого чоловіка, і ці її вірші позначені курйозами, на які здатна лише стерильна фантазія. Однак поетка, якій навіть не пощастило втратити дівоцтво (і спіткає ж таке нещастя бідолашну!), тверезо розрахувала, що порнографія – найпевніше діло, порнографією завжди цікавляться, і, зрештою, не помилилася, тепер же на це й попит. Горе лише, що на цю думку, крім неї, багато ще дехто впав. Тут уже хто кого випередить. І в цій галузі найбільше конкурує з нею чоловік господині дому, отой, що в блакитному кріслі з квіточками. Це теж квіточка. Після невдалих спроб привернути на себе увагу як на поета (це зовсім не означає, ніби він кинув поезію, навпаки, – нещодавно він повідомив, і то кожного окремо, мовляв, це ще таємниця, що він готує тепер цикл «малосольних сонетів», очевидно, сонетів без рим), він переключився на писання порнографічних щоденників про своїх знайомих і приятелів, як також про інтимні подробиці свого подружнього життя. Щоденники, які призначені затьмарити стилем і ляпідарністю, і, звичайно, «викриттями», найвидатніших світочів світової літератури. Детальні описи сцен кохання і тому подібне, коротко казавши: перлини. От для штуки підійдіть до нього й скажіть, ніби чули про його славетні щоденники! Так і скажіть, славетні щоденники, він не гребує суперлятивами. Спокійнісінько хваліть праворуч і ліворуч, що більше, то краще; він не змигне й оком, для нього то лише мед, та що там мед, повітря, без якого він задихається. От спробуйте, і він вам, мліючи від щастя, перечитає всі свої «записи». Задля цікавоети. Бо уявити, до чого людина доходить, женучися за славою, справді понад силу. Це щось зовсім унікальне. Раджу від щирого серця, Підійдіть виключно для цікавости, я вас познайомлю! Га?

– Ні, ні. Пощо то мені. Я не з тих, що. Тобто. Пощо мені? Нехай потім. Адже я волів би лише довідатися, чи буває тут мій клієнт і чи ви його знаєте.

– Не хочете, як хочете. Тільки, слово чести, раджу вам Не нехтувати нагодою розважитися. Життя коротке, і не варто ним легковажити. Послухайте мене: я вам лихого не пораджу: Підійдіть до нього. Справді. Ви почуєте речі, які вам напевно й не снилися. Невже вас ніщо не цікавить?

– Я хотів би лише.

– Чи познайомити вас з тією он дамочкою, якщо ви гребуєте господарем?

– Я переконаний, – відповів товстун.

– Незбагненно! – прошепотіла дама, і коли я повернув голову, вона вже щезла.

– Бідака, – мовив товстун, ніби він щойно проковтнув свою співбесідницю, – шкода мені її. Ніяк вона не зніме зірок з неба. Доля. Дорого обходиться їй бажання вічности через сталу нещасну любов (бідаці вічно доводиться утримувати своїх коханців) вона досі не спромоглася придбати собі магнетофона, щоб начитувати листи до приятельки, яка, своєю чергою, посилає їй свої (та, видно, має магнетофон), і мусить платити за кожне начитання чи переслухування такої стрічки Адусі Адольдівні мало не подвійну ціну (за саме переслухання трохи менше), бо Адуея дає їй начитувати в кредит. Оскільки ж Адуся Адольдівна (Адуся Адольдівна – це Адуся плюс її чоловік, там невідомо, де кінчається одне, а починається друге – Ідилія) відрізняється від своєї жертви лише в’їдливістю, то саме тоді, коли ця бідака, обтяжена дармоїдами-коханцями, загориться начитувати черговий лисг-стрічку, яку потім, звичайно, зберігатимуть у музеї, спеціально побудованому для подібних цілей, бо інакше, пощо усі митарства, – рожеві ілюзії, блаженні убогі духом і таке інше, – Адуся Адольдівна відмовляється випозичати їй свій магнетофон, хоч їй та за це платить. Ускладнення з магнетофоном відбувається кожного разу, коли в програму літературного вечора включають стрічки-листи приятельок. А що вечори влаштовують за розписом, укладеним заздалегідь господарем, – усім уже наперед відоме, хто виступатиме, за ким і як довго, – до цієї реґулярности належить так само неминуче і сварка між Адусею Адольдівною і цією бідакою. Адуся Адольдівна тоді починає в два голоси (вона і чоловік) божитися, що їй саме тієї хвилини потрібний магнетофон, бо вона передчуває, що їй саме тепер щось ладне впасти на думку, або, – а це вже далеко гірше, – що вона, мовляв, робитиме, коли хтось зненацька візьме й скаже щось таке, якийсь незвичний вислів чи потрясальну подію, яка виявиться гідною, щоб її використати в романі? До речі, цей роман вона вже роками пише разом з чоловіком, і через Де вони чвалають на всі збіговиська, на всі літературні вечори, – дідуся Адольдівна свято вірить, що тільки з допомогою магнетофона вона спорудить свій світопотрясальний шедевр. Послухайте її, і вона вам витлумачить, як романи треба писати, тобто не писати, а лише вміти компонувати, вміти назбирувати влучні вислови «з натури» – і тоді, як кендюх, напихати ними роман. Для цього їм, звичайно, доводиться ганяти скрізь і всюди, не тільки на літературні вечори. Вони майже всюдисущі. Як десь почуєте вигуки: «Адусю Адольдівно, запиши скоріше на стрічку ці вислови, такс пускай, пускай скоріше стрічку! Ах, який з цього вийде роман! Тільки описати цих персонажів

і повний фурор у світовій літературі!» – то знайте, то вони.

Це їх, так би мовити, візитівка.

Товстун витер хусточкою чоло, і зосереджено зібгавши її в клубок, поклав до кишені.

– Якби ви хотіли, я вам беруся влаштувати, – сказав він і раптом зробився наче скляний.

– Не судилося! Ех, буття, буття! Всі ці муки, всі ці переживання заради одних твоїх… – просочилося до мене, і товстун відплив на задній плян. Це напевно господиня читає свій роман, подумав я. Може, її розпитати про мого відвідувача? Тільки коли ж я до неї діб’юся? Зараз виключене, бож вона саме читає. Отже чекати. Знову чекати. Ще хоч би товстун не втомлював мене балаканиною, або якби мені вдалося переключити його, щоб він заговорив про мого відвідувача. Тоді, прошу, нехай. Однак він не давався скерувати себе на іншу тему. Він не йшов на жодну зачіпку про мого відвідувача, якого він напевно знав, натомість йому чомусь кортіло мене з усіма знайомити, хоч я не виявляв жодного зацікавлення нав’язувати тут будь-яке знайомство. Я волів лише довідатися про мого відвідувача, ради якого я сюди взагалі прийшов, і все. Пощо мені інші знайомства, які не наближали мене ані трохи До розшуків даних про мого відвідувача? Але товстун не хотів Розуміти мене, він ніби навмисне уникав розповідати про мого відвідувача, а це означало, що я мав би пошукати когось іншого. Я справді мусів би пошукати когось іншого. Тільки кого? Господиня все ще читала. Господаря? Справді, чому не господаря? Господар не читав. Він сидів досить близько, і якби до.

– Ні, вибачте, я хотів би насамперед довідатися про мого клієнта. Адже зрозумійте, від цього залежить усе моє …

– Отже зупинилися на дамочці?

– Ви мене не зрозуміли. Я волів би …

– Ви не туди дивитеся, – зупинив мене товстун. – Туди. Он та.

– Однаково я не хочу, я …

– Он та модна дамочка, – присунувся ближче товстун, підкладаючи мені в бік руку, як бильце, – та, що не зводить очей з кінооператора, в надії, мовляв, колись він її таки зфотографує в якомусь з своїх епохальних фільмів і законсервує для вічности, як телячий паштет, – голову віддала б, щоб добігти слави бодай через такий щоденник, як господаря. Вона, безталанна, не має ні віршів, ні драм, ні щоденників, ні поем, а на скандали чи розпусту у неї замало хіті й темпераменту, просто таки кисле молоко, от трапиться ж таке. Ну, що тут удієш? Єдине, що їй лишається, це захоплюватися чужими шедеврами. Однак і тут вона не винахідлива. Буває ж, коли людині якось не щастить у житті! От не щастить, хоч ти лусни. Її горе, що в неї лише один незмінний спосіб виявляти своє захоплення чужими творивами, зрештою, як саме, – ви самі побачите, нехай тільки господиня скінчить читати свій роман.

Господиня все ще читає свій роман? – хотів я перепитати товстуна, та посоромився, відчувши себе винним, що до мого вуха не доходить ні звуку з її читання. Вона все ще читає свій роман, подумав я, і мені здалося, що я вже кілька місяців сиджу на дивані біля товстуна.

– Як тільки господиня скінчить читати, – сказав товстун, вирішивши напевно, що як він не пояснить, то я сам нічого не зауважу, – модна дамочка верескне і зімліє. Дуже застарілий спосіб, однак, що вдієш, треба якось прокладати собі шлях. Нема талантів, тож не вішатися. Дідько з ними, з талантами, нехай тоді принаймні усі бачать, яка в неї чутлива душа. Не душа, а сама ніжність, медуза. Така душа, що хоч ложкою їж.

– Слухайте, – попросив я товстуна, – я хотів би лише довідатися про мого клієнта. Я буду вам довіку вдячний, якщо ви сповістите мені про нього хоч найменші подробиці. Я ладен вам заплатити, якщо ви згодні. Так, справді, я вам заплачу за всі інформації, готівкою, визначте лише вашу ціну. Чи ви згодні?

Однак, товстун, видно, не розумів, що я кажу, чи, може, мої слова перетворювалися у нього у вусі на якусь іншу речовину, і тому мені ніяк не щастило встановити з ним зв’язок. Я бачив тільки, як працюють його щелепи, як він безупину говорить і як у мене починає ломити в голові.

– Що ж, кожний звертає на себе увагу, чим і як тільки втне, – говорив товстун, і я побачив, що біля нього сидить дама в окулярах, і обличчя її так густо обліплене пудрою, що при кожному повороті голови, пудра з неї сиплеться, ніби дама кожної хвилини ладна вся обернутися на пил.

– Знайомтеся, – наблизився до мене товстун, і я відчув у своїй руці велику кістку, яка виявилася рукою.

– Дуже приємно, – озвався я, відчуваючи незручність, що я не помітив, як вона підійшла до товстуна. Ще бракувало, аби вона сиділа тут довший час і чула, що я говорив.

– Подумайте тільки, – обізвалася дама, – Адуся Адольдівна раптом не хоче випозичити мені магнетофона! Що ви на це скажете? Мені невдовзі виступати з листом-стрічкою до моєї приятельки, а вона навмисно затялася зіпсувати мені вечір! Я просто…

– А ви Адусю Адольдівну… – сказав товстун, стишуючи голос і нахиляючися до дами, наскільки дозволило йому черево. У дами почало тіпатися обличчя, і мені здалося, Що я її десь уже бачив.

Де ж я її міг бачити, занепокоївся я. Якщо я її десь бачив і вона пам’ятає мене, то що ж я тоді говоритиму дружині? Я тоді пропав. Та я її щойно бачив у глибині кімнати, де вона Жестикулювала біля магнетофона, догадався я раптом, і мені Полегшало. Вона одна з тих двох жінок, що в чотири руки то закривали, то відкривали покришку магнетофона, і між ними бігав чоловік, наставляючи на кожну з них по черзі рурочкою рота.

– Ви думаєте? – сказала дама. нього зразу підійти й запитати. Щоправда, він сидів з таким зосередженим виглядом, що якось незручно було підходити й зачіпати його. Якби мені впало на думку щось таке, що виправдало б, чого я його потурбував. Тільки на думку, як на лихо, ніщо не спадало, бо товстун говорив і, хоч я його майже не чув, заважав зосередитися. Не виключене також, що мені тут просто забракло відваги, хоча знову ж таки відвага в невідповідну мить – і тоді матимеш приємність … Ні, звичайно ні, насамперед не поспішати. Один нерозважний крок, і я попсую всю справу. Треба вміти вичікувати нагоди: мій відвідувач навідувався сюди, отже його тут напевно знали. Хто його знав: господиня, господар чи хтось інший, байдуже, аби тільки найголовніші дані, щоб я нарешті розпочав його біографію, бодай найдрібніші події з його життя, оточення. А товстун набивався мені з непотрібними знайомствами. Присутні мене не цікавили, пощо мені їх біографії, коли я волів почути лише біографію мого відвідувача, проте саме її товстун чомусь ніби боявся зрадити. Він балакав про все, тільки не про мого відвідувача, аж мені раптом почало здаватися, ніби він оминає мого відвідувача в розмові лише тому, що йому не хочеться сказати про нього щось дуже важливе, що матиме вплив на все моє життя, і товстун відтягує цю хвилину.

– Скажіть, не бійтеся, зрадьте бодай щось про мого відвідувача, тобто мого клієнта, – впереміш з думками просив я, відчуваючи, як мене розморює нектар і як я роблюся дедалі нещасливіший. – Я переконаний, що ви знаєте мого відвідувача, – благав я, стверджуючи, як до мене крізь туман доходить щось зовсім інше, ніж я очікую. – Вдячність моя не знатиме меж, тільки скажіть …

– О, – то з’являвся, то пропадав мій співбесідник, – я ібачу їх усіх, як на долоні, бо і я колись пробував сили в літературі. Ви просто не повірите! Так. Писав драми і поеми, і мені пророкували велике майбутнє. Тепер це перейдений етап, тому я говорю про нього з легкістю. Минулося, як то кажуть. Зрештою, я вам признаюся лише тому, що маю до вас довір’я; воно взагалі так, що людина рано чи пізно мусить комусь признатися. Ви скромний. Ви мені подобаєтеся. Так – родина потребує час від часу відкрити душу, час від часу створитися. Конче. Знаєте, я саме один з тих, що через надмірну геніальність нічого не створили. Я виявляв до всього обдарування, і то яке! – і геніальність, хоч як це дивно, стада моєю трагедією! Трапляється. Горе тим, що все вміють, бо перед ними найтяжчі перепони – ніщо! Горе особливо тим, хто отримав від Бога абсолютний смак. А я власне і народився із таким абсолютним смаком! Не подумайте, ніби це дає перебільшення! Боронь Боже! Я дуже чесний з собою щодо своїх здібностей. Я не такий, як інші, які не бачать себе. Я бачу, і я цілком об’єктивний. Що з вами? Вам недобре? Ось випийте це! Мусите випити! Пийте! Ну от, одразу ж ліпше. Ви зіпріться на спинку дивана. От так: ну, ну, глядіть, не зімлійте. Це пройде. Це трапляється. Так, я цілком об’єктивний. Там, де я чогось не знаю, я одразу ж кажу: не знаю. Не гнівайтеся, цінуйте мою щирість – не знаю! Бо коли я, наприклад, маю абсолютний смак у літературі, це не дає мені права забирати слово в малярстві чи, скажімо, в музиці, як це в нас на кожному кроці робиться. Там я цього абсолютного смаку, цих, так би мовити, мацаків, що безпомильно визначають добре й погане, не успадкував. Тобто, звичайно, я люблю й знаю музику й малярство завжди далеко краще, ніж ті, що переконані, ніби вони визнаються на тому. Тільки я надто чесний з самим собою. Я собі завжди кажу: чекай, тут я не цілком певний, хоч, імовірно, така суворість до себе велика помилка, бож мої знання в цих галузях колосальні, але нехай, і тому я не забираю слова в цій ділянці. Інша річ з літературою. Тут я вже кого припечатаю своїм осудом, той з ним і помре. Справді. Та це й зрозуміле. Хоч як свою геніяльність заперечуй, хоч як її тримай у чорному тілі, вона все таки проривається на поверхню. Я вам наочний приклад. Що з то– То, що я її, так би мовити, занехаяв? Хочу я того чи ні, я (зрештою, як і кожний геній) стою над своєю епохою. Пливу Проти течії, навіть, повірте, в найбуденніших речах. І завжди Мені дивне те, чого інші не зауважують, бож, звісно, таланти Знаходять визнання, а генії ніколи, тобто століттями пізніше: так, а не за життя, в цьому я переконався. Які я колись писав Драми й поеми! Яке мені пророкували майбутнє ті, що на цьому мовився від себе заради інших. Тому мене навіть не дратує коли, наприклад, оця довколишня публіка переконана, щ0 д збираю автографи великих людей виключно через нездібність (я і нездібність!) будь-що вартісне створити, а мене, мовляв ятрить, щоб про мене говорили. Вони притримуються загальної думки (бож усі такі, винятку вони не хочуть бачити), а я навіть не пробую з ними сперечатися. Пощо? Насамперед, з ними сперечатися – це марнувати час. У них тільки той геній, хто сам про себе невпинно базікає, мовляв, він геній усіх часів і народів, а я цього не потребую. Я занадто значущий, щоб на них ображатися. Та і як же на них ображатися, коли вони думають, ніби я такий, як вони, бо вони мають перед собою лише взірець себе, а цей взірець затуляє собою усе справжнє. Про мене рано чи пізно ще заговорять, хоч я, з мого боку, жодних старань не роблю в цьому напрямі. Скоріше навпаки, як і належить великій людині. Бо я знаю; навіть ці сколопендри колись схаменуться і з подивом ствердять: ми писали твори, які нічого не варті, а він, цей скромняга, що був покликаний творити світові шедеври, просто нечувані досі серед людства, відмовився від слави, від літератури і присвятив усе життя збиранню автографів. Адже це справді нечуване. Його приклад небувалий в історії, скажуть вони, однак великої людини не перевчиш, навіть коли вона заперечує себе і присвячує усе своє життя збиранню автографів інших великих людей. От він заперечував себе, проте вже з того, як і що він збирав, видно велике нутро, його розмах, його самозречення. Бож погляньте, дивуватимуться вони, його збірники автографів не мають собі рівних, та й самі автографи більше промовляють за того, хто їх збирав, ніж за тих, хто їх давав. Адже кожен з цих автографів присвячений збирачеві їх, про що свідчать його ім’я і прізвище, виписане рукою багатьох знаменитостей. А це значить, що той, хто збирав ці автографи, мав чар, особистість, словом був незрівнянний … А такій людині не то що пам’ятники споруджувати, а треба, щоб її, як приклад самозречення, шляхетности й величі, наводили в шкільних підручниках, щоб на ній вишколювати гуманність майбутніх поколінь!

Збирач автографів витер хусточкою чоло і заходився вишкрябувати з кишені рештки кришок від кексів, ніби з нього від говорения вийшла уся сила, і він мусів якнайшвидше з’їсти щось, щоб не вмерти з голоду. Він і справді за час розмови ніби схуд і якось по-інакшому виглядав, хоч я поспішив запевнити себе, що це мені лише так здається, щоб не мати відчуття, ніби я сиджу з іншою людиною. Я ще хотів його дещо спитати, та не встиг, бо ввімкнули електричне світло. Мені різонуло очі, і я забув, що в мене було на думці. Замість того, я якось зразу з усіх боків побачив господиню. Вона заповнювала собою півкімнати і ледве вловно для ока погойдувалася, так що кількох осіб, які попідхоплювалися біля неї, крісло і пюпітр я спочатку порахував за частину її тіла.

– Як геніяльно! – різонуло у мене зовсім під боком, і в кімнаті почали пересуватися меблі.

– Бачите, бачите, – постукав мене пальцем у лікоть збирач автографів, – хіба я вам не казав! Бідна, бідна! У неї нема ні віршів, ні щоденників, ні поем. Єдиний її талант, це що вона ще ні разу не зімліла не в мальовничій позі.

– Та вона взагалі не зімліла, – вимовив я, не зводячи з господині очей і відчуваючи, як з неї хвилями вигойдується товсте блаженство на гостей, аж мене мимоволі потягло у цей такт похитуватися.

– Та не вона! Припиніть розгойдуватися, бо це мене дратує. Он та! Не господиня, а модна дамочка!

– Ага! – сказав я і також побачив дамочку. Над нею висіли дві скуйовджені голови з невиразним продовженням До підлоги. Посередині продовження переривалося кількома парами рук, які зімлілій лоскотали підборіддя й за вухами, проте модна дамочка не подавала ознак життя.

Як дивно виглядає людина непритомною, подумав я, тільки цієї хвилини підійшов добродій з тонкими заплетеними кіскою вусиками й поторкав модну дамочку за бантики на грудях, і я забув, чому я це подумав.

– Зараз буде грім і блискавка, – наблизився до мене товстун, послуговуючися моїм поглядом, як своїм власним. – Модна дамочка занадто багато притягла на себе уваги, хоч і зімліла на честь господині. От дивіться, я рахую: раз, два на три Гарантована буря. Я зараз почну на вас гніватися, де ваші очі? Ви знову не туди дивитеся. Гляньте, брови у госопдині …

У господині брови зійшлися на переніссі. Вона почала зменшуватися об’ємом і полискувати, як алюмінійований ковпак. Справді, як алюмінійований ковпак, яким накривають каву, подумав я, зробившися несподівано всеохопним, так що мою думку могли співдумати одразу і збирач автографів, і господиня, і всі присутні, хоч і з відтінками різних почуттів. Яке це дивне відчуття, здивувався я сам собі, однак вже наступної миті до модної дамочки вернулася свідомість, і від неї всі, як на невидимий кабалістичний знак, відсахнулися. Моя всеохопність перервалася, я втратив спілкування з іншими і повернувся до свого тіла. Модна дамочка іде раз вигукнула: «Геніально», уже не мліючи, і тому якось невиразно, і я перестав її бачити, наче вона провалилася десь у шпарку в підлозі. Господиня розправила брови в ангельські дуги, перестала полискувати, і вся кімната розділилася на окремі звукові відтинки.

Як надзвичайно! – заколивалося у мене під боком, і я помітив, що те коливання валує від кінооператора.

– Рятуйте мене, умру від одного вигляду, з яким кінооператор це вимовляє, – розлігся луною товстун. – Він гадас, що на те, аби повірили, що то говорить знавець, тгреба аж так надиматися! Ну жаба! – чистісінька жаба!

– Як незрівнянно! – колами наближалося до мене.

– Ах, ах! Слів нема!

– Як правдиво! Як у житті, – намагалася перекрити своїм голосом решту та дама, якій я тис кістляву руку і якій Адуся Адольдівна перешкодила використати магнетофон.

– Неперевершено! Справді неперевершено! – волав на одній ноті видавець, він же, як запевняв товстун, і редактор миршавенької газетки, і в нього сіпалося півобличчя так густо, ніби в нього за вухом стояв бешкетник і смикав цю рухому частину за нитку.

– Та ні! Ви насамперед зверніть увагу на психологічність! Психологічність же тут яка! – майже захлинався той, кого збирач автографів назвав експертом картинних галерій.

– Підґрунтя яке?

– Підґрунтя ж яке! – підхоплювали неокреслені дами, а потім усі чомусь поставали на стільці і в один голос вимовили речення, якого я не розумів, але від якого мені стало так незручно за мою безучасність, що я спробував і собі, правда, не надто голосно, щось вигукнути на зразок «незрівнянне» чи «подиву гідне!»

– Ви! – з’явився в мене перед очима, мов ангел з мечем, збирач автографів. – Таж ви! – далі у нього забракло слів, настільки його обурила моя поведінка.

– Зрозумійте, – я мушу довідатися про мого клієнта! – вигукнув я. – Що я маю робити? Ви могли б мені допомогти, якби ваша ласка. Я потребую тільки найголовніші дані…

Однак цієї хвилини на диван напливала тінь, і збирач автографів зник. Справді, що мені лишалося? Шукати його? Чи прокласти собі шлях крізь ті тіла, що кричали від захоплення, до господині, і крізь них, руйнуючи це захоплення, почати розпитувати її про мого відвідувача? Що вона подумала б? Хам, невіглас, не гідний будь-якої відповіді, бож наблизитися до неї зараз – означало говорити про неї, а не про мого відвідувача, бодай з ввічливости, бодай поки мине перша хвиля захоплення.

А потім, як до неї взагалі підступити? Якщо вже зважуватися, то негайно, поки вона нічим іншим не зацікавилася, тільки як? Ах ти ж Господи. Ну, справді, як? Ніяк неможливо. Як я подолаю живий мур? Ні, тут треба щось інше вигадати. Нехай працює голова, хоч вона сама тепер відмовляється, ну і чорт з нею, нехай. Адже не конче починати розпити з господині. Певно, не конче. Чому, наприклад, не з господаря? Він все ще сидів осторонь, якби так до нього, скориставшись доступом? Господар чомусь не висловлював разом з іншими свого потрясення, він не читав, взагалі ні з ким не розмовляв, тільки дивився зосереджено поверх голів присутніх.

От так, не думаючи, бо тоді одразу ж виринуть якісь ускладнення, підійти до нього і розпитати про мого відвідувача. Підвестися і… А як він розсердиться, мовляв, я перешкодив йому щось важливе думати? Бож він єдиний мовчав серед галасуючої публіки. Аж дивно. Правда, не виключене, що він раніше вже висловив своє визнання, чого я не помітив, усього не зауважиш, чи, може, він не сприймав, як новину, те, що читала його дружина, зумівши якось пояснити свою окремішність настільки (може, справді йому якось пощастило вибороти собі право не захоплюватися творами своєї дружини) переконливо, що дружина не брала вже того йому за зле, а інші знали це, і, коли він заглиблювався у роздуми, респектували його мовчанку, і тому якби я зважився порушити її, мені це зарахують за непрощенний злочин, в усякому разі якщо й не злочин, то я зіпсую собі прихильність, без якої мені ніколи не довідатися про дані до біографії мого відвідувача. Ще хоч би знати, що він думає: щось випадкове чи таке значуще, що він ніколи не пробачить мого втручання.

А то потурбую його, він подивиться бляшаним поглядом, а тоді й поговори про мого відвідувача, крім того, я ж із ним не знайомий, якби через посередника, скажімо, товстуна, щоб якомога невимушеніше, однак ні, бодай зараз ні, бож господиня напевно образиться за неувагу до неї, якщо я почну розпитувати господаря, не засвідчивши спочатку їй своєї пошани, коли всі нею захоплювалися. Це тим більше небезпечне, що вже сама її постать зраджує: тут усім керує вона, а не господар, правда, я з певністю не знаю, але це якось одразу чується. Образиться, що не до неї спочатку звернувся, а тоді хоч світ– за-очі тікай, і то негайно, бо як я лишуся в домі, де гнівається на мене господиня? Прийшовши довідатися про мого відвідувача, я не мав права дозволити собі жодного непродуманого кроку, а це значить – підійти спочатку таки до неї.

– Зараз я підведуся і попрямую до неї, – напівголосно сказав я, щоб підбадьорити себе, і зауважив, що гості ущухли, бо мої слова прозвучали занадто голосно. Настільки голосно, що в порожньому від тиші повітрі господиня через голови помітила мене і, піднісши догори обидві руки, попрямувала до мене.

Напевно я вчинив непоправну нетактовність, лише й встиг я подумати, бо вона вже стояла середі мною.

– О, – сказала вона, не опускаючи рук.

– Справа в тому, – підхопився я їй назустріч, на одному віддиху пробуючи виговорити одразу моє прізвище, професію й компліменти з приводу її роману, який мені так і не довелося чути, щоб показати себе бодай ввічливим. – Я дістав вашу адресу, щоб довідатися…

Та господиня мене нетерпляче зупинила, подавши з неба правицю, яку, як я пізніше пригадав, належало б мені поцілувати, тільки я не поцілував, бо правиця, завбільшки з постіл, не викликала жодних асоціяцій з поцілунком, а пізніше виявилося вже запізно, бож не випадало казати, привітаймося ще раз, бо я пізно згадав, що мені належало б поцілувати вам руку. Зрештою, вона не дала мені часу на жодні пояснення.

– О, я знаю, що ви хочете сказати, і ви не помиляєтеся! Не трудіться договорювати, я вас розумію з півслова. Я знаю, що вас привело сюди. Та й не тільки вас. Мої літературні вечорі користуються такою славою, що притягують цілком непосвячених. Вам хотілося, звичайно, почути мій твір і побачити, хто у нас збирається?

– Запевняю вас…

– Можете спокійно зізнатися. Тут нема чого соромитися! Що вдієш, коли я в цьому місті єдина, хто тримає світоч культури, і то світоч з великої літери! Сасасаса. Скажу вам цілком безсторонньо: мої літературні вечори – це стиль! Навіть помешкання я підібрала стильне. Ви напевно помітили з першого погляду?

– Я…

– Ну от бачите! Правда ж? Раніше ми не мали відповідного, і це вносило велику дисгармонію в наше духовне життя. Я аж захворіла на невроз серця. Це, знаєте, наче вдихнеш повітря, а назад не в стані видихнути. Тепер це, правда, уляглося. Я вирішила за всяку ціну довести до ладу свій побут, оточення. Ви бачили Мельпомену? Хіба не надзвичайна?

Сасасаса. Моя ідея. Ні в кого на літературних вечорах немає музи. Ви чули напевно, що мої вечори.

– Дуже мені прикро. Але. Я антиквар. Мені не доводилося раніше … Я не відвідую. Справа в тому, ну як вам сказати. Вибачте. Я шукаю свого клієнта. Я був би вам незмірно вдячний. Якби ви мені будь-що, дослівно будь-що про нього, бодай найголовніші…

Проте господиня і не збиралася мене вислухувати.

– Мої літературні вечори, – говорила вона, – мої літературні вечори …

Я спробував ще раз. Ніякої реакції. Я наполягав … Те саме.

– Я вас благаю, – видушив я з себе і зауважив, що вона мене щось запитує.

– Якби ви мені бодай найголовніші дані, – промурмотів я, бачачи з форми її вуст, що вона кілька разів ніби повторює те саме.

– Вибачте, якщо я вам здався неуважним. Я лише на хвилиночку…

– Як вам мій роман? – допиталася нарешті до мого слуху господиня, і я її наче вперше побачив.

– Знаєте, я в цих справах не дуже … Я антиквар. Мені хотілося тільки довідатися про мого…

– Правда ж, здорово у мене виходить? Зразу чується!.

– Вибачте, я..

– Зразу чується широкий розмах, з цим ви мусите погодитися. Ви, звичайно, помітили мій хист типізувати, виопуклювати, передавати саму сутність? Одразу впадає в око. Що не слово, то знахідка. Варто в такий спосіб зафіксувати життя! І уявіть собі, пишу без жодних зусиль! Просто з Божої ласки. Навіть мій чоловік завжди переробляє свої твори. А я сяду писати, а в мене слова так і ллються, ну так і ллються! Він і сам каже, що в мене більший талант. Справді! Я потім нічого не потребую виправляти, настільки усе написане виходить у мене відшліфоване, монолітне. Дещиці не зміниш. Творю, просто таки граючись, і вірте чи ні, надхнення приходить, як тільки сяду за письмовий стіл. Як Льопе де Веґа.

Можу писати без перерви двадцять чотири години. Такий хист, така наснага.

– Така наснага! – почув я раптом ще раз іншим голосом серед несподіваної темноти, заки зорієнтувався, що електрику вимкнули, щоб запалити свіки в канделябрах, і побачив, як Мельпомена видобула десь із-під пахви кусник запаленої свічки і як вона пальцями здіймає зотлілий ґніт на свічках, які одразу ж і запалює цим кусником, від чого кімната похитується і я бачу всі предмети, як з великої віддалі.

– Не забрудніть пальців, – у думках попередив я Мельпомену, і вона почула думку, бо, минаючи, непомітно для господині хитнула головою, щоб я не сумував.

– Мальпомено, дорога, я не сумую. Я не дам собі ради, – майже вимовив я, хоч Мельпомена вже зникла, і крізь високу прозору зачіску господині помітив, що біля пюпітра, звідки прийшла господиня (вона все ще існувала переді мною, хоч я її якось не чув) відбувалося щось нове.