Текст книги "Буремний Перевал"
Автор книги: Эмили Джейн Бронте
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Розділ дев'ятий
Він увійшов, лаючись так, що гидко й слухати, і саме наскочив на мене зненацька, коли я запихала його сина до кухонної шафи. На Гортоні дика батькова любов позначалася так само, як і його скажена лють: завдяки першій малого ледь не роздушували в обіймах і заціловували до смерті, а під час нападів другої погрожували вкинути у вогонь чи розмазати по стіні. Тож бідне дитятко сиділо собі нищечком всюди, де я б не примудрилася його сховати.
– Он тут що за паскудство! – гаркнув Гіндлі й рвонув мене до себе, ухопивши ззаду за шию, мов собаку. – Пеклом чи раєм клянуся, ви, мабуть, дитину вбити здумали! Тим-то я й не бачу ніколи свого дитяти! Та з бісовою поміччю ти в мене проковтнеш оцей ніж, Неллі! Можеш не хихотіти! Я щойно сторч головою швиргонув Кеннета в болото Блек-Горс: одним більше, одним менше – то байдуже. Де один, там і другий – й когось із вас таки треба вбити! Не заспокоюся, поки не вб'ю.
– Цей ніж погано смакує, містер Гіндлі,– відповіла я, – ним різали копченого оселедця. Я волію бути застреленою, як на те ваша ласка. – Я б краще послав тебе до пекла! – кляв він. – І так я й зроблю. В Англії жоден закон не засудить чоловіка, який хоче навести лад у своєму домі; а в мене не дім, а паскудство. Розтуляй рота!
Затиснувши в кулаку ножа, він встромив його лезо між моїх зубів; та я ніколи особливо не боялася його вихваток.
Я сплюнула, підтвердила свої слова, що ніж таки огидний на смак, й сказала, що так просто це не пройде.
– Еге! – вигукнув він, відпустивши мене. – Я бачу, що цей малий негідник – ніякий не Гортон; вибач, Неллі. Якби це був він, я б його оббілував живцем за те, що він не підбіг привітатися, та ще й скиглить, ніби якого домовика побачив. Іди сюди, вилупку! Я тебе навчу, як обманювати доброго татка. Слухай, може, він хоч стрижений краще виглядатиме? Собака лютиться, як його остригти, а мені до смаку усе люте – подай-но мені ножиці,– люте й красиве! До речі, це просто бісівські підступи, диявольські витребеньки – отако дбати про свої вуха! Ми й без них немов віслюки. Цить, мій хлопчику, цить! Ось так, моє ж ти золотко! Не плач, дорогенький, годі! Поцілуй мене. Що, не хочеш? Поцілуй мене, Гортоне! Поцілуй, хай тобі чорт! Бог свідок, щоб я ростив оцю погань! Я точно колись скручу цьому миршавцю шию.
Бідний Гортон верещав та щосили пручався у батькових руках – і подвоїв свої зусилля, коли Гіндлі поніс його нагору й підняв над прірвою сходів. Я закричала, що він налякає малого до смерті, і кинулася рятувати дитину. Коли я добігла до них, Гіндлі перехилився через бильця, прислухаючись до шуму внизу: він майже забув, кого тримає в руках. «Хто там?» – спитав він, почувши, що хтось наближається до сходів. Я теж перехилилася через бильця, щоб дати знак ці Гіткліфові,– чиї кроки уже впізнала, – щоб він не йшов далі. І ледве я відвела погляд від Гортона, малий раптом шарпнувся, вислизнув із непевних рук Гіндлі – і впав. й Ми ще не встигли перелякатися, коли побачили, що маля врятоване. Гіткліф опинився внизу саме у потрібну мить; рвонувшись уперед, він упіймав малого та, поставивши його на ніжки, глянув угору, щоб дізнатися, хто винуватець події.
Скнара, що віддав виграшний лотерейний квиток за п'ять шилінгів, а назавтра дізнався, що він утратив на цій угоді п'ять тисяч фунтів, не зміг би виявити глибшої розпуки, ніж Гіткліф – побачивши містера Ерншо. Вираз його обличчя був красномовнішим од будь-яких слів і давав зрозуміти, як жорстоко він картає себе за те, що власноруч завадив жаданій помсті. Якби довкола було темно, то, смію гадати, він спробував би виправити цю помилку, розтрощивши Гортонові голову об сходи. Та ми були свідками спасіння малого, до того ж я вже була унизу, притискаючи до серця свій скарб. Гіндлі, знічений і наче аж протверезілий, спроквола спустився слідом.
– Це твоя вина, Неллі,– промовив він, – тобі треба було сховати хлопця, щоб він не втрапив мені на очі; треба було не підпускати його до мене! Він не забився?
– Забився? – гнівно скрикнула я. – Та він у вас як не вб'ється, то ідіотом виросте! Ох, як лишень його матінка не встане з могили – поглянути, як ви ставитеся до її дитяти! Та ви гірші від поганина, якщо так знущаєтеся з власної плоті та крові!
Він спробував пригорнути дитя, яке, щойно відчувши себе у безпеці, перестало ревіти. Та тільки-но батько торкнувся його, малий заверещав іще голосніше, ніж досі, і забився, мов у корчах.
– Не займайте його! Він вас ненавидить… Всі вони ненавидять вас, це правда! Щаслива у вас сімейка! Та й ви самі до чого докотилися, погляньте лишень на себе!
– Я ще й не до того дійду, Неллі,– засміявся цей пропащий чоловік, знову стаючи самим собою. – А зараз забирайтеся обоє. Чуєш, Гіткліфе! Геть із-перед очей! Щоб тобою й не пахло! Я б не хотів тебе вбивати сьогодні, хіба що дім підпалю – але то вже як мені заманеться.
Мовлячи отак, він потягся за півлітровою пляшкою бренді і хлюпнув собі трохи.
– Ні, годі вже вам! – втрутилась я. – Містер Гіндлі, уже Господь вас попередив! Хоч бідне дитя пожалійте, як себе не шкода!
– Та йому будь-хто дасть раду краще за мене, – була відповідь.
– Згляньтеся вже на власну душу! – просила я, намагаючись вихопити чарку в нього з рук.
– Оце вже не до мене! Навпаки, я бажаю її занапастити в покарання її Творцеві,– вигукнув богохульник. – І вчиню це з превеликим задоволенням! П'ю за її загибель!
Він вихилив чарку і нетерпляче наказав нам іти геть, супроводжуючи свої слова лайкою, надто гидкою, щоб її повторювати чи навіть згадувати.
– Шкода, що він не може впитися до смерті,– зауважив Гіткліф, луною повторивши всі озвучені прокляття, тільки-но зачинилися двері. – Хоч він і робить для цього все можливе, та занадто міцний. Містер Кеннет ставить на заклад свою кобилу, що Гіндлі переживе будь-кого у Гімертоні й ляже в могилу сивочолим грішником; хіба що станеться якесь диво, що звалить його з ніг.
Я пішла до кухні й сіла колисати своє ягнятко. Гіткліф, як я гадала, пішов на тік. Лише згодом виявилося, що він, пройшовши за високою скринею, розлігся на лаві біля стіни й тихенько лежав собі.
Я гойдала Гортона на колінах і тихенько наспівувала:
Ой дітвоньки плачуть о темній годині,
а мати їх слуха в нічній домовині…
Аж коли міс Катрина, що пересиділа всю чвару у своїй кімнаті, зазирнула у двері й прошепотіла:
– Ти сама, Неллі?
– Так, міс, – відповіла я.
Вона ввійшла і підступила до вогню. Я, гадаючи, що вона збирається щось сказати, звела на неї очі. її лице було сумне й стривожене, губи напіврозтулені, наче вона поривалася заговорити, – та натомість дівчина лише тяжко зітхнула. Я знов почала співати; я не забула її недавньої поведінки.
– Де Гіткліф? – спитала вона, перервавши мене.
– Працює,– відповіла я.
Він не вирішив за потрібне спростувати мої слова: мабуть, задрімав. Знов запала мовчанка, під час якої я помітила, як кілька краплинок скотилися зі щік дівчини на плити підлоги. «Соромиться хіба своєї ганебної поведінки? – спитала я себе. – Це щось нове; та хай сама викручується – я не піду на поступки!» Але її навряд чи щось бентежило, окрім власних неприємностей.
– О Боже! – врешті вигукнула вона. – Яка я нещасна!
– Це дуже прикро, – зауважила я. – Вам справді важко догодити: стільки друзів і так мало клопотів – а ви все незадоволені!
– Неллі, ти можеш заради мене тримати дещо в таємниці? – спитала вона, опускаючись біля мене навколішки, і втупила в мене той чарівний погляд, під якого мимохіть стає легше на серці – навіть якщо вимаєте повне право впиватися своєю образою.
– Та чи варте це дещо того, щоб його тримали в таємниці? – спитала я трохи лагідніше.
– Так! І вона мучить мене, і я маю комусь її довірити! Я хочу знати, як бути далі. Сьогодні Едгар Лінтон спитав мене, чи вийду я за нього заміж, і я дала йому відповідь, – поки що не скажу, яку саме; спершу кажи ти, що я мала йому відповісти?
– На Бога, міс Катрино, звідки мені те знати? – відказала я. – Звісно, судячи з тої вистави, що ви тут влаштували й в його присутності, розумніше було б йому відмовити; якщо він після такого просить вашої руки, він чи то несосвітенний А дурень, чи відчайдушний сміливець!
– Якщо ти й далі будеш так говорити, я більш нічого тобі не скажу, – ображено мовила вона, встаючи. – Я дала йому згоду, Неллі. Кажи скоріше – я вчинила неправильно?
– Ви згодилися! То нащо ж це обговорювати? Ви дали слово і вже не зможете забрати його назад!
– Та ти тільки скажи, чи мала я згодитися, – скажи! – роздратовано вигукнула спохмурніла дівчина, заламуючи руки.
– Тут є чимало різних чинників, які треба знати, перш ніж відповісти на твоє питання, – наставницьки мовила я. – Передусім, чи любите ви містера Едгара?
– А хіба може бути інакше? Звичайно, люблю, – відповіла вона.
Тоді я влаштувала їй справжній допит: у розмові з дівчиною двадцяти двох років для цього були всі підстави.
– Чому ви його любите, міс Кеті?
– Що за дурість! Я його люблю – і це головне.
– Авжеж. Та все-таки скажіть: чому?
– Ну, бо він гарний, і з ним приємно бути разом.
– Погано, – завважила я.
– І тому, що він молодий і веселий.
– Ще гірше.
– І тому, що він любить мене.
– Байдуже, не в тім річ.
– І він буде багатим, а я буду найшляхетнішою пані цих місць, і зможу пишатись, що маю такого чоловіка.
– А оце вже зовсім недобре! Тоді скажіть, якви його любите?
– Як будь-хто любив би, – ти дурненька, Неллі!
– Аж ніяк. Кажіть!
– Я люблю землю під його ногами, і повітря над його головою, і все, до чого він торкається, і кожне слово, яке він каже. Люблю кожний його погляд, і кожен порух, і самого а його – повністю і всеохоплююче! Ось так!
– А чому?
– Ні, ти просто кепкуєш із мене! Це підло! Для мене це не жарти, – сердито відказала юна леді, відвертаючись до вогню.
– У мене й на думці не було жартувати, міс Катрино, – відповіла я. – Ви любите містера Едгара, бо він вродливий, і молодий, і веселий, і багатий – і любить вас. Оце останнє, щоправда, ваги не має: либонь, ви б його покохали і без цього; і не покохали б тільки через це, якби він не мав чотирьох перших чеснот.
– Звісно, не покохала б. Я б лише могла пожаліти його… певно, й зненавиділа б, якби він був потворний і неотесаний.
– Але ж є й інші вродливі, багаті юнаки на світі; може, й вродливіші, й багатші за нього. Що б завадило вам покохати їх?
– Якщо вони й є, я їх не зустрічала. Я не бачила жодного такого, як Едгар.
– То, може, побачите згодом; а він не завжди буде таким молодим і гарним – і, можливо, не завжди буде багатим.
– Та він такий зараз; а я живу лише цієї миті. Хоч би ти порадила щось доречніше!
– Ну, тоді нема про що й думати: якщо ви хочете жити лише цієї миті, то виходьте заміж за містера Едгара Лінтона.
– Мені не потрібний для цього твій дозвіл – я будь-щовийду за нього заміж. Але ж ти не сказала мені, чи я права.
– Певно, праві; якщо хтось буває правий, одружуючись лише на одну мить. А тепер послухаймо, чого ви тужите. Ваш брат буде вдоволений, старі леді й джентльмен, гадаю, теж не матимуть нічого проти; ви покинете занедбаний, незатишний дім заради маєтного й шанованого будинку; і ви любите Едгара, а він любить вас. Все начебто йде на краще. То що ж вам не дає спокою?
– Оце!І оце! —відповіла Катрина, вдаривши себе одною рукою по лобі, другою в груди. – Те місце, де живе душа… Душею й серцем я відчуваю, що не права!
– Дуже дивно! Щось я цього не втямлю.
– Це і є моя таємниця. І якщо ти не будеш насміхатися з мене, я тобі все поясню. Я не зможу це розказати як слід; та ти зрозумієш, що я відчуваю.
Вона знов сіла поруч зі мною; її лице посмутнішало і стало ніби суворішим, а стиснені в кулаки руки тремтіли.
– Неллі, тобі коли-небудь снилися дивні сни? – раптом, по кількахвилинних роздумах, спитала вона.
– Так, сняться й зараз, – відповіла я.
– І мені теж. Мені снились іноді такі сни, що лишалися зі мною й наяву й змінювали мої думки: вони проходили крізь мене, змішуючись із почуваннями, як вино з водою, і змінювали їхній колір. І цей сон був саме такий; я хочу тобі його розповісти – тільки обіцяй, що не глузуватимеш із жодної подробиці!
– Ой, не треба, міс Катриної – вигукнула я. – Нам і так вистачає лиха, аби ще підіймати з небуття привидів та забивати собі голову якимсь маренням. Ну-бо, звеселіться, а то ви й на себе не схожі. Погляньте на малого Гортона! От цейне бачить уві сні нічого страшного. Як він любо всміхається, коли спить!
– Так; і як любо лихословить його батечко, сидячи на самоті! Ти, мабуть, пам'ятаєш його зовсім іншим – таким, як оце щокате сонько, малим і безневинним. Проте, Неллі, я все-таки змушу тебе слухати, це недовго, а веселитись у мене сьогодні не має сил.
– Не буду я слухати! Не буду! – квапливо проказала я.
Я тоді вірила у сни – так само, як зараз; а у всій подобі Катрини тієї миті вчувалося щось надзвичайно похмуре, майже зловісне – і це навіювало мені незбагненний жах перед чимось, що могло вилитися у пророцтво і звіщувати страшне лихо. Вона образилася, та розповідати не стала. Вдавши, що її ці думки зайняло інше, вона невдовзі почала знову: – Якби я потрапила на небеса, Неллі, я була б там дуже нещасною.
– Бо ви ще не готові вирушити туди, – відказала я. – Всі грішники були б нещасні в раю.
– Ні, не тому. Мені якось наснилося, що я була там.
– Та кажу ж вам, не хочу слухати ваших снів, міс Катриної.
– Іду спати, – перервала я її знов.
Вона засміялась і втримала мене, коли я хотіла підвестися з крісла.
– Тут нема нічого страшного! – вигукнула вона. – Я лише хотіла сказати, що на небесах не почувалася вдома: в мене серце розривалося від плачу – так я просилася назад на землю; і янголи розсердилися та скинули мене просто у вересове поле на верхівці Буремного Перевалу; там я й прокинулася, плачучи від щастя. Це пояснить тобі й мою таємницю, й усе інше. Шлюб із Едгаром Лінтоном – це не для мене, як не для мене й небеса; і якби цей лихий чоловік так не принизив Гіткліфа, я б не вагалася ані хвилі. Та тепер я принижу й себе, якщо вийду за Гіткліфа заміж, і тому він ніколи не дізнається, як я його кохаю – і не тому, що він вродливий, Неллі, а тому, що він більше я, ніж я сама. З чого б не були створені наші душі, його душа та моя – однакові, а душа Лінтона так само відмінна від наших, як місячний промінь від блискавки або лід від вогню.
Вона ще не скінчила говорити, коли я відчула присутність Гіткліфа. Побачивши краєм ока легкий порух, я обернула голову і вгледіла, як він встає з лави й нечутно виходить геть. Він слухав доти, доки Катрина не сказала, що для неї було б приниженням вийти за нього заміж, і тоді не захотів лишатися, щоб не слухати далі. Моя співбесідниця, сидячи на підлозі, через високу скриню не могла бачити ні його присутності, ні того, як він пішов; та я, стривожившись, звеліла їй говорити тихіше.
– Чому? – спитала вона, злякано роззираючись.
– Джозеф тут, – відповіла я, вчувши гуркіт його тачки по брукованому подвір'ї,– а з ним, певно, й Гіткліф. Не знаю, чи це не він щойно стояв у дверях?
– Але ж не міг він почути мене з дверей! – сказала вона. – Дай мені побавити Гортона, поки будеш накривати на стіл; а тоді поклич мене, я буду з вами вечеряти. Я хочу заспокоїти своє сумління і впевнитися, що Гіткліф про все це нічого не знає. Він же не знає, ні? Він не знає, як це – бути закоханим!
– Не розумію, чого б йому про те не знати, так само, як і вам, – заперечила я, – і якщо його обраниця – ви,він буде найбільш нещасним створінням у світі. Тільки-но ви станете місіс Лінтон, він втратить і друга, і кохану, і все! А ви зважили, як тяжко вам буде з ним розлучитись, а йому – лишитися на світі самому? Тому що, міс Катрине.
– Залишитися самому! Розлучитись! – скрикнула вона з обуренням. – Хто це нас розлучить? їх спіткає доля Мілона [3]3
Мілон Кротонський – давньогрецький атлет, шестикратний переможець Олімпійських ігор, який на старість схотів руками розломити стовбур дерева, але його затиснуло двома половинками, і він став за здобич звірям.
[Закрыть]! Поки я жива, Неллі, я не дозволю цього – нікому й ніколи! Нехай усі Лінтони згинуть із лиця землі, перш ніж я згоджуся зректися Гіткліфа. Ні, не цього я прагну і не це у мене на думці! Я б не згодилася стати місіс Лінтон за таку ціну! Він лишиться для мене тим самим, чим був усе життя. Едгар мусить забути свою колишню неприязнь і хоча б терпіти його; і так він і зробить, коли дізнається про мої справжні почуття до Гіткліфа. Неллі, я бачу, ти вважаєш, що я ница й себелюбна; та хіба тобі ніколи не спадало на думку, що ми з Гіткліфом будемо жебраками, якщо одружимось? А коли я вийду заміж за Лінтона, я зможу допомогти Гіткліфові й звільнити його з-під влади мого брата!
– На гроші вашого чоловіка, міс Катрино? – спитала я. – А він виявиться не таким поступливим, як ви собі гадаєте. І хоч не мені нас судити, та я гадаю, що це найгірша з усіх причин, які спонукають вас вийти за молодого Лінтона.
– Ні,– сказала вона, – це з них найкраща! Інші причини – це просто потурання моїм примхам; ну, і бажанням Едгара також. А це буде заради людини, в якій втілюються всі мої почуття – і до Едгара, і до самої себе. Я не можу передати цього словами, та, звичайно, і в тебе, і в кожної людини інколи з'являється відчуття, що ти існуєш не тільки в самому собі. Який сенс був би в моєму існуванні, якби я вся була а тільки тут? Найбільшим горем у житті для мене були знегоди Гіткліфа, які я бачила і переживала з самого початку! Він полонив усі думки мого життя. Якщо все навколо зникне, а він залишиться – моє існування триватиме й далі, та якщо усе залишиться, а його не буде – всесвіт стане для мене безмежно чужим, і я більше не вважатиму себе його часткою. Моє кохання до Едгара Лінтона схоже на вбрання дерев у лісі: час змінить його, як зима змінює дерева. А моя любов до Гіткліфа схожа на одвічне багатство земних надр: вона – життєдайне джерело, хоч і невидиме зовні. Неллі, я – то і є Гіткліф! Він завжди, завжди в мене на думці, і то не проста приємність, як не буваю приємною я собі сама, – а буття мого «я». Тому не говори знов, що ми розлучимося: це неможливо, і…
Вона замовкла і сховала обличчя у брижах моєї сукні, та я силоміць висмикнула поділ у неї. Мені вже урвався терпець вислуховувати це безглуздя.
– Якщо я хоч щось можу второпати з цих нісенітниць, міс, – мовила я, – то лише те, що ви не маєте жодної гадки про обов'язки, які покладає на вас заміжжя; а інакше ви просто розбещене, безсердечне дівчисько. Та надалі позбавте мене від ваших таємниць: я не обіцяю їх дотримувати.
– Але ж цю дотримаєш? – вимогливо спитала вона.
– Ні, не обіцяю, – відповіла я.
Вона б наполягала й далі, та прихід Джозефа поклав край нашій бесіді; Катрина відсіла у дальній куток і колисала Гортона, поки я готувала вечерю. Коли все було готове, ми з Джозефом почали сперечатися, хто понесе вечерю містеру Гіндлі. і не дійшли згоди доти, доки всі страви майже зовсім вихололи. Тоді ми домовилися, що почекаємо, поки хазяїн сам спитає про вечерю – якщо спитає взагалі. Ми побоювалися до нього заходити, коли він отак довго сидів на самоті.
– А чого це той бурлака аж досі швендяє в полі? Що він А собі думає? От ледацюга, і світ такого не бачив! – бурчав стариган, виглядаючи Гіткліфа.
– Я покличу його, – сказала я. – Він, мабуть, на току. Я вийшла й погукала його, та відповіді не було. Повернувшись, я прошепотіла міс Катрині, що він, напевне, почув більшу частину з того, що вона казала, і розповіла, як побачила, що він виходить із кухні тієї самої миті, коли вона скаржилася на братове з ним поводження. Вона злякано схопилася з місця, швиргонула Гортона на лаву й побігла шукати друга сама. Дівчині й на думку не спало, чому це його так збентежило та як її слова могли вплинути на Гіткліфа.
Її не було досить довго, і Джозеф запропонував більше не чекати. Він в'їдливо припустив, що вони, мабуть, свідомо вирішили не приходити, аби не слухати його довгої застільної молитви. Вони «достатньо розбещені для такого неподобства», зробив висновок він. І тому того вечора він додав до свого звичайного благословення перед трапезою ще й особливу молитву – і ладен був прочитати ще одну після подяки, якби юна леді, влетівши в кухню, не підступила до нього з наказом іти на дорогу і знайти Гіткліфа, де б він не блукав, та привести його додому.
– Я хочу поговорити з ним, я мушу —і не піду до себе нагору, доки не зроблю це, – сказала вона. – Ворота відчинені: він десь далеко, бо не почув, як я кликала його з даху клуні – хоч я й гукала на повен голос.
Джозеф спочатку відмовлявся; та вона була надто схвильована, щоб стерпіти непослух, і йому зрештою довелося нап'ясти капелюха та буркочучи піти на розшуки. Тим часом Катрина міряла кроками кухню вздовж і впоперек, весь час вигукуючи:
– Дивно, де ж він, де він може бути? Що я такого сказала, Неллі? Я вже забула. Він образився, що я була сьогодні не в гуморі? Люба, скажи, що я такого наговорила, що могло його засмутити? Я так хочу, щоб він прийшов! Так хочу!
– Та не переймайтесь ви так! – вигукнула я, хоч і мені.
У вже було не по собі. – Що за дурниці! Нема чого здіймати галас, якщо Гіткліфові забаглося прогулятись у полі місячної ночі. А може, він лежить на горищі, і йому надто тоскно, аби ще з нами балакати. Присягаюся, там він і заховався. Ось побачите, я його витягну звідти!
Я знов вирушила на пошуки. Та вони призвели лише до глибшого розчарування, так само як розповідь Джозефа, що повернувся незабаром.
– Хлопець ваш скоро зовсім лобурякою стане! – щойно ввійшовши, зауважив він. – Покинув ворота навстіж розчинені, і коняка міс Катрини вибігла із стайні та шугнула аж на луки! От хрест святий, хазяїн завтра сказиться – і правий буде. Він – саме терпіння з цим проклятущим волоцюгою, саме терпіння! Та не завше він буде такий терплячий – отоді начувайтеся! Скільки ж це можна отако Бога гнівити!
– Ти знайшов Гіткліфа, йолопе? – перервала його Катрина. – Ти шукав його, як я тобі наказала?
– Я б кра' коняку пошукав, – відповів він. – Мо' більше було б із того пожитку. Та отакої ночі, як зарані коня, ні чоловіка не найдеш – чорно, як у чорта у вусі! А Гіткліф не такий дурний, аби прибьогти на моє аговкання, – може, як ви позвете, то йому вуха повідкладає!
Для літнього вечора й справді було дуже темно; насувалися важкі дощові хмари, і я сказала, що краще нам посидіти поки вдома: як піде дощ, то пожене хлопчину додому. Та Катрину ніяк не можна було заспокоїти. Вона бігала від дверей до воріт у нестямній бентезі, що не давала їй спочити, і зрештою стала чатувати біля муру; там вона й стояла, не зважаючи ні на мої намовляння, ні на грім, ні на великі краплини дощу, що вже падали довкола; і, кличучи та раз у раз дослухаючись, гірко, нестримно ридала. Я не чула, щоб Гортон, та й будь-яке інше дитя, отак заходилися в плачі.
Опівночі ми досі не лягали спати, а над Перевалом за лютувала буря. Вітер просто скаженів, гримів грім, і чи то вітром, чи блискавкою розчахнуло дерево на розі будинку; величезна гілка, впавши на дах, відламала край димаря на східному боці, і в отворі димаря на кухні загуркотіло каміння та попіл. Нам здалося, ніби зовсім поруч із нами вдарила блискавка, і Джозеф гепнувся на коліна, благаючи Господа згадати праотців Ноя та Лота і, як у давнину, врятувати праведних, скаравши грішників. У мене була деяка підозра, що суд Божий не обмине й нас самих, – а за Йону, вочевидь, мав прислужитися містер Ерншо, і я постукала у двері його лігва, щоб переконатися, чи він ще живий. Його відповідь була доволі звучною і такою ґречною, що змусила Джозефа ще настирливіше, ніж досі, нагадувати Всевишньому про відмінність між святими на зразок нього та грішниками на кшталт його хазяїна. Але буря за двадцять хвилин вщухла, лишивши нас усіх цілими й неушкодженими – окрім Кеті, що змокла, як хлющ, через свою впертість: вона відмовилася піти у дім, стояла без капелюшка, без хустки, і, звісно ж, її волосся й одежа геть просякли водою. Вона увійшла в дім і, як була мокра, лягла на лаві, відвернувшись до спинки і затуливши лице долонями.
– Ну-бо, міс Кеті,– мовила я, торкаючи її за плече, – ви ж отако себе згубите! Знаєте, котра година? Пів на першу. Йдіть лягайте! Тепер нема вже чого чекати цього дурника: він пішов у Гімертон і там ночуватиме. Мабуть, подумав, що ми не будемо його чекати поночі, а от містер Гіндлі може й не спати; і навряд чи йому хочеться, аби його зустрічав сам хазяїн.
– Не, чого б це йому бути у Гімертоні,– пробубонів Джозеф. – Лежить він собі десь глибоко в багнюці. То Господь застерігає нас, аби ми ходили стежинами праведних; а ви, міс, поміркуйте собі – чи не ви є наступною? Подякуємо ж за все небові: все йде на благо тих, кого Господь обрав за слуги свої а і очистив од скверни. Ви знаєте, що каже Святе письмо… – і він почав цитувати уривки з Писання, зазначаючи, в якому з У розділів чи віршів їх можна знайти.
Я, після марних намовлянь устати та перевдягтися в сухе, залишила Кеті удвох із Джозефом: його – проповідувати, її – труситись від холоду, і пішла спати з малим Гортоном, що заснув так міцно, начебто поснуло й усе довкола.
З кухні ще довго долинали буркотливі напучування Джозефа, потім я вчула, як він повільно підіймається сходами, і невдовзі заснула.
Вранці, зійшовши униз трохи пізніше, ніж завжди, я побачила при світлі сонячних променів, що пробивалися крізь шпарини віконниць, що міс Катрина досі сидить біля коминка. Двері кухні були так само розчинені, з її незавішених вікон падало світло. Гіндлі вже вийшов і, заспаний та набурмосений, стояв біля кухонного вогнища.
– Що з тобою, Кеті,– промовляв він, коли я увійшла, – ти мов із хреста знята. Чого така мокра й бліда, дитино?
– Я змокла під дощем, – знехотя проказала вона, – і застудилась, от і все.
– Капосне дівчисько! – вигукнула я, бачачи, що хазяїн уже протверезів. – Учора ввечері змокла під дощем і всеньку ніч так і просиділа, і не підступися до неї!
Містер Ерншо ошелешено дивився на нас.
– Всеньку ніч… – луною відгукнувся він. – Це що ж її підняло? Не грім же ж так її налякав, правда? Це ж було вже кілька годин тому!
Жодне з нас не хотіло звертати його увагу на відсутність Гіткліфа, поки можна було якось це приховати. Тому я відповіла, що не знаю, що це вона забрала до голови, й вона сама не промовила ні слова. Ранок був свіжий і холодний; я повідчиняла віконниці, і кімната сповнилася солодких пахощів саду, та Катрина роздратовано гукнула на мене: «Неллі, зачини вікно. Мені й так холодно!» її зуби зацокотіли, й вона мляво посунулася до ледь жевріючого жару.
– Вона хвора, – мовив Гіндлі. взявши її за руку. – 3 того й не хотіла лягати. Чорт забирай! На дідька мені здалися ваші хвороби? Що ж погнало тебе під дощ?
– За хлопаками побігла, як завжди! – заскреготів Джозеф, радіючи, що наше зніяковіння дає йому змогу плескати своїм чорним язиком. – На вашому місці, хазяїне, я борзо б витурив їх усіх за двері! І дня не мине, щоб ви пішли з господи, а отой Лінтон не прошмигнув до хати; а міс Неллі теж лепська штучка! Сидить у кухні, мов на сторожі, та на вас пильнує: ледь ви на поріг – а він в інші двері, та тільки його й бачили! А тепер наша вельмишановна пані й самі шльондрають! Вештається полями аж поночі з отим клятим циганським виплодком, із Гіткліфом! Думають, наче я сліпий! Та дзуськи – не на того напалися! Усеньке я бачив: і молодого Лінтона, як він прийшов та пішов, і тебе(це він звертався до мене), відьмачко паскудна! Ледве вчула, як хазяїновий кінь на дорозі копитами стука, – і шасть до хати!
– Помовч, підслухувачу нещасний! – вереснула Катрина. – Ти ще маєш нахабство кривлятися й бундючитися переді мною! Едгар Лінтон зайшов учора зовсім випадково, Гіндлі, і я сама попросила його піти, бо знала, що ти в такому стані не захочеш із ним зустрічатись.
– Ти брешеш, Катрино, я в тому певний, – відповів її брат, – та ти не здатна до хитрощів! До Едгара Лінтона мені немає діла; скажи, ти цієї ночі була з Гіткліфом? Кажи правду, чуєш? Не бійся йому зашкодити: хоч я його, звісно, й ненавиджу, та він нещодавно зробив мені добро – і поки що я занадто вдячний, аби скрутити йому шию. А щоб не піддатися такій спокусі, я сьогодні ж відправлю його кудись подалі. І,як він забереться звідси, раджу тобі стерегтися: я вже з тебевсю дурню виб'ю!
– Я не бачила Гіткліфа цієї ночі,– відповіла Катрина, ледь стримуючи сльози. – А якщо ти виженеш його з дому, я 3 піду з ним. Та, напевне, тобі не пощастить це зробити: схоже, що він утік.
Тут вона таки розридалась, і наступних слів не було чути.
Гіндлі, ошпаривши її зливою в'їдливих докорів, наказав негайно йти до своєї кімнати – або хай не рюмсає знічев'я; я змусила її скоритися. Та ніколи не забуду, що за сцену вона влаштувала, коли ми ввійшли до її кімнати: вона налякала мене. Я вирішила, що вона так і збожеволіти може, і вблагала Джозефа бігти по лікаря. Вона й справді марила, мов у нападі божевілля. Мої побоювання щодо марення справдились: містер Кеннет, ледве її побачивши, оголосив, що вона серйозно хвора – в неї була гарячка. Він пустив їй кров і звелів мені годувати її самою сироваткою та вівсянкою, звареною на воді, і наглядати за нею, щоб вона не викинулася зі сходів чи у вікно; і потім пішов, бо в нього вистачало роботи в парафії, де відстань від одного до іншого будинку буде милі зо три.
Хоч, зізнаюся, я виявилася не вельми гарною доглядальницею, а Джозеф і містер Ерншо – не набагато кращими, і хоч наша хвора була така вередлива й вперта, якими бувають лише хворі, вона таки одужала. Стара місіс Лінтон, звичайно, кілька прийшла з візитом, навела лад у домі й усіх нас прибрала до рук; а коли Катрина почала видужувати, наполягла на тому, щоб її забрали до Трашкрос-Грейнджу. Ми всі зітхнули з полегшенням. Та бідолашну леді було жорстоко покарано за її доброту: вона та її чоловік обоє підхопили гарячку і повмирали за кілька днів одне по одному.
Наша юна леді повернулася до нас ще більш зухвалою й запальною, ще впертішою, ніж колись. Про Гіткліфа й чутки не було з того вечора, як він зник; і одного разу, коли Катрина була особливо нестерпною, я наробила собі лиха, звинувативши її в його втечі; це справді була її провина, і вона знала те надто добре. Відтоді вона кілька місяців і не озивалась до мене – хіба що як до служниці. Джозеф також потрапив й у немилість: він-бо смівїї повчати, наче малу дитину, а вона вважала себе дорослою жінкою і господинею в домі й гадала, А нібито нещодавня хвороба дає їй право вимагати особливої уваги. Та ще й лікар казав, що її не слід турбувати – хай уже вона править своєї; і вона вважала ледь не вбивцею кожного, хто смів збунтуватися та хоч словом їй заперечити. Вона трималась осторонь від містера Ерншо та його друзів. З огляду на приписи лікаря та справжні напади, в які переходило роздратування, брат дозволяв їй робити все, чого душа забажає, і зазвичай уникав усього, що могло б розпалити її затяту вдачу. Він був, може, й надтопоблажливим до її коверзувань – та не з жалю, а з гордощів: він прагнув, аби Катрина зробила честь своїй родині, поєднавши її з родом Лінтонів; і, поки вона залишала брата у спокої, він дозволяв їй використовувати нас, мов рабів: його це анітрохи не бентежило. А Едгар Лінтон – не він перший, не він останній у цьому світі – був засліплений пристрастю; і він вважав себе найщасливішою людиною на землі, коли повів її до гімертонської церкви – за три роки по смерті свого батька.
