Текст книги "Буремний Перевал"
Автор книги: Эмили Джейн Бронте
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
– Заходь, ти прибув саме вчасно! – грайливо промовила моя пані, присуваючи стілець до вогню. – Тут двоє осіб, яким потрібен хтось третій, аби розтопити між ними лід; і ти саме той, кого б ми обоє для цього обрали. Гіткліфе, я вельми пишаюся з того, що можу нарешті показати тобі людину, яка тебе любить більше, ніж я. Сподіваюся, це тобі полестить. Ні, це не Неллі, не дивися на неї! То в моєї бідолашної зовиці серденько розбите від самого замилування твоєю тілесною й душевною красою. Відтепер ти можеш стати Едгарові братом – якщо захочеш. Ні, ні, Ізабелло, не тре' тікати, – провадила вона, ніби жартома втримуючи знічену дівчину, що обурено схопилася з місця. – Ми тут гризлися, мов дві кішки, – і все через тебе, Гіткліфе! І зізнаюся, я була змушена скласти зброю перед виявами надзвичайно палкої відданості! Ба навіть більше – я тепер розумію, що якби мені вистачило глузду триматися осторонь, то моя суперниця пустила б у твоє серце стрілу, що вразила б тебе довіку – і мій образ порине у вічне забуття!
– Катриної – мовила Ізабелла, зібравши рештки своєї гідності й полишаючи марні спроби видертися з рук Катрини, що стискали її, мов лещата. – Я була б тобі дуже вдячна, якби ти припинила зводити на мене наклеп – навіть якщо це жарт! Містере Гіткліф, будьте ласкаві, попросіть цю вашу добру приятельку відпустити мене: вона забуває, що ми з вами не такі близькі знайомі; і те, що її розважає, для мене є просто нестерпним.
Та оскільки гість нічого не відповів і сів на стілець, усім своїм виглядом виявляючи цілковиту байдужість до почуттів, що їх навіяли його чари, Ізабелла відвернулася від нього і пошепки почала благати свою мучительку, аби та звільнила її.
– Нізащо! – вигукнула місіс Катрина Лінтон. – Я не хочу, щоб мене ще раз назвали собакою на сіні. Ти мусишлишитися. А ти, Гіткліфе, – щось ти не дуже радієш такому щастю!
Ізабелла клянеться, що любов Едгара до мене – ніщо перед тою пристрастю, яку вона плекає до тебе. Я добре пам'ятаю цю пишну промову, – а ти, Неллі? І вона не їсть нічого з учорашнього дня – після нашої прогулянки, – печалиться, що я не дозволила їй насолодитися твоїм товариством, бо вважаю його для неї небажаним!
– Я гадаю, ти її обмовляєш, – мовив Гіткліф, розвертаючи стільця, щоб бачити їхні обличчя. – Вона аж ніяк не прагне бути в моєму товаристві – принаймні зараз!
І він втупив важкий погляд у предмет їхньої суперечки – так, ніби дивився на чудернацьку огидну тварину: наприклад, на індійську стоногу, яку цікаво роздивлятися, хоча вона й викликає відразу. Бідолашна дівчина не могла цього стерпіти; вона зблідла, потім густо почервоніла і, кліпаючи очима, щоб втримати сльози, докладала відчайдушних зусиль, вивільнюючи свої тендітні пальчики з чіпких рук Катрини. Переконавшись, що ледве вона висмикне з її руки один палець, як та ще міцніше стискає інші, вона скористалася своїми нігтями; її гострі пазурі прикрасили руку супротивниці низкою червоних півмісяців.
– Ну й тигриця! – вигукнула місіс Катрина Лінтон, випустивши її й стріпуючи рукою від болю. – Йди звідси, заради Бога, щоб яне бачила твого лисячого обличчя! Ну, хіба не дурість – отак викрити себе з головою при ньому!Ти що, не ці здогадуєшся, який він зробить висновок? Подивися, Гіткліфе, ось її знаряддя тортур – бережи свої очі! – Я б позривав у неї нігті, якби вона посміла мені ними загрожувати, – грубо мовив він, коли за Ізабеллою зачинилися двері. – Та чого тобі забаглося дражнити дівчину, Кеті? У Ти ж не казала правди?
– Запевняю тебе, це щира правда, – відповіла вона. – Вона упадає за тобою вже кілька тижнів; а сьогодні вранці марила тобою – і звинуватила мене у всіх смертних гріхах, коли я змалювала тебе у твоїй справжній подобі, з усіма твоїми вадами, щоб зняти полуду з її очей. Та не слід тобі на це зважати: я хотіла лише покарати її за зухвалість, та й по всьому. Я надто прихильна до неї, мій любий Гіткліфе, щоб дозволити тобі впіймати її і зжерти.
– А я надто гребую нею, щоб її їсти, – відповів він, – хіба що у вурдалацький спосіб. Тобі довелося б почути про деякі дивацтва з мого боку, якби я був приречений постійно бачити поруч оте нудно-солодкаве воскове личко: це було б найбуденнішим із моїх діянь – що кілька днів розмальовувати його білу шкіру в усі барви веселки і ставити синці під її голубими очима: вони до нудоти схожі на очі Едгара Лінтона.
– Чарівно схожі! – зауважила Катрина. – Очі голубки, янгола!
– Вона спадкоємиця свого брата, чи не так? – спитав він, трохи помовчавши.
– Мені було б прикро так думати, – заперечила вона. – Сподіваюся, з півдесятка племінничків позбавлять її такої нагоди! Та облиш це: ти надто ласий на сусідське добро; але пам'ятай, що добро цьогосусіди – моє.
– Якби воно було моїм,ти б володіла ним так само, – сказав Гіткліф. – Але хоч би якою дурненькою була Ізабелла Лінтон, навряд чи вона божевільна; тому твоя правда – не варто більш про це говорити.
І вони більш не говорили про це – а Катрина, певно, й не думала, – та її співбесідник протягом вечора, безперечно, раз у раз подумки звертався до їхньої розмови. Я бачила, як він посміхається – чи то радше шкіриться – до самого себе і поринає у свої лиховісні роздуми, тільки-но місіс Лінтон вийде з кімнати.
Я вирішила за ним простежити. Серцем я завжди була на боці хазяїна, а не Катрини, і гадаю, що недаремно – бо він завжди був добрим, надійним і шляхетним у своїх вчинках. А вона… не можу сказати, щоб вона була цілковитою його протилежністю,але дозволяла собі поводитись надто вільно – і я не йняла віри її переконанням, а її почуттям вірила ще менше. Я потай прагнула якоїсь події, що тихо звільнить і Буремний Перевал, і Грейндж од присутності містера Гіткліфа; і ми заживемо, як жили досі, до цього вражого нашестя. Його відвідини були для мене постійним нічним кошмаром, і я підозрювала, для мого хазяїна також. Нас неймовірно гнітило те, що Гіткліф замекав у Буремному Перевалі. Я відчувала, що Господь відвернувся від своєї заблукалої вівці, покинувши її простувати стежиною погибелі, а лютий звір чигає на неї, ждучи нагоди, щоб накинутись і роздерти.
Розділ одинадцятий
Інколи, під час моїх роздумувань про це на самоті, мене обіймав жах, і я схоплювалася з місця та надягала чепця, щоб піти подивитись, як там справи на фермі. Я переконала власне сумління, що мій обов'язок – застерегти Гіндлі. розповісти йому, які про нього ходять чутки; та потім вагалася, гадаючи, що він надто зав'яз у своїй кривді й навертати його на добро – то марна справа, тож мені не ставало сили увійти в цей похмурий дім, де мене навряд чи стали б слухати.
Одного разу, йдучи до Гімертона, я наблизилась до старої брами. Це було о тій порі, до якої я дійшла у своїй оповіді; був ясний холодний день. Суха земля, скута морозом, дзвеніла під ногами. Я наблизилася до кам'яного стовпа на перехресті д доріг, де від битого шляху відходить ліворуч польова стежина. Ця велика брила із шкарубкого піщаника, на якому були вибиті літери: Б. П. з північного боку, Г. – зі східного і Т. Г. – з південно-західного. Він правив за вказівний знак для дороги на Грейндж, Перевал та селище Гімертон.
Сонце вигравало на сірій верхівці каменя жовтим, нагадавши мені світлі літні дні. Не знаю чому, але в моє серце вмить увірвалися давні дитячі спогади і відчуття. Двадцять років тому то було наше з Гіндлі улюблене місце. Якийсь час я вдивлялася у загартований вітрами камінь, а схилившись, розгледіла поруч нашу схованку – ямку, і досі повну жорстви та черепашок, які ми любили складати сюди разом з іншими, більш підвладними часові скарбами. І раптом я побачила так виразно – як навіч – ніби мій давній товариш по іграх сидить поруч, на вижовклій траві: його темна голова схилилася долі, а затиснутим у руці шматком слюди хлопчина вигрібав із ямки землю. «Бідолашний Гіндлі!» – мимоволі вихопився в мене вигук. Я здригнулася – на секунду моє око вловило дивну річ: хлопчик ніби озирнувся назад і втупився мені просто у вічі! Тієї ж миті все щезло, а я раптом відчула непереборне бажання зазирнути до Перевалу. Забобонність змусила мене скоритися цьому пориву. «А що як він помер, – думала я, – чи помре незабаром! Що, як це знамення смерті!» Що ближче я підходила до будинку, то більше хвилювалася; зобачивши будинок ще здалеку, затремтіла всім тілом. Видіння випередило мене: он воно стоїть біля брами, крізь паркан виглядаючи на дорогу. Така думка першою промайнула в мене, коли я побачила розкуйовджену кучеряву голівку і карі очі хлоп'яти, що вистромило своє рум'яне личко між штахетинами паркану. Та наступної миті я збагнула, що це Гортон, мійГортон – не так уже й змінився за ті десять місяців, що ми не бачились.
– Боже тебе благослови, крихітко! – вигукнула я, одразу ж забуваючи про свої дурні страхи. – Гортоне, це я, Неллі! Неллі, твоя няня.
Він ухилився від моєї руки і підібрав із землі велику каменюку.
– Я прийшла провідати твого батька, Гортоне, – вирішила за потрібне додати я, бачачи, що він не впізнає в мені свою Неллі – якщо вона взагалі ще живе в його пам'яті.
Він підняв свій снаряд, щоб його запустити. Я лагідно повела далі, проте моя мова на нього не подіяла: камінь влучив у мій капелюшок, а з вуст малого посипалися прокльони, які – розумів він їх чи ні – були виголошені звичним й упевненим тоном і страшно спотворили дитячі риси виразом недитячої злостивості.
Можете бути певні, це більше засмутило мене, аніж розсердило. Вже готова розплакатися, я витягла з кишені апельсин і простягла малому, щоб хоч якось його задобрити. Він, повагавшись, вихопив апельсин у мене з рук так, ніби думав, що я хочу лише подражнитися, а потім залишити його ні з чим. Я показала інший апельсин, тримаючи його так, щоб хлопчик не міг дотягтися.
– Хто це навчив тебе таких гарних слів, серденько? – спитала я. – Вікарій?
– До біса вікарія і тебе! Дай!
– Скажи, хто тебе навчив, тоді матимеш. Хто тебе навчає?
– Бісів тато, – була відповідь.
– І чого ти вчишся у тата? – вела я далі.
Він підстрибнув, щоб ухопити апельсин, та я тільки підняла його вище.
– Чого він тебе навчає? – спитала я.
– Нічого, – промимрив він, – тільки щоб я не плутався в нього під ногами. Тато мене не любить, бо я на нього лаюся.
– Он як! І лаятись на тата тебе вчить теж чорт? – спитала я.
– Е ні,– здобувся на відповідь хлопчак. – А хто ж тоді?
– Гіткліф.
Я спитала, чи любить він містера Гіткліфа.
– Еге, – знову спроквола мовив він.
Допитуючись, за що він його любить, я мусила вдовольнитися такою відповіддю:
– Не зна-а… він сварить тата, коли тато починає сварити мене – і кляне його так само, як він мене. Він каже, я можу робити, що хочу.
– Тож вікарій тебе читати й писати не вчить? – продовжувала я.
– Ні, мені сказали, що вікарію… увіб'ють зуби… у пельку, якщо він переступить поріг: так Гіткліф пообіцяв!
Я вклала апельсин малому у ручку і попросила його сказати батькові, що жінка на ім'я Неллі Дін чекає біля садової хвіртки, аби трошки з ним побалакати. Він попрямував до будинку і зник за дверима; та замість Гіндлі на ґанку з'явився Гіткліф. Я хутко розвернулася й збігла дорогою вниз так швидко, як тільки змогла, не зупиняючись аж до самого дороговказу, – і мені було так лячно, наче я здибала гобліна.
Це нібито не має стосунку до любовної пригоди міс Ізабелли; та після цього випадку я вирішила бути насторожі та зробити все можливе, щоб відвести від Грейнджу всілякі згубні впливи, навіть якщо я спричиню домашню бурю, випробовуючи терпіння місіс Катрини Лінтон.
У наступний прихід Гіткліфа наша юна леді саме годувала голубів на подвір'ї. За ці три дні вона й словом не озвалася до невістки, але начебто перестала викидати коники, що було сприйняте нами з великим полегшенням. Гіткліф, наскільки я знала, не був схильний обдаровувати міс Ізабеллу Лінтон особливою увагою. Проте зараз, щойно забачивши її, він спершу обвів поглядом фасад будинку (я стояла біля кухонного вікна, але відступила убік, щоб мене не було видно), потім пройшов бруківкою і, ступивши до дівчини, щось промовив. Вона наче знітилась і поривалася піти; та він утримав її, поклавши руку дівчині на плече. Вона відвела погляд: він, вочевидь, поставив якесь питання, відповідати на яке вона не мала охоти. Знову швидкий позирк на вікна – і, впевнений, що залишиться непоміченим, цей мерзотник не вагаючись обійняв її.
– Юда! Зрадник! – вихопилося в мене. – Та ще й лицемір на додачу, ага! Пройдисвіт!
– Хто там, Неллі? – почула я біля себе голос Катрини: я була надто захоплена спогляданням тієї парочки на дворі, щоб помітити її прихід.
– Ваш безцінний друг! – мовила я в запалі. – Ота капосна шельма! О, та гляньте: вздрів нас – і бігом сюди! тільки, як він спроможеться знайти достойне пояснення своєму залицянню до міс, якщо вона йому така осоружна!
Місіс Катрина Лінтон бачила, як Ізабелла вирвалась і побігла до саду, а хвилиною пізніше Гіткліф відчинив двері. Я не могла приховати свого обурення; та Катрина гнівно звеліла мені мовчати, загрожуючи виставити з кухні, якщо я й далі насмілюся плескати своїм нахабним язиком.
– Тебе послухати, так кожний вирішить, що хазяйка в домі ти! – вигукнула вона. – Знай своє місце! Гіткліфе, а ти про що собі думаєш, підіймаючи такі заворушення? Я ж казала, дай Ізабеллі спокій! Прошу, облиш це, якщо тобі тільки не набридло наше товариство і ти не хочеш, аби Едгар Лінтон зачинив перед тобою двері!
– Боже йому поможи, якщо він посміє! – відповів негідник. Він остаточно впав у моїх очах саме тоді. – Краще йому лишатися смиренним і терплячим! Мені що не день, то більше хочеться відправити його до раю!
– Ану цить! – спробувала присадити його Катрина, зачинивши двері до кімнати. – Не зли мене. Чому ти не дотримуєш мого прохання? Чи вона сама навмисно перестріла тебе?
– А тобі що до цього? – огризнувся він. – Я маю право її цілувати, якщо вона не проти, а от ти не маєш ніякого права втручатись. Я не твій чоловік: тобіне треба мене ревнувати!
– Я не теберевную, – відповіла хазяйка, – я ревную до тебе.Ану прибери з обличчя цей вираз: не треба так злісно на мене зиркати! Якщо тобі подобається Ізабелла, ти одружишся з нею. Та чи подобається вона тобі? Скажи правду, Гіткліфе! Ну ось, не хочеш відповідати. То я певна, ти її не У любиш!
– А чи схвально зустріне цей задум містер Лінтон – щоб його сестра вийшла заміж за такого чоловіка? – спитала я.
– Містер Лінтон мусить згодитись, – рішуче відповіла моя пані.
– Він може не обтяжувати себе такою відповідальністю, – докинув Гіткліф. – Якось та впораюся без його згоди. А що до тебе, Катрино, я хочу сказати тобі декілька слів – так, між іншим. До твого відома, я знаю,як по-диявольськи ти знущалася з мене – по-диявольськи, чуєш? І якщо ти себе заспокоюєш, гадаючи, ніби я того не завважив, – ти просто дурненька; а якщо думаєш, що мене можна влестити солодкими словами, ти – дурепа. А якщо ти сподіваєшся, що я й далі страждатиму, не помстившись, я доведу тобі протилежне – і дуже скоро! А поки що дякую тобі за те, що ти відкрила мені таємницю Ізабелли: слово честі, я зумію цим скористатись. А ти тримайся подалі!
– І який новий бік своєї натури він лишень показує! – вигукнула місіс Катрина Лінтон, вражена. – То я з тебе знущалась – і ти хочеш помститись! І що ж ти зробиш, невдячна тварюко? Коли це я знущалася з тебе?
– Тобі я не збираюся мститись, – відповів Гіткліф трохи спокійніше. – Я задумав дещо інше. Тиран пригноблює своїх рабів, і вони не повстають проти нього; вони душать тих, хто нижчий. Можеш замучити мене до смерті задля розваги, та дозволь і мені трохи розважитись у такий самий спосіб і не дорікай – якщо можеш. Ти зрівняла з землею мій палац, тож не треба тепер будувати халупу і самовдоволено пишатися власним милосердям, дозволяючи мені в ній оселитись. Якби я хоч на мить повірив, що ти справді хочеш оженити мене з Ізабеллою, я б перерізав собі горло!
– О, то справа лише в тому, що я неревнива, так? – вигукнула Катрина. – Не бійся, я не наполягатиму на твоєму А одруженні: це все одно, що віддати заблудлу душу сатані! Ти, як і він, покликаний приносити лихо. Ти довів це. Едгар визволився від тих поганих настроїв, яким давав волю після твоєї появи; я теж стала заспокоюватись; а тобі нема спочинку, поки серед нас мир, і ти, виявляється, вирішив посіяти чвари. Можеш посваритися з Едгаром, Гіткліфе, і звабити його сестру: це найбільш дієвий спосіб помститися мені.
Розмова обірвалася. Місіс Катрина Лінтон сиділа біля вогню, похмура, з палаючим лицем. Схрестивши руки на грудях, Гіткліф стояв біля коминка, плекаючи свої лихі задуми. Так я їх і полишила – й пішла до хазяїна, який непокоївся, що це тримає Катрину внизу так довго.
– Неллі,– спитав він, коли я увійшла, – ви не бачили леді?
– Бачила, вона на кухні, сер, – відповіла я. – її дуже засмутила поведінка містера Гіткліфа: та й справді, я гадаю, настав час припинити ці добросусідські відвідини. Надмірна поступливість може завдати шкоди; ось до чого дійшло, – і я розповіла йому про сцену на подвір'ї та – наскільки зважилася – про наступну сутичку. Сподівалася, що це не може серйозно загрожувати місіс Катрині Лінтон; хіба що вона сама накличе на себе біду, поставши на захист гостя. Едгар Лінтон насилу зміг вислухати мене до кінця. З перших його слів виявилося, що він не вважає свою дружину непричетною до цього.
– Це нестерпно! – вигукнув він. – Це ж просто ганьба, що вона вважає його своїм другом і нав'язує мені його товариство! Покличте мені двох людей із передпокою, Неллі. Досить Катрині балакати з цим мерзотником – я потурав їй доволі!
Він спустився вниз і, наказавши слугам чекати в коридорі, пішов зі мною до кухні. Ті саме продовжували свою гнівну суперечку: принаймні місіс Катрина Лінтон кинулась у бій із а новим завзяттям. Гіткліф одійшов до вікна і стояв похнюплений – певно, її лють його трохи приструнчила. Він першим У побачив хазяїна і жестом наказав їй мовчати; вона скорилась одразу ж, здогадавшись, що то недаремна пересторога.
– Що ж це таке? – спитав Едгар Лінтон, звертаючись до неї.– І тобі не соромно тут лишатися після всього, що ти почула від цього негідника? Боюся, ти не вбачаєш у його поведінці нічого особливого лише тому, що це його звичні манери; ти звикла до його ницості й, певно, гадаєш, що я маю теж якось до неї призвичаїтися!
– Ти підслуховував під дверима, Едгаре? – спитала хазяйка у тоні, що був продумано дошкульним через свою підкреслену байдужість. Гіткліф, не зводячи очей із супротивника, поки той говорив, глузливо вишкірився, почувши цю відповідь, – напевне, для того, щоб відвернути на себе увагу містера Едгара Лінтона. Це йому вдалось; але Едгар не збирався тішити його власною нестриманістю.
– Я досі був надто поблажливим до вас, сер, – спокійно промовив він. – Не тому, що не здогадувався про вашу ницість; просто я гадав, що це не вина ваша, а біда. І коли Катрина зволила підтримувати з вами стосунки, я нерозумно згодився. Ваша присутність – отрута, згубна навіть для найстійкішої людини; і через це – та ще для того, щоб запобігти тяжчим наслідкам – я не бажаю надалі бачити вас у своєму домі й вимагаю, щоб ви цієї ж миті його покинули. Якщо ви затримаєтеся хоча б на три хвилини, вас силоміць змусять піти.
Гіткліф зміряв його зневажливим поглядом.
– Кеті, твоє ягнятко надумало буцатися, мов бик! – мовив він. – Ще, диви, розіб'є собі лоба об мої кулаки! Господи! Містере Лінтон, мені страшенно прикро, та ви не варті мого стусана!
Мій хазяїн позирнув на двері до коридору й дав мені знак привести людей: він не мав ніякого бажання з'ясовувати із ворогом власноруч. Я послухалася наказу, та місіс Катрина А Лінтон, щось запідозривши, пішла за мною слідом; і, коли я спробувала позвати людей, вона відштовхнула мене, зачинила двері й замкнула їх на ключ.
– Дуже благородно! – відповіла вона на гнівно-здивований погляд чоловіка. – Якщо тобі бракує сміливості, попроси вибачення – чи дай себе побити. Може, тоді навчишся не удавати з себе героя! Та ні, я радше проковтну цього ключа, ніж віддам його тобі! Мені страшенно шкода, що я так панькалася з вами обома! За постійну поблажливість до душевної слабкості одного та бездушності другого я отримую у винагороду лише два докази сліпої невдячності – дурної до абсурду! Едгаре, я захищала тебе і все, що тобі належить; але за те, що ти смів зганьбити мене своєю підозрою, ти заслуговуєш, щоб Гіткліф відлупцював тебе мало не до смерті!
Але для того, щоб довести мого хазяїна до такого стану, насильство виявилося зайвим. Він спробував відібрати в Катрини ключа, та вона для певності швиргонула його у коминок – аж на самий черінь; і тоді містер Едгар затрусився всім тілом, а його лице стало блідим, як у мерця. Він ніяк не міг опанувати себе; біль та приниження здолали його повністю. Він відкинувся в кріслі й затулив лице долонями.
– Боже милостивий! У давнину тебе посвятили б у лицарі за таку доблесть! – вигукнула місіс Лінтон. – Ми просто вражені! Та Гіткліф і пальцем тебе не зачепить – це те ж саме, що королю піти війною на мишаче кубло! Схаменися! Ніхто не зробить тобі боляче! Та ні, ти навіть не ягнятко – ти щеня!
– Бажаю тобі щастя з цим боягузом, Кеті! – мовив її друг. – У тебе чудовий смак. І оцьому шмаркатому і тремтячому чоловіку ти надала перевагу? Я б не став бруднити об нього руки, лише дав би йому копняка – і зазнав неабиякої ці втіхи. Він що, рюмсає? Чи збирається знепритомніти з ляку?І цей негідник, підступивши ближче, турнув ногою крісло, у якому віддихував Лінтон. Краще б він тримався подалі; мій хазяїн скочив і завдав йому такого удару в груди, який, певно, звалив би з ніг слабшого супротивника. Гіткліфові на якусь У мить забило дух; і поки він оговтався, містер Лінтон пройшов через задні двері на подвір'я, а звідти – до парадного входу.
– Отже, з твоїми візитами скінчено, – мовила Катрина. – А тепер іди: він повернеться з парою пістолів і півдесятком помічників. Якщо підслухав нас, він, звичайно, ніколи тобі не пробачить. Ти кепсько пожартував зі мною, Гіткліфе! Та йди – поквапся! Мені краще побачити загнаним у глухий кут Едгара, ніж тебе.
– Ти гадаєш, я можу піти звідси, коли в мені все горить од його удару?! – гримнув Гіткліф. – Пеклом присягаюся, ні! Я розтовчу його череп, мов гнилий горіх, перш ніж вийду за поріг цього дому! Якщо я не віддячу йому зараз, то коли-небудь його вб'ю; тому якщо тобі дороге його життя, дай я доберуся до нього!
– Він сюди не прийде, – втрутилась я, вирішивши, що не гріх і підбрехати. – Там візник і двоє садівників; ви ж, либонь, не збираєтеся чекати, поки вони витурять вас за двері! Кожний несе дрючка; а хазяїн, мабуть, пішов до вітальні – наглядати з вікна, як вони візьмуться до діла.
Садівники й візник справді були там; та з ними йшов Лінтон. Вони вже ступили на подвір'я. Гіткліф, мабуть, помізкувавши, визнав за краще уникнути сутички з трьома челядинцями; він схопив кочергу, виламав замка на дверях і вибіг саме тієї миті, коли переслідувачі ввірвалися до будинку.
Місіс Катрина, надзвичайно схвильована, попросила мене супроводжувати її нагору. Вона не знала про моє посібництво, і я щиро сподівалася, що не дізнається про це й згодом.
– Я ледь не збожеволіла, Неллі! – вигукнула вона, впавши на канапу. – В голові мов ковадла гупають. Скажи Ізабеллі, хай стережеться! Увесь цей ґвалт – через неї, і не дай Боже їй або ще комусь мене розлютити! Так і сказитися можна! Ох, й Неллі, скажи Едгарові, як побачиш його увечері, що я можу серйозно захворіти. Я б справді цього хотіла! Він мене глибоко вразив і скривдив! Я хочу полякати його. А то він іще прийде та почне мені дорікати або скаржитись; ну, тоді я теж у боргу не лишусь! І знов усе бозна-чим скінчиться. Ти йому скажеш, Неллі, любонько? Ти ж знаєш, я ні в чому не винна. І чого це він став шпигувати під дверима? Гіткліф казав вельми неприємні речі, коли ти пішла; але я хотіла відвернути його від Ізабелли, а все інше – то байдуже. А тепер усе звелося нанівець, бо комусь здуру закортіло послухати гірку правду про себе, – мов біс його намовив! Якби Едгар не почув нашої розмови, йому б і шкодувати не довелося! Справді, коли він накинувся на мене зі своїми безглуздими докорами – і це після того, як я ледь не захрипла, так шпетила Гіткліфа заради нього, —мені стало байдуже, що вони зроблять одне з одним; це тому, що я відчула – чим би не скінчилася ця сцена, нас усе одно розлучать… не знаю, чи не довіку! Та заждіть! Якщо я не зможу втримати Гіткліфа, – якщо Едгар хоче лишатися ревнивим і підлим, я розіб'ю їм серця, розбивши своє! Це найкращий спосіб скінчити все за одним разом, коли мене змусять до крайнощів! Та це я прибережу на крайній випадок – якщо побачу, що попереду безвихідь. І навряд чи це буде несподіванкою для Лінтона. Досі він остерігався виводити мене з себе; ти мусиш йому пояснити, як небезпечно зраджувати цю звичку; і нагадати, яка я вразлива – я справді шаленію, якщо мене дратують. І ще я чекаю, що ти нарешті прибереш з обличчя вираз тупої байдужості – і трохи більше хвилюватимешся за мене!
Незворушність, із якою я вислухала її накази, безперечно, була просто зухвалою; вона ж говорила щиро. Але я вважала, що людина, яка розраховує обернути свої напади люті собі на д користь, має досить сильну волю, щоб опанувати себе й підчас самого нападу; і я не хотіла залякувати її чоловіка, як вона просила, і завдавати йому ще більшого болю заради того, щоб удовольнити її себелюбство. Тому, зустрівши хазяїна по дорозі до вітальні, я не сказала йому нічого; але дозволила собі повернутися й послухати, чи не почнуть вони сваритися У знов. Едгар Лінтон заговорив першим.
– Зачекай, Катрино, – мовив він без гніву, але з тужною безнадією в голосі. – Я ненадовго. Я не хочу ні ворогувати з тобою, ні миритися; хочу лише знати, чи збираєшся ти після того, що трапилось, зберегти свою дружбу з…
– О, ради Бога! – перервала його моя пані, тупнувши ногою, – ради Бога, облиш мене хоч сьогодні у спокої! Твоїй холодній крові незнаний жар; у тебе в жилах тече крижана водиця; а в моїх – вогонь, і коли я бачу таку холоднокровність, мене починає трусити!
– Дай мені відповідь, і я піду, – наполягав містер Едгар Лінтон. – Ти мусиш мені відповісти, а твої пристрасті мене не бентежать. Віднині ти відступаешся від Гіткліфа – чи від мене; бо ти не можеш бути другом і мені,і йомуводночас; і я вимагаю відповіді: кого ти обираєш?
– А я вимагаю, щоб ти забрався звідси! – люто вигукнула Катрина. – Ти що, не бачиш – я ледь тримаюся на ногах! Едгаре, ти… ти кидаєш мене?!
Вона смикала шворку дзвінка, поки він із деренчанням не обірвався; тоді я неквапливо увійшла. І святий не став би терпіти такого неподобства, – справжні диявольські корчі! Вона лежала й билася головою об підголів'я канапи; і так скреготіла зубами, наче хотіла стерти їх на порох. Містер Лінтон заціпенів поруч, дивлячись на неї з острахом та жалем. Він звелів мені принести води. Вона задихалась і не могла говорити. Я принесла повну склянку – і, оскільки вона не змогла пити, побризкала їй в лице. За кілька секунд вона розпласталася нерухомо; очі в неї закотились, а зблідлі щоки посиніли – наче в мертвої. Лінтон мав переляканий вигляд.
– Це нічого, – прошепотіла я, не бажаючи, щоб він поступався – хоч і сама не могла подолати жаху.
– У неї кров на губах! – мовив він, здригаючись.
– Не звертайте уваги! – сухо відказала я – і розповіла йому, як вона перед його появою вирішила розіграти напад. Я мала необережність сповістити про це надто голосно, і вона почула мене; вона скочила, волосся розліталося в неї по плечах, очі горіли, м'язи на шиї й руках неприродно напружились. Я вже вирішила, що мені кістки переламають на місці; та вона лише дико роззирнулася навсібіч і вибігла геть.
Хазяїн звелів мені йти слідом, і я пішла – до дверей її спальні; вона замкнулася на ключ і не впустила мене.
Оскільки вранці вона не вийшла снідати, я пішла спитати, чи не треба їй чогось принести. «Ні!» – твердо відказала вона. Те ж саме питання я ставила їй і в обід, і під час вечірнього чаю, і наступного ранку знов – та відповідь була однаковою. Містер Лінтон, у свою чергу, проводив увесь час у бібліотеці й не питався, чим зайнята його дружина. Проте одну годину він присвятив розмові з Ізабеллою, марно намагаючись викликати у неї праведне обурення з приводу Гіткліфових залицянь; та не почув від неї нічого, крім ухильних відповідей, і змушений був припинити невдалий допит, завершивши його урочистим попередженням: якщо вона є настільки нерозумною, що зважиться піти назустріч лихому залицяльникові, то кревний зв'язок, що єднає її з братом, буде розірваний довіку.
