Текст книги "Буремний Перевал"

Автор книги: Эмили Джейн Бронте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ дванадцятий

Поки міс Ізабелла Лінтон блукала парком і садом, завжди мовчазна і майже завжди у сльозах; і поки її брат замикався на самоті з книгами, яких навіть не розгортав, змучений, як мені здавалося, потаємним сподіванням, що Катрина розкається у своїй поведінці та прийде до нього, вимолюючи прощення й примирення, а та вперто постилася, певно, маючи на думці, що Едгар під час їжи давиться кожним шматком через її відсутність, і лише гордощі заважають йому припасти до її ніг, спокутуючи провину, – я поралася собі в хатніх справах, упевнена, що у стінах Грейнджу лиш одна людина лишилася при здоровому глузді – і це не хто інший, як я. Я не гаяла часу на те, аби втішати міс чи вмовляти мою пані, і не звертала надто багато уваги на зітхання хазяїна, що жадав почути хоча б ім'я своєї леді, якщо не міг почути її голосу. Я вирішила, що вони якось та порозуміються; і хоча це була довга історія, я з радістю бачила, що хмари потроху розсіюються; принаймні так мені здалося спочатку.

Місіс Катрина Лінтон на третій день відімкнула двері своєї кімнати й зажадала поновити запаси води у спорожнілій карафці та в глеку, а також попросила принести їй миску вівсянки, бо вона, здається, вмирає. Я вирішила, що це говориться для Едгара; мені щось не дуже вірилось у таке страхіття, і я, лишивши це на власній совісті, віднесла їй чаю з грінками. Вона з пожадливістю накинулася на їжу й пиття; і, відкинувшись на подушку, знов почала стогнати, судомно стискаючи руки. «О, я помру, – скрикнула вона, – бо всім до мене байдуже. Краще б мені було не їсти». Через деякий час я почула її бурмотіння: «Ні, я не помру… він тільки зрадів би цьому… він узагалі не любить мене… він не буде за мною тужити!»

– Ви чогось бажаєте, мем? – спитала я, зовні досі лишаючись спокійною, проте звернувши увагу на її змарніле обличчя і дивні поривчасті рухи.

– Що робить це незворушне створіння? – спитала вона, відкинувши з блідого чола своє густе сплутане волосся. – Впав у летаргію? Чи вмер?

– Ні те, ні те, – відказала я, – якщо ви маєте на увазі містера Едгара Лінтона. З ним, я гадаю, усе гаразд, хоч він і віддає своїм ученим заняттям більше часу, ніж зазвичай: весь час сидить зі своїми книжками, бо не має іншого товариства.

Я б не стала так говорити з нею, якби розуміла, в якому вона стані; та я не могла позбутися думки, що її недуга є почасти удаваною.

– Сидить із книгами! – збентежено скрикнула вона. – А я?» вмираю! Я на краю могили! Господи! Та він хоч знає, як я змінилася? – продовжувала вона, втупивши погляд у дзеркало, що висіло навпроти неї на стіні. – Хіба це Катрина Лінтон? Він гадає, це просто вередування чи гра з мого боку. Невже ти не можеш йому сказати, що це страшна правда? Неллі, поки ще не пізно, мені треба дізнатися, що він відчуває насправді – і тоді я зроблю свій вибір між цими двома… і тоді або відразу ж помру з голоду – хоч це не буде покаранням для нього, якщо він такий безсердечний, – або одужаю і покину цей край. Ти кажеш правду про нього? Дивися, не збреши мені! Йому справді байдуже, що зі мною?

– Чому ж, мем, – відповіла я, – просто хазяїн і гадки не має, що ви нездужаєте: і, звісно, він не підозрює, що ви збираєтеся вмерти з голоду.

– Ти гадаєш? А ти не можеш йому про це сказати? – мовила вона. – Переконай його! Скажи, ніби це ти так думаєш: скажи, що ти впевнена, що я це зроблю!

– Ви, певно, забуваєтеся, місіс Лінтон, – докинула я, – ви ж з апетитом поїли дещо сьогодні ввечері; а завтра побачите, що це вам пішло на краще.

– Якби тільки я була впевнена, що це вб'є Едгара, – перервала вона, – я вбила б себе одразу ж! Ці три ночі були просто жахливі, я ні на мить не склепила очей – і, Боже, як я мучилася! Мене мучать примари, Неллі! То мені починає здаватися, що ти мене не любиш. Як дивно! Я думала, що хоч люди й ненавидять та зневажають одне одного, вони не можуть не любити мене. І за кілька годин ці люди обернулися на моїх ворогів – оці,ті, хто зі мною поруч. Як страшно зустріти смерть в оточенні їхніх холодних облич! Ізабелла з переляку й огиди боїться навіть зайти до кімнати, це ж так страшно – дивитись, як помирає Катрина. А Едгар урочисто постане поруч, щоб бачити, як усе скінчиться; а потім закличе всіх по дякувати Господові за те, що відновився мир і спокій у його домі, і повернеться до своїх книжок!В ім'я всіх, хто має хоч якісь живі почуття, скажи мені: як він може сидіти за книжками,коли я вмираю?

Для неї було нестерпним моє зауваження про філософську відчуженість містера Едгара Лінтона. Вона совалась у ліжку, її болісне зачудування потроху переходило у напад божевілля; вона роздерла зубами подушку; потім звелася на ліжку, вся палаючи з жару, та наказала відчинити вікно. Була середина зими, дув сильний північно-східний вітер, і я відмовилася.

Постійна зміна виразів на її обличчі та миттєві перепади настрою почали лякати мене – і нагадали про її колишню хворобу та застереження лікаря, що їй не можна суперечити. Хвилину тому вона шаленіла від люті; а зараз, підпершись рукою і не завваживши на мою відмову їй скоритися, вона, мов мала дитина, знайшла собі розвагу у шкоді – висмикувала пір'їни із щойно продертих дірок та розкладала їх на ліжнику: її думки перескочили на інше.

– Оце індиче перо, – бурмотіла вона до себе, – а це від дикої качки, а це голубине. Еге, то вони напихають подушку голубиним пір'ям – не дивно, що я не можу вмерти! Дозвольте мені розкидати його по підлозі, коли я ляжу. Оце перо куріпки, а це – я його впізнаю з тисячі,– це чайки. Гарна пташка; пам'ятаю, вона кружляла в нас над головою у вересовому полі. Хотіла швидше дістатися свого гніздечка, бо хмари нависли над вершиною пагорба, й відчувала, що збирається на дощ. Цю пір'їнку підняли з землі, пташку ніхто не підстрелив. Ми бачили взимку її гніздо, повне малих скелетиків: Гіткліф поставив сильце над гніздом, і старші не наважилися підлетіти. Я попросила його, хай пообіцяє, що ніколи не стрілятиме в чайку; і він не стріляв. О, іще одне! Невже він застрелив моїх чайок, Неллі? Є хоч одна червона пір'їна? Дай глянути.

– Покиньте ви ці дитячі витівки! – перервала я, потягла до себе подушку і поклала її дірками до простирадла, бо Катрина витягала з неї повні жмені пір'я. – Лягайте й заплющіть очі; ви марите. Оце безлад! Натрусили пір'я, наче сніг іде.

Я ходила кімнатою, збираючи пір'я.

– Неллі,– сонно промимрила вона, – я зараз бачу тебе А старенькою: така скоцюблена, сива. Це ліжко – печера чаклунки біля Пеністон-Крегу, і ти збираєш «чортові пальці», щоб украсти молоко в наших корів; а коли я підійду ближче, удаєш, ніби це прядиво. Отакою ти будеш через п'ятдесят років. Я знаю, зараз ти не така. Ні, я не марила, ти помиляєшся; а то б я вірила, що ти справді стара відьма і що я справді Пеністон-Крегу; а я ж бачу, що зараз ніч, і дві свічки горять на столі, і від них чорна скриня сяє, мов агат.

– Чорна скриня? Де ж вона? – спитала я. – Вам щось наснилося!

– Під стіною, як завжди, – відповіла Катрина. – Вона справді якась чудна – я бачу в ній чиєсь обличчя!

– Тут нема ніякої скрині й не було ніколи, – мовила я і знову сіла на ліжко, відхиливши запону, щоб придивитися до неї.

– А тихіба не бачиш обличчя? – спитала вона, спрямувавши на дзеркало суворий погляд.

І що б я не казала, мені не пощастило її переконати, що то лише вона сама; тому я встала і запнула дзеркало хусткою.

– Воно все одно там! – наполягала вона злякано. – Воно ворухнулося! Хто це? Сподіваюся, вони не вилізуть, коли ти підеш! О Неллі, тут привиди! Я боюся лишатись сама!

Я взяла її за руку і просила заспокоїтись; бо вона здригалася, не в змозі відвести від дзеркала зачудовані очі.

– Тут нікого немає! – переконувала я. – Це були ви,ви самі, місіс Лінтон; ви ж знаєте!

– Я сама! – видихнула вона. – І годинник б'є північ! Отже, це правда! Який жах!

Вона вп'ялась у простирадло і затулила ним очі.

Я хотіла нишком прослизнути до дверей, аби покликати хазяїна; та мене змусив повернутися відчайдушний крик – хустка злетіла з дзеркала.

– Та що за лихо! – вигукнула я. – Ну, чого ви сполошились? Отямтеся! Це ж скло – дзеркало, місіс Лінтон; і ви бачите в ньому себе і мене з вами поруч!

Здригаючись, уся нашорошена, вона міцно тримала мене, та вираз жаху поступово зникав із її обличчя; бліді щоки спаленіли від сорому.

– О Боже! Я думала, що я вдома, – зітхнула вона. – Думала, ніби лежу у своїй кімнаті у Буремному Перевалі. Я слаба і не тямлю себе; і застогнала мимоволі. Не кажи нічого – просто посидь зі мною поруч. Я боюся заснути, сни мучать мене.

– Сон піде вам на користь, мем, – відповіла я. – І сподіваюся, ці страждання застережуть вас від спроби замучити себе голодом.

– О, якби я лежала у своєму ліжку в старому домі! – продовжувала вона, з розпукою стискаючи руки. – А цей вітер, як він шумить у ялинах! Дай мені його відчути! Він приходить звідти, з вересових полів, – дай вдихнути його хоч раз!

Щоб її заспокоїти, я на кілька секунд відчинила шибку; влетів холодний порив вітру; я причинила вікно і повернулася на місце. Вона тепер лежала тихо, її лице було залите слізьми. Тілесне виснаження зломило непокірливий дух: наша палка Катрина стала безпорадною, мов дитя.

– Скільки я тут просиділа? – спитала вона з раптовим пожвавленням.

– З понеділка, – відповіла я, – а зараз ніч із четверга на п'ятницю – чи то радше п'ятниця, бо вже світає.

– Що? Того ж самого тижня? – вигукнула вона. – Так мало минуло часу?

– Не так уже й мало, як жити з самої води та власної злості,– зауважила я.

– А минуло ніби небагато годин, – недовірливо пробурмотіла вона. – Мусило бути більше. Я пам'ятаю, як сиділа у вітальні після їхньої сварки; і як Едгар почав так жорстоко й мене ображати, і я з відчаю побігла сюди. А коли я замкнула двері, мене огорнув морок і я впала на підлогу. Я не могла А цього пояснити Едгарові – та сама відчувала, що в мене починається напад і я збожеволію, якщо він не припинить мене дратувати! Я вже не володіла собою, а він, мабуть, не здогадувався, як мені зле: а я ледь себе тямила, щоб утекти від нього і від його голосу. Коли я опритомніла настільки, щоб бачити й чути, вже світало; Неллі, я розкажу тобі все, про що я думала, що спливало у свідомості знову й знову – поки я не злякалася за свій розум. Коли я лежала тут – головою біля ніжки стола, дивлячись на сіру пляму вікна у темряві,– мені здавалося, нібито я вдома, у своєму ліжку з дубовою панеллю, і в мене щемить серце від глибокої образи – якої, я не могла згадати спросоння. Я мучилася, гадаючи, що б це могло бути, і – як дивно! – всі останні сім років ніби розтанули; так, наче їх не було зовсім! Я знову була дитиною; батька щойно поховали, і горе моє було ще глибшим від того, що Гіндлі наказав розлучити мене з Гіткліфом. Мене поклали спати саму – вперше в житті; я проплакала усю ніч, а потім поринула у важкий сон. Прокинувшись, я простягла руку, щоб відсунути панель, і пальці мої вдарились об дошку столу! Я провела рукою по килиму, і в пам'яті спалахнуло все; і тоді мене заполонила нова хвиля відчаю. Не можу сказати, звідки взявся цей розпач; мабуть, це було тимчасове потьмарення розуму – навряд чи є якась інша причина; та уяви собі, ніби мене, дванадцятирічне дівчатко, розлучили із Буремним Перевалом і з тим, хто був о тій порі усім моїм світом, – із Гіткліфом; і якимсь дивом я перетворилася на місіс Лінтон, хазяйку Трашкрос-Грейнджу і дружину незнайомця, – вигнанку, відтяту від усього, що було звичне й дороге, – уяви собі безодню, що мене затягувала! Не хитай головою, Неллі,– це ж тидопомогла їм згубити мене! Ти мусила поговорити з Едгаром – мусила! – і вмовити його, ці щоб він дав мені спокій! О, я мов у вогні! Хочу вийти звідси на волю! Хочу знов бути тим дівчиськом, напівдиким, сміливим, вільним, і сміятись у відповідь на образи, а не шаленіти від й гніву! Чому я так змінилася? Чому моя кров палає пекельним вогнем, ледве мені скажуть слово? Я певна, що знов стала б собою – якби мені хоч раз вийти у вересове поле! Розчини вікно навстіж! І нехай так і лишиться! Скоріше! Чого ти стоїш?

– Бо не хочу, щоб ви застудилися до смерті,– відповіла я.

– Бо не хочеш, щоб я ожила! – похмуро мовила вона. – Ну, та не така вже я немічна: відчиню сама!

Перш ніж я встигла її спинити, вона підхопилася з ліжка і, ледь тримаючись на ногах, перейшла через усю кімнату, відчинила вікно і висунулася назовні, незважаючи на крижаний вітер, що шмагав її по плечах, мов батіг. Я вмовляла її – і зрештою спробувала відтягти силоміць. Та гарячкове збудження додавало їй сили (в неї справді була гарячка, в цьому переконали мене її подальші дії й слова). Місяця не було, і внизу все ховалося в туманному мороці: жодного вогника ні поблизу, ні вдалині – усюди давно вже погасили світло; а вогнів Буремного Перевалу звідси й ніколи не було видно – та вона запевняла, що бачить їх.

– Подивись! – гаряче скрикнула вона. – У моїй кімнаті горить свічка, і дерева хитаються перед вікном, а ще один вогник – то світло на горищі у Джозефа. Джозеф пізно лягає спати, правда ж? Він жде, поки я прийду додому і можна буде замкнути хвіртку. Довго ж йому доведеться чекати! Це тяжка путь – і надто тяжко в мене на серці, щоб вирушати в неї! А шлях мій лежить попри Гімертонську церкву; поки ми були разом, ми не боялися привидів, ще й хизувались одне перед одним: станемо на цвинтарі й кличемо мерців постати з могили. А зараз ти на це зважишся, Гіткліфе? Якщо так, я не відпущу тебе! Я тоді не лежатиму там сама: нехай мене закопають на дванадцять футів [4]4
  1 фут = 30,48 см.


[Закрыть]у землю і звалять церкву на мою могилу – я не заспокоюся, поки ти не будеш зі мною. Я не заспокоюся ніколи!

Вона помовчала – і мовила з чудною посмішкою:

– Він вагається – хоче, щоб я прийшла до нього сама! То й знайди дорогу – іншу, не через цвинтар! Ти зволікаєш; втішся – ти завжди йшов за мною!

Побачивши, що марно суперечити її безумству, я хотіла, не встаючи, дотягтися до якогось простирадла та закутати її в нього (бо не наважувалася залишити її саму біля розчиненого вікна), коли, на мій подив, рипнули двері – і до кімнати увійшов містер Едгар Лінтон. Він тільки зараз повертався з бібліотеки і, проходячи передпокоєм, почув наші голоси; його зацікавило – чи налякало, – що ми розмовляємо глупої ночі.

– О сер! – вигукнула я, бачачи, що крик жаху вже ладен зірватися з його уст через видовище, яке він уздрів тут, у похмурій напівтемній кімнаті. – Моя бідна пані хвора, і щось я не можу з нею впоратись. Будь ласка, підійдіть до неї та вмовте лягти у ліжко. Не гнівайтеся: до неї ж ніяк не підступишся – тільки як вона сама забажає!

– Катрина хвора? – скрикнув він, кидаючись до нас. – Зачиніть вікно, Неллі! Катриної Чому ти…

Він затнувся: змучений вигляд місіс Катрини Лінтон так його нажахав, що чоловікові на якусь мить відібрало мову – і він міг тільки в заціпенінні переводити погляд із неї на мене.

– Вона тут вередувала, – вела я далі,– і майже нічого не їла, та ні на що не скаржилась; а що не хотіла нікого бачити до сьогоднішнього вечора, то ми й не могли розповісти вам, у якому вона стані – бо самі не знали. Та це нічого!

Я відчувала, що мої виправдання звучать не до ладу; хазяїн спохмурнів.

– То це нічого, Неллі Дін? – мовив він суворо. – Я чекаю більш зрозумілих пояснень такого поводження. Ви ще доповісте, чому тримали мене в цілковитому незнанні!

Він пригорнув дружину й тужливо вдивився в її обличчя.

Спершу вона не впізнавала його: він був поза полем її затьмареного зору. Однак таке марення не було постійним; відірвавши погляд від пітьми за вікном, вона поступово зосередила увагу на моєму хазяїнові й утямила, хто тримає її в обіймах.

– О! Ти прийшов, так, Едгаре Лінтон? – у гнівному піднесенні проказала вона. – Ти – одна з тих речей, що вічно У трапляються під руку, коли вони менш за все потрібні; а як треба – їх не знайдеш ніколи! Гадаю, зараз голосіння тут буде досить – точно буде досить! – та це мене не втримає від моєї вузенької хати – мого прихистку, де я опинюся ще до початку весни. Ось так: не до Лінтонів – затям! – не під церковне склепіння; я буду просто неба, а в узголів'ї – камінь. А ти – як знаєш: можеш іти до них, а схочеш – прийдеш до мене!

– Катрино, що ти накоїла? – почав мій хазяїн. – Я більше для тебе нічого не значу? Ти любиш цього мерзенного Гіт…

– Цить! – скрикнула місіс Катрина Лінтон. – Замовкни, чуєш? Якщо ти згадаєш це ім'я – я тут-таки доведу справу до кінця – я вистрибну у вікно! Ти можеш володіти тим, до чого можеш діткнутися зараз; але душа моя буде там, на вершині пагорба, перш ніж ти знову торкнешся мене своїми руками! Я не хочу тебе, Едгаре; я хотіла тебе, але це в минулому. Вертайся до своїх книжок. Я рада, що вони тебе втішать – бо від мене ти більше нічого не матимеш!

– Вона не при собі, сер, – втрутилася я. – Вона весь вечір верзе нісенітниці. Та дайте їй спокій і забезпечте гарний нагляд – і вона прийде до тями. А доти не треба її сердити.

– Я не бажаю чути від вас надалі жодної поради, – відповів містер Едгар Лінтон. – Ви знали вдачу вашої хазяйки – і спокійно дозволили її розхвилювати. І ці три дні ви спокійно дивилися мені у вічі! Яка жорстокість! Місяці хвороби не змінили б її настільки!

Я стала захищатися, вважаючи, що не слід винуватити мене в недоброзичливих чужих примхах.

– Я знала, що місіс Лінтон владна й уперта, – кричала я, – та не знала, що ви хочете догоджати її навісній вдачі! Я не знала, що то їй на догоду так треба, щоб я заплющила очі на походеньки містера Гіткліфа! Я вас сповістила, як вірний слуга, – тепер маю й дяку, як вірний слуга! Ну, це навчить мене наступного разу бути обережнішою. Іншим разом самі дізнавайтеся, що вам треба!

– Іншим разом, коли ви прийдете до мене з доносом, ви будете звільнені, Неллі Дін, – була відповідь.

– А як гарно було б нічого про це не знати, так, містере Лінтон? – сказала я. – Гіткліф із вашого дозволу приходить залицятися до міс і щоразу, як вас немає вдома, клепати на вас хазяйці?

У безумстві Катрини було ще досить проблисків розуму, щоб по-своєму осягнути нашу розмову.

– О! Неллі мене зрадила, – відчайдушно вигукнула вона. – Неллі – мій потаємний ворог! Ти відьма! То ти й справді збираєш «чортові пальці» – щоб нас зурочити! Пусти мене, я доберуся до неї! Вона в мене хутко покається!

Очі дівчини палали, ледь не вергаючи блискавки; вона щосили пручалася, щоб вирватися з рук Лінтона. Я не мала ніякого бажання чекати розв'язки цього дійства, тож вирішила на власний розсуд покликати лікаря – і вийшла з кімнати.

Коли я йшла садом у бік дороги, то побачила, що на мурі, біля гака, до якого припинають коней, мигтить щось біле. Та було видно, що ворушиться воно не від вітру. Хоч як я спішила, та все ж спинилася поглянути, що це – щоб опісля не навигадувати собі всіляких дурниць. Та як я була вражена й розгублена, виявивши – радше навпомацки, – що це Фанні, спанієль міс Ізабелли: він висів у зашморгу, скрученому з носовика, і вже ледве дихав. Я швидко звільнила його і віднесла до саду. Востаннє я бачила песика, коли він біг слідком за своєю хазяйкою догори у покій. Тепер я не могла збагнути, як він опинився тут і що за нелюд так із ним повівся. Коли я розв'язувала вузол на гаку, мені почулося щось схоже на стукіт копит удалині; та я й без того мала про що думати і не зважила на цю обставину – хоч і дивно було почути такий звук у цьому місці о другій годині ночі.

Містер Кеннет, на щастя, саме виходив із дому – збирався до одного зі своїх хворих у селищі,– коли я підбігла до У нього. Розповідь про недугу Катрини Лінтон спонукала його негайно йти зі мною. То був простий, грубий чоловік, і він не став довго сумніватися, перш ніж повідати, що хвора навряд чи переживе повторний напад, хіба що як цього разу більше коритиметься його вказівкам, ніж було досі.

– Неллі Дін, – мовив лікар, – я не можу спекатися думки, що цьому є якесь додаткове пояснення. Що там у вас коїться, у Грейнджі? До нас доходили дивні чутки. Така міцна, здорова дівчина, як Катрина, не зляже отак із нічого: з людьми її складу цього не буває. А як уже з ними гарячка чи щось таке, то треба добряче поморочитися, щоб їх витягти. Як це почалося?

– Хазяїн вам усе розповість, – відповіла я, – та ви ж знаєте жорстокі нахили цих Ерншо! А місіс Катрина Лінтон їх усіх перевершить. Скажу одне: все почалося під час суперечки. Вона нетямилася з люті, і в неї стався напад. Принаймні вона так запевняє; бо в розпалі сутички побігла до себе й замкнулася. Потім вона відмовлялась їсти, а зараз марить, ніби у напівсні; впізнає тих, хто з нею поруч, та її уява весь час повниться дивними думками й видіннями.

– Містер Лінтон буде дуже сумувати за нею? – запитливо відказав на це Кеннет.

– Сумувати? В нього серце розірветься, як із нею щось станеться, – відмовила я. – Не лякайте його більше, ніж треба.

– Ну, я його попереджав, – мовив мій супутник. – Він знехтував моєю пересторогою, тож мусить змиритися з наслідками. Він начебто останнім часом приятелює з містером Гіткліфом?

– Гіткліф часто бував у Грейнджі,– відповіла я, – бо вони з хазяйкою – давні знайомі, а не тому, що хазяїнові приємне його товариство. Та віднині йому не доведеться обтяжувати й себе відвідинами – він натякнув, що плекає надії щодо міс Ізабелли Лінтон, і навряд чи його в нас прийматимуть далі.

– А міс Лінтон що – дала йому відкоша? – таким було наступне запитання лікаря.

– Вона мені не сповідується, – відрізала я, не бажаючи продовжувати цю розмову.

– Так, вона собі на думці,– зауважив він, похитавши головою. – Все робить по-своєму! Воно б нічого, якби дівчача дурість. Я знаю від людей, яким можна вірити, що минулої ночі (а ніч була казкова!) вона години зо дві гуляла з Гіткліфом у розсаднику поза вашим будинком; і він намовляв її втекти з ним – не заходячи у дім, сісти на коня та гайнути звідси! А вона нібито змогла відкараскатися від нього, тільки пообіцявши, що до наступного побачення підготується краще. Коли це буде, мій оповідач не почув; та ви скажіть містеру Лінтону, щоб він наглядав за нею!

Ця новина вселила в мене нові страхи; я покинула Кеннета і майже всю дорогу додому мчала стрімголов. Песик усе ще скавулів у саду. Я на мить спинилася, щоб відчинити йому хвіртку, та він, замість того щоб бігти до брами, крутився туди й сюди по траві, щось винюхуючи; ледь не вискочив на дорогу, та я підхопила його й понесла з собою до будинку. Піднявшись до спального покою Ізабелли, я побачила, що мої лихі передчуття справдилися: в кімнаті нікого не було. Якби я зазирнула сюди на дві години раніше, звістка про хворобу міс Ізабелла Лінтон змогла б утримати дівчину від такого переступу. Та що можна було вдіяти зараз? їх вдалося б перепинити, лише кинувшись наздогін цієї ж миті; проте сама я не могла їх переслідувати, а сполохати усіх у домі теж не наважилася; тим паче я не могла посвятити у цю справу хазяїна: він був у такому відчаї, що в нього не стало б сили знести нове горе! Мені лишалося тільки тримати язика за зубами і ці дозволити подіям іти своїм плином; а оскільки уже прийшов Кеннет, я, не дуже вправно приховуючи своє збентеження, пішла його зустрічати. Катрина лежала у тривожному забутій ті: чоловікові вдалось її втихомирити. Зараз він, схилившись над її подушкою, стурбовано придивлявся до кожного порубу кожної зміни в неспокійному виразі її обличчя.

Лікар, склавши собі уявлення про її хворобу, підбадьорив його надією на сприятливий вислід – за умови, що ми надамо їй цілковитий спокій. Мені ж він сказав, що їй не так загрожує смерть, як остаточна втрата глузду.

Цієї ночі ні я, ні містер Едгар Лінтон не склепили очей; та ми й не лягали спати. Всі слуги також встали раніше, ніж зазвичай, ходили по дому навшпиньках і перешіптувались одне з одним. На ногах уже були всі, крім міс Ізабелли, і дехто вже докинув, що вона спить надто міцно. її брат також спитав, чи вона встала, і, здавалося, з нетерпінням чекав на неї, ображений, що вона виявляє таку байдужість до своєї невістки. Я боялася, що він звелить мені її покликати; та я була позбавлена сумної нагоди першою оголосити про втечу. Одна зі служниць – не обтяжене інтелектом дівчисько, яке рано-вранці послали до Гімертона в якійсь справі,– захекана, влетіла нагору і скочила до кімнати, репетуючи:

– Ой Боже мій, Боже! Що ж то далі буде? Хазяїне, хазяїне, наша панянка…

– А ну цить мені! – нагримала я, роздратована її вищанням.

– Говори тихіше, Мері… В чому справа? – спитав містер Лінтон. – Що трапилось із вашою панянкою?

– Її нема! Нема! Це вона з отим Гіткліфом втікла! – видихнула дівчина.

– Це неправда! – скричав Едгар Лінтон, схвильовано підводячись із місця. – Цього не може бути, як вам таке тільки до голови прийшло? Неллі Дін, ідіть і відшукайте її. Це неймовірно: не може такого бути!

Говорячи це, він підвів дівчину до дверей та ще раз спитав про причини такого твердження.

– Ну, я стріла на дорозі отого хлопця, що молоко приносить, – злякано бурмотіла дівчина, – а він сказав: «Ото вже, А мабуть, ґвалт піднявся у Грейнджі». Я думала, то він про хазяйчину хворобу, і кажу – «так». А він мені: «Та хтось же ж поїхав їх доганяти?» Я стою, дивлюся на нього. Він побачив, що я нічого не знаю, і ну розказувати, що якийсь джентльмен і леді заїздили до кузні підкувати коня – у двох милях від Гімертона, десь опівночі! А ковалева донька встала нишком подивитися, хто там, та відразу ж обох упізнала. І вона помітила, що той чоловік – Гіткліф то був, вона добре роздивилася, та його ні з ким не сплутаєш! – дав її батькові соверен у платню. А в леді на лице була насунута накидка; та вона попросила води, і поки пила, накидка зсунулась, і та дівчина її гарно розгледіла. Потім, як вони поїхали, Гіткліф тримав обох коней за повід, і вони звернули не до селища, а в другий бік, і поскакали так скоро, як тільки можна по такій дорозі. Ковалева донька нічого не сказала батькові, та вранці розплескала про таке діло всьому Гімертону.

Я побігла й зазирнула задля годиться до кімнати Ізабелли, і, повернувшись, підтвердила слова служниці. Містер Едгар Лінтон знову зайняв своє місце біля ліжка. Коли я увійшла, він звів на мене очі – і, прочитавши все на моєму розгубленому обличчі, відвів погляд, не віддавши мені жодного наказу, не зронивши й слова.

– Треба щось вдіяти, щоб їх захопити і повернути її додому? – спитала я. – Що ми маємо робити?

– Вона пішла з власної волі,– відповів хазяїн. – Вона мала право піти, якщо їй так треба. Більш не турбуйте мене через неї. Віднині вона моя сестра лише за йменням: не тому, що я її зрікся, а тому, що вона зреклася мене.

От і все, що він сказав із цього приводу; відтоді він не питав про неї і не згадував її імені, лише наказав мені відправи-ці ти всі її речі, які були в домі, до її нової оселі – коли я дізнаюся, де вона.