Текст книги "Герострати"

Автор книги: Емма Андієвська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

За пюпітром стояв поет-господар, якого я щойно бачив у глибокій задумі в кріслі, і хукав на даму, знамениту, як запевняв збирач автографів, своїми листами-стрічками до приятельки, наче та дама перетворилася на гарячий чай на блюдці, на який треба було хукати. Я ж їй тис нещодавно руку, пригадав я. Ця дама вимахувала тепер диском із стрічкою перед опецькуватим магнетофоном (імовірно вона таки уламала Адусю Адольдівну, бо той самий футляр я пізніше бачив у Адусі Адольдівни).

– Ви поза чергою, – кричала вона, і з неї сипалися рожеві хмарки.

– Ну і що з того, що поза чергою! Я ж вам кажу, на мене зійшло позачергове надхнення. Я мушу прочитати цей вірш. Я зараз скінчу. Це ж лише один вірш. Вінок бурштин– них… – говорив господар.

– За розписом, за вашим власним розписом, тепер моя черга! Невже ви не могли почекати, заки я вкладу наговорену стрічку в магнетофон? Ви скористалися тими кількома секундами, що я прогаяла біля магнегофона!

– Надхнення не чекає. Вінок з бурштинних.

– О, – простогнала дама і включила магнетофон.

Кілька секунд магнетофон і голос господаря змагалися, а тоді голос господаря з вереском вирвався нагору.

– Та ви знаєте, що ви в моєму домі! Як ви смієте! Я вас більше ніколи!..

– Це я від хвилювання натиснула не той ґудзик на магнетофоні, – якось відразу присмирніла дама.

– У моєму власному домі! – господаря била пропасниця, і він на очах тоншав.

– Я справді не навмисне!

– Мені…

– О, вірте мені! Я ладна спокутувати!

– Вінок з бурштинних …

– О!..

– А ви не звернули уваги, які у мене мистецьки правдиві персонажі? – об’явилася переді мною самим звуком, бо постаті її я якось не бачив, господиня, і з тембру її голосу я зрозумів, що вона ні на мить не відходила від мене і весь цей час говорила до мене, цілком іґноруючи, що в неї діялося за спиною біля пюпітру, де її чоловік деклямував свій вірш під лемент дами, що славилася листами-стрічками до приятельки.

– Це просто не дається переочити, – зупинилася вона, і ЇЇ могутній бюст заколивався, як купа млинців.

– Ви ж помітили, усі персонажі живцем з натури, все до слова – правда, а разом з тим не чується плаского реалізму. Це, властиво, і є привілей великих мистців. Теперішні письменники проходять повз життя, або докорінно нехтуючи ним, або впадаючи в вкрайній реалізм. Я ж відтворюю життя. Я даю йому той живчик, який… сасаса. Той так званий реальний реалізм, ґумовий реалізм, який дається тільки вибраним, і то не всім. Хіба не правда, який у мене!.. Хіба? Хіба? Хіба?

– Так, так … Я … погоджуюся з вами, хоч признаюся, мій відвідувач … Тобто, вибачте Бога ради, я хотів сказати зовсім не те. Я хотів сказати, мені важко стежити за вашими думками. Справа в тому… Я, знаєте, якось усе життя займався виключно антикварними справами. Тому я вам зараз поясню. Я антиквар. Признаюся вам щиро, я не мав нагоди… Ви не ображайтеся, будь ласка. Допоможіть мені. Я шукаю свого клієнта. Він у вас бував, і ви… Якби ви погодилися мені допомогти! Я вас благаю, ви мене врятуєте, сказавши про нього хоч найголовніше …

– Література – це те, де я найохопніше.

– Я на вас покладаю всю надію. Ви мій єдиний порятунок. Мій клієнт …

– Література – це …

– Мій клієнт… Ви напевно його знаєте. Ви мусите його знати. Бодай найголовніші дані з його життя. Благаю вас, рятуйте мене!

– Найвсеохопніше, що володіє усією …

Якщо я її притисну в кут своєю настирливістю … Господи, я мушу примусити заговорити її про мого відвідувача! Поможи мені це якось зробити, бо я сам не здолаю, захвилювався я, чуючи, як мені надходить кінець.

Тільки, видно, кути існували лише в моїй уяві і лише для мене, а господиня рухалася поза їх вимірами.

– Ви мали б знати мого клієнта, – з розпачем дедалі слабше подавав я ознаки життя, стежачи за рухом її вуст, чи не з’явиться на них щось про мого відвідувача. Напевно шукачі золота з таким нетерпінням дивилися на дно сита, промиваючи пісок. Тільки тут золото не з’являлося, і я чув, як Дерев’янію. Ще хвилина, і я втрачу назавжди спроможність не лише говорити, а й відчувати, чи я взагалі ще існую.

– Мій клієнт, – кволо спробував я, вже тільки щоб пересвідчитися, чи я здатен ще вимовити слово, і зауважив, Що господиня заметушилася.

Нарешті, Господи, дійшло, подумав я і почув:

– Ви чарівний співбесідник. Я наперед знала, що ви погодитеся зі мною. Зрештою, все, що я кажу, таке наявне, аж просто виключене, щоб хтось не погодився. Вибачте, я вас тепер залишу на хвилинку. Хочу глянути на дітей, чи все готове. Вони зараз виступатимуть. Ви їх ще не бачили? Нічого, за кілька хвилин матимете нагоду їх сповна оцінити. Діти виняткові, і це я кажу не тому, що я їх мати. Ви самі побачите.

Вони успадкували мої мистецькі здібності. Ради одних таких дітей вже варто жити. Якби ви знали, яке це чудо! Навіть якби від мене особисто нічого не лишилося, жодної духової спадщини (а це, звичайно, виключене), то і тоді я далі житиму в них, і діти мої передадуть пам’ять про мене своїм нащадкам. Я існуватиму в них не тільки духово, а й біологічно.

– Слухайте, про мого клієнта … – прошепотів я, та господиня вже попливла від мене за канделябри.

– Ну, що я маю робити? – про себе побідкався я і побачив збирача автографів, який все ще сидів на тому самому місці на дивані біля дверей і в’їдливо поглядав на мене, ніби тішачися з того, що я щось непоправне накоїв.

– Рятуйте мене, – поглядом попросив я, чуючи якимсь додатковим розумом, що напевно я розпитував не так, як це належало б, і тому за браком відповідної настирливості! або якоїсь особливої манери, яку треба було мати при розпитуванні і якої я не мав, мені не щастило довідатися про мого відвідувача.

– Допоможіть, – наполовину подумав, наполовину вимовив я, помічаючи, що в мене зникає підлога під ногами.

– Ну, чого ж ви засумували? Що з вами?

– Або ви мені допоможете, або …

– Попросіть у Мельпомени нектару і кілька кексів, заразом і для мене, і викиньте з голови турботи. Що з вами? Чого ви скисли?

– Слухайте, – передихнув я, чуючи, як на мене насувається щось таке, після чого я або змушу збирача автографів, оскільки мені не поталанило з господинею, заговорити про мого відвідувача, або світ завалиться і я потягну за собою в прірву всіх присутніх. – Слухайте!

Мій голос зірвався, потім мені наче вклали чужий голос, який мені заважав у роті, і, як з далекої віддалі, я почув, що користуюся цим новим голосом.

– Ви знаєте усіх, хто тут буває?!

– Нате, випийте з моєї склянки. Вам недобре?

– Ви напевно знаєте мого клієнта. Якщо ви знаєте усіх, хто тут буває, то ви і його знаєте. Мусите його знати! – І, від швидкости, заплітаючися в словах, як у погребальних обмотках, я кинувся описувати мого відвідувача, раз, тоді ще раз, бо мені після кожного опису здавалося, що я забув його найсуттєвіші ознаки, і збирач автографів не впізнає його з моїх слів.

– Ви знаєте його?

– Певно, що знаю!

– Знаєте?

– Ще б не знати! Я про кожного розкажу вам усе до нитки!

– Господи, невже знаєте?

– Знаю.

Нарешті! Яке щастя! Я так і прочував. Він мусів його знати. Яка важлива наполегливість! Одразу подіяла. Треба було від початку так розпитувати. Шкода, що я з господинею промарнував стільки часу. Якби я зразу поставив руба: знаєш чи не знаєш. Тепер звичайно господині я не потребував. Мені цілком вистачало свідчень товстуна, бо коли він знав, то він уже докладно розкаже. А він знав мого відвідувача. Боже мій, це вирівнювало одразу всі нещастя. Тепер тільки… Насамперед прізвище мого відвідувача, де він буває, де народився, ну і звичайно, чим він займається. Господи, хоч би не луснути від радости.

– Прізвище? О так, певно. Прізвище вашого клієнта? Це ваш клієнт? Так, я пригадую. Навіть дуже добре пригадую. Тільки як же його прізвище? Щось на «М» чи на «С», ні, ну Щось такого! Я ж його знаю! Чекайте, чекайте. Ну, подумайте, і трапиться ж таке! Ну, ну, зараз спаде на думку. Я ж його так добре знаю. Це ж просто небагненно. Воно крутиться у мене на язиці, зараз, зараз. Уже, вже, от, здається, натрапив. Ой, Боже ж мій, – шарпонувся раптом збирач автографів, аж диван задвиготів, ніби товстун не підскочив, а повалився на нього, – я зовсім забув, що маю ще сьогодні полагодити одну Дуже пильну справу, від якої залежить… Не хочу утруднювати вас подробицями. Ах, ти ж Господи, от пам’ять! Мушу негайно геть. Як мені прикро, що доведеться перервати нашу розмову. Мені було справді приємно. Однак справа дійсно невідкладна. Та це нічого. Приходьте завтра до мене до хати, ось вам моя адреса, і я розкажу вам усе, чого тільки ваша душа забажає. Тоді матимемо більше часу. Отже згода?

– Ви… – тільки вимовити решти я так і не спромігся.

– Так, так, я мушу бігти. І як це я забув, що сьогодні конче маю залагодити таку важливу справу! От голова! Ну, то я побіг. Ви ще лишаєтеся?

– Ааа …

– Ви себе недобре почуваєте? Так, справді, тоді вам ліпше лишитися. Я сам би охоче лишився, проте – невідкладна справа. Нічого не вдієш. Мушу. Обов’язок. Ага, ще одне. Ледве не забув. Нічого в голові не тримається. Старість, як то кажуть, не радість. Чи не змогли б ви завтра взяти для мене автограф однієї славетної кінозірки? Ця кінозірка десь о полудні прибуває на центральний вокзал, а я саме в той час, як на лихо, зайнятий. Тільки взяти автограф і більше нічого!

– Ааа…

– Не подумайте, боронь Боже, ніби я наперед вимагаю від вас послуги за послугу, за те, що я розкажу усе до нитки, справді, усе до нитки про вашого клієнта! Я знаю, ви не відмовите мені в такій дрібничковій послузі, оскільки я сам не встигну взяти цього автографа за браком часу. Звичайно, я не вимагаю від вас цієї послуги. Ба більше. Скажу відверто: нехай вас не турбує, що коли я не отримаю згаданого автографа, на якому мені дуже залежить, справді дуже залежить, я не захочу нічого розповісти про вашого клієнта. О ні! Можу вас заспокоїти, я винятковий. Інша людина, звичайно, не проронила б і слова про вашого клієнта, не отримавши обіцяного автор– графа, який я обов’язково мушу мати. Мало того, образилася б на віки вічні, що ви не зробили їй такої крихітної, так би мовити, просто людяної послуги, яку, щиро казавши, навіть послугою важко назвати, а радше почуттям обов’язку ввічливосте, елементарної ввічливосте. Проте, як я вже згадав, я відмінний від усіх інших. Я сам себе часто угрущаю: ти занадто добрий для цього світу, де ж такій людині жити серед черствих людей? Тільки що вдієш, таким я вже народився, а себе не переломиш. У кожного своє покликання, це справді так, і ви, самозрозуміло, не відмовитеся взяти для мене цей авторграф, бож я дійсно ладен вам розповісти усе, що ви лише побажаєте. А я маю, що розказати, вірте мені. Отже домовилися. Ще Раз: не забудьте автограф! Тримайтеся. Я побіг. На все добре!

– На все добре, тільки ж ви …

Та збирач автографів уже щез, залишивши за собою дірку в повітрі.

Боже, що ж це діялося? Щойно я домігся від нього визнання, що він знає мого відвідувача, як його вже химера проковтнула. Взяти йому автограф, щоб він нарешті усе розповів про мого відвідувача?!

Я відчув раптом, як я перестав існувати. Я нічого не думав, не хвилювався, мене просто не стало. Скільки це тяглося, не знаю. Біля мене не виявилося свідків, щоб простежити тривалість моєї відсутности від самого себе, а коли я почав усвідомлювати, мовляв, я – це все таки я, мені здалося, що я вже інша людина, хоч я все ще антиквар, все ще рвуся довідатися будь-які дані про мого відвідувача і це мені нав’язують іти брати автограф. Послуга за послугу. Збирач автографів зумів вичути, наскільки потрібні мені дані про мого відвідувача і тому вимагав послуги за послугу. Мовляв, він мені, а я йому. Ясно. Тільки як це виглядало для мене! Я в ролі збирача автографів! Товстунові навіть не видавалося послугою те, що він вимагав. Пішов, узяв автограф і кінець. Однак я антиквар. Я солідна людина! Правда, мені трапилася історія з моїм відвідувачем, ну то що ж, насамперед, хто про те знає, а потім, ну добре, трапилося, тільки це ще не причина, щоб я бігав за якимось там автографом! Як мені бігати за автографами? На Це треба б було вести інше життя, мати інший фах, інших знайомих, усе інше. Таж коли хтось побачить, що я полюю за автографами, настане кінець світу. Тоді мені на своїй репутації доведеться хібащо горох сіяти. Отже цілком ясно – жодних автографів. Але… Товстун знав мого відвідувача, він знав Про нього усе. Господи Боже, він знав мого відвідувача, і здається, я не певний, хоч мені таки здається, що я вже пообіцяв йому взяти автограф. Я з його обличчя бачив, як він, відходячи, був переконаний, нібито я пообіцяв йому сходити за тим клятим автографом.

Наскільки я пригадую, я нібито не обіцяв, і ліпше про це не думати, тоді воно вже якось саме розфасується по шухлядах, і все гаразд, тільки як не думати, коли він знав мого відвідувача? Я мусів іти по автограф! Ні, не мусів. Я не хотів і не мусів. Якщо збирач автографів знав мого відвідувача, то його, імовірно, знала і господиня, і господар, і, може, хтось із гостей. Лише вміло розпитати, і напевно мені скажуть якщо не все, то бодай найголовніші дані з його життя, а того вже вистачить. Світ не клином зійшовся. Мій відвідувач тут бував і неминуче він з нею говорив, вона його бачила, зрештою, якщо його знав товстун, його мусіла знати і господиня. Отже єдине – спонукати якось господиню обмовитися бодай словом про мого відвідувача. І нічого переживати, що виключно з людського погляду, те, що я… тобто. Ні. Якщо я сам із собою до кінця не здолаю залишитися щирим… отже ще раз – товстун не мав часу взяти той клятий автограф і тому властиво попросив для нього цей автограф роздобути. Так, саме так, він мене попросив зробити йому послугу. Попросив? Не пригадую, зрештою хіба це таке вже важливе? Очевидно, що важливе, навіть дуже важливе, бо що коли я справді пообіцяв взяти автограф і раптом не піду? Але ні, піду. Піду? Боже! Ні, це виключене. Раз назавжди: я не піду, і краще забути про нього. Неприємно лише, що пообіцяв. Прикро не дотримувати чогось, навіть якщо це дрібниця. Власне, з дрібниць воно завжди і починається. Почнеш не дотримувати дрібниць, а тоді й поважного не зможеш. Треба за собою більше стежити. Контролювати вчинки. Нічого не обіцяти, а коли вже таке сталося, то консеквентно. Смішне, куди ж це я забрів, не вішатися ж мені заради непевної обіцянки! Нічого з товстуном не трапиться, якщо він не отримає автографа. Послужить йому за науку. Нехай не покладається на самовпевненість. Що він собі гадає? А якби я завтра захворів, помер, провалився б крізь землю, то він би теж не отримав автографа! На ролю збирача автографів я ніяк не надавався. А це вело до єдиного висновку: про мого відвідувача я мусів довідатися тут. Хібащо в крайньому разі.

Ні. Я постановив, що ні. Жодних автографів. Примусити якось, я ще подумаю – як, господиню чи господаря заговорити про мого відвідувача, і тоді…

Проте саме тоді у мене знову відкрився слух, і я забув, на чому я зупинився. Це таки господаря голос, здивувався я, знову чуючи, як він скандує вірші. Як голос міняс людину, я ніколи не розпізнав би його з голосу, а поклявся б радше, що то не він, а його близнюк-брат, який виступав уперше, бож людина так швидко не міняється. Ну як я його взагалі розпитуватиму?

От якби він узяв і розповів про мого відвідувача, побажав я так інтенсивно, аж господар зробив павзу, підвів голову, ніби намагаючися встановити, від кого йшло таке бажання, оскільки ж мені раптом стало лячно, що він так швидко зареаґував, я послабив бажання, і тієї ж миті господар втратив мій слід. Мені навіть здалося, ніби він обережно нюхає повітря, боячися знову натрапити на моє бажання, і справді хвилину він помовчав, а тоді, пояснивши щось, що називалося «хладоміронада», оголосив: тепер він читатиме свій найновіший твір, цикл гімнів плянетам, і показав при цьому указовим пальцем у мій бік, супроводжуючи свій палець довгим поясненням, сенс якого зводився до того, що, мовляв, важливо не про що хто пише, а як.

– Ви ж розумієте? – сказав господар і продекламував гімн кровообігові, у якому червоні й білі кров’яні тільця означали метафізичне добро і зло.

– Ви справді маєте мене на увазі? – майже пошепки спитав я, ніяковіючи, що він через голови присутніх звертається до мене і я через це почуваю себе ніби винним, та він уже сповіщав, як на закінчення він приберіг лірично-піднесений гімн до самого себе, який так і називався «Гімн мені», і я заспокоївся, вирішивши: напевно, він звертався в мій бік, не бачачи мене.

Потім біля господаря з’явилася дама, та сама, якій я тиснув руку, коли вона радилася зі збирачем автографів, нарікаючи на Адусю Адольдівну, і поруч неї власною персоною стояла Адуся Адольдівна, тримаючи крокодилячий футляр від магнетофона, який перед тим перебував у руках дами, щ0 славилася стрічками-листами до своєї приятельки, і щось гово. рила, і я подумав, що ця сама сцена зовсім недавно вже відбулася в мене на очах, коли господар імпровізував вірш поза чергою, а дама зі стрічкою, якою вона орудувала, як диском, пробувала пересилити його магнетофоном і як господар нагадував їй, що вона у нього в гостях, і як дама вибачалася.

Чого ж ця сцена продовжує відбуватися, коли вона вже відбулася, і я знаю, що вона відбулася, спохопився я раптом. Якщо я втрачу часову тяглість, я ніколи не охоплю подій, які в’яжуть мене з відвідувачем, а це означатиме, що всі мої розшуки марні і мені доведеться починати все спочатку. Звідки така розпорошеність уваги? Я мушу зробити над собою зусилля. Я мушу розвинути в собі пильність, яка працювала б незалежно від мого душевного стану, інакше я пропав, не на жарт схвилювався я. Я не маю права нічого перекрутити, бо тоді я ніколи не знайду ключа до історії з моїм відвідувачем. Час за певних обставин інколи видається однаковим. Проте це тільки так здається, бо він ніколи не однаковий, ніколи ніщо так само не повторюється. Це не та сама сцена, що відбулася. Вона дуже скидається на ту, безперечно, тільки вона не та. Насамперед господар не сперечався, як тоді, а дама з платівкою не пробувала заглущуватного магнетофоном, Інавпаки, господар ніби їй відступав своє місце за пюпітром, за який, як мені на мить здалося, спробувала втиснутися Адуся Адольдівна, і тільки через те, що господар змінив напрямок і вийшов з-за пюпітра на інший бік, мало не збивши з ніг Адусю Адольдівну, яка вхопила господаря за піджак, і вони якусь мить просокотали, дама зі стрічкою-листом до своєї приятельки опинилася за пюпітром і вимовила щось, піднявши догори півметрову руку.

Напевно тепер черга виступати дамі зі стрічкою-листом до приятельки, догадався я і, наче знайшовши нарешті ключ до того, що справді мало місце, почув, як Адуся Адольдівна скоромовкою пропонує дамі зі стрічкою допомогти слідкувати за апаратом і як дама зі стрічкою такою ж скоромовкою запевняє її, що вона і сама чудово орієнтується, як це робити, слава Богу, навчилася, і ломовим ліктем не підпускає Адусю Адольдівну до апарату, куди вона вкладає стрічку-лист, від чого Адуся Адольдівна чомусь дуже хвилюється.

– Дорога моя, ви робите не так, я вам тільки допомогу, – вимовляє Адуся Адольдівна так швидко, аж у мене мигтить в очах, – повірте мені, я знаю свій апарат ліпше, Ніж ви. Якщо ви мене не послухаєте, він попсує вам стрічку.

– Не турбуйтеся. З мене вистачить вашої допомоги. Я вам ніколи не забуду, як ви мені загасили неоціненну річ!

– Алеж я ненароком!

– Я не сказала, що навмисне, тільки що мені з того? Я зовсім не бажаю ризикувати. Кожна така плівка – дитина настрою, а настрій – неповторне явище. Мені ніколи вже не пощастило відтворити те, що ви знищили!

– Таж не будьте такі затяті, подумаєш, велике діло!

– Яка безсоромність! Тепер видно, що то ви навмисне зробили! Не вам судити, чи то велике діло! Ви!..

– Дорога моя, не хвилюйтеся, я не те мала на увазі, я вам хочу лише добра! Повірте мені, адже апарат мій, – говорила Адуся Адольдівна, марно пробуючи рукою сягнути клявішів, які берегла правиця дами зі стрічкою.

– Ну то й що з того, що ваш? Я вам так добре плачу за винайм, а з вашого боку..

– Дорога моя, заспокойтеся, подумайте!

– Мені нічого заспокоюватися, бо я спокійна. А щодо подумати, то я вже подумала, – сказала дама зі стрічкою, не здіймаючи правиці з клявішів, так ніби звідусіль чатували небезпеки загасити її стрічку-лист до приятельки, і раптом уся перевтілилася. Вона зробилася величезною і грубою, хоч, крізь її новий об’єм ніби просвічувалася первісна худорлявість, як нашарування древніх фресок з-під побіленого. З магнетофону виник голос, схожий на голосіння, яке трохи згодом виявилося не голосінням, і ліричним вступом, і кудись убік відсунув Адусю Адольдівну, хоча навіть якби Адуся Адольдівна і стояла б поруч, то і тоді я не помітив би її, настільки мене поглинуло перевтілення дами із стрічкою.

Кожному, хто глянув би на неї, одразу стало б ясно: у цю мить вона споживає джерела небесної благодаті. З таким виглядом напевно йшли вмирати перші християни, хоч перед дамою не виднілося ні левів, ні кострищ, де її кинули б потерпати за віру, а тільки височів магнетофон, на якому крутилася її стрічка-лист до приятельки, і за цим листом вона стежила, усім тілом переживаючи почуте.

Я глянув на гостей, силоміць відірвавши погляд від перевтіленої дами зі стрічкою і силкуючися позбутися невмотивованої незручности, ніби я став свідком того, що, ймовірно, не призначалося для сторонніх, рівночасно сподіваючись знайти виправдання моєї ненавмисної недискретности в підтвердженні, що й гості, мабуть, спостерігали це перевтілення.

Однак те, що явилося моєму поглядові, остаточно знітило мене. Я навіть подивився ще раз, припускаючи, може, у мене надто загострився зір, як це інколи трапляється від посиленого напруження, і тому я бачу те, що звичайному окові невловне, і в такому разі воно й справді ліпше не бачити, чого інші не бачать, хоч те, що гості не лише неуважно слухають, а й взагалі нічого не помічають з довкілля, так різко впадало в око, що на це не потребувалося ні особливого сприймання, ні надмірної спостережливости.

Я мимоволі якось уперше усвідомив, що мені ніколи досі не доводилося зустрічати нараз стількох людей з порожніми і одночасно несамовитими поглядами, які нічого не сприймають, крім самих себе, бувши занурені в себе по вінця, і це самозанурення ніби наростає.

Може, і справді ліпше покищо не дивитися на гостей, зважив я. Вони перебували так далеко звідси, аж мене обкидало морозом від самотности. Здається, навіть якби я раптом закричав, волаючи о поміч, мене ледве чи почули б. Зрештою, їх ніби охопило суцільне заціпеніння, і я завагався, чи вони взагалі ще здатні реаґувати на оточення, хоч я перед тим нібито й чув, як усі захоплювалися романом господині. Не тільки чув, а й бачив. Правда, не виключене, що вони реагували сліпо з пам’яті, як заведені наперед будильники, бож усі вони полишали тут лише тіла, поробившися відсутніми, і то в такий спосіб відсутніми, що від них віяло неспокоєм. від якого я починав тремтіти, хоч і не знав, як оформити цей неспокій у щось окресленіше, аби не відчувати моторошносги, бо в мене появилося раптом передчуття, як навколо мене наростає напруження, ніби от-от має статися щось страшне, від чого гості схопляться на ноги й кинуться з кручі, як свині, у які ввійшли біси, вигнані Христом із біснуватого.

Може таки ліпше піти, подумав я і побачив недалеко від себе господиню, яка, як мені здалося, пронесла транспарант, схожий на клясну дошку, з написом оранжовою крейдою: «Зміст життя». Я глянув у напрямі пюпітра і відзначив у пам’яті, що дама зі стрічкою-листом до приятельки вже не оберігала магнетофону від Адусі Адольдівни. Напевно час, який здавався мені лише миттю, тривав значно довше, і дама встигла програти лист, бо пюпітр відсунули до стіни і на його місці виступали шестирічні чи семирічні грубенькі, як кльоцики, близнюки, хлопець і дівчинка. Вони уповільнено танцювали, час від часу зупиняючись і проказуючи речитативом, мовляв, вони виконують ними самими створений балет, що, як і транспарант, мав назву «Зміст життя».

– Діти пішли в мене! – говорила господиня десь зовсім поблизу, і, хоч я не бачив ні її, ні її співбесідника, я звідкілясь знав, що вона говорить до пана з подвійними окулярами. – Вони моя гордість, моє надхнення, – доходив голос господині. – Зважте, цей балет до рісочки, включно до костюмів, створили вони самі без жодної допомоги! Що не кажіть – спадковість! Вони моє найдосконаліше втілення!

Коли господиня об’явиться настільки, щоб я її не лише чув, а й побачив, я розпитаю її про мого відвідувача, вирішив я. Однак саме як я це подумав, вона остаточно щезла разом зі своїм голосом, лишивши тільки своє найдосконаліше втілення, яке все ще танцювало: обох близнюків у рожевих тапочках і цяткованих трико. Вони обережно то підіймали, то опускали ноги, а потім руки. Тоді, кілька разів присівши навпочіпки, зробили два кроки навшпиньки і перестали рухатися, після чого дівчинка вимовила «ах!» з кількома переливними модуляціями.

– Ах? – повторив за нею хлопчик.

– Ах! – видихнула ще раз дівчинка, цього разу в іншій тональності, і почала декламувати, розтягуючи склади, як і мати, аж я мимоволі уявив собі, як виглядала господиня в сім років, кілька, як вона сказала, власних віршів: «Спів дракона» і «Весінні етюди з фугою».

Щойно вона скінчила, зібравши бурю оплесків, її брат-близнюк приклав руку до серця і заходився читати свою одноактову, як він тут же пояснив, символічно-експресіоністичну драму під назвою «Рододендрон-ґриф», а на закінчення висловився про світогляд Ехнатона, що, як він додав, має служити за післямову до драми, бо людське існування – це апогей трагічности в переходовості.

– Як геніяльно! – ледве хлопчик стулив вуста, включилася модна дама, яка не мала ні драм, ні щоденників, ні віршів, і знову зомліла. А що присутні заохали і заапльодували, то її не стало видно. Поблизу за кріслами, наче її для проби проектували з кіноапарату в залю, рухалася зигзагом то в один, то в протилежний напрямок Адуся Адольдівна, частково заникаючи в дорозі.

– Талантище, а не діти! – кричав хтось без тіла фальцетом з урухомленого кутка.

– Яка глибина! Ідея яка, і це в шість років! – стогнала під стіною дама з курячим профілем, і в неї двоїлося підборіддя на сусідню стіну.

– Адусю Адольдівно! – на тих місцях, де заникала Адуся Адольдівна, крізь гущу голосів, як крізь мило, цівочкою вився найлоновий голос, – запиши негайно цю ситуацію! Сюди! Сюди! Та пускай же нарешті магнетофон! Господи, чим ти дивишся? Таж не на ту швидкість! Швидше! Швидше! Ах, який з цього вийде роман! Це ж такий матеріал!

Коли вигук повторився ще кілька разів, він навів мене на припущення: імовірно, в пункті, де заникала Адуся Адольдівна, відбувалося щось таке, що не доходило до мого зору– я подивився туди пильніше, та оскільки однак нічого додаткового не побачив, перестав про те думати. Діти вклонялися праворуч і ліворуч і говорили каламбури.

– Сасаса! – гукали в один голос дві дами захисного кольору.

– Сасаса – відповідали по черзі то хлопчик, то дівчинка, і гості лягали від реготу.

Потім знову з’явилася господиня і, взавши дітей за руку, повела їх в іншу кімнату. Загальне захоплення ущихло, проте виступ дітей наче пробудив серед гостей ініціятиву, бо публіка почала коливатися то в один, то в другий бік. Тоді з цієї рухомої маси, наче їх вистрілили вгору, видовжилися ті дві захисного кольору дами, що особливо швидко вимовляли «сасаса», і заявили, наскільки на їхню думку конечно поза пляном зімпровізувати драмгурток, у якому б усі присутні одноразово брали участь.

Пя пропозиція, видно, сподобалася, бо кімната знову урухомилася. Гості блискавично почали мінятися між собою місцями, аж я мусів на мить заплющити очі, щоб від миготіння не запаморочилася голова.

Коли я знову розтулив повіки, всі присутні саме погоджувалися на тому, мовляв, усе таки ліпше замість драмгуртка поставити пантоміму, яку тут же режисер зголосився зафіль– мувати для нащадків за умови, що йому оплатять кошти кінострічки. Його рішення схвалили оплесками й тупотінням. Господареві доручили принести кольорові різані шматки матерії для декорацій і костюмів, а модна дама, що не мала ні Щоденників, ні драм, ні віршів, десь устигнувши опритомніти, махала на себе фіалковим шарфом, ніби її доймала спека.

Потім Мельпомена внесла великий жбан із водою і поставила в кутку, накривши його зверху лавровим вінком.

З’явилася господиня. Ага, зробив я над собою зусилля, от я зараз підійду до неї і спитаю про мого відвідувача, бо якщо я не примушу її якось … Якщо я її не примушу… Так, звичайно, примусити. Однак уже пізно, бо де ж я її тепер примушу? Треба було не вирішувати, а зразу ж підходити. Заки я натинався підводитись, її встигли втягти в розмову про пантоміму. Проштовхуватися тепер до неї крізь вигуки захоплення, які відгороджували її від мене троянськими мурами, і розпитувати про мого відвідувача, коли вона розподіляла роді для кожного в пантомімі, не мало б жодного сенсу, це тільки настроїло б її проти мене. Крім того, мені ішлося, щоб поговорити з нею віч-на-віч. Справді, не розпитувати ж її про мого відвідувача при свідках? Що з того, якби мені раптом чудом вдалося б до неї доступитися? Вона балакала про пантоміму, і навколо неї тільки й мови, що про пантоміму. Вона мене напевно не почула б. Я мав би її зосередити на моєму відвідувачеві. Щойно тоді. А на це доведеться чекати, заки вона скінчить викладати те, що вона викладала, інакше мої слова не досягнуть її вуха.

Отже, знову чекати? Чи, може, погодитися … Ні, ліпше чекати, адже господиня знає мого відвідувача. Коли збирач автографів його знав, то вона й поготів. Вона мусить його знати. Ліпше дочекатися її, ніж брати автограф… Мій час, правда, обмежений, дома десь, певно, вже хвилюється дружина, а всі вони тут, здається, мають необмежену кількість часу, якого мені бракує.

Однак, брати автограф? Ні. Не брати. Очевидно, не брати, хоч я і не дочекаюся господині. Вона говоритиме, не зупиняючися, до Страшного Суду, і я все сидітиму і чекатиму, заки вона скінчить, а вона ж ніколи не скінчить. Чекати явно безнадійно. Я мушу йти. Так воно вже, видно, складається. А завтра тоді взяти автограф для товстуна і довідатися в нього усе до нитки про мого відвідувача? Ну то що ж? Нехай і так. Беруть же якось інші люди автографи, і з ними нічого не трапляється. Хто там, зрештою, довідається, братиму я чи не братиму? Звичайно, ліпше господиня, ніж автограф для товстуна, тільки що ж я вдію, коли вона все ще зайнята? Вона все ще говорить. Вона говорить, і я до неї тепер не доберуся. Господар? Він теж десь зник. Виходить, нема ради. Не сидіти ж мені тут до ранку. Сюди добре колись прийти іншим разом по додаткові інформації, це варто мати на увазі, коли не товктиметься стільки гостей. Правда, неприємно відходити з порожніми руками, бо тоді вже нічого не лишиться, як таки йти по автограф для товстуна. Проте, чого ж так одразу? Навіть якщо так, то й тоді. Загалом я ж не з порожніми. Брати автограф це одна справа, однак не треба проявляти і невдячности, адже я нарешті познайомився з людиною, яка справді знала мого відвідувача; мало того, вона обіцяла дати про нього вичерпні інформації. Пощо багато думати? Найкраще покищо триматися збирача автографів, а там воно вже якось само влаштується. Я вже не марнуватиму часу, тепер усе ясно; я йшов звідсіля, я підводився.