Текст книги "Герострати"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

– Всебічности його немає меж, – відвернув мою увагу від товстуна тоненький голос згори, який октавою нижче повторили труби, і мені на мить здалося, що все навколо мене валиться і я бачу, як з розпечених уламків утворюється крижане прозоре озеро, на березі якого я стою по кісточки у воді і роблю руханку, яка нібито допомагає утримувати це озеро. Поруч мене з кущів вискакують дітлахи і, галасуючи, плигають у воду, яка негайно висихає, щойно я виходжу на берег. «Це озеро означає» … – подумав я, та мене зупинив товстун.

– Це означає зайвий раз, – сказав він, – що всебічности його нема меж, і вона щораз прогресує. Ви мені просто не повірите. Проте я вам присягаюся, якщо, наприклад, сьогодні хтось із присутніх говоритиме чи про славетного якогось маляра, чи композитора, чи політика, чи літуна, чи шахматиста, чи навіть плавця, то завтра Flamen dialis, і оком не змигнувши, напише есей або спогади про те, як він, у ледве чотирирічному віці, створив шедеври в малярстві, в дванадцять років дістав першу нагороду за плавання на такій то олімпіяді, хоч усім відомі прізвища справжніх учасників, серед яких його не подибаєш, у чотирнадцять вирішував війну на близькому Сході, затьмаривши усіх тодішніх політиків, а в шістнадцять років на плянері перелетів Атлантійський океан і тому подібне.

– Вибачте, будь ласка, ви напевно знаєте і мого клієнта, – вимовив я, тільки мій сусіда мене, здається, не чув.

– На Flamen dialisa можна ставити гроші, як на коня, з певністю, що ніколи не прорахуєтеся, – продовжував товстун, ігноруючи мене. – Я, щиро кажучи, просто з нетерпінням чекаю, коли він проспіває свою лебедину пісню, тобто оповість, як він разом з Богом або й самотужки створив всесвіт. Бо те, що за його темпів він ще колись дійде до цієї розповіді, для мене безсумнівне. Мені цікаво лише знати – коли. Не подумайте, ніби це якась примха з мого боку. Ось вам хрест святий! Почувши його, ви самі зрозумієте моє нетерпіння, бо я вже роками ніяк не спекаюся думки, бачачи його, коли ж, нарешті, він сповістить про свою участь у створенні світу, бож і так усім ясно, – без нього творення світу не могло відбутися. Творення світу, таке поле діяльности – і без нього!

 
Творення світу у зозулястих глибинах,
Де провівали подуви передостанні
Віддихом всеохопним …
Коні…
 

Flamen dialis мені найбільше подобається, коли він так, ні сіло, ні впало, як грім з ясного неба, без жодного приводу, а часто і без зв’язку з тим, що він у ту мить саме виголошував, починає невідомо в який раз описувати свої незчисленні шедеври, які кожного разу через непильність і нерозуміння, через надмірну духовну імпотенцію сучасників загубилися і тільки час від часу виринають на поверхню, лише (о, іронія долі) не під його, а під чужим прізвищем, так що й довести годі, що то його, Flamen dialisa, шедеври. Мовляв, така вже доля геніїв: обкрадають їх! Шкода, що сьогодні не прийшов молодший його напарник; його, так би мовити, духовне дзеркало, тоді б ви оцінили Flamen dialisa у повній його красі. Дзеркало, напевно, набралося і десь валяється в нецензурному вигляді. Вони подібні один до одного, як дві краплі води, навіть висловлюються однаковими зворотами, і саме за цю подібність ненавидять один одного до самозабуття. Це щось просто таки потрясальне. Як почнуть, бува, сваритися, а сваряться вони кожного разу, як зустрічаються, перераховуючи кожен свої шедеври, то це видиво, перед яким пасує найбуйніша уява. Ви, до речі, з якої галузі, – спробував раптом схопити мене за ґудзик товстун, – із поміркованіших, лівих чи?..

– Вибачте, я вас, здається, не розумію, – зніяковіло вимовив я, силкуючися збагнути, що він від мене хоче.

– Ну, Боже мій, маляр, літератор чи більше по лінії віщунів?

– Я антиквар.

– Та невже? Справжній антиквар?

– Тобто, як справжній?

– Ну, Слава Богу! Ах, як це чудово! Дайте хоч на вас подивитися. Дуже, винятково приємно, що ви антиквар. Ні, це просто таки чудово. Ви розумієте, як це чудово?

– Прикро мені, тільки я не завжди швидко схоплюю, вибачте, я не втямлю.

– Ну, те, що ви антиквар і більше нічого.

– Мені здається, я все ще не розумію.

– Ох ти ж Господи, ну та що ви не мистець! Розумієте? Тепер кожний мистець, і прості люди зовсім перевелися, наче їх виморили ґазом.

Я помовчав, думаючи, чи йому на це щось відповісти, чи ні, і раптом встановив, що мене вимкнули, і я опинився поза кімнатою, по-гваринному відчуваючи ціпеніючу приємність мого стану. Однак це тривало тільки хвилину, бо мене вже знову так само невмотивовано, як винесло, повернуло назад, з апатії в свідоме, де мені одразу ж стало ясно, що я нічого товстунові не відповідатиму, і мене вмить огорнуло почуття, що я знову щось дуже важливе проґавив, оскільки мій співбесідник питав мене:

– Чи ви вважаєте, що я цікавий?

– Цікавий, – ввічливо відповів я, щоб він не помітив мого пригноблення, яке раптом найшло на мене.

– Дивіться, дивіться, – утішався він, – як Flamen dialis нервово прасує своє раховане волосся. Тепер ви самі бачите!

Не знавши, що я маю бачити, я нічого не побачив, та мені було незручно перепитувати мого співрозмовника, що саме він хоче, щоб я побачив, і чого він так тішиться.

– Ви гадаєте, – видимо насолоджувався товстун, – Flamen dialis будь-що чує або помічає з того, що навколо говориться або діється? Гляньте! Ну? Навіть звідси помітно: єдина думка, яка засіла в нього у голові, це одразу ж після господині прочитати есей про те, який він, Flamen dialis, надзвичайний і хороший. Тільки саме тут і міститься пікантність ситуації, – йому вдасться добігти слова щойно після виступу аж он тієї пари. Не тієї, подібної, що на кушетці, а тієї, що в кріслах, там, де жінка в червоній блюзці з абстрактним узором. Запам’ятайте. А головне, не пробуйте перечити.

– Таж я і не пробую. Я тут нікого не знаю. Я прийшов сюди виключно, щоб довідатися про мого клієнта. Якби ви були такі ласкаві…

– Що ви нікого не знаєте, то ліпше для вас. Що менше людина знає, то ліпше, і від цієї засади ніколи не треба далеко відходити. Однак цю пару ви мусите взяти до серця. Якби Люди надавалися, щоб їх колекціонувати, я тримав би їх обох Лід склом у себе на столі задля розваги. Він – малий службовець у якомусь чи то фінансовому, чи страхувальному товаристві, а вона масажистка й манікюрша, що ні трохи не заважає їй виводити своє походження від еспанських ґрандів, про існування яких вона довідалася не інакше, як з етикеток на слоїках із оливою, якою масує пацієнтів.

Господи Боже, подумав я, нехай розповість про мого відвідувача, адже він тут усіх знає, напевно знає і мого відвідувача, мусить його знати. Тільки як же це йому сказати?

– Слухайте, – мовив я і негайно ж встановив, що це вимовив не я, а він.

– Таж слухайте, – говорив товстун, – і одне і друге з них настільки щедро наділене природою, що не здатне склеїти на папері найпростішого речення. Звісно, що таке речення? Дрібниця. Важливо, не речення вміти клеїти, а мати перед собою ціль. І вони її мають. Вони родинно вирішили, мовляв, спільними зусиллями певніше полювати за вічністю, і поставили карти на літературу. Чому саме на літературу, а не на Щось інше? Правдоподібно тому, що література вважається найприступнішою, оскільки нею займаються тепер усі без винятку, це раз. А подруге, де взяти іншої галузі, що так одразу відкривали б вічність? Наука? Там треба бодай щось знати. Зробитися композитором? Для цього передумова мати здібність принаймні розпізнавати одну ноту від іншої, що дуже невдячна і втомлююча робота, коли вже один скрипковий ключ здатний вивести людину з рівноваги. Малярство? Теж річ ризикована. Звичайно, можна малювати абстрактно, не утруднюючи себе якимись там традиційними принципами, тобто вмінням малювати, однак література все таки певніша, та й папір менше коштує, ніж фарби й полотно. Не дарма багато сучасних малярів пройшли спочатку літературу, перш ніж здобутися на полотно. А якщо хтось сам або у знайомих завів собі ще й магнетофон, то це як лаври вже на голові. Всі мої знайомі, що покупили магнетофони, поставали письменниками. Ну і Адуся Адольдівна, – це та, що масажистка-манікюрша, тільки, боронь Боже, вас колись обмовитися перед нею, що вона масажистка та ще й манікюрша, вона Дозволяє себе називати лише світочем літератури, – теж, звичайно, озброїлася магнетофоном. Вона з чоловіком придбала його, як тільки вони вирішили стати літераторами. Бо говорити вони ще сяк-так утнуть, в Адусі Адольдізни щелепи, як у саранчі, а це, власне, і головне. Хіба письменникові конче вміти писати? Такий погляд користувався пошаною сто років тому, в ту відсталу епоху, коли не існувало магнетофонів. Тепер письменник може бути навіть анальфабетом. Пощо морочитится, коли існують магнетофони? Наговорив – і готове. Насолоджуйся, скільки душі влізе. Ну, вони й насолоджуються. Адуся Адольдівна з своїм чоловіком тягають свій магне– тофон для надхнення усюди, де тільки ступлять. Дехто каже, що вони й сплять із магнетофоном, бо щойно одне з них розтулить вуста, друге негайно пускає стрічку, щоб ні один перл їх красномовности не поринув у небуття. І це ще не все. Далеко не все. Крім власної продукції, вони також записують на плівку геть чисто все, що з їхнього погляду будь-хто вдало сказав. Це вони називають «лятентними інспіраціями» і видають за своє. Отож якби вам закортіло щось цікаве висловити, вважайте, бо підхоплять, як гарпії, і позбавлять вас авторства. Оскільки вони непохитно вірять, що магнетофонний Пегас несе їх на Олімп, де їм куритимуть тиміям і напуватимуть амброзією, особливо тиміям.

– Я мав знайомого на ім’я Тиміям, який виїхав за океан, – сказав я і похопився, що неввічливо говорити про людину, якої товстун ніколи не побачить, та й зрештою Тиміям не доводився мені аж таким близьким знайомим. Просто я його знав, і він кілька разів купував у мене Гравюри дев’ятнадцятого століття. Товстун ще подумає, ніби я належу до тих, які обмовляють своїх знайомих, і не захоче розповісти про мого відвідувача, якщо я його попрошу. От нещастя, занепокоївся я, мені належало б сказати йому щось приємне, Щоб він, бува, не подумав, ніби я не слухаю його балаканини або час від часу виключаюся. Це справді нетактовно з мого боку. Адже він приділяє мені стільки уваги. Я майже переконаний, що він так само добре знає і мого відвідувача, як усіх тутешніх гостей, а я ніяк не здолаю надати собі вигляду, мовляв, мені таки приємне його говорення. Я мушу це якось направити. Я йому скажу щось про магнетофони, вирішив я, і тут же встановив, що я нічого не знаю про магнетофони. Все я йому щось скажу про магнетофони, постановив я, я мушу йому щось сказати, бо мовчанкою все зіпсую, і він справді подумає, що я не звертаю на нього уваги.

– Магнетофони, – вимовив я, мимоволі дивуючися, як мій язик спроможний виділювати слова без моєї участи, – магнетофони!

– Господи, яке ви наївне теля! – вигукнув мій співбесідник, начебто я дійсно висловив щось, що й справді мало стосунок до його пояснювань.

– Певно, самі магнетофони не впливають на якість записаного. В тому ж і загвіздок. Невже ви дійсно зважилися б припустити, що будь-хто будь-коли поцікавиться такими творивами на магнетофоні? Ви просто оригінал, якщо вам це здається ймовірним.

– Магнетофони! – ще раз сказав я, зачудований тим, як легко я підтримую розмову, проте, видно, мій глек на капусту відслужив, бо товстун замолов руками:

– Так, так, я вас розумію! Ви мені подобаєтеся, і я вам дам цінну пораду. Те, що ми з вами говорили, лишається, звичайно, між нами. Я не боюся за себе. Мені байдуже. Просто це ліпше для вас. Бо якби ви колись не витримали, як то інколи буває, коли слово прийде до слова, і лише переповіли нашу розмову щодо магнетофонів, Олімпу, Пегаса, ну, і таке інше Адусі Адольдівні, то вона повисмикувала б вам ноги, навіть якби ви фігурували лише переповідачем. І не тільки вона – отож візьміть до серця мої поради. Це тільки для вашого власного добра.

– Дуже вам вдячний. Я глибоко зворушений вашою увагою, – відповів я, зрозумівши це як відповідний момент спитати його нарешті про мого відвідувача, та він не дав мені розтулити рота.

– Насамперед, борони вас Боже, сумніватися, – сказав він так, ніби я стояв перед ним «а сповіді.

– Але я і не пробую сумніватися! – вигукнув я, відчуваючи раптом, що змушений боронитися.

– І не пробуйте! Ці людці заради власного безсмертя ладні дати собі кишки випустити, аби хоч крапля вічности перепала на їх долю, і боронь Боже вас будь-коли голосно сумніватися в їх спроможності здобути собі це безсмертя. Горло перегризуть. Розшматують на місці.

– Я вас запевняю …

– Ви навіть не уявляєте, на що вони здатні!

– Я вам вірю, – сказав я, майже намацально відчуваючи раптом, що товстунові щось від мене треба, хоч я ніяк не відгадаю, що саме.

– Ви, як бачу, – знизивши голос, ніби боячися, що нас слухають, умовляв він мене, – ще не орієнтуєтесь у цьому оточенні, і я просто вважаю своїм християнським обов’язком перестерегти вас, так би мовити, познайомити вас з тутешньою публікою, щоб ви знали, як боронитися. Будьте вдячні провидінню, що ви натрапили на мене, а не на когось іншого. Я їх усіх знаю, як облуплених. Я вам відкрию …

– Це надзвичайно, що ви усіх тут знаєте! – вигукнув я, пробуючи зловити мого співбесідника за рукав і поспішаючи, щоб він не встиг мене зупинити. – Це саме те, що мені треба. Я шукаю тут одного… мого клієнта. Я хотів би лише довідатися, чи він тут буває і чи вам відоме хоч дещо з його біографії?

– Дивіться, дивіться! Бачите отого чорного прилизаного, в окулярах, схожого на Оскара Вайлда в молодості?

– Я хотів би лише довідатися про мого клієнта, – повторив я, з розпачем стверджуючи, що мої слова не досягають його вуха, аж у мене майнула підозра, чи не сприймає, бува, товстун слова тільки на довгих хвилях, а я від збудження вимовляю саме те, на чому мені так залежить, на коротких, і він навіть не догадується, що я до нього звертаюся.

– Лишенько, таж це той, що схожий на Оскара Вайлда, в першому кріслі від кушетки, – шарпав мене товстун. – Бачите? Ну от. Це кінооператор, він же і режисер домашніх фільмів, ну, і самозрозуміло, єдиний геній у кіномистецтві. Геній, якого ще тільки не встиг визнати широкий загал (перша ознака геніяльности). Що з вами? Я переконаний, у вас диха– виця, але це не хвороба. Це пройде: липовий чайок і прогулянки – як рукою зніме. Так. З ним будьте особливо обережні. Не позичайте йому, насамперед, грошей. Навіть якщо це лише мідяк, бо пропали. І не виконуйте жодних доручень. Він дуже мстивий. Бо якщо ви сто разів зробили йому послугу, а раз відмовили, він вам дошкульно пакоститиме на кожному кроці.

– Та я й не збираюся нав’язувати тут жодних знайомств, – не витримав я. – Я прийшов лише сюди довідатися про мого клієнта. А потім у мене дуже зрівноважений характер.

– Ніколи не покладайтеся на зрівноваженість характеру. Це досить непевна річ. Ніколи не відомо, що може трапитися, а я вам бажаю лише добра, – значуще заперечив товстун.

Невже він знає щось про історію з моїм відвідувачем, насторожився я. Чому він саме це сказав? Чи це сприйняти як попередження? Проте товстун говорив про кінорежисера, і на його обличчі не видно було жодних слідів, які підтверджували б, що йому якимись бічними шляхами відома історія з моїм відвідувачем.

– Він працює при якійсь фірмі фоторепортером і заробляє чималі гроші, – говорив мій співрозмовник з таким натиском, ніби це повідомлення мусило послужити мені в житті дороговказом, – що не заважає йому ніколи не мати копійки в кишені й без віддачі позичати в знайомих. Він один з тих, які вважають: гроші – це забобон і вандалізм. Хіба високорозвинена особистість принижуватиме себе до того, щоб віддавати борги? Це привілей міщанських душ, які позбавлені високих цілей. Отож, усі гроші, які приносить йому заробіток, а це досить солідний капітал, він вкладає у фільм, так би мовити, дитину його душі, фільм, який він уже роками накручує і ніяк не накрутить, бо не потрапить зупинитися на остаточному варіянті, про що кожного разу, як він тут з’являється, а це досить часто, широко інформує присутніх. Цей фільм має започаткувати епоху в кіномистецтві, і авторові, звичайно, захоплене людство на кожному кроці споруджуватиме меморіяльні дошки і пам’ятники, ввівши його ім’я в анали безсмертя.

Це ж він говорить про господиню, подумав я раптом, тільки чому ж господиня зробилася несподівано кінорежисером?

– Як же це я не помітив, як господиня перекинулася на режисера, – ненароком промовив я і побачив перед собою обличчя товстуна.

– Що ви хочете цим сказати? – з незрозумілою гостротою озвався товстун.

– Мені здавалося, що ви говорили те саме про.

– Запам’ятайте, я ніколи не повторююся! – проскандував він.

– Вибачте, я хотів сказати лише, що я не помітив.

– Нічого, ще помітите. Ще самі будете свідком, адже кінорежисер..

Ні, це таки не про господиню, вирішив я про себе.

– Він тільки чекає, щоб розпочати. Аж звідси видно, як йото лихоманить від нетерплячки. Кожного разу, як він тут з’являється, – бож це незміренна радість дірватися до слухача й глядача! – він, як правило, пояснює пляни свого майбутнього фільму, так би мовити, нові ідеї, демонструючи щораз інший уривок з своєї трилогії «Душа і кастаньєти». Тієї самої трилогії, що має зробити революцію в кінематографії. Стежачи, як він чигає з валізами (це оті самі, що біля нього, він з ними ніколи не розлучається, там фотоапарати) на ту мить, коли нарешті показуватиме публіці свій шедевр, я завжди не годен позбутися думки: якби інтенсивність, з якою він вичікує, перетворити на енергію, на ній могла б працювати потужна електрівня.

Я вже десь чув або, можливо, читав про перетворення психічної енерґїї і на силу, яка обертає турбіни, подумав я. Тільки все таки, чому він це говорить? І чому я маю відчуття, ніби він щось від мене хоче, а я ніяк не втямлю, що саме. Я йому на щось потрібний. Адже він так.

Однак у цю хвилину ввійшла Мельпомена, несучи по склянці нектару, і всі мої думки розсипалися.

– Не журіться, – сказала Мельпомена, торкнувши мене Холодною склянкою, – це для вас.

– Я не журюся, я просто – здається, я не у формі, -. відповів я, зрадівши її голосові.

Нектар мав присмак кока-коли, спирту, малини і ще чогось кислого, проте досить приємного. Я зауважив, що напій у моїй склянці відрізнявся світлішим забарвленням, ніж у товстуна.

– Нектар міг би бути й міцніший, – сказав мій сусіда, незадоволено відсьорбуючи одним ковтком півсклянки. – Скупі чорти!

– Слухайте, – осяяло мене раптом, – я потребую вашої допомоги. Ви до мене добре ставитеся, і я переконаний, що не відмовите в моєму проханні, на якому висить тепер все моє життя. Як я бачу, ви тут усіх знаєте. Вам напевно траплялося зустрічати мого… клієнта. Чи не були б ви такі ласкаві розказати дещо з його біографії? Я ладен вам віддячитися у перший-лїпший спосіб. Я переконаний, що ви…

– О, я цю публіку знаю! Ще й як! Дійсно є чому позаздрити. У мене необмежене коло знайомств. От, хочете, зараз вас познайомлю з тим, що перешіптується з кінооператором? Він редактор миршавенької газетки, яку, між нами казавши, називають «смердючкою». Тільки це, звичайно, між нами. Так називають, проте вважайте, щоб це не набрало присмаку, ніби це походить від мене. Бачите, як сіпається у нього під час говорения половина обличчя? Зраджу вам: це означає, що він саме розповідає кінооператорові про свою газетку і напевно проситься, щоб той йото зафільмував.

– Ні, дякую, я не бажаю ні з ким знайомитися, я хотів би лише довідатися дещо про мого клієнта, – з розпачем видушив я з себе, чуючи, що я вичерпаний докраю. Ну, чому мені не щастило змусити його заговорити про відвідувача, коли він про кожного усе знав і, здається, охоче викладав своє знання? Чи він тільки випробовував мою терплячість?

– Редактор – це замало сказано, – говорив товстун, ніби під’юджуючи мене, – оскільки він сам заповнює всі шпальти. Тобто фабрикує статті, вірші, прозові уривки й коментарі (останній його уривок називався, якщо не помиляюся, «Підводні хащі непересічної душі»), листи до редакції і найбільше й найчастіше похвали самому собі: похвали у формі інтерв’ю з самим собою, рецензії на самого себе, захоплені спогади й відгуки неіснуючих друзів і цінувальників його таланту (при чому, в якій галузі захований його талант – так ніхто і не знає; імовірно, це має бути талант сам собою та й годі. Найцікавіше, що, на його щастя (і трапляється людям таке!), знайшовся один багатій-дурень, який мріє уславитися через фінансування цієї газетки, мовляв, він робить вклад у культуру, і його згадуватимуть, як другого мецената. Зворушливо, чи не так? Припускаю, що цією утопією надихнув його сам редактор, зрештою, це їх справа. Головне, що той гроші дає. Правда, невідомо, скільки часу продовжуватиметься цей вклад у культуру, але покищо газетка тримається, і редактор не ловить ґав. Він притримується засади: життя коротке, і хто сам не прикладе рук до свого власного увічнення, тому навіть собака не завиє услід. Ну, і відповідно старається. Так ґрунтовно, що ні на що інше в газеті не лишається місця. На свої іменини, день народження або й просто так, мовляв, ніколи не шкодить зайвий раз нагадати про свою особу, він друкує в газеті цілі серії своїх зняток, вважаючи, що в світі нема цікавішої теми чи краєвиду, як його особистість. То він, наприклад, на Рів’єрі. Рів’єра, звичайно, робиться у фотографа в ательє перед підвісним екраном із краєвидом Рів’єри, то на тлі пірамід (того ж походження), що треба розуміти: він і вічність, то просто великим пляном його надхненне обличчя, не обличчя, а решето на піветорінки: дивіться, мовляв, заздріть і захоплюйтеся.

– Чекайте, чекайте, – захвилювався я, – адже це говорив Дом!

І товстун наче розчинився в повітрі. Так, певно, це говорив Дом, тільки у Дома ці самі слова мали інакше значення. Ніби Дом, пройшовши крізь вуста товстуна, потрапляв в інший вимір, з якого ті самі речення виходили пласкіші й неприємніші, і я мав настирливе відчуття, що тепер вони спрямовані проти Дома. Так ніби Домові слова, вимовлені іншим голосом, не бувши первісно для цього призначені, зазнали хе– мічної реакції, невловної для вуха, хоча аж настирливо виразної для внутрішнього сприймання, наслідком якої вони обернулися проти свого власного джерела. Ба більше, мені раптом здалося, що товстун чомусь намагається витравити у мене з пам’яті найменшу згадку про Дома. Однак який стосунок мав товстун до Дома? Що це, зрештою, мене обходило? Адже я хотів лише будь-якої інформації про мого відвідувача, більш нічого.

І все таки мене неприємно разило, що висловлювання товстуна так уподібнювалися до Домових, бо до зустрічі з Домом зо мною ніхто так не говорив; щойно після того, як я відвідав Дома, усі ніби змовилися повторювати одну й ту саму тему, оздоблюючи й спотворюючи її, наче я відбіг спроможно– сти сприймати, що навколо мене діється, і ті, що бачили мою безпомічність, не могли втриматися від спокуси, щоб не скерувати мене на правильний шлях, витягаючи цим мене поза мою вдачу (якщо таке існувало) і примушуючи робити й вірити в те, що явно виходило за межі мого світосприймання. Як я мав це розуміти? Чи це мало означати, що поруч мене не існує жодного товстуна, який говорить подібно до Дома, одночасно ніби настроюючи мене проти Дома, а чи просто в моїй пам’яті, знечуленій недавньою хворобою, відкрився епізод, який я забув і який, як пошкоджена стрічка, що випирснула з апарату, суґерує мені дійсність, відношення до якої мені не зовсім ясне, хоч і виразно неприємне? Тільки ні, я не вірив у надмірну силу суґестії, на це природа наділила мене занадто малою уявою. Мій товстун, звичайно, мусів бути дійсним, він мусів сидіти біля мене. Так, певно, товстун, сидів поруч на дивані і витирав піт з чола.

– Чи ви знасте Дома-Рамзеса, чи як там його кличуть, – вирішив я упорядкувати дійсність, щоб позбутися думки, ніби всі змовилися проти мене через непорозуміння, яке забули своєчасно вияснити; бо мене беруть за когось іншого, і, якби мені тільки вдалося довідатися, кому саме це роз’яснити, все стало б на свої місця.

– Чи ви знаєте Дома? – переспитав я, не чуючи від' повіді.

Проте товстун і цього разу не відповів, він тільки писонув Рукою, ніби настроюючися на промову і шукаючи невидиму склянку води, як оратори в найпіднєсєніших місцях своїх прамов прополіскують горло, і, наче вперше, зупинив на мені погляд, з якимось дивним виразом.

– Гаразд. Якщо моє питання недискретне, не трудіться відповідати, – погодився я. – Це не так уже й суттєве. Нехай. Однак, чи ви вірите в збіг обставин? Чи траплялося вам, що от ви собі мирно живете і раптом з вами стається, ну, скажімо, якась пригода, після чого на вас починають сипатися одна за одною події, які, коли добре подумати, ніколи не могли саме вам трапитися. Ви інша людина, вам ці події явно не призначені, і все таки вони відбуваються саме з вами, і то з такою закономірністю, що ви починаєте сушити собі голову, чому вам цього раніше ніколи не приключалося. Чи ви вірите в таку закономірність?

Товстун якось так незвичайно на мене поглянув, що я відчув потребу йому докладніше пояснити.

– Адже зважте, такий збіг обставин: спочатку мій – клієнт. Тобто спочатку я зустрічаю Дома, потім вас, і потім ваші висловлювання. Ви мені, звичайно, пробачте, однак, справді, ваші висловлювання і висловлювання Дома такі подібні. Тобто, ваші висловлювання.

– Мої висловлювання ні до чиїх висловлювань не подібні, – так різко схопив мене товстун за рукав, ніби я роздавав стусани, і йому довелося тримати, мене за руки.

– Я запевняю вас, що саме це я чув від Дома, хоча, Правда, трохи по-інакшому, – додав я мимоволі і раптом помітив, що обличчя мого співбесідника набирає круглої форми і наближається до мене з такою швидкістю, ніби він обличчям Заповзявся висадити мене в повітря.

– Я не хотів вам нічого прикрого сказати, – поспішив я знешкодити вже сказане, дивуючися, чого воно справило на товстуна таке враження, але він підняв руку, і обличчя його набрало полискування мильної бульбашки.

– Запам’ятайте раз назавжди, – ледве вимовив він —. мої висловлювання ні до чиїх не подібні, найменше до Домових.

– Ага, ви знайомі з Домом?

– Ми були знайомі. Він сюди час від часу з’являвся поки не привласнив собі моїх ідей. Не зрозумівши їх як слід І тепер хвалиться ними на кожному кроці.

Обличчя товстуна вкрилося оксамитовими лишаями і, як мені здалося, почало потріскувати.

– Вибачте, – промовив я, також хвилюючися, – мені дуже прикро за мою нетактовність, я не хотів вас образити. Я запевняю вас, що більше ніколи не згадуватиму прізвище Дома. Я, власне, навіть не мав на думці про нього розпитувати чи взагалі говорити. Мене цікавить не він, а … Я тут уперше. Я просто хотів. Запевняю вас, я не мав злого наміру. Я тільки збився з розмови. Повірте мені, єдине, що мене цікавить, – це мій клієнт. Я припускав, що ви мали б його зна… Ви ж напевно його знаєте. Який я був би, вам вдячний, якби ви розповіли про нього бодай найголовніші..

– Ат, лишіть вашого клієнта, – так несподівано зм’як товстун, аж я засумнівався, чи це не привиділося мені, – ви занадто багато приділяєте йому уваги. Глядіть, щоб він не вижив вас із вашого власного тіла.

Чи я сам договорював те, що, як мені здавалося, вимовляв товстун? Нібито ні. Адже я дивився йому просто в рот, а рот йото звучав:

– Гляньте лишень, – звучав рот товстуна, – як он потерпає дама з цитриновим обличчям і вискубаними бровами. Та, що сидить першою на краю кушетки. Хіба не розкіш? Чуже горе далеко приємніше спостерігати, ніж, наприклад. Подвійна насолода. Насамперед почуття, що страждаєте не ви, а по-друге, що ви масте нагоду милуватися цим горем, скільки хочете.

– Я не люблю дивитися, ні як страждають інші, ні коли я сам. Мені незручно і шкода людей. Крім того я…

– Яке пуританство! – вигукнув мій співбесідник, наче я сказав щось таке, від чого він ладен луснути зо сміху.

Нічого, я вас потішу: з роками це мине. Дивіться й насолоджуйтеся. Будьте певні, вона сюди не гляне, і ви нічим де ризикуєте.

– Якби ви могли сказати мені про мого клієнта, я був би вам …

– Це поетка, вона ж і критик, – продовжував товстун, зігнорувавши мої слова. – Після режисера вона читатиме свої баляди й пророцькі вірші у вільних ритмах, які своєю нещадністю (як лезо ножа, тільки як лезо ножа!) і знущальною аналізою (я цитую її, так звучить ефектніше) перевищують самозрозуміло все, досі в цій галузі створене. Крім того. Ага, у вас, між іншим, який характер?

– Характер? – здивувася я, що він взагалі ще пам’ятає про мою присутність.

– Так. Який у вас характер?

– Я не знаю. Я ніколи над цим не думав. Припускаю, такий, як у всіх. Нормальний.

– Поперше, у всіх зовсім не нормальний характер. Це раз. Подруге, у вас виразно недорозвинена індивідуальність. На теперішній час – це рідкий випадок. Навіть досить цікавий. Тільки я вас питав, чи ви флегматик, холерик, сангвінік?

– Я не знаю.

– Чи у вас добрі нерви?

– Нібито так.

– Ну, глядіть. Бо якщо у вас трохи вибуховий характер, тобто швидка реакція, то сумлінно раджу, після першого ж Катрену цієї поетки вийти на свіже повітря (в сусідній кімнаті є балькон, на щастя) і за півгодини повернутися. Цього зараз однак ніхто не помітить, оскільки кожен зайнятий самим собою, а ви мені потім за це лише дякуватимете, зрештою, до інших час від часу теж треба мати співчуття, щоб відчути свою перевагу над ними. Бо хоч вона поетка, все таки жінка, та ще й не першої молодости, а жінку якось незручно прилюдно бити або обкладати триповерховими лайками, ми ж Далебі… ви розумієте. А до гріха тільки один крок. Знаєте, Минулого року один дядьо виклав їй свою думку, – терпець Урвався, – а вона два місяці з поламаним ребром пролежала.

Усім незручно було, аж сам дядьо приходив каятися і нарікав чого його раніше не попередили, мовляв: спокуса занадто велика, а тоді таке свинство. Правда, сама жертва не взяла цього трагічно. Вона в лікарні написала поему «Адамове ребро», яка за її власними ж словами, варта поламаної грудної клітки. Однак це вже, так би мовити, її приватна справа, а бути мужчиною все таки до чогось зобов’язує, попри теперішню статеву рівноправність. Джентлменство є джентлменством!

– Невже ви гадаєте, що я кидатимуся на людей? Запевняю вас, у мене справді врівноважений характер. Потім, мене цікавить тільки мій клієнт.

– Не підвищуйте голосу, я вас і так чую. Ви вже хвилюєтеся, а це погана ознака!

– Та я не хвилююся, я тільки кажу… Слухайте, благаю вас, адже ви напевно знаєте мого клієнта!