Текст книги "Буремний Перевал"

Автор книги: Эмили Джейн Бронте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

А я, попри все своє небажання, мусила покинути Буремний Перевал та перебратися з нею сюди. Малому Гортону вже пішов п'ятий рік, і я щойно почала вчити його абетки. Нам було сумно розлучатися; та сльози Катрини важили більше від наших. Коли я відмовилася їхати з нею, а вона зрозуміла, що її прохання на мене не вплинуть, вона побігла скаржитися до чоловіка й брата. Перший запропонував мені казкову платню; другий наказав пакувати речі: йому, мовляв, не треба й духу жіночого в домі, де немає хазяйки; а щодо Гортона, то хай ним опікується вікарій. Тому мені нічого не лишалось, як робити, що накажуть. Я сказала хазяїнові, що він відцурався усіх людей лише для того, аби скоріше себе занапастити; поцілувала малого Гортона, попрощалася з ним – і з тої пори стала для нього чужою. Аж дивно часом подумати, що він геть забув про Неллі Дім, – а вона ж була для нього всім на світі, як і він для неї.

…На цьому економка урвала розповідь: позирнувши на годинник над коминком, вона сполошилася, побачивши, що У стрілки показують пів на другу. Вона й чути не схотіла про те, щоб лишитися бодай на мить; щиро кажучи, я й сам утомився слухати. Вона пішла спочивати, а я роздумував собі ще години зо дві, що треба якось зібратись на силі та встати, незважаючи на болісну слабкість у голові та кінцівках.

Розділ десятий

Ну й чудова прелюдія до відлюдницького життя! Чотири тижні тортур – кашлю та нездужання! Ох, ці пронизливі вітри, і похмуре північне небо, і непролазна сльота, і неспішні сільські лікарі! А це одноманіття людських облич! І, гірш за все, зловісні натяки Кеннета, що мені годі й сподіватися вийти надвір до весни!

Містер Гіткліф щойно вшанував мене візитом. Десь із тиждень тому він надіслав мені кілька куріпок – останніх у цьому сезоні. Негідник! Він певною мірою винний у моїй хворобі; і мені дуже кортіло сказати йому це у вічі. Та, на жаль, цього не сталося. Хіба я можу образити людину, яка виявилася досить добросердою, щоб просидіти годину біля мого ліжка, та ще й говорила при цьому не про пігулки й мікстури, припарки й п'явки? Зараз мені трохи полегшало. Я ще заслабкий, аби читати, та відчуваю, що стане сил розвіятись, послухавши щось цікаве. А чому б не попросити місіс Дін продовжити свою розповідь? Я можу пригадати всі її головні події – до того часу, як місіс Дін приїхала сюди. Так, пам'ятаю: герой утік і три роки не давав про себе знати, а героїня вийшла заміж. Подзвоню: їй буде приємно, що я знову в змозі жваво розмовляти.

Місіс Дін прийшла.

– Ще двадцять хвилин до прийому ліків, сер, – зауважила вона.

– Та цур їм! – відповів я. – Мені б хотілося…

– Лікар каже, що порошки вам приймати вже не треба.

– З превеликим щастям! Та не перебивайте мене. Сідайте отут поруч – і тримайте руки подалі від цієї горезвісної фаланги пляшечок. Витягайте з кишені ваше плетіння – отак – і продовжуйте історію містера Гіткліфа – відтоді, як ви покинули Перевал, і до наших днів. Він отримав освіту на континенті і повернувся джентльменом? Чи здобув місце стипендіата в коледжі, чи потрапив до Америки і там заробив повагу кровопролиттям на теренах своєї нової вітчизни? Чи збагатився ще легше, промишляючи битими шляхами Англії?

– Він міг спробувати себе на кожній із цих стежин, містере Локвуд; та я нічого не можу сказати напевно. Я вже якось казала вам, що не знаю, як він здобув своє багатство; не знаю також, як він зміг подолати дике невігластво, в якому потопав доти. Та з вашого дозволу я продовжуватиму на старий лад – якщо ви гадаєте, що це розважить вас і не втомить. Ви сьогодні почуваєтесь краще?

– Так, набагато краще.

– Це добра новина.

* * *

Я переїхала з міс Катриною до Трашкрос-Грейнджу; на мій превеликий подив, вона поводилася незмірно краще, ніж я сміла сподіватись. Вона, здавалося, була безтямно закохана в містера Лінтона; і навіть до його сестри виявляла найніжнішу прихильність. Вони були дуже уважні до неї. Не тернина схилилася до берізки, а берізка оповилася навколо тернини. Тут не було справжньої злагоди; вона стояла несхитно, а ті по ступались. А хто ж стане злоститися, не чуючи у відповідь ні байдужих, ні ворожих слів? Я бачила, що містер Едгар у глибині душі боїться виявів її бурхливої вдачі. Він приховував це від неї; та варто йому було почути, що я огризнулася до неї, чи побачити, що хтось інший зі служників кривиться у відповідь й на її наказ, – він мінився на обличчі; власні ж клопоти ніколи його так не турбували. Він часом суворо дорікав мені за мою У язикатість і казав, що для нього це мов ніж гострий – бачити свою дружину не в гуморі. Не бажаючи смутити доброго хазяїна, я призвичаїлася бути черствішою; і з півроку порох лежав собі мирно, мов пісок, – бо поблизу не було вогню, аби спричинити вибух. Катрина часом поринала в похмуру мовчанку; її чоловік також ставав мовчазним, боячись, що такий стан свідчить про хворобливі зміни її характеру – наслідки тяжкої недуги: раніше він ніколи не бачив, щоб вона страждала від меланхолії! її усмішка була для нього мов сонце ясне. І гадаю, можна сказати, що вони справді перебували у полоні вселенського щастя.

Воно скінчилося. Звісно, всі ми врешті-решт починаємо дбати про себе; а добросерді й щирі просто можуть із більшим правом бути себелюбними. їхнє щастя скінчилося, коли обставини змусили кожного відчути, що його інтереси – не найголовніший клопіт для другого. Теплого вересневого вечора я поверталася з саду з важким кошиком зібраних яблук. Вже посутеніло, і місяць зазирав на подвір'я через високий мур; непевні тіні причаїлися по кутках за виступами будівлі. Я поставила свого кошика на ґанку біля кухонних дверей і спинилася перепочити, з насолодою вдихаючи свіже, напоєне пахощами повітря. Місяць прикував до себе мій погляд, і я звела на нього очі, стоячи спиною до дверей. Раптом позаду пролунав голос:

– Неллі, це ти?

Голос був глибокий і низький, а у вимові вчувавсь іноземний акцент. Але щось у тому, як було вимовлене моє ім'я, здалося мені знайомим. Я з острахом озирнулася, щоб подивитися, хто це; двері були замкнені, а біля сходів – ні душі. Щось ворухнулося під дашком ґанку; і, підійшовши ближче, я розгледіла високого чоловіка в темному вбранні, зі смаглявим обличчям і чорним волоссям. Він сперся на одвірок і тримав й руку на засуві, ніби збирався увійти. «Хто б це міг бути? – подумала я. – Містер Ерншо? О ні! Голос зовсім не такий».

– Я вже годину чекаю, – провадив далі незнайомець, поки я продовжувала його роздивлятися, – а тут наче все вимерло. З Я не насмілився зайти. Ти що, не впізнаєш мене? Придивись, я не чужий!

Промінь світла впав на його обличчя; воно було хворобливого кольору, щоки наполовину ховалися під чорними бакенбардами, з-під навислих брів дивилися глибоко посаджені дивні очі – по очах я його й упізнала.

– Та що ж це! – скрикнула я, непевна, бачу перед собою прибульця з того світу чи живу людину. – Що ж це – ти повернувся? Це справді ти? Справді?

– Так. Гіткліф, – відповів він, переводячи погляд із мене на вікна, в яких сяяли тільки місячні відблиски – і жодного вогника зсередини. – Вони вдома? Де вона? Неллі, ти не рада мені; та не треба так хвилюватися. Вона тут? Говори! Я хочу сказати їй пару слів – твоїй хазяйці. Іди й скажи, що одна особа з Гімертона хоче її бачити.

– Як вона це сприйме? – промовила я. – Що вона вдіє? Це й мене спантеличило, а її геть зведе з розуму! Так, ви Гіткліф, але зовсім інший. Ні, просто в голову не береться! Ви були в армії?

– Іди й передай їй мої слова, – нетерпляче обірвав він мене. – Я мов у пеклі, поки ти зволікаєш!

Він відсунув засув, і я увійшла; та, діставшись вітальні, де сиділи містер і місіс Лінтони, я не могла змусити себе ступити до середини. Зрештою вирішила, що зайду й спитаю, чи не треба запалити свічки, і відчинила двері.

Вони сиділи вдвох біля вікна; віконниці були розчинені, і поміж садових дерев та пишної зелені парку відкривався вид на Гімертонську долину, і довга цівка туману тяглася по нійдогори майже до самої вершини (бо неподалік від каплички, як ви могли помітити, рівчак, відведений од болота, впадає у струмок, що тече вниз долиною). Буремний Перевал височів над цим срібним сяйвом, та нашого старого будинку не було видно: він ховається у низині з іншого боку. І кімната, і ті, У хто в ній сидів, і краєвид, яким вони милувалися, виглядали напрочуд спокійно. Я відчула несвідому відразу до того, що мала повідомити, і вже поривалася йти, так і не сказавши про це ані слова; та вчасно схаменулась – і, подумки обізвавши себе дурепою, промимрила:

– Вас хоче бачити якийсь чоловік із Гімертона, мем.

– Чого він хоче? – поцікавилася місіс Катрина Лінтон.

– Я його не питала, – відказала я.

– Тоді запни фіранки, Неллі,– сказала вона, – і принеси нам чаю. Я скоро повернуся.

Вона вийшла з кімнати; містер Едгар недбало поцікавився, що то за чоловік.

– Той, кого місіс не чекає,– відповіла я. – Такий собі Гіткліф – ви маєте його пам'ятати, сер, – що жив у містера Ерншо.

– Що? Циган, сільський підпасок? – вигукнув він. – Чому ви так і не сказали Катрині?

– Тихіше! Ви не мусите його так називати, хазяїне, – мовила я. – їй буде дуже прикро це чути. В неї серце рвалося з горя, коли він утік. Я думаю, його повернення – справжнє свято для неї.

Містер Лінтон ступив до вікна в іншому боці кімнати, що виходило на подвір'я. Він розчинив його і визирнув назовні. Мабуть, вони були там, унизу, бо він квапливо вигукнув:

– Не стій на ґанку, люба! Якщо до нас гість, проведи його до кімнати.

Та минуло ще чимало часу, перш ніж брязнув засув і Катрина влетіла до кімнати, задихана, надто збентежена, щоб виявити радість. Справді, глянувши на її лице, ви радше б вирішили, що сталося страшне лихо.

– Ох, Едгаре, Едгаре! – видихнула вона, обіймаючи його за шию у судомному пориві. – Ох, Едгаре, любий! Гіткліф по вернувся! Він тут! – і вона здушила його в обіймах.

– Ну, ну, досить, – роздратовано вигукнув її чоловік. – Не треба мене душити з цієї нагоди. Він ніколи не здавався мені таким неоціненним скарбом. І нема чого божеволіти від радощів.

– Я знаю, він тобі не подобався, – відповіла вона, трохи вгамувавши свій запал. – Але заради мене ви повинні стати друзями. Сказати йому, щоб підіймався нагору?

– Сюди? – мовив він. – До вітальні?

– А куди ж іще? – спитала вона.

Він сердито позирнув на неї й завважив, що в кухні йому має бути зручніше. Місіс Катрина Лінтон зміряла його дивним, наче зневажливим поглядом – чи то гніваючись, чи насміхаючись із такого чистоплюйства.

– Ні,– мовила вона по хвилі,– я не можу сидіти у кухні. Накрий тут два столи, Неллі: один – для твого хазяїна й міс Ізабелли, бо вони особи шляхетні; а другий – для Гіткліфа й мене, ми ж нижчого ґатунку. Це тебе влаштує, любий? Чи звеліти, щоб для нас розпалили вогонь деінде? Якщо так, тільки накажи. А я побігла приймати гостя. Боюся, це надто чудово, щоб бути правдою!

Вона знову кинулася бігти, та Едгар спинив її.

–  Визапросіть його піднятись, – мовив він до мене, – а ти, Катрино, спробуй радіти, не втрачаючи глузду. Всій челяді зовсім не обов'язково бачити, що ти приймаєш слугу-втікача, мов рідного брата.

Я спустилася вниз і побачила Гіткліфа на ґанку – той, певно, чекав запрошення ввійти. Він пішов слідом за мною, не зронивши й слова, і я привела його до вітальні; обличчя моїх хазяїв ще паленіли від недавньої теплої розмови. Та лице леді засяяло по-іншому, коли її друг постав на порозі; вона підбігла до нього, взяла його за обидві руки й підвела до Лінтона. ці Потім схопила мляву Едгарову долоню і втиснула її до руки гостя. Тепер, при світлі від коминка й канделябрів, я була вражена дужче, ніж будь-коли, зміною, що сталася з Гіткліфом. а Він перетворився на високого, ставного чоловіка, поруч із яким мій хазяїн здавався незрілим юнаком. Його виструнчена постать наводила на думку про службу в армії. І риси, і вираз обличчя робили його старшим, впевненішим од Лінтона: то було інтелігентне обличчя, без будь-яких ознак колишньої деградації. Напівприборкана жорстокість ще жевріла в його очах, схованих під насупленими бровами й повних чорного блиску; та вона була підкореною. А в його манерах навіть вчувалася гідність: він тримався не грубо, та все ж таки надто суворо, щоб здаватися люб'язним. Хазяїн був вражений так само, як і я, а може, й більше: на якусь мить знітився, не знаючи, як звертатися до «сільського підпаска», як він обізвав прибулого. Гіткліф відпустив його тонку руку і стояв, холодно дивлячись на нього й чекаючи, поки він зволить заговорити.

– Сідайте, сер, – зрештою обізвався хазяїн. – Місіс Катрина Лінтон, на згадку про давні часи, бажає, щоб я влаштував вам гостинний прийом; і звичайно, я завжди радий, коли для неї робиться щось приємне.

– Я теж, – відповів Гіткліф, – особливо якщо беру в ньому участь. Я охоче посиджу у вас годину-дві.

Він сів навпроти Катрини, що невідривно дивилася на нього – так, наче боялася, що він знову щезне, варто їй відвести погляд. Він лише зрідка зводив на неї очі, час від часу швидко позираючи у її бік, і здавалося, йому цього досить. Та він отримував такі ж самі погляди у відповідь, і в його очах щоразу ясніше відбивалася нічим не затьмарена насолода, яку він пив із її погляду. Вони були надто захоплені одне одним і власною взаємною насолодою, аби відчувати якусь ніяковість. Та містер Едгар був аж ніяк не в захваті. Він зблід із прикрощів і ледь зміг стриматися, коли його жінка, підвівшись, пройшлася по килимі та знов схопила Гіткліфа за руки – і розсміялась, наче не тямлячи себе.

– Завтра це здаватиметься мені сном! – вигукнула й вона. – Я не зможу повірити, що бачила тебе, і торкалася тебе, і говорила з тобою знову. І все ж таки, лихий чоловіче, А ти не заслуговуєш на такий гостинний прийом. Зникнути – і не подавати жодної ознаки життя три роки, і ніколи не згадувати про мене!

– Я згадував про тебе трохи більше, ніж ти про мене, – пробурчав він. – Я почув, що ти вийшла заміж, Кеті, і, стоячи отам унизу, на подвір'ї, міркував ось як: тільки раз погляну тобі в лице – щоб побачити на ньому подив та вдавану радість, потім розквитаюся з Гіндлі. а тоді, випередивши правосуддя, сам виповню над собою вирок. Коли ж побачив, як щиро ти мені радієш, ці думки вилетіли в мене з голови; та остерігайся коли-небудь зустріти мене по-іншому! Ні, ти не проженеш мене знову. Тобі справді було мене шкода, справді? Та й недарма: я тяжко боровся з гіркою долею, відтоді як востаннє почув твій голос. Ти мусиш мене простити, бо я боровся тільки за тебе!

– Катрино, якщо ми не збираємося пити холодний чай, прошу до столу, – втрутився Едгар Лінтон, намагаючись витримати свій звичайний тон та потрібну міру люб'язності. – Містер Гіткліф має ще здійснити далеку подорож – де б він не ночував; а мені хочеться пити.

Вона почала розливати чай, на дзвінок прийшла міс Ізабелла; посунувши їм стільці, я вийшла з кімнати. Все чаювання не тривало й десяти хвилин. Чашка Катрини так і лишалася порожньою: вона не могла ні їсти, ні пити. Едгар налив собі чаю у блюдце та відсьорбнув трошки. їхній гість цього вечора не схотів затримуватися ні на годину. Коли він зібрався йти, я спитала, чи він іде не до Гімертона.

– Ні, до Буремного Перевалу, – відповів він. – Містер Ерншо запросив мене, коли я завітав до нього вранці.

Містер Ерншо запросив його!І вінзавітав до містера Ернці шо! Ці слова не давали мені спокою й потому, як він пішов. Чи не вдався він до хитрощів, аби, прибувши до нас знову, чинити зло під маскою дружби? Я міркувала: десь у глибині душі в мене жевріло передчуття, що краще б нам було більше 3 ніколи його не бачити.

Опівночі, ледве задрімавши, я прокинулася: місіс Катрина Лінтон прослизнула до моєї кімнати, сіла поруч на ліжку і розбудила мене, легенько смикнувши за волосся.

– Я не можу спати, Неллі,– сказала вона, ніби виправдовуючись. – І хочу, щоб хто-небудь розділив мою радість!

Едгар нудиться, бо я радію з того, що нецікаве для нього: він не хоче й слова вимовити, а як розтулить рота, то лише для нудних докорів; і ще він сказав, що я жорстока й себелюбна, якщо набридаю йому з балачками, коли він нездужає і хоче спати. Він завжди вдає, ніби нездужає, якщо йому не догодити! Я сказала кілька схвальних слів про Гіткліфа, а він – чи то від головного болю, чи від заздрощів – почав хлипати! Тоді я встала й пішла від нього.

– Який сенс нахваляти перед ним Гіткліфа? – відповіла я. – Вони ще хлопцями не терпіли один одного, і Гіткліфові було б так само прикро слухати, як хвалять вашого чоловіка; такою вже є людська натура. Не кажіть містерові Лінтону про Гіткліфа, якщо не бажаєте, щоб між ними вибухнула відверта сутичка!

– Але ж хіба це не свідчить про його слабкість? – наполягала вона. – Я, наприклад, не заздрісна: мені не прикро, що в Ізабелли таке яскраве руде волосся й біла шкіра, і що вона така елегантна, і що вся сім'я так залюблена в неї. Навіть ти, Неллі,– коли ми з нею часом сперечаємося, ти завжди на боці Ізабелли; а я поступаюся, мов нерозумна мати: кажу їй «моя люба» й підлещуюся, щоб вона змінила гнів на милість, її братові приємно бачити, що ми з нею такі любі подруги, а мені приємно його порадувати. Але вони дуже схожі: вони – розбещені зіпсовані дітлахи і вважають, ніби світ створений задля того, щоб вдовольняти їхні примхи. І хоч я догоджаю обом, гадаю, що добра прочуханка була б для них зовсім не зайвою!

– Ви помиляєтеся, місіс Лінтон, – мовила я. – Це вони А панькаються з вами: я собі уявляю, що б тут почалося, якби вони не робили цього. Ви потураєте їм у дрібницях, поки їхній головний клопіт – виконувати кожне ваше бажання. Та зрештою хтось переважить, щось виявиться однаково важливим для обох сторін; і тоді ті, кого ви звете слабкими, почнуть дуже вперто відстоювати свої права.

– І тоді ми зітнемося не на життя, а на смерть, так, Неллі? – підхопила вона, сміючись. – Ні! Кажу тобі, я так вірю у любов Лінтона, що мені здається, я могла б його вбити – а він би покірно прийняв смерть від моєї руки.

Я порадила їй тим паче цінувати його почуття.

– Я й ціную, – відповіла вона, – але якби він ще не впадав у відчай через усілякі дрібниці! Мов мала дитина! І замість того, щоб ремствувати, коли я сказала, що Гіткліф тепер гідний будь-чиєї поваги і найперший джентльмен у наших краях вважатиме за честь стати його другом, він мав би сам це визнати – і радіти за нього! Він мусить звикнути до Гіткліфа – так само як і полюбити його! Гіткліф має всі підстави його ненавидіти – і, однак, поводився прегарно!

– А як вам подобається його прихід до Буремного Перевалу? – спитала я. – Чи то він справді так невпізнанно й у всьому змінився! Оце по-християнському – простягати дружню руку до своїх ворогів!

– Він це пояснив, – відповіла вона. – Я була здивована не менше за тебе. Він каже, що зайшов розпитати тебе про мене, вважаючи, що ти мешкаєш там і досі; а Джозеф сповістив Гіндлі, і той вийшов і почав допитуватись, що він робив усі ці роки та як жив, і врешті-решт запросив його у дім. Тамсиділи за картами якісь люди. Гіткліф приєднався до гри; мій брат програв йому деяку суму та, побачивши, що в Гіткліфа ці грошей вистачає, запросив його ввечері прийти знов, і Гіткліф погодився. Гіндлі надто нерозважливий, щоб виявляти розбірливість у знайомствах; він не завдає собі клопоту поміркувати, чи варто довіряти людині, яку він так глибоко скривдив. Але Гіткліф запевняє, нібито він погодився відновити зв'язки зі своїм давнім гнобителем лише тому, що з Перевалу можна пішки дійти до Грейнджу; і ще з любові до будинку, де ми жили разом. До того ж він сподівається, що там я зможу частіше з ним бачитися, ніж якби він оселився в Гімертоні. Він хоче запропонувати високу платню за дозвіл жити на Перевалі, і, безперечно, жадібність змусить мого брата прийняти такі умови: він завжди був пожадливим, хоч те, що загрібає однією рукою, відразу ж розкидає іншою.

– Оце-то гарне місце проживання для молодої людини! – мовила я. – І ви не боїтеся наслідків, місіс Лінтон?

– Тільки не для мого друга, – відповіла вона. – В нього гострий розум, і це вбереже його від напасті. За Гіндлі я трохи побоююсь; але його душі вже не заподієш більшої шкоди, а тілесно він не постраждає завдяки мені. Події цього вечора помирили мене з Богом і людьми! Я відчувала бунтівну ненависть до Провидіння; я була у такому відчаї, Неллі! Якби цей нікчема знав, як я страждала, він би постидався затьмарювати моє щастя своїми нудними наріканнями. Я була милосердною до нього, не бажаючи засмучувати своїм горем: якби він бачив мої муки, він би жадав так само, як я, щоб вони припинилися; проте все це нарешті минуло, і я не хочу мститись Едгарові за його недолугість. Після цього я можу витримати що завгодно! Якщо найжалюгідніший із людей, які колись тільки жили на землі, ударить мене по щоці, я не тільки підставлю другу, а й попрошу вибачення за те, що його розгнівила. І ось тобі доказ – я зараз же піду й помирюся з Едгаром. На добраніч! Чи я не справжній янгол?

У цьому самозакоханому засліпленні вона випурхнула з кімнати; вранці було видно, що вона виконала свій намір: містер Едгар Лінтон не лише забув про свою образу (хоч він досі падав духом через бурхливе пожвавлення, у якому перебувала Катрина), але й не заперечував, аби вона, узявши з собою Ізабеллу, по обіді вирушила до Буремного Перевалу. У відповідь Катрина обдарувала його цілим морем уваги й ніжних почуттів, так що наш дім на декілька днів став справжнім раєм. Над головами в нас постійно сяяло сонце, з чого втішалися і хазяїн, і слуги.

Гіткліф, – містер Гіткліф, так я називатиму його надалі,– спершу дуже обережно скористався з дозволу відвідувати Трашкрос-Грейндж: він ніби хотів пересвідчитися, що хазяїн терпітиме його вторгнення. Катрина також вважала доцільним стримувати свою радість, приймаючи його; поступово містер Гіткліф став жаданим гостем у домі. Він і досі зберігав ту стриманість, що була властива йому ще в дитинстві, і вона допомагала йому тамувати всі небажані вияви почуттів. Таким чином йому вдалося приспати підозри мого хазяїна – тим паче, що в того незабаром з'явились інші причини для хвилювань.

Джерелом нової небезпеки стала несподівана й непереборна прихильність, яку Ізабелла Лінтон, на своє лихо, почала виявляти до гостя. На той час вона була чарівною вісімнадцятирічною панянкою. В її манерах залишалося щось від малої дівчинки, хоч іноді вона виявляла гострий розум, палкі почуття й запальну вдачу – особливо якщо її роздратувати. Брат ніжно любив її і був вражений цією незрозумілою пристрастю. Тому, навіть не беручи до уваги ганебність шлюбу з чоловіком без доброго імені й ту ймовірну обставину, що власність Лінтонів, за відсутності спадкоємців чоловічої статі, перейде до цього заброди, Едгар розумів і бачив його наскрізь: він знав, що, хоч би як той змінився зовні, його душа була й лишатиметься незмінною. І він боявся цієї душі, вона викликала в нього відразу: він здригався на саму думку про те, щоб віддати Ізабеллу під владу такої людини. Його відраза стала б іще дужчою, якби він дізнався, що почуття його ці сестри не було викликане жодними виявами уваги з другого боку – і дедалі ширилося, не знаходячи відповіді. І з тої миті, як Едгар довідався про цю горезвісну пристрасть, він поклав усю вину на Гіткліфа, підозрюючи, що той свідомо грається 3 почуттями дівчини.

Усі ми зрештою почали помічати, що міс Ізабеллу Лінтон щось гнітить і тривожить. Вона зробилася дратівливою та млявою водночас; чіплялася до Катрини, щохвилини ризикуючи вивести її з себе. Ми вибачали таку поведінку, посилаючись на її слабке здоров'я: вона справді схудла й змарніла. Та одного разу, коли вона надто вже розвередувалася – відмовилась від сніданку, поскаржилася, що слуги не виконують її наказів, що з хазяйчиної ласки вона для всіх у домі – порожнє місце, а Едгарові до неї байдуже; що вона застудилася, бо двері залишають відчиненими, і ми навмисне загасили вогонь у вітальні, щоб хоч чимось їй дошкулити, – і ще безліч таких докорів, – місіс Катрина Лінтон із притиском звеліла їй негайно лягти в ліжко і, висваривши її, наказала покликати до неї лікаря. На згадку про Кеннета Ізабелла закричала, що вона цілком здорова і лише грубість Катрини робить її нещасною.

– Як ти смієш казати, що я груба, капосне дівчисько? – вигукнула хазяйка, вражена несправедливим обвинуваченням. – Та ти й справді не при своєму глузді! Скажи, коли це я була з тобою груба?

– Вчора, – схлипувала Ізабелла, – і зараз також!

– Вчора? – мовила Катрина. – І коли ж саме?

– На прогулянці! Ти сказала, що я можу гуляти, де захочу, а ви з містером Гіткліфом підете далі!

– І це тобі здається нечемним? – засміялася Катрина. – Я зовсім не мала на увазі, що ти нам заважаєш; нам було байдуже, ідеш ти з нами чи ні. Я просто вирішила, що балачки Гіткліфа тобі нецікаві.

– О ні,– ридала Ізабелла, – ти хотіла мене позбутися, бо знала, що мені хочеться бути поруч!

– Вона при своєму розумі? – звернулася до мене з питанням місіс Катрина Лінтон. – Я дослівно перекажу тобі нашу й бесіду, Ізабелло, а ти скажеш, що ж тебе в ній так зачарувало.

– Я не про бесіду, – відказала та. – Я хотіла бути з…

– З… – заохотила Катрина, бачачи, що вона не наважується договорити.

– Я хотіла бути з ним! І не хочу, щоб мене завжди відправляли геть! – продовжувала вона в запалі. – Ти – собака на сіні, Кеті, сама не послуговуєшся й іншим не даєш; ти не хочеш, щоб любили ще когось, окрім тебе!

– Ти справжнє нахабне мавпеня! – вигукнула місіс Катрина Лінтон, страшенно здивована. – Але я не вірю в ці дурниці! Не може бути, щоб ти захопилася Гіткліфом, щоб він здавався тобі симпатичною людиною! Сподіваюсь, я неправильно тебе зрозуміла, Ізабелло?

– Ти зовсім мене не зрозуміла, – мовила бідолашна дівчина. – Я кохаю його більше, ніж ти коли-небудь кохала Едгара; і він також міг би мене покохати, якби ти йому дозволила!

– Тоді я б нізащо у світі не погодилася бути на твоєму місці! – схвильовано мовила Катрина. – Неллі, допоможи мені її переконати, що це безглуздя. Скажи їй, що являє собою Гіткліф: нице створіння, полишене будь-якої витонченості й культури; дике пустирище, поросле бур'янами. Я скоріше випущу оцю малу канарку в сад посеред зими, ніж пораджу тобі віддати йому своє серце! Тільки незнання його справжньої вдачі, дитинко, – і ніщо інше – дало змогу тобі марити таким безглуздям! Будь ласка, не думай, ніби під його суворою зовнішністю приховано душевні щедроти. Він не такий собі невідшліфований діамант чи мушля, що ховає в собі перлину! Ні, він жорстока, безжальна, вовкувата людина! Я ніколи не кажу йому: «Не чіпай того чи іншого з твоїх ворогів, тому що буде підло й жорстоко завдати їм шкоди», я кажу так: «Не чіпай їх, бо яне хочу, щоб їх кривдили». Він розчавить тебе, мов горобине яйце, Ізабелло, щойно побачить, що ти стоїш ці йому на заваді. Я знаю, він не міг би полюбити нікого з Лінтонів; але він здатний одружитися з тобою заради твоїх грошей та майбутнього. Жадібність стала головною з його вад. Я змалювала його тобі таким, як він є; а я його друг – настільки, що якби він мав серйозний намір тебе зловити, я б, мабуть, У прикусила язичка і дозволила тобі втрапити до його сильця. Міс Ізабелла Лінтон метнула на невістку обурений погляд.

– Як тобі не соромно! – розлючено мовила вона. – Правові? ду кажуть про таких, як ти, що лукавий друг гірший від двадцяти ворогів!

– Отакої! То ти не віриш мені? – спитала Катрина. – Ти гадаєш, я так кажу тільки з якихось власних міркувань?

– Я певна, що ти так і робиш, – відповіла Ізабелла. – І я здригаюсь, так гидко мені тебе слухати!

– Гаразд! – вигукнула Катрина. – Роби як знаєш, якщо ти така вперта: я бажала тобі добра, але ти надто нахабна, щоб із тобою можна було розмовляти по-людськи.

– І я мушу страждати через її себелюбство! – схлипувала Ізабелла, коли місіс Катрина Лінтон вийшла з кімнати. – Всі, всі ви наче змовилися проти мене; вона зазіхає на мою єдину розраду… вона бреше, хіба ж ні? Містер Гіткліф не може бути таким лихим: у нього благородна й щира душа – в іншому разі як би він міг пам'ятати її всі ці роки?

– Викиньте його з голови, міс, – мовила я. – Він – пташка низького польоту і вам не пара. Місіс Катрина говорила, може, й занадто різко; та все ж я не можу їй заперечити. Вона знає його краще, ніж я чи будь-хто інший; і вона ніколи б не стала зображувати його гіршим, ніж він є насправді. Чесні люди не приховують своїх вчинків. А він? Як він жив? Як збагатився? Чому живе у Буремному Перевалі, у домі людини, яку ненавидить? Кажуть, містер Гіндлі Ерншо котиться все вниз та й униз, відтоді як він оселився з ним. Вони щоночі сидять разом, і Гіндлі вже заставив йому всі свої землі, а сам нічого не робить, тільки пиячить та грає в карти! Лише тиждень тому я чула – це Джозеф сказав мені, коли я зустріла його в Гімертоні: «Неллі,– сказав він, – у нас тепер день і ніч й судовий пристав гостює, із нашим панством! Одному ледь пальці не повтинали, як він хотів утримати іншого – а той А себе різав ножакою, мов порося. Хазяїн, далебі, аж рветься постати перед судом: ні тутешніх суддів він не боїться, ні Петра й Павла, ні Йоана, ні Матвія – відчайдух, та й годі! Хоче, либонь, з'явитись їм в отакій скотській подобі. А ваш любий Гіткліф, думаєш, ліпший? Не гірший від усіх – раденький посміятись, як диявол із когось збиткується! Чи він, як до вас у Грейндж, не розказує, як-то в нас ведеться? То ось як воно в нас ведеться: встають, як сонце зайде; карти, бренді, вікна позачиняні, свічки горять аж до півдня; а опівдні цей дурило йде до себе у спальню – та так лається, так лихословить, що порядні люди й вуха позатикали б від сорому! А той пройда порахує свої грошенята, попоїсть, проспиться та гайда до сусіди – чутки розпускати з його жінкою. Та ж, певно, розказує пані Катрині, як золото її батька тече йому до кишені, а синок її батька приспішує до пекла, аж спотикається; а той забігає вперед, аби йому ворота відчинити!» Так от, міс Ізабелло, Джозеф – старий негідник, та не брехун; і якщо він розповідає правду про Гіткліфа, хіба ви можете бажати собі такого чоловіка?

– Ти у змові з усіма іншими, Неллі,– почула я у відповідь. – Я не хочу слухати твої наклепи. Та яку ж треба мати жорстокість, аби отак змушувати мене зневіритися в усьому на світі!

Чи покинула б вона свої вигадки, коли б її залишили у спокої, чи втішалася б ними й далі – не можу сказати: їй бракувало часу, щоб прийти до тями. Наступного дня в сусідньому місті було скликано суддівські збори; мій хазяїн мав бути присутнім, і містер Гіткліф, знаючи, що він у від'їзді, прийшов раніше, ніж зазвичай. Катрина та Ізабелла сиділи в бібліотеці ці – обидві непримиренно мовчали. Ізабелла картала себе занедоречну відвертість, у нападі якої виявила свої заповітні почуття; Катрина, по роздумах, вважала себе серйозно скривдженою – і, задумавши висміяти Ізабеллу, вирішила зробити так, щоб тій уже було не до сміху. Катрина і справді засміялася, побачивши, як Гіткліф пройшов біля вікна. Я вибирала У попіл із коминка і помітила на її вустах глузливу посмішку. Ізабелла, чи то поринувши у думки, чи то заглибившись у читання, сиділа, поки не розчинилися двері; а тоді було вже пізно тікати – що вона вчинила б із радістю, якби це було можливим.