Текст книги "Герострати"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Дивно, як важко підводитися, невже я аж постарів, сидячи на дивані? Мого приходу і так ніхто не зауважив, я тут нікого не знав і міг приходити і відходити, ні з ким не прощаючись і нікому нічого не пояснюючи. Господиня? Вона за цей час напевне вже встигла забути, чи будь-коли в житті мене бачила. Вони всі настільки поглинені своїм, що коли я відійду … Головне не гаятися.

Я встав і тихенько прочинив двері – просто в блюдце зі шматком вишневого торту. Від мого удару блюдце на моїх очах видовжилося в руку, яка заколивалася, як матрацна пружина, і трохи поодаль, ніби влучивши в підлогу, оформилася в тіло господаря.

– А, – сказав господар, поправляючи щиглем на блюдці шматок торту, щоб той не ляпнув униз, і ногою перегороджуючи двері, крізь які я рвався зникнути, – ви так рано відходите!

– Та я, щиро казавши, не мав наміру… Я… Вибачте… Я тут тільки.

– Ага, вам не подобається наш літературний вечір, який не знає собі рівних!

– О ні! – сахнувся я відрухово назад від шматка вишневого торту, який, як мені здалося, занадто наблизився до мого носа, і відчув, як підо мною ноги сковзнулися по чомусь куцому і слизькому, і я всіма кістками валюся на диван, з якого щойно підвівся, аби йти додому.

– Наш літературний вечір …

– Подобається! Подобається, – майже закричав я, щоб його не образити. – Тобто… Признаюся. Вибачите, я вас, здається, трошки … Я. Я, властиво, прийшов розпитати про мого – клієнта. І тільки. Я антиквар … Справа в тому …

І дедалі перестаючи чути, чи господар озивається, чи ні я з запалом кинувся описувати мого відвідувача, аж поки в мене пересохло в горлі настільки, що я й пошепки не здолав би видавити з себе і складу, так ніби я вимовляв не слова, а наждак. Я спробував ковтнути слину, та вона не утворювалася. У мене починається ангіна, подумав я, й одразу якось великим пляном, мов на екрані, побачив біля себе саму тільки одпиляну, верхню частину господаря й почув:

– Пригадую, пригадую. Ваш клієнт?

– Так, так, мій клієнт! – очима вигукнув я, не спромігшися ворухнути язиком.

– Він бував у нас. Так, його постать наче мерехтить у мене перед очима, хоча ближче я ним не поцікавився. У нас, знаєте, для кожного відчинені двері. Усіх не запам’ятаєш. Хто тільки не відвідує наших літературних вечорів! Це ж така подія!

Господар примостив між мною і собою блюдце із шматком вишневого торту і підняв догори руки, аби ліпше унаочнити, яка то подія.

– Ми спромоглися, – сказав господар-поет, наставивши на мене обидві руки, як бінокль, і тієї ж миті я й справді крізь отвір його рук, як крізь бінокль, побачив, що пантоміма саме скінчилася і дама з бантиком на грудях оголошує перерву.

Господар не знає мого відвідувача, я втомлений, і дама оголошує перерву, подумав я з почуттям якоїсь безповоротної втрати і побачив далеко в переспективі, як на дні оберненої труби, бантик на дамі. Я зараз скажу господареві, що я йду. Я дуже прошу вибачити, однак я таки йду, бо мене чекають. Якщо я не скажу, що йду, це зобов’яже мене сидіти тут і слухати його балаканину, а він не знає мого відвідувача. Він сам сказав, що не знає. Лише збирач автографів знав мого відвідувача. Той знав про нього усе. А господар – нехай іншим разом, так само, як і господиня, хоч господар – ні, іншим разом.

Очевидно, господар протестуватиме проти мого відходу, бо він саме настроївся, щоб я його слухав, та я скажу, ніби це справді виключене. Невідкладні, термінові справи. Мушу йти, х0 ч як неввічливо це виглядатиме. Чи, може, все таки не йти, оскільки перерва якось дуже швидко встигла скінчитися і господиня розпочала читати уривки з родинної хроніки? Іти? Це йти? Що ж це зі мною? Ні, таж очевидно йти! Хіба я винен, що вони роблять такі короткі павзи між виступами? Мені, Правда, випадало б трохи швидше реагувати, одразу підвестися, вибачитись – і до дверей, не дивлячися на боки і не дозволяючи себе затримувати, бо деякою мірою це ж залежить і від мене, та я відчував себе таким кволим, що я спершу потребував настроїти в думках усе тіло на підйом, скоординувати усі м’язи, боячиея, що інакше вони не виконають найдрібні– шого руху. Зрештою, не конче усе так нараз. Вже й те добре, що я принаймні постановив тут не лишатися. Я ще підведуся, слабість зараз мине, і я підведуся. Нехай це буде той випадок, коли вільно знехтувати ввічливістю. Я не чекатиму, заки скінчить господиня. Нехай господар сприймає, як особисту образу, що я не вислухав афоризмів господині, його, їхніх дітей та різних родинних подій і влучних висловів, з яких складалася родинна хроніка, що її з новим піднесенням цитувала тепер гооподиня. Нехай думає, ніби я черства людина, яка навмисне відходить саме тоді, коли господиня демонструє, за її ж висловом, найістотніше з родинної хроніки – перші зразки успадкованої небуденности своїх дітей:

«Баба тупа, ходить руба, а два леви – на дерева – це в два роки, а тут..»

Отут, вирішив я, я йду і нехай хоч світ валиться.

– Я маю дуже Обмежений час, – сказав я, втішившися, іцо до мене знову повертається здатність користуватися горлом. Мені незручно … однак інколи доводиться, на жаль … Мій час – я йду!

– Те-те-те, що таке час! – вигукнув господар-поет, Міцно хапаючи мене за талію і затискуючи при тому мій шлунок, аж мені подвоїлася кімната в очах, – ним треба вміти користуватися!

– Я мушу йти, – вимовив я, пробуючи скинути, напевно від тістечка, липкі обійми господаря і пильнуючи, щоб не сісти на шматок вишневого торту, який наче бігав за мною по всьому дивану. Проте господар, хоч і не мав великої сили яка дозволяла б мене зім’яти, як хруща, тримався цупко, аж мені забракло віддиху, і я, мов мішок з брикетами, бухнувся на спинку дивана.

– Діти пішли в мене, – вдоволено ствердив поет-господар, відпускаючи мене, переконавшись, імовірно, що я на деякий час і так позбавлений змоги рухатися, оскільки я ледве дихаю. Я навіть чекав, що він зараз порадить мені, як збирач автографів, ліки проти дихавиці, та він не порадив. Його хвилював не мій стан.

– Ви помітили? Мусіли помітити! Хіба це не разюче? Ви одружені? Ні? Так? Зрештою, байдуже. Ви знаєте, як тепер батьки муштрують своїх дітей на геніальність? Дослівно з-під палиці силують малят запам’ятовувати афоризми, поезії, а потім ще й писати власні вірші, і то в кожному «ізмі», мовляв, знай наших! Так, так. Читають їм у чотири роки лекції з теорії літератури, поетики і таке подібне. Справді! У нас є такі знайомі. Я сказав би, майже наші приятелі, так, так, приятелі, а лаври наших дітей їм не дають спати! Аж не віриться, що люди такі заздрісні, проте факт. Вони, знаєте, не втямлять ніяк одного найголовнішого: наші діти самі цікавляться мистецтвом без нашого спонукування. Спадковість. Чиста спадковість. Тільки ж піди поясни! їм не хочеться відставати від нас, при тому, бідаки, забувають, – ми виняток, а не правило. Знаєте, дітям щойно минуло щось по три рочки, коли дружина зважилася вперше повести їх до зоопарку, такою мірою ми їх боялися переобтяжувати враженнями. Вони в нас такі чутливі, що я два тижні вагався, заки врешті сказав: нехай ідуть! Це таке щастя і разом з тим така відповідальність бачити себе в дітях! Справді не кожному дане. Не дітей, а бачити, бачити. Особливо, я сказав би, потрясальне, коли геній батька так повністю, краплина в краплину, втілюється в дітях! Повірите, я досі не годен спокійно пригадати, мене тоді самого потрясло, як мій син, вперше побачив зебру. Що я тоді пережив! Бачите, я аж зараз тремчу, а я ж лише переповідаю. Дійшли ми до загородки, а син мій схопився за ґрати, схилив набік голівку і, задощивши очі, закляк, як мрець. Я похолов. Дружина сполотніла. Та, на щастя, знайшла в собі досить духу, щоб, не показуючи хвилювання, спитати, що з ним. І щойно коли Поліклет, ве розплющуючи очей, відповів, нехай вона мерщій виймає олівець і папір (ми завжди носимо при собі бльокноти на випадок інспірації, професійність, культурність, якщо хочете) – Поліклет тоді щойно засвоював абетку – і зафіксує його вірш «Зеброній», що він його експромтом склав, побачивши уперше зебру, у мене відлягло від серця.

Мушу признатися, не як батько – я не з тих батьків, які обожнюють своїх дітей лише тому, що вони їх власні діти, власна кров, власне, так би мовити, безсмертя, – а як цілком стороння безпристрасна людина – то виявився дійсно потрясальний вірш. Зрештою, він увійшов до першої збірки поезій Поліклета, яку ми видали ще минулого року. І це вам лише один приклад, а їх дослівно тисячі! Та що говорити! Ви маєте нагоду самі пересвідчитися. Про «Зеброній» один відомий критик написав дві газетні шпальти, ствердивши, і то, зважте, на підставі самих метричних порівнянь, що це один із шедеврів світової літератури! Читали? Не читали? Не може бути! Минулого сезону всі тільки й цитували вірш «Зеброній». Він не сходив з уст. Це була подія. Хоч воно і не диво, бо які батьки, такі й діти! Ви не бачили збірки Поліклета? О, ви мусите її мати! Ви отримаєте примірник з автографом!

– Я … Я не збираю автографів, – очуняв я. – Адже я.

– Поліклете! Адусю Адольдівно, покличте, будь ласка, Поліклета! Поліклете! Поліклете, принеси примірник своїх віршів. Дай дяді.

– З автографом чи без?

– З автографом, з автографом.

– Не турбуйтеся, Бога ради, – втрутився я, – адже я однак..

– Поліклете, що це означає? – раптом майже закричав господар-поет, – це ж нумерований примірник!

– Інших не лишилося.

– Таж це ті, які давно вже мали бути відіслані до міністерства культури! Поліклете, піди негайно до Мельпомени і скажи..

Голос господаря так стишився, аж мені здалося, ніби я заснув, і тому десь щез і Поліклет з нумерованою збіркою, яка так сполошила господаря, і кімната, один тільки господар не хотів щезати. Він дедалі наче все більше присутнішав. Його стало так багато, що я мав враження: вистачить мені застромити руки в кишені, то і звідтіля те, що я витягну, уосіблюватиме господаря, який домагатиметься, щоб я його слухав.

– Такі небуденні діти, – говорив у мене над самим вухом господар-поет, – ставлять, звичайно, і дуже високі вимоги. Це й зрозуміле. Вірите, з них так і пре, так і пре геніальність! Просто фе-но-мена-льно! Усе, що вони роблять, неперевершене. Часто я сам дивуюся: як це так, геніяльність, цей дар богів, що майже ніколи не успадкоємлюється, чудом перейшов на моїх дітей? Це ж просто неймовірно! Важко повірити! Однак факт лишається фактом. Діти мають мої здібності! Правда, коли я перечитую свої записні книжки, особливо щоденники, мені робиться ясним, чому мої діти не могли народитися інакшими. Надто ж бо обдарований, аби не повторюватися, геніальний батько. І справді, коли відкинути набік усі суперлативи, мої щоденники це сенсація в літературі. Зрештою, ви напевно про них досить уже чули, бо це ж поняття! Та що я кажу, я ж напевно сам читав вам свої щоденники. Так багато перед собою бачиш облич, аж забуваєш, кому читав, а кому ні. Пам'ять уже не та. От навіть не пригадую, чи я вас знайомив із найновішим своїм твором-нотаткою про любов кульгавого!

– Я тут уперше. Я антиквар. Я прийшов сюди виключно, щоб довідатися про мого клієнта. Мені треба негайно йти. Мене чекають.

– О, бачте пригадав! Ні, це я читав не вам, а нашому кінорежисерові. Та це, звичайно, дрібниця, бо навіть якби я вам уже і читав, вдруге воно слухатиметься ще цікавіше. Як музику, що частіше, то ліпше доходить.

– Вибачте, ви мене не зрозуміли. Я справді мушу йти. Я маю невідкладні справи, – майже заплакав я, бачачи, як господар із бічної кишені на грудях дістає куцу, проте грубенну засмальцьовану книжку, склеєну на корінцях свіжим ляйкопластом.

– Я вам задля проби продемонструю уривок про одного мого знайомого, – сказав господар з такою втіхою, ніби у його вусі мої слова незбагненно якимось чином переінакшилися, добігши зовсім іншого, ніж вкладений у них мною, змісту, і тому господар сприйняв їх як заохочення. – Так би мовити, детальний опис акту кохання. Якщо хочете, статевого акту. Кажу вам, такого мистецького і разом з тим відвертого опису без жодних цензур, жодних табу моральних чи етичних, ви ще не подибували в літературі. Головою ручуся, ні. Між іншим, один комічний деталь щодо цього: мій знайомий, той самий, який послужив, так би мовити, чернеткою до мого твору, спочатку навіть смертельно образився, коли я прочитав йому цей уривок! Просто анекдотичний випадок! Замість мені довіку дякувати, що я про нього, йолопа, залишаю своїм твором пам’ять для нащадків (я ж далебі вивів цього оглуха під його справжнім прізвищем!), образився! Розумієте, образився! І то як! Мовляв, я написав про нього порнографічну гидоту, і хтось, бува, і справді повірить, що він такий. Ну, що ви на таке скажете? Ну! Тут непорочна дівиця не знала б, де подітися від щастя, якби так про неї написали, а він, старе барахло, надувся навіть, забувши, хто він такий! Я зробив йому честь, пошанувавши описом, і маєш! Людству рішуче бракує уяви. І не тільки уяви. Насамперед відвертости, щирости, яку я спромігся довести у своїх творах до крайніх меж взагалі можливого. Так би мовити, все нутро на стіл. Ви щось хотіли сказати? Не потребуєте нічого говорити. Я вас розумію без слів. Ех, слова, слова! Це лише скриньки, а як вмістити почуття в скриньки? Неможливо. Не вмістяться. Як я це розумію! Я себе уявляю на вашому місці: як би мене потрясла така людина, як оце я перед вами. Я ніколи і в наближенні нічого подібного до себе не подибував. Тому я розумію до найменших відтінків, наскільки вам бракує слів, щоб висловити захоплення мною. Я вмію бачити себе, як то кажуть, збоку, і тому мені легко відгадувати, що про мене думають. Зрештою, я не від сьогодні знаю: виголошене мною – суцільне відкриття. Я ж уклав просто циклопічні пляни на майбутнє! Ви вражені? Ви такого ще в житті не зустрічали? Не перечу, цілком погоджуюся. Так от наприклад, знову до плянів, написати не роман чи повість, а зразу цілий цикл новель або, якщо волієте, романів про Венеру. Оригінально, правда ж? Чому саме про Венеру? Дуже просто. Тому, що любов чи радше статеві зносини завжди найактуальніша тема, а тепер, то й поготів. Зачитуватимуться! У мене вже навіть готовий плян у голові до останніх подробиць. Лише сісти й записати. Я навіть бачу ціну на палітурках свого твору. Венера – це стара баба з крутими дівочими грудьми. Образ, як бачите, наскрізь оригінальний. Стара, а груди молоді. Вона живе десь на горищі в малій комірчині в першому-ліпшому великому місті. Місто може бути і невеликим, залежно від смаку. Стара бабище з молодими грудьми, єдиним видимим символом богині. Чудово, правда? І ось до неї вдень і вночі прокрадаються нишком підлітки і юнаки, які чують у ній Венеру і тягнуться до неї з усього міста, поки батьки нарешті довідуються про цю бабу-Венеру і спалюють її, не чекаючи правосуддя, хоч це відбувається не за середньовіччя, а в наші дні. Це загальне тло, на якому тоді розвиватимуться ще різні пригоди. Вийде щось надзвичайне. Я бачу подумки кожну подробицю цього твору, кожний відтінок, переливи від і до. Найголовніше особливо кропітко і соковито описати сцени кохання. І, запевняю вас, я їх опишу, і то як опишу, використавши всі свої записні книжки і щоденники! При чому усі речі називатимуться своїми словами, без жодних прикрас чи недомовлень. Просто все так, як воно є. Головне відвага, і зачудоване людство згадуватиме мене, поки існуватиме на землі бодай одна людина. Навіть тоді, коли одну культуру чи расу замінить інша, бо треба і про це думати, культури так легко щезають з мап. Проте хто всі карти ставить на любов чи на смерть, той ніколи не програє. Любов – продовження себе в інших, смерть – припинення такого продовження, а людство завжди цікавитиметься і продовженням, і припиненням свого існування, хоч зацікавленість у продовженні, звичайно, зі зрозумілих причин, переважає, тут я спокійний. Стилі і уподобання міняються, однак описи акту кохання завжди і скрізь —«найдуть своїх читачів. Очевидно, і стилістичний бік не лишиться занедбаний. Скидка на літературних кротів, хто цінує не «що», а «як». Стилістично – вершок досконалого. В циклі про Венеру дійство відбуватиметься одноразово в кількох плянах з напливами. Щось на зразок «Слова». «Трублять труби в Києві, чути в Путивлі» або «Співають у Києві, чути опів по Дунаю», тільки, очевидно ж, багато талановитіше і, головне, зовсім по-новому. Кожен твір, тим паче великий, мусить мати власну форму. Для нового вина, нові міхи! Ось я вам продемонструю уривок, щоб ви повністю оцінили… Хоча ні, чекайте, я вам прочитаю спочатку інший уривок, оскільки він уже потрапив мені під руку, а опісля той перший. Щоб ви на власні очі, чи то пак вуха, пересвідчилися, яка в мене гама стилів. Цей сюжет розповів мені колись мій знайомий. Інший зайо– мий. Не той, про який я вже згадував. Тобто не сюжет, а так лише декілька думок, які самі собою не мали жодної вартости, заки я їх геніяльно оформив. Скільки важить творча фантазія! З цієї буденної розповіді я створив пророчу річ, видиво останньої людини. Воно справді так, що кожен великий поет чи письменник рано чи пізно пише пророчі речі. Справжній поет неминуче пророк. Це закон. І головне, думка про це видиво з’явилася у мене зовсім несподівано. Я ніколи не припускав, що нецікава розповідь викличе в мені таку глибоку реакцію. Хоч як це дивно, однак я кожного разу себе недооцінюю. Мене, признаюся, знову і знову потрясають мої власні спроможності. Я собі найбільше диво. Дослівно на кожному кроці я відкриваю себе щораз по-новому. Це феноменально. От так і цього разу. Я сидів в убиральні, коли мене раптом осяяло. Просто, як громом ударило. В убиральні, між іншим, спадають на думку найгеніяльніші й найглибші ідеї. Я колись ще напишу оду або принаймні трактат про убиральню, це так, мимохідь. Я, наприклад, переконаний, що і Ньютон відкрив свій закон тяжіння саме в убиральні, тільки посоромився признатися з огляду на свою епоху. Знаєте, забобони сильна штука. Ну, а потім загальна опінія і таке інше. Ну так от. Слухайте уважно.

Він брезкло біг до зруйнованого хмаросягу, притрумуючи однією рукою живіт. Біг угору по балках, рурах, що звисали вниз над безоднями разом із рештками стель і залізних каркасів. Збирався, як комаха, по штукатурці, що невпинно обсипалася, запорошуючи йому обличчя, налазячи на язик і дряпаючи руки. Уперто ліз угору, хапаючися за залізні дроти, повигинані повітряними вихорами каркаси. Просуватися вперед ставало дедалі важче. Сухі старечі ноги не слухалися й завадсали, а щілини в руїнах щораз вужчали. Однак старий клаптями протискував у них своє тіло, щоб здряпатися вгору до неба. Нарешті, десь на останньому поверсі він втелющився в зібганий уламок ліфту, що застряг у ліфтовому колодязі, з усіх боків затисненому руїнами, і далі вже не було куди дряпатися. Далі лишалося тільки небо. У ліфтовому колодязі, скільки сягало око, звисали, погойдуючись, обірвані канати, бантини, 3 розтрощених і перевернених уламків стель та стін сипався шутер і пісок, який далеко внизу, де його перетинало сонце, ставав веселкою. І кожний шерех повторювала і розмножувала луна аж по обрій. Старий прислухався і, крім шерехів, не почув нічого. На землі вже не існувало жодного живого сотворіння. Він глибше протиснув своє тіло в ліфт, з якого однаково погляд охоплював небо й усю землю, і помацав живіт. Йому стількох зусиль коштувало перевести подих, так тиснули з усіх боків руїни на його старече тіло, ніби пробуючи, чи він ще витримає рештки світу на своїх плечах, аж він увесь терпнув. Далі ж бо нікуди було лізти, а біль у шлунку наростав. Старий напружився, щоб звільнитися від болю, тільки старечі м’язи не слухалися. Він водив рукою по уламках стін навколо себе, шукаючи чим пробурувати тіло, щоб вийшов біль і настав кінець, і нічого не знаходив. Нарешті, на окрайчику стіни, що затуляла собою небо, він намацав заіржавілий ключ, яким заводили колись авта. Він витяг його, заваливши на себе півстіни, і, стоячи в неприродно викрученій позі, став заганяти знизу в тіло цей ключ, щоб настала смерть. Але тіло старе, висохле, як брезент, не піддавалося залізу, а, може, й стільки сили вже не мала рука, і смерть не надходила. «Старе тіло», плакав старий, ледве рухаючи головою від штукатурки і балок, що все важче натискали на нього, «ну, пробийся ж і звільни мене!», проте тіло не пробивалося.

Втомившись від сліз і напруження, старий жбурнув ключ у ліфтовий колодязь і тієї ж миті відчув, як спорожнюється його шлунок. Він тільки встиг указовим пальцем відтягти на бік байкові, ніби жіночі штані, які зауважив на собі, щоб не закаляти їх, і відчув жадане полегшення. Тепер він був щасливий.

Зосереджено стежачи, як його екскременти летіли вниз, не зачіпаючи стін, він дедалі слабше відтягав штани і розмовляв з екскрементами тоном, як розмовляють з малими дітьми: «Ви мені не брудніть штанів, ідіть собі вниз!» Він зауважив, як його тіло починало вмирати, і йому робилося легко. По ліфтовому колодязю згори з хмаросягу слідом за екскрементами летіли шутер, канати, ванни й чавунні кітли, що відривалися від горішніх стін. Старому ще тільки хотілося повернути обличчя до сонця, що стояло непорушно на обрії, випаливши все живе і залишивши самі камінні долини, як першого дня створення світу, та на нього тисли з усіх боків руїни, і йому забракло сили ворухнути старими м’язами. Вже не відчуваючи, а лише знаючи, що десь його рука ще тримає штани, він умирав, затиснений у ліфтову щілину на останньому поверсі хмаросягу. Верхівками старого тіла він всотував ще сонце, яке гуло по всьому зруйнованому хмаросягові, і над світом віяв спокій. Старий знав, що, крім нього, не лишилося людей. Він належав до останніх. І він умирав».

– Він умирав, він умирав, він умирав, – повторив господар.

Дивно, спало мені на думку, він говорить так, ніби в нього не язик, а надтріснена платівка, у рівець якої потрапила раптом грамофонна голка, що ніяк не подолає тріщини, і тут же зауважив, як господар взагалі десь подівся, ніби його щойно задмухнули разом зі свічками в канделябрах.

Це напевно тому, що він на такій, як на чоловіка, зависокій ноті обірвав свій голос, я перестав його бачити, вирішив я, і для певности мацнув навколо себе рукою. Проте господар не Намацувався. Де ж він запропався, занепокоївся я і зауважив: навколо мене темно, хоч в око стрель. Чого ж це вони погасили світло, бодай би лишили якийсь каганець, вже остаточно захвилювався я. Адже в такій теміні я і дверей не знайду, і в мене загуло в вухах.

– Пане господаре, – майже вигукнув я, і одночасно з вигуком до мене повернувся зір. Я побачив, як за пкшітром уздовж завішеного простиралом паравану сховзнув прожектор: раз, другий. Тоді зупинився, і на паравані замиготіли вуха, фрагменти порозтинаних очей, колосально побільшені бацилі й музичні інструменти. Спочатку мандоліни, а потім скрипки, які за кілька секунд виявилися мандолінами. З цих мандолін-скрипок вилізла миша, яку негайно ж схрумали бацилі. Після чого бацилі, як сім худих корів, трохи походили на екрані і тоді, наспівуючи арію тореадора, зникли за обрій. «Душа і кастаньєти» – вилилися з-за обрію титанічні літери.

Ага, догадався я, це напевно кінооператор, чи то пак кінорежисер демонструє уривок з свого фільму, випакувавши з валізи вузькоплівковий апарат. Що ж, при такому світлі бодай видно, де двері, і то вже добре. Господар не з’являвся. На екрані, замість бациль)і літер, комаха (здається, попелиця) жерла слона, а потім серпанком довго маячила на вітрі. Так, тепер нарешті мені нічого не заважало йти. Цього разу я вже не зволікатиму, вирішив я, рвучко підводячися просто в господаря, який наставив на мене профіль, і поверх його профіля я з розпачем зауважив, що від гостей полишалися самі обводки і на екрані йде дощ, кожна краплина завбільшки з яблуко, на товстих немовлят, які сидять на коренищі невідомого дерева і вирячкувато дивляться на публіку.

– Вибачте, – знітився я, ламаючи голову, звідкіля на мене оприлюднився господар, коли я щойно мацав навколо і його не було … – Вибачте, я таки мушу.

– Ну, що ви скажете про мою творчість! – вимовив господар, пробуючи вхопити мене за ребро.

– Я … Я лише антиквар … Я шукаю свого клієнта. В усьому, що не пов’язане з антикварними справами, я, на жаль, на превеликий жаль, тобто я гадаю, мені здається, що ваш …

– Грандіозно, – сказав господар, не слухаючи мене, однак повернувшися так, щоб я не проскочив до дверей.

– Я… Повірте мені, я мушу.

– Ви тут, а я вже думала, що ви пішли! – налетіла на мене господиня, матеріялізувавшися звідкілясь із теміні, й унедійснила господаря.

Я здивувався, яким чином вона мене взагалі пригадує, потім ще більше здивувався, нащо я їй потрібний, проте змовчав.

– Якщо хочете побачити, як постає фантазія, першоджерело уяви, ходімте зо мною. Не пошкодуєте. Зараз щойно минула дванадцята, і я кластиму дітей спати. Я їх відсилаю до ліжка як правило о дванадцятій, бож вони перед сном ще завжди імпровізують. Це конечне для їхнього духового розвитку. Ходімте. Я вас забираю. Це дорівнювало б просто злочинові, якби ви, маючи нагоду, не побачили цього феномену!

– Моя найдорожча, – озвався нарешті господар, і я знову не впізнав його голосу, ніби він говорив через дрібненькі дудочки, бо йому потрощили щелепи, і його слова радше нагадували свист, ніж говорения. – Куди ти тягнеш людину? Ми ще не скінчили розмови. Він колись іншим разом послухає дітей.

– Ви вже досить порозмовляли. Я забираю гостя тепер із собою.

– Я ж тобі кажу, ми ще не скінчили!

– Друже, не сварімося перед сторонніми.

– Та я не збираюся сваритися! Я тільки кажу тобі лишити гостя, бо ми ще не скінчили дуже цікавої розмови.

– Дрібниці. Скінчите іншим разом. Не будь таким егоїстом. Ходімте зо мною.

– Вельмишановна пані. Вибачте, тільки, власне казавши … Справа в тому, що мені треба негайно йти … У мене дуже обмежений час … Я прийшов сюди виключно, щоб… Ах ти ж, Господи, я хотів би лише довідатися про мого клієнта…

– Хіба ви не знаєте, що жінці ніколи не вільно відмовляти, – мовила господиня, кокетливо похитуючи голівкою з верхів’я свого могутнього торсу.

– Я вас чекатиму, – промимрив чоловік-поет, сумно беручися за шматок вишневого торту, і остання думка, пов’язана з господарем, яка несподівано вразила мене, була: і як це я досі не помітив, що він, властиво, дрібної будови?

– Ну, от, – сказала господиня, вигортаючи мене зі стьобаної золотом ряднини над дверима, у яку я заплутався, переступаючи поріг дитячої кімнати. – Ви самі побачите! На власні очі!

І через її голову я побачив на стінах дитячої кімнати спочатку кольорові репродукції Нофретети, коня Кіріко й розп’яття Далі, а тоді й цілий шерег інших, які злилися в одну суцільну смугу. Розп’яття Далі в бронзовій акантовій рамі нагадало мені антикваріят, і я ще раз винувато усвідомив, що мені належало б уже давно піти звідсіля, адже мене чекала дружина, і доведеться їй щось говорити, де я пропадав стільки часу, та господиня від самого порога дитячої кімнати тримала мене під руку.

Вона шлюзувала мене через кімнату, ніби боячися, що я розчинюся в повітрі, як тільки вона відпустить мене, і від того, як вона тримала мене під руку, мені закладало горлянку і на весь зір поширювалася стіна, обвішана паперовими й олійними репродукціями. Серед цих репродукцій, крім Далі, виділялися об’ємом у роззолочених рамах дві олійні копії з Ван Дайка. Перед ними на приступцях у стіні, десь на лікоть від підлоги, горіли такі ж канделябри, як і в кімнаті, з якої ми щойно увійшли. Ці канделябри чимось дуже нагадували голляндські кахльовані печі сімнадцятого століття, ствердив я і відчув себе одразу якось певніше. Найперше – не забігати думкою наперед. Дружина чекатиме, отже щось вигадувати неминуче, однак пощо зараз сушити собі цим голову? На це ще прийде час. Ну а потім. Зрештою, я все таки натрапив на людину, яка знала мого відвідувача. Яка пообіцяла розповісти про нього все, якщо, звичайно, я… Збирач автографів.

– Як ви гадаєте? Ви погодитесь зі мною, ви мусите зі мною погодитися! – воскресла біля мене господиня, і я ще раз по-інакшому побачив дитячу кімнату. Я відзначив, що стіни обклеєні брунатно-золотими шпалерами, і такої ж фарби килими, і стоячі лямпи біля дитячих ліжок, і цей колір повторюється і на абажурах лямп на нічних столиках і на тих, що стоять біля тапчаноподібних дитячих ліжок. Якої дивної форми нічні столики, вернувся я поглядом до шестикутних, як мені здалося, інкрустованих перлямутром покришок, кожну з яких оздоблювали бльокноти, олівці і плетена тарілка з яблуками й кексами.

– Ви просто таки мусите! – закінчила біля мене господиня сентенцію, якої мені не довелося почути і на яку я вже автоматично готувався щось відповісти, симулюючи увагу, та своєчасно зауважив, як на мене в чотири ока дивляться з ліжок діти в світлих піжамах, і, хоч у дівчинки явно злипаються очі від сну, який вона перемагає, а у хлопчика синяві кола під очима, які він то швидко заплющує, то примружує, вони розбирають мене по частинках, і мені ліпше промовчати. Отже я промовчав.

– Мамо, – протягла дівчинка, все ще нижучи мене поглядом, – нехай цього разу починає Поліклет. Мій розум сьогодні дуже втомлений. Я обмежуся покищо слуханням. Можливо, згодом я включуся в імпровізацію. А тепер я зосереджуватимуся.

– Радість моя, – проспівала господиня, нахиляючися до дівчинки, аби прошепотіти їй щось на вухо, і, зауваживши, що рвонула і мене за собою, випустила нарешті мою руку і пучками поторкала свою зачіску:

– Ви дозволите, коли я ляжу? Я відчуваю, як після сьогоднішнього вечора я в стані сприймати імпровізації тільки лежачи. Ви, сподіваюся, не заперечуватимете?

Я не заперечував.

Господиня присунула мені наче з повітря крісло, якого я досі не зауважив у кімнаті, майже впритул до ліжка, щоб я сів, а сама поклалася впоперек у ногах дівчинки.

– Починати? – спитав хлопчик, зручніше вмощуючи під голову подушку. Його погляд ховзнув по мені, на цей раз уже не зупиняючися, і зачепився на одному з канделябрів. – Так, – зовсім по старечому зідхнув хлопчик, ніби він не вперше імпровізував перед чужими, – в кімнаті, до якої рідко заходили, жив у канделябрі малесенький верблюд. Завбільшки з сочевицю. Його бачили, лише коли запалювали свічки, а це траплялося тільки на свята. Прибиральниця весь час забувала його вичистити з канделябра, а, може, вона й просто шкодувала непоказне сотворіння, і верблюд продовжував там жити. Удень верблюд спостерігав, що відбувається в кімнаті, а під вечір він втомлювався і писав щоденник про домашніх. Прийшла осінь, і у вікна почали залітати пташки у гості до верблюда, і він читав їм свої дуже цікаві спогади, заки пташки вирушали у вирій. Саме в цей час у канделябрі з’явилося щось дуже маленьке, пухнате і біляве, що стало вистискати верблюда з його помешкання, і верблюдові ніяк не щастило встановити, що ж то таке. Справді, що ж то було?