Текст книги "Герострати"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Що з того, що це могло статися з кимось, коли зо мною воно вже сталося, і я вже вештався з підозрілим товариством, започатковуючи дії, наслідки яких навіть не давалися передбачити! Правда, мені лишалася втіха, що коли я зберу дані про мого відвідувача, бодай найголовніші, якраз стільки, щоб вистачило до життєпису, багато чого проясниться, тоді я й сам інакше на це дивитимуся. Однак скільки на це ще доведеться витратити часу, та й потім, чи я певен, що … Ні, я не хочу припускати жодних зайвих ускладнень, щоб не накликати лиха; я все таки сподіваюся, що все піде гаразд, мусить піти гаразд, проте хто мені поклянеться, що саме тоді мене чекає спасіння, а не нова халепа, проти якої мої теперішні неприємності здаватимуться вершком блаженства?

Звичайно, таких думок краще не допускати, хоч вони самі думаються, бож я сам зауважую, як від хвилини, коли я погодився приступити до життєпису мого відвідувача, тобто покищо тільки до розшуків даних, я все глибше загрузаю у власних висновках і почуваннях, стверджуючи занепокоєно: так, справді, мене тримають на поверхні виключно рештки лоєї педантичности (здається, єдине, що досі ще не підпало змінам), яка зайвий раз нагадує: над тим, що вже трапилося, недоцільно ламати голову, а мавши гарячку, якої варто б якнайшвидше спекатися, щоб іти на розшуки адреси, даної Домом, просто й шкідливо, оскільки за такого стану мені з язика ще, бува, злетить те, що я волію тримати несказаним і що стороннім людям, поминаючи вже мою дружину, ледве чи вдасться пояснити самою гарячкою.

Щойно я відчув у собі досить сили, щоб ходити до антикваріяту, за яким досі сяк-так доглядала дружина, першого ж вільного вечора я вже заздалегідь до подробиць уклав у толові, як, не викликаючи підозри, вирушити на розшуки адреси, яку я дістав у Дома. Дружині я пояснив, що йду остаточно домовлятися до того колеги, що й першого вечора моїх невдалих розшуків, мовляв, він таки погодився продати мені свою флорентійську колекцію, і тепер я маю виторгувати остаточну ціну, а від нього я, правдоподібно, відвідаю ще одного антиквара, щоб порадитися, оскільки це по дорозі, та й потім у цього другого антиквара (у нього я справді часто За дешеву ціну скуповував гравюри) побуду трохи, бо він мені нібито пообіцяв велику нову партію гравюр, отже щоб дружина не хвилювалася, коли я затримаюся, ці справи невідкладні, і їх я мушу справді залагодити, бож я й так стільки часу Згаяв через хворобу.

Якби не думка, що мені тепер треба щораз уважініше стежити за собою і умотивовувати кожний крок, аби якоюсь дрібницею не розкрити історії з моїм відвідувачем, я пішов би без жодних пояснень, хоч мені й шкода було дружини, що вона турбуватиметься, якщо я знову запізнюся, як тоді, коли я мандрував з товариством Козютка-Млодютка й Ціми. Такі Пояснення виснажували більше, ніж недавня хвороба, однак історія з моїм відвідувачем занадто близько висіла в повітрі. Вистачало тільки одного невідповідного слова, одного руху – і тоді що? «Ти пишеш біографію людини, якої не знаєш?» – «Так, я пишу». – «Як же ти можеш писати біографію людини, якої ти не знаєш??» – «Я сам не знаю». – «Чого ж ти погодився писати його біографію?» – «Так склалися обставини, і я не міг …» – «Ти не міг? Ти не міг?» – Вже сама ця інтонація – «Ти не міг?» – Ні, ліпше брехати, вигадувати, які завгодно нісенітниці, тільки не наводити її на слід мого відвідувача.

Аж дивно, що брехати виявилося так важко, хоч невинніша брехня, ніж моя, ледве чи існувала, бож вона нікому не шкодила; крім того, мене ніби виправдували обставини, в які я потрапив. Скільки на світі, якби порахувати, ходило людей, яким доводилося і не так брехати, і вони не відчували з приводу цього найменших мук сумління. Щасливці. Чи, може, всі вони потаємно писали біографії своїх відвідувачів і приховували це так старанно, що нікому не спадало на думку запідозрити їх? Що я знаю про інших? Що таке взагалі брехня? Припущення, згідно з яким, щось відбулося, або взагалі не відбулося, або відбулося інакше, а це хіба аж таке важливе? Воно могло відбутися і пізніше з більшою чи меншою послідовністю, і ніякого лиха від того не скоїлося б. Щоправда, чомусь у моєму випадку таки скоїлося лихо, бо від усіх цих роздумувань, які мали виправдати мене перед самим собою, а головне заспокоїти, я впав у депресію, і хоч ці пояснення подобалися мені, як чуда у вітрині, закупити які тільки бракувало грошей, мене не залишало відчуття, що я роблю все не так і що це «не так» матиме ще згубні наслідки, про які я навіть не здогадуюся, хоч якось нібито й знаю, що вони вже чатують на мене.

Я аж упрів, заки скінчив говорити, ніби прочвалав кілька кілометрів, однак мою схвильованість дружина, на щастя, сприйняла як рештки хвороби і тільки спробувала порадити не надто завантажуватися антикварними справами. Мовляв, справи почекають, та й взагалі ліпше було б, якби я залишився дома, заки остаточно видужаю, на що я так ретельно поспішив відповісти (дивно, що в такі хвилини мозок продукує чуда потрясальної логічности) посиланням на невідкладність купівлі гравюр, які я нібито хотів придбати, мовляв, вони настільки цінні, що вдруге я ніколи не матиму вже нагоди добігти чогось подібного за таку малу ціну (я навіть здолав назвати їй якісь цифри) аж вона трохи здивовано подивилася на мене. Я приготувався, що вона зараз почне розпитувати, бо я явно переборщив, і тоді я не витримаю і розповім їй усе до нитки про мого відвідувача, а тоді – хоч у воду, але вона тільки опитала, о котрій приблизно годині чекати мене назад. Це означало, що я її переконав, і мені вільно йти, не викликаючи жодної підозри. Адресу я розшукав досить швидко. Це був старий громіздкий п’ятиповерховий будинок з ліпленими аркадами над брамою і над вікнами, якраз навпроти трамвайної зупинки. На трамвайній зупинці стояла бабця і жувала помаранчу. Я обійшов бабню, трохи потоптався перед мідною таблицею з прізвищами, освітленою електричним ґудзиком, а тоді подзвонив.

У замку засичало, двері автоматично відчинилися, і я побачив світло. Всередині на шахматних стінах вестибюлю висіли скойки з масивним сяйвом, що, напевно, лишилися від того, хто йшов передо мною. Для певности я глянув, де вимикач, однак не знайшов, а шукати полінувався, припускаючи: коли мені відімкнули двері, то напевно засвітять і світло, якби воно мені на півдорозі згасло.

Сходи починалися не зразу. їх відвели в самий кінець вестибюлю, що скидався радше на проїзд у двір. Здається, так воно раніше й було, лише згодом браму до двору замурували і підлогу уклали мозаїкою. Посередині цього вестибюлю чи проїзду великими шпилястими літерами полискувало вимощене «Salve», від чого вестибюль скидався трохи на лазню. Я собі так і уявив, що в спеку тут мусів би сидіти портьє і кожному, «Хто заходив, залежно від темпераменту, пропонувати попаритися або стати під холодний душ, перш ніж іти далі. Зрештою, не виключене, що кожна скойка з світлом і справді містила в собі душ, бо мені здалося, що під кожною такою скойкою мозаїка трохи стерта, ніби її виковзали босими ногами.

Перед сходами, де кінчалася мозаїка, гіпсовий сильфід, пофарбований під дерево, густо поцятковане сучками (маляр напевно гадав: що більше сучків, то більше гіпс скидатиметься на дерево), тримав на плечах ліхтар, оформлений у напіввідкриту мушлю. Зразу за сильфідом світло погасло, і я, тикаючися в поруччя, що з’являлися скрізь, куди я простягав руку, ніби вгорі, де кінчалися сходи, крутили м’ясорубку, з якої потоком в усіх напрямках ішли поруччя, піднявся до майданчика і там, з острахом, що то раптом виявиться дзвінок, намацав ґудзик на світло.

На сходах устоювалася тиша, яку порушив тільки скрежет трамваю знадвору, що раптом приєднався до моїх кроків. У сусідньому будинку зачинили вікно, і дівчина, що притримувала шибки, помахала мені пальцем крізь отвір і зникла. Я минув ще один майданчик.

Напевно я зійшов занадто швидко, хоч мені здавалося, що я йду довго, бо в дверях, на яких висіла таблиця з прізвищем родини, де, як запевняв Дом, бував мій відвідувач і де я збирався вивідати про нього конкретні дані, мене ніхто не чекав, двері залишилися наглухо зачинені, ніби я й не дзвонив знизу.

Я постояв трохи і, не чуючи жодних виявів життя, підніс палець, щоб натиснути на дзвоник, коли двері розчахнулися, мало не зірвавшися з завісів, мені навіть здалося, що валиться стіна, і дебела дівчина за петельки з розгону просто на мене випхала підстаркуватого чолов’ягу. Я ледве встиг відскочити набік і притулився до стіни, щоб мене не змело вниз.

– Мельпомено, – плаксиво мимрив чолов’яга, балянсуючи чомусь на одній нозі, ніби він їхав на ковзанах, і витягуючи з настовбурченого ковніра хомутасту шию, – музо моя, я вас увічню, тільки забажайте! В оді, тріолеті, сонеті, рондо, навіть у вільних віршах. Ну погодьтеся. Не будьте такою жорстокою. Благаю, заклинаю вас…

– Марш униз, бо спущу зі сходів! Моє терпіння урвалося!

– Я вас увічню!

– Він мене увічнить! Ах ти ж попелюх нещасний! Я плюю на таке увічнення з найвищого дерева.

– Мельпомено!

– Розпутнику старий!

– Що я мушу чути?

– Підбери нутрощі і марш униз!

– Таж я …

– Ну, швидко буде?

– Мельпомено, благаю, вислухайте, ви мене «є так зрозуміли. Запевняю вас. Ви тільки спробуйте. Адже тільки я покликаний надихнути вас на справді велике. Я розвину вашу особистість до недосяжних вершин. Я вас підійму до всесвітньої слави. Я вам покажу …

– Він мене підніме і покаже!

Вона так засміялася, аж мені здалося, що посипалися іскри, бо мені засліпило раптом очі, і якусь хвилину я нічого не бачив. Вони лишилися по той бік світла, подумав я, як же я тепер доберуся до них назад. Та іскри вже уляглися, і я знову побачив обидві постаті.

– Негіднику, – говорила постать Мельпомени, хоч слова доходили до мене, як крізь вату, так що я радше догадувався, ніж чув, що вона говорить – з мене досить, як ти увічнив мене перед господинею. Мені поперек горла стоять уже всі ці сцени через коханців, якими ти кожного разу так щедро обвішуєш мене за моєю спиною, аж у їх число потрапив навіть чоловік господині.

– Мельпомено, це ж тільки..

– Тільки? Мене через це тільки… Добре, що на сьогоднішній вечір не знайшли іншої музи … Господиня… мене, бо хто захоче …

Її голос то наближається, то віддаляється, вирішив я, ніби вона щоразу відповідає на іншій віддалі.

– Мельпомено, я вам усе пояаню. Я просто не знаю, за що ви на мене гніваєтеся. Я відмовляюсь повірити, що Через коханців! Адже коханці роблять жінці лише честь. Якби я був жінкою, я кричав би на кожному кроці, скільки У мене коханців, а ви! – і Дівчино, діво, богине!

– Забирайся швидше, бо зараз почну бити!

– Таж я для вашого добра…

– Я тобі ще минулого разу казала щодо пліток. І після всього цього у нього ще вистачає нахабства муляти мені Після сьогоднішнього цирку!

– Мельпомено! – вигукнув плювагий чоловічок, і несподівано від цього вигуку я, наче отримавши дар ясновидіння побачив, наскільки вона гарна: дебела, велика, вся рожева й променіюча з налитими грудьми, на ній сукня кольору її шік і тому непомітно переходу між сукнею і тілом, наче сукню викроїли зі шкіри дівчини, чи, може, взагалі сукня бганками виростала з клітин її тіла, як крізь щільники. Адже так виглядала лише сукня, яка мала свою власну систему кровообігу.

– Мельпомено, не гнівайтеся, дайте на прощання бодай склянку нектару!

– Вистачить, і так ледве ноти носять.

– Мельпомено, благаю!

– Рахую до трьох, а тоді починаю бити. Раз!

– Мельпомено, прощаю вам, що ви мене не розумієте, тільки ж дайте …

– Два.

– Я поет, я втілення шляхетности, ніжности, а ви так безжалісно, так немилосердно плюнули мені в душу, – востаннє прохникав чоловік, відступаючи. – Моя душа ніжна, як розкрита мушля, а ви..

– Три.

– Іду, іду! – вигукнув поет і, похитуючись, рвонувся униз.

– Знаємо ваші розкриті мушлі! – гукнула вона йому навздогін.

– Невблаганна! – донеслося знизу, як з того світу, і будинок затих.

– Невблаганна! – повторили десь поверхом нижче шиби, і хтось зачинив двері.

– Ви до нас? – спитала вона мене.

– Я до вас, – відповів я, відділяючись від стіни. – Ви справді муза Мельпомена?

– Та Мельпомена. Он там у кутку мої трагічна маска і вінок з плюща, тільки я з ними не ношуся, бо вони мені заважають, хоча господиня вічно гнівається, якщо я з’являюся без цих атрибутів. Особливо, коли скидаю вінок, бо для ліри вона вигадала фартух з кишенею, як у кенґуру, щоб носити дару, коли зайняті руки. Однак із вінком то просто нещастя. Вона чомусь гадає, що коли я знімаю вінок, він швидше в’яне і тоді його треба або полизати водою, щоб відійшов, або, якщо де не допомагає, бігти до квіткарки купувати новий плющ. Тільки мавши руки зайняті таким опудалом, як ото повалувало, забуваєш взагалі про їх існування. Ніжна мушля! Нектару йому захотілося! Господиня веліла на кожного давати не більше, ніж по три склянки, а він встиг подопивати з чужих, та ще й вимагає … Мені нектару не шкода, тільки він нікчема й ладло.

– Так ви Мельпомена? Справжня Мельпомена?

– Тобто, як справжня?

– Мельпомена?

– Мельпомена. Хоча два тижні тому, тоді мої хазяї влаштовували черговий літературний вечір на честь космосу і Айнштайна, я була Уранією. Проте тепер я остаточно Мельпомена. Ви поет? – опитала вона, і я прокинувся, пригадавши, чого я прийшов.

– Я антиквар, – заквапився я. – Я шукаю свого клієнте, мого відвідувача, тобто, вибачте, звичайно, мого клієнта. Так, мого клієнта. Мого клієнта, який буває у вас і про якого я конче мушу добути бодай найголовніші дані, щоб почати писати його… Тобто, вибачте, я хотів сказати не те, справа – в тому …

І я похапцем, боячися, що вона не захоче дослухати До кінця, став описувати їй мого відвідувача, силуючися не пропустити найістотнішого.

– Приблизно середній на зріст? – перепитала Мельпомена.

– Так розумієте, приблизно, бо… Може також високий. Зрештою, так на око зразу й не скажеш…

Я намагався пригадати найхарактерніші ознаки мого відвідувача, бо мені раптом видалося, що я описую зовсім іншу людину, та вона мовила:

– Я його кілька разів бачила. Хто тут тільки не вештається.

– Прізвище!

– На жаль, на такі речі я не звертаю уваги. Я вам охоче допомогла б, лише, на жаль.

– Алеж ви мені сказали, що він тут буває!

– Та буває. Спитайте краще, хто тут не буває? Тільки я не пригадую його прізвища. Не робіть такої кислої міни, заходьте всередину і почекайте, поки господиня скінчить читати свій новий роман. Вона напевно знає вашого клієнта, і ви довідаєтесь усе, що вам треба. Заходьте.

– Справді? – спробував я усміхнутися й зауважив, що в коридорі по обидва боки довгого стінного дзеркала висіли вішаки з численними капелюхами й літніми пальтами, а там, де залишили місце для парасолів, стояли дві ковіньки: одна з чорного дерева, держак вирізьблений у формі муринки з зав’язаними на вузол грудьми, друга до кінця пряма з посіченою позолотою.

– Можете поторкати, власник її на те й залишив, – промовила Мельпомена, бачачи, що я приліпився поглядом до другої ковіньки.

– Це його візитівка, – пояснила вона, припускаючи, напевно, що я сам того не збагну. – Ковінька оздоблена замість візерунку ім’ям і прізвищем її власника.

– Ах так, це ім’я і прізвище позолочені, тому палиця виглядає, наче в неї посічена позолота, – вголос сказав я, придивившися.

– Ви ж знаєте, що це означає? – ніби засміялася Мельпомена.

– Ага, ви натякаєте, – озвався я, що позолочено й кола, в яких вирізблено прізвище на зразок, як фараони обводили свої імена?

Мельпомена щось відповіла, тільки я чомусь того не почув.

Уявляю собі, скільки місяців праці коштувала ковінька власникові, замислився я і нагло побачив перед собою двері.

– Не туди, не туди! – вигукнула Мельпомена. – Ідіть он туди. Тільки, прошу, тихо. Пильнуйте, щоб не перекинути амфори на вході. Я не можу вас провести, бо маю приготувати для гостей нектар. Я й так спізнилася.

Мельпомена показала на інші двері і зникла в кіпці коридору.

Я обережно переступив поріг, намагаючись якнайменше звернути на себе увагу, й відчув раптом, як мої ноги потрапили в чиїсь калоші, які пливуть, і я падаю. Який жах, подумав я, і побачив біля самих дверей глибокий диван, на якому сидів товстун і дивився на мене.

– Давайте їх сюди, то мої калоші, – промовив товстун так тихо, що тільки з того, як рухалися його вуста, я догадався, чого він хоче. Потім я вже сидів поруч нього і, заціпенівши, бачив, що він ніби говорить до мене, однак я ні слова не чую. Добре, хоч ніхто не помітив моєї появи, потішив я себе, встановивши, що мої очі звикають до оточення.

Моєму зорові відкрилася велика кімната, чи то дві кімнати, з’єднані між собою замість стіни розсувними дверима. Світло вимкнули, певно для більшої врочистости, і читання відбувалося при свічках у важких канделябрах, розставлених уздовж стін на підлозі за кріслами, де тонули гості, від чого присутні скидалися на в поспіху помальованих святих, з яких злазив німб. Не виключне, що й справді канделябри поставили за спинами гостей з наміром викликати ілюзію німбів. Таке освітлення надавало усім підкреслено неприродного вигляду, бо перше, що мене найбільше здивувало, це – видиво наче двовимірних ший. Спочатку я навіть мав враження, Що кожен складається з двох паїр ший, плечей і таких же подвійних профілів, наче обведених товстим тушовим олівцем; потім мені пригадалося, що подібне освітлення я наче колись Уже бачив під час грози, і тієї ж миті я зауважив перед низеньким пюпітром, засланим оксамитовою скатертиною пишнотілу даму з волоссям мишастого кольору, що, здається. читала, бо вона ворушила вустами, хоч спочатку до мене не долітав жодний звук.

Напевно, це й була господиня дому, бо решта застигла в кріслах, глибоких і м’яких, про які мимоволі думаєш, скільки вони коштують. Один мій колега придбав такий комплект крісел, купивши їх на виплату, і кожного разу як я проходив до нього, хвалився, скільки за них він угатив грошей, але, мовляв, то нічого, оскільки він любить тільки справжі речі. Можливо, й справді такі крісла вимагали особливого розташування, бо коли я вдруге глянув на мишоволосу даму, то зауважив, що від пюпітру на обидва боки крісла розходяться формою ліри, і в кожному кріслі сидять постаті, хоч їх ледве помітно, бо від освітлення з канделябрів здавалося, ніби вони без облич. Тільки згодом, як я трохи призвичаївся до оточення і дещо розгледівся навколо, я завагався, чи не впливало все таки кімнатне освітлення і на вираз гостей, обличчя яких мене спантеличили.

Я ніколи не зустрічав такої інтенсивної, наче аж виставленої на показ, уваги, чи навіть радше гістеричного зосередження, яке їх усіх об’єднувало, на чомусь іншому, і то настільки підкреслено іншому, ніж те, що діялося навколо, аж мені нагло стало моторошно, хоча що саме являло собою те інше, для мене назавжди залишилося загадкою. Усі вони виглядали так незвично, що мені забракло відваги; де ж би я їх посмів потурбувати!

Трохи повагавшись, я вирішив навіть: ліпше піти звідси; нехай іншим разом, коли я матиму спокійнішу голову, а ще повернуся назад, бо зараз, імовірно, я ще не зовсім видужав від хвороби, і тому мене вражає те, що я в інший час ледве чи взагалі зауважив би, однак моє тіло не зареаґувало на мої думки, і я лишився сидіти, де був, пробуючи потішити себе, мовляв, може, гості не виглядали так, як мені ввижалося, або вони не свідомі того, що з ними діялося, і я, не виключене, виглядаю так само, як вони, тільки це спромігся б встановити лише той, хто опинився б за межами цього кімнатного освітлення, яке відчужувало від мене присутніх, бо вони щезали в кріслах, які одразу ж всотували всю людину, а що така поза це сприяла зручності, то, не виключене, це й виявилося причиною, чому мене так вразив їхній вигляд, і якщо я посиджу трохи довше, я звикну до нього, і він перестане мене непокоїти.

Тільки чомусь що більше я дивився на присутніх, то більше непокоїв мене їхній вигляд. Цей вигляд якось особливо діяв на мене. Глянувши на перше-ліпше обличчя, я ніяк не міг подолати відчуття, що коли я негайно не підведуся, то вже ніколи не направлю лиха, яке тут зо мною скоїться. Лихо, яке я в цю мить ще маю силу відвернути, якщо зважуся діяти негайно.

Проте саме тоді, як я остаточно настроївся йти, мою увагу абсорбував єдиний столик із бутербродами й тістечками, біля якого на тапчані, родовід якого явно зраджував таксу, сиділо кілька дам. Я глянув на цих дам, і, наче мій погляд натрапив на радіохвилю, уся кімната заколивалася й озвучилася.

«Вона рвонулася до нього в думках», – ішло з напрямку, де за пюпітром стояла господиня, млосно виспівуючи склади і обводячи час від часу усіх переможним, скерованим у порожнечу понад головами людей поглядом, який нічого не помічає перед собою. Такі погляди я зустрічав у віщунів на базарі (наша школа межувала з базаром), коли, ще бувши гімназистом, під час великої перерви вибігав купувати пиріжки з квасолею, які я дуже любив.

«Вона рвонулася, але вона знала: вона цього не сміє, маючи чоловіка і дітей!!! Вона мусіла жорстоко побороти в собі цей запал. Цей квітучий, як вишневий цвіт при холодному сяйві місяця, запал … – Люба моя, киньмо все і вте– «чемо на край можливого, де будемо тільки ти і я. Зірвемо за собою мости буденности, – вигукнув він, розкриваючи полум’яні обійми. – Я теж маю жінку і дітей, однак ти та, задля якої варто!»

Я проґавив хвилину піти, а тепер вже запізно, майнуло в мене в думках, і я почув, як простогнав біля мене на дивані товстун.

Що ж я тепер робитиму, жахнувся я. Я лишився, і тепер цього вже ніщо не направить.

– Ну, – майже з розпачем вистогнав товстун біля мене, – тепер треба підкріпитися, – із його інтонації я догадався, – він скінчив мені щось оповідати, що я до нитки пропустив повз вуха, і чекає відповіді. Тільки що ж я йому мав відповісти? Якби я вмів імпровізувати. І я мовчав, ніяково спостерігаючи, як він витягає з бічних і внутрішніх кишень пригорщі кексів.

– Хочете? – запропонував він, не дочекавшись відповіді.

– Ні, дякую, я не люблю солодкого.

– Серед них не всі солодкі. Ці з дірочками від виделки – солоні, а ці з анісом.

– Дякую. Ні.

В останній пригорщі кекси вже зовсім розкришилися і збилися в грудки, крім кількох уламків, які ще не втратили форми і стирчали з кришок рештками вавилонських міст, витягнених із піску розкопами. Я уявив, як виглядає в кишенях, з яких він усе це діставав, і аж затрусився, що я думкою, бува, ще перенесу його кишені в свої.

– А може?

– Ні. Я не голодний.

– У вас неправильний підхід до природних явищ, – сказав він, і мені здалося, ніби він натякає на те, що я подумки засудив його кишені. – Ніколи не треба допускати, щоб людина була голодна. Коли вона голодна, тоді вже занадто пізно і все пропало. Голод треба гамувати, перш ніж він з’явиться, вірніше, не гамувати, а запобігати йому.

– Дякую, я справді – ні. При нагоді скористуюся вашою порадою.

– При нагоді – це вже в свиний голос. Якщо ви розраховуєте, що візьмете бутерброд зі столика, коли відчуєте нарешті голод, то розчарую вас: на той час, коли ви дійсно захочете будь-що спожити, все обов’язково зникне. Я кажу з довголітнього досвіду. Зважте. Я завжди заздалегідь забезпечуюся їжею і раджу вам зробити те саме, бо публіка тут жлобська. Не дивіться так на мене. Запевняю вас, я знаю, що говорю. Якщо не допильнувати, а попервах не завжди зорієнтуєшся, то й взагалі нічого не потрапить на зуб, а тоді півгодини, і то добре, якщо тільки півгодини, слухай, як герой чи героїня розкривають свої обійми. Ще хоч би вони розкрили і закрили, та на тому і кінець. Так ні ж. Це було б занадто добре. Авторка спочатку розкрутить свого героя, як пружину в патефоні, на нулеву швидкість, так, щоб він, перш ніж обняти кохану, встиг висловити усі свої роздумування з цього приводу, свої, так би мовити, переживання, не забувши, звичайно, проаналізувати себе від голови до ніг, бож не даремно відкрили різні там психології, чи то пак (і це, власне, найголовніше), не даремно ж авторка дізналася про психоаналізу. А то ще, боронь Боже, подумають, ніби вона нічого не знає про психологічний роман, скажуть – ««Гамбурської драматургії» не читала». Ну, а потім, звичайно, і героїня виголосить своєю чергою щось жагуче і безжалісне, обов’язково тільки жагуче і безжалісне. Щось таке, від чого всі так і охнуть. Бож конче треба, щоб охнули. Щойно тоді герої зможуть закрити свої обійми, правда, все ще не замовкаючи на протязі щонайменше ста сторінок, бо щоб крапку над «і» справді побачили, її належить зробити принаймні завбільшки з футбольний м’яч. Та це ще не все. Це, так би мовити, тільки вступ, квіточки без ягідок, бо справжнє почнеться з новими стражданнями героїв, яких авторка одразу ж після обіймів пожене наввипередки з усіх сил страждати аж до кінця роману, час від часу відводячи їх, як на водопій, в ідилічні описи природи чи особливо ліричні відступи, щоб, відгородивши своїх жертв від зовнішнього світу критиків і почитальників знаками окликів, оскільки саме крізь ці оклики усі мають побачити, – так, так, побачити і впасти на коліна, бо інакше усі ці тортури виявилися б марними, – який, мовляв, діяпазонище мас талант авторки, Що на прикладі героїв розгортає свою власну велику душу. А це обов’язково зробити ще перш, ніж угробити героїв. Отож герої мусять спочатку повнотою висловитися, і щойно тоді, залежно від настрою авторки, надійде кінець одного чи оби– Двох героїв. Імовірно, що обох, щоб трагічним фіналом остаточно завершити потрясальність роману згідно з засадою: трагічного ніколи не забагато. Що трагічніше, то геніяльніше. Тепер ви збагнули, що підкріплятися …

Виключене, щоб він це говорив, подумав я. Адже я вирушив на розшуки мого відвідувача. Те вже давно минуло, я вже розшукав адресу, яку мені вручив Дом, адресу, де нібито мій відвідувач бував, я прийшов сюди, щоб зібрати найголовніші дані до біографії мого відвідувача, чому ж тоді, замість товстуна, я чув Дома? Це, звичайно, немисленне, час не йшов назад, я не чіплявся за те, що вже відбулося, я не вправлявся в поверненні часу, тільки дивне, справді дивне, чому ж я не відчував його тяглости? Чому саме мені таке трапляється? Чим я завинив? Тоді я потрапив до Дома, так, потім хворів, видужав і прийшов на адресу, якою наділив мене Дом, тільки чому тепер я всім нутром знав, хоч і пручався прийняти це знання, ніби я все ще сиджу в кімнаті Дома, чекаючи, коли він дасть мені адресу, де буває мій відвідувач? У такому разі, що робив цей товстун біля мене? Адже він говорив. Так, він справді говорив.

– Хочете кексів? Це вже останні. Справді останні.

– Бог з ними. Дякую, – почув я свій голос і негайно з полегшенням зауважив, що мої відвідини у Дома давно скінчилися, я вже перехворів і прийшов сюди, щоб довідатися про мого відвідувача.

– Даремно.

– Я не люблю кексів.

– Я теж не люблю. Та що вдієш? Треба підкріпитися, заки господиня скінчить читати. Раджу звернути увагу на її вигляд після читання. Це найпікантніша пуанта, яку справді варто побачити. Вона завмре, – чого ви на мене так дивитеся? Ви, може, хворієте на дихавицю? Це дрібниця, таким хворобам не варто надавати значення. Пийте липовий чай і робіть прогулянки – як рукою зніме. Так, вона завмре, як семипудова голубка, ніби прислухаючися, як на неї з космічних мішків сиплються невидимі лаври, бож вона свято переконана, що за цей шедевр їй через сто років поставлять пам’ятник, і то не один, а так – що ріг, то й пам’ятник, і взагалі вогненними літерами впишуть її ім’я в книгу вічности.

Я уважніше глянув на товстуна поруч зо мною. Ні, він ані трохи не скидався на Дома, і голос Дома не був одягнений у голос і тіло товстуна, однак яким чином кімната Дома сягала аж сюди? Чи я втратив не тільки відчуття тяглости часу, а й простору? Чому те, що почалося в Дома, сягало аж сюди? Ким доводився товстун Домові? Чому він саме так говорив? Чи моя увага через хворобу настільки розпорошилася, що я плутав давноминуле з тим, що тепер діялося, і товстун говорив зовсім не те, що доходило до мого вуха? Тільки, знову ж таки я не страждав на галюцинації. Я не підпадав чаклуванню. Я сприймав тільки те, що дійсно відбувалося. А відбувалося те, що я бачив: я справді бачив, як товстун дістав з додаткової кишені на штанях, з кишені, чистої від кексів, міцно спрасовану хусточку і, розтрусивши її, витирав піт з чола, приказуючи:

– Як я сходжу на пси, як мені гірко на душі, депресія або ноеталгія, я приходжу сюди, щоб порозважатися. Бож типки, які тут збираються, включно з господинею, – суцільна розкіш. Таких просто не вигадаєш. Що не фігура, то скарб. Вже один Flamen dialis чого вартий!

– Пробачте, хто?

– Flamen dialis – це той лисий дядьо в крайньому кріслі праворуч, біля кудлатої голови. Ви хіба його не знаєте?

– Я тут нікого не знаю. Я прийшов сюди виключно, щоб довідатися, чи буває тут мій… клієнт. Справа в тому …

– Ну, то нічого, не переживайте. Ще пізнаєте. Flamen dialis читатиме сьогодні один з своїх чергових есеїв, звідки ви довідаєтеся, який він, Flamen dialis, геніяльний і надзвичайний. ч Семирічним хлопчаком він уже коментував Канта, а згодом або й рівночасно (залежно від настрою) Айнштайна або щось Подібне. Найзворушливіше, що в нього кожного разу прокидаються нові таланти, про які він день до того, – та що там День, годину або хвилину до того, як почати говорити, – і сам не догадувся. Та це, звичайно, дрібниці, на які звертають увагу лише кволі розумом. Головне, що всі генії світу перед ним Ніщо, травичка, призначена коровам на харч, бо хто вженеться за його всебічністю? Протей і той спасував би… Flamen diaьs неперевершений. То він геній-лікар, що у п’ятирічному віці, – мовляв, геніяльність проявляється рано, пригадай Моцарта, – травами, цілющість яких він відкрив і яких ще досі, крім нього, ніхто не знає, вилікував невигойно хворого дядька. Дядько цей згодом (бо як же інакше) його мало на руках не носив. Ба більше, ходив за нього в Єрусалим молитися (залишки неперетравленої романтики 19 століття, але, як відомо, романтика завжди звучить ефектно, особливо для..) і був відданий як раб. Рабів завжди приємно мати, вони поповнюють біографію, навіть як рабство нібито вже й не існує. Імовірно, саме тому цей дядько, залежно від обставин, перетворюється на тітку або бабцю, дитину або юнака, так що під кінець виявляється, що Flamen dialis вилікував від тієї самої хвороби не тільки дядька, а й легіони різного люду, притримуючися напевно засади: хто вилікував одну людину, той міг вилікувати й мільйони, а тому вести якісь там педантичні обрахунки – лише ознака поганого тону. Кожного разу як Flamen dialis розповідає цю історію, вона набирає щораз інших форм. Не встигнеш привчити вухо, що він експерт у науці, як він уже експерт у мистецтві, знавець картин, приміром. Ну і тоді вже сиплються уточнення на зразок таких: коли в державних музеях будь-де в світі закуповували картини, то його, тоді ще ледве семирічного хлопчика спеціяльно виписували з Жмеринки за кордон, щоб він сказав своє вирішальне слово, як найвищий авторитет, без якого найславетніший музей пропав би і перетворився б на смітник. Всебічности його немає меж.