Текст книги "Герострати"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

– Ну, поїхав тепер у Нірвану, – визвірився студент медицини з перебитим носом. – Чорт би вас усіх забрав! Замовкнете ви, нарешті, чи ні? У Нірвану він вірить, тьху, ти чорт! Не витримую цього лицемірства. Кожна атеїстична худобина, яка або не хоче, або боїться признатися в атеїзмі, запевняє, ніби вона вірить у Нірвану! Просто пошесть пішла на буддизм чи що! І то з явного непорозуміння, з припущення, Що Нірвана дорівнюється атеїстичному небуттю. Бо як же, сказати просто: ні в що не вірю, звучить далеко не так інтриґуюче, ніж проголосити, вірю, мовляв, у Нірвану. Ах, цяця, коли саме вже слово Нірвана суцільна екзотика. Вимовив Нірвана – і зразу тобі ввижаються йоги, факіри, аури, прани, мандрівки душ і всяка інша пакость.

– Нірвана дорівнює атеїстичному небуттю лише для студентів медицини! Коли ти спробував би робити йоґістичні вправи й медитації, з тебе спливло б м’ясо і ти збагнув би, проти чого ти кукурічишся, тільки ж, ти – колода, фізична і Духова!

– Ти! – вигукнув студент медицини, і їх голови сплелися в калач і попливли на другий плян у хаос, відкривши моєму вухові, наче колесо з пір’я, голос Ґзи-Бзи, який все ще з непослабленим запалом доводив:

– Таку людину, як Дом, не гріх розчавити, як хробака! Щоб і сліду його поганого не лишилося. Аби він не отруював інших. Ви всі не тямите, що таке Дом, і я серед вас, як волаючий у пустелі. Що ж, нехай! Я не годен зупинити його силою, тож я діятиму морально. Я виключно задля нього пишу прогнозу нашого століття, прогнозу, яка стане епохальною, бо я там вперше висловлюю думку, якої ще ніхто не висловив; там, у розділі християнство й призначення людства, я так виведу Дома на чисту воду, аж ніхто вже не захоче його наслідувати. Я його духово знищу, а це більше, ніж знищити фізично.

– Нещасний, схаменися, поки є ще час! Застосуй енергію на щось інше! Невже ти поважно гадаєш, що хоч одна людина читатиме твої прогнози? – зареготав Козютко-Мло– дютко, і його чорні нафарбовані вусики гусінню поповзли до вух.

– Мої прогнози!

– Чули! Сто разів чули! – виплив на поверхню голос студента медицини, що вже встиг на закутках якось покласти на лопатки Нірвану, бо віольончеліст мовчав з нудьгуючим виглядом, наче на нього надягли формаліновий саркофаг.

– Ми вже досить наслухалися прогноз. Ти гадаєш як, кожного разу всі вислухуватимуть від початку твою муру? Накрутив платівку на язик, – і розступися, публіко? Ні, голубчику, якщо ти й сьогодні почнеш викладати свої прогнози, то я за себе не відповідаю. Попереджую тебе, у мене ось свідки.

Та погрози студента медицини, як мені здалося, не зробили на Ґзи-Бзи жодного враження, хоч мені вони прозвучали досить небезпечно.

– А я кажу, мої прогнози, – підвищив голос Ґзи-Бзи, – бо я знаю суть! Ви гадаєте, якщо ви всі шкрябаєте муру, то і я вашої породи?

– Чортова ти сідінице, занудо! – приглушено застогнав студент медицини, наче він увійшов під землю.

– О ні! – закочувався голос Ґзи-Бзи. – Критики ви мої недолугі, якби ви лише знали, як дико ви помиляєтеся! Якби ви лише спромоглися побачити мою велич! Тільки на те, аби побачити, яка велика гора, треба зійти в долину, а ви, сліпці, занадто близько стоїте біля мене. Мій твір, мої прогнози це щось таке надзвичайне, щось таке геніяльне, так геніяль– не, і фальшива скромність тут не на місці, що скільки існуватиме людство, мене згадуватимуть, ще й нащадки грітимуться у промінні моєї слави! Кожний геній знає, що він геній! Знаю це і я, і до інших це раніше чи пізніше теж дійде. Тепер я ще не маю визнання, бо я занадто скромна людина, щоб усюди пхатися з своїм твором, переконаннями, як дехто. Проте моя слава гарантована. Час працює на мене.

– Який скромняга! – ахнув Ціма. – А ми й не догадувалися! По-ди-ву гід-не! І ти вважаєш себе правовірним християнином?

– Не вважаю, а я ним є!

– Як же це чудово! Неясне тільки одне. Якщо ти такий ревний християнин, то пощо тобі взагалі слава? Тобі Ж мусить вистачати віри в Бога! Пощо ти трудишся на безсмертя серед людей? Це свідчить про твою непевність, якщо ти кидаєшся зразу на два фронти. Чи спочатку ліпше забезпечити себе по змозі першим-ліпшим способом безсмертям серед людей, а якщо і в Бога знайдеться для тебе вічність, то, мовляв, Ще краще? Одне другому не пошкодить? Краще аж дві вічності в кишені, ніж ні одної?

– Я знав, що ти це скажеш! Ти … – затрясся Ґзи-Бзи.

Ти мені Домових маракань не повторюй! Почекай ліпше, Поки в тебе з’явиться хоч одна власна думка. Не будь вічно чиїмось гучномовцем!

– Домових? Ніколи! Звідки ти доп’яв, ніби це Домові Думки? Це мої кровні думки, які я колись необережно висловив перед Домом, і він за них ухопився. Оскільки ж не я його Наслідую, а він мене, то мені від цього ні гаряче, ні холодно, скоріше навіть приємно. Бож не кожен може похвалитися, щ0 має послідовників!

– Я зовсім не ганяюся за славою! – кричав Ґзи-Бзц заглушуючи Цімину розповідь про те, як, мовляв, Дом украв у нього думки, а не він у Дома, і як він, Ґзи-Бзи, на Ціму через доброту свою навіть не образився. – О ні, хто-хто, а я ні – я не женуся за славою, – доходив до хрипу Ґзи-Бзи. – . Навпаки! Як усі справді великі люди, я уникаю говорити про свій твір стільки, скільки він того вартий. Однак і дурню ясно: самі вже ідеї моєї прогнози…

– Його ідеї! – з таким звірячим виразом простогнав студент медицини, аж я відрухово заплющив очі і почав тихенько відсуватися назад з наміром непомітно зникнути, перш ніж поліція заарештує мене, коли почнеться різанина, до якої усе прямувало.

– Це він називає ідеями!

– Певно, що ідеями, неуку вайлуватий! Та ще й якими ідеями! Ідеями, до яких досі ніхто не додумався і справжньої величі яких дубам, як ти, годі збагнути! Що ти взагалі таке? Гавкало. Ніщо. Тобі не допоможе, що ти з заздрощів заходився писати псевдонаукову працю чи «прогнозу», хоч би посоромився аж так мавпувати, «прогноза», яка пнеться переплюнути мій твір, тільки де ж тобі за мною вгнатися з своїм твором? Адже твоя «прогноза» моїй і в підметки не годиться! Тебе точить моя геніяльність, моя провидющість, і ти шукаєш, чим звернути б на себе увагу. Ти гадаєш, коли знайшов мецената, то це вже й квиток на безсмертя? Тобі остаточно забило памороки, що цей лисий тютя, який випадково затесався в наше товариство і якого тут лише з великодушности терплять, пообіцяв видрукувати твою мазню. Знайшов мецената! Ото вже дійсно цінувальник!

Лисий сіренький чоловічок з п’едестальними ногами, який стояв боком до студента медицини і якого Ґзи-Бзи назвав меценатом, засопів, пожував щелепами, але так нічого й не сказав. Він виглядав, наче його щойно зняли з вішака. Видно було, як він щось вирішує і ніяк не зважиться спинитися на виборі. Він похитав верхньою частиною тіла, не зруВІуІОЧИ ніг, ніби боячися, що коли він їх зрушить, то загуде земля, іпотім, коли Ґзи-Бзи почав нападати на нього затя– тіще, закляк і почав перешіптуватися з студентом медицини.

– Меценат! – присікувався Ґзи-Бзи, перенісши чомусь іцоть із студента медицини на лисого чоловічка. – Цінуваль– ник мистецтва, який з насолодою наплював би на всі мистецтва разом і облаяв би останніми словами, замість протегувати й захоплюватися ними, якби у нього знайшовся інший спосіб добігти безсмертя! Та, на лихо, іншого способу покищо катма. А мистецтво все таки найбільше дає можливостей звертати на себе увагу. Мовляв, дивіться, меценат, який зі шкіри вилазить, спеціяльно працює малощо не цілу добу, заощаджуючи гроші на так зване приватне видавництво, аби на палітурках книг, видрукованих його коштом, оскільки він сам не спроможний будь-що написати, увічнити своє прізвище! Захоплюйтеся, мовляв, який я надзвичайний! Що там якісь Медічі в порівнянні зо мною. їм легко було меценатствувати, маючи дідівську спадщину на протринькування. А от я не доїм, не досплю, живу ченцем, а присвячую себе такій шляхетній справі, як мистецтво! Зо шматка хліба далебі меценатствую, протегую таланти!..

– Та лиши ти його! Причепився, як ґездь. Чого ти до нього сікаєшся? Він що, відмовився друкувати твій твір, а ти не здужаєш того перетравити? – поторкав його Козютко-Млодютко. – Коли ви вже скінчите приватні порахунки? Беріть приклад з мене.

– А – а – а —! – закричав щосили гімназист.

– Ти що юродствуєш? – об’єдналися в один голос Ціма, Козютко-Млодютко і студент медицини.

– Мені набридло слухати ваші теревені, і я більше не Чекаю на Хому. Він, напевно, присох. Якщо він не з’явиться На мій крик, я або йду додому, або шукатиму іншого товариства.

– Нічого з тобою не станеться. Почекаєш і ти, якщо всі чекають! – прорік Ціма.

– Якби ми звернулися до Дома, то давно б уже мали гроші і не стовбичили б тут, корчачи з себе еспанську невинність, – заявив віольо'нчеліст.

– Не еспанську невинність, а я уже сказав: я не розважатимуся на гроші цього негідника!

– Ну, закрутив катеринку, негідник та негідник! Я о на твоєму місці спершу добре подумав, а тоді вже кидався б такими словами. Пам’ятай одну споконвічну засаду: той, хто вперто ганить інших, сам неодмінно закаляв рильце в пушок. Не забувай цього. Це ходяча істина, яка підтверджується на кожному кроці. Я скажу одне. Дом дивне сотворіння, і якщо взагалі існують святі, то він і є ним. Людина, яка дві години підряд здатна розглядати жучка, якусь мізерну комашину, заглибившись так, аж для неї цілковито перестає існувати довколишній світ, не тільки не буденна людина, а явно споріднена з Франціском з Ассізі, бож не забуваймо – доброта Дома безприкладна!

– Моя доброта теж безприкладна, – нагадав Ціма.

– Доброта, доброта! – Що таке взагалі доброта? – приєднався гімназист.

– Ет, – скривився віольончеліст, – не пхайтесь. Я іде не скінчив. Адже кожен з нас підтвердить: Дом ніколи ще не відмовив будь-кому в допомозі. Для нього дослівно кожне сотворіння таке дороге, таке значуще, аж за нього він ладен життя віддати.

– Звідкіля це ти все знаєш?

– Не твоє діло. Знаю. У Дома янгольський характер, у мене, між іншим, теж. Можливо, тому я його так розумію. Це я помітив особливо після однієї зустрічі, яка відкрила мені очі на Дома і деякою мірою дала мені змогу повніше зрозуміти себе самого.

– Овва!

– От тобі й овва. У мене в лісі є улюблена галявина, де ніколи ніхто не вештається і куди я через це ходжу грати на віольончелі, бо я живу серед навіженої публіки, яка влаштовує мені кожного разу скандали, як тільки я починаю щось імпровізувати, особливо на клясичний зразок. їм подавай, бачте, барабани, а не віольончелю. Смаки цілком отупіли. Ко– дись, коли я виконував свою найулюбленішу сонату, вони підняли рейвах, аж я кілька днів після того пролежав хворий, бо я дуже вразливий. А що я мирна людина, то мені ліпше зводити грати в ліс, аби уникнути конфліктів. Ліс мені як авдиторія.

– Уявляю, що сусіди не в захопленні від твоєї імпровізації, – зареготався Козютко-Млодютко. – Тільки щоб ти з цієї причини ходив до лісу грати – більше ніж сумнівне. Ріж мене на шматки, не повірю! Знаючи тебе, я певен: тут щось не так, хоч і як ти солодко співаєш. Ліпше не крути. Признайся, в чому річ. Ну ж, явно не те! Адже ж тобі і так ніхто не повірить!

– Клянуся! Ти мене просто не цінуєш.

– Не клянися. Твої наміри завжди занадто прозоро вилазять крізь пальці. Ходиш ти в ліс, очевидно, не ради сусідів, а напевно, щоб тебе помітили і почали захоплюватися. Інакше й бути не може. Скрипаль на лоні природи, другий Орфей! Ясно. В приміському лісі, всяка публіка тиняється, і ти хочеш на свою вдавану скромність зловити когось, хто зачудувався б тобою: диви, скрипаль, що ходить у ліс грати насамоті! Ану, гляди якийсь роззява візьме і схопить тебе на плівку, так і до місцевої хроніки потрапиш. А там уже раз на плівці, дивись, відкриється дорога і до кіна і телебачення. Не встиг і оком моргнути, як уже світова слава, лаври пудами і так далі в тому ж дусі.

– Козютку-Млодютку, – смиренно сказав віольончеліст. – Мені соромно за тебе. І як тобі язик повертається? Мені соромно за тебе, що ти підсуваєш мені думки, яких у мене і тіні Нема. Клянуся, щодо цього я чистий, як кришталь, як судина бічного вогню, яким чиститимуть на Страшному суді душі! Ти мене глибоко розхвилював своєю несправедливістю, однак нехай Бог тобі суддя. Я не злопам’ятний. Я добрий, і моя доброта безмежна, хоч мені і болить твоя несправедливість. Що ж, не дарма я навчився тримати почуття в руках. Попри всі мої чесности, яких не мало, я володію вже тридцять п’ятою позицією йоґи, і це дає мені змогу очищати душу і астральне тіло від недобрих побажань супроти тих, хто заподіює мені кривду, як оце ти зараз. Я себе так удосконалив, хоч я від природи доброї вдачі, що коли подивлюся навколо, просто це знаходжу, хто дорівняв би мені. Зваж, я не пишаюся, а лише стверджую. Звичайно, це шокує, коли почнеш запевняти ще тих, що ти справді надзвичайний. Та що вдієш? – я дійсно надзвичайний, на це нема ради. І до лісу я ходжу, як правило, після обіду, на те, щоб …

– Певно. Після обіду далеко більше шансів зустріти публіку.

– Яке безглуздя і повне невігластво! До чого тут публіка? Після обіду в лісі пливуть флюїди, які сприяють надхненню, це раз. Зрештою, якщо вже на те пішло, то знай: коли я зустрівся з Домом, це сталося ранком, отже, як бачиш, публіка тут рішуче ні до чого. Я провів ніч у медитаціях і, прихопивши з собою віольончелю на випадок, якщо прийде надхнення, вийшов під ранок з коцом поспати на чистому повітрі, бо навіть крізь сон природа творчо впливає на психіку, а мене Бог наділив ще й особливо чуйною вдачею. Такий сон на лоні природи наснажує на кілька тижнів. Отож коли я прийшов на цю галявину, я настільки не сподівався побачити такої ранньої пори будь-кого, а найменше Дома, що я його помітив, щойно поклавши коц і віольончелю на траву і сівши на мій улюблений пеньок, на якому я часто грав, коли доводилося сушити від роси ноти. Імовірно, я його минув, не зауваживши, бо він сидів на тому кінці галявини, звідкіля я щойно прийшов. Ще дивнішим виявилося, що він мене не помічав. Це якось зовсім не скидалося на Дома, бо він особливо спостережливий. Мене здивувало також, що він сидить в особливо незручній позі, аж це мені впало в око. Я привітався до нього через галявину і кинув отак собі кілька слів про погоду, ламаючи голову, що він поробляє тут у таку пору, та Дом, а це вже зовсім дивне, не відповів. Тоді я вирішив, що він спить, хоч у позі, в якій він застиг, важко хто витримав би довгий час, а про спати – годі й думати. Потім мені здалося, ніби на місці Дома стоїть камінна баба. Я ще трохи посидів на своєму пеньку, а тоді підхопився. Занадто вже мене розпалювала цікавість– Проте навіть коли я підійшов ближче і побачив, що це таки не змінна баба, а Дом, його поведінка ні трохи не стала збагненною. Дом не спав. Він дивився на щось перед собою, чого я не зауважував, і не помічав моєї присутности, хоч я стояв у нього перед обличчям.

І тут я почав досадувати. Я потоптався на місці, питаючи себе, на що він здолає так дивитися, аж раптом мене осяяло. Я побачив, як Дом дивиться на зеленавого жучка, який закляк перед ним на стеблині серед куща трави і лише подеколи порушував ніжками, особливо коли до нього наближався людський віддих, бо я аж став на коліна, аби ліпше роздивитися. Відкриття, що Дом зачудований жучком, у першу мить настільки вразило мене, хоч я і знав любов Дома до всього живого, аж я засумнівався, чи мені це не привиділося. Потім мені до корчів стало смішно, що доросла людина здатна впасти в подібне дивацтво, і я вирішив – ліпшої нагоди покепкувати з жуколюба не знайдеться. Почекати, поки він мене помітить і, так би мовити, зловивши на гарячому, присоромити. І що ж ви собі гадаєте? Я чекаю, чекаю, у мене дубіють ноги, а Дом усе ще дивиться на свою капосну комашину, а на мене – ну, хоч би глянув! Ще коли б кілька хвилин, а то майже півгодини, годину… Виходило, не він, а я в дурнях! І тут мене почало лютити вже, пащо я ним взагалі поцікавився, замість імпровізувати на віольончелі і лишити його в спокої з його ідіотськими жуками, якщо він їх аж так любить, дідько б його взяв! Рівночасно в мені ворухнулася підозра, що він лише вдає, ніби не помічає мене, і я злорадно гукнув йому в саме вухо, чекаючи, як тепер він уже підскочить. Та уявіть собі, Дом не почув. Де настільки приголомшило мене, що я, втрачаючи рівновагу, мені розум тієї миті відібрало, потрусив його за плече. Він не відчув і мого дотику, і його тіло намацувалося під рукою суцільним диким каменем. Не знаючи, що й думати, остаточно розгублений, я заглянув йому в обличчя. Дом сидів Проти світла, і в його очах, налитих слізьми від зосередження, грало сонце, розтягуючи очі до землі. І цього променюючого тіла я перелякався. В мене увійшов такий тваринний, зовсім незнайомий досі жах, аж я кинувся бігти; і пізніше кожного разу, як я пригадував дотик до його тіла, мені робилося недобре. Навіть коли я його кілька днів після цієї пригода зустрів на вулиці, як він поспішав додому, несучи під пахвою покаліченого собаку, якого він десь витяг з-під авта, перший мій відрух мало не змусив мене скрутити в найближчий завулок, аби не вітатися з ним, хоч це відчуття зникло, щойно він заговорив до мене. Дом зауважив: я якось інакше поводжуся, ніж завжди, та коли він спитав причину, я вже опанував себе настільки, що міг, сміючися, розповісти, як бачив його в лісі і як він мене налякав.

Дом теж засміявся, почувши, як я тікав від нього, тільки, замість підтвердити те, що я спостеріг па власні очі, здивовано витяг обличчя і став запевняти, ніби він мене справді не помітив, і, мовляв, дуже ймовірно, що я угледів не його, а когось іншого, хоч я ладен відтяти собі голову, що то був саме він. Бачачи, як я хвилююся, доводячи, Дом перевів розмову на жарти і тоді оповів мені кілька анекдотів, здивувавши мене, бо я ніколи не чув, щоб він оповідав анекдоти, спитав, як я живу, що поробляю, і я не зчувся, коли заходився переказувати йому найсвіжіші плітки про своїх сусідів. Звичайно, розійшлися ми, хоч і в доброму настрої, кожен при своїх думках, бо я бачив його, а не когось іншого. І це я знав, так само добре, як і він. Однак щойно тоді мені відкрилося, наскільки Дом несусвітньо добра людина, та ще й скромна до самозаперечення.

– Як зворушливо! – примружив очі Ціма.

– Даремно ти так підлещуєшся до Дома, ніхто з нас не передаватиме йому твоїх дитирамбів, – обізвався студент медицини. – Ти марно трудився, все це піде на вітер, бо інші не такі наївні, як тобі ввижається. Ти гадаєш, не видно, чому ти розповів отакий кисіль про Дома? Люди не настільки прибиті мішком, як тобі хотілося б. Ти занадто прозоро готуєш себе в кандидати на святого. Зварганити подібну історію! Аякже, мовляв, дивіться, він бачить те, чого інші не бачать! Той, хто так розпинається про добро, зажди, мовляв, має більше шансів зійти за доброго, і ти на це й розраховуєш. Мені цікаво лише, коли ти відкинеш лаштунки і почнеш розповідати про себе все те, що ти щойно змайстрував про Дома, бож ти до цього прямуєш. Погодься, що, говорячи про Дома, ти тільки себе маєш на увазі! Що ти не віриш у Домові доброту і святість, так само, як не вірю я, настільки очевидне, що не варто марнувати слів. Дом добрий? Звідкіля у тебе ця певність? Я скоріше довірю в доброту першого-ліпшого злочинця, ніж у Домову, і я певен – твої справжні думки недалеко відбігають від моїх! Дом не може бути добрий. Я, наприклад, переконаний, що Дом рафіновано жорстока людина, яких мало. Так звана його доброта – лише вивіска для шалапутів. Я погоджуюся, мені бракує наочних доказів, на це Дом занадто хитрий, він не лишає за собою жодних слідів. Тільки я знаю, якщо хочеш, відчуваю шостим почуттям, коли таке існує, що Дом навіть не рятує покалічених тварин, якими так ефектно захаращене його помешкання, а полює на цілком здорових і власноручно калічить їх. Варто лише подивится на його атлетичну постать, аби не повірити в його святість чи доброту. Святі так не виглядають. У нього для святости надто багато сили, і він мусить її кудись по чорному збувати. Я це кажу, бо знаю, і мене елегіями не купиш. Його силу я колись мав нагоду випробувати на собі. Він ледве на зламав мені хребта. І за що, питаєтеся? За дурничку! За одну бридку мерзенну повію, яка не варта й згадки. За ніщо! За суцільне ніщо! Ні, я вам кажу, Дом розпусник і вбивця. Мої твердження не безпідставні, вірте мені! Я дещо знаю. Я його бачив колись у такому товаристві і в такому місці, яке не кожний розпусник зважився б відвідувати. Після розваг цієї публіки поліцаї на ранок виловлювали з каналу пошматовані трупи молодих жінок і юнаків, аж поки зловили кількох проводирів, а я на власні очі бачив серед них Дома.

– Дивись, дивись но! Ти бачив там Дома! А дозволь запитати, що ти сам там робив? Що ти там огинався, ти чомусь Не вважаєш за злочин признатися?

– Я інша справа. Я потрапив туди лише раз, і то цілком Випадково. Мене затяг туди Борис.

– Не бреши, я теж знаю дещо про цю справу!

– Ну, ну! Не юродствуй так дуже перед нашим свіжим Знайомим, а то він і справді повірить!

Ціма царським рухом показав на мене і підбадьорююче поляпав мене по плечу.

– Він мусить юродствувати, він же органічно не терпить, коли в його присутності хвалять когось іншого, а не його! Він навіть Бориса причепив, – захвилювався віольончеліст, якого, як мені здалося, чомусь допекли слова студента медицини, ніби вони для віольончеліста містили додаткове значення, якого я не спромігся вичути.

– Ат, все це дурниці! – заявив Ціма, і в мене склалося враження, наче він відіпхнув віольончеліста набік і затирає розмову між словами, яка зрозуміла тільки їм трьом.

– Дурниці і ще раз дурниці. Щодо Дома ти трохи занадто перегинаєш палицю. Звідкіля ти насамперед доп’яв, ніби Дом атлетичної будови? Що з твоїм зором? Таж Дом худорлявий і уявити його розпутником більше ніж смішно! Дом аскет, і якщо він і обертався в якомусь підозрілому товаристві, – кожному може таке трапитися, і це ще нічого не говорить, – то напевно він ходив витягати когось із халепи.

– Дам убивця, – наполягав студент медицини. – Він такий аскет, як я Клеопарта. Я знаю, що він убивав, хоч, правдоподібно, тут я ладен погодитися, убивав і не власноручно, та й це теж не дуже певне. Дом хитрий і жорстокий. Він скрізь загрібає жар чужими руками, тільки мене за носа не водитимеш. На його сумлінні лежить самогубство одного студента з останнього курсу нашого факультету. Цього студента я добре знав, і мені відомо: в його смерті завинив Дом.

– Чекай, не захоплюйся, – вломився раптом у розмову Козютко-Млодютко, – я не менше тебе знаю того студента. Він і самогубство! Та його ніякими тортурами не спонукали б накласти на себе руки! Його смерть – нещасний випадок чи ліпше – наслідок його ж власної глупоти. Який чорт велів вам пхатися на ту башту без риштовання? Рекламувати відважність? Ну і масш. Взагалі, покійник, між нами казавши, звікував порядною сволотою і вміщав у собі найрізноманітніші комплекси, завершені манією величности. Наскільки я пригадую, справді – дуже дошкульне і неприємне сотворіння. Та й обставини його смерти досить таки темні. Зрештою, тобі де відоме краще, ніж будь-кому, бож тебе носило разом з ним ^ ту башту! Безперечно, твоє щастя, що ти не виявився настільки п’яним, аби знепритомніти, заки поліція, викликана роззявами, на що ви, правдоподібно, й розраховували, встигла вас чи, вірніше вже тільки тебе, зняти. Я добре пригадую всю ту історію й чимало інших, пов’язаних з нею подробиць, які дедалі більше набирають значення, коли я починаю пов’язувати докупи всі твої вибрики. Тоді ти частенько відзначався подібними геройствами. Зрештою, поворуши свою пам’ять: я познайомився з тобою, коли ти серед білого дня зібрав юрбу, яка збіглася оплескувати твою відвагу, коли ти пописувався перед ратушею. Пригадуєш? За тих часів ти ще не носився з думкою писати науковий чи якийсь там інший твір, що потрясе людство, перевершивши навіть Ґзи-Бзи, а обмежувався короткотривалими сенсаціями. Я як тепер бачу, а пам’ять у мене дуже точна, – ти після тієї події кілька днів носив груди колесом. Я також не забув, що про тебе кілька днів після нещастя на башті говорили і як ти поводився. Тому я ніколи не повірю, ніби той студент наклав на себе руки. Я ліпше погоджуся, що він менше вихилив, ніж ти, і відповідно більше боявся, його нерви не витримали, і він звалився, бо те, що він …

– Ти звичайно завжди ліпше всіх знаєш, як що відбувається! – нетерпляче вимовив студент медицини. – Проте я тобі кажу, його випадок – самогубство. Розумієш, самогубство! Зрештою, кому з нас краще відоме: тобі, який черпає свої відомості з десятих рук, чи мені, який стояв поруч, коли Це сталося?

Я обережно забрав ребра з гурту і вивернувся набік, так і не встановивши, у кого смерділи ноги, аж мене починало нудити: у студента медицини, у Ґзи-Бзи чи Козютка-Млодютка. Я мусів негайно іти. Мій час обмежував мене, і тому добре було б ще сьогодні розшукати адресу, куди навідувався мій Відвідувач. Крім того, дома чекала дружина, і повертатися Надто пізно не випадало. Та Ціма встиг перехопити мої спроби висмикнутися з гурту.

– Ви куди?

– Мені треба …

– Ви належите тепер до нашого товариства, і я вас ні за що в світі не відпущу. Бійтеся Бога, куди вам поспішати?

– У мене невідкладні справи. Крім того…

– Забудьте. Ви з нами – і кінець. Я вас ні за що не відпущу.

Він мене справді не відпустить, подумав я, зауваживши, що він ніби аж боїться, аби я не зник, і міцніше тримає мене під руку, яку я ніяк не здолаю звільнити. Якби не слабість, від якої я не зовсім певно тримався на ногах, мені напевно пощастило б струсити його.

– Не вигадуйте, – сказав Ціма, і його слова подіяли на мене, ніби я потрапив у руки невидимих велетенських повитух, які щораз тісніше сповивають мене, аж мені дедалі важче стає узгіднювати думки, бо їх так багато, що тіло не знає, якої слухатися, а тому мені й бракує духу наполегливіше заявити, мовляв, я таки мушу йти, оскільки мене цікавить не їх товариство, а мій відвідувач, зрештою, пощо я їм, адже я почував себе настільки кволим, що ладен упасти за першим-ліпшим безлюдним рогом, аби мене тільки не бачили, не чіпали, а найголовніше – не говорили до мене. Бо від того, що вони говорять, у мене болить шкіра, а мені б тільки спокою.

Звичайно, я занадто піддався слабості, дозволивши цим ніби вирішувати за себе, хоч я певен, що перед відвідинами мого мучителя (якби ж він мене не змусив писати його біографію), мені не трапилося б, аби я зробився настільки нерішучим, щоб утратити здібність висловити, що я хочу. Властиво, не втратити, а не наважуватися. Алеж це те саме. Щоб мене присилували перебувати бодай хвилину там, де мені не хотілося? Раніше це було б просто немисленне. Тільки чи справді я оце зараз дозволяв вирішувати за себе? Я не відходив, так. Проте, якби я енергійніше запротестував, хіба став би Ціма мене тримати? Напевно ні, і тому все залежало лише від того, що я не дійшов цілковитої певности, чи мені справді хотілося йти від них додому, чи розшукувати мого відвідувача, чи просто хвилину постояти й зосередитися. Мій стан межував зі станом уві сні, коли, оточений переслідувачами, тікаєш, а ноги не рухаються, і не знаю, чи це сталося лише тому, що у мене від Домових розмов запаморочилася голова, чи просто на мене найшло відчуження від самого себе, без жодних попереджень, ян грім з ясного неба, і я провалився в колодязь, з якого ніяк не видряпаюсь?

– То була дуже вразлива людина, і Дом має її на сум– лінні, – виплив звідкілясь знову студент медицини, пробуючи затулити собою Козютка-Млодютка.

– Талантами він не славився, це правда, що вдієш? Однак шкода його. Шкода, бож пропав він ні за цапову душу.

– Ой, як шкода! Ой-ой-ой! – перекривив його Козютко– Млодютко. І мені здалося, ніби від тону його голосу у нього на голові міняється волосся, то світлішає, то аж палахкотить, то темнішає. – Якщо ти й далі так ретельно оплакуватимеш свого корешка, то я спокушуся й повірю чуткам, що ти справді заплутаний у цю справу. Занадто ж бо ти неприродно поводишся. Не в твоїй вдачі – ні сіло, ні впало, аж так уболівати за кимось. Звідкіля такі жалі? Ану ж, признайся, ми не зрадимо, чи не зіштовхнув ти нишком з башти того молодця, а потім, отямившися, чи радше налякавшися, вирішив звалити вину на Дома? Я ж це не з пальця висмоктав. Я чув таке. Подібні справи, хоч і як їх затушковуй, рано чи пізно випливають на поверхню.

– Ти збожеволів! В цьому – жодного глузду!

– Ти чудово знаєш: я при повному розумі. Так само, як ти чудово знаєш, що в цьому навіть дуже великий глузд, бо якби потрібно, Дом завжди узяв би на себе будь-чию вину і пішов би її навіть відсиджувати до в’язниці чи навіть на Страту. І це тобі, либонь, відоме. Покладаючися на вдачу Дома, Ти так і розраховував, не бувши певним, чи тобі вдасться незаплямованим вийти з історії, бо я ще пригадую, як ти пускав чутки, що ви не вдвох, а втрьох лазили на ту вежу, і нібито Дом при тобі зіпхнув того молодика. Пригадуєш? Тепер, звичайно, ні! Тільки потім навіть тобі самому ця версія здалася Надто неправдоподібною, бож Дома знають, і це загрожувало обернутися на твою некористь. Ти схаменувся і з того часу Приписуєш йому непосереднє вбивсто, так ніби вбитий і справді належав до тих людей, яких можна довести до самогубства Ти не врахував, що певну категорію людей нічим не втовчеш накласти на себе руки.

Студент медицини розтулив рота, і, наче скориставшися нагодою, невидимий перехожий, побачивши перед собою яму, занурив обидві руки за щоки власника цього рота, і одним рухом зірвав від голови до ніг шкіру разом з вайлуватістю і широкоплечістю, і постать студента медицини стала виснаженою й хиткою.

– Дивись но, як твоєму Домові кортить узяти на себе чиюсь вину й бавитися в христосика, – вимовив студент медицини, і я ледве пізнав його голос, наче і з його голосу зідрали шкіру. – Я знаю. Дом з насолодою дав би себе навіть розіп’ята, аби про нього заговорили, аби звернули увагу! Він уже й покалічених собак тягає в своє помешкання, щоб усі бачили, яке золоте у нього серце, він і добрий іна показ, такий м’який, хоч на хліб намазуй, і вину кожного ладен на себе перебрати, а як же! – а ви, сліпці, все ще цього не помічаєте! Це вам імпонує, оскільки у вас самих – ні м’якости, ні доброти. Пошесть, бачте, пішла на святість, на христосиків! Кожзний так і цілиться якщо не в спасителі, то принаймні в святі. Подумати тільки, він хоче взяти чиюсь вину на себе! Он чого йому захотілося! Христосик, спаситель мені знайшовся! Яке блюзнірство! Яке лукавство!