Текст книги "Герострати"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

– Амінь! – підказав Козютко-Млодютко.

– О, Цімо, о, великий архітекте й універсальна людино, нас справді засліпило і ми не пізнали твоєї величі, – проспівав віольончеліст, зробивши марну спробу підвестися заради врочистости. – Каюся, що і я належу до всіх тих, які не здогадувалися про твою велич, хоч ти оббудував весь світ. Те, що й інші не втаємничені в твої великі творива, мене вже, звісно, ніколи не виправдає!

– Сядь ліпше, зломиш ногу, – обізвався голос з-за Ґзи-Бзи.

Вони підводяться, тоді й мені можна встати, подумав я. Тепер я підведуся й піду.

– Я мушу йти на розшуки мого клієнта, – несподівано для самого себе виголосив я так голосно, аж перелякався, бо просто перед моїм обличчям з’явилося обличчя Ціми.

– Не цінуєте ви мене! – сказало воно.

– Що ви! що ви! Я вас ціную! – розгубився я, вжахнувшися раптом, що якби мене тут зарізали, ніхто ніколи не дізнався б про це, кому ж спало б на думку, що я помандрував із невідомим мені товариством у не менш невідоме місце, яке, ймовірно, лежало поза всяким засягом поліції, бо в сусідньому закамарку явно убивали людину. Я сам бачив щілиною ока, хоч мені важко поверталася голова, як блиснув ніж, тільки ніхто на це не звернув уваги. «Допоможіть тій людині! Я не дозволю, щоб у моїй присутності вбивали людину», подумав я. «Мені байдуже, що зі мною станеться, однак я мушу піти допомогти». «Господи, де ж мої ноги, адже так я ніколи не підведуся!» «Допоможіть» – вигукнув я, хоч ніхто не глянув на Мене, аж я засумнівався, чи дійсно я вигукнув, чи лише подумав. «Таж убивають людину!» – закричав я, але коли мені вдалося обернутися на все обличчя до того закамарка, я побачив, Що там уже нікого не було. Можливо, господар закрив їх розсувною ширмою.

– Як же це таке можливе, – почав я про тих, що зникли в закамарку.

– Як це можливе? – сплеснув Ціма. – Та дуже просто: бо я відмінний від усіх!

– Я про інше. Я про тих двох, що зникли в закамарку Ви напевно теж бачили. Адже це недопущенне, щоб людину.

– Слухайте, – сказав Ціма, наставивши на мене руки як гучномовці, – зрозумійте: я занадто скромний. А все тому що мені не залежить на славі. Ви здивуєтеся, чому не залежить? Ось вам відповідь: ще не настав час, аби світ дізнався повністю про мене! Так, ще не настав час. Скільки будов споруджено за моїми плянами, і часто густо ніхто про те і гадки не має. Мене далебі не хвилює, що якийсь хворий на славу будівничий поставить своє прізвище під моїм проектом і загрібає славу!

– Чого ж хвилюватися, коли проект і справді належить тому будівничому, який загрібає лаври, – вставив з-за спини Ґзи-Бзи.

– Не сповідайся, – відповів Ціма, ні трохи не гублячи гідности. – Тобі, очевидно, ніколи не траплялося відступати своє іншим і мовчати. Тому я й не вимагаю від тебе зрозуміння. Це виходило б за межі твоїх можливостей. Зрештою, не кожному дано народитися Цімою. Вибраним треба бути, он як, а це від народження. Хтось на моєму місці судився б, кричав би усюди, що його обікрали, і це природна річ. А я – я лише махну рукою. Розумієте, тільки махну рукою. Нехай собі, думаю, привласнює мій проект. Одним проектом більше чи менше – для Ціми це дріб’язок. Ціма від цього не піде водити злидні. У нього голова повна нових плянів. Ціма велика людина. Про нього хоч зараз сотні томів пиши, і то всього не скажеш. Хіба Цімі шкода якогось, та нехай він буде найліпший, якогось свого проекту? Ні! не шкода. У Ціми душу бери, і то!..

Тепер я його слухатиму до кінця, вирішив я, тільки те, що хотів сказати Ціма, певно, виявилося таким великим, що у Ціми бризнули з обличчя сльози, і він замовк. Стало чутті лише, як дзвінко бухають Цімині сльози об стіл і як Ґзи-Бзп. зосереджено сопучи, тягне з свого кухля пиво з коньяком. Тоді я побачив, що гімназист посоловів і риб’ячими очима дивиться на мокру печатку від склянки на столі, силкуючися час від часу щось сказати, можливо, теж щось таке значуще, аж його язик ніяк того не здолає вимовити, хоч гімназист пробує часто й наполегливо і, кожного разу переконавшися, що таки не йде, береться вказівним пальцем пересувати мокрі печатки на столі на інше місце. Студент медицини, обнявши однією рукою свого мецената, а другою решту пляшок з горілкою, з великими павзами читав йому, розбиваючи на гексаметри щось медично-сексуальне, ніби тренуючи до чергового іспиту конспект з анатомії, і меценат відстукував за ним кожний гексаметр. Лише Козютка-Млодютка і віольончеліста не торкнули жодні зміни, подумав я, і тут же зробив відкриття, що на Козгатку-Млодютку вже інший одяг. Щоправда, як його одяг виглядав раніше, я не пам’ятав, однак я був твердо переконаний, що він його за цей час змінив на інший.

– Певно, що інший, – підтвердив Козютко-Млодютко, і я вирішив, що мені причулося, бож виключене, щоб Козютко– Млодютко читав мої думки, а я нібито не говорив уголос. Я мушу бути обережнішим, постановив я.

– Таки інший! – вигукнув Козютко-Млодютко, і я його побачив удруге і щойно тоді зрозумів, що він говорить з Цімою.

– А ви не цінуєте мене, – договорював Ціма. – Коли я побудував…

Назву будинку, побудованого ним, Ціма виголошував так довго, що я пригадав заголовки середньовічних книг. Щоб у наш час будинкові надавали таку довгу назву, як середньовічному трактатові, подумав я і загубив нитку, бо над моїм вухом вибухнув Козютко-Млодютко.

– Цімо, змилуйся! – волав він, – таж будинок (знову середньовічний трактат) досі ще не добудований!

– Подумаєш, не добудований! Що з того, що не добудований. Головне, що то мій плян, і то один з моїх перших великих плянів. Коли я побудував у Москві перші висотні будівлі.

– Цімо, бійся Бога, таж ім’я архітекта, чи архітектів, Що будували ці каламарі, усім відомі! Ти бодай пошукав би Щось інше, що менше знають!

– О, світе людський! – вже з досадою вигукував Ціма, – всі знають, усі знають! Нічого усі не знають, бо якби знали, то мусіли б на кожному розі кричати, що проекти всіх цих будівель зробив я, розумієте, я, і тільки з певних, переважно політичних причин, які тут довго викладати, мені довелося приховувати своє авторство. Так. Проте у вищих колах усі знали, хто справжній будівничий.

– Цімо, золотко, може, ти побудував і Кельнський собор?

– Ех ви, дрібнота! Томища ви невірні. Ви навіть укусити не вмієте, а ще й скачете на мене. Де ж бо вам. Після війни я таки дійсно ремонтував у Кельнському соботі хори, і це вам кожний посвідчить! Сам бурґомістер!

– Цімо, ти ліпше розповідж про Сталіна!

– А чому й ні? – перейшов Ціма в наступ. – Нехай правда свідчить за мене!

– Ні, Цімо, розповідж про Ґанді!

– Ні, ліпше про Сталіна!

– Дітки, не сваріться, Ціму не можна образити! Для цього він занадто великий, – заявив Ціма. – Так, занадто великий. Коли Ціма в Радянському Союзі скінчив споруджувати перші висотні будівлі, вони так сподобалися Сталінові (його, звичайно, одразу першого втаємничили, що я творець проекту цих будівель – про це знали тільки вищі кола), що Ціму запросили до Кремлю. Так, мої друзі, мене запросили до Кремлю! По мене прислали спеціяльне авто, попередивши, щоб я ніде не розголошував про ці запросини, і повезли. Я не встиг і отямитися, як ми вже прибули. Очевидно, вам відоме, що означало таке запрошення, і чого я тільки не передумав, поки мене супроводжували кремлівськими коридорами. Ну, нічого. Тримайся, Цімо, сказав я сам собі, а там побачимо. Вводять мене нарешті в освітлену залю, аж я мало не осліп від несподіванки. Заля величезна, висока. На зразок концертної. Я такі будував. Стеля – майже суцільні люстри. Рівчачок на стелі – і люстра. Рівчачок і люстра. Паркет у бухарських килимах. Посередині довгий стіл гнеться від їжі і напоїв, а за столом Сталін з своїми найближчими соратниками, які вже досить таки напідпитку. Побачивши мене, Сталін махнув рукою, щоб усі негайно вийшли, почекав, поки за всіма зачиняться двері, потім встає з-за столу і йде мені назустріч, простягаючи для обіймів руки.

– Цімо, ти, – каже, – велика людина. Як ти мені оббудував мій Союз, ай, ай, ай! Не Союз, а цукерка! От тепер ми справді Европу переплюнули! І все це виключно завдяки тобі. Про тебе, – каже, – ще через тисячоліття говоритимуть, як зрештою і про мене. Спочатку, – каже, – про мене, а тоді вже про тебе. Але навіть якщо спочатку про тебе, а тоді про мене, то й тоді я не ображуся. Ми ж бо великі. Будьмо приятелями, ми з тобою, – каже, – справжні люди. Ті, що народжуються раз на століття, та й то не на кожне.

І до мене, знаєте, як до мами рідної. А я відступив крок назад, заклав руки за спину та й відповідаю (так мені сумління веліло; думаю, пропаду, однак скажу йому правду в очі, нехай бодай раз побачить, що існують відважні люди, які його не бояться):

– Ти, – кажу, – тиран, диктатор. Що ти зробив з підвладними тобі народами? Скільки ти вимордував українців? Як я тобі подам руку?

Сталін зблід, насупив брови, а я стою і думаю: ну, прийшов мені кінець. Прощавай тепер усе. Тільки в моєму серці нема страху. Дивлюся, а Сталін себе стримує. Смика себе за вуса, мовчить, а потім ще раз так пильно глянув на мене і каже:

– Вперше зустрічаю відважну людину, яка насмілюється так зо мною розмовляти. Це щось, – каже, – зовсім небувале. Ти ж знаєш, що варто мені піднести палець – і ти знищений? Проте ти мені подобаєшся. Я таких ще не зустрічав. Будьмо приятелями!

Та я все ще вагався, хоч і знав, що воно могло дуже сумно скінчитися. На мене як щось найшло. Знаєте, стою і чую, от світ тут нехай завалиться, а я не піду на жодні поступки. І уявіть собі, це моє вагання остаточно потрясло Сталіна. В його уяві настільки не вкладалося, що хтось, кого він має силу одним помахом пальця стерти з лиця землі, зовсім його не боїться, ба більше, відважується говорити йому правду в вічі, що він, абсолютний диктатор, володар шостої частини світу, повалився, як стій, переді мною на підлогу, і, валяючись і повзаючи навколо моїх ніг, благав, щоб я став його приятелем. Тут моє серце не витримало, хоч він і тиран.

– Чорт з тобою, – сказав я, – у Ціми велике серце, нехай буде по-твоєму. Гаразд, будьмо приятелями. Тільки спочатку обіцяй мені не мордувати людей (і дійсно після цього яа деякий час значно поліпшало. Люди й не знають, що то я так вплинув на Сталіна, а я не люблю хизуватися своїми чеснотами). Як тоді Сталін зрадів! Підхопився з підлоги, плеснув у долоні і велів принести вино «Чінґіс-ханка», – вино, яке вироблялося виключно для Сталіна на Кавказі, бо іншого він не пив, і ми прочаркували з ним до ранку. Я навіть зараз не пам’ятаю, як мене відвезли назад. А коли прокинувся, то побачив, що мені до готелю Сталін прислав скриньку того знаменитого вина та ще й орден Леніна, який я негайно викинув до убиральні.

– Амінь! – прокинувся раптом студент медицини, ніби повітря, яке вдихнув Ціма, переводячи нарешті дух, потрапило не в Цімині легені, а в груди студента медицини, і він ожив.

– Ой гиля, гиля, гусоньки, на став! – проспівав Козют– ко-Млодютко.

– Ні, Цімо, ні, хоч це й відсвіжений варіянт, – заїкую– чися від реготу, рвано вигукнув віольончеліст. – Цімо, ти ліпше все таки про Ґанді і як ти з ним їв устриці!

– Так, так, про устриці!

– Йолопи! – далеко, як з неба, прозвучав голос Ціми.

– Рятуйте мене! – підвівся студент медицини, і я побачив, що всі регочуть, бо в усіх відкриті роти, хоч самого реготу, мені якось не чути. У студента медицини зараз відвалиться щелепа або принаймні сприсне півголови, приготувався я і став рахувати, коли це відбудеться.

– Ніщо тебе не врятує! – ще з більшої віддалі донісся голос Ціми. – Тебе і всіх інших! Оглухи ви нещасні, де ви всі бували і що ви бачили? Ніде ви не бували і нічого не бачили!

Вам і не сняться ті бенкети, на які мене запрошували. Ніколи ви не коштували того, що я. Ніколи не припадали вам ті почесті, що мені. Я знайомий з усіма визначними людьми світу і з усіма диктаторами. Вам і не уявити, де я бував і що я робив!

Труби, вирішив я. Я справді чую труби. Це архангельські труби, подумав я, хоч голос Ціми тоненькою плівочкою, як тінева сторона звуку, ще сочився між ними. Однак де ж вони самі, спитав я себе. Я чую тільки їхні труби, а самих їх не бачу. Ага, це вони напевно дмухають там, де убивали людину на моїх очах, сам собі відповів я і встановив нагло, що, замість стелі, я бачу коло з самих облич: обличчя Ціми, студента медицини, Козютка-Млодютка, віольончеліста, мецената, пришвартовані одне до одного однаковим виразом, який мене дуже дивує, бо я звідкілясь знаю, що він там не на місці. Чого в них такі обличчя, здивувався я, і щойно тоді відчув, як Ціма силиться влити мені в рот холодну і товсту рідину.

– Пийте, пийте, – приказував Ціма, ніби його найняли в повитухи, – вам зараз полегшає. Це радикальний напій. Коли я підписав контракт будувати в Індії мости, де, до речі, і досі стоїть поставлений мені пам’ятник, цей напій рятував мене. У Джайпурі було..

Що було в Джайпурі, я так і не довідався, бо мене знудило і тільки завдяки неумотивованій і непередбаченій активності моїх ніг (я мав враження, ніби моє тіло раптом покотили по шерегові підставлених під мене у два ряди чужих ніг аж до самої убиральні) я вчасно опинився біля першої мушлі. Від того, що мій шлунок спорожнився, мені не стало легше, лише в ногах відбулася зміна. Вони зробилися трухляві: допомогові ноги, які донесли мене до убиральні, зникли, а ті, що лишилися піді мною, мої власні ноги, от-от збиралися розсипатися, аж я не наважувався ними ступати.

Коли я за деякий час повернувся до столу, студент медицини щось довго і гаряче говорив. Довго і гаряче говорили і Ціма з Козютком-Млодютком, спочатку між собою, а потім обидва проти студента медицини. Та я не встигав зосередитися На тому, що вони говорили. Мені заважала намальована голова жінки, що досі лежала на стільці, а тепер почала мелькати між товариством. Вона то визирала з-за плечей студента медицини, то з’являлася на голові в Ціми, і він робив вигляд, щ0 не помічає її, то валялася раптом поруч з кухлями, і Ґзи-Бзи замість кухля мало її не підніс до рота. Під кінець вона почала говорити ще й афоризми. Деякі з них були справді вдалі (змісту я, правда, зовсім не пригадую, однак пам’ятаю, що досить дотепні, бо я довго не міг перестати сміятися). Потім голова закотилася за спинку стільця, на якому сидів Ґзи-Бзи, і все товариство теж заговорило афоризмами. Рівночасно з афоризмами на кожному з присутніх з’явилися вінки з помідорів із крильцями, такі, як були намальовані на перегородці. Потім помідори в вінках на головах моїх приятелів почали лускатися, і з них посипалися на підлогу хмари помідорного скла. На звук битого скла в повітрі з’явився господар погребка і політав над головою віольончеліста, описуючи дуже чіткі кола. Після цього я побачив зморщені, як дві сухі риби, ноги гімназиста, що спав під столом, і ми опинилися на вулиці.

Коли на мене війнуло свіже повітря, я пригадав, що хотів ще того вечора йти на розшуки адреси, отриманої в Дома, і голосно сповістив про це товариству.

– Ми тебе самого не пустимо! – постановило товариство, і ми рушили.

Та за той короткий час, поки товариство радилося, як мені всі допоможуть, у природі сталися докорінні зміни, в наслідок чото виявилося, що пересуватися не так легко, як було спочатку. Небо так хиталося, аж розхитувало і землю, як морська хитавиця, і ми потрапляли все не в ту вулицю, в яку хотіли. Вулиці від кожного злету неба вилітали з-під ніг, кидаючи нас то в один, то в другий бік.

– Чекайте, я знаю закляття, яке одразу поставить небо і землю на місце, – сказав Ціма і заспівав на весь голос:

– У бабу – ру – кумба! Мируку-бу-румба!

– Убабу-ру-кумба! – підхопило товариство.

– Аер! Аер! Убабу-ру-кумба! – заспівало над нами.

І тоді ми побачили, що велетенські на півнеба людиноподібні півні, співаючи на всю горлянку (поставивши одну лапу на землю, а другу на небо), почали розгойдувати небо й землю, і від гойдання, як із міхів, дмухало на нас свіже повітря, заважаючи стояти на ногах.

– Не діє, – здивувався Ціма. – Та це нічого. Нам лише перейти міст, і ми досягнемо мети.

Небесні півні-велетні перестали співати, витягли соломинки, якими смокчуть кока-колу, і почали пити крізь ці соломинки величезні жовтки, понавішувані по небу. Випивши один жовток і лишивши на його місці лише прозору плівочку, півні-велетні бралися за другий, не спускаючи нас з очей. Кілька краплин жовтка капнуло передо мною на бруківку, а Цімі заляпало спину і рукав, тільки він того не зауважив, можливо тому, що від випитих жовтків ішло інше, білявіше світло, яке блимало в очах.

Ми підійшли до мосту. На набережній цвіли липи, заважаючи дихати, як я негайно встановив. Я почав дихати ротом, проте від цього ще більше розморювало, і мені одразу ж здалося, що від цього з тіла шматками сходить м’ясо. В цю хвилину я побачив під липами ряди лавок, свіжо пофарбованих у зелене, та це мене не спинило. Адресу я розшукаю і потім, сам, без товариства, вирішив я. Тепер я покладуся бодай на мить, бож я однак не встою. Лише торкнуся лавки і трошечки відпочину. Тому, не сказавши ні слова про мій намір, я рвонувся з гурту і попрямував туди, тримаючи руками рівновагу.

Але тому, що пересуватися ставало все важче, я не встиг дійти і до найближчої лавки, бо Ціма, побачивши, куди мене несе, вилаявся, потім підбіг до мене, нанизав мене під руку і з докорами потягнув на міст. Ми з Цімою перші опинилися біля мосту і приготувалися, щоб разом ступати на нього, бо Ціма тримав мене, не випускаючи, і приказував, що ми з ним усюди разом і тільки разом. Та щойно ми піднесли ноги, міст форкнув і піднявся угору, і ми з Цімою з розгону сіли на набережну.

– Спробуймо ще раз, – сказав Ціма, передихнувши від несподіванки і обдивившися, чи його ногам нічого не сталося.

– Міст тут один, а ми маємо потрапити на той бік! Ти наш приятель, і наш обов’язок ще сьогодні розшукати для тебе адресу, для тебе, виключно для тебе.

– Чекайте, – зголосився віольончеліст, – це інакше робиться!

Він обережно підповз до мосту, нагнувся з набережної, скільки міг (ми його притримували за одну ногу, щоб він не впав у воду) і легенько полоскотав міст великим вказівним пальцем, приказуючи: «кілі-кілі-кілі»!

Міст вивернув для лоскотання живіт, затремтів і ліг підборіддям на набережну.

– Тепер я його триматиму, а ви йдіть, – сказав віольончеліст і обняв міст.

З великими труднощами нам нарешті вдалося зійти на міст, однак стояти на ньому ніхто з нас не спромігся. Він переливався під ногами, наче ми йшли не по мосту, а по Гумовій грільні з водою, перекиненій з одного берега на другий. На кожний крок витрачалися такі зусилля, що мені здавалося, ніби з кожним кроком я сивію. Міст то зовсім пропадав з-під ніг, то знову з’являвся, проте в непередбаченому й рішуче не відповідному місці і вже не такий, як був перед тим, а в горбах, м’яких, як вата, які від найменшого дотику переливалися в іншу форму, що кожного блискавично змушувало хапатися один за одного, щоб втримати бодай якусь рівновагу, або робився твердий, щоб одразу ж розм’якнути або розтягтися й обвиснути, як тісто, з якого потім доводилося витягати ноги. Це ще не так дошкулювало б, якби не доводилося йти крізь полум’я, якого ми раніше не помічали. Правда, з-зовні, з обох боків висячого каркасу, міст оббили довжелезними листами бляхи (імовірно, щоб не так страшно було дивитися униз), що трохи захищала від вогню, однак важкі язики полум’я лизали міст з усіх боків, і бляха від спеки вигиналася, як простирала, з громом б’ючися об залізні бантини, на яких висів міст.

Ми поскидали сорочки і зав’язали їх на голову, але і від цього не полегшало. Під нами і над нами пролітали потяги разом з кількаповерховими вокзалами, з’являючись і зникаючи в нижчих бганках неба. Глибоко внизу, там, де спливала вода, кожного разу, як розліталися розпечені бляхи, видно були довгі, як домни, чани з полум’ям, чани, що властиво стояли на набережній перед баржами, однак через те, що міст пішов угору, опинилися під нами. З нас лив піт, як з відра. Ми хапалися один за одного, щоб не звалитися вниз, бо дедалі ставало все стрімкіше йти, а міст не мав кінця.

– Убабу-ру-куміба! – співав Ціма.

– Маруку-бу-румба! – співав студент медицини.

– Увага! Увага! – кричав хазяїн погребка з неба, затуляючи собою людей-півнів. – Починаються сфери! Повторюю: починаються сфери! Для неплаваючих – рятівні кола. Прошу приготуватися!

І він процитував сонет Петрарки:

«Ne per sereno ciel ir vaghe stelle».

Колись один мій покупець замовив мені антикварне видання сонетів до Ляури. Я дістав, а він потім не прийшов забрати. Точнісінько таким шрифтом цитував господар погребка. Я бачив, як він вимовляв той шрифт:

«Di riveder, cui non veder fu’l meglio».

Небо перетворилося з одного на кілька. З проваль між окремими небесами валила на нас пара, і все навколо оберталося парою. Я боявся ступити, щоб не провалитися. Все передо мною кришилося і розходилося туманом. Я хотів помацати, чи ми взагалі ще йшли по мосту, та, не бачачи рук, втратив і їх відчуття і ніяк не знаходив, де вони. Я пересувався, орієнтую– чися, лише на полум’я з обох боків мосту, яке дедалі вищало, хоч і воно зробилося, як туман, правда, туман різко відмінний від туману навколо. Потім воно зімкнулося над нами суцільною Дугою. Останнє, що я почув, був Цімин голос, що молодечо віддалявся між баштами туману:

– Убабу-руу!..

Я розплющив очі і відразу ж відчув на обличчі свіжість. Я лежав обличчям у траві на краю кручі, що карколомно спускалася вниз, аж дивно, як на такому стрімкому схилі росли великі й такі лапаті, як бичачі легені, дерева. Внизу рухалася ріка, могутня і розлога, відсунувши порізану подекуди нетривкими кольоровими смугами долину, що відкривалася за нею, на самий обрій. На обрії випиналося сонце, пробуючи підняти з собою і все видноколо, що пнялося за ним, як тісто, а в тих місцях, де йому вдавалося відірватися, ляскало, наче відривали порожню пляшку від губ. Сонце не поспішало сходити, витягаючи себе з-за обрію міліметр за міліметром, і все навколо стояло густочервоне, мокре і сліпуче. Особливо сліпучими здавалися хмари метеликів, що підіймалися з густої трави просто перед моїм обличчям. У них сконцентрувалося все світло і вся вологість, і весь краєвид, пронизаний ними, здригався і аж чвакав. Вони підносилися не тільки з кручі, а й з ріки, з долини, з кожного листка, з роси, з кожної закутини. Я спробував ворухнутися, щоб трохи відсунутися від кручі, куди майже падав, та мені так заболіло тіло, воно здалося мені таким важким, ніби кінчалося десь за кілометр тулубом бронтозавра, в яке входила і круча, як один із складників моєї плоті, що я навіть не спромігся підвести голови, не здолав ворухнути жодним м’язом, і так з трави, яка налазила в очі, дивився на метеликів. Проти сонця вони були великі і важкі, як полив’яні блюдця (таких великих метеликів я ще не бачив), і капали від рожевої свіжости.

Я ще раз спробував відвернути голову від світла, що сліпило мене до сліз, і не міг. Я заплющував очі, однак світло продиралося і крізь заплющені повіки, і я знову розплющив їх. Я спробував уявити, де в мене руки, щоб якось нав’язати з ними зв’язок і затулити очі, проте без жодного успіху. В мене ніби відчавили усі почуття, і я був з’єднаний із зовнішнім світом лише через зір, як через пуповину.

Мене раптом налякала думка, що, бува, я зовсім без тіла і від мене лишилася сама голова, і що саме тому я не годен ворухнутися. Та перевірити це виходило поза мої спроможності, і я вирішив не думати про це. Світло виїдало мені очі. Рятуючись, я кліпав повіками, від чого вони з кожним рухом подвоювалися, аж лунки очей боліли від їхнього тягару, і мені ніяк не пощастило ні відвернути голову, ні навіть опустити ЇЇ нижче в траву, щоб не дивитися на обрій, який запливав від грубочервоних до ніжнорожевих, немовлячих барв, відколюючись шматками від суцільної маси й уповільненим темпом опадаючи в ріку. Нові хмари важких метеликів, як випари, здіймалися з землі перед моїм обличчям, часом навіть торкаючи йото й обсипаючи ховзьким космічним пилом, як прохолодним тальком. Підіймаючися вище, вони ставали прозорими від світла, як обрубки найлону, або й зовсім розсотувалися в повітрі, хоч і не надовго, а потім знову втілювалися то важкими чорними дисками, то прозорими плівочками, невпинно падаючи й підіймаючися проти сонця.

Я знову зробив зусилля, щоб ворухнутися, і знову відчув нестерпний біль в усьому тілі, але зрушитися так і не вдалося. Мене ніби прилютували кажною клітиною до землі, і земля ходила в моїх венах. Я лежав непорушний і крізь клуби метеликів, сліпнучи, дивився на обрій. На рівні мого правого ока нахилилася до мене стеблина, лоскочучи мені щоку, і я не мав сили навіть заховати обличчя. Стеблиною повзла гусениця, яка й нагнула стеблину до мене. Волосинки на її темному переливному тілі жаріли веселками й вибухали, ніби З них творився новий космос. Стеблина з гусінню нахилилася Так близько, що гусінь затуляла собою половину ляндшафту, і мені важко було встановити, чи вона повзе по стеблу, чи по обрію і аж звідтіля торкає мене волосинками свого променіючого циклопічного тіла. Якби мені бодай трохи ворухнутися! Але це виявилося недосяжним. Біля мене здіймалися й падали метелики, черкаючи мені обличчя; їх безперервними хвилями виносило з землі, і крізь них я дивився на ріку, на рівнину, на обрій, що тремтів, ніби там мало ще щось останнє відкритися. І я знав, зараз, ще мить, і те останнє справді відкриється. Воно вже наближалося, і йому залишалося тільки втілитися. «Нехай відкриється, говорив я, завмираючи, нехай відкриється, я готовий. Я готовий!..».

Минуло кілька тижнів, перш ніж я спромігся піти на розшуки адреси, врученої мені Домом, бо після першого вечора моїх розшуків, коли я погодився запити знайомство з товариством, з яким запізнався перед будинком, де мешкав Дом, я захворів. Можливо тому, деякі події, від послідовного перебігу і точности яких пізніше залежали мої розшуки, мені ніяк не щастило відтворити в пам’яті, хоч я всім єством знав, що вони відбулися. Я їх носив на шкірі, я їх майже намацально чув під рукою, і разом з тим ніяк не пригадував, що зі мною діялося, коли ми дійшли до місця призначення, хоч якось, ніби розумом поза розумом, знаю, що там сталося щось дуже важливе, навіть якщо я і не пам’ятав, що саме.

На цьому місці в мою пам’ять ніби влучила блискавка, випаливши ті події, так що згодом я навіть не спромігся пізнати того місця, де я ходив з товариством Ціми і Козютка-Млодютка, хоч я переконаний, що там бував. Так само мені лишилося незбагненним, як я потрапив на кручу. Навіть прикрого факту, де подівся мій одяг і взуття, я ніяк не міг видобути з пам’яті, хоч як напружував мозок. На мені, крім штанів, закачаних до колін, нічого не лишилося, і «і сорочки, ні піджака, ні черевиків, які я навіть не пригадую, щоб скидав, попри наполегливі пошуки, не знаходилося. На щастя, мені вдалося, не надибавши поліцая, дотягтися якось до помешкання одного мого дивакуватого давнього знайомого, який відвідував мене раз на п’ять років, і то заходив лише до крамниці, а не додому (хоч я його для годиться запрошував), щоб запитати, чи я не помічаю якихось змін у природі.

Тобто, я пригадав, що він мені може допомогти, лише опинившись якимось чином біля його будинку, бо мені тоді одразу спало на думку, що він не тільки не обертався в колах, де мене знали, а навіть якби йому раптом десь довелося розповісти, в якому вигляді я до нього з’явився (хоча він, здасться, тільки тоді помітив, що я босоніж, коли я йому показав на свої ноги), то йому і так ніхто не повірив би, знаючи його дивакуватість, а цього мені якраз і треба було. Однак навіть йому, застерігаючи себе від будь-яких несподіванок, я не зважився сказати правди. Я запевнив його, що мене обікрали, перш ніж він встиг повністю прочинити двері і здивуватися, чому я раптом вирішив йото відвідати. Не знаю, наскільки це виглядало правдоподібно і чи він взагалі почув, що я говорив, бо він мав заклопотаний вигляд, думаючи, ймовірно, про щось своє, все ж він, не розпитуючи, виніс мені якийсь старий, однак ще зовсім пристойний одяг і черевики, які, правда, спадали з ніг, проте в них уже не страшно виглядало йти вулицею.

Навіть великуваті черевики – не те, що босоніж. Вони вже не викликали б підозри. Дружині я поясню, вирішив я, що мій одяг пропав у лазні, де я, мовляв, шукав колеґу, того іншого, який справді любить ходити попаритися. Воно навіть добре складається, утішився я, його дружина знає, хоч і не настільки, щоб перевіряти мої вигадки, а він справді любив паритися, запевняючи, що це для здоров’я. А де ж найліпше трапитися крадіжці, як не в лазні? Лазня – це порятунок, до того ж якби десь по дорозі нагледіти її, я й сам туди пішов би. Адже я досить засмальцьований, встановив я. На мені повно глини, і я в смугах кіпоті. Та й у лазні я мав би час упорядкуватися, кому що маю розказувати і як узгіднити: колекції фльорентійських малюнків, колеґу, цього, що парився, уявну крадіжку, лазню, так щоб ніщо не перечило одне одному.

Так, конче до лазні, постановив я. Насамперед під душ. Під холодний і під гарячий Не, спочатку під гарячий, а тоді під холодний. Покластися на полицю, і нехай лазничник поливає водою, тоді одразу легше думатиметься. Головне – не поплутати. До лазні, і тоді додому.

Тільки ні до лазні, ні додому я вже не потрапив. Мене вистачило якраз настільки, щоб, одержавши одяг і взуття, відійти кілька кроків від знайомого. Бо як тільки страх потрапити до поліції за невідповідний вигляд минув, я негайно ж встановив, що мій знайомий забув наділити мене шкарпетками, а я того теж якось не помітив, а тепер не здолаю пересувати ноги від огиди, бо я ковзаюся по шкірі не мною обношених черевиків, які валяться мені з ніг, і від зусілля не погубити їх мене починає бити іпропасниця.

«І пощо в людей виростають такі великі ступні. Пощо для лазні такі ноги?», ще в лікарні скаржився я, як згодом переказували моїй дружині, коли вона нарешті знайшла, де я, після того, як мене непритомного підібрали за квартал від будинку, де мешкав мій дивакуватий знайомий.

Чи тому, що п’яний, я невідомо скільки часу пролежав на кручі, а хоч і стояв початок літа, ночами земля ще набрякала вологістю, і мене без звички пройняло, чи я ще раніше носив у собі простуду і тепер вона тільки вийшла на поверхню, я, виявилося, застудився. У мене встановили чи то легке запалення легень, чи то важку ґрипу і ще щось, а що саме, того, здасться і сам лікар не знав. Якби мене під час марення повернули до притомности й спитали, я, напевно, не вагаючися, відповів, би, що моя хвороба не що інше, як здорова реакція тіла й психіки на розшуки біографії мого відвідувача, бож і найсмирніша людина не терпить, щоб їй нав’язували щось проти її волі, тільки хто ж візьме на себе сперечатися з лікарями, і пощо. Хіба їм спало б на думку, що я погодився писати життєпис незнайомої мені людини, і це усвідомлення, особливо ж пригадка, мовляв, я таки не спромігся відмовити, отже сплохував, отруює мені життя, бо від того, що подібна історія могла б трапитися не тільки зо мною, а й з кожним з моїх колеґ, мені ані трохи не легшає?