Текст книги "Герострати"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Тепер на рівні моєї голови говорили, і я аж покліпав повіками, так залящали в першу мить їх голоси. Які в них горлянки, подумав я. Вони наче не вимовляють слова, а перекидаються баранячими стегнами.

– Я знаю усіх, хто відвідує цей будинок, а вас бачу вперше, – знову сказав власник ніг з космогонічними стопами, змусивши мене глянути йому в перенісся. Він мав бездоганно правильні окремі риси обличчя, розтикані якось не на своїх місцях. Ніби Творець задумав створити на дозвіллі ідеально вродливу голову, а потім втратив інтерес до свого твору, чи Його кудись спішно відкликали, і Він повстромляв ніс, очі, рот куди попало, аби швидше.

– Я вас слухаю, – озвалося перенісся.

– Пробачте, я… Я шукаю тут… одного мого клієнта, – знітився я, чуючи, як мене вже ловлять на чомусь дуже поганому і я знову хвилююся. – Я антиквар … Я вам зараз поясню …

– Слухай Цімо, – відрізав мене від співбесідника пшеничний молодик з підфарбованими чорними вусиками й крутими плечима, якими він штовхнув мене, від чого я похитнувся, не знаходячи, як його напоумити, аби він цього не робив. – Я більше не чекаю на цю худобину, Хому прекрасного. Нехай його хтось гукне абощо. Скільки ще стовбичити? Яке свинство з його боку! Він, шкура, напевно щось мудрує. Скільки це триватиме, день, два? Або ми йдемо, або ні. Якби я довідався про це раніше, я вибрав би собі інше товариство. Пащо мені гецкатися?

– Незрівнянний, дорогий Козютку-Млодютку, – затуркотів Ціма, – що ти робиш? Ти хвилюєшся? Пощади себе. Не забувай: люди твоєї тілобудови від переживань грубшають, а повнота, якщо вірити статистиці, – а хто їй у наш час не вірить? – вкорочує, поперше, віку. Подруге: жінки не люблять грубасів, стара істина, як світ. Отже зроби з цього висновок і чекай Хому смиренно, як і ми всі, бо він принесе гроші. Він, голубе, а не хто інший!

– Можна подумати, ніби він принесе щонайменше мільйон, дідько б його вхопив!

– Згоден, нехай навіть і всі дідьки й сам Вельзевул. Тільки ж, це справи не міняє. Мільйон не мільйон, а бодай щось. Ти не дістав, у мене теж нема, отже. Ну?

– Ви антиквар? – звернувся Ціма до мене.

– Я шукаю свого клієнта, – повторив я готову стрічку, – він мені винен гроші за книги, а я загубив його адресу і мушу тепер …

Стрічка скінчилася. Я зупинився і раптом, збиваючися, з несподіваним шалом почав описувати мого відвідувача трохи докладніше, ніж це входило в мій намір.

Я вже зараз так чітко не пригадую, яка блискавична калькуляція народилася в моєму мозку, спонукавши мене, майже захлинаючися, накинутися на Ціму з розпитами про відвідувача, хоч я вже роздобув адресу, куди він навідувався. Мені аж зараз незручно за тодішню ретельність. Власне кажучи, коли в відкрив рот, я ще не уявляв, що скажу. Я й зараз ладен поклястися, що я справді не збирався говорити про мого відвідувача. Як це сталося, я й досі не здам собі з того справи. Імовірно, я вичув, ніби Ціма з ним особисто знайомий. Ціма, як я потім пригадав, говорив з Домом, поки я відмовлявся від кашне й пальто, і, правдоподібно, це й навело мене на думку, що він знає і відвідувачів Дома. Можливо, Ціма навіть мешкав з моїм відвідувачем, щось подібне причулося мені, хоч згодом Ціма заперечував, переконуючи, що він, мовляв, нічого подібного не казав. Я знаю тільки: я дійсно не плянував розпитувати про мого відвідувача, та коли це сталося, я не здатний був ні про що інше говорити, ба більше, я зі страхом помітив, як не годен зупинитися, бо голос не слухається мене, і коли щось перешкодить цій зливі, я лусну, ’не встигши виговорити мого відвідувача геть із нутра, з думок Нін вітер, аби він щез.

– Ви розумієте, мій клієнт не тільки, а і.. – Хвости Речень закінчувались самими голосівками. – Справді, якби ви зласкавилися і зрадили бодай найголовніші дані, то запевняю вас, я погоджуся навіть…

Далі скакали вже самі приголосні. Голоcівки заважали вимовляти слова з бажаною швидкістю. Незбагненно чому, досі ще не винайшли звукоскорочувачів, щоб у секунду, наприклад, вміщувати слова, виговорені за годину. Про стенографію знайшлося кому подумати, а про стенофонію ніхто не потурбувався, і слова, вимовлені мною, насідали одне на одне, сплющуючи в безформні звуки закінчення попередніх.

– Ви морфініст?

– Я? Бог з вами! – Я аж присів від несподіванки. Мені ще цього бракувало. Господи, що ж мені робити?

– Запевняю вас, ні! Я не морфініст! Я взагалі ні!

– Та не кричіть так, я вас не з’їм. Я вас не наставлятиму на путь істини. У вас трясуться руки, і я зважував лише, чи ви не бажаєте дістати нової порції.

– Вірте мені! Запевняю вас, ні. Дійсно, ні. За все життя ніколи! Я шукаю лише мого відвідувача, тобто, вибачте, клієнта. Так, клієнта.

Ціма перебрав мене поглядом, глянув угору й пожував нижню губу.

– Гм, ви шукаєте свого клієнта?

– Так, саме так, я шукаю свого клієнта, і якби ви могли …

– Чому ні? Можу. Я знаю вашого клієнта. Я його бачив кілька разів у Дома, хоч і не звернув на нього особливої уваги. Непримітна особа. Бож усі, хто відвідують цей будинок, мені відомі, як свої п’ять пальців.

– Ви знаєте його прізвище?

– Ну, а як же! Тільки я мушу зосередитися, щоб пригадати. У цю мить вислизнуло з голови. Його прізвище..

– Цімо, не бреши, а то людина і справді повірить і заходиться будувати на твоїх вигадках пляни. Де твоє сумління? Чого тобі просто без вихилясів не признатися, що ти, крім Дома, якого кожний собака знає, нікого не знаєш, – втрутився юнак з нечистою шкірою.

– Як? Я не знаю? Куряча твоя голова! Я не знаю! Та чи ти взагалі тямиш, що базікаєш? Я не знаю! Ах ти ж попелиця паршива! Порожнє місце, затирко! Замість мовчати і втішатися ласкою, що його терплять у товаристві, воно ідє й просторікує!

– Ідіотищє, – ніби про себе додав Ціма і тихо, аби ІНШІ не чули, без жодного переходу, зозсім з другого регістру звернувся до мене, аж я завагався, чи це справді він:

– Позичте мені дві десятки. Я вам завтра ж віддам.

У мене стільки не виявилося. Хоча для певности, а, головне, щоб його переконати, як я ладний вдоволити його, тільки що не маю, я повивертав усі кишені і навіть дозволив його руці при тому помагати.

У Ціми з’явився зосереджено-розчароватшй вигляд, наче він сам собі не вірив, іцо в моїх кишенях, крім кілька дрібняків, нічого не знайшлося. Він іце ніби ненароком спробував помацати закавраші на ногавицях, чи не зашито там копійки, висякався, ще раз помацав, а тоді, врешті зневірившися в можливості щось здобути, зайнявся юнаком, який поставив під сумнів обсяг Ціминих знайомств.

– Так я, кажеш, не знаю! Дуже цікаво. Кому ж тоді знати, як не мені? Чи не тобі, бува?

– Маєш рацію. Більше, ніж тобі, в усякому разі. Хоч зараз про те не йдеться. Лишімо цю тему. Я сьогодні не в настрої, аби сперечатися.

– Що ти сказав? Чи це мені здасться, чи я справді чую?

– Не входь у ролю!

Ціма хапнув повітря, і зразу ж на, його місце напливла з моєї пам’яті риба в довгих колючках, що я її колись бачив У природничому фільмі, на який водив дітей. Риба, що при наближенні небезпеки ковтає воду, аби набрякнути до таких розмірів, щоб ворог побоявся її проковтнути чи навіть зачепити. Проте Ціма явився знову. Він уже не уподібнювався до тієї риби. Що за цей час трапилося у нього з опонентом, вислизнуло з мого зору, тільки Ціма уже ні на кого не скидався. Він двиготів.

– Ви чули? Чи ви чули таке? Подумати тільки! Головне, Хто! Хто б уже розперізувався! Смаркач! Нетля! Ця півпорція людини, яка ще не встигла собі відростити жодної думки, яка мУдра тільки тим мотлохом, чим у школі напхали його казанок! Цей гімназійний гевал!

Гей, публіко, тихіше, бо не почуємо Хоми, гукнули з другого кінця гурту.

Та Ціма й гімназист стояли в іскрах.

– Ти на колінах дякуй Богові, що тебе взагалі терплять у нашому товаристві. Ти забув, що я, Ціма, ввів тебе сюди, і ти лише завдяки мені тримаєшся тут, жабо ти втівалашена. Якби не моя великодушність, тебе і духу тут не лишилося б. Ти, як – гадаєш, навчився розписатися, то вже втнеш і зорі з неба стягати?

– Наше товариство, наше товариство! – перемавпував Ціму гімназист, аж йому мало прищі не позіскакували з обличчя. – Подумаєш, ощасливили! Якщо вже на те зійшло, то я сам собі товариство! Не я, а ви всі мусите чутися щасливими, що вам випало на долю познайомитися зі мною! Якщо вас усіх колись згадають, то тільки тому, що ви спілкувалися зі мною, що ви мені отруювали життя і що я серед вас обертався, я, геніяльна дитина; так, ковтайте, геніяльна дитина, бо з вас же ніхто не здатен на щось велике. В їх товаристві! Ха! Знаменитості знайшлися! З яких пір? Хто з вас утне щось нового сказати? Крім мене, ніхто! Це коле в очі. Вас хапають корчі, бо я наймолодший; так, мені ледве сімнадцять, а я створив уже річ, яка докорінно перевертає світову літературу! Бо мені варто лише за щось узятися, і я з легкістю долаю те, про що ви, телепні, і мріяти не зважуєтеся. Вас бісить, що навіть мої малюнки, які для мене лише розвага, роблять епоху! Вже їх самих вистачає, аби відкрити нову, зовсім нову епоху. Цілу епоху! А я ж який молодий!

– Профани, на коліна перед геніяльною дитиною! Перед пророком молодих!

– Кретин!

– Нездара!

– Сам ти нездара!

– Дуже винахідливо. Цілком у дусі твого твору, що переверне світову літературу!

– Мій твір!..

– Твоїм твором і підтертися соромно, а він світову літературу! Ти поспитав би ліпше, чи його хтось бодай за гроші читатиме. Літературу йому перевернути захотілося. Нічого сказати, скромне бажання! Ти перш за все полікуйся у мами від манії великости, бо розірвешся на друзки! Його твір! Ні, це просто таки чудово! Ще хоч би ти мені не читав його і не показував малюнків, нездаро ти заюшена, то я, бува, й повірив би. Чи ти гадаєш, вистачить тобі лише плюнути, і світова література з громом і свистом так і завалиться? Варто тобі ректи слово, і воно вже дійсність? г– Ти мені заздриш! Заа… здриш! Ти гадаєш, я не бачу крізь твої словеса? Я бачу тебе ліпше, ніж ти думаєш. Я знаю, до чого це ти ведеш. Я знаю, що тебе пече. Ти сам хотів би так писати; так, писати так, як я, та кишка слаба. Ти не можеш, і тому й лютуєш на мене. Ти гадаєш, я не помітив цього, коли читав тобі свій твір і показував малюнки? Щоправда, тоді я не уявляв, наскільки ти мені заздриш. Я повівся з тобою занадто щиро й відверто, і ти почав зловживати моєю вразливістю, в якій я мав необережність тобі зізнатися. Тільки ти прорахувався. Тепер я вже надто великий, аби ти здолав мене духово вбити. Ти гадаєш, я не тямлю, чому ти так сікаєшся? Тобі смертельно кортить знищити мене, роздмухавши зневіру в мої здібності, щоб я не спромігся написати речення, зробити штриха, ставши таким, як ти! Нікчемним просторікалом. Тобі нестерпна думка, що інші творять, а ти – яловий. Тебе гризе небуття, бо після тебе і сліду не лишиться, і тобі понад силу зносити безсмертя інших! Ти тільки не врахував одного: ти не Саваоф, і твої слова не несуть смерти. Той час, коли існувала невеличка надія знищити мене, давно минув, і ти витрачаєш енергію на вітер. Ти натрапив не на того, кого б тобі хотілося перед собою бачити. І знаєш чому? З дуже простої причини. Тому, що кожному, хто прочитав бодай сторінку, та що там сторінку, одне речення, з мого твору, ясно – вже самих моїх стилістичних засобів досить, аби світ звернув на мене увагу! А це значить, що коли я в сімнадцять роблю те, що ти не здолаєш і в …

– Тримайте мене! Його стилістичні засоби! – Ціма ляснув себе по стегнах і крутнувся навколо своєї осі, пританцьовуючи і намагаючися очима втягнути мене в сварку, бо решта гурту взагалі не реагувала. Усі вони стояли з такими байдужими обличчями, аж я ка мить зважив: може, вони взагалі не чують, як буває, коли людина на секунду виключається, тільки що в цьому випадку виключився весь гурт. Хоч імовірне й те, що вони звикли до подібних сцен і не надавали їм значення, і тільки я, не посвячений в хід дійства, сприймав усе перечуленіше, ніж належало, хвилювався до болю голови від припущення, як Ціма кинеться на гімназиста й придушить його, або гімназист вчепиться в Ціму й перегризе йому горло, і мене потягнуть до поліції, а тоді вже дружина довідається про мої пригоди.

– О людство, втішайся, – підплигував Ціма, – тебе чекають його потрясальні стилістичні засоби! Готуйся і кам’яній, на твоє лоно гряде стиліст усіх часів і народів. Стиліст, якому заледве сімнадцять років!

– Власне, так. Саме так! А тобі це ніж у серце!

– Мені ніж у серце? Не витримую!

– А ти витримуй і не скачи трясогузкою.

– Це що, належить теж до стилістичних засобів? Цікаво лише, коли ти довідався, вчора чи сьогодні, що таке взагалі існує? Бо щось минулого разу стилістичні засоби ще не фігурували. Напевно тоді в школі у вас цього не «проходили». Яке щастя, що існують школи, де «проходять» такі явища, як стиль, і де вчителі виховують стилістів!

– Ти мені заздриш, самоук! Заздриш найгидліше, найогидніше, як тільки можна заздрити.

– Я тобі, заздрити?! Я. Ціма? Та якби я захотів, я лівою ногою написав би твір у сто разів кращий, ніж ти, стиліст ти, стиліст!

– То візьми і напиши! Ану ж напиши! В тому й загвіздок, що ти не втнеш написати. Ти здатний лише просторікувати. Якби ти вмів бодай дещицю писати, ти не натинався б привертати на себе увагу найдикішою брехнею. Адже ти сам свідомий того, що не маєш нічого за собою. Ти – порожнє місце, і тому я тобі муляю очі. Якщо я пишу, я маю що сказати світові. Я такий, як ніхто! Я велика людина! Я ге-ні-яльний на зло вам усім! Я, я..

– Рятуйте, люди добрі, він має що сказати світові! Він велика людина! Він геній! Світові він має що сказати! Не якійсь там одній людині чи групі, а зразу усьому світові, зразу усьому космосові! Однак ти не лише не маєш чого говорити світові, а ще й досі не навчився розуміти того, що інші кажуть, і то найпростішого. Гляньте лише на цей мішок комплексів! Полюбуйте на нього. Геній! Боги сміху, де ви? Проте я шкодую твою молодість. Ти ще в тому щасливому віці, коли не тямлять і третини з того, що злітає з власного язика. Тому я тобі багато чого пробачаю.

Ціма раптом зупинився, наче пронизаний непередбаченим припущенням, засяяв, і його голос зазвучав, наче він відпускав гріхи:

– Так, я пробачаю тобі. Затям; Ціма великодушний. Ціма прощає тобі всі хиби, які ти завдяки своїй карколомній глупоті, посиленій молодістю і поганим смаком, приписуєш йому. Пробачаю. Амінь.

І щоб показати, наскільки він великодушний, Ціма велично відвів свою голову до чоловіка в рогових окулярах і заговорив про гроші, які чи то хтось комусь пообіцяв дати, чи, навпаки, в когось відібрати, деталь, який так і лишився неясним у моїй пам’яті, хоч, з другого боку, нібито йшлося про гроші, що їх взявся принести Хома, якого всі чекали.

Гімназист силкувався відповісти, та його опала гикавка, і він лише махав руками, хапаючися за горло, ніби там лежала посічена гадюка, яку він намагався витрусити. Мені стало шкода його, я охоче допоміг би, якби догадався – як. Я на мигах спитав, чи не потрібна йому підпора, тільки він чомусь гостро відіпхнувся від мене в повітрі, і від того, як він відіпхнувся, я несподівано зауважив: атмосфера від Ціми і гімназиста перекинулася на весь гурт і, властиво, говорили не вони, а Дом, якого вже не було серед них. Дом уже не стояв на порозі, пропонуючи мені шалик і пальто, але я чомусь ніби не виходив із засягу його голосу, який, хоч цього нібито й не могло трапитися, як я себе переконував, тримав на нитках весь гурт і частину мене, видовжуючи мою свідомість у довге Дзеркало, яке ніби одягли разом з білизною на мене і яке я не здужав скинути, ніби частину його я випив з чаєм за столом Дома. Не виключене, якби я погодився взяти пальто і кашне, вони перервали б тяглість цього дзеркала, хоч тепер виявилося б запізно направляти побачене. Дом уже відійшов, і я не хотів повертатися.

– Ні, я кажу зовсім поважно. Якщо Хома не прийде, заки вдарить чверть, доведеться знову йти позичати гроші у Дома. Не чекати ж нам дійсно до ранку!

– Помовчи!

,– І не думаю. Чому, зрештою, ні? Теж мені – перечуленість! Як у Дома нема грошей, то він завжди вміє десь роздобути для нас.

– Вистачить! Ні слова більше! Не говоріть мені нічого про Дома, якщо волієте, щоб я бодай хвилину тут лишився, – вигукнув з такою ненавистю чоловік у рогових окулярах з прізвищем на Ґзи чи Бзи, – прізвище, яке я так і не запам’ятав, хоч Ціма пізніше на моє прохання його кілька разів повторював, – ніби він складався з шухляд, натоптаних порохом, у які потрапила жменя вогню.

– Я нічого не хочу про нього чути! Дом? О, ні!

Вимовляючи це, він робив таке зусилля щелепами, аж я приготувався до того, що його обличчя розсиплеться на складові частини і лишиться сам торс.

– Краще я нікуди не піду, ніж брати його нечисті гроші! Ваша справа, що ж до мене, то я ліпше зрікаюся!

Гімназист на слові «нечисті» нарешті озвучився і назвав Ціму халявою, однак всі вже захопилися новим. Йому ніхто не відповів, і він затих під схлипувальні вигуки Ґзи-Бзи.

– Що завгодно, тільки не розважатися на його гроші: так низько я не падаю! Цього ніхто не діждеться, за жодних обставин! Ніколи!

– Дивись, який святенник! – щиро здивувався Козютко-Млодютко. – Раніше далебі падав. Чи ти вже стільки нападався, що й Дом не дасть?

– Ба! Кожному вільно падати, та це не означає, що треба й залишатися в баюрі!

– Яке відкриття! Зворушливо. Тільки з яких пір така лринциповість? Адже ти раніше брав, і то досить частенько, убий мене, я просто не розумію, що ти маєш проти Дома. Адже хто-хто, а Дом тобі лише добро робив, і це я знаю ліпше, ніж будь-хто. Я ж, либонь, свідок усіх твоїх вчиночків і можу дещо сказати. Звичайно, це інша справа. Зараз мені лише цікаво, чому гроші Дома, яких нам аж так треба, стали раптом нечисті? Добрішої і чеснішої людини, ніж Дом, не існує. Це факт, і це я обстоюю без жодної задньої думки. Я сам шляхетна людина і не терплю, коли в моїй присутності безневинно ганять інших.

– Козютку-Млодютку, – похмуро обізвався велетень з перебитим носом, якому, видно, важко доводилося носити своє тіло, бо він час від часу стогнав. Він височів зразу ж за гімназистом і досі тихо, але наполегливо вмовляв у лисого сіренького свого співбесідника, під яким стояли п’єдестальні ноги, заплатити йому готівкою за останній медичний семестр. – Козютку-Млодютку, не залізай у найвищі регістри з своєю шляхетністю. Гидко слухати. Пощо смішити людей? Кому це ти, зрештою, говориш? Ми ж тебе знаємо, як облупленого.

– Не втручайся! Не перебивай! Я не з тобою розмовляю. Дом утне дістати…

– Я не хочу й імени чути цього богохульника, не те щоб брати у нього гроші, – запалахкотів Ґзи-Бзи. – Дом антихрист. Так, антихрист! Я не боюся називати речі своїми іменами! Як шкода, що за наших нікчемних днів не палять таких, як він, на кострищах. Кострище по ньому аж волає. Він огидний покруч, мерзенна людина. До того ще й говорун, «і кожного, хто потрапляє йому під руки, годує своїми кари гідними теоріями. Він напевно і вам уже встиг повикладати свої богохульні міркування про Бога і геростратів, – обернувся Ґзи-Бзи до мене. – Досі ніхто не оминув цієї долі, якщо ви не виняток.

– Я не виняток. Я такий, як усі.

– Отже розповідав?

– Розповідав.

– Ну, бачите! Ну, звичайно! Інакше і не могло бути! А ви ще питаєте, чого я не хочу брати його брудних грошей. Ви просто вівці! Де ваші очі, чи ви усвідомлюєте, що це за людина? Раніше і я ставився до нього інакше; признаюся, він і мене свого часу засліпив, тільки тепер я його розкусив. Я не чую ні проти кого зла, однак його я ненавиджу! Так, ненавиджу, бо я побачив йото мету. Це мені далося не легко, та я вислідив, куди він насправді прямує. Я зрозумів, що Дом не просто собі базікає. Мовляв, балакун, та й годі. О, ні. Я помітив це з того, як він завжди ніби випадково, майже проти її власної волі втягає людину в розмову і як непомітно він насуґеровує її своїми переконаннями, що суперечать здоровому глуздові, а головне християнській етиці. Людина не встигає отямитися, як її вже притруїли теревені цього посланця сатани. Я сам це на власній шкірі пережив, тільки в мене надто товстий хребет, аби його надломити, мене Дом не знівечив, хоч це мене в кінцевому рахунку переконало, що за Домом криється сатана. Вам смішно, ви не вірите, ви вважаєте себе поступовими, вам це дике, але я вам кажу: це саме так, і я знаю, що кажу! Дом прийшов каламутити світ і в цій каламуті ловити собі жертви. У щонайконкретнішому значенні цього слова. Лише мене він не спромігся обдурити. Я його побачив наскрізь, хоч і не зразу, крізь його личину доброти. Диявол ловить овечок у свої облудні сіті, послуговуючися добром. Та мене добротою не приспиш! Власне, ця його неприродна доброта й відкрила мені очі. Я сказав собі, людина не буває аж такою доброю, а якщо вона такою є, то це від лукавого, і таких людей треба негайно нищити, бо вони лише баламутять світ. У світі мусить панувати не доброта, а справедливість. Ті, що занадто і проповідують доброту, завжди підозрілі, бо добротою найліпше служити злу; це той плащик, яким послуговуються такі посланці диявола, як Дом, щоб паплюжити людство, і лукавий це знає. Бо якби Дом виявився дійсно лише доброю людиною, а не спокусником, хіба просторікував би він про людський геростратизм? Міркування, які не лише гідні кари, а які й недвозначно свідчать: людина, яка додумалася до такого, ненавидить людей і бажає лише їх загибелі. Аджеж це так ясно, навіть дитина з цим погодиться! Якби д диспонував бодай деякою владою, я його негайно засудив би на страту не тому, що мені не подобається його ніс чи я проти цього настроєний, а тому що він поганить людство, саму суть людства, наше століття, поминаючи вже його висловлювання про Бога. Він затруює слово, дії і вчинки, і якщо хтось справді любить людей, то мусить визнати: така людина не має права на існування. Я люблю людей, і тому я проти Дома, бо він проти усього живого. Я виступаю в обороні людства. У мене кров кипить від одної його згадки про Бога, який нібито воліє не існувати. Бота, який існує сам-один і поза яким – ніщо. Який приходить на землю з образі Будди, Христа, майбутніх Месій не звільняти нас від гріхів (гріхів за дуже зручною теорією цього негідника взагалі не існує) чи приносити нам вічне життя, а вмирати, бо людство, мовляв, лише смертна ілюзорна периферія Бота, оскільки Бог-отець, творець усесвіту, Бог-дух і Бог-син, Спаситель – лише різні втілення єдиного божевільного Бота (за теорією цього богохульника, Бог може бути лише божевільний, як вам це подобається?), який страшний своєю нелюдською божественною добротою. Божевільний Бог, який силою своєї божественности нікого не каратиме навіть за найстрашніші злочини, тільки в Нього рівночасно не існує і для людей вічности. Припущення, яке могло впасти на думку лише божевільному або злочинцеві, бо Пощо комусь Бог, якщо у Нього нема для людей вічности? Що Це за вивихнене поняття, нібито віруючі такі ж самісінькі герострати, як і невіруючі, що вірять лише в тутешню людську вічність, яка згине з останньою людиною? Адже це диявольська думка вважати, нібито вірити в людську вічність У Бога – неморально й егоїстично, натомість вірити в Бога, який не має для людей вічности, Бога, що не каратиме, і не нагороджуватиме, тобто Бота, який рішуче ні до чого – Найвище щастя: вірити в божевільного Бога, який не спроможний дати людям краплі безсмертя! І після цього всього я, Глибоко віруюча і високоморальна людина, погоджуся – іти Розважатися на гроші цього богохульника? Цього хулителя Усіх понять, які щось означають для людей, цього виродка, якому ніщо не святе! Ні, такого я не приймаю. Я не йду на компроміси. Я відверто заявляю: я ненавиджу цього посланця сатани. Я скоріше відрубаю собі руки, ніж прийму щось від нього, і Господь мене за це винагородить, бо я ненавиджу Дома не за себе, а за те, що він інших псує своєю єрессю. Такій глибоко релігійній людині, як я, людині з виробленим, оформленим світоглядом, Дом не страшний і його розмови просто смішні; натомість для молодої, духовно не зформованої людини вони – отрута, і це мені болить і не дає спокою. Якби йшлося тільки про мене! За себе я цілком певний, тільки ж я не егоїст, я не ница креатура, я страждаю за інших, і тому, навіть якби я слабував на симпатію до Дома, а я на неї не слабую, він її не заслуговує, мій обов’язок християнина – каменувати його! Дом – богохульник і злочинець. Це я проголошую не за його плечима. Це я ладен повторити йому в очі. Він найрафінованіший богохульник, якого ще світ не знав! Аджеж хіба не помітно, що Бог у його розповідях, як дві краплі води, схожий на самого Дома, навіть якщо ця схожість і викликана через посередні, здавалося б, зовсім недоречні натяки? Дом посідає диявольську здібність, говорячи про когось і не називаючи жодних окремих ознак, про кого він говорить, обхідними шляхами викликати в уявленні слухача повний образ з найменшими подробицями, і цей образ якимось дивним робом отримує кості, обростає м’ясом, аж годі від нього відпекатися, бо він стоїть на кожному звороті думки, примушуючи все обертатися навколо своєї осі. І Дом цією спроможністю зловживає, проте я бачу, до чого усе це прямує. Я бачу, де тут починається злочин. Бог Дома сумнівно добрий, замість бути справедливим, і тому мимоволі, майже підсвідомо, уявляєш собі: якби Бог прийняв людську подобу, то Він скидався б на Дома з його непорушними сатанинськими очима, навіть у такому самому небесному халаті і фесці. А це ж блюзнірство! Така богоманія страшніша, ніж радієві випромінювання. Це найвище лукавство, до якого людина здібна лише дійти від цього лукавства мене дрижаки хапають. Я не терплю… – Дивіться, дивіться, як розходився наш християнин, – прицмокнув Ціма. – Просто соловейко! Це так на нього впливаЄ ваша присутність. Не робіть нещасного обличчя і не пробуйте заперечувати. Зрозумійте: наш християнин щасливий: нарешті він надибав слухача. Ми все це давно вже чули, а ви свіжак. Крім того, ви справді добрий слухач. Це така рідкість, у наші дні слухача треба шукати з свічкою серед білого дня, бож кожному кортить говорити, а не слухати. Ви просто не уявляєте собі, який ви скарб для балакунів, якщо, звичайно, з часом не зіпсуєтеся.

– Я не знаю, що вам на це відповісти, – вимовив я. – Я почуваю себе дуже незручно … Я вам зараз поясню … Оправа в тому, що мені конче треба … Я мушу вам сказати … Справа в тому … Ах, Боже мій, я шукаю клієнта і хотів би про нього …

Проте мене так ніхто і не вислухав, аж я завагався, чи не виголошую я все це лише подумки, хоч мені і здається, що я виразно чую свій голос.

– Богохульство Дома безприкладне, без – прик – лад – не, – кружляв навколо мене Ґзи-Бзи, ніби я і був тією вівцею, яку його покликали рятувати від Дома. – Дом такий …

– Слухай, – приступив ближче Козютко-Млодютко, що від нудьги черевиком намагався видовбати камінь з бруківки. – Бог Дома, звичайно, нестерпний. Та коли послухати твоїх описів, як ти собі уявляєш Бога, то це суцільне канібальство. У Дома Бог бодай добрий, а у тебе Він такий же злопам’ятний і фанатичний, як і ти. Бот, який з приємністю закусив би ногою грішника; і ти виключно тому ганиш і ненавидиш Дома, що його Бот схожий на нього, замість, як дві Краплі води, скидатися на тебе! Адже тебе найбільше лютить не те, що Дом говорить про Бога, а те, що Бог Дома на тебе ніскілечки не подібний, бо ти нюхом чуєш, хоч і стаєш Дуба: не твій Бог, а Бог Дома божественний! Признайся хоч Раз у житті і скажи чесно, що це так. Я однак знаю: це так, а не інакше. Май на увазі, твій хід думок надто прозорий, і це помічаю не лише я, якщо тобі мого авторитету замало. А тепер спробуй довести, що я кажу неправду!

Голос Козютка-Млодютка аж перегнувся від верескливости, і сам Козютко-Млодютко витягнув хребет, ладний роздавати нові відповіді. І я певний, якби Ґзи-Бзи подивився на його постать, він одразу ж піддався б, без огляду на зміст слів Козютка-Млодютка. Тільки Ґзи-Бзи навіть не глянув у його бік. Усю поставу Козютка-Млодютка він пропустив крізь себе, як крізь сито, і, підвищивши тон, почав помахувати рукою, ближчою до гурту, наче на те, аби встановити належну перспективу, яку йому намагалися пересунути набік.

– Нісенітниці, нісенітниці, нісенітниці! – майже кричав Ґзи-Бзи. – Дом антихрист, і то найортодоксальніший, і це видно вже з того, що він плескає про добро і зло. Вимізкувати тільки, проблема добра і зла – лише тінь проблеми вічности! Та щось більш недолуге і нікчемне важко й вигадати. Це твердження поганої дитини, яку забули вчасно відшмагати. Може, цим і вдасться Домові комусь заімпонувати, тільки не мені. Він викликає в мене огиду иретенсійніетю, збоченістю на зразок міту про так звану велику людину, що всією цілковитою безглуздістю і нестерпністю навіть святого ладна вивести з рівноваги.

– А що ти суцільне втілення святости, то тебе й обурює це все, тепер ясно! – вигукнув молодий чоловік з риб’ячими очима, якого усі називали віольончелістом. Мені так і лишилося неясним, чи то його прізвище, чи професія. – Яке навантаження для святого, – продовжував віольончеліст. – Дійсно нестерпно так боліти вадами інших. Я порадив би тобі лише прив’язувати свій німб шнурками за вухо чи ґудзик, як пенсне, кожного разу, коли ти заходжуєшся нарікати на Дома. Бо твій німб напевне закочується за ковнір, щойно ти тріпнеш головою, і ми його бачимо, а я ж не припускаю: ти – і без німбу! Після всіх твоїх старань щодо святости ти мусиш мати принаймні один німб. Ти якось полагодь цю справу, бо ми зацікавлені бачити німб над головою нашого вірного горілчаною брата. От, наприклад, входимо до Рози, а у тебе на голові німб, зразу інакше враження.

– А хоч би й так! – зупинився нарешті Ґзи-Бзи, аж його скельця випнулися з оправи. – Ти мене Розою не ятри. ду і Щ°› 140 ^оза' Навіть, коли я роблю те, що всі, це ще не означає, ніби я такий, як ви! Я спокутую всі свої падіння. Я віруюча людина і.

– Хто тобі сказав, ніби я не віруюча? – заволав віольончеліст. – Та я більше віруючий, ніж ти, якщо вже на те пішло! Ти хвалишся християнством, а який з тебе християнин? Ти занадто багато граєш комедію, щоб по-справжньому вірити, у тебе християнство для публіки, а християнство річ камерна. Християнство для чотирьох стін. Правда, я особисто вважаю, християнства самото не вистачає, його конче треба поєднувати з буддизмом, який доповнював би деякі білі плями, бо я тієї думки, що в наше століття ніяк не обійтися без буддизму. Це релігія, яка найбільше відповідає теперішньому світосприйманню; зрештою, вона найглибше розв’язує проблему буття. Так, так, даремно ти пхикаєш, я сам не завжди так думав. Та відтоді, як я це усвідомив (людина міняється!), я ґрунтовно займаюся буддизмом. Я медитую, я роблю йоґі– стичні вправи, я володію вже навіть тридцять п’ятою позицією. Я вірю в Нірвану, як в єдине, що дає …